У сон прийшла мама з далекої зірки

...Ще одне Різдво... Пригадуєш себе маленькою. Гілка сосни замість ялинки. На ній цукерки та іграшки. Смаколики довго не «живуть». У фантиках - вата. Буцім цукерки. Вбрана сосна стоїть до Водохреща.

Сосна пахне холодом і лісом. Світ - морозом. Хата - хлібом й пирогами.

Мама завжди місила тісто в нецьках, в яких тебе купала немовлям.

А піч - казкова, магічна. Черінь пашить жаром. Наповнює ванькір теплом і смачним ароматом.

Небо зоряне й високе. Там живе Різдво. У Святвечір воно заходить до хати разом із ангелами, молитвами та пшеничним снопом, який ставлять на покутті під образом Святого Миколая.

Дід Ілько приніс меду для куті зі своєї пасіки. Мед схожий на стигле сонце в слоїку. Додає куті смаку літа.

Розговівшись, кутю ставлять біля снопа на покутті. Для душ. Вони прилітають з Небес, може, вночі, а мо’ над рання. Також розговляються...

...Різдво... Очікуєш дива...

...Невидимими слідочками дитинства прийшла у сон мама. Із далекої зірки. А ти в сні - дівчатко. Мама щось казала. Гладила по голові. Як гарно й щасливо!

Прокидаєшся. Різдво заглядає у вікно новим днем. Диво було - мама у сні в Святу ніч...

Загублені у самотності

Вони часто гуляли в парку й розминалися на центральній алеї. Спершу усміхалися один одному. Потім почали вітатися. А потім спілкуватися.

Ліда Петрівна - вдова. Максим Іванович - удівець. Обом під сімдесят. В обох є діти, внуки. Але обоє самотні.

Вони чинно називають одне одного на ім’я, по-батькові. Звичка. Ліда Петрівна колись працювала в одній з установ. Максим Іванович був не останньою людиною на великому в минулому підприємстві.

У теплі й погожі дні Ліда Петрівна й Максим Іванович полюбляли сидіти на лавці біля пишної ялини. Лавка стоїть осторонь центральної алеї. Тут затишно, не гамірно.

У розмовах заново проживали своє життя. Згадували молодість, кумедні випадки на роботі, старі фільми, прочитані книги… З ностальгією й теплотою розповідали про своїх половинок, які відійшли у засвіти. Тоді їхні обличчя світилися любов’ю. Коли ж заходило про дітей та внуків, в обох смутніли очі…

Син Максима Івановича з сім’єю давно переїхав жити до Європи. Навідуються раз на рік.

- Я радів, коли Валерці з невісткою випала така нагода. Вони лікарі. Працювали тут. А потім… Мають там роботу в хорошій клініці. А покійна дружина як тішилася! Внуки трохи з нами були. Потім їх забрали. Потім пенсія. А потому не стало Маринки…

- А моя Віка, донька, живе в столиці. Не так уже й далеко, а часу, аби приїхати, не вистачає. Вся в роботі. Ділові зустрічі й все таке… Зять частіше навідується - до своїх батьків, брата, а заодно й до мене. Внучці тут нудно. Вона нікого в нашому місті не знає…

Інколи Ліда Петрівна пригощає свого співбесідника печивом - смаколики випікає сама. Він її - цукерками, купленими в магазині біля свого будинку.

Вони не запрошують одне одного в гості. Аби люди не подумали, що двоє старих вирішили в почуття побавитися.

Коли хтось з їхніх знайомих чи сусідів запитує, з ким розмовляв чи розмовляла в парку, відповідають: наші діти знайомі були. Насправді ж, вони й не знають про існування одне одного.

Ліда Петрівна й Максим Іванович люблять ранки і не люблять вечорів. Смутком віддає сльотава осінь. І така скукота, коли зимові дні надто короткі…

Максим Іванович очікує, коли зателефонує син. Сам не дзвонить. Може, той зайнятий.

Ліда Петрівна набирає номер доньчиного телефону:

- Мамо, зараз не маю часу розмовляти. Пізніше…

Пізніше може бути завтра чи післязавтра. Віка спілкується з матір’ю коротко, майже по-діловому. Жива, здорова, от і добре…

Максим Петрович пригадує, як смачно готувала його Маринка. На свята у них збиралося багато гостей. Було весело. Тепер у святкові дні він сам. Купує щось у супермаркеті. Добре, що тепер готову їжу продають. Але вона не має святкового запаху й смаку…

У квартирі Ліди Петрівни колись у свята також було людно. Та когось уже не стало, хтось хворіє, дехто з молодших на заробітках. А хтось майже перестав родичатися. У свята в оселі стало порожньо…

Ліда Петрівна трохи шкодує, що продала дачу. Покійний чоловік насадив там малини, смородини, яблуньок… Городини трішки своєї мали. І їхати було зовсім недалеко. Від міста рукою подати. Позаминулої весни сильно перехворіла грипом. Недуга дала ускладнення. Геть сили втратила. Не могла дачу обробляти. І допомогти нікому…

Максим Петрович мав невеличкий заміський будиночок. Покійна Маринка його любила більше, ніж квартиру на поверсі. Коли померла, будинок наче осиротів. Максим Петрович його продав. Будинок став просто йому не потрібний…

- Що там прогноз каже? - привітавшись, традиційно запитує Максим Петрович.

- Обіцяють не дуже холодну зиму. А на цьому тижні трохи сніжитиме.

Максим Петрович щодня й сам слухає синоптиків. Просто, тема про погоду - одна з улюблених.

- Може, ваші на Різдво приїдуть? - цікавиться Ліда Петрівна.

- Та де там! Їдуть кудись на лижах кататися.

- А мої збираються Новий рік в Єгипті святкувати. В теплі…

Замовкають. Кожен думає про своє. Під ногами поскрипує сніг.

- Шкода, що зараз на лавці не можна посидіти, - порушує мовчанку Максим Петрович.

- Так-так, - погоджується Ліда Петрівна.

Вечір швидко лапає за плечі. Підморожує. Вони неквапом прошкують додому.

- Усього доброго, Лідо Петрівно.

- Дякую. Навзаєм.

- То, кажете, сніжити буде? - перепитує Максим Петрович. - Аби лиш не мело, а то з хати й носа не покажеш…

Мати-не-мачуха

 

Тетяні радили продати батьківську хату в селі. Мовляв, все одно в місті живеш. Квартиру маєш. Двоюрідний брат уже й покупців знайшов, натякнувши на «скромну» винагороду за посередництво.
Продавати хату Тетяна не хотіла. Проте, на всяк випадок, запитала в Степана, чоловіка:
- Що будемо робити?
- Дачі не маємо. А біля хати город, садок. Та й внуків колись будемо мати куди возити.
…Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет з гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.
- Не побивайся так, Таню, - розраджувала сусідка Ярина. - Коли припече, опам’ятаються твої дітки. 
- Може, я їх погано виховувала?
- Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила? 
- Якби він був живий… Треба було народити свою дитину…
…Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Степанова дружина померла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі - два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдівця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.
Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:
- Сину, так не може довго тривати. Може б ти подумав про одруження? Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.
- Ви знаєте, мамо…
- Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.
- Гадаєте, за вдівцями з двома дрібними дітьми жінки у черзі стоять?
…Тетяна послизнулася на сходах і добряче втовкла ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.  
- Давайте, допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так… то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?
- Працюю, - простогнала Тетяна.
- І я також.
Так і познайомились. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала у кімнаті, лукаво запитала:
- Це твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять - не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.
- Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутигальти. І діти в нього є. 
- Жаль.
- Він удівець.
- О-о-о…
Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив до гуртожитку. Довго не засиджувався - вдома чекали діти. Коли ж Тетяна видужала, запросив на денний сеанс у кіно.
Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.
- Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти… Може, вони не будуть любити мене?
…Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромком спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:
- Дай Боже усім дітям таких матерів!
Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.
…Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизайнером. Степан, аби заробити гроші, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.
…Ромко майже одразу після закінчення вузу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам. Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Тільки зі здоров’ям було не все гаразд. Тетяна просила піти до лікарів.
- Трохи попрацюю, приїду й тоді піду, - відповів.
Цього разу Степан на роботі довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.
- Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, - попросив незадовго до смерті. - Вона вас вибавила. Тепер маєте подбати про неї. Мама - наш добрий ангел. Бережіть її…
Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.
- Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти грошей, аби житло винаймати? Його предки не багаті. А наші з Владом зарплати невеликі.
- Лесю, будете жити з мамою.
- Ага, все життя мріяла. Це ти щасливчик.
Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.                    
…Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. То на неї гляне з ока. То на чоловіка накричить. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.
…Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка... Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася вдрузки об кахельну плитку. На кухню влетіла злісна Леся:
- Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.
- Млинців хочу приготувати, - виправдовувалася.
- Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали нас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер… Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.
- Лесю, дитино…
- Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?
Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.
…Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті черговий скандал.
- Я не збираюся народжувати! - викрикувала Леся. - Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе та… Аборт! Завтра ж піду…
- Не треба губити дитину, - втрутилася у розмову Тетяна. - Звідси піду я.
Леся у відповідь лише хмикнула.
…Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого…
- Щось маєте для мене, Ганнусю? - вкотре запитала Тетяна у сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко пришле вітальну листівку.
Свята минули. А діти так і не згадали про свою добру мачуху…