Засушені ромашки зі старої книжки

Хто б міг подумати, що Володька, який з ранку до смерканку товчеться на своєму величенькому кавалку поля, ще й іншим людям підсобляє, - романтик. А його «сердечна» таємниця захована у старій книжці, яку колись подарувала Олена.

…Володька не любив книжок, але любив Оленку, яка не вилазила із чтива.

- Професоркою хочеш бути? - піджартовували над нею однокласники.

Дівчині такі кпини віддавали сумом. Не в тій сім’ї народилася, щоб у професорки вибиватися. А недавно ще й батька не стало. Олена часто ранками поспішала на ферму - мамі допомагати. І завжди встигала до дзвоника в школу.

- Олено, дитино, - якось сказала Ксеня, - ти б виспалася. Вже й люди балакають, що я тебе змушую до роботи. Тобі вчитися треба, щоб не так, як я… все життя - дояркою.

- А ви, мамо, людей не слухайте. Зрештою, хіба я уроки пропускаю? Чи маю погані оцінки?

- Увечері над книжками засинаєш…

…Володька тлумив хлопців, які кепкували над Оленою. А ті про образи мовчали. Бо Володьків батько ходив у сільських керівниках. І хлопчиська розуміли: якщо Петро Іванович на когось з’їсться - буде непереливки. Характер в чоловіка паскудний. А Володька - єдиний син. За нього Петро Іванович не потерпить…

…Оленчині дні народження скидалися на звичайні будні.

- Тобі вже дванадцять, - сказав тоді вранці батько. - Майже доросла…  

Це було останнє «привітання» своїй пізній доні, яку любив тихо, по-чоловічому сором’язливо…

- Тобі вже п’ятнадцять, - сказала вранці мама, взуваючи гумові чоботи: цілу ніч лив дощ. - Може, не підеш нині зі мною.

- Піду.

- Треба буде тобі нову сукенку до літа справити. І взуття легке. В неділю поїдемо до міста.

В школі ніхто Олену не привітав. Навіть Маринка, - найкраща подруга, - бо захворіла.

Після уроків Олену наздогнав Володька.  

- Я тут… того… подарунок для тебе маю. В тебе ж нині день народження. Ось…

Володька віддав їй пакунок, загорнений у газету, почервонів і чкурнув геть.

Це була дерев’яна шкатулка з вирізьбленим осіннім листям. На вулиці - весна. Але іншої в сільському магазині не було. І маленька пляшечка парфумів «Шахерезада».

Наступного дня на перерві Олена подякувала Володьці. Той знову зашарівся. Нічого не відповів, лише махнув рукою.

Володька народився влітку. Олена не могла придумати, що у відповідь подарувати хлопцеві. Книжка! Про пригоди. Олена знала, що Володька до книжок не надається, але, може, прочитає. Цікаві книжки колись приніс батько. Допомагав учителю історії перебиратися в нову хату. Той віддячив не лише грішми, а й дав кілька книг.

Олена підготувала в подарунок для Володьки найцікавішу. Підписала листівку. І зовсім забулася, що в книжці засушувала ромашки. Просто так. А хлопець подумав: для нього…

Ті квіточки переконали Володьку: він таки подобається Оленці.

У дев’ятому класі Володька пересів за іншу парту, аби ближче до Олени.

- А ти знаєш, що Володька до бібліотеки зачастив? - запитала подругу Маринка. - Це ти його сподвигла книжки читати? Хоча, до науки він і далі так-сяк… Всі знають, що Володька до тебе небайдужий.

- Дурниці це все. Володьків батько поважає таких, як сам: при посаді та грошах. Хто для нього прості люди? Тому шукатиме своєму одинаку багату наречену.

Петро Іванович таки пронюхав про синові залицяння до «тієї злидні». Висварив, аби той не волочився за Оленою, бо хай тоді дівчина та її матір начуваються. І Ксені натякнув:

- Скажи своїй малій, щоб не крутила голову моєму Володі, бо обидві пошкодуєте.    

Коли Ксеня втратила корову, начебто, отруїлася на пасовиську, жінка подумала про Петра Івановича. Доньці все розповіла. Після того Олена ладна була оминати Володьку десятою дорогою, хоча почуття до хлопця таки мала…

На випускному вечорі Володька всерйоз запропонував Олені:

- Давай, утечемо. Поїдемо далеко звідси. Ти будеш вчитися, а я - гроші заробляти. Я ж… я не зможу без тебе. Я все зроблю заради тебе. Все, що скажеш.

- Ти ніколи мені не подобався, Володю, - відповіла, опустивши очі.

- Обманюєш…

…Олена подалася у велике місто. Влаштувалася на роботу на підприємстві. Вийшла заміж. Закінчила інститут. Дослужилася до доктора історичних наук…

Володька одружився пізно. На сільській фельдшерці. Дітей Таміла не народила. Не змогла. Щоб не думати про сумне, працював, як віл.

- Для кого стараєшся? - під’юджував Володьку сусід Юрко, який був лінивий до роботи, зате справний до пляшки. - От в мене троє дітлахів, але я не надриваюся. Виростуть, хай самі заробляють. А ти гаруєш, гаруєш… Кому те добро дістанеться?!

Володька ладний був притовкти сусіда. Але ж той казав правду…

…Ксеня доживала віку з донькою і зятем. Паткала, що немічною стала, нічого не допомагає, лише по квартирі швендяє. От в селі на городі порпалася б…

- Мамо, ви нам двох дітей вибавили, а тепер - на заслуженому відпочинку, - жартував Михайло, зять.

…Марина з Оленою народжені в одному місяці. Олена не раз кликала подругу в гості, аби відсвяткувати. Ксеня, коли була жива, тішилася Марининими візитами. Розпитувала, як там у селі. Чи наглядає за хатою? Чи Маринин чоловік обробляє клапоть її городу - гріх землі вакувати. Просила провідати чоловікову могилу й сказати, що вона вже в дорозі до нього.

- Що ви, тітко, таке вигадуєте?      

…Поховали Ксеню в селі, біля чоловіка. Таким був її заповіт…

- Олено, - селом буревій пройшовся, - зателефонувала Марина. - Трохи шиферу зніс із твоєї хати. Мій Льонька все полагодить. І горіха вітер зламав. Певно, його спиляти треба.

- Я візьму кілька днів відпустки і приїду. Мабуть, на наступному тижні. Якраз Михайло з відрядження повернеться. Треба, аби хтось вдома був. Хай Льоня все до ладу доведе. Я віддячу. І, до речі, заодно наші дні народження відсвяткуємо. Цього разу в тебе у селі.

- Олено, ти віриш, що нам уже п’ятдесят п’ять?

- Мудрі люди кажуть, треба рахувати гроші, а не роки…

…Олена в село приїхала під вечір. Спершу вступила на своє обійстя. Було незвично тихо після великого гамірного міста. Квітли вишні в садку. На подвір’ї Льонька поскладав колоди зі старого горіха. Треба сказати, аби забрав.

Зателефонувала Марина:

- Олено, ти де? Ми з Льонькою хвилюємось, чи машина твоя дорогою зіпсувалася. Ти ж сама, без Михайла?

- Все гаразд. Я до себе заїхала.

- Чекаємо. Вечеря стигне.

…Прокинулася Олена рано. Тихенько вийшла з хати. На обійсті вже порався Льонька.   

- Що, Кузьма збудив? - запитав. - От невгамовний пес. Як наші діти приїжджають, також їм спати не дає. Я його в хліві зачиняю. А вчора забув. 

- Льоню, ти б колоди з того горіха на паливо забрав.

- Та в нас грубки нема. Палимо дорогим газом. Якщо ти не проти, скажу Володькові, хай забере. Він мудріший - грубки не викинув. 

- Звісно, не проти.

- Ми з Володькою товаришуємо, виручаємо один одного. Добра він людина, не те, що батько його, Царство йому Небесне. Володька часто тебе, Олено, згадує. Він ніколи про Тамілу не говорить так гарно, як про тебе. Закохано, наче хлопчисько.

- Скажеш таке.        

- Може, його завтра на ваше день народження запросити? Адже, крім нас, більше нікого не буде. Діти будуть Марину вітати у наступні вихідні.

- То хай приходить. З дружиною.

Володька прийшов сам. Приніс мед із власної пасіки, домашнє вино.

- А ти й далі така гарна, Олено, - мовив. Обійняв. Поцілував. Він ніколи її не цілував. Сьогодні - вперше.

З-під Володькової поли випала книжка. А з неї посипались засушені ромашки.  

- Пам’ятаєш твій подарунок? Тоді ти засушила для мене квітки. А я всі роки клав у книжку квіти для тебе. Хотів показати… а вони розсипались…

Олена нерозуміюче моргала очима. А потім дійшло. Вона любила в книжках засушувати квіти. І досі так робить. І тоді, школяркою, подарувала Володькові книжку зі своїм «гербарієм».

- Це ж були для мене квіти, правда? 

- Так… аякже…

- Не знала, що Володька романтик, - прошепотіла на вухо чоловікові Марина.

- Він її досі любить, - тихо відповів Льонька.

Олена збирала розсипані засушені квіти.

Льонька вертів у руках стару книжку.

Світ пахнув весною, спогадами та дитинством. І бентежив незбутнім…  

Загублене Сонечко

Іван не міг забути Софію. Спогад про колишню однокласницю рятував його, коли дивився на нетверезу, розчіпчену дружину. Люська була спокутою його гріха, був упевнений чоловік. І, якби не діти, подався б у світи… 

Син з донькою уже виросли. Мають свої сім’ї. Іван розміняв п’ятий десяток. Тепер пізно щось змінювати в житті. І кохання в нього лише одне: синьоока дівчина. Соня. Його загублене Сонечко...

…Сонин дід був дяком у сільській церкві. Тому дівчину трохи сторонилися. Релігія в ті часи була не в пошані. А Господь подарував Софійці чарівну вроду і добре серце.

Іван закохався у дякову внучку, мабуть, ще з першого класу. Коли ж почав ходити до Соні на побачення і хтось про це доніс його батькам, ті сина висварили. Іванові батько з матір’ю були при посадах в колгоспі і з партквитками. Сподівалися, що юне Іванове захоплення мине. Але коли в десятому класі померла Сонина матір, хлопець заявив: закінчить школу й одружиться на коханій дівчині.   

- Думати про це не смій, - мовив на те батько. - Хай собі якогось попа шукає. 

Іван не зважав на батькові слова. Залишити Соню? Нізащо!

Якось колгоспний парторг зле пожартував над Івановим батьком:

- Кажуть, твій малий до дякової внучки клинці б’є. Скажи, Степане, хлопчиськові, аби не бавився в любов. Софія - дякова внучка. Сам розумієш… 

Степан після цього страшенно репетував на сина. А потім пішов на «розбірки» до Софії. Обізвав безпутнім дівчиськом. І пригрозив: не подивиться, що сирота - ославить на всю округу. Хоча Іванова матір і так мейдала про дівчину язиком всяке різне… 

- Дідусю, чому нам так не щастить? - запитала крізь сльози Софія, коли Степан пішов з їхнього подвір’я. - Мене залишив батько. Рано відійшли бабуся і мама. І цей нинішній скандал…   

- На все воля, Божа, дитино, - зітхнувши, відповів Семен. - Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде…      

Іванові було соромно перед Софією. І за батькову витівку. І за те, що більше не приходив на побачення. Він кохав Софію. Але боявся батькового гніву.

На випускному тримався осторонь, жодного разу не запросив Софію до танцю. Вона ж не дочекалася завершення свята, пішла додому. Якби Іван знав, що коїлося в її душі…   

Згодом Софія поїхала з села. Разом із дідом. Старша донька забрала батька до себе в сусідню область. А Софія там вступила в інститут на історичний факультет.

Іван запитував про Софію у Валі. Дівчата дружили змалечку. Але та затялася: нічого не знаю. Він хотів попросити вибачення. Сказати, що кохає… 

…Іван відслужив у армії, закінчив ветеринарний технікум. Почав працювати в колгоспі. Батьки натякали: пора думати про одруження. А він сподівався на зустріч із Софією.

- Не чекай її, - сказала Валя. - Софія вийшла заміж. Вона щаслива. А ти... вона тебе так любила…

- Де Софія живе?

- Ніколи мене про це не запитуй!

Іван одружився на Люсьці - доньці бигадира. Люську не кохав. І вона про це знала. Але була втішена, що дістався чоловік з багатої родини. І вродою не обділений.

До чарки Люська почала заглядати, коли працювала в магазині. Чоловіки нерідко відкривали пляшку, як кажуть, не відходячи від каси, і запрошували «на п’ятдесят грамів» молоду продавщицю. Не відмовлялася. А потім сама почала в підсобці випивати для настрою і «щоб простуда не причепилася».

Іван просив дружину схаменутися, дітей не соромити. Люська відповідала:

- Яка тобі різниця? Ти ж досі за Сонькою сохнеш.

…Коли змінився лад, чимало партійців-атеїстів подалися в релігію. Тільки Степан з колишнім парторгом так і не переступили поріг церкви.

…З магазину Люську «пішли». Через «п’ятдесят грамів». Іван заробляв, як  міг і де міг. Треба було ставити дітей на ноги. А Люська тратила сякий-такий гріш на чвертку.

…Пристав у зяті Іванів син. Донька також жила з чоловіком окремо.

А потім зліг Степан. Інсульт розбив. Люська називала немічного свекра «старим гріхом». А в селі казали: то покара за дякову внучку і за паскудне ставлення до людей.                     

Іван, дивлячись на хворого батька, казав:

- От і прийшла розплата. І вам, і мені.

...Щойно Софія повернулася із закордонного відрядження, їй зателефонувала Валя. Розповіла, що перенесла операцію. Вже поправляється. Але дуже хотіла б побачитись.   

- Я приїду.

- Правда, Соню?! Це ж минає тридцять п’ять років, як ми закінчили школу. І стільки ж часу ти не була в селі. Скажу своєму, щоб виїхав за тобою до району. Ти автобусом приїдеш?

- Ні, машиною.

- Дорогу не забула?

...Подружки не могли наговоритися. По телефону всього не розкажеш. Уже заспівали перші півні, а розмові не було кінця. Софія розповідала про маленьку внучку, про кафедру, на якій викладає історію, про відрядження у закордонні університети. Про чоловіка, який досі закоханий в неї, наче хлопчисько.           

А Валя - про сільські будні, про однокласників, половина з яких на заробітках.

- Іван часто запитує про тебе, Софійко. Біда його обсіла…

…Валя цитькала на чоловіка, аби ходив тихо й не збудив Софію. Сама ж видоїла корову, нашпортала молодої картоплі, нарвала зеленини. Подружка привезла різних смаколиків. Але своя городина найсмачніша.

Цього дня Іван пас череду. Валя вигнала корову до воріт.

- Йди-но, сюди, щось скажу, - покликала Івана. - Софія приїхала в гості. Спить ще.

- Жартуєш?

- Бачиш машину на подвір’ї? Софіїна.

- Яка вона тепер?

- Гарна.

Увечері Валя накривала стіл надворі, під липою.

- Софійко, може, Івана покликати? Якщо не хочеш, то…

- А чому ні? Я не тримаю на нього зла.

- Зараз скажу своєму, щоб пішов і покликав. Але щоб Люська не чула. Може без запрошення прийти, аби п’ятдесят грамів налили.   

Іван шукав чисту сорочку і краватку. Сорочку знайшов. А краватка - стара й пожмакана. Не знав, що з собою взяти. Якби були квіти… Але Люська вже давно їх не сіє. Хіба що в пшениці на городі ромашок нарвати.

В оброшених черевиках з букетом польових квітів несміливо ступив на Валине обійстя. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли побачив на ганку вишукану тендітну жінку - своє втрачене кохання.

- Прости мене, Сонечко, - сказав замість «доброго вечора».

Ромашки розсипалися на спориш.

Валя кликала вечеряти.

Іван збирав квіти.

Ніхто не замітив Люську, яка, спершись на хвіртку, витирала п’яні сльози…      

Хай поміж нас залишаться тільки квіти…

Він: Ось вона… Іде…

Вона: Господи, знову він. І знову даруватиме квіти. І знову я їх візьму. Вдячно усміхатимусь. А вдома, на самоті, вкотре не втримаюсь від сліз. І його квіти сумуватимуть…
Він: Вона така гарна і… не моя.
Вона: Якби він знав, скільки радості, болю і спогадів приносять ці квіти…
Він: Чи кохає вона когось? Мабуть, у неї є сім’я. І в мене…
Вона: Я подобаюся йому. Але… Між нами не може бути жодних почуттів. Тільки квіти. Хіба обоє не розуміємо цього? Він не знає, мабуть, як важко втрачати людину, яку нарекла своєю Долею? Помилилася… Залишилась стояти перед порожнім жертовником втрачених сподівань. Наче вигнанка-жриця.
Він: Якби їй запропонували приміряти колір щастя, який би вона вибрала? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Просто білий? Їй личить колір літа і колір кохання…
Вона: Чи то дощі, чи суєта втомили душу? Притулитися б до плеча коханого, пошкодувати себе… Розмовляти без слів… Ридати без сліз…
Він: Ви любите ромашки? Це - вам!
Вона: І люблю волошки… Польові волошки, схожі на малесенькі клаптики синіх хмаринок, які розгубило у полях літнє небо…
Він: Може, я повинен був подарувати їй вишукані троянди чи орхідеї?
Вона: Той, кого я нарекла колись своєю Долею, приносив уранці оберемки польових квітів - холодних, мокрих від роси, із запахом недоспілих пшениців. «Я вкрав їх у ночі», - жартував. 
Він: Я повинен їй дати спокій. Хто я для неї? І букетик ромашок має бути останнім. А їй так личать квіти…
Вона: У вимоклих пелюстках ромашок зачепилися дощові краплини. Вони холодять уста і пахнуть прощальними цілунками… Я маю сказати йому, аби не тривожив моєї самітності і розвіяв свої ілюзії. І не шукав зустрічей. На нього чекають удома…       
Він: Що вона думає про мене? Сивина у волоссі, а, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух… Побачити її. І відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти…
Вона: Якби він покликав мене, чи душа злетіла б? Той, кого нарекла колись Долею, спопелив її. Хіба почуття можуть жити у випаленій пустелі?    
Він: Я не можу зізнатися, що кохаю її.
Вона: Я не можу закохатися в нього.
Він: Я повинен забути її, розгубити свої заборонені мрії і бажання. Хай поміж нас залишаться тільки квіти, подаровані вчора. А нині…
Вона: Нині у мене був шалений день: море справ, спека, гроза… Чому він забарився?..