Торт для мами

- Як гарно зірки моргають… 

- Вони кличуть нас, Христинко.

- Куди, мамо?

- Щоб ми знайшли у небі свою зірочку. І щоб не ступали по чужих слідах.

- Але ж ми не по небі - по землі ходимо.

- Думками у небо злітаємо…

Мама, молода й гарна, розчісує гребінцем довге волосся і вплітає у нього зорі…

Цей сон Христина часто бачила, коли була дитиною. Не знала материного імені і як виглядає, але вірила: вона справді така, як приходить у сни. І колись мама обов’язково знайдеться…

Від крихітки породілля відмовилася відразу ж після пологів.

- Галю, ніхто не знав про твою вагітність. Ти сама ще дитина. Треба вчитися, вийти заміж, - переконувала мати. - А це… просто твоя помилка.  І ти маєш викреслити її з життя… Все забути! Назавжди!

…Маленьку назвали Христиною. У трирічному віці дівчинку удочерили.

Христинчине щастя тривало, поки не захворіла мама Неля. Тато Артем після роботи поспішав до дружини в лікарню. Потім готував нехитру вечерю для доньки. Невміло прасував маленькій сукеночку до дитячого садка. Вкладав Христинку спати. Виходив на балкон і палив цигарку за цигаркою…

Після другої операції Неля повернулася додому в інвалідному візку. Виховувати дитину подружжю стало тяжко.

Цього ранку Христинку до садочка не збирали. Мама плакала. Тато мовчки сидів за столом. Христинка витерла мамі сльози. А вона гладила маленьку по голові і просила прощення. Потім тато збирав Христинчині речі. Мама заплела дві кіски. Одягнула нову сукеночку.

- Ми поїдемо до бабусі?

Ніхто Христинці не відповів. Її повертали назад до дитячого будинку…

Згодом Христина стала першокласницею школи-інтернату. Її назвали Метеликом через кучеряве волосся пшеничного кольору і непосидючість. Медсестра Марія Михайлівна, якій припала до душі Христинка, запитувала в інтернатської медички:

- Ну, скажіть, як можна було відмовитись від такого ангела?

- Від цієї дитини двічі відмовились.

- Це ж як?

Лікарка розповіла про Христинчині перипетії. Сорокарічна медсестра, яка пережила два викидні, була вражена:

- Яка несправедливість трапляється в житті! Тут хочеш народити - і не можеш. А якась… Господи прости… викидає дитину, наче непотрібну річ.

Марія Михайлівна інколи клала в Христинчині долоньки ласощі й зітхала. Дівчинка дякувала і також зітхала. Вона ще пам’ятала маму Нелю…

Коли Христина підросла, у її сни почала приходити жінка, яку вона називала мамою. Тоді й нафантазувала: коли виросте - вивчиться на кондитера. Зустріне маму і готуватиме для неї найсмачніші у світі тістечка. Чомусь Христині здавалося, що мама любить ласощі. А ще спече кращий торт за той, який бачила на вітрині, коли вихователька повела їхній клас на екскурсію до магазину…

Одна з Христиних мрій збулася - вона стала кондитером. А інша мрія шукала матір…            

…Галя ніколи не згадувала, що десь живе її донька. У неї - вдале заміжжя, сини-близнюки, гарна робота. Чоловік і гадки не має про гріх дружини. Їхня сім’я для друзів і знайомих - приклад родинної злагоди, любові, достатку. А заможні батьки підсобляють своїй одиначці й не натішаться внуками…

…Таня, з якою Христина винаймала житло, а, відтак, дівчата стали подругами, збиралася до архіву.

- Христино, ходімо разом. Я не буду засиджуватися довго. Чесно-чесно. Лише переглянемо дві підшивки старої газети. Там мають бути статті про моє село.   

- Сподіваюся, після виходу книжки село поставить тобі пам’ятника.

- Наразі це буде невеличка книжечка. Просто моє село має дуже цікаву історію. А голова сільрада - мій хресний. Обіцяв скромну фінансову допомогу. І на роботі, у видавництві, трошки допоможуть.

- У такому випадку я на презентацію твого творіння приготую свої фірмові смаколики.

- Супер! Утреш носа нашим сільським газдиням!

Дівчата гортали підшивки регіональної газети енної давності. Раптом Таня спантеличено глянула на подругу.

- Христино, ущипни мене. Це ж ти!

На чорно-білій світлині - усміхнена молода жінка з двома сповитками - майже копія Христини. Чи то Христина - копія жінки на фото. І підпис: «Перші новонароджені у новому році - близнюки Сашко і Юрчик та їхня щаслива матуся Галина, молодий спеціаліст…»

- Мама… - прошепотіла Христина і припала устами до фото. - Таню, ти знайшла мою маму. Боже, я завжди вірила… знала…

- Може, це звичайна схожість. Таке трапляється: люди - не родичі, навіть зовсім не знайомі, а подібні.

- Ні-ні. Я впевнена. Дивися, вона живе в сусідній області. Давай, скопіюємо цю сторінку. Я попрошу вихідний на тижні й поїду...

- А якщо ця жінка у цій організації вже не працює?

- Це вже не важливо. А ще я спечу торта. Це моя дитяча мрія. Завдяки їй я стала кондитером. Торт для мами! Уявляєш? Треба знайти велику коробку, аби його не пошкодити.

Христині здавалося, що потяг їде надто повільно. Не могла дочекатися, коли обніме маму. У душі Христина давно виправдала материн вчинок: мабуть, на те була важлива причина. І пробачила, що двадцять два роки у її житті були тільки чужі люди.                                                                               

Секретарка здивовано дивилася на дівчину з великою коробкою:

- Не знала, що в Галини Миронівни є молодша сестра. Ви такі подібні. Зачекайте, зараз її покличу.

- Я за дверима зачекаю. Добре? Скажіть, що я за дверима…

Христинине серце завмерло.

- Хто тут мене чекає? Ви… хто?

- Мамо… я… Христина. Донька. Ось газета… Я шукала… І… ми подібні. Я ж не помилилася? Я знаю… А це торт… для вас…

Галина все зрозуміла. Майже силоміць потягнула Христину у протилежний кінець коридору.

- Слухай мене уважно. У мене ніколи не було доньки. І нема! Я вчинила помилку. Але це в минулому. Ти вирішила мене шантажувати? Не раджу.

- Я просто вас шукала… хотіла побачити…

- Я повинна працювати. Сподіваюся, ти не будеш більше сюди приходити. Чи на всяк випадок попередити охорону? І коробку свою не забудь. Я не їм тортів.

Христина мовчки пішла до дверей.

На вулиці не стримала сліз. Даремно вона шукала маму. І гарні сни бачила даремно. І вірила даремно. І приїхала у це місто даремно. І торт спекла даремно…

- Чого, красуне, плачеш? Дай-но, поворожу. Мірелла завжди правду каже.

Циганка з трьома дітлахами перегородили Христині дорогу.

- Не треба ворожити. Візьміть торт. Просто так. Я спекла його для мами. А вона…

Христина віддала коробку й подалася геть.

- Щастя і достаток тебе чекає, красуне, - гукнула услід циганка. - Якби ти знала, який гарний подарунок підготувала тобі доля! Мірелла знає, що каже. А мамою тобі стане свекруха…        

Тихо, мій маленький братик спить...

Осінь безсоромно роздягала дерева і купала голе віття у холодних дощах. Тетяна забула парасолю. Її вимокла постать була схожа на сумний світ, заволочений важкими сірими хмарами. Не поспішала, аби сховатися від пронизливого вітру. Тіло висушити, обігріти можна. А душу?
- Все в тебе буде добре, красуне, - почула врапт.
Невідь звідки взялася циганка. Стара, в рясних спідницях, з великими півмісяцем сережками, з каблучками на зморщених пальцях.
- Не сумуй. Йди додому, красуне. Вже посиніла від холоду.
Тетяні стало лячно. Хотіла рушити, а ноги наче приросли до мокрого асфальту. Згадала: циганам варто що-небудь заплатити, бо долю украдуть. Так казала покійна бабця. Задубілими руками почала шукати гаманець. Куди ж він запропастився? Нарешті. Дістала кілька дрібних купюр, підняла очі… Нікого немає. Озирнулася. Лише дощ, вона і порожня вулиця.
«Додому… додому…», - шепотіли холодні уста. Нарешті захотіла зігрітися. І хотіла їсти. Пустилася бігти. Мимохіть пригадала, як колись, наче вітер, летіла до школи. Їй подобалася наука. Але найбільше смакували шкільні обіди. Борщі, супи, котлети для Тані видавалися фантастично смачними. Вдома було шестеро ротів і куці статки. Дідо, бабця, матір, батько, Таня і маленька сестричка.
Поки закінчила школу, не стало бабці й діда. Потім відійшов батько. З тих пір Таня ніколи не бачила усмішки на материному обличчі.
- Любо, це ще не кінець життя, - вкотре повторював материн старший брат. – Чоловіка не воскресиш. Зате доньки які славні в тебе. Інша раділа б…
Матір пропускала повз вуха дядькові слова. А він, як завжди, махав рукою і йшов геть.
Після школи Таня не їхала - втікала з дому до міста.
- А я? – молодшій сестрі сльози заволокли очі.
- Не хвилюйся, мала. Колись і тебе заберу.
Робота, гуртожиток, заочне навчання, підвищення по службі, малосімейка… Як раділа Тетяна своїм, рідним, кільком десяткам метрів квадратних! Саме тоді й не стало матері.
- З’їла, живцем з’їла себе, - бурмотів дядько. – Про дітей не подумала. Ех…
- Таню, ти не залишиш мене? – очі молодшої сестри благально дивилися на старшу.
- Не залишу…
Бухгалтер від Бога. Так називав Тетяну її шеф.
- За тобою, як за китайською стіною, - любив жартувати. – Жодні перевірки і ревізії не страшні.
Шеф не знав, що вона допомагала з бухгалтерією й іншим. Хотіла поміняти малосімейку хоча б на двокімнатку. І молодшій Галинці треба освіту дати. І в життя гідно випровадити.
Двадцять п’ять років, тридцять, тридцять перший…
Галинка сказала, що сьогодні прийде зі своїм хлопцем. Хоче познайомити.
- Таню, а в тебе хтось є?
- Ніколи мені. Ось віддам тебе заміж, тоді й про себе подумаю.
- Але ж ти старша.
- Галю, не переймайся цим. Якось впораюся.
Тетяні сподобався обранець сестри. Незабаром і весілля справили. А їй самій пішов тридцять другий…
Тетяну поважали на роботі. Але ні холостяки, ні розлучені чоловіки не наважувалися запросити на побачення. Було кілька коротких романів, як кажуть, на стороні. Тетяна їх називала «короткометражними фільмами». До серйозних стосунків так і не дійшло.
Сьогодні уперше її запросив до кав'ярні співробітник. Після першої чарки почав скаржитися на колишню дружину. Сяка-така. Доньку проти нього налаштовує. Аліментів їй завжди мало. Після другої - дісталося Тетяні.
- В розвідку з тобою я пішов би. А жити… ні. Ти ж робот, арифмометр! Робота, робота, робота… Цифри, звіти, баланси… Жодних емоцій!
Тетяна мовчки встала і вийшла з теплої кав'ярні у холодну, дощову осінь. Емоції! Бачив би хто, як вона підстрибувала до небес, коли купила перші пристойні туфлі! Як кружляла в новому платті! Як раділа, коли Галинка вступила до університету! Робот! Може, й робот. Завжди в роботах. А що вартувала б без них? Як жила б? Кому це, зрештою, потрібно знати? Люди бачать те, що хочуть бачити. Розуміють те, що можуть зрозуміти. Її спогади-виправдовування перебила стара циганка…
Увечері зателефонувала Галя.
- На вихідних забіжимо в гості. Маю твій улюблений чорнослив у шоколаді. Смачнющий… А з тебе кілька салатиків.
- Чому салатиків?
- Вітаміни треба їсти!
- Галинко, ти часом не?..
- Часом так. Скоро, сестричко, станеш доброю тітонькою Танею.
У суботу вранці Тетяна зiбралася на ринок. А вдягнулася так, наче йде до театру. Така чудова новина!
- Тату, ці помідорки гарні, не дуже м’які, - по-дорослому міркувало п'яти-шестирічне дівчатко. Маленька господинька, не поспішаючи, клала помідори на вагу.
Батько квапив малу:
- Швидше, люди чекають.
І до Тетяни:
- Перепрошую. Ми скоро.
- Я не поспішаю.
- Ой, моя долонька брудна. Тату…
Чоловік шукав гроші і хустинку водночас.
- Я допоможу. Давай сюди долоньку.
- Не затримуйте чергу! – невдоволеним голосом мовила жінка, що стояла за Тетяною. - Що за матері тепер? Чоловіків з дітьми в магазини, на ринок спровадять, а самі перед дзеркалом сидять. Або по тих… по салонах краси гонять.
- У нас немає мами, - прошепотіла мала. – Наша мама… - з очей потекли сльози.
- Не плач. Все гаразд, - заспокоювала дівча Тетяна.
- Ви добра? – продовжуючи схлипувати, запитала мала.
- Не знаю.
- Ви добра. І моя мама була добра. А зараз вона на небі. Ми з татом одні-одні.
- Перепрошую ще раз, - мовив чоловік. – Я не люблю ринків. А покійна дружина овочі і фрукти любила тільки на ринках купувати. Ось і Даринка тепер тягне мене сюди.
- Тату, ти обіцяв мені морозиво. Вчора, як я не хотіла йти спати. І нині. А ви любите морозиво? – запитала дівчинка в Тетяни.
- Люблю. Влітку. А зараз холодно.
- І тато так каже, - зітхнула мала.
- Можна вас також пригостити? Якщо не морозивом, то кавою або чимось іншим?
Тетяна розгубилася. Пригадала невдале недавнє запрошення до кав’ярні.
- Якщо ви підете з нами, тато купить мені морозиво. А якщо не підете – не купить.
- Думаю, мушу погодитись.
- Морозиво! Морозиво! – дівчатко пострибало крізь юрбу заклопотаних базарними справами покупців.
Після цього дня Андрій, Даринка і Тетяна не раз смакували разом морозивом. Інколи Андрій зустрічав Тетяну з роботи. Вона чекала і боялася тих зустрічей. Пам’ятала про «робота» і «арифмометра».
- Тато мене запитав, чи я хотіла б, аби ви були моєю мамою, - прошепотіла якось Тетяні на вухо Даринка. – Я хотіла б. А ви?
… Галю з пологового будинку зустрічав чоловік і нове Тетянине сімейство. Андрій хвилювався, здавалося, більше за новоспеченого батька: вдруге побіг до авто поглянути, чи, бува, чогось не забули.
Тетяна, як дівчисько, переминалася з ноги на ногу.
Коли з’явилися Галя і медсестра, Даринка першою підбігла, і заглянувши в білий сповиток, серйозно мовила:
- Дорослі, тихо, мій маленький братик спить.