Засушені ромашки зі старої книжки

Хто б міг подумати, що Володька, який з ранку до смерканку товчеться на своєму величенькому кавалку поля, ще й іншим людям підсобляє, - романтик. А його «сердечна» таємниця захована у старій книжці, яку колись подарувала Олена.

…Володька не любив книжок, але любив Оленку, яка не вилазила із чтива.

- Професоркою хочеш бути? - піджартовували над нею однокласники.

Дівчині такі кпини віддавали сумом. Не в тій сім’ї народилася, щоб у професорки вибиватися. А недавно ще й батька не стало. Олена часто ранками поспішала на ферму - мамі допомагати. І завжди встигала до дзвоника в школу.

- Олено, дитино, - якось сказала Ксеня, - ти б виспалася. Вже й люди балакають, що я тебе змушую до роботи. Тобі вчитися треба, щоб не так, як я… все життя - дояркою.

- А ви, мамо, людей не слухайте. Зрештою, хіба я уроки пропускаю? Чи маю погані оцінки?

- Увечері над книжками засинаєш…

…Володька тлумив хлопців, які кепкували над Оленою. А ті про образи мовчали. Бо Володьків батько ходив у сільських керівниках. І хлопчиська розуміли: якщо Петро Іванович на когось з’їсться - буде непереливки. Характер в чоловіка паскудний. А Володька - єдиний син. За нього Петро Іванович не потерпить…

…Оленчині дні народження скидалися на звичайні будні.

- Тобі вже дванадцять, - сказав тоді вранці батько. - Майже доросла…  

Це було останнє «привітання» своїй пізній доні, яку любив тихо, по-чоловічому сором’язливо…

- Тобі вже п’ятнадцять, - сказала вранці мама, взуваючи гумові чоботи: цілу ніч лив дощ. - Може, не підеш нині зі мною.

- Піду.

- Треба буде тобі нову сукенку до літа справити. І взуття легке. В неділю поїдемо до міста.

В школі ніхто Олену не привітав. Навіть Маринка, - найкраща подруга, - бо захворіла.

Після уроків Олену наздогнав Володька.  

- Я тут… того… подарунок для тебе маю. В тебе ж нині день народження. Ось…

Володька віддав їй пакунок, загорнений у газету, почервонів і чкурнув геть.

Це була дерев’яна шкатулка з вирізьбленим осіннім листям. На вулиці - весна. Але іншої в сільському магазині не було. І маленька пляшечка парфумів «Шахерезада».

Наступного дня на перерві Олена подякувала Володьці. Той знову зашарівся. Нічого не відповів, лише махнув рукою.

Володька народився влітку. Олена не могла придумати, що у відповідь подарувати хлопцеві. Книжка! Про пригоди. Олена знала, що Володька до книжок не надається, але, може, прочитає. Цікаві книжки колись приніс батько. Допомагав учителю історії перебиратися в нову хату. Той віддячив не лише грішми, а й дав кілька книг.

Олена підготувала в подарунок для Володьки найцікавішу. Підписала листівку. І зовсім забулася, що в книжці засушувала ромашки. Просто так. А хлопець подумав: для нього…

Ті квіточки переконали Володьку: він таки подобається Оленці.

У дев’ятому класі Володька пересів за іншу парту, аби ближче до Олени.

- А ти знаєш, що Володька до бібліотеки зачастив? - запитала подругу Маринка. - Це ти його сподвигла книжки читати? Хоча, до науки він і далі так-сяк… Всі знають, що Володька до тебе небайдужий.

- Дурниці це все. Володьків батько поважає таких, як сам: при посаді та грошах. Хто для нього прості люди? Тому шукатиме своєму одинаку багату наречену.

Петро Іванович таки пронюхав про синові залицяння до «тієї злидні». Висварив, аби той не волочився за Оленою, бо хай тоді дівчина та її матір начуваються. І Ксені натякнув:

- Скажи своїй малій, щоб не крутила голову моєму Володі, бо обидві пошкодуєте.    

Коли Ксеня втратила корову, начебто, отруїлася на пасовиську, жінка подумала про Петра Івановича. Доньці все розповіла. Після того Олена ладна була оминати Володьку десятою дорогою, хоча почуття до хлопця таки мала…

На випускному вечорі Володька всерйоз запропонував Олені:

- Давай, утечемо. Поїдемо далеко звідси. Ти будеш вчитися, а я - гроші заробляти. Я ж… я не зможу без тебе. Я все зроблю заради тебе. Все, що скажеш.

- Ти ніколи мені не подобався, Володю, - відповіла, опустивши очі.

- Обманюєш…

…Олена подалася у велике місто. Влаштувалася на роботу на підприємстві. Вийшла заміж. Закінчила інститут. Дослужилася до доктора історичних наук…

Володька одружився пізно. На сільській фельдшерці. Дітей Таміла не народила. Не змогла. Щоб не думати про сумне, працював, як віл.

- Для кого стараєшся? - під’юджував Володьку сусід Юрко, який був лінивий до роботи, зате справний до пляшки. - От в мене троє дітлахів, але я не надриваюся. Виростуть, хай самі заробляють. А ти гаруєш, гаруєш… Кому те добро дістанеться?!

Володька ладний був притовкти сусіда. Але ж той казав правду…

…Ксеня доживала віку з донькою і зятем. Паткала, що немічною стала, нічого не допомагає, лише по квартирі швендяє. От в селі на городі порпалася б…

- Мамо, ви нам двох дітей вибавили, а тепер - на заслуженому відпочинку, - жартував Михайло, зять.

…Марина з Оленою народжені в одному місяці. Олена не раз кликала подругу в гості, аби відсвяткувати. Ксеня, коли була жива, тішилася Марининими візитами. Розпитувала, як там у селі. Чи наглядає за хатою? Чи Маринин чоловік обробляє клапоть її городу - гріх землі вакувати. Просила провідати чоловікову могилу й сказати, що вона вже в дорозі до нього.

- Що ви, тітко, таке вигадуєте?      

…Поховали Ксеню в селі, біля чоловіка. Таким був її заповіт…

- Олено, - селом буревій пройшовся, - зателефонувала Марина. - Трохи шиферу зніс із твоєї хати. Мій Льонька все полагодить. І горіха вітер зламав. Певно, його спиляти треба.

- Я візьму кілька днів відпустки і приїду. Мабуть, на наступному тижні. Якраз Михайло з відрядження повернеться. Треба, аби хтось вдома був. Хай Льоня все до ладу доведе. Я віддячу. І, до речі, заодно наші дні народження відсвяткуємо. Цього разу в тебе у селі.

- Олено, ти віриш, що нам уже п’ятдесят п’ять?

- Мудрі люди кажуть, треба рахувати гроші, а не роки…

…Олена в село приїхала під вечір. Спершу вступила на своє обійстя. Було незвично тихо після великого гамірного міста. Квітли вишні в садку. На подвір’ї Льонька поскладав колоди зі старого горіха. Треба сказати, аби забрав.

Зателефонувала Марина:

- Олено, ти де? Ми з Льонькою хвилюємось, чи машина твоя дорогою зіпсувалася. Ти ж сама, без Михайла?

- Все гаразд. Я до себе заїхала.

- Чекаємо. Вечеря стигне.

…Прокинулася Олена рано. Тихенько вийшла з хати. На обійсті вже порався Льонька.   

- Що, Кузьма збудив? - запитав. - От невгамовний пес. Як наші діти приїжджають, також їм спати не дає. Я його в хліві зачиняю. А вчора забув. 

- Льоню, ти б колоди з того горіха на паливо забрав.

- Та в нас грубки нема. Палимо дорогим газом. Якщо ти не проти, скажу Володькові, хай забере. Він мудріший - грубки не викинув. 

- Звісно, не проти.

- Ми з Володькою товаришуємо, виручаємо один одного. Добра він людина, не те, що батько його, Царство йому Небесне. Володька часто тебе, Олено, згадує. Він ніколи про Тамілу не говорить так гарно, як про тебе. Закохано, наче хлопчисько.

- Скажеш таке.        

- Може, його завтра на ваше день народження запросити? Адже, крім нас, більше нікого не буде. Діти будуть Марину вітати у наступні вихідні.

- То хай приходить. З дружиною.

Володька прийшов сам. Приніс мед із власної пасіки, домашнє вино.

- А ти й далі така гарна, Олено, - мовив. Обійняв. Поцілував. Він ніколи її не цілував. Сьогодні - вперше.

З-під Володькової поли випала книжка. А з неї посипались засушені ромашки.  

- Пам’ятаєш твій подарунок? Тоді ти засушила для мене квітки. А я всі роки клав у книжку квіти для тебе. Хотів показати… а вони розсипались…

Олена нерозуміюче моргала очима. А потім дійшло. Вона любила в книжках засушувати квіти. І досі так робить. І тоді, школяркою, подарувала Володькові книжку зі своїм «гербарієм».

- Це ж були для мене квіти, правда? 

- Так… аякже…

- Не знала, що Володька романтик, - прошепотіла на вухо чоловікові Марина.

- Він її досі любить, - тихо відповів Льонька.

Олена збирала розсипані засушені квіти.

Льонька вертів у руках стару книжку.

Світ пахнув весною, спогадами та дитинством. І бентежив незбутнім…  

Дорога, переметена роками

- Чули? Степан Маньки Горобчихи дівку з міста привіз. Ім’я таке дивне: Власта, - перемовлялися в селі.

- Ага, її батьки в начальниках ходять. Вона в них одиначка. Пощастило хлопцеві.

- Та й Степан інститут закінчив. Не те, що брат його. І до кого вдався, такий безголовий?

- Все одно Манька над старшим сином більше трясеться, як над молодшим.

- Тепер на Степана буде дмухати…

Маньці майбутня невістка не припала до душі. Жінка окинула оком велике обійстя, глянула на тендітну, модно одягнену  дівчину, і зрозуміла: Власта не буде сапати й рити картоплю на городі і, взагалі, що таке сільська робота - не знає. Про що при нагоді й сказала Степанові.

- Мамо, ми ж у місті будемо жити. А щось допомогти… Чому б і ні? Власта навчиться.

- Хто її так назвав? Запам’ятати годі.

Вдома Манька невдоволено буркала, а поза очі хвалилася, мовляв, не з простими людьми породичається. І, водночас, злостилася на Степана. Вважала: спершу старший син повинен одружитися. Якось з чоловіком про те мову завела.

- Та наш Руслан більше з дільничним спілкується, аніж з дівками, - відповів на те. - Спробуй такого вженити.

Манька більше любила старшого сина, бо був схожий до її рідні. Молодший вдався до бабусі - чоловікової матері. Манька ж терпіти не могла свекрухи. А Степан був її улюбленим онуком.

Степан був відмінником у школі. А за Русланом золоті верби росли. Не змінився й тоді, коли почав парубкувати. Дівчата Руслана сторонилися. І друзів, крім злодійкуватого Мирона, не мав.

…Степан з Властою до села приїжджали не часто. А після того, як Манька обізвала невістку безрукою панею, та взагалі голови не показувала.

Руслана ж пекло, що брат гарно в житті влаштувався. Живе заможно. Дружина вродлива. І тихо зловтішався, що вже минуло кілька років, відколи Степан одружився, а дітей нема. Зле жартував над братом, мовляв, от, якби Власта була його жінкою…

Степан був щасливий, коли дружина завагітніла. Згодом дізналися: народяться близнюки. Тесть із тещею заздалегідь потурбувалися, щоб у їхніх хлопчиків було все найкраще…

- Щось ваша невістка, Манько, внуків не привозить, - сказала сусідка.

- Малі ще. Підростуть, то й привезе.

Маньці й самій нетерпілося побачити близнюків. Але їхати до сина з невісткою після сварки не наважувалася. Чоловіка випровадила. Коли той повернувся, запитала:

- На кого внуки схожі?

- Ось фотокартку привіз. Візьми й подивися.

- Нічого нашого нема. Нічогісінько! На її родину вдалися.

- Самі на себе схожі. Чого ти причепилася?!

…Степан з Властою привезли в село малюків, коли тим виповнилося півроку.

- Плаксиві вони, - буркала Манька. - Дрібні. В те панство вдалися.

- Мамо, заспокойтеся, - шепотів Степан.

Увечері, коли діти заснули, Власта вийшла надвір. Якраз звідкілясь повертався добряче підпилий Руслан.

- Ти ба, які гості! А ти ще гарнішою стала. Мені б таку.

Руслан кинувся обіймати Власту. Та його відштовхувала. Озирнувшись довкола, Руслан згріб Власту своїми ручищами і поволік за хату.

- Зараз будемо ближче родичатися, - прошипів.

Розірвав на жінці футболку. І якби не сусідка…

- Руслане! Схаменися! - заволала на весь голос.

Руслан струсонув Властою, наче грушею, і відпустив. Вона ридала від сорому і болю.

На гвалт прийшли Степан з матір’ю.

- Що сталося? - запитав Степан.

- А я розкажу, - подала голос сусідка. - Я врятувала її від твого навіженого брата.

- Не смій так про мого сина! - гаркнула Манька.

- Та вона сама… сама мене покликала, - зареготав Руслан. - Правда, кицю? Бачте, мовчить. Може, то й діти не твої, Степане.

- Ото невістку лихий послав, - заломила руки Манька. - Тепер все село буде в зубах носити. Поки жити буду, сорому не оберуся. А вона ще реве. Бо застукали?! Чоловік в хаті, а вона тут… Ах ти!..

Манька не вгавала. Вона ще й «відривалася» на невістці через те, що багаті свати не обсипали її добром.

Власта побігла до хати. Степан за нею.

- Що це було? - запитав.

- Хай тобі брат пояснює. Я забираю дітей і їду додому.

- То це правда, що ти… ти з Русланом?..

- Яка правда? Що ти говориш? Та твій брат… Він…

- Нікуди не поїдеш!

- Поїду. Благо, права взяла з собою.

- А, знаєш, діти справді зовсім не схожі на мене. Може, й Руслан має рацію. Може, ти з ним тишком-нишком… А, може, з кимось іншим. Як я раніше про це не подумав?! І в нашій родині близнюків ніколи не було. Який же я дурень!

- Степане, ти що з глузду з’їхав?

- Забирай малих і котись звідси, - Степан боляче штовхнув дружину.

Власта зібрала дітей, тремтячими руками завела автівку. Рушила з подвір’я. Їй услід принижено і злісно дивився Степан. Зі смутком і почуттям вини -  батько. З ядучою посмішкою - матір. З цікавістю - сусідка, яка рознесе новину селом і ще й прибреше. А Руслан повернувся до Мирона - там ще залишилася недопита пляшка.

Через кілька днів Степан з’явився просити в дружини пробачення. Власта з малечою була в батьків. Теща з тестем зустріли зятя холодно.

- Я не знаю, що на мене найшло, - виправдовувався. - Мені дуже прикро. Наче, щось в голові перемкнуло.

- Ти не захистив нашу доньку, - твердо мовив тесть. - І навіть не уявляєш, в якому стані вона приїхала. А вона ж двох малесеньких дітей везла.

- Я не хотів її відпускати.

- Ти не хотів повірити, що твій навіжений брат мало не позбиткувався над твоєю дружиною.

- Я люблю своїх дітей. Потрібний їм. І доведу, що вони мої. Експертизу зроблю.

- Степане, ми вважали тебе мудрим і порядним. Але те, що сталося… Зрештою, хай Власта вирішує.

- Ми дамо раду без тебе, Степане, - мовила Власта. - Забери свої речі з квартири.

- Але ж я кохаю тебе.

- Ключі залиши сусідці Нелі. На розлучення подам сама. Про аліменти не турбуйся - мені їх не треба.

- І не подумай щось витворити, - пригрозив тесть. - Та й взагалі, не попадайся на очі.

…Степан тисячу разів пошкодував за цей вечір. А Руслан насміхався над ним:  слабак ти, брате…

Він не раз спостерігав за близнюками. Уже ходять. Вже бігають. Уже пішли до садочку. Стали школярами. Вже Власту ростом наздоганяють.

Він знав, що Власта заміж вдруге не вийшла. Вона й досі дуже гарна. Він кохає її і не може простити… Хоча, толком і не знає, чого саме не може їй простити…

Хвилювався, що тесть завадить робити кар’єру. Але той просто викреслив колишнього зятя із життя своєї родини.

Степан пробував влаштувати особисте. А воно чомусь не клеїлось.

…Близнюки стали студентами престижного факультету. Обоє грають у баскетбол. З їхнім ростом… Степан бачив, як Власта приїжджала до них на змагання. А потім вони утрьох їхали додому або в кафе. Вони люблять фотографуватися з мамою. Власта виглядає, наче дівчинка біля високих, міцних хлопців. На них із захопленням дивляться люди. Такі гарні мама і її сини…

Степан таки наважився. Його організація стала спонсором змагань, у яких брали участь близнюки. Він був певний: їхня команда переможе. Вона, фактично, найсильніша. Він вручатиме призи гравцям і при нагоді познайомиться з синами. Кудись їх запросить, аби поговорити, порозумітися…

Власта також пришла підтримати синів. Серед спонсорів ігор побачила прізвище колишнього чоловіка. А пізніше зіткнулася зі Степаном у коридорі.

- Я тут заради них, - кивнув у бік баскетболістів, серед яких були близнюки.

- Вони виросли без тебе. Їм уже двадцять.

- Але ж ти сама не захотіла…

- Ми обоє знаємо, що трапилось.

- Я хотів би…

- Не намагайся подолати дорогу, переметену роками і вчинками. Крім того, я синам розповіла про цей жахливий випадок. Вони вже дорослі. Все зрозуміли…

Команда, в якій грали близнюки, перемогла. Призи гравцям вручав Степанів заступник.

Кохання в куцих штанцях

 

Він був смішний, цей Валентин. З дитинства хлопця кликали Валькою. І через те з нього кепкували. А ще Валька носив речі зі старшого брата. Брат був нижчий ростом, а Валька ріс, як на дріжджах. Тому штани були на Вальку закороткі. Валька мусив робити вигляд, що не звертає уваги на жарти однокласників. Нема у батьків грошей на обновки.

Після уроків Валька допомагав на господарці. А ввечері брався за науку. І багато читав. Сільська бібліотекарка жартувала:

- Валько, ти вже почав «дорослі» книжки читати. Щось у них тямиш?

У старших класах Валька закохався в Соломію. Однокласницю. Модницю і красуню. Соломіїн дядько жив у столиці. Мав хорошу посаду і статки. Тому племінниці діставалися гарні речі в подарунок та дещо з його старших доньок.

Валька навіть пробував вірші писати для Соломії. Виходило кострубато. Тому затію кинув.

У випускному класі зважився запропонувати Соломії провести її з клубу і при нагоді розповісти про свої почуття.

- Що?! - здивовано запитала дівчина. - Ти набиваєшся мені у кавалери?! Погляньте на це кохання в куцих штанцях! – голосно мовила.

У клубі дружно засміялися. Вальку як вітром здуло. Був злий на Соломію… але й далі кохав.

…Вступні іспити у медінститут Соломія завалила. Пішла працювати санітаркою в районну лікарню. Аби легше було вступити наступного року.

Валька став студентом технікуму. Радів, що буде поруч із Соломією. Технікум також у райцентрі.

Нарешті він «виріс» із куцих штанів. Батьки справили новий костюм. Купили взуття. Гордилися молодшим сином. Бо старший до науки не надавався.

Валька чатував біля лікарні на Соломію, коли та закінчить роботу. Гадав, тепер вона подивиться на нього по-іншому.

- Валько, ти? Хтось з твоїх в лікарні лежить? - запитала.

- Та ні, всі здорові. На тебе чекаю.

- Слухай, мені до твоїх залицянь байдуже. То ж забудь сюди дорогу. В мене хлопець є. Не рівня тобі.

- Я завжди тебе буду любити, Соломіє! - вигукнув у запалі Валька.

- Люби, якщо це твоєму здоров’ю не шкодить.

…Валька закінчив із відзнакою технікум. Відслужив в армії. Вступив до інституту. Став конструктором. Подавав неабиякі надії.

Тепер у Вальці годі було впізнати колишнього хлопчиська в куцих штанах. До села приїжджав добротно одягнений, з гарними манерами молодий чоловік. З гостинцями для батьків і родини. Мати зав’язувала подаровані ним хустини і хвалилася перед односельцями:

- От, синочок привіз. І кофтину нову. Батькові сорочок теплих накупив. Дай, Боже, все це виходити.

- Вибився в люди ваш Валентин, Катерино, - кивало головами жіноцтво. - Недаремно в книжках сидів.

Валькою уже його ніхто не називав.

…Соломія до інституту так і не вступила. Не мала часу через хлопців. Міняла «коханого» за «коханим». Казали, що бачили у якійсь непевній компанії. А Катерина дякувала долі, що дівчина колись дала відкоша синові. Такої невістки навіть язикатій сусідці Лесьці не побажала б.

…Цього разу Валентин приїхав додому з нареченою. Знайомити з батьками. Перед цим попередив: Марійка - з дитбудинку. Про рідню нічого не знає. Вчилися в інституті разом.

Мила, сором’язлива дівчина Катерині сподобалася. І батько поважав синів вибір…

…Соломію зустрів випадково. Повертався від тітки. Якраз автобус з райцентру приїхав. А тітка жила неподалік автобусної зупинки.

- Валька?! Суперово виглядаєш! - вигукнула Соломія. - Чула, ти гарно в житті влаштувався. І з якоюсь дівкою приїжджав.

- Це моя майбутня дружина.

- Мене вже не кохаєш? А казав, що завжди будеш любити.

- Мені пора. Радий був бачити.

- А я не прощаюся…

…Село перемивало кістки Соломії. Мовляв, зовсім берега пустилася. По руках пішла. Материн брат заборонив їй до себе приїжджати. Згубить себе, непутяща. А такою гарною була.

Невідомо від кого Соломія народила сина. Стасом назвала. Батьки навідріз відмовилися прийняти доньку з малюком. Ото вже було в селі пересудів! Прихистила самотня родичка. Заради дитини. Невдовзі Соломія закрутила черговий роман. Часто не бувала вдома. Родичка просила Соломію схаменутися, тоді хату на неї з сином запише. Де там…

Соломію материнських прав не позбавили, але сина оформили на навчання до інтернату. Зрідка навідувала Стаса. Просила пробачити. Обіцяла «почати все з чистого листка». Але… знову чоловіки, спиртне…

Якось дала Стасові записку й мовила:

- Запам’ятай це прізвище. Навіть адресу випитала. Колись цей чоловік кохав мене. А я… Це неважливо. Він міг би бути твоїм батьком. Якщо припече, знайди його. Він добрий. Думаю, допоможе. І не забудь сказати, чий ти.

- Може, він справді мені батько?

- Ні.

До синового випускного Соломія не дожила. Життя розпусне згубило. А Стас напам’ять зазубрив прізвище та адресу чужого чоловіка.

Хлопець не знав, куди податися після закінчення навчання. Материна рідня  від нього відмовилася. Тому їхати до них не міг. А що, коли?.. Написав листа незнайомому Валентинові. Про те, чий він син. І що матері не стало. І що він гарно вчиться. Вже випускник. Нічого не просив, ні про що не запитував, бо не вірив, що отримає відповідь.

Валентин розгубився. Показав дивне послання дружині. Розповів про свою шкільну закоханість у Соломію та її непутнє життя. Марія довго сиділа над списаним незнайомим хлопцем аркушем паперу.

- Валентине, давай, допоможемо хлопцеві. Хоча б порадимо, куди вступити на навчання. Може, і в нашому місті. Я з дитбудинку, тож знаю, що означає бути нічиєю. Познайомимо його з нашими Вікою і Денисом. Може, він хороша дитина. Мене колись підтримала вихователька. Тепер моя черга прийти комусь на поміч.

- І що ми?..

- Поїдь до нього. Поговори. Дай йому зрозуміти, що він не сам у цьому світі. Запроси до нас.

…Стас був схожий на матір. Лише зростом високий. З «казенних» штанів виріс. Валентин згадав, як його Соломія називала коханням у куцих штанцях. Усміхнувся. Простягнув руку:

- Будемо знайомі. Валентин Гнатович. Тобто, дядько Валентин…

Діалог, що не відбувся

Український письменник і творець незабутньої інтимної лірики Іван Франко присвятив збірку поезій «Зів’яле листя» Целіні Зигмунтовській. За легендами і переказами, в образі цієї жінки поет бачив своє незбутнє і незабутнє кохання - Ольгу Рошкевич. Можливо, якби вони зустрілися через епохи і роки, сказали б одне одному такі слова? 

Ольга Рошкевич:

Чи марево,

чи сон,

а чи мана?

Я знову крізь росу і крізь тумани

до тебе йду…

По спогадах, як по ножах…

О, дев’ятнадцяте століття!

Його усі благословенним називали,

респектабельним,

затишним…

За що?

Воно ж - як та суцільна рана,

покрита ніби благодатним струпом,

та всередині вири нуртували,

соціалісти, фемінізми,

страйки, рухи..

О, якби… якщо б не те, не бунтівне

насіння,

то я була б найщасливіша жінка

в світі…

Мене він на ідею проміняв.

Іван Франко:

О, ні, неправда…

Ти не те говориш, мила,

моя леліє, білая берізко,

я у віршах тобою тільки снив

і ти таким для мене була олтарем,

таким високим божеством,

що я боявся аж собі признатись…

Мадонно з лолинських садів,

моя весела й щебетлива Музо,

та я ж тобі у володіння себе

віддав,

такого, яким був,

з усім, чим дорожив…

Виходить, ти мене не зрозуміла?

Ольга Рошкевич:

Літа, Іванку, все літа,

жіноча сутність не така й проста,

як ви, чоловіки, собі

гадаєте…

Через століття, крізь дим епох,

і стилів, і часів,

поміж людей, і доль,

і голосів

я все побачила.

Тільки уже - як жінка,

не як рожево-мрійливе дівчисько,

що там, на обрії,

на стикові віків

себе у жертву принести було готове…

Якби не випадок,

якби не Озаркевичів візит,

То ще хто знає, як було б,

І чи не стала б я з твоєї Музи

тінню…

Пахне розлука осінню…

Назар кепкував сам із себе: згадав на старості як вірші писати. Хоча, яка там старість?! П’ятдесят п’ять минуло. Але тут коле, там - болить. А, може, то він  придумав собі болячки і повірив у них. Хоча, серце таки справді турбує. Славко, товариш, жартує:

- Ти б, Назаре, ліпше сто грамів випив, аніж ковтати жменями «хімію».

Славко, щоб йому!.. Знав би він, який Назар на нього недобрий. А все через Віку - кохання, яке не збулося.

Віка… Вікторія… Переможниця. Так, вона перемогла їх усіх - і Назара, і Славка, й інших його друзів-товаришів, які нашіптували: не потрібна вона тобі.

…Славко називав Віку кралею. І в тому було стільки сарказму, на скільки він був здатний. А все через пояси, що припасовувала до своїх дешевих суконь, в яких ходила на роботу. Різних кольорів, деякі виготовлені з тканини, пояси і поясочки «облагороджували» простенькі дівочі одяганки.

Славко міряв усе і всіх з позиції сина голови колгоспу. Хоча колгосп був невеликий і не вельми багатий, проте Славкова родина не бідувала.

«Краля» також народилася в селі. В матері-одиначки. За це над дівчиною насміхалися. Віка не могла дочекатися, коли закінчить школу і поїде з села. Навіть те, що добре вчилася, не пом’якшило душі ровесників…

…Вікторія прийшла працювати в їхню організацію друкаркою. Навчилася цього ремесла в сільраді - там за друкарською машинкою сиділа материна двоюрідна сестра. Тітка Юля як у воду дивилася. Дівчині друкарська справа знадобилася.

На гарненьку молоду друкарку звернула увагу чоловіча братія. Особливо припала Віка до душі Назарові. Пронирливий Славко, Назарів товариш, покопався у біографії дівчини і виніс вердикт: не їхнього поля ягода.

- Друже, схаменися, - повчав Назара. - У Віки ні статків, ні пристойної родини. Мама в колгоспі працює. Батько… Хтозна, де він і хто він. Поглянь на неї. Дві сукенки - це все «придане». Хіба ще поясочки, якими прикрашає своє убоге вбрання. Корчить із себе кралю.

- Славку, вона недавно школу закінчила. Ще вивчиться, грошей заробить.

- І дитину в запасці принесе, як її мама.

Назар товариша не слухав. Запрошував дівчину в кіно, на морозиво. Щоразу, коли пропонував кудись піти, бачив її сполохані очі. І радість упереміш із зачаєним болем. Тоді Віка видавалася пташам, яке випало з гнізда, й розгублено-стривожено дивилося на світ.

Віка сподвигла Назара писати вірші. Сам соромився своєї поезії. А ліричні рядки не запитували про сором - без запрошення приходили в серце закоханого молодого чоловіка.

- Чим тебе причарувала краля? - допитувався Назара Славко. - Озирнися довкола. Скільки дівок за тобою сохне! І моїй сестрі подобаєшся. А ти…

Назар не зважав на в’їдливі слова товариша. Радів, коли Віка вступила на заочне навчання в педучилище. Гадав: невдовзі познайомить її зі своїми батьками. Переконає їх: ця дівчина - найкраща у світі. А все решта не має значення.

…Віка увечері поверталася в гуртожиток з обласної лікарні, куди потрапила тітка Юля. Накрапав осінній дощ. Ліхтарі у сквері, через який ішла, світили через один і тьмяно. Спершу її хтось збив з ніг. Потім почав здирати одяг. З переляку не могла крикнути. І ті парфуми… Такими кропився Славко.

- Це ти… ти, Славку, - нарешті видихнула дівчина. - Я піду в міліцію.

У відповідь ґвалтівник її сильно вдарив. І прошипів:

- Тільки спробуй. Завтра всі будуть знати, що ти шлялася вночі, пригод шукала.

- За що ти мене так ненавидиш?

- Назара моя сестра кохає. І я за неї… Не відчепишся від нього - по руках підеш. Обіцяю. Вважай, нині був початок твого «нового» життя.

Вона нікому не зізналася про свій вечірній жах. Сказала: якісь хулігани напали. Ледве живою вирвалася.

На роботі дівчину пошкодували. Відпустку дали. Пізнього вечора, аби ніхто не бачив її побитої, добралася додому. Розповіла все матері.

- Тобі треба змінити роботу і забути того хлопця.

- Я кохаю його.

- Я також колись кохала…

А потім Віка дізналася, що вагітна. Без краплини жалю погодилася на аборт. Не матиме більше дітей? Хай буде так! Бо знала: ніколи не зможе полюбити дитину від ґвалтівника.

Кохання до Назара перетворилося у страх перед Славком. Уникала обох. Шукала нову роботу. Плакала ночами, проклинаючи свою долю.

Назар намагався втішити дівчину. Переконував: треба було звернутися в міліцію після побиття. Про ганебний вчинок найкращого товариша нічого не знав. А Славко сміявся Віці в очі. І застерігав: спробуй, розкажи комусь.

Віка сказала Назарові, що не кохає його. Просила забути про їхні зустрічі і про неї. Назар тоді написав:

«Пахне розлука осінню,

Зустріч пахне весною…

Я не можу жити без тебе,

І не можу бути з тобою…

Ти відлетіла у вирій,

Загубивши на згадку пір’їнку…

Пахне розлукою осінь…

Смуток дощем в серці стукає дзвінко…».

Віка змінила роботу. Закінчила навчання. Тільки працювати в дитсадку не змогла. Діти нагадували їй про пережите. Про той жахливий вечір. Про аборт. І про те, що відмовилася від свого кохання… Спогад перечіплювався через спогад. Від того так боляче в душі…

…Вийшла заміж за старого бездітного вдівця. А через кілька років сама стала вдовою. Чоловік залишив квартиру і непогані статки. На календарі її життя було тридцять з маленьким хвостиком.

…Віка записалася на курси дизайну. Талант дрімав ще відтоді, коли припасовувала різноманітні поясочки до своїх незграбних сукенок.

…Не давала надії залицяльникам. Не хотіла другого заміжжя. Змістом життя стало улюблене заняття дизайном. А потім все так закрутилося… Поїздка за кордон до сестри покійного чоловіка, яка там жила з родиною. Облаштування її помешкання. Сестра порекомендувала Віку своїм знайомим. Працювала нелегально. Минув час… Дизайнерський талант українки оцінили за кордоном. Запропонували попрацювати. Легально. Погодилася. Вибагливі клієнти були задоволені її роботою…

…Назар таки одружився на Славковій сестрі. Але спільне життя виявилося нещасливим і безликим. Без дітей, без радості… З вічним докором дружини: у людей - те ліпше, те дорожче. Або: чому батьки вирішили записати дачу твоєму братові, а не тобі?

- Бо в нього двоє дітей! - злісно відгризався чоловік.

…Славко любив заглянути до пляшки. Одного разу, добре заклавши «за комір», «висповідався» Назарові:

- Пам’ятаєш, коли твою кралю побили? Її ще й зґвалтували. Я це зробив… я… Заради тебе і своєї сестри. Та бідося… вона не пара тобі… не пара… А мій батько дав гарне придане… Я за сестру всіх… все… Краля тоді тобі… нікому… жодного слова…

- Що ти верзеш, Славку? Яке зґвалтування? До тебе що, «білочка» в гості прибігає? Не захоплюйся так спиртним.

- Н…ні… Так було. Я за сестру…

Назар після цього зненавидів швагра. Узяв те до голови. Ось тільки минулого не повернеш…

…Віка аж здригнулася, коли почула запах знайомих парфумів. Озирнулася. Позад неї в супермаркеті стояв… Славко. Він також упізнав її. Їхні погляди сказали одне одному більше, ніж можна було мовити словами. Розрахувалася. Швидко подалася геть. Це ж треба: першого, кого зустріла, приїхавши в рідне місто, була людина, якої терпіти не могла.

- Кралю твою нині бачив, - похвалився Назарові Славко.

- Що, знову «білочка»? Чую, спиртним від тебе несе.

- Дурень! Я її бачив, як зараз тебе. Така дама! На всі сто виглядає. Певно, за кордоном гроші лопатою загрібає. А, може, коханця багатого має. Я дізнавався, вона за бугром, працює.

- Йди геть з моїх очей!

- Ти що, далі її того… любиш? Я за свою сестру…

Назар випхав швагра з хати. Від гріха подалі. Бо після Славкових зізнань за себе не ручався.

А вночі не міг заснути. Згадував гарненьку дівчину в простій ситцевій сукенці, в яку закохався. І перший фільм, на який запросив Віку. То було індійське кіно. Про велике і трагічне кохання. Він був би з Вікою щасливим. У них було б двоє, а, може, троє дітей…

Замлоїло біля серця. Встав. Напився води. Ностальгія виливалася у сумні віршовані рядки. Записував ті уривки на білому аркуші. Як колись… Дружина спала. У вікно заглядав прохолодний осінній ранок…

Назар часто приходив до супермаркету, де Славко зустрів Віку. Мусив її побачити. Правда, не знав, що скаже. А ще боявся не впізнати.

Гарна, вишукана жінка йшла прямо йому назустріч. Серце гучно закалатало,  впало, покотилося невідь куди… Рушив їй на зустріч. І… зупинився. Картав себе, що тоді не наполіг, аби дізнатися, що справді з нею трапилося. Не шукав Віку, коли розрахувалася з роботи. Що найкращий товариш - негідник. Що не натовк писка Славкові після його «сповіді». Що живе з нелюбою дружиною. Що передчасно подався, а його ровесники виглядають ще ого-го…

Обернувся в інший бік. Віка-Вікторія пройшла мимо. Залишила шлейф дорогих парфумів. І, здається, наступила підбором-шпилькою на його серце, яке валялося на холодній долівці. Бо так закололо…

«Певно, ви ніколи не були молоді»

Маршрутку штурмували, наче ворожі позиції. Час «пік». Люди поверталися з роботи і прибували на вокзал приміські електрички. Ще й дощ почав накрапати.
З двома непідйомними торбами Ліда ледве запхалася в автобус. Водій віз пасажирів так, наче то були мішки з картоплею. Коли вчергове різко загальмував, дівчата, які стояли поряд, полетіли на Ліду.

- Триматися не можете?! - гаркнула жінка.

- Вибачте, ми ненароком, - мовила одна.

Але Ліда «завелася» і на адресу дівчат та всієї молоді посипалась купа звинувачень. І такі, і сякі…

- Пані, певно, ви ніколи не були молоді, - сказала та, яка її перепрошувала. - Не носили коротких спідниць, не кохали, не жартували. З колиски були злою пенсіонеркою.

Ліда вмить прикусила язика. Вона ще не пенсіонерка. Просто, виглядає…

На своїй зупинці ледве виволокла торби. І відчула до себе жалість. Аж в очах «засльотилося». Зачепило її те дівчисько…

Переступивши через поріг квартири, гепнула сумками біля порогу.

- Стьопко, - гукнула до чоловіка, - занеси-но все до кухні.

- Чекай, дай подивитися, що той депутат скаже. О, так, так… Пора про людей подумати, - ледве відірвав очі від телевізора чоловік.

- А про мене ти коли-небудь подумаєш? - знову «заводилася» Ліда.

- Мамо, чого ви кричите? - виглянула зі своєї кімнати донька.

- Скажи своєму, щоб сумки в кухню заніс.

- Славко спить.

- Переробився?

- Та шукав, шукав він роботу…

- Що чоловік, що зять… одна непотріб, - злісно кинула Ліда і поволокла свою ношу до кухні.

Розбирала сумки, а з голови не виходили слова дівчиська. Як це вона не кохала? Кохала! За Стьопкою колись в річку вскочила б, хоча плавати не вміє. Був першим хлопцем на селі, якби то знаття, що він таке ледащо.

І гарною в молодості була. Одна коса чого вартувала. Це тепер - «хімія» на голові. Місько з сусіднього села вірші писав. Болотом до клубу три кілометри заради неї чалапав. Дарма насміхалася з його залицянь. Тепер Місько у начальниках ходить. А трійочниця Галька, дружина його, - в панях.

І коротку спідницю носила. Батько не раз сварився, що колінами «світить». Бувало, виходила з дому в довгій сукенці, а в подружки, на танці, перевдягалась в «міні».

Коли ж то останнім часом в її шафі обновка з’являлася?

Усе життя годить Стьопкові. Сама винна, бо так навчила. А тепер хлоп не знає, де ложки лежать. І на жодній роботі не може довго втриматися. Тяжко йому. На дачу теж не витягнеш. Зате перед телевізором днював би й ночував. Нічого в хату не приніс. Якби її батьки не допомогли, то замість трикімнатної квартири досі тулилися б у малосімейці…

І доньці годила. Все найкраще - дитині. Вивчила. Зараз медсестрою в поліклініці працює. Але так на роботу нарікає, наче щодня вагони розвантажує.

У Ліди також диплом є. Виховательки дитсадка. Навіть не пам’ятає, куди ту синю книжечку поклала. Що в тому дитсадку заробиш? То до Польщі на сезонні роботи їздила, то на ринку стояла. Тепер з бригадою ходить ремонти робити. Через зиму ще помарафетить чужі оселі, а навесні знову до Польщі подасться.

Зять… Щоб йому! Роботу півроку шукає. На малу зарплату йти не хоче, а великої не пропонують. Донька на свою платню волоче. І Ліда…

Так і живе – для чоловіка, для доньки. А тепер ще й для зятя. Власне життя щодня відкладає на завтра. Не помічає, як воно пролітає. І якби нині її не назвали пенсіонеркою…

- Що буде на вечерю? - запитав чоловік. - Чогось доброго хочеться.

І це Ліду «добило». Не знала, до чого причепитися, аби вихлюпнути злість і жаль. Погляд перечепився через надщерблене горня. Червоне з білими горошками, старе, незграбне. Таке, як її життя. Спересердя кинула горня в смітник. За ним туди ж полетіли ще кілька «поранених» горнят, потріскані тарілки, надщерблена склянка.

В серванті стоїть посуда не чіпана. Збирала, збирала… Кому потрібні ті кришталі, сервізи надцятирічної давності, скляночки з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? На тамтому світі?

- Ти що, з глузду з’їхала? - заволав Стьопка, побачивши в сміттярці купу посуди.

- Будеш їсти з нової!

- Я що, пан?!

- Я б тобі сказала, хто ти… не шляйся під ногами.

Від перепалки прокинувся зять. Поцікавився, що трапилося. Але теща глипнула таким поглядом, що того вмить здуло.

Сімейство вляглося спати, а Ліда сиділа в кухні з горням холодного чаю. Неправильно вона живе. Правду сказало дівчисько в автобусі. Не жінка, а загнана конячка. Руки порепалися, бо не вміє біля землі в рукавицях працювати. Крему собі шкодує купити. До перукарні ходить не тоді, коли треба, а коли дуже треба. А як дівкою була, то не тільки собі, а й подружкам красу наводила: і «льоки» на пиво крутила, і вії підфарбовувала.

Як то каже сусідка Ксеня? Молодість не повернеш, але нормальний вигляд при бажанні завжди можна мати. Ксеня за Ліду старша, але з вигляду не скажеш. Ксені було несолодко. На трьох роботах часом гарувала. Двох синів на ноги сама ставила, бо овдовіла рано. Проте, як би тяжко не було, тримала марку. «Жовчі» не набралася. А Ліда «заводиться» з півслова.

Вилила холодний чай. Сполоснула горня. Витерла сльозу…

- Збираєшся на дачу? - вранці запитав Стьопка. - Нині субота. В матрисі буде багато людей. Але автобус коштує дорожче.

- Нікуди я не їду. Справи маю.

- Це ж які? Вже капусту пізню пора збирати. Квасити.

- Треба? Їдь, збирай і квась. Зять у поміч!

Стьопка отетеріло дивився на дружину. Ліда попрямувала до дверей.

- А сніданок?.. - промимрив услід.

Ліда йшла вулицею і думала: чи то спершу на голові порядок навести, чи в одяговий магазин зайти. Глянула на своє відображення у вітрині. Ні, таки спочатку треба позбутися «хімії». Добре, що вона відросла.

- У вас гарне густе волосся, навіщо ви його «хімією» псуєте? - запитала молода дівчина-перукар. - То що будемо робити?

- Щось… аби було… на ваш розсуд.

- Зафарбуємо сивину. Зараз колір підберемо. Підстрижемо. Коротко. Вам пасуватиме. Ви чимось схожі на мою маму. Я їй такі модні зачіски роблю!

- Певно, ваша мама молодша за мене.

- Я пізня дитина. Мама вже на пенсії. Але любить виглядати гарно. То що, експериментуємо?

- Може, ще брови трохи підправити…

Ліда аж закрила від несподіванки очі. З великого дзеркала на неї дивилася інша жінка. Помолоділа. З незвичним відтінком волосся. З незвично короткою стрижкою. Майстерно укладеною. Тільки одяг не пасував до нового образу.

Дівчина-перукар приязно усміхалася:

- Подобається?

- Дуже. Дякую.

Того дня з’явились обновки в гардеробі.

…Стьопка підозріло дивився на дружину. З якої радості такі «реформи»?

Зять не міг второпати, чому теща раптом змінила імідж.

Донька прикидала, скільки все це коштує.

А Ліда не збиралася нікому нічого пояснювати…

Навіть дня не побула дружиною…

Дарма Настя послухала подругу. Якби знала, що життя за це не раз покиває пальцем, нізащо не послухала б Анжелу. І тягар чужої таємниці, який носила роками, одного разу стане нестерпним…

- Я йду від Сергія, - заявила Анжела. - Завтра напишу заяву і…

- Що за жарти? - не втямила Настя. - Ти ж вагітна. Чи це не правда?

- Правда. Але Сергій про це поки що нічого не знає. Ти ж йому не скажеш? Зрештою, вагітним відмовляти не можна. А це моє прохання. І ще. Я хотіла б, щоб ти пішла зі мною, коли подаватиму заяву на розлучення. Для підтримки.

- Що трапилося? Сергій тебе образив? Але ж він добрий і любить тебе.

- Все банально просто. Я зустріла своє перше кохання. Олега. Ти ж знаєш, ми посварилися через дурницю. Розбіглися. А тепер випадково побачились і зрозуміли: не можемо жити одне без одного. Про вагітність Олегові не розповіла. Термін малий. Скажу, що дитина від нього. Семимісячною народиться… за винагороду в лікарні.

- Гріха не боїшся, Анжело?

- Я ж не йду аборт робити.

- Для Сергія твій вибрик стане громом серед ясного неба.

- Посумує і знайде іншу. Хіба для чоловіка це проблема?

- Але ж ви з Олегом не просто тоді розбіглися. Він закрутив роман перед вашим зарученням.

- З ким не буває? Він же з тією дівчиною так і не одружився.

Наступного дня Анжела написала заяву на розлучення. Настя «підтримувала» подругу. На запитання Сергія, що трапилося, Анжела відповіла: «Я тебе більше не кохаю». А родичам і знайомим пояснювала: «Не зійшлися характерами».

Сергій не міг повірити, що дружина таке втяла. За що? Він її на руках носив. То чим же не вгодив? Запитував у Насті. Бо найкраща подруга часом знає більше, ніж рідна матір. Але та відповідала словами Анжели:

- Розлюбила тебе.

Після розлучення Анжела поспішно вийшла заміж за Олега. А невдовзі народила «семимісячну» доньку. Попросила Настю стати хрещеною. Не хотіла. Але й відмовити подрузі не могла.

Тримала немовля до хресту і шукала схожість з Сергієм. Відчувала свою провину. Подумки каялася…

Згодом Анжела з Олегом перебралися в інше місто. З Настею тепер подруга також спілкувалася рідше.

Олега Настя не долюблювала. Вважала його причиною обману. І шкодувала маленьку Лілю, що вона ніколи не знатиме, хто насправді її батько.

- Щось ти в дівках засиділася, - якось завела розмову Анжела. - В тебе ж завжди були залицяльники. Перебираєш?

- А вони перевелися…

Так воно й було. Не кликали Настю на побачення. Немов відрізало. Вродлива, з освітою, має гарну роботу, а кавалерів… нема. Уже й тридцятку святкує.

- А ти до ворожки піди, - радила Анжела. - Може, позаздрив хтось.

- Не вірю я в це…

- Потім народжувати буде пізно.

- А ти про другу дитину не думаєш? - намагалася перевести розмову на подругу Настя.

- Два викидні мала. Не знаю…

Настя чомусь не забула слів про ворожку. Під час пікніку з сім’єю і друзями рідного брата, хтось із гостей сказав:

- А знаєте, що на іншому березі річки віщунка живе? Софією звати. Зі всієї округи до неї бігають. І відпочивальники навідуються.

Усі пропустили це мимо вух. Крім Насті.

- Піду милуватися красотами, - мовила братові. Сама ж потай вирушила до Софії.

Невдовзі шкодувала, що зважилася сюди прийти. Було соромно слухати від сторонньої людини про свої провини.

- Буде до тебе свататися один чоловік. Проте, чи варто йти за нього заміж, не знаю. Сама мусиш вирішити.

- А що з ним буде не так?

Софія дала зрозуміти, що Настя від неї більше нічого не почує…

…Час минав, а того, що мав свататися, не було. Не справджується віщування, думала.

…Сергій побачив Настю в торговому центрі.

- Привіт. Давно не бачились. Як щодо горнятка кави? Чи ти з сімейством?

- Ні. А ти?

- Я також сам. Холостякую.

Смаку кави Настя не відчувала. А ось провину перед колишнім чоловіком подруги - сповна. Сергій розпитував про Анжелу. Досі не може зрозуміти, чому вона так несподівано від нього пішла. Бачив її з чоловіком і дитиною, коли приїжджали до батьків.

- Уявляєш, ця гарненька дівчинка могла би бути моєю донькою.

Настя стиха зойкнула.

- Що таке? - запитав.

- Зовсім вилетіло з голови! Ліки мала купити… для сусідки. Вона чекає. Мушу бігти.

- Можна тебе ще раз запросити на каву?

- Так. Зателефонуй.

Якби Сергій знав, що творилося в її душі…

Зустрічі з Сергієм частішали.

- У тебе серйозні стосунки з колишнім Анжелиним чоловіком? - запитувала Настю матір.

- Навіть не знаю…

Одного дня Сергій прийшов на зустріч з великим букетом троянд. І запропонував Насті заміжжя. Тоді вона зрозуміла, що мала на увазі віщунка Софія. Попросила зачекати з відповіддю. Сергій їй подобався. Була упевнена: він буде чудовим чоловіком. Але гризла таємниця про його доньку. Проте після вагань погодилася на пропозицію.

Настя зателефонувала до Анжели. Розповіла новину. Подруга, помовчавши, мовила:

- А Олег знайшов нову пасію. Пішов від нас. Сказав, що назавжди. І я… вирішила сказати Сергієві про доньку. Думала, може, пробачить. Назад зійшлися б. Тепер, мабуть, пізно. Та все ж, Ліля повинна знати правду. До речі, коли у вас забава?

- Яка там забава! Після того, як розпишемось, збереться родина на вечірку. Замовила стіл у ресторані, що відкрили неподалік нашого будинку. Там кухня гарна.

Анжела з донькою з’явилися під завісу вечірки. Такого «сюрпризу» Настя не очікувала. Привітавши з одруженням подругу, Анжела звернулася до Сергія:

- А для нареченого - особливий подарунок. Донька! Ліля твоя донька, Сергію. А щоб не виникало зайвих запитань, я зробила тест. Ось, поглянь, якщо хочеш. Олега обманула, що дитина народилася семимісячною. Виходила за нього заміж уже вагітною від тебе. Подробицями можеш поцікавитися у своєї дружини. Вона, до речі, вміє зберігати таємниці. Гарної забави!

Анжела з донькою поспішно вийшли з ресторану. Ніхто не міг отямитися від почутого.

- Настю, ти справді все знала? - з відчаєм у голосі запитав Сергій.

- Так… Але я… я поясню…

- Не треба. Пізно. Ти така ж, як і вона…

Зняв обручку. Поклав перед Настею. Одягнувся. Пішов…

Гості нарікали на Анжелу.

Заспокоювали Настю.

Хтось мовив:

- Навіть дня не побула дружиною.

А Настя гадала: сказати Сергієві чи ні, що носить його дитину…