Вдовина яблуня

Дерево любило підслуховувати їхні розмови. Бо вміло берегти таємниці. Воно чекало пізнього вечора, коли він і вона знову тут зустрінуться…

Дерево було старе. Уже й забуло, хто посадив його край польової дороги за селом. На ньому засинали птахи. Збирали меди бджоли. І куняли величезні джмелі. Під ним відпочивали, обідали і вели розмови про врожаї господарі. Бавилися їхні діти... Але коли сюди приходили на побачення ті двоє закоханих, душа дерева молоділа. 

То була яблуня. Розлога. Здаля, наче намальована на палітрі поля і небес.

…Закохані ховалися тут від недобрих очей і пересудів. Його сім’я не любила молодої вдовиці, в якої залишилася маленька доня. А він любив їх обох. Ангелінку, ангелика з синіми очима і волоссям кольору спілої пшениці. І її маму Віру.

- Зійдешся з вдовою - прокляну, - недобре мовила Іванова матір.

- Не беріть гріха на душу.

- До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю.

- Хто вам таке сказав?

- Усе село говорить.

- Ще такий не народився, аби про нього не говорили.

- Недарма казали, що Вірчина баба відьмувала. Може, через те й сиротою, а потім удовою Вірка стала.

- Та в нас через кожну хату відьма жила чи живе, якщо вірити пліткам.

- То не плітки. До покійної Федори всі ходили, якщо худобина заслабне.

- Хіба зле, що вона худобі помагала?

- Ой, різного наслухалася про їхній рід.  

- А про наш що кажуть?

- Не жартуй, сину. Хай іде вдова на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Бо ми і не бідні. І вродою тебе не обділено. А у вдови одне багатство - її дитина.

- Мамо, я жити без Віри не можу.

- То не живи…

…Івась не втаїв перед Вірою розмови з матір’ю. Молода жінка посмутніла. Материнські прокльони біду приносять.

- Івасю, знайди собі дівчину, одружися. Живи спокійно. Заради нашого кохання - зроби так. 

- А ти?

- Пересумую, перетужу, переплачу…

- В Ангелінки повинен бути тато.

- Він є. На небесах.

- Ні, не залишу вас. Бо люблю…

Дерево слухало розмову. Жоден листочок не поворухнувся. А коли закохані пішли, налетів вітер, струсонув гіллям. Глухе гупання нестиглих яблук розбудило грім. А потім засльотилося… Стара яблуня знала те, чого не знали люди. Пошерхлою корою котилися краплі-сльози…    

…Іванова матір ходила по ворожках і ворожбитах. Підливала синові у страви настої з трав. Шепотіла заклинання. І почасти прокльони Вірі посилала. Гріх не міг її спинити…

- Та нехай уже вони сходяться і живуть, - мовив дружині Іванів батько. - Може, то доля його.

- Ні! - вигукнула, мов навіжена. 

- Чого ти така затята, жінко?

- Бо я своєму синові щастя бажаю. І вдові не віддам. Якщо жити з нею, то хай краще…

Чоловік не дослухав. Забрався з хати…

…Коли потруїлись Вірині кури, подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі побили вікно, злякалася. Не так за себе, як за доньку. Ще й почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках…

Здогадувалася, чиїх рук справа. Вкотре просила Івана не приходити. А він і слухати не хотів. Казав, пора за обручками до міста їхати.

А потім у Віри згоріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було.

Невдовзі після цього Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка вдови не цуралася. І дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку й подалася невідь-куди.      

Іванова матір полегшено зітхнула. Таки правду ворожки казали - не будуть вони разом. Думала: пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Аптекаркою працює. Батьки заможні…   

…Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його душі повіяло пусткою.

Пізно увечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем. Кохана - згубою…

- Що ж та… з моїм сином зробила? - нетямилась Іванова матір. - Поїхала з села і його душу з собою забрала. Ходить, як привид. Скоро під тим деревом ночувати буде.

- А ти й далі до ворожок ходи, - скипів чоловік. - Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як осел. Згубиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть…

- Не треба мені такого життя!

…Іван у парубках посивів. Додалося літ батькам. Всохла половина гілля на яблуні.

Він і далі ходив на місце колишніх побачень. Одні в селі вважали Івана дивним. Інші - нездоровим. Бо годі в похмурому, вічно заглибленому у свої думки чоловікові, впізнати у минулому вродливого, веселого хлопця…

А Віри в селі так ніхто більше й не бачив. Хата осіла, облупилася. Подвір’я заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Вірине обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, відьмою була, і забрала Іванову душу з собою. Неспроста ж він так змінився. Непритомним став…

…Хтось пустив поголос, наче бачив жіночу постать біля яблуні.

- Хтозна, може Віра потай бачилась з Іваном, - гадали у селі.

- Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, як тінь.

- Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

- Певно, п’яний Льонька повертався навпростець з сусіднього села і сам з собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває…

Дійшли ті чутки до Івана. Пізно ввечері, коли батьки полягали спати, покопався через сніги до яблуні. Холодно було. Мороз тиснув. Присів під деревом. І спогади присіли поруч. Потепліло…

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки душі його вже тут не було…

Стару яблуню почали називати вдовиною…

Знайди її...

Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір - на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.
Немилим стало добротне обійстя. Його хата - найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.
… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»... Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
- Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
- Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
- Покаятися ніколи не пізно.
- Зате пізно змінити життя.
... Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго - чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина - і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп - пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, матір відрізала:
- Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.
- Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
- Вертихвістка!
Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!
Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому - у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покійна старша материна сестра залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері - невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми - Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила - зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:
- Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався.
Коли народився син, Тереза сказала:
- Назвемо, як мого батька - Антон.
- А, може…
- Антон!
Василь погодився.
У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напастю.
Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
- Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
- Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.
… З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.
… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
- Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.
Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.
- А-а-а!!!
-Тату! - закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося нездалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта - справа серйозна.
Антон з дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна - медик від Бога.
- У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.
Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався…
- Вийди, - попросив дружину. - Нам потрібно поговорити.
- Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!
- Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не вине. Вам би зрозуміти це, Антоне…