Мама прийшла в зимовий сон і повела в літо…

…Ти знову відчула себе маленькою дівчинкою. Наче в казці «Дванадцять місяців», мама прийшла в зимовий сон і повела в літо.

Там тепло. Безтурботно. Спокійно. Сонячно. Ти стояла під клаптиком неба, яке в дитинстві називала своїм. І твої улюблені липи ще не зрубані. І верби. І цвітуть мамині квіти…

Мама мовчить. Лише усміхається. На душі радісно та щемно…

Чомусь мама обгородила стежку на подвір’ї кілочками. І ти знаєш, що не можеш ступити за цю межу. А мама стоїть за нею…

Грудневий ранок зазирав у вікно. Сон минув. І мама давно минулася.

Після сну залишилося відчуття її присутності. І тихого смутку…

Мама прийшла в сон у День святої Анни. Вона також Ганна. Ганя, як її кликали…

Моя Мама… Мій Ангел…

Казка про маму

Зоська пекла, варила, прибирала - чекала гостей. Ярина з чоловіком і дітьми мають приїхати. Колись вона по-доброму заздрила, коли в сусідів на гостину збиралася велика родина. Бо відколи померли батьки Зоська сама святкувала...

...Заміж Зоська не вийшла. Була мовчазною, міцною і найвищою з-поміж сільських дівчат. Тому прозвали «вежа». Простакувату Зоську хлопці оминали. Так і залишилася без пари.

Роботи Зоська не боялася. І в колгоспі працювала, і господарці лад давала. Допомоги не очікувала. Родичі, хоч і були, проте неохоче признавалися  навіть тоді, коли батько з матір’ю були живі. А потім наче й зовсім забули про Зоську.  

Іншу частину родини життя розкидало по світах. Когось у сибіри, когось – в еміграцію. І про тих, і про інших говорили в хаті майже пошепки. Зрідка приходили листи з-за кордону. Їх перечитували по декілька разів і ховали в стару дерев’яну шкатулку...

...Яринка не раз ночувала в сусідів, коли п’яний батько здіймав у хаті бучу. І дільничний, і голова сільради проводили відповідні бесіди, совістили, погрожували «закрити на п’ятнадцять діб». Вистачало ненадовго. Без пляшки Володька жити не міг. Як Марина витримувала паскудний чоловіків характер і побої - ніхто не знав. Донька також на собі відчула тяжку батькову руку.

Коли Яринка була в першому класі, мама завагітніла. Дівчинка хотіла братика. Гадала, коли він виросте,  захищатиме її з мамою від батька. Та дитини Марина не виносила. І сама зі світу пішла. Володька казав, що впала з драбини, начебто зле стало, сильно вдарилася. Мало хто в це не вірив. Селом пішов поголос:

- Таки добив той пияк свою жінку. І дитину ненароджену стратив.

Володьку сторонилися, Яринку - шкодували. Після смерті дружини Володька деякий час не пив багато. А потім знову почалося...

Яринка, як і раніше, втікала від батька. Часто ходила на мамину могилу. Розповідала свої жалі й плакала. Там і застала її Зоська - також нерідко навідувалась на батьківські могили.

- Не боїшся сама на цвинтарі бути? - запитала Яринку.

- Ні.

- Вечоріє. Тобі додому пора.

Дівчинка схилила голову й тихо заплакала.

- Ти їла що-небудь?

- В школі обідала.

- Голодна, значить. Ходімо.

Зоська пригощала Яринку вареною картоплею з кислим молоком. Вишпортала з шухляди кілька цукерок.

- На здачу дали. Я й забула про них. Бери, Ярино.

Коли майже стемніло, провела Яринку додому. Володька вже спав.

- Якщо того... батько нап’ється, прибігай до мене.

Яринка не раз робила уроки в Зосьчиній хаті. Володька дізнався, куди тікає донька. Прийшов до Зоськи на розбірки. Але та, наче важка артилерія, посунула на чолов’ягу. Вирішив не випробовувати на собі Зосьчин гнів...

Якось дівчинка залишилася в Зоськи ночувати. До Володьки прийшли «друзі». Пиячили довго.

Зоська нагодувала Яринку, постелила. Але дівчатко сон не брав. Зоська тихенько прочинила двері й побачила, що Яринка сидить на ліжку й дивиться у вікно.

- Ти чому не спиш? До школи вранці вставати треба.

- У вас так добре. Розкажіть мені щось.

- Та я... нічого такого не знаю.

- Розкажіть казку про маму.

- Ну, ти вже велика. Хто в другому класі дітям казки розказує?

Казок Зоська не знала. Хіба що про козу-дерезу чи солом’яного бичка. І то толком не пам’ятала. А казку про маму... Щось придумала б, але ж не знає, як то бути мамою. Пригадала своє дитинство, свою маму...

- Жила-була мама. У неї завжди було багато роботи. І тільки в свято мала трохи вільного часу. Мама любила свята. Особливо великі. Тоді хата пахла свіжим хлібом. Коли мама ставила хліб у піч - хрестила його, а коли витягувала - усміхалася. Мама рідко усміхалася. Але до хліба - завжди...

...Володьки не стало через кілька років після смерті дружини. Взимку не дійшов п’яний додому. Замерз. Яринка зовсім осиротіла. Ніхто з родини дівчинку до себе не взяв. У сільській раді вирішили відправити до інтернату.

Зоська останніми словами поносила покійного Володьку, не боячись гріха. Вона звикла до Яринки...

У неділю Зоська зібралася до міста. Поклала в сумку яблука, спекла паляничок. У місті купить цукерок. Навідається до Яринки.

Дівчинка зустріла Зоську, наче рідну душу. Розповіла, що до інших дітей приїжджають родичі, а до неї ніхто. Зоська аж сльозу пустила.

- Не переживай, я запитаю твою вчительку, чи можна тебе на канікули забирати. Якщо треба, розписку напишу.

В селі було невтямки: з якого дива Зоська за Яринку печеться. Та люди поговорили й перестали.

А невдовзі з’явилася набагато цікавіша тема. Родичка, яка жила за океаном, заповіла Зосьці своє добро. Благо, часи змінилися, і жінці не пропонували відмовитися від спадщини. Зоська розгубилася. Не очікувала такого дарунка. І не знала, що з тими грішми робити.

Почувши таку новину, свояки, які роками цуралися Зоськи, один за одним зачастили на її обійстя. Почали цікавитися, як живе, чи потрібно щось допомогти. Зоська їх відразу розкусила. Візитам не раділа. В гості не запрошувала.

А троюрідний брат безцеремонно заявив, мовляв, оскільки Зоська самотня, то повинна допомогти його дітям.

- Я маю кому допомагати! - відрубала.

- Доньці того пияка? Хто вона тобі? Та вона тебе використає і...   

Розлючена Зоська показала родичеві на хвіртку.

...Ярина закінчувала школу. В атестаті майже все «відмінно».

- Куди вступати будеш? - запитала Зоська.

- Нікуди. Роботу шукатиму.

- Наробитися ще встигнеш. Вчитися тобі треба. Я допоможу. Треба ж на щось ті гроші даровані пускати.

Ярина віднікувалася. Зоська наполягала. Ярина вступила в інститут. На історичний факультет. Зоська раділа, наче то її рідна дитина «вченою буде». 

Зоська Ярині допомагала, хоча до грошей ставилася ощадливо. І Ярину того вчила. Вирішила: все, що має, Ярині заповість. 

Після закінчення інституту Ярина залишилася працювати у великому місті. У вихідні часто навідувалася до Зоськи. А якось приїхала зі своїм нареченим.

- Михайле, я хочу познайомити тебе зі своєю мамою... названою мамою.

Зоська, почувши таке, від несподіванки присіла на лавку. А опанувавши себе, щасливо мовила:

- Як добре, що я нині борщу наварила...

...Сумувати на пенсії Зосьці ніколи. Господарку треба обходити. Ярина з чоловіком часто у вихідні приїжджали. Михайлові батьки навідувались. А коли народилася Зорянка, ще більше клопотів стало. Коли мала трошки підросла, Ярина деколи її в Зоськи залишала.

У неділю Зоська брала дівчатко до церкви.

- Ти ба, як гонорово несе себе «вежа», - перешіптувалися молодиці.

- Чужим добро віддала, а родині - дулю...

- А родина її бачила, поки спадщини не було?..

Зорянка щось щебетала, стрибала, сміялася.

- Бабусю, бабусю, розкажи казку. Але не про козу-дерезу, - просила.  

Зоська усміхнулася. Взяла дівчатко за руку.

- Добре, добре, пізніше розкажу казку про маму. А зараз будь тихо. Бозя чемних діток любить...

 

Старшій сестричці

У тебе день народження, сестричко. Ти старша за мене на все життя, на Вічність. Зовсім крихітною тебе забрали на небо ангели. Так колись казала мама. І ти також стала янголятком.  

Я й досі шукаю тебе серед міріадів зірок. Ти - одна з них. Розмовляю з тобою серцем. Ти зі мною - мовою Всесвіту. Сідаєш на мою рукавичку мініатюрною сніжинкою. Усміхаєшся весняним первоцвітом. Влітку гойдаєшся у мереживній колисочці, сплетені павучком. Прилітаєш золотим осіннім листочком до мого вікна…    

Коли я була маленькою, назвала твоїм іменем своє улюблене дерево. Може, до нього навідувалась твоя душа. Ти була для мене в усьому: у сонній квітці, краплині роси, сонячному промінчику, пухнастому кошеняті, чарівній казці… Мені так було легше сумувати за тобою…

Я не маю твоєї світлини. Тому малюю тебе на палітрі своєї уяви. На моїх невидимих картинах ти сидиш на сріблясто-рожевих хмаринках. Бавишся з дітками-ангеликами. Часом картини мають терпкуватий аромат жалю і втрати. Так пахнуть чорнобривці, які любила наша мама…   

Ти знаєш всі мої таємниці. Я подумки розповідаю їх тобі. Запитую поради…   

Я не можу нічого подарувати тобі, крім молитви і теплого вогника запаленої свічечки. З днем народження, сестричко!

Недодивлений клаптик сну

…Біжиш у казку, зіткану з дитячих мрій, помережану спогадами. Де снігів намело аж до неба. Дихає теплом стара піч. Запах свіжого хліба втікає у сіни, звідти - на подвір’я.

Тихенько, щоб ніхто не бачив, набираєш у жменьку пшениці для ненаситних горобців. Пантруєш через вікно зайчатко, яке залишило сліди в садку. Віриш: це воно кладе маленькі гостинці під подушку…

- Тиснуть морози. На врожай, - каже дідо і усміхається душею.

Дідо схожий на земного святого: добрий і сивий. Кожне слово мовить правдиво і розважливо.

- Так-так, - погоджується бабуся. - Дим стоїть стовпом - на холоди.  

Здавалося, дими зігрівають зорі і місяць.

На покуті, під образом, - житній сніп і кутя - для душ і ангелів. Вони прилітають уночі. Вкотре обіцяєш собі не спати, аби побачити те різдвяне диво. Але очі закриваються під тиху мамину молитву…

…Ранок будить холодний світ. Прокидаєшся. Казка нечутно залишає оселю, забираючи з собою недодивлений клаптик сну. Щоб повернутися, коли заболять втрати, або засумуєш… 

Мандаринова фея

Узимку старе містечко для Нелі пахне мандаринами. Цитрусовий аромат, присмачений морозяним повітрям, має особливий відтінок…

…Для Нелі мандарини були розкішшю. Багатьом дітям купували на новоріччя ці смаколики. У Нелиних батьків грошей на цукерки-мандаринки не вистачало. Дівчинці здавалося, що маленькі оранжеві кульки теплі на дотик. Навіть на морозі. Бо мають сонячний колір.

…Це було перше новоріччя без батька. Нелі було десять років. Мама одягнула її у торішню сукенку сніжинки на святкування шкільної ялинки й поспішила на роботу.

Нелин тато довго хворів. Гроші йшли на ліки. Часто доводилось позичати. Тому обновка чи ласощі, які перепадали зрідка, видавались для дівчинки святом. Коли не стало тата, мама почала більше працювати. Треба було віддавати борги.

Нелі було сумно. І сукенка була тісною. І туфлики не білі, як в інших дівчаток-сніжинок, а жовті.

Свято закінчилося. Діти отримали подарунки. Побігли переодягатися. Чиясь мама допомогла Нелі вилізти з сукенки. Погладила по голові.

Неля чалапала коридором і плакала.

- Ти чого? - запитав однокласник Юрко.

Нічого не відповіла.

- На, візьми, - Юрко простягнув велику мандарину. І полетів доганяти батьків.

Неля поклала його подарунок в пакуночок з цукерками. Половинку мандарини вдома з’їсть сама, іншою - пригостить маму…

Пізніше маленький сонячний фрукт закохав Нелю в свого однокласника. Ось тільки Юрко про це не знав…

…Вони стали дорослими. Юрко залишився в містечку. А Неля подалася в світи. Зголосилися родичі з далекої країни. Літні й самітні. Кликали до себе. Поїхала Неля. Мама захотіла бути вдома.

Залишилося в минулому бідне дитинство. Замість сутулуватого дівчиська до міста приїжджала вишукана й вродлива молода жінка.

…Цього разу Неля вирішила побачитися з Юрком. Мусила зізнатися, що його мандаринка була найсмачнішою. І жодне в світі місто не має мандаринового запаху. Тільки їхнє. І вона написала про це дитячу книжку. У Юрка – троє дітей. Подарує книжку й гостинці.

Уже вдома дізналася: Юрко недавно овдовів. Тепер сам дає раду трьом дітям. Старшому синові сімнадцятий, середній доньці - десять, а наймолодшій - шостий рік.

До новоріччя залишилося два дні. Неля зателефонувала Юркові, напросилася на зустріч.

- Приходь, - відповів майже приреченим голосом. - Мабуть, ти все знаєш…

Діти з цікавістю дивилися на модно одягнену чужу тітку з двома торбинами.

- Ялинку маєте? - запитала.

- Яка ялинка! - Юрко переминався з ноги на ногу.

- Отже так, Юрку, - шепнула, - хай діти підуть кудись трохи. На морозиво, чи до твоєї мами. Придумай щось. А ми - швиденько за ялинкою. Та не стій же ти…

На містечковому ринку вибрали найкраще деревце. Найкращі іграшки. Різнокольоровий «дощик». Найкращі гірлянди. І багато найкращих мандаринок…

Швиденько прибрали ялинку. Неля дістала гостинці. Поклала під святкове деревце. І присмачила подарунки мандаринами.

- Чому ти це робиш? - ніяково запитав Юрко. - Ми ж, начебто, і не дружили в школі.

- Колись ти також подарував мені маленьке смачне свято.

- Я?!

- Мандарину. В коридорі, після шкільної ялинки. Пригадуєш?

- Ні…

- А я пам’ятаю. Бідні діти пам’ятають всі, навіть найменші, подарунки. Бо їх у них було дуже мало. Зараз я багато мандрую, фотографую і пишу дитячі книжки. Перша моя книжечка - про дивне старе місто, в якому випадає казковий сніг з мандариновим запахом. А вночі засвічуються на деревах чарівні оранжеві ліхтарики. І до кожної дитини у новоріччя прилітає маленька фея в оранжевій сукеночці з торбинкою мандаринів. А найчемніших добрий принц Юргіс запрошує у подорож в далеку, теплу країну Мандаринію… Навіщо я тобі все це розказую? Ось ця книжка. Прочитай своїй меншенькій.

- Дякую, Нелю…

- Тобі дякую. Можливо, якби не твоя мандаринка, не було б тієї книжечки. Та й інших… У світі нічого не стається просто так. Нічого, Юрку… Часом мені здається, що казки пише життя. В одних - гарне закінчення, в інших, на жаль, не дуже… Ой, мені пора додому. І твої діти ось-ось повернуться.

Перед тим, як залишити Юркову оселю, Неля почистила від шкірки мандаринку.

- Щоб пахло Новим роком… І засвіти гірлянди. Щоб було святково…

Неля пішла, а Юрко не міг оговтатися. І не міг пригадати тієї подарованої мандарини.

…У дітей від побаченого перехопило подих.

- Тату?!!

- Це подарунок нашої гості.

- А хто вона? - майже пошепки запитала найменша донька.

- Мандаринова фея…

Дорога впадає у річку і пливе у світи…

Ганнуся любила дороги. Вони видавалися їй дивними істотами, які знають, куди потрібно вести людей. У дитинстві запитувала дідуся: «Де закінчуються дороги?» «Бачиш, маленька, ген там дорога зливається з небом. Їй немає кінця», - відповідав. «Дідусю, але дорога, якою ми гонимо пасти, закінчується біля річки». «Ні, вона впадає в річку і пливе у світи…». Старенький приклав руку до чола і мовив: «Ганнусю, дорога закінчиться там, де ти зупинишся».
Польову дорогу, ту, що «впадає» в річку, Ганнуся любила найбільше. На ній порохи після перших крапель літнього дощу пахли сонцем. Спориші були м’якими, наче бабусина перина. А після дідусевих слів дорога стала для дівчинки гарною казкою, яка кликала в невідомість…
…Ганнуся почала зустрічатися з Віктором, коли навчалася у випускному класі. Він нещодавно повернувся з армії. Їхні села розділяв шмат поля і річка, у яку «впадає» дорога.
Вони любили призначати побачення на улюбленій Ганнусиній дорозі. Хлопець був трохи засмучений, що дівчина після закінчення школи вирішила вступати до вузу, який розташований за добрих три сотні кіломерів звідси.
- По-перше, ще потрібно вступити. По-друге, я ж буду приїжджати додому, - розраджувала Ганнуся Віктора.
Коли Ганна поїхала складати іспити, Віктор рахував дні до її повернення. Він бажав, щоб вона стала студенткою. І непокоївся, аби мила сільська дівчина не загордилася у великому місті.  
Коли Ганнуся закінчувала перший курс, померла Вікторова матір. Попри роботу водієм «швидкої» у місцевій лікарні, потрібно було виховувати брата з сестрою, давати лад городу й господарці.
- Вікторе, - якось завела мову рідна тітка, - одружуватися тобі треба. На Ганю чекаєш? Що вона там вивчає?
- Фізику і математику.
- О, Господи, кому в селі та фізика потрібна?! Шкільній математичні до пенсії ще далеко. Фізик також молодий. Не дурій, Вікторе. В Гані своє життя, в тебе -  своє. Приведи до хати просту, роботящу дівчину. Про брата з сестрою подумай. Не обманюй себе, що Ганя повернеться в село заради тебе. А, може, вона там хлопця має. Ти звідки знаєш? 
Материна і батькова родина щоразу наставляла Віктора на шлях істинний. 
Ганнуся приїхала на канікули. Зустрілися.
- Тяжко тобі? - запитала.
Він у відповідь знизав плечима.
- Значить, тяжко. Я тут гостинці твоїм молодшим привезла. Дещо з одягу. Сподіваюся, сподобається.
- Ганнусю, повинен тобі сказати. Я одружуюся.
- З ким?
- Не важливо.
- Коли?
- Скоро.
Вона більше нічого не запитала і не сказала. Просто пішла… Віктор дістав з торбинки светрика для сестри, аби витерти сльози. Він ненавидів себе, що обманув Ганнусю. Яке одруження? З ким? Який же він дурень!..
- Дитино, не тримай зла на Віктора, - заспокоювала матір. - Не знаю з ким він хоче одружитися. Навіть не чула такого. Але йому справді важко самому раду давати, бути за батька-матір. Пробач йому…     
…Віктор одружився майже через рік. З дівчиною-сиротою зі свого села. Тихенька, непоказна Оксана стала гарною господинею. Жодним словом не образила чоловікових брата і сестру. Віктор поважав дружину. Але не кохав.
Згодом залишив водійську роботу. Почав розводити худобу. Взяв у оренду кілька людських наділів. Вздовж дороги, яку любить Ганнуся. Зранку до пізнього вечора пропадав у полі. Оксана, не дочекавшись Віктора до обіду, брала ровера і везла їсти. Вона кохала чоловіка.
…Ганна залишилася працювати в місті, де навчалася. Вийшла заміж. Ярослав, чоловік, її кохав і шанував. Вони робили кар’єру. Були щасливими. 
…Літнє надвечір’я пахло втомленим сонцем і доспілим збіжжям. Ганна йшла дорогою, що «впадає» у річку. Якийсь господар запрягав коні. Підішла ближче. Віктор…
- Привіт! - мовила.
- Привіт…
- Як ти?
- Я обманув колись тебе.
- Не варто про це. Ти вчинив так, як вважав за потрібне. Як живеш?
Вони сиділи на м’яких споришах і говорили, говорили… Добре, що не бачила Оксана чоловікових очей. У них було стільки ніжності… Він поглядом торкався Ганниних рук, волосся, уст. І потай соромив себе: перед тобою чужа дружина. Це скидалось на поцілунки душею.    
- Вже сонце зайшло. Пора додому. Мама хвилюється, мабуть. Я ж для неї - завжди дівчисько. І тебе чекають.
Він запитав очима. Вона відповіла словами:
- Ми ще зустрінемось. Я так і не розповіла тобі, чому люблю цю дорогу.
Коні поволі рушили. Лоша ображено глянуло на Ганну: пізно вже…
Вони не призначали побачень. Це й було б недоречно. Просто, інколи випадково неначе зустрічались на дорозі біля поля, де орав, сіяв, збирав урожай Віктор. Їхні села ні про що невідали. Якби знали - осудили б.
…Цілий рік Ганна не навідувалась додому. Її з чоловіком закордонні партнери запросили попрацювати у їхній країні. Повернулись навесні. Після довгої розлуки з батьками, Ганна поспішала в село.
- Тут така справа, доню: Вікторів син втопився, - розповіла матір. - Взимку на ставу під лід провалився. Аж на другий день знайшли. Бачила недавно Віктора. Змарнів.  
Вранці Ганна пішла до Вікторового поля. Нікого не було. «Це ж неділя!» - мовила сама до себе.
Вони зустрілись наступного дня. Він плакав, схилившись на Ганине плече. Вона гладила його наполовину посивіле волосся.
- Навіщо жити, коли єдина дитина на тім світі? Для кого старатися?
...Після цієї зустрічі Гані довго не випадало побачитися з Віктором. Робота,  знову відрядження. Коли ж приїхала до батьків, мати сказала:
- Оксанка з Віктором чекають дитину. Кажуть, дівчинка буде. Є таки справедливість.        
…Ганна поверталась на своєму авто додому. У сусідньому селі, неподалік крамниці, побачила Віктора. Пригальмувала.
- Привіт! Забувала тобі розповісти, чому люблю цю дорогу. Вона впадає у річку і пливе у світи. Дорога закінчиться там, де ти зупинишся…

Новорічна казка для двох

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.    
Маленьке ялинятко чекало, коли мініатюрні іграшки прикрасять його куцу зелену сукеночку. Олена поставила деревце у велику вазу з водою і святково одягнула.
- А шампанського нема, - мовила сама до себе. - Я навіть відкривати його не вмію. І мандаринок не купила. І…
Горло здушили сльози.
- Тільки не плакати! - вмовляла себе. - До Нового року ще є час. Треба бігти до магазину. А шампанське… відкрию вікно і спробую… хай стріляє на вулицю.
Діти наставили вздовж тротуару поважних сніговиків і маленьких сніговичків. Вони усміхалися до Олени кумедними розмальованими ротами. Вона поправила великому сніговику носа-морквину, який, мабуть, приглянувся голодній пташці. А маленькому сніговичку припасувала загублений прутик…
Шампанське, мандарини, шоколадні цукерки, улюблене пісочне печиво… Шкода, що в кошик не можна покласти гарний настрій в обгортці зі срібної фольги…
Оленин чоловік після «відряджень» в інший кінець міста, кілька років тому став колишнім.
У «холостяка»-залицяльника з сусіднього офісу виявилася в асортименті дружина і двоє синів-підлітків.
Марічку, Оленину доньку, батьки забрали на канікули у невеличкий райцентр, де купили після виходу на пенсію хату. Обійстя стояло під лісом. Тому на кожні канікули бабця з дідом забирали десятирічну внучку дихати свіжим повітрям.    
Подруги кликали Олену на новоріччя у свої сім’ї. Дякувала і відмовлялася. Повертатися самій зі свят дуже сумно…
Олена застелила журнальний столик в’язаною білою серветкою з голубенькими сніжинками (подарунок подруги-майстрині), дістала старий дерев’яний підсвічник, який дістався від бабці, поклала в ажурні вазочки апельсини, цукерки, печиво. Взяла з холодильника охололе шампанське. Відкрила вікно на кухні: хай корок летить на вулицю, а не в абажур, а вино ллється на сніг, а не на стіни.
Мобільний заграв новорічний хіт «Happy New Year». На дисплеї висвітився невідомий номер. «Хтось помилився», - подумала. «Алло! Олена? З наступаючим!». «Ви… хто?». «Отакої! Одногрупника не впізнала. Льонька я! Степанюк! Ти мені свій номер телефону дала, коли ми бачились останній раз. Ось і знадобився…». «Телефонуєш із Польщі?». «Я перед дверима твого під’їзду…».
Льонька з валізами розгублено стояв у коридорі й пояснював Олені свої перипетії.
- Ключі від батьківської квартири забув. Уявляєш, все взяв, а ключі забув! Я повинен був приїхати на Різдво. Але випало трохи більше вільного часу. Хотів батькам подарунок зробити. Приїхав, а їх нема. Мабуть, пішли до друзів святкувати. Це в них така давня традиція. Мобільні не відповідали. Певно, вдома залишили. Думав у готель іти. Але згадав, що маю твій номер телефону. І живеш недалеко. Якщо тобі незручно, я піду. Ой, звідки так дує?
- Я хотіла шампанське відкрити. Боялася, аби не вистрелило, ось і… Та не стій в коридорі. Заходь.
- А донька де?
- У батьків.
- Заміж вдруге не вийшла?
- Як бачиш… 
Льонька відкривав шампанське. Олена гріла грибний суп та котлети - колишній одногрупник був голодний. До Нового року залишилося кілька хвилин.
- Мені дуже незручно, - сказав Льонька, наливаючи у фужер шампанське. 
- Це тост?
- Я навіть не думав…
- Льонька, ти від своїх польських колег-викладачів таких тостів навчився?
- За тебе!
- За зустріч! З Новим роком!
Льонька закушував шампанське супом з котлетами, жартував над своєю оказією. Розпитував Олену про університетських знайомих, роботу в турфірмі.
- А ти як живеш? Одружився нарешті?
- Не було часу, - засміявся. - Робота, робота… На побачення або запізнювався, або не встигав. Якось так…
Вони розмовляли, поки не почало світати. Врешті Льонька задрімав на дивані. Олена прилягла в доньчиній кімнаті.
Уранці задзвонив Льоньчин телефон:
- Мамо? З Новим роком! Скоро буду. Не хвилюйся. Все гаразд. Я розповім…
Після горнятка кави Льонька почав збиратися додому.
- Олено, ти справді не ображаєшся?
- Звісно, ні. Вважатиму твою появу новорічним сюрпризом.
Льонька зателефонував надвечір наступного дня:
- Привіт, Олено. Ти вдома? А я - перед дверима твого під’їзду. Можна?
Льонька прийшов з великим букетом холодних білих троянд:
- У знак вибачення! А ще хотів би запросити тебе до міської ялинки. Пригадуєш, як ми майже усією групою колядували біля ялинки? Сашко Куций зняв свого капелюха, а люди подумали, що це спеціально і почали гроші кидати. Заробили на святковий стіл.
Олена одягла білу шубку, в’язану білу шапочку, шалик, рукавички.
- Мушу пильнувати, аби не загубити тебе в снігу, - пожартував.
Льонька обережно підтримував Олену під руку на висковзаному дітьми тротуарі. Він і сам був схожий на хлопчиська. Розхристана куртка. Вітер закинув на плече шалик. З кишень стирчали рукавиці.
- Застебнися. Рукавиці одягни. Холодно ж…
Олена поправила Льоньчиного шалика. А він узяв її руки і почав цілувати кожен пальчик. Хтось дивився на них, дорослих, з осудом. Хтось - із заздрістю. А хтось - з ніжністю. Народжувалося кохання…
З неба посипалися великі лапаті сніжинки…

Материн щоденник

- Баю-бай, спи, Степанку, засинай, - тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… 
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.     
- Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, - гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
- Коли виросту, ви мені будете не потрібні! 
Люба затаїла образу на батьків і на брата.
Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» - запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка - шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили - за прикрий характер.         
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. А дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
- Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, - сміялися.
- Ще встигну! - відповідав. 
Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою - не виходило.   
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав з товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль…
- Антоне, ми втратили двох дітей, - мовила до чоловіка.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. 
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…».
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…».
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього.
- Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, - сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно? Якось простягнув доньці зошита.
- Мамин щоденник. Якщо хочеш - прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» - сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…».
«У Любці - перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…».
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…».                                             
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…».
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…».
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…».
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..».
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері - любити свою дитину, якою б вона не була…».
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». 
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…».
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері - чекати: і при житті, і після…».             
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…

Самітній Мандрівник

Під ноги падали краплі вікон. Теплі квадратики творили жовту мозаїку. Вони нагадували Ксені дитячу гру в класики. А ще вони схожі на дивовожні зорі. Цікаво, подумала, зорі падають самі, чи їм потрібний особливий дозвіл, аби не порушувати святі правила Небес?

Ксеня не поспішала. У квартирі порожньо. Лише телефон озивається часто. Усім щось потрібно. Переважно, турбують чужі люди. Рідних стає менше. Кожен рік викрадає подруг, друзів, знайомих, родичів. Одні - у далекі світи, інші - у вічність.

Ксеня подумки повернулася до нинішнього побачення з Анатолієм. Наче дівчисько збиралася, крутилася перед дзеркалом. Щойно минула сороківка. Але кохання не запитує про статус, вік, освіту.

Анатолія помітила здалеку. І те, як нетерпляче він позирав на годинник. Ксені не бачив. Зате вона запримітила, як перекочувала його обручка з правої руки на ліву. «То де ж її місце?» - подумала.

- У тебе є сім’я? - запитала зненацька.

Анатолій здивувався:

- Ти знаєш? Я все поясню…

- А потрібно?

- Розумієш, Ксеню, ти мені стала не байдужою. Я навіть не міг подумати… Це все моя дружина. Ти мені допомогла виплутатися з проблем. Я боявся втратити свою посаду. Пробач… Дружина сказала, аби я позалицявся до тебе. Ти - жінка самотня. Увага, мовляв, сподобається.

Ксеня не могла повірити почутому. Невинне запитання відкрило їй очі.

- То наш роман відбувався під пильним оком твоєї дружини, з якою ти, начебто, три роки розлучений? Що ж, ти гарно грав свою роль. Тобі в актори треба було піти, а не в чиновники. А дружині - в режисери. Цікаво, твоя посада дорожча для тебе, чи для дружини?

Ксеня кепкувала подумки з себе: якби комусь розповіла б таке, не повірив би. Ось тобі й маєш запізнілу романтику.

- Ксеню, що я повинен зробити?

- Йти додому, до дружини.

- А ти?

- Анатолію, уяви, що мене ніколи не було в твоєму житті. Я не допомагала тобі рятувати посаду. Я ніколи не чула про твою дружину. І ніколи тебе не знала.

Ксеня відчувала: цей вечір довго болітиме. Навіть не знає, що це було: обман чи підлість? Чи просто використали її недолугу жіночу долю?

У повітрі пахло бузком і сумом. Усміхалися великими жовтими очима чужі вікна. У її ж вікнах - темінь. Подруги заздрили: все ти, Ксеню, маєш - квартиру, чудову освіту, «дорогу» роботу. А коханий знайдеться.

Хіба вона винна, що колись вибрала Сашка з паралельного класу? І хіба винен Сашко, що не сподобався її батькам? Для них він був звичайним хлопчиськом. Але не для Ксені. Він так гарно розповівдав про самітнього Мандрівника. Ксеня не запитувала, сам придумав, чи десь прочитав. Швидше, то були його фантазії. Вона любила бродити разом із Мандрівником його світами. І їй було байдуже, що матір хлопця гарує на заводі, а батько риє бульдозером котловани під нові будинки. І що Сашко ходить у старих кедах і короткуватих штанах.

Ксенині батьки - інтелігенція. Матір купує доньці гарненькі взувачки і одяганки. Батько возить щоліта своїх дівчат до моря. Однокласникам годі зрозуміти Ксенину дружбу з Сашком. Коли ж дізналися батьки, заявили категорично: цей хлопець тобі у товариші не годиться. Ні краси, ні багатства! З таким навіть в кіно соромно піти. Інститут, кар’єра, вдале заміжжя - таким мало бути її майбутнє.

Вуз Ксеня закінчила, влаштувалася на гарну роботу, зробила кар’єру. Стала для багатьох потрібною людиною, яка може допомогти, вирішити, виручити. А ось третього пункту виконати не вдалося. У залицяльниках батьки шукали гандж. І знаходили. Це означало - відставка. Згодом не стало батьків. Не стало й нормальних залицяльників. А, може, Ксеня їх не бажала помічати.

А Сашко, як і його Мандрівник, подався у світи шукати заробітків і щастя. Ніхто не відав, як упевненій, діловій, вродливій Ксенії Георгіївній інколи не вистачало невпевненого, розгубленого і незграбного хлопця з паралельного класу.

Анатолій… Насмішка долі. Якби ж то можна відразу все забути! Добре, що про її роман ніхто не знав.

Як то казав Сашко? Не бійся свого недобудованого світу. І не втомлюйся вірити, що між зорями і роками витає постать Мандрівника. Він знає про твоє існування, і якщо твоя душа ще може вити гнізда для запізнілих втомлених птахів, це значить, вона бажає польоту. Мандрівник покличе її. Лише б душа почула цей поклик…

Ох, Сашко, і за що тобі вчителі ставили трійки?

… Майже рік тому Ксеня зустріла Сашкову матір. Постаріла.

- Як ви, Ксеніє? - запитала. - Чула, люди вас поважають.

- Не називайте мене на «ви», - попросила.

- Як батьки?

- Уже немає.

Про Сашка запитати не наважувалася. Але якось через силу вийшло:

- Як Саша? Де живе?

- Далеко живе. Приїжджає рідко. Все у нього ладиться. Роботу гарну має. Нам, пенсіонерам, підсобляє. Кличемо додому. Але він житло собі справив на новому місці. Пора б і сім’ю мати. Сашко віджартовується, не старий, мовляв, устигне.

Він устигне, а вона, Ксеня?

- Ксеніє! - гукнула Сашкова мати, після того, коли вже попрощалися. - Зачекай…те. Запишіть номер Сашкового телефону. На всяк випадок.

Скільки разів вона дивилася на рядочок цифрів. Скільки разів пробувала набрати їх. А якщо слухавку візьме жінка? Сашко не одружений, але це не означає, що він не може з кимось зустрічатися. Зрештою, хто тепер для нього Ксеня? Юначе захоплення, про яке, може, й не згадує…

…Мандрівник любить пити воду з колодязя-журавля. Ти бачила такі колодязі? Вони схожі на птахів, які не втомлюються стояти на одній нозі. І не відчуватимуть втоми доти, поки з колодязів братимуть воду...

Ксеня дивувалася, що так добре пам’ятає Сашкові казки.

Якось запитала:

- Мандрівник вміє кохати?

- Він самітній. Його кохання загубилося серед віків і доль. Але він допомагає шукати його іншим.

- Як?

- Підказує, коли відчинити двері до серця. А ще Мандрівник вважає, що наші втрати і розчарування є кроком до чогось нового, кращого.

Ксеня знала, що хутко не засне. Спогади про Сашка і витівка Анатолія млоїли душу.

Сашко, Сашко… Філософе-трійочнику, де ж шукати твого Мандрівника? Як отримати його підказки? Чи їх розуміють лише сімнадцятирічні?

Сашковий номер телефону вивчила напам’ять. Перша цифра, друга, третя… Один гудок, другий, третій…

- Одинокий Мандрівник - це міф, казка, правда? - запитала, коли зняли слухавку.

Серце билося сполоханою птахою. Очі плакали.

Пауза.

- Ксеню, ти???

- Сашко, пробач, що турбую… Вже ніч. Я не повинна…

- Я вилечу післязавтра. Чекай мене…