Їхнє чекання

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її коханий журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий залишив назавжди. І маленьку донечку залишив. Журавка обняла б трирічну Віту великими м’якими крильми, але боїться сполохати дівчатко…  

Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика. Серце добра не віщувало. Бо всі в селі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає, взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися… Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину пізню доньку вчителів-пенсіонерів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. 

Після весілля молодяти жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, Ростик часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- А якщо я не хочу? Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

Єва склала чоловікові речі в торбинки. Заглянула ще раз до шафи, в шуфляди. Не залишилося нічого. Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, у птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Сумують за гніздами-хатинками, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам…

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко кудись поспішав час. Недавно Віточці було п’ять, десять, дванадцять, п’ятнадцять… Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Навіть, коли його батьки були живі, не навідувався до доньки. А тепер і поготів.

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу. Вона якось мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка виросте, піде вчитися, вийде заміж. Сама залишишся.

- Свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила до училища вулицею, на якій жив Ростик. Чим дорослішою ставала, тим більше відчувала, як не вистачає тата. Батька показала Віті студентка з сусіднього села. І будинок, в якому живе. «Твій батько - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить».  

Ростик не знав, що донька часто, після занять, присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Як подумки розмовляла з ним. Розповіла, що вже втретє відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, учетверте на побачення не запросить. Віта злякалася цієї думки.

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала: «У мене нікого нема, крім мами. Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…»  

Батько все частіше повертався напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені було б соромно».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Тітка завжди була вульгарно нафарбована. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька. «Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Але з весіллям не поспішаємо. Можливо, наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я вже знайома з Костиними батьками. Вони чудові! Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже цього року минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так мало вимовляла це слово вголос…»

…У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що він має найгарнішу бабусю у світі.

…Ростику хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. І не знав, як вона виглядає. Розповіли, що у доньки гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Внуком тішиться.

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Може, пацієнт. Чи провідати когось прийшов. Коли тепло, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлору після прибирання. Якщо хтось заводить з цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди і чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

І знову приходить до лікарняного саду. Сідає на лавку. Чекає. Подумки розмовляє з донькою. А потім бреде до «Корчми» - «лікувати» каяття…

Два перстені

Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Марина овдовіла у неповних сорок. Коштовним дарунком від подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець видався славним характером, вродою і розумом.
На останньому курсі навчання завітав додому з гарненькою дівчиною.
- Мамо, знайомтеся, це – Оксана. Ми навчаємось разом в університеті. Оксана – моя наречена.
Марині майбутня невістка сподобалася.
- Що ж, діти, будемо готуватися до весілля.
- Зачекайте, мамо, треба спершу закінчити навчання.
- Добре, восени робитимемо весілля. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі.
Марина прикидала, скільки гостей потрібно запросити. І скільки це буде коштувати. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити.
- Андрійку, я зберегла татову обручку. Аби не витрачати зайвих грошей, занеси її у ювелірну майстерню, хай переділять навпіл. Буде два перстені. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді.
Син так і вчинив.
- Гарні твої діти, Маринко, - раділа родина, друзі, сусіди. – Якби був живий Володя… Все він бачить з небес. І тішиться…
Спогади про чоловіка ятрили і гріли Маринину душу. Такого, як її Володимир, більше немає. Це було її переконанням. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо.
- Мамо, - змовницьки зашепотів Андрій, - незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна.
- Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку?
- Оксанка хоче доньку, я – сина, отож, треба двійню, - жартував Андрій. – Ми не хочемо знати наперед, хто народиться.
- Правильно, кого Бог пошле…
Першу дитину Оксана не виносила. Другу – також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко.
Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла: звідкіля ці напасті. За які гріхи. Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б уберегти їхню сім’ю.
- Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе. Ми вже любимо тебе. Доленько, змилуйся, - шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання.
А неслухняні журавлі носили легенькі сповиточки до інших родин.
Марині радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса. Може, пороблено. Чи позаздрив хтось.
- Будемо, сину, шукати забороненого ліку.
- Не вірю я в це, мамо.
- І я не вірю. Але спробувати треба.
… Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі знали багато людей. Нараяли поїхати до знахарки й Андрієві з Оксаною.
Подружжя тихенько постукало у двері.
- Зачекайте, - пролунало у відповідь. – Не переступайте порога. Спершу зніміть свої обручки. Вони – мертві.
Здивовані, вони поклали перстені на землю біля входу.
- Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере.
Та, «котра все знає», повідала:
- Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому й незгоди переслідують вашу родину. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень – чужа доля. Купіть собі нові обручки. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими…
Марина вклякнула перед чоловіковою могилою:
- Пробач, Володю, не знали ми…
- Повертаємо, тату, тобі твоє, - Андрій загорнув золото у землю.
… Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…

Світ, сповнений її очима

Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі - минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.
Очі коханої він виводив на тлі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними раділи квіти. Він малював їх безупину.
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби і олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту малюнка. Не міг пояснити, звідкіля таке світосприйняття і світовідтворення. Немов душа хотіла щось повідати світові й людям.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні, яких не можу наздогнати»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У неповних дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з ночі, то просто притихли на білому папері. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював? Годі про це дізнатися.
Муза одного дня відвернулася від нього. Ким він був для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він не міг не вірити. Їй подобалось, що він, кращий студент, приділяє їй багато уваги. Що пише її потрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі і одногрупники. Для неї ж це була чергова перемога.
- Ти не повернешся? – запитав він.
- А навіщо? – здивувалася вона.
- Бо я… я кохаю тебе.
- Що ти розумієш у коханні?
- Ти є моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
- Я не зможу без твоїх очей.
- Знайдеш інші.
- Таких більше немає.
- Дивак ти. Простий, наївний і… добрий. Бувай!
- Я не відпущу тебе… Ні… Не відпущу, - шепотів сам до себе.
Ці очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив розум, навіть на клаптиках паперу. Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка із знайомими очима. Миколу запитатували, хто це, він відповідав: «Вона».
Коли недуга загострилася, малював лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Вона в його уяву уже не приходила…
… Пригадуєте чудовий давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею? Скульптор витворив незрівнянно красиву статую жінки. І так закохався у неї, що вона, Галатея, ожила. У цій же історії все навпаки. Портрет не ожив, а талант помер.

Квиток у минуле

Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Літо. Хтось поспішає до моря. Хтось у гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квиток раніше? Тепер пізно картати себе. Та й начебто встигла змиритися з чергами, вокзальними ароматами, з наріканнями невдоволених і роздратованих пасажирів.
Один, два, три… Дев’ятнадцята у черзі. Час тягнеться поволі. Вервечка людей також. Виручає детектив. Принаймні, ніхто не намагається зачепити, аби поскаржитися на матеріальні проблеми, недолугих політиків і обурюватись, чому не працює кілька кас. І сюжет книги цікавий.
- Куди дивиться начальство?!
- Ті касирки лишень язиками плещуть…
- І «наліво» квитки заганяють…
Підігрітий спекою і порцією спиртного добродій почав висловлюватися не літературними зворотами.
Малий, осідлавши величезну валізу, радісно репетував:
- Моя масина-а-а…
Мабуть, він був найщасливіший серед вокзального люду.
Добродій не вгавав. Якийсь чоловік намагався вгамувати його пристрасну лайку, за що мало не отримав стусана. Двоє стражів порядку не забарилися з’явитися перед очима нетверезого пасажира.
«Ось і живий детектив», - подумала Олександра і закрила книгу.
- Я на хвилинку, - сказала сусідці у черзі.
Олександрі захотілося ковток чистого повітря і спокою. Кави б… Але вона терпіти не могла вокзальної підсолодженої бурди.
Чи працює ще на тім вокзалі Сашко? Саша, Сашко… Галантний хлопчисько, гарний дівочий спогад. Можна запитати у довідці. Чи потрібно? Попросити допомогти придбати квиток? Банально.
Олександра кілька разів приїжджала у справах у Сашкове місто. Серце жадало зустрічі. Але вона не велася на емоції.
… Вони познайомилися у поїзді. Минуло більше двадцяти років. Дівчина їхала у гості до родичів. Їй тоді було шістнадцять. Батьки відпустили саму. Знали: Олександра не загубиться. Не той характер. Сашко був студентом. Повертався з практики.
- Не сумуйте, - звернувся до дівчини. – Ми маємо гітару і трохи вміємо співати. Пісня на замовлення для…. Перепрошую, як ваше ім’я?
- Саша… Олександра.
Студентська компанія дружно засміялася.
- А я Саша… Олександр.
Вона не мала наміру продовжувати знайомство. Настанови батьків гласили: нікому в дорозі не довіряти, ні з ким не зв’язуватися, речі пильнувати, бо у поїздах вештаються «різні» і хтозна, що в кого на думці.
- Не хвилюйтеся, ми студенти. Майбутні залізничники, - наче відгадав Олександрині думки Сашко.
Хлопець торкнув струни гітари і заспівав. У нього був гарний голос. Друзі підспівали.
В Одесі Олександра і Сашко повинні були пересісти в інший потяг (їм, як виявилося, по дорозі). До поїзда ще чекати і чекати.
- Ви бачили море? – запитав дівчину.
- Ні.
- Можна, я познайомлю вас з морем? І з містом. Ми маємо трохи часу.
Бажання побачити море взяли верх над батьківськими засторогами.
Потім було кілька годин їзди у перегрітому південним сонцем вагоні, розмови про інститут, студентське життя, про її школу і прохання залишити адресу.
У гостях Олександра не згадувала про Сашка. Коли ж повернулась додому, чекав лист. Скільки вона їх отримала за чотири роки? Більше сотні. Він любив писати. І умів гарно писати. Листи технаря Сашка нагадували поезію в прозі.
«Я був біля моря. Сумував, бо поруч ступав спогад про тебе, Сашо-Олександро. Шкода, що твоє фото чорно-біле. Твої очі схожі на морські хвилі. Ні, це морські хвилі схожі на твої очі. Я пам’ятаю погляд і усмішку, яку ти вперше подарувала морю. Ти видалась мені маленькою дівчинкою з великими здивованими зеленкувато-синіми очима...».
«Сашо-Олександро, море гарне не лише влітку. Восени воно особливе. Воно ще хоче бути теплим, але темні хмари охолоджують його. Хвилі ображено б’ються об береги. Море любить людей. Холодне море дуже самітнє…».
Коли Олександра закінчила школу, Сашко написав: «Ти стала дорослою, Сашо-Олександро. І тепер ми знову зможемо зустрітися біля моря. Море і я чекаємо тебе, наша дівчинко…».
До моря Олександра так і не зібралася. Зате Сашко приїжджав до її невеличкого містечка, від якого до моря кілька сотень кілометрів. На четвертому році їхнього знайомства, хлопець сказав:
- Сашо-Олександро, ти знаєш, що ти моя наречена?
Хлопець не відав, що її батьки були проти листування і їхніх зустрічей. Не хотіли чути про зятя, який живе бозна де. «Чужого нам не треба!», - категорично заявив батько. Матір в усьому підтримувала його. Піти проти волі батька-матері у дівчини не вистачило сміливості.
З останньої зустрічі повертався Сашко ні з чим. Він не докоряв Олександрі, лише за мить до від’їзду потяга сказав: «Я не уявляю тебе не щасливою. Ти не маєш права на це».
Сашко поїхав. Після цього надіслав три листи. Олександра їх не читала. Навіть не відкрила. Заховала.
Заміжжя щастя не принесло. «Місцевий» не лише Олександрі життя попсував. Якось навіть на її батька руку підняв. Після цього на сімейній раді вирішили: такого зятя не треба. Після Олександри в нього було ще дві дружини.
Перебираючи папери, вона знайшла загублені в часі листи від Сашка. Відкрити? Знову заховати? Відкрила.
«Сашо-Олександро, ти почала часто снитися мені. Раніше не снилася. Я щасливий у моїх снах. Дівчинко, як ти? Зрозумію, якщо не отримаю відповіді. Але сподіваюся…».
«На роботі все гаразд. Маю шанс отримати підвищення. Привітай мене, Сашо-Олександро. Одна лише проблема - не можу зустріти дівчини із зеленкувато-синіми очима. Мама називає мене вічним закоханим студентом…».
«Збираюся до моря. Сашо-Олександро, не тримай мене. Просто скажи: «Я відпускаю тебе, негідний хлопчиську!». Я вкину у море свої надії. Хай пливуть до чужих берегів…».
Правда, у кінці останнього листа були приписка: «Дівчинко, пам’ятай мене і море…».
Три конверти. Три сльози. Три зітхання. Навіщо треба було їх читати? Навіщо?..
Олександра повернулася до своєї черги. Здалося, меншою вона не стала. Детектив також більше не рятував. Думки крутилися навколо минулого. Яким ти став, Сашко? Напевно, з колишнього хлопчиська життя зробило ділового, заклопотаного чоловіка. А, може, таки поцікавитися, чи працює тут Олександр Анатолійович?
Жінка у довідці відповіла ствердно. І назвала посаду. Олександра не здивувалася, що Сашко, ні, Олександр Анатолійович, має солідний статус.
Набралася сміливості і, як тоді, коли знехтувала батьківськими засторогами про «різних», вирішила: треба зустрітися!
Вийняла маленьке дзеркальце. Усміхнулася своєму відображенню. Уже не сімнадцять, але ще й не сорок. Змінилася. А, може, не дуже? Може, Сашко упізнає? А якщо його немає на місці?
Постукала у двері. Торкнулася клямки. Переступила поріг. Розгубилася. Застигла.
- Добрий день, - привітався першим. - Проходьте…
Хотіла втекти. А він уже йшов назустріч.
- Сашо… Олександро… Ти? Ви? Та чого ж ти… ви стоїте?
Він запитував і запитував. Вона не встигала мовити й слова.
- У мене все добре, - сказала нарешті. – Я тут у відрядженні. Тобто, відрядження закінчилося. Я тут в черзі. Сашко, вибач…те. За минуле.
- Сашо-Олександро, не треба «викати». Не треба вибачатися. Ти вперше тут?
- Ні, просто…
- Як ти?
- Не зуміла стати гарною дружиною. Маєш щастя, що не довелося скуштувати моїх вареників, присмачених жіночими забаганками, - віджартовувалася. - Маю гарну роботу. Живу в іншому місті. А ти?
- Маю гарну роботу. Живу, як бачиш, у своєму місті. Моїй доньці шістнадцять. Сашо, я писав тобі. Сподівався на диво.
Спогади про минуле, розповіді про теперішнє, запашна кава і квиток без черги. Все вмістилося у дві години.
Сашко, ні, Олександр Анатолійович, провів Олександру на перон. У кабінеті він був схожий на хлопчиська, який умів писати шалено гарні листи і шалено гарно кохав її. Тут, на людях, - стриманий і поважний. Так і має бути, подумала Олександра.
Коли ступила на підніжку вагона, він запитав:
- Ти їздила до моря?
- Ні. Я люблю гори. Такого моря, як я побачила вперше, більш немає.
- Сашо… Олександро, - чи то причулося, чи Сашко, ні Олександр Анатолійович, покликав її.
Вікна купе виходили на протилежний бік. І це було так доречно...

Самітній Мандрівник

Під ноги падали краплі вікон. Теплі квадратики творили жовту мозаїку. Вони нагадували Ксені дитячу гру в класики. А ще вони схожі на дивовожні зорі. Цікаво, подумала, зорі падають самі, чи їм потрібний особливий дозвіл, аби не порушувати святі правила Небес?

Ксеня не поспішала. У квартирі порожньо. Лише телефон озивається часто. Усім щось потрібно. Переважно, турбують чужі люди. Рідних стає менше. Кожен рік викрадає подруг, друзів, знайомих, родичів. Одні - у далекі світи, інші - у вічність.

Ксеня подумки повернулася до нинішнього побачення з Анатолієм. Наче дівчисько збиралася, крутилася перед дзеркалом. Щойно минула сороківка. Але кохання не запитує про статус, вік, освіту.

Анатолія помітила здалеку. І те, як нетерпляче він позирав на годинник. Ксені не бачив. Зате вона запримітила, як перекочувала його обручка з правої руки на ліву. «То де ж її місце?» - подумала.

- У тебе є сім’я? - запитала зненацька.

Анатолій здивувався:

- Ти знаєш? Я все поясню…

- А потрібно?

- Розумієш, Ксеню, ти мені стала не байдужою. Я навіть не міг подумати… Це все моя дружина. Ти мені допомогла виплутатися з проблем. Я боявся втратити свою посаду. Пробач… Дружина сказала, аби я позалицявся до тебе. Ти - жінка самотня. Увага, мовляв, сподобається.

Ксеня не могла повірити почутому. Невинне запитання відкрило їй очі.

- То наш роман відбувався під пильним оком твоєї дружини, з якою ти, начебто, три роки розлучений? Що ж, ти гарно грав свою роль. Тобі в актори треба було піти, а не в чиновники. А дружині - в режисери. Цікаво, твоя посада дорожча для тебе, чи для дружини?

Ксеня кепкувала подумки з себе: якби комусь розповіла б таке, не повірив би. Ось тобі й маєш запізнілу романтику.

- Ксеню, що я повинен зробити?

- Йти додому, до дружини.

- А ти?

- Анатолію, уяви, що мене ніколи не було в твоєму житті. Я не допомагала тобі рятувати посаду. Я ніколи не чула про твою дружину. І ніколи тебе не знала.

Ксеня відчувала: цей вечір довго болітиме. Навіть не знає, що це було: обман чи підлість? Чи просто використали її недолугу жіночу долю?

У повітрі пахло бузком і сумом. Усміхалися великими жовтими очима чужі вікна. У її ж вікнах - темінь. Подруги заздрили: все ти, Ксеню, маєш - квартиру, чудову освіту, «дорогу» роботу. А коханий знайдеться.

Хіба вона винна, що колись вибрала Сашка з паралельного класу? І хіба винен Сашко, що не сподобався її батькам? Для них він був звичайним хлопчиськом. Але не для Ксені. Він так гарно розповівдав про самітнього Мандрівника. Ксеня не запитувала, сам придумав, чи десь прочитав. Швидше, то були його фантазії. Вона любила бродити разом із Мандрівником його світами. І їй було байдуже, що матір хлопця гарує на заводі, а батько риє бульдозером котловани під нові будинки. І що Сашко ходить у старих кедах і короткуватих штанах.

Ксенині батьки - інтелігенція. Матір купує доньці гарненькі взувачки і одяганки. Батько возить щоліта своїх дівчат до моря. Однокласникам годі зрозуміти Ксенину дружбу з Сашком. Коли ж дізналися батьки, заявили категорично: цей хлопець тобі у товариші не годиться. Ні краси, ні багатства! З таким навіть в кіно соромно піти. Інститут, кар’єра, вдале заміжжя - таким мало бути її майбутнє.

Вуз Ксеня закінчила, влаштувалася на гарну роботу, зробила кар’єру. Стала для багатьох потрібною людиною, яка може допомогти, вирішити, виручити. А ось третього пункту виконати не вдалося. У залицяльниках батьки шукали гандж. І знаходили. Це означало - відставка. Згодом не стало батьків. Не стало й нормальних залицяльників. А, може, Ксеня їх не бажала помічати.

А Сашко, як і його Мандрівник, подався у світи шукати заробітків і щастя. Ніхто не відав, як упевненій, діловій, вродливій Ксенії Георгіївній інколи не вистачало невпевненого, розгубленого і незграбного хлопця з паралельного класу.

Анатолій… Насмішка долі. Якби ж то можна відразу все забути! Добре, що про її роман ніхто не знав.

Як то казав Сашко? Не бійся свого недобудованого світу. І не втомлюйся вірити, що між зорями і роками витає постать Мандрівника. Він знає про твоє існування, і якщо твоя душа ще може вити гнізда для запізнілих втомлених птахів, це значить, вона бажає польоту. Мандрівник покличе її. Лише б душа почула цей поклик…

Ох, Сашко, і за що тобі вчителі ставили трійки?

… Майже рік тому Ксеня зустріла Сашкову матір. Постаріла.

- Як ви, Ксеніє? - запитала. - Чула, люди вас поважають.

- Не називайте мене на «ви», - попросила.

- Як батьки?

- Уже немає.

Про Сашка запитати не наважувалася. Але якось через силу вийшло:

- Як Саша? Де живе?

- Далеко живе. Приїжджає рідко. Все у нього ладиться. Роботу гарну має. Нам, пенсіонерам, підсобляє. Кличемо додому. Але він житло собі справив на новому місці. Пора б і сім’ю мати. Сашко віджартовується, не старий, мовляв, устигне.

Він устигне, а вона, Ксеня?

- Ксеніє! - гукнула Сашкова мати, після того, коли вже попрощалися. - Зачекай…те. Запишіть номер Сашкового телефону. На всяк випадок.

Скільки разів вона дивилася на рядочок цифрів. Скільки разів пробувала набрати їх. А якщо слухавку візьме жінка? Сашко не одружений, але це не означає, що він не може з кимось зустрічатися. Зрештою, хто тепер для нього Ксеня? Юначе захоплення, про яке, може, й не згадує…

…Мандрівник любить пити воду з колодязя-журавля. Ти бачила такі колодязі? Вони схожі на птахів, які не втомлюються стояти на одній нозі. І не відчуватимуть втоми доти, поки з колодязів братимуть воду...

Ксеня дивувалася, що так добре пам’ятає Сашкові казки.

Якось запитала:

- Мандрівник вміє кохати?

- Він самітній. Його кохання загубилося серед віків і доль. Але він допомагає шукати його іншим.

- Як?

- Підказує, коли відчинити двері до серця. А ще Мандрівник вважає, що наші втрати і розчарування є кроком до чогось нового, кращого.

Ксеня знала, що хутко не засне. Спогади про Сашка і витівка Анатолія млоїли душу.

Сашко, Сашко… Філософе-трійочнику, де ж шукати твого Мандрівника? Як отримати його підказки? Чи їх розуміють лише сімнадцятирічні?

Сашковий номер телефону вивчила напам’ять. Перша цифра, друга, третя… Один гудок, другий, третій…

- Одинокий Мандрівник - це міф, казка, правда? - запитала, коли зняли слухавку.

Серце билося сполоханою птахою. Очі плакали.

Пауза.

- Ксеню, ти???

- Сашко, пробач, що турбую… Вже ніч. Я не повинна…

- Я вилечу післязавтра. Чекай мене…

"Ангели просили, щоб я вас не загубив..."

Маленькі ангели в білих льолях злітали з Ейфелевої вежі. Вони були кумедні і пустотливі. Сміялися, підморгували. Вона намалювала подібних картин десятки. Небо, Ейфелева вежа і ангели. На цій картині маленький ангелик тягне за чубок вежу до неба. А на цій – білі крила її обійняли. А тут хмарка перечепилася за вежу і здивоване ангелятко протирає сонні очі…
Ейфелева вежа здаля була схожою на вишукану пані у довгій сукні. Принаймні, так здавалося Павлині. На своїх картинах вона одягала їй капелюха, пов’язувала легкий шалик. Взимку одягала вежу у мереживні білі шати.
Зблизька металева мадемуазель втрачала магію. На Павлининих картинах для неї не вистачало місця.
А цей ангел чомусь вийшов сумний. Хотілося погладити його кучері-кілечка. Павлина усміхнулася до маленького ангелятка.
… Покійна матір її називала Павою. Дівчата – Пашкою. Хлопці - Павлом. Після смерті матері Павлину забрала до себе тітка Тамара – рідна материна сестра. Тітка жила в маленькому провінційному містечку. Крім Павлини, мала трьох своїх дітей. У містечку тітку Тамару вважали майже героїнею за такий вчинок. Вона ж і до своїх дітей, і до Павлини ставилася стримано-суворо. Чоловік, дядько Василь, називав дружину генералом. І навіть не намагався у чомусь перечити. Павлина добре пам’ятає: тітка один лише раз погладила її по голові. Тоді Павлина мала сильну простуду.
Тітка не тратилася на іграшки для дітей. Треба було годувати, взувати, одягати сім’ю. Для малої Павлини іграшками було небо, хмари, дерева, квіти. Вона любила спостерігати за хмарами і бавитися з ними «в мальованки». Пальчиком дівчатко водило по небесній палітрі. Здавалося, що це вона змушує рухатися величезні кудлаті хмари. Інколи мала подумки сідала на м’яку білу хмарку і летіла туди, де зараз мама. Дядько Василь казав, що мама на небі з ангелами. І їй там добре. Павлина не розуміла, чому ангели маму забрали, а її залишили.
Тітка Тамара відвела Павлину до першого класу. Сказала коротко: «Мої діти двійок не приносять. І ти не повинна».
Сироту вчителі любили і шкодували. Вона ж виявилася здібною ученицею. Особливо припала Павлині до душі французька мова. Чому її вивчали у провінційній школі? Хтозна. Учні не вельми охоче записувалися, як жартували, «у французи». Вважали, англійська легша. Для Павлини французька стала улюбленим предметом. Навіть учителька Ада Броніславівна (мадам була приїжджа) дивувалася, звідки в учениці такі здібності.
Мадам - так нарік містечковий люд Аду Броніславівну. Вона була гарна і не по-тутешньому модна. Жінки мадам недолюблювали. Чоловіки мрійливо на неї оглядалися. Старшокласниці хотіли бути схожими на француженку.
Інколи після уроків мадам залишала Павлину для додаткових занять. Вчителі дивувалися: француженка вперше звернула увагу на просту сирітську дитину.
А ще Павлина любила малювати. До її звичайного дешевого зошита залітали чудернацькі хмари, казкові птахи, квіти, яких вона ніколи не бачила.
Тітка Тамара працювала на місцевій швейній фабриці. Фабрика була невелика. Шили фартухи, спецівки. Тітка вирішила: після школи Павлина також піде працювати на фабрику. Двоє тітчиних доньок вчилися в училищах. Син пішов до армії. Павлинине навчання у тітчині плани не входило. Дядько Василь чи не вперше вирішив заперечити дружині: «Бійся Бога, Томко. Навіщо Павлині та фабрика?». Тамара нічого не відповіла. Дядько більше до цієї теми не повертався.
Якось на вулиці тітку зустріла директриса. Похвалила Павлину. І, звичайно, тітку за чуйне ставлення до сироти. Це був рідкісний випадок, коли тітка спробувала усміхнутися. Директриса сказала: Павлина має шанс вступити до інституту. По-перше, здібна. А, по-друге, сирота. Варто над цим поміркувати.
Невідомо, які струни зачепила директриса, але після цієї розмови тітка сказала: «Підеш до інституту».
Павлина обрала французьку філологію. Її старання і допомога мадам не минули даремно. Студенка-сирота була в числі кращих.
Павлина продовжувала малювати. Стіни кімнати у гуртожитку прикрашали її дивовижні птахи. Зирили насмішкуватими очима квіти. На небі дрімали хмарки. «А кохання ти змогла б намалювати?» - якось запитала, збираючись на побачення, її сусідка по кімнаті. Павлина здвигнула плечима. Залицяльників у Павлини не було. Гарна, розумна, але бідна. Ні модних одяганок, ні грошей на походеньки до кав’ярень і на дискотеки. Кохання жило у її мріях. Але воно було якесь невиразне, незрозуміле.
«Пашко, навіщо ти без пам’яті гризеш науку? – запитували одногрупниці. – Все одно підеш працювати в якусь периферійну школу. У кращому випадку, в пристойному райцентрі». «А хіба в провінції діти гірші?» - відповідала Павлина. «Не сучасна ти, Пашко. Шкода, талант пропаде. З твоєю французькою вже нині можна до Парижу».
Павлина пригадувала Аду Броніславівну. Гарна, модниця, а працювала в маленькому містечку. Місцеві пліткарки казали, що мадам втекла на край світу від нещасливого кохання. У провінції пари не знайшла. Та й не шукала. І подруг не завела. Вісім років жила своїм замкненим, таємничим життям. А нещодавно повернулася у своє велике місто.
«Павлино, хочеш якусь копійку заробити? Треба перекладача. Терміново. Французи приїхали. У бізнесових справах. Перекладач, який підпрацьовує на фірмі, захворів. Погоджуйся», - попросив староста групи.
Погодилася. Іноземці ледве повірили, що з Францією, крім знання мови, Павлина нічого спільного немає. Керівник фірми був уже не проти запропонувати дівчині роботу. І він у справах до Франції їздить. І до нього французи у справах приїжджають. І документи… А з таким перекладачем працювати за щастя. Ось так, випадково, звалилася на Павлину гарна вакансія, пристойна платня і можливість побачити Францію. Дядько Василь сказав на те: «Сироті Бог допомагає». А тітка додала: «Сестра була б рада».
З Франції Павлина зазвичай привозила десяток-другий малюнків. Шефові вони подобалися. Тому й жартував: «Іди, твори свої шедеври».
Павлина вирішила: одразу, як повернеться додому, знайде Аду Броніславівну. Одну з картин, а, може, більше, подарує мадам. І треба купити гарні парфуми. Вона має подякувати своїй вчительці.
«Ваш ангел сумний. Чому?».
«Я не знаю», - відповіла, не задумуючись. І знітилася. Незнайомець усміхався, розглядаючи картину.
«Ви художниця?».
«Ні. Я тут у справах. Я мешкаю в іншій країні».
Він на мить задумався.
«В іншій країні? Ваша французька чудова. Можна подивитися на ваші картини?».
«Перепрошую, я справді не художниця».
Погляд сумного ангела став загадково-здивованим. Але Павлина цього не помітила. І Даніель цього не помітив. Він дивився на картину, де двоє ангелят, тримаючись за руки, злітали з вежі у небо.
«Ваші шанувальники будуть любити ці картини».
«Я малюю для себе. Приватно. У вільний час».
«Ви одягнули вежу у капелюх? О, як цікаво!»
«Виберіть собі картину на пам’ять. Яку хочете».
«Але…»
«Будь ласка…»
Він вибрав картину з двома ангелятками.
Даніель провів Павлину до готелю. Завтра їй повертатися додому. Він попросив дозволу зателефонувати. Вона погодилася.
Невдовзі увечері Павлинина мобілка озвалася голосом Даніеля.
«Я телефоную вам з цього місця, де ми зустрілися. Певно, мені варто купити квиток і полетіти до вашої країни. Чому ви мовчите?».
«Ми майже не знайомі».
«О, я щодня розмовляю з вашими ангелами».
«І що вони вам сказали?».
«Просили, щоб я вас не загубив…»

Терпка мелодія

Місто ховало обличчя від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли у піднебессі. Кудись поспішав вітер, перестрибуючи через калюжі. І врапт… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.
Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…
Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…
Скрипка ніжно тулилася до міцного плеча. Застиглі пальці ледве втримували смичок.
Маестро, що змусило вас краяти серце збайдужілого міста? Відчай? Втрачене кохання? Бідність? Дивакуватість?
Повітря пахло хризантемами, обцілованими безсоромним дощем. І від цього терпка мелодія була схожою на долю, що не збулася…