Ніколи не зарікайся...

Вона вимикала фільм, коли головні герої почувалися щасливими. Бо далі, за законами жанру, їх очікували випробування, розчарування, розлука... А знову дорога до щастя - довга, а то й безкінечна. А ще Оксана не любила фільмів про багатих манірних дівчат та жінок, яким ніхто не може вгодити. Вони її дратували.

- Що ви знаєте про життя. Ви навіть не уявляєте, яким воно може бути, - кидала у бік телевізора, наче пещені красуні могли її почути.

...У дитинстві Оксана часто була голодна. І боялася вітчима, бо той зрідка бував тверезим. Коли випивав, ставав агресивний. Тлумив матір. А ще приводив у їхню квартиру «друзів». Вони «вичищали» холодильник і деколи залишалися на ніч, бо ноги не могли донести на рідні пенати.

Сусідка, тітка Анеля, підгодовувала Оксану. Бувало, дівчина робила в неї уроки. А то й залишалася на ніч. Матір навіть не помічала, що доньки нема вдома. Бо й сама любила остограмитися «за компанію».     

- Що твоя мати знайшла в тому пиякові? - не раз запитувала Анеля. - Колись була нормальна жінка. А тепер...    

Оксана знизувала плечима. Коли виросла, поставила це запитання матері, але та відмахнулася:

- Моє життя: що хочу, те з ним і роблю.

- Мамо, скажи врешті, де живе мій батько.

- Не знаю. А якби й знала, то не сказала би. Чкурнеш до нього, а я біля кого буду доживати? Я ж тебе вибавила...

Оксана не мола спокійно слухати цієї тиради.  

...Їй хотілося б стерти з пам’яті той жахливий вечір. Тоді Оксана повернулася з роботи. Після технікуму влаштувалася працювати кондитером. У квартирі були «друзі» вітчима. Матері не було.

Оксана пішла в свою кімнату. Зазвичай, вітчим туди не заходив. Але цього разу... Двері різко відчинилися.

- Вона твоя, - кинув підпилому чоловікові.

Оксана нерозуміюче дивилася на обох.

- Я тебе в карти програв, - реготнув вітчим і подався геть.

Чолов’яга накинувся на Оксану.

- Будеш кричати - задушу, - пригрозив і боляче здушив горло. - І спробуй заявити. Тобі кінець.

А далі все, наче в тумані...

Принижена, збещещена, Оксана побігла до сусідки. Там і переночувала, бо повертатись в квартиру боялася. 

Вітчим деякий час додому голови не показував. Свого кривдника Оксана також більше не бачила. Матір робила вигляд, що нічого не трапилося. Лише стала частіше прикладатися до пляшки.

Згодом Оксана зрозуміла - вагітна.  

- Що мені робити? - запитувала крізь сльози в тітки Анелі. - Я ненавиджу ту дитину. Не-на-ви-джу!!!

- Не думай згубити невинне життя. Гріха не оберешся.

- А якщо народиться таке ж, як той... нелюд?

- Не думай про це.

- Він мені життя зіпсував. Через нього не бачити мені заміжжя, нормального чоловіка, нічого... Кому я потрібна? Навіть не знаю, як того... звати.

- А тобі це треба? А якщо після аборту дітей не зможеш мати? 

- Де жити з дитиною? З тими?.. Вітчим глузуватиме. І хтозна, чи знову не програє мене в карти. А від матері толку ніякого.  

- Якщо стане дуже зле, до мене переберешся. Ні мій чоловік, ні син з того світу не повернуться, аби випровадити тебе звідси.

При згадці про сина й чоловіка Анеля пішла на кухню за краплями. Колись вона також пережила трагедію. Чоловік із семирічним сином поїхали в гості. Неподалік моря жили родичі покійного. Кликали й Анелю. Але на роботі не дали відпустки.

Родичі вирішили провести екскурсію. Їхали легківкою. На дорозі у них вантажівка врізалась - у водія за кермом інфаркт стався. Анелиних рідних не врятували. А родич на все життя залишився в інвалідному візку. Відтоді Анеля живе сама...

- Тітко Анелю, ви, наче мій ангел, що завжди поруч. Дякую за все.

- Обіцяєш, що не втнеш дурниці?

...Оксана народила здорового хлопчика. Назвала Юрком.

Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відповідала:

- Нагуляла десь.

А вітчим притих. До Оксани - жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося...

Не зі своєю матір’ю - з Анелею залишала Оксана сина, якщо потрібно було кудись відлучитися. Анеля любила бавитися й гуляти з маленьким. Тому згодом Юрко почав її кликати бабусею...

Оксану втішало, що син схожий на неї. А ще Юрко був добрим, розумним. Коли підріс, запитував про батька.

- Що йому сказати? - радилася Оксана з Анелею. - Він про це і в моєї матері запитав. А вона відповіла: «У тебе не було і не буде батька. Ти нічий». Юрко плакав.

- Буде ще гірше, якщо твоя матір розповість йому правду. Інша річ - коли він виросте. А зараз... і тяжко йому поки осягнути дитячим розумом все це. Скажи, що батько обов’язково з’явиться. Треба набратися терпіння й чекати.

- З’явиться звідки?..

...У «кондитерці», де працювала Оксана, робили замовлення на весілля, дні народження та інші забави.

- Оксанко, чарівнице, треба сотворити щось таке смачне і незбагнене, щоб гості не тямилися від смаку, - жартував власник «кондитерки» Ігор Павлович. - Маємо нове замовлення. 

Оксана вважалася у «кондитерці» майстринею своєї справи.

...Олександр знову замовив торт. Оксана виводила: «10 років». Торік Ігор Павлович щось розповідав про цього клієнта. Це його знайомий. Тоді вона писала на торті: «9 років». Але пропустила повз вуха, тож думала: щаслива чиясь дитина.

- Оксанко, віддаси торт клієнтові, - попросив Ігор Павлович. - В мене нагальна справа.

Торт замовнику сподобався.

- Я вас вітаю, - мовила.

Чоловіка це засмутило.

- Це для друзів моєї доньки. Я її втратив. Два роки тому. Разом із дружиною.       

Оксані пригадалася історія тітки Анелі.

- Бувають же схожі біди.

Олександр нерозуміюче дивився на Оксану. Вона все пояснила.

- Ой, вибачте, заговорилася з вами. Мій робочий день закінчився. Син вдома чекає. 

- Я вас підвезу.

Олександр розпитував Оксану про сина. Відповідала скупо, рваними фразами. Він зрозумів: не все гаразд у цієї симпатичної молодої жінки. І, здається, вона запала йому в душу.

...Олександр очікував, коли Оксана закінчить роботу. Ось вона. Він не знає, які квіти ця жінка любить. Тому купив троянди.

- Оксано! Доброго вечора. Це - вам, - простягнув букет.

- А... нині якесь свято?

- Ні, я... хотів вас побачити. Запросити на каву.

- Я поспішаю. Син чекає. Він і так майже щодня в сусідки. Моя мама... її не стало рік тому. Зрештою, вона... І... я не можу...

- Будь ласка. Вип’ємо по горнятку кави.

Її запрошували на каву в минулому житті. А в нинішньому - ніколи. Почувалася ніяково. Якби цей чоловік знав, що з нею трапилося, оминув би її. Мусить йому все розповісти. Краще раніше. 

- Олександре, ви повинні дещо знати...

Вона знову переживала ці страшні миті. Тремтячим голосом закінчила свою сповідь. Очі були повні смутку і сліз.

Про своє дивне побачення повідала тітці Анелі.

- Олександр більше не захоче мене бачити. У нього гарна робота, не бідний. А я... а в мене - моє минуле, «статки» - від зарплати - до зарплати. Випили каву, та й досить.

- Ніколи не зарікайся. Не ми долею, а вона нами керує.

- Уже колись покерувала...

...Декілька днів Оксана не ходила на роботу. Юркові зробили операцію на апендицит. Була біля сина. Про Олександра й не згадувала. Ніколи. І не вірила, що він знову очікуватиме її. Помилилася...

- Доброго вечора, Оксано. Ігор Павлович сказав, що у вашого сина була операція. Я тут подумав... Познайомте мене з ним.

- Навіщо?

- Ви казали, що він чекає батька.

...В Оксанину квартиру подзвонили. Відкривати двері пішли Анеля з Юрком. Анеля здогадалася, хто цей чоловік.

Олександр привітався, простягнув Юркові велику коробку - конструктор. І невимушено мовив:

- Привіт! Давай знайомитися. Я...

- Тато!!!

Анеля запрошувала гостя до столу. А Юрко відкрив подарунок. Почав складати конструктора.

- Давай, допоможу, - запропонував Олександр.

Оксана хотіла щось сказати. Анеля приклала пальця до уст і поманила Оксану в коридор.       

- Хай побудуть разом, порозуміються, - прошепотіла. - А ти? Він тобі подобається? 

Юрко з Олександром збирали конструктора. 

- Тату, сюди треба іншу деталь. Ця не підходить... 

Ольга ЧОРНА.  

Хлопчик із сивинами на скронях

Коли стих вітер, здалося, наче вечір накинув на її плечі невидимий шалик. Поспішала додому. Хотілося плакати. Хоча, знала: легше не стане. Сльози не повернуть втрату людини, яка зігріла її світ щедрим, стиглим теплом.

...Про себе називала його хлопчиком із сивинами на скронях. Між ними були дивні стосунки, велика різниця у віці й жодного інтиму.

- Зараз почуття «плутонічні», а у вас платонічні, - жартувала подруга Віка. - Як у романах.  

- Левко до мене, наче до доньки ставиться. А якщо й має якісь інші почуття, то мовчить.

...Олеся хотіла стати журналісткою або письменницею. Так загадала собі в школі. Твори гарно писала. І вірші. Але вступила на факультет іноземних мов. Батько настояв.

Після закінчення вишу влаштувалася в агенцію перекладачем. Там і познайомилася з Володимиром. Прийшов робити переклад документів. Можливо, стосунки з ним не витанцювалися б, якби... Якби не втратила батька. Хворів. І одного ранку не прокинувся...

Тепер біля маминої могили була й татова. Батько виховував Олесю з п’ятнадцяти років. Ріднішої душі в неї не було. Тому й погодилася на пропозицію Володимира вийти за нього заміж.

Свекри сприйняли Олесю холодно. Через те, що хотіли багату наречену. Бо самі не бідні. Закордонну родину мають. А в Олесі лише квартира неподалік центру міста. І порожній гараж. Автівку продали, бо татові на ліки треба було. А ще майбутня невістка не хотіла весілля.

Володимир виявився ревнивим і скупим. Звітував матері, що купили, скільки потратили. Свекруха дорікала Олесі, що та фітькає гроші й ні до чого не навчена.

Коли Олеся затримувалася на роботі, вдома очікував скандал. А після цього Володимир демонстративно телефонував матері й напрошувався на вечерю.

Якось почула пораду свекрухи синові:

- Поки дітей нема, забирайся від неї. Толку з того, що на роботі допізна пропадає. В сімейному бюджеті цього не видно. Якби ми не допомагали...

Олеся сама завела мову про розлучення. Володимир не впирався. А кількома днями пізніше дізналася, що вагітна. Сказала Володимирові. Той зірвався на крик, мовляв, не вірю, що це моя дитина. Недаремно розлучитися захотіла. А тепер, коли коханцеві стала непотрібна, зізналася у своєму гріху.

- Який коханець?! Про що ти?

- Той, з яким на роботі затримуєшся. І не смій нікому казати, що це моя дитина. Не треба мені чужого сорому.

Їх розлучили швидко. Олеся почувалася зрадженою і самотньою. Лише подрузі Вікторії могла поплакатися.

- Що мені робити? - запитала.

- Народжувати.

- Володимир відрікся від дитини.

- А ти, коли народиш, тест зроби. Доведи йому. І не впадай у депресію. Це не те, що тобі зараз потрібно.

- Можна впасти в депресію, а можна впасти з...

...Олеся стояла посеред мосту. Вона все обміркувала. Попросила вибачення в ненародженої дитини. Було лячно. Розуміла, що зважилася на великий гріх. Але жити так далі не може і не хоче. 

Звечоріло. Похолодало. На мості не було людей. Тільки якийсь чоловік пройшов мимо неї. Пора. Збиралася ступити у вічність, та раптом хтось з усієї сили шарпнув її за руку. Отямившись, побачила обличчя незнайомця і зорі...

- Дівчино, що ви задумали? А якби я не обернувся? Не встиг?

- Навіщо ви мене зупинили? - запитала й розридалася. 

- Плачте. Скільки стачить духу. Я відведу вас додому.

...У її рятівника Левка Петровича - своя невтішна історія. Тепер він заможний і поважний. А колись, в часи тотального дефіциту та безробіття, доводилось добряче крутитися, аби сім’ю прогодувати. Щойно почали їздити на заробітки, подалася за кордон дружина. Леся гарною була. Запізналася з іноземцем. З Левком розлучилася, там вийшла заміж. Забрала доньку. Людочка ще малою була. Він дозволив вивезти дитину. Тепер кається. Люда від нього відвикла. У неї інший батько і молодший брат. Вона любить свою нову родину. Про Левка згадує зрідка. Торік Леся приїжджала в гості до своїх батьків. А в Люди не знайшлося часу. Левко сам поїхав би до доньки, але колишня дружина проти. Мовляв, захоче Люда, сама дасться чути.   

Вдруге не одружився. Багато працює. Любить гуляти вечірнім містом. Так швидше минає час...

Левко Петрович привіз Олесю додому.

- Розповідайте, що у вас трапилось...

Він урятував їй життя. Ні, двоє життів. І тепер...

Левко Петрович не афішував своїх стосунків з Олесею. Та й стосунками це не можна було назвати. Допомагав матеріально. У вихідні запрошував куди-небудь поїхати. Любив маленьку Анютку. Жартував, що молодіє біля гарних дівчат...

- Ти кохаєш його? - запитувала Віка.

- Він мені в батьки годиться.

- А мені, здається, любить тебе.

- Ніколи не казав про це.

- Ти чула, що твій Володька одружився й виїхав з країни?

- Не чула. І який він мій?

Левка Петровича Олесині сусіди сприймали за родича. А от на його роботі пліткували, мовляв шеф завів молоду коханку. Й гадали: дитина його чи ні?

Олеся ніколи не була у Левка вдома. Знала, де його будинок. Проте у гості не запрошував. А ще завжди кликала Левка на «ви».

...Левкова донька народила первістка. Леся зателефонувала й повідомила.

- Я хочу побачити внука. Буду збиратися в дорогу.

- Ні! Левку, вкотре повторюю: якщо Люда захоче, то... Я тобі їхнє фото вишлю.

- Чому ти налаштовуєш доньку проти мене?  Я хотів би подарунки купити. Я...   

- Нам нічого не треба, - перебила Леся. - А от заповіт залиши. Дійшли чутки, що молоду пасію завів. Дитина часом не від тебе? Як кажуть, сивина в голову... Такі ви, чоловіки. Зрадливі й непевні. На все начхати. Ах, це ж модно з молодими дівками водитися...

- Ти мене остаточно переконала, як із майном вчинити.

Леся цього не почула - поклала слухавку.

...Левка не стало раптово. Серце прихопило. Ні доньки, ні внука так і не побачив.

Олеся нічого не знала. Чекала його дзвінка. Натомість, її потурбував незнайомець. Представився нотаріусом. Повідомив сумну новину й про те, що Левко заповів їй гроші.

- Там доволі солідна сума. Нам потрібно зустрітися...

...Олеся часто навідувала Левкову могилу. А невдовзі після його смерті побачила там двох жінок. Зробила вигляд, що прийшла до сусідньої могили.

- Я не знала, що він майже весь бізнес продав, - нарікала старша. - А гроші, певно, на ту дівулю пустив. Добре, хоча квартиру й дачу не протринькав. Думала, всього більше дістанеться. Що за батько в тебе?!

- Нічого, нерухомість продамо. За все це можна гарні гроші виручити. І машина недешева... Може, пам’ятник на могилу поставити?

- Навіть не збираюся тратитися... 

Олеся здогадалася: це - колишня Левкова дружина і його донька.   

...Олеся замовила пам’ятник. Посадила квіти.

- Це дуже мало, що я можу для вас зробити, - мовила, дивлячись на Левкове надмогильне фото. - А ви для мене стільки добра зробили. Анютка сумує за вами...

...Рядки вірша прийшли мимохіть.

Хлопчику з сивинами на скронях,

Ти молодший за себе на тисячу літ.

Добрим серцем і добрим словом

Ти зігрів мій холодний, незатишний світ...

Я свій гріх сполоскала у чистих джерелах,

Не ступила у безвість буття...

Ти в галактиках зараз далеких,

Без тебе в душі пустота... 

Вона перше у вірші назвала Левка на «ти»...

Таємниця старої шкатулки

Марія повернулася від тітки Зої. Поставила валізку на подвір’ї, присіла, тяжко зітхнула.

- Ну, що там? Як вона? - запитала бабуся Клава.

- Каже, може, випустять скоро...

Люба знала, що в неї є рідна тітка. Але ніколи її не бачила. Бабуся розповідала, що тітка живе далеко і дуже зайнята. А мама про тітку Зою згадувати не любила.

- Я скучила за тобою, мамо, - Люба обняла Марію. Та витерла сльозу...

...Вони оселилися в іншому, меншому, місті, коли Люба була крихіткою. Там продали квартиру, тут купили невеличкий будиночок.

Мама Марія була вродлива й добра, але завжди засмучена.

- Де мій тато? - якось запитала Люба.

Марія сполошилася. І відповіла:

- Нема. Його просто нема і не буде.

Люба була малою, аби зрозуміти таку категоричність. Але більше про батька не запитувала. А от про тітку Зою часто заводила мову. Дуже хотіла її побачити. Проте мама більше до тітки не їздила.

Люба просила тітчину адресу, хотіла написати їй. Але бабуся сказала, що тітка Зоя кудись переїхала і не дається чути.

...Малою Люба була милим дівчатком. А коли підросла стала норовливою, неслухняною.

- У неї вдалася. Аби не намучитись, як з тією... І за які гріхи все це?! - бідкалась Клава.    

Люба почула розмову між бабусею і мамою. Але й припустити не могла, що це про неї говорили. Думала - про когось іншого.

...Клави не стало, коли Люба навчалася у випускному класі. Після цього дівчисько зовсім від рук відбилося. Звинувачувала матір, що та не може їй купити дорогі обновки та інші речі. Що живуть скромно.

- А, знаєш, чому батько тебе залишив? Бо ти нецікава. А що означає слово мода, мабуть, і не знаєш. До речі, я вже доросла, пора сказати, де живе батько. Хай подбає про свою доньку. І чому тітка Зоя до нас голови не показує? Багата, напевно, тому такі родичі, як ми, їй не потрібні.

- Не можна так, Любо...

- Що не можна? Говорити правду? В інших - матері нормальні, батьки є, а в мене... Ти повинна мені сказати...

- Я нічого тобі не повинна! - вперше підвищила голос на Любу Марія. - Запам’ятай: ні-чо-го!

Після школи Люба пішла вчитися на кондитера. Але довго в училищі не протрималася. Пропускала заняття, бозна де пропадала, тому відрахували.

Після цього влаштувалася листоношею, але також довго не працювала. Потім привела додому підстаркуватого кавалера. Благо, ненадовго. Одного дня з’явилася його дружина й зі скандалом забрала свого благовірного.

Сусідка радила Марії:

- Ти б своїй Любці трохи хвоста прикрутила, бо зі світу тебе зживе. І в кого така вдалася? Якби був батько... От мої діти Влодка бояться. Як сказав - так і буде. 

Марія кивала головою в знак згоди. Бо що мала казати?

Лікарі радили Марії берегти серце, а вона знову потрапила в кардіологію. Поки була в лікарні, Люба жодного разу не відвідала. Коли ж повернулась додому, доньки не застала. Сусідка сказала, що позавчора приїхав якийсь молодик легківкою і забрав Любу.

Марія дістала стару дерев’яну шкатулку. У ній були листи і фотографії. Рідко переглядала їх. Бо кожен списаний аркуш, кожна світлина віддавали болем. Якби ж вона знала... Якби й знала, то все одно не могла би вчинити по-іншому...

Невдовзі Люба з’явилась вдома. З синяком під оком. Щоб Марія нічого не запитувала, пояснила:

- З коханим «прощалась».

А потім зникла знову. З Маріїними грішми і золотими сережками. Коли приплелася додому, Марію забирала «швидка». Лікарка запитала, чи хоче поїхати з мамою. Люба відповіла:

- Навідаюся в лікарню завтра. Спати хочу.

Але завтра вже не було...

...Сусіди допомогли поховати Марію, бо гроші Люба профітькала. Коли всі розійшлися, їй стало лячно. Усвідомила: тепер в неї немає зовсім нікого.

Снувала по хаті. Не знала, як далі бути.

Наступного дня, перебираючи материні речі, натрапила на стару шкатулку. До цього ніколи раніше її не бачила. Думала, може, знайде там щось цінне, а знайшла давні листи. Від тітки Зої і якогось чоловіка. А також їхні фото.

«Я не хочу нічого чути про Любку і не називайте її моєю донькою. Через неї я потрапила до в’язниці. Шкода, що вона вижила. І не хочу, аби вона шукала мене. Дарма ти, Маріє, вдочерила її та пожертвувала особистим. Могла б вийти заміж, своїх дітей народити. Треба було залишити малу в дитбудинку...»        

В іншому листі Зоя писала: «Я не скажу, хто Любин батько. Та я й толком не знаю, лише здогадуюсь. І не пробуйте мене розжалобити. Не шліть Любиних фотографій. Ні вона, ні її фото мені не потрібні...»      

Ці листи надійшли з в’язниці. А ось ще один - останній. Без зворотньої адреси: «Я зійшлася з одним чоловіком. Він знає, що я була засуджена, але нічого не знає про доньку. І краще б не знав. У мене своє життя, у вас і в Люби своє. Не шукайте мене...»

А молодого чоловіка звали Артемом. Колишній Маріїн коханий. «Кажеш, вирішила вдочерити сестрину доньку? І змінити місце проживання, щоб у майбутньому не травмувати дитину? Я не готовий до такого повороту, - писав Артем. - І не готовий стати батьком для байстрючки твоєї сестри. Я поїхав заробляти гроші для нас. Хотів одружитися з тобою. Моя родина ніколи не погодиться, аби я привів невістку з таким «приданим». Ще й з чужим. Я кохаю (слово закреслене)... кохав тебе. Ніколи більше не пиши і не телефонуй мені. Будь щасливою, якщо зможеш...»   

«Свіжий» лист Марія написала для Люби. Тут була вся правда, про яку та зовсім не відала. 

Любу народила Зоя. Дитина не входила в її плани, тому хотіла позбутися. Народила в найманій квартирі й залишила. Якби не нагодилася господиня оселі, немовля могло померти. Непутню матір знайшли. Судили і посадили. І не тільки за залишене маля. Зоя з «друзями» грабували людей.

Марія, молодша Зоїна сестра, правдами-неправдами добилася, аби вдочерити дівчинку. Після цього вони перебралися в інше місто - подалі від поголосу і сорому.

Марія довго зустрічалася з Артемом. Мріяли про спільне майбутнє. І, якби не сестрина витівка...

Аби не травмувати Любу, ні Марія, ні бабуся Клава при ній не говорили про Зою. Хоча, писали їй листи, гадали, можливо, одумається. А тоді вже все якось вирішили б.

Заміж Марія не вийшла, бо не була впевнена, що її вчинок обранець зрозуміє і буде добре ставитися до прийомної доньки. Артем, наприклад, не зрозумів... 

- Мамо, мамочко, - захлиналася слізьми Люба.

Хата відповіла тишею.

Склала листи в шкатулку. Накинула плаща. Поспішила на цвинтар. Уже темінь хапала за очі, а Люба розмовляла з матір’ю.

Повернувшись, почала наводити лад в хаті. Перебирала свій одяг а, водночас, і своє життя. «Бойова» косметика, одяг, у якому зваблювала чоловіків, пішли на сміття. Незчулася, як у вікно заглянув ранок.

Згадала: сусідка сказала, що в лікарні, де вона працює, потрібна санітарка. Тож поки влаштується на цю роботу. А згодом стане кондитером. Вона пекла смачнючі тістечка й торти. Мама хвалила її смаколики й любила ласувати ними. І...

- Все у мене буде добре, обіцяю, - мовила, дивлячись на Маріїну світлину. - Віриш мені, мамо?

Маестро, скрипка і осінній кіт

Маріанна любила слухати дивного скрипаля. Він грав у парку. Вперше побачила його тут у тепле вересневе надвечір’я. Сивий маестро грав неймовірно красиві мелодії. Не задля грошей. Футляр був закритий. А на ньому велично всівся кіт кольору стиглої осені.

Маестро мружився від сонця. Рудий кіт також.

У скрипаля було улюблене місце - неподалік альтанки.

Якось зірвався вітер і полив дощ. Маестро зі скрипкою та котом поспішив до альтанки. Як він грав під оркестр дощу! Маріанна ледве втримувала парасолю, але не могла піти. Дивовижний концерт її заворожував...

Одного разу на лавку до Маріанни підсіла літня незнайомка.

- Він грає божественно, - мовила. - Віртуоз...

- Так, чудова музика, - відповіла Маріанна.

- Леопольд Юліанович раніше грав у оркестрі. Викладав у музичному училищі. І дуже кохав свою дружину. Вони майже щодня гуляли в парку. А їхнім улюбленим місцем була альтанка.   

- Тому він грає тут...

- Так. Для дружини.

- Де ж вона?

- Там, - незнайомка показала рукою на небо. - Леопольд Юліанович дуже за нею сумує. В нього нікого не залишилося, крім скрипки і кота. Котів любила покійна.

- А діти? У них є діти?

- Ні.

Зі скрипки злетіла мелодія, зіткана з ніжності та ностальгії. Жінки замовкли. На устах літньої незнайомки блукала задумлива посмішка. І Маріанна думала про своє...

Вона вийшла заміж за вдівця. Його донька - Ліда - залишилася без матері зовсім крихіткою. Родина й подруги відмовляли: хіба хлопці перевелися? Чи гандж якийсь маєш? А вона покохала цього молодого чоловіка - з добрим серцем і маленькою дитиною. Хоча, майже всі вважали, що просто пошкодувала обох...

Анатолій старався, аби в його дівчат було все. Багато працював. Згодом із двокімнатної квартири перебралися в нову - чотирикімнатну. Щороку їздили на відпочинок. У сім’ї панували любов, достаток та затишок. Від Ліди не приховували, що Маріанна - не рідна їй матір.

Усе змінилося, коли не стало Анатолія. Він встиг видати доньку заміж. І залишив цей світ.

Якось Ліда заявила Маріанні:

- Потрібно розміняти квартиру. Ми з Максом так вирішили.

- Хіба нам усім місця мало? А коли народяться у вас діти, я буду допомагати.

- Ви мені не рідна матір, а тому нам краще жити окремо.

Маріанну почуте ошелешило. Навіть не знала, що відповісти.

- Твоє рішення не сподобалося б татові, - мовила перше, що спало на думку.

- Неважливо.

- Подумай, чи варто це робити.

- Варто! - Ліда підвищила голос. - Я вже не маленька. Няньки не потребую. І Макс... Йому ніяково у вашій присутності.

- Ти моя донька, Лідо.

- Треба було свою дитину народити, тоді б мали доньку.

- Ми розміняємо житло. Розміняємо...

Маріанна поселилася в іншому мікрорайоні. Квартира на третьому поверсі. Будинок добротний. Але так сумно... Нікого тут не знає. До роботи далекувато. Розрадою став парк. І ще маестро, скрипочка та рудий кіт...

...Маестро грав, поки не настали холоди. Проте ні навесні, ні влітку в парку не було чути його мелодій. Маріанна шукала поміж людей літню жінку, аби запитати, куди він подівся. Та не зустріла...

...Знову рання осінь. Тепла, погідна. Маріанна часто після роботи та у вихідні йде під вечір у парк. Присідає на лавку неподалік альтанки. Чекає маестро зі скрипочкою та рудим котом.

Сивий скрипаль зцілював музикою свою самотню душу. А заодно і її, Маріанину...