Старе горище пахло літом…

Яблука сушили на великому рядні. На осонні. На краю рядна любив дрімати кіт. Йому не заважали настирливі оси. Чи то він просто їх ігнорував.

Прив’ялі шматочки яблук мали аромат стиглого літа. А, може, серпень пахнув сушеними яблуками упереміш із смутком, що снував колючими стернями.

Увечері рядно з яблуками забиради до сіней. Кіт потягувався, позіхав і невдоволено мружився.

- Поки на дощ не збирається, - казала бабуся, дивлячись у далечінь. - Ще день-два і можна буде збирати сушину.

Сушені яблука складали в пошиті власноруч торбинки і виносили на горище. Там уже висіли жмутики трав «від усяких недуг». Стояли мішки та великі кадуби зі збіжжям та борошном. І було багато іншої всячини…

Старе горище пахло літом, що минало… Колись… У дитинстві…

На пероні серпня

У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось - у мрії та сподівання. Хтось - на чужину. Хтось - у Вічність…

Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо.

- Будь для нас погідним, - шепочемо серцем.

А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки.

Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони - пізні, осінні. 

- Куди ти поспішаєш, світку? - запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце.

- А куди ви поспішаєте, люди? - запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас…

…- Як скоро минає життя, - кажемо з сумом.

…- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не замітили, - зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа…  

Латте і літо

Уранці літо вдягало біленьку сукенку, взувало сандалики, і чимчикувало на автобусну зупинку.

Удень шукало капелюшка і… Знову забуло свою мініатюрну парасольку на комоді. Морщило носика від сонця й досади.

Увечері перевзувалося в босоніжки на високих шпильках, перевдягалося в довгу сукню персикового кольору, накидало легенький шалик і неквапом йшло у маленьку кав’ярню, що на куті старого кам’яного будинку, смакувати латте.

Літо завжди замовляло латте з шоколадним сердечком. І чекало Його…

…Дарина придумала казку, у якій була жінкою-літом. Вона справді любила латте і літо. Й інколи забігала після роботи у кав’ярню з роматичною назвою «Париж». Сідала за столик біля вікна і шукала щасливих перехожих. А серед них - Його…

Дарина знала: Він ходить цією вуличкою. Інколи забігає до «Парижу» на горнятко кави. Він любить міцний напій. Чорну каву-циганку із присмаком перестиглих цілунків.

…Інколи вона замовляє вино. Воно смакує їй з латте. У цій кав’ярні вино особливе: наче забутий трунок кохання.

Дарина любить насолоджуватися вином, латте і вечором. У вазі дрімають напісонні троянди. Молоденький офіціант запалює свічку. Він посміхається до Дарини душею. Для нього ця елегантна жінка - таємниця. Він не може вгадати, скільки їй років. Тридцять? Трішки більше? Чи менше? Її вік залежить від настрою.

«Чому ніколи не приходить той, хто призначає їй тут побачення?» - дивується несерйозний хлопчисько у серйозному білому фраку. І разом з Дариною кидає погляд у величезну шибу, за якою вечір когось квапить додому, когось - на  зустріч до коханих, когось - до самих себе.

…Вона дякує офіціантові, поправляє шалика і, не поспішаючи, залишає кав’ярню. Він бере келих-айріш, з якого вона пила латте. На скляній ручці зачепився дотик її пальців. «Невже ти закохався, хлопчиську?» - іронічно запитує внутрішній голос. Він червоніє. І дивиться у вікно…

Від Ігоря залишився біль, що оселився у потаємному закапелку душі. Дарина не знала, що в Ігоря була дружина. І доня, народжена не від нього. Йому важко було простити дружині. І не міг залишити її. Він знав, що ніколи не зможе стати батьком. Перед весіллям не зізнався майбутній дружині. Бо кохав. Розповів усе пізніше. А вона мріяла народити маленьке, крикливе диво, бо шалено любила дітей. Працювала в дитсадку. Приносила додому доторки чужих теплих долоньок і тихо сумувала. 

Ігор карався смутком дружини. Вона не дорікала йому. Лише часто так голосно мовчала, аж робилося лячно.

Якось мовила: «У мене буде дитина». «Тобто, у нас?» - перепитав Ігор. «У мене. Це - не твоя дитина. Якщо хочеш, можемо розлучитися». «Хто?..». «Я ніколи не скажу цього».

Ігор знав: це не була зрада. І він мусить простити. Але не вміє це зробити. Та й чоловіча гордість шепотіла: «Обманутий… обманутий…».

Яринка з’явилася навесні. Ігор не міг себе змусити взяти на руки маленький згорток. Не зупинявся перед ліжечком. А крихітна людинка була на диво чемна. Мало плакала. Немов розуміла, що не можна тривожити його, чужого. 

Тоді й Ігор зустрів Дарину, коли зайшов у справах у рекламну агенцію, де вона працювала. Він вирішив розлучитися з дружиною. Згодом. Аби не казали, що залишив щойно народжене дитя. Ось, мине Яринці рік, і тоді…

Він зустрічався з Дариною три роки. І не наважувався зізнатися дружині, що має іншу жінку, а Дарині, що має сім’ю.

«Тату, ти не любиш мене?» - запитала трирічна Яринка. У дитячих очах причаївся дорослий материн смуток. Не знав, що відповісти. «Тати люблять тільки хлопчиків?». У дверях стояла дружина. Вона також чекала на відповідь. «А я чемніша, ніж Василько. Але його тато…».

Наступного дня Ігор зізнався Дарині, що має дружину і нерідну доньку. «Я мушу піти з сім’ї». «Ти мусиш повернутися». «Але…». «Їм буде важко без тебе». «Їм і зі мною нелегко». «Все буде гаразд…».

Дарина говорила мудрі й банальні речі. Їй було боляче і прикро. Але мусила повернути незнайомій жінці - чоловіка, а маленькій дівчинці - татка. І якось пояснити друзям і батькам, чому більше не зустрічається з Ігорем. І навчитися жити без нього.

Цього вечора він нарешті помітив, що дружина змінила зачіску. І вона їй дуже личить. Він упізнав у цій жінці своє шалене кохання, заради якого обманув… «Я повернувся. Пробач». Вона погладила його темне волосся. «У тебе з’явилася сивина», - мовила. І обвила його шию руками. Яринка усміхалася. З її очей зник дорослий материн смуток. «Я кохаю тебе», - прошепотів на вухо дружині. «Я люблю тебе… донечко», - сказав голосно і підкинув малу не до стелі - до неба…

Дарина більше ніколи не бачилася з Ігорем. Відтоді минуло... Яка різниця? Їй лише трішечки за тридцять. Біля її долі зупинялися чоловіки. Але вони були просто випадковими перехожими.

Придумала собі образ жінки-літа. Казку зі смаком латте. Вірила у свою фантазію. І кепкувала з неї. Така собі гра жінки з долею…                  

…Він забіг у кав’ярню з мокрою парасолею. Вільне місце було лише за «її» столиком.

- Можна присісти?

Кивнула головою.

- Дощ, - промовив

- Дощ - сказала вона.

Замовив горня кави.

«Чому я не взяла парасолю?» - картала себе Дарина, кидаючи погляди за вікно.

- Перепрошую, ви когось чекаєте? - запитав.

- Коли закінчиться дощ. Ось не повірила синоптикам… 

Він засміявся і подумки сховав її під своєю великою парасолею.

Офіціант приніс йому каву. Запалив свічку. «Це той, кого вона завжди чекала?» - подумав. «Так», - відповів внутрішній голос.

Блискавиці освітлювали вулиці, аж зажмурювалися промоклі ліхтарі. Дарина хотіла йти додому, але дощ нікуди не поспішав.

Незнайомець замовив ще одну каву. І попросив принести кілька найсмачніших тістечок.

- Це для вас, - поставив перед нею мініатюрні корзиночки й горішки. - Забув представитися. Олександр.

Вона хотіла попросити офіціанта викликати таксі. Але ж додому кількасот метрів. Їй було шкода персикової сукенки. А ще вона не любила мерзнути.

- Я подумав… візьміть мою парасолю.

- А ви?.. Вам далеко?

Він жив на сусідній вулиці.

Вони разом вийшли з кав’ярні. Несерйозний офіціант у серйозному білому фраку закохано-ревниво дивився услід. Олександр від хвилювання не міг відкрити парасолі. А літо прохолодними краплинами дощу цілувало її губи з ароматом латте…

«Моя душа бачить…»

Він сидів у фойє готелю. Стильно одягнений. У темних окулярах. «Нічна фея», побачивши «здобич», присіла поруч.

- Сумуєш, красунчику? Тут непоганий бар.

- Він вас не бачить.

Жриця кохання невдоволено глянула на молоду гарну жінку.

- А?..

- Я його дружина.

…Літній вечір приємною прохолодою обіймав Настині плечі. Він не міг не закохатися в її вроду. І у величезні сині очі, в яких було щось магічне від неба.

Настя вкотре глянула на годинник. Назар, чоловік, чомусь запізнюється. Сьогодні четверта річниця їхнього весілля. Назар запросив її у ресторан у парку, що над мініатюрним озерцем, - тиху місцинку посеред гамірного міста. Настя усміхнулася. Назар не знає, який подарунок вона йому приготувала. Він шалено хоче стати батьком. Мріє, щоб народилася доня. Настя подарує чоловікові гарну звістку.

Почало темніти. Назара не було. Настя поволі пішла у бік автобусної зупинки. На серці ставало дедалі тривожніше.

Свекруха зателефонувала близько опівночі. Захриплим від хвилювання голосом повідомила, що Назар у лікарні. Його авто потрапило в аварію.

…Лікар співчутливо дивився на Настю.

- Ваш чоловік втратив зір. Повністю.

- Він ніколи?..

В її очах потемніло. Лікар кинувся приводити молоду жінку до тями. Опам’яталася в палаті. Поруч сиділа мати.

- Що трапилося? - прошепотіла.

- Ми не знали, що ти була вагітна.

- Була? Чому була?

Спершу втішала Настю матір. Потім - лікарка. А вона подумки прощалася з їхньою із Назаром ненародженою донечкою…

Настя так і не сказала чоловікові, що втратила дитину. Не хотіла засмучувати.  Сама «провела» душу, яка не встигла спізнати земне життя, в інший світ, до ангелів. Наодинці сумує. Кається. І мовчить…

Назар першим після лікарні затіяв розмову, якої боялася Настя.

- Ти не повинна бути моїм поводирем. Я згідний на розлучення. В моїх очах порожнеча. І в серці. І в тілі.

- Я не залишу тебе.       

- Моя кохана дівчинко, життя з інвалідом - мука. Просто, ти не знаєш цього. І я… я більше ніколи не зможу бачити тебе, твоєї вроди, усмішки. Це мука і для мене.

Дві тоненькі цівки сліз смутком пливли по Настиному обличчі.

- Не плач, дівчинко.

- Ти… ти бачиш?..

Родичі, друзі, знайомі співчували Насті й радили добре подумати, чи варто жити з незрячим.

- Мені б твою красу, - сказала Валя, одна з подруг, - я би олігарха спокусила б. А ти хочеш бути живою білою тростинкою для чоловіка-інваліда. Заради чого йдеш на такі жертви? Гадаєш, хтось це оцінить?

- Я кохаю Назара.

- Цікаво, чи надовго вистачить твого кохання і терпіння. Як із таким на люди вийти? Яка користь від каліки?

Подібних розмов Настя переслухала і пережила багато. «Він бачить більше, ніж ви», - відповідала настирливим порадникам.

…Щось підганяло Настю додому. Вона хотіла забігти після роботи в перукарню. Але на серці такий неспокій…

Назар тримав жменю таблеток. На столі - горнятко води.

- Не смій! - вигукнула.

Чоловік здригнувся. Пігулки висипалися і розкотилися долівкою.

- Ніколи, чуєш, більше ніколи, не роби цього! Навіть не думай! - кричала крізь сльози.

Назар просив пробачення. Цілував Настині руки. Його незрячі очі плакали.

- Я знаю, що тобі важко, дівчинко. Ти гідна іншого життя, іншого чоловіка. Я кожен день думаю про це і ненавиджу себе.

- Дозволь, я вирішу, що мені треба, - мовила твердо і вперто.

…Назар з Настею повільно йшли вулицею.

- Яка гарна пара! - перемовлялися між собою дві літніх жінки.

- Він так ніжно і міцно тримає її руку.

- А, кажуть, тепер не вміють кохати…

Перехожі не раз задивлялися на вродливу русявку і її гарного, ставного супутника. Дивувалися, що вона відкриває перед ним двері авто, магазину чи кав’ярні.

- До чого життя дійшло, - почула якось. - Вже жінки перед чоловіками двері відкривають.

- Догоджають, аби не втік.

- Такий може…

Назарів світ мав свої тони і відтінки. Чоловік «бачив», якого кольору настрій дружини, сміх, сум...

- Дівчинко, твій погляд зараз має голубий замріяний колір. Такий, як небо, на яке ти дивишся.

Настя здригнулася від чоловікових слів. Як він «бачить», що вона стоїть біля вікна і дивиться на небо?

А якось, коли вона повернулася з роботи добряче знервована, Назар сказав:

- Твій настрій обпікає гарячим червоним кольором. Що трапилося, дівчинко?

- Як ти… «бачиш? - запитувала здивовано.

- Це у зрячих кохання, почуття та відчуття - сліпі. А незрячі бачать душею. Кохана дівчинко, моя душа бачить тебе…

…Вони гуляли набережною неподалік їхнього готелю. Море пахло літом. Чи то літо пахло морем. Вітер бавився довгим Настиним волоссям. Назар ніжно відгортав пасма з обличчя дружини.

- Можна, я напишу ваші потрети? - запитало веснянкувате рудоволосе дівча. - Це зовсім не дорого.          

- Якщо моя дружина згідна, то можна.

Настя кивнула головою.

- Але мій чоловік не може зняти окуляри. Він…

- Його очі дуже вас люблять, - мовила юна художниця. - Ви така гарна і щастя ваше... воно не таке, як в інших. Дивне…

- Як ви знаєте? - запитала Настя.

- Ми, художники, бачимо душею, - філософськи відповіла кумедна рудоволоска. І почала накидати перші штрихи…

На перехресті весни і літа

Мед пахнув бджолиним співом і небесами. А ще бурштиновий смаколик був схожий на сонце, що якимось дивом опинилося в пузатому скляному слоїчку. Дідусь навчив Іванку їсти мед з чорним хлібом і запивати холодною водою. Казав: «Мед лікує недуги й душу».

Її душа потребувала ліку. Зачерпнула ложечкою солодкого нектару. Якби він міг допомогти…

«Не доганяй минуле», - сказала циганка, коли в замурзану долоньку її малого Іванка всипала копійки. Уже й не знає, чи то вона наздоганяє минуле, чи воно її…

На перехресті весни і літа зустрілася Іванка з Мар’яном. Травень прощався зі світом дощем і вітром. Вітрисько так вивернув Іванчину парасолю, що вона більш ні для чого не годилася. Кофтинка промокла. Товста коса стала важкою від дощової купелі. І, як на зло, жодної автівки. Від центральної дороги до села - більше п’яти кілометрів.

Чомусь Мар’ян звернув увагу на одиноку промоклу дівочу постать. Розвернув авто, під’їхав до Іванки.

- Вам далеко? - запитав.    

- Не дуже, - відповіла. Зуби цокотіли від холоду.

Він довіз її додому. Вона подякувала, хотіла заплатити.

- Краще, не відмовте мені у зустрічі, - мовив і запитав, де Іванку можна знайти. Мар’ян жив у обласному центрі. Іванка там училася.

Пізніше Мар’ян жартуватиме, що це стояла під дощем і цокотіла зубами його доля.

…Іванці виповнилося дев’ятнадцять, коли одружилася з Мар’яном. І дев’ятнадцять років прожили у шлюбі. Чоловік їздив по закордонах, купував-продавав різний крам. Потім відкрив власну справу. Пообіцяв: Іванка зі Славчиком, сином, ніколи бідувати не будуть.

Друзі й знайомі називали Мар’яна везунчиком. Дехто тихо заздрив. А Іванка не відмовляла, коли треба було підсобити комусь із друзів, колег чи рідні. Чоловік жартома називав дружину Матір’ю Терезою. Вона ж усерйоз відповідала: «Добро - добром повернеться».

…Якось врапт занедужав Мар’ян. Лікарня, операція, короткий перепочинок і знову лікарня… Його не стало навесні.

- Що тямить Іванка в чоловіковому бізнесі? Певно, доведеться добро продати, якщо не надурять чи задарма не заберуть. Одна справа - працювати спеціалістом у нашому економічному відділі, інша - керувати. У Мар’яна ж склад, магазини…

- Нічого, хай спробує жити, як ми - від зарплати - до зарплати…

Вона почула ці перешіптування. Це розмовляли між собою Настя з Оксаною, повертаючись з похорону.

Настя, матір-одиначка, якій Іванка роками підсобляє і вважає своєю подругою. А про Оксанину жадібність анекдоти у їхньому відділі складали. Вона не жила від зарплати - до зарплати, бо чоловік не вилазить із закордонних заробітків. Настя… Іванку так боляче вдарили слова подруги.             

Мирослав, чоловіків товариш, права рука у бізнесі й вічний холостяк сказав:

- Іванко, мусиш зайняти Мар’янове місце. 

- Я не впораюся.

- Впораєшся. Мар’ян розповідав, що ти цікавилася справами, давала поради. До речі, твій Славко в університеті вивчає економіку і маркетинг? Отож, хай пробує допомагати у сімейному бізнесі.

- А ти?

- Я залишуся на своїй посаді.

- Мамо, в тебе все вийде! - підтримав син. 

Після похорону Іванка поїхала на батьківське обійстя. Два роки тому хата  осиротіла. «Мамо, - заплакала, - я не знаю, як далі жити…». Тихенько відчинилися двері, зайшла баба Маринка, сусідка. Присіла. Зітхнула. Зморшки-борозенки сховали сльозу. «На все воля Божа, дитинко, - мовила. - Йди-но до мене, Іванцю, я рум’янку запарю. Медком пригощу».

За розмовою, рум’янковим чаєм і медом Іванка не помітила, як сонце повернуло з полудня. Пообіцяла бабі Мотрі скоро приїхати. Старенька перехрестила Іванку на дорогу. Змовила молитву. Зморшки-борозенки знову сховали сльозу…

…Іванці було важко відкрити двері робочого кабінету. Неприємно бачити Настю, Оксану. 

- Співчуваємо, - мовила Настя.

- Іванно Степанівно, якось воно буде, - сказав «старий кадр» Ігор Володимирович. - Тримайтеся.

- Я розраховуюся, - ошелешила всіх Іванка. - Буду керувати сімейним бізнесом.

- Але ж ти… - запнулася Оксана.

- Одна справа працювати спеціалістом у нашому економічному відділі, інша - керувати. Не хвилюйтеся за мене.

Настя зиркнула на Оксану. Та здвигнула плечима.

- Якщо бізнес не піде, повертайся назад, - з неприхованим роздратуванням сказала Настя.

- Чому ви такі недобрі, Анастасіє Петрівно? Ви ж перед приходом Іванни Степанівни раділи, що нарешті і її життя дістало. Не дивіться на мене вовком. Ви були для Іванни Степанівни наче п’явка, а не подруга. Я хотів сказати - невдячна п’явка. А тепер радієте її горю. За те, що допомагала вам?     

Іванка втратила ще й подругу.

…Вона жила сином, роботою і минулим. Часто їздила в село на батьківське обійстя і могили. Забігала з гостинцями до баби Маринки. А коли поверталася - зупинялася біля перехрестя, де вперше зустрілася з Мар’яном. Подумки розмовляла з чоловіком. Удома ж, на самоті, плакала. І лікувала душу кількома ложечками меду - «заїдала» смуток.

…Баба Мотря не могла надякуватися за гостинці. Запарила рум’янку. Поставила на стіл слоїчок меду - зять баби Маринки має свої вулики. Повідала сільські новини. Розпитала, як Славко. Принесла два десятки яєць, аби Іванка взяла з собою, «бо ті міські - з синіми жовтками». Згадала про сон. «Мати твоя, Іванцю, приснилася. Стояла під яблунею у вашому садку. А цвіту на яблуні… Як цієї весни. В руках у матері було дві обручки. Щось вона казала. Не пам’ятаю».

…Іванка зупинилася біля перехрестя. Уже три роки, як немає Мар’яна. І сьогодні двадцять два роки, коли зустріла свого коханого. Прислухалася: у кущах щось попискувало. З цікавості вирішила поглянути. Двоє малесеньких кошенят тулилися одне до одного і благали про порятунок сполоханою котячою мовою. Хтось викинув…     

- Не плачте. Я вас не залишу.        

Перелякані клубочки притихли в Іванчиних руках. «Вони голодні. Треба їхати», - подумала. Автівка не заводилась. Набрала номер телефону Мирослава. 

- Чекай мене. Я виїжджаю.

- Молока купи, - попросила.

Іванка годувала кошенят, а Мирослав шпортався в її машині. Потім згадав про бутерброди, приготовлені нашвидкоруч.

- Думав, це ти голодна. Звиняй, що бутерброди кустурбаті. Іванко, я хотів сказати… Ти давно подобаєшся мені.

- Мирославе, я ціную твою дружбу, допомогу, але… кохаю Мар’яна.

- Я зачекаю…

Мирослав витирав мокрі від молока котячі мордочки. А Іванчине серце стукало так швидко й сполохано, як недавно сердечка у її маленьких знахідок. Насувалася хмара. Звіявся вітер. Травень прощався зі світом дощем…     

…Колись Мирослав, як і Мар’ян, назве це перехрестя весни та літа й трьох доріг, - перехрестям долі.

Данилова скрипка

… І тільки скрипка не втече, не залишить свого старого господаря. Хоча, їй також до сотні літ дотягує. Дід Данило останнім часом майже не грав. Бувало, посадить скрипку на руку і сумно дивиться на свою улюбленицю. Не звик, що вона мовчить, наче спаралізована. Не звик…
Він був вродженим віртуозом. Не знав, хто такі Бах, Бетховен, Сарасате… А музику їхню грав. Тут почув, там почув… Данилова скрипка веселилась, мов скажена і плакала, наче несамовита. Болеро, мазурка… Струни були, мов вогні, гарячі. Казали в селі: без Данилової скрипки, наче без світу…
За майже дев’яносто літ старий скрипаль і його скрипочка стільки всього побачили і пережили! Він жартома називав її своєю першою дружиною. Було голодно, не до музики. Проте, сходилися люди і просили зіграти. І щось у тій Даниловій мелодії таке було… жити допомагало.
Дивну і гарну звичку мав скрипаль. Коли почує, що в селі хтось народився - відразу ж до скрипки. Таку музику витинав, аж небеса із землею танцювали. І коли хтось помирав, скрипка провадила його у потойбіччя. Ридала, аж падав навколішки світ.
А скільки весіль обходила Данилова скрипочка! Колись як було: скрипка й бубон - ото і вся музика.
Сільська красуня-Настуня також покохала Данила через його скрипку. Для Настуні чоловік мав особливі мелодії. Бувало, посідають обоє після тяжкої роботи під старим горіхом, візьме Данило скрипку, як заграє… Мелодія тамувала втому і біль в попереку. І давала надію.
Грав Данило для своєї Настуні, а сусіди - тихенько один за одним - тут, як тут. Тужили-журилися про життя невеселе.
- Данилку, либонь, твоя скрипка вмирає від журби, - казала баба Настя. - Ти б щось веселіше зіграв.
- Добре, Настуню…
Завжди, відколи поженилися, чоловік кликав дружину Настунею, а вона його - Данилком. «Оце любов!» - навчали своїх чад батьки. «Оце любов…» - зітхали недокохані чи зраджені односельці.
Улітку не стало баби Насті.
- Втекла моя Настуня, - витирав сльози Данило. - Втекла…  
Затихла Данилова скрипка. Сяде старий на лавці, і дивиться у ніч.
- Ви б лягли, тату, - каже син.
Махне рукою Данило. Пізніше, мовляв.
…Після Служби Божої взяв старий спасівчане яблучко, грушку і поволеньки подибав на цвинтар - до Настуні. Тверде яблуко поклав на могилу. А м’якою грушкою сам розговівся. Поскаржився Настуні на болячки, гаряче, мов пекло літо, розповів, кого бачив в церкві і що казав на проповіді священник.
Увечері дістав скрипку. Погладив, наче дитину. Узяв смичка. Торкнувся струн. Але це вже не була ні мазурка, ні болеро. Скрипка видавала дивні звуки, схожі на крик зболеної душі.  
Через тиждень тихенько відійшов в інші світи Данило.
- Нарешті зустрінеться зі своєю Настунею, - перешіптувалися на похороні.
- Ото любов! Навіть повмирали в одне літо.
- А як же буде скрипка без Данила? - журилися інші.
 

По вранішніх росах йшли наші долі - щасливі і босі…

Наше літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише моя душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох з липнем. Мовчимо. Згадуємо…

Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилось з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим. «Ти мені простила, що тоді… не  приїхав? - запитував винувато. - Я не міг зізнатися… У мене вже була інша…».
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі - роздратування. «Ти щасливий?» - запитала я. «Щастя? Казки то все!» - відповів.
Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі - щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Я поспішала сказати тобі «до побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був ти?

Осінь пише коханим листи…

Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче осінь, - тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю концерт раннього осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На доріжки, алеї, стежки і стежечки, на чиїсь розгублені сліди дерева поволі скидають обрамлені у вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні був дуже теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися. Ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь - пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих листочків. І поетичні рядки про нас... «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем, хризантемами... Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»   
У мене все гаразд. Бережи себе».
Зимовий лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном морозно і падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе леді Одна Рукавичка. Хотів би зігріти твої руки. Але між нами стільки непорозумінь, недомовок… І відстань.
Ти якось сказала: «За поворотом моєї долі очікує інший. Не запитуй, хто він. Бо у твоєму житті я - не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту, яка роками терпить твої походеньки. Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами. Тепер зрозумів, що жартував над твоїми почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди намагалася бути благородною. І ця твоя жертовність… Гадаєш, вона була оправдана? 
Ти відпустила мене. Я пішов… Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», - сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, - відповів він. - Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя - не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка. Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене залишилася його музика...
Я шукаю у парку цього незнайомця. А його немає.  
Мабуть, на твоєму обличчі блукає іронічна помішка. Думаєш, цей дивак - моя вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався у тінь, ти сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Як я заздрю їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно й шепотіла: «Доброго ранку, світку. Я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони підіймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, - зітхала. - Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Хмари випадуть дощем», - відповів я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «яка згідна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» - поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», - відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», - мовила. «Вона сама відпустила мене». «Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «Ти - птах без гнізда…Ти - вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…» Лист залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…

Терпка мелодія

Місто ховало обличчя від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли у піднебессі. Кудись поспішав вітер, перестрибуючи через калюжі. І врапт… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.
Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…
Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…
Скрипка ніжно тулилася до міцного плеча. Застиглі пальці ледве втримували смичок.
Маестро, що змусило вас краяти серце збайдужілого міста? Відчай? Втрачене кохання? Бідність? Дивакуватість?
Повітря пахло хризантемами, обцілованими безсоромним дощем. І від цього терпка мелодія була схожою на долю, що не збулася…