Мама прийшла в зимовий сон і повела в літо…

…Ти знову відчула себе маленькою дівчинкою. Наче в казці «Дванадцять місяців», мама прийшла в зимовий сон і повела в літо.

Там тепло. Безтурботно. Спокійно. Сонячно. Ти стояла під клаптиком неба, яке в дитинстві називала своїм. І твої улюблені липи ще не зрубані. І верби. І цвітуть мамині квіти…

Мама мовчить. Лише усміхається. На душі радісно та щемно…

Чомусь мама обгородила стежку на подвір’ї кілочками. І ти знаєш, що не можеш ступити за цю межу. А мама стоїть за нею…

Грудневий ранок зазирав у вікно. Сон минув. І мама давно минулася.

Після сну залишилося відчуття її присутності. І тихого смутку…

Мама прийшла в сон у День святої Анни. Вона також Ганна. Ганя, як її кликали…

Моя Мама… Мій Ангел…

У сон прийшла мама з далекої зірки

...Ще одне Різдво... Пригадуєш себе маленькою. Гілка сосни замість ялинки. На ній цукерки та іграшки. Смаколики довго не «живуть». У фантиках - вата. Буцім цукерки. Вбрана сосна стоїть до Водохреща.

Сосна пахне холодом і лісом. Світ - морозом. Хата - хлібом й пирогами.

Мама завжди місила тісто в нецьках, в яких тебе купала немовлям.

А піч - казкова, магічна. Черінь пашить жаром. Наповнює ванькір теплом і смачним ароматом.

Небо зоряне й високе. Там живе Різдво. У Святвечір воно заходить до хати разом із ангелами, молитвами та пшеничним снопом, який ставлять на покутті під образом Святого Миколая.

Дід Ілько приніс меду для куті зі своєї пасіки. Мед схожий на стигле сонце в слоїку. Додає куті смаку літа.

Розговівшись, кутю ставлять біля снопа на покутті. Для душ. Вони прилітають з Небес, може, вночі, а мо’ над рання. Також розговляються...

...Різдво... Очікуєш дива...

...Невидимими слідочками дитинства прийшла у сон мама. Із далекої зірки. А ти в сні - дівчатко. Мама щось казала. Гладила по голові. Як гарно й щасливо!

Прокидаєшся. Різдво заглядає у вікно новим днем. Диво було - мама у сні в Святу ніч...

Таємниця старої шкатулки

Марія повернулася від тітки Зої. Поставила валізку на подвір’ї, присіла, тяжко зітхнула.

- Ну, що там? Як вона? - запитала бабуся Клава.

- Каже, може, випустять скоро...

Люба знала, що в неї є рідна тітка. Але ніколи її не бачила. Бабуся розповідала, що тітка живе далеко і дуже зайнята. А мама про тітку Зою згадувати не любила.

- Я скучила за тобою, мамо, - Люба обняла Марію. Та витерла сльозу...

...Вони оселилися в іншому, меншому, місті, коли Люба була крихіткою. Там продали квартиру, тут купили невеличкий будиночок.

Мама Марія була вродлива й добра, але завжди засмучена.

- Де мій тато? - якось запитала Люба.

Марія сполошилася. І відповіла:

- Нема. Його просто нема і не буде.

Люба була малою, аби зрозуміти таку категоричність. Але більше про батька не запитувала. А от про тітку Зою часто заводила мову. Дуже хотіла її побачити. Проте мама більше до тітки не їздила.

Люба просила тітчину адресу, хотіла написати їй. Але бабуся сказала, що тітка Зоя кудись переїхала і не дається чути.

...Малою Люба була милим дівчатком. А коли підросла стала норовливою, неслухняною.

- У неї вдалася. Аби не намучитись, як з тією... І за які гріхи все це?! - бідкалась Клава.    

Люба почула розмову між бабусею і мамою. Але й припустити не могла, що це про неї говорили. Думала - про когось іншого.

...Клави не стало, коли Люба навчалася у випускному класі. Після цього дівчисько зовсім від рук відбилося. Звинувачувала матір, що та не може їй купити дорогі обновки та інші речі. Що живуть скромно.

- А, знаєш, чому батько тебе залишив? Бо ти нецікава. А що означає слово мода, мабуть, і не знаєш. До речі, я вже доросла, пора сказати, де живе батько. Хай подбає про свою доньку. І чому тітка Зоя до нас голови не показує? Багата, напевно, тому такі родичі, як ми, їй не потрібні.

- Не можна так, Любо...

- Що не можна? Говорити правду? В інших - матері нормальні, батьки є, а в мене... Ти повинна мені сказати...

- Я нічого тобі не повинна! - вперше підвищила голос на Любу Марія. - Запам’ятай: ні-чо-го!

Після школи Люба пішла вчитися на кондитера. Але довго в училищі не протрималася. Пропускала заняття, бозна де пропадала, тому відрахували.

Після цього влаштувалася листоношею, але також довго не працювала. Потім привела додому підстаркуватого кавалера. Благо, ненадовго. Одного дня з’явилася його дружина й зі скандалом забрала свого благовірного.

Сусідка радила Марії:

- Ти б своїй Любці трохи хвоста прикрутила, бо зі світу тебе зживе. І в кого така вдалася? Якби був батько... От мої діти Влодка бояться. Як сказав - так і буде. 

Марія кивала головою в знак згоди. Бо що мала казати?

Лікарі радили Марії берегти серце, а вона знову потрапила в кардіологію. Поки була в лікарні, Люба жодного разу не відвідала. Коли ж повернулась додому, доньки не застала. Сусідка сказала, що позавчора приїхав якийсь молодик легківкою і забрав Любу.

Марія дістала стару дерев’яну шкатулку. У ній були листи і фотографії. Рідко переглядала їх. Бо кожен списаний аркуш, кожна світлина віддавали болем. Якби ж вона знала... Якби й знала, то все одно не могла би вчинити по-іншому...

Невдовзі Люба з’явилась вдома. З синяком під оком. Щоб Марія нічого не запитувала, пояснила:

- З коханим «прощалась».

А потім зникла знову. З Маріїними грішми і золотими сережками. Коли приплелася додому, Марію забирала «швидка». Лікарка запитала, чи хоче поїхати з мамою. Люба відповіла:

- Навідаюся в лікарню завтра. Спати хочу.

Але завтра вже не було...

...Сусіди допомогли поховати Марію, бо гроші Люба профітькала. Коли всі розійшлися, їй стало лячно. Усвідомила: тепер в неї немає зовсім нікого.

Снувала по хаті. Не знала, як далі бути.

Наступного дня, перебираючи материні речі, натрапила на стару шкатулку. До цього ніколи раніше її не бачила. Думала, може, знайде там щось цінне, а знайшла давні листи. Від тітки Зої і якогось чоловіка. А також їхні фото.

«Я не хочу нічого чути про Любку і не називайте її моєю донькою. Через неї я потрапила до в’язниці. Шкода, що вона вижила. І не хочу, аби вона шукала мене. Дарма ти, Маріє, вдочерила її та пожертвувала особистим. Могла б вийти заміж, своїх дітей народити. Треба було залишити малу в дитбудинку...»        

В іншому листі Зоя писала: «Я не скажу, хто Любин батько. Та я й толком не знаю, лише здогадуюсь. І не пробуйте мене розжалобити. Не шліть Любиних фотографій. Ні вона, ні її фото мені не потрібні...»      

Ці листи надійшли з в’язниці. А ось ще один - останній. Без зворотньої адреси: «Я зійшлася з одним чоловіком. Він знає, що я була засуджена, але нічого не знає про доньку. І краще б не знав. У мене своє життя, у вас і в Люби своє. Не шукайте мене...»

А молодого чоловіка звали Артемом. Колишній Маріїн коханий. «Кажеш, вирішила вдочерити сестрину доньку? І змінити місце проживання, щоб у майбутньому не травмувати дитину? Я не готовий до такого повороту, - писав Артем. - І не готовий стати батьком для байстрючки твоєї сестри. Я поїхав заробляти гроші для нас. Хотів одружитися з тобою. Моя родина ніколи не погодиться, аби я привів невістку з таким «приданим». Ще й з чужим. Я кохаю (слово закреслене)... кохав тебе. Ніколи більше не пиши і не телефонуй мені. Будь щасливою, якщо зможеш...»   

«Свіжий» лист Марія написала для Люби. Тут була вся правда, про яку та зовсім не відала. 

Любу народила Зоя. Дитина не входила в її плани, тому хотіла позбутися. Народила в найманій квартирі й залишила. Якби не нагодилася господиня оселі, немовля могло померти. Непутню матір знайшли. Судили і посадили. І не тільки за залишене маля. Зоя з «друзями» грабували людей.

Марія, молодша Зоїна сестра, правдами-неправдами добилася, аби вдочерити дівчинку. Після цього вони перебралися в інше місто - подалі від поголосу і сорому.

Марія довго зустрічалася з Артемом. Мріяли про спільне майбутнє. І, якби не сестрина витівка...

Аби не травмувати Любу, ні Марія, ні бабуся Клава при ній не говорили про Зою. Хоча, писали їй листи, гадали, можливо, одумається. А тоді вже все якось вирішили б.

Заміж Марія не вийшла, бо не була впевнена, що її вчинок обранець зрозуміє і буде добре ставитися до прийомної доньки. Артем, наприклад, не зрозумів... 

- Мамо, мамочко, - захлиналася слізьми Люба.

Хата відповіла тишею.

Склала листи в шкатулку. Накинула плаща. Поспішила на цвинтар. Уже темінь хапала за очі, а Люба розмовляла з матір’ю.

Повернувшись, почала наводити лад в хаті. Перебирала свій одяг а, водночас, і своє життя. «Бойова» косметика, одяг, у якому зваблювала чоловіків, пішли на сміття. Незчулася, як у вікно заглянув ранок.

Згадала: сусідка сказала, що в лікарні, де вона працює, потрібна санітарка. Тож поки влаштується на цю роботу. А згодом стане кондитером. Вона пекла смачнючі тістечка й торти. Мама хвалила її смаколики й любила ласувати ними. І...

- Все у мене буде добре, обіцяю, - мовила, дивлячись на Маріїну світлину. - Віриш мені, мамо?

Казка про маму

Зоська пекла, варила, прибирала - чекала гостей. Ярина з чоловіком і дітьми мають приїхати. Колись вона по-доброму заздрила, коли в сусідів на гостину збиралася велика родина. Бо відколи померли батьки Зоська сама святкувала...

...Заміж Зоська не вийшла. Була мовчазною, міцною і найвищою з-поміж сільських дівчат. Тому прозвали «вежа». Простакувату Зоську хлопці оминали. Так і залишилася без пари.

Роботи Зоська не боялася. І в колгоспі працювала, і господарці лад давала. Допомоги не очікувала. Родичі, хоч і були, проте неохоче признавалися  навіть тоді, коли батько з матір’ю були живі. А потім наче й зовсім забули про Зоську.  

Іншу частину родини життя розкидало по світах. Когось у сибіри, когось – в еміграцію. І про тих, і про інших говорили в хаті майже пошепки. Зрідка приходили листи з-за кордону. Їх перечитували по декілька разів і ховали в стару дерев’яну шкатулку...

...Яринка не раз ночувала в сусідів, коли п’яний батько здіймав у хаті бучу. І дільничний, і голова сільради проводили відповідні бесіди, совістили, погрожували «закрити на п’ятнадцять діб». Вистачало ненадовго. Без пляшки Володька жити не міг. Як Марина витримувала паскудний чоловіків характер і побої - ніхто не знав. Донька також на собі відчула тяжку батькову руку.

Коли Яринка була в першому класі, мама завагітніла. Дівчинка хотіла братика. Гадала, коли він виросте,  захищатиме її з мамою від батька. Та дитини Марина не виносила. І сама зі світу пішла. Володька казав, що впала з драбини, начебто зле стало, сильно вдарилася. Мало хто в це не вірив. Селом пішов поголос:

- Таки добив той пияк свою жінку. І дитину ненароджену стратив.

Володьку сторонилися, Яринку - шкодували. Після смерті дружини Володька деякий час не пив багато. А потім знову почалося...

Яринка, як і раніше, втікала від батька. Часто ходила на мамину могилу. Розповідала свої жалі й плакала. Там і застала її Зоська - також нерідко навідувалась на батьківські могили.

- Не боїшся сама на цвинтарі бути? - запитала Яринку.

- Ні.

- Вечоріє. Тобі додому пора.

Дівчинка схилила голову й тихо заплакала.

- Ти їла що-небудь?

- В школі обідала.

- Голодна, значить. Ходімо.

Зоська пригощала Яринку вареною картоплею з кислим молоком. Вишпортала з шухляди кілька цукерок.

- На здачу дали. Я й забула про них. Бери, Ярино.

Коли майже стемніло, провела Яринку додому. Володька вже спав.

- Якщо того... батько нап’ється, прибігай до мене.

Яринка не раз робила уроки в Зосьчиній хаті. Володька дізнався, куди тікає донька. Прийшов до Зоськи на розбірки. Але та, наче важка артилерія, посунула на чолов’ягу. Вирішив не випробовувати на собі Зосьчин гнів...

Якось дівчинка залишилася в Зоськи ночувати. До Володьки прийшли «друзі». Пиячили довго.

Зоська нагодувала Яринку, постелила. Але дівчатко сон не брав. Зоська тихенько прочинила двері й побачила, що Яринка сидить на ліжку й дивиться у вікно.

- Ти чому не спиш? До школи вранці вставати треба.

- У вас так добре. Розкажіть мені щось.

- Та я... нічого такого не знаю.

- Розкажіть казку про маму.

- Ну, ти вже велика. Хто в другому класі дітям казки розказує?

Казок Зоська не знала. Хіба що про козу-дерезу чи солом’яного бичка. І то толком не пам’ятала. А казку про маму... Щось придумала б, але ж не знає, як то бути мамою. Пригадала своє дитинство, свою маму...

- Жила-була мама. У неї завжди було багато роботи. І тільки в свято мала трохи вільного часу. Мама любила свята. Особливо великі. Тоді хата пахла свіжим хлібом. Коли мама ставила хліб у піч - хрестила його, а коли витягувала - усміхалася. Мама рідко усміхалася. Але до хліба - завжди...

...Володьки не стало через кілька років після смерті дружини. Взимку не дійшов п’яний додому. Замерз. Яринка зовсім осиротіла. Ніхто з родини дівчинку до себе не взяв. У сільській раді вирішили відправити до інтернату.

Зоська останніми словами поносила покійного Володьку, не боячись гріха. Вона звикла до Яринки...

У неділю Зоська зібралася до міста. Поклала в сумку яблука, спекла паляничок. У місті купить цукерок. Навідається до Яринки.

Дівчинка зустріла Зоську, наче рідну душу. Розповіла, що до інших дітей приїжджають родичі, а до неї ніхто. Зоська аж сльозу пустила.

- Не переживай, я запитаю твою вчительку, чи можна тебе на канікули забирати. Якщо треба, розписку напишу.

В селі було невтямки: з якого дива Зоська за Яринку печеться. Та люди поговорили й перестали.

А невдовзі з’явилася набагато цікавіша тема. Родичка, яка жила за океаном, заповіла Зосьці своє добро. Благо, часи змінилися, і жінці не пропонували відмовитися від спадщини. Зоська розгубилася. Не очікувала такого дарунка. І не знала, що з тими грішми робити.

Почувши таку новину, свояки, які роками цуралися Зоськи, один за одним зачастили на її обійстя. Почали цікавитися, як живе, чи потрібно щось допомогти. Зоська їх відразу розкусила. Візитам не раділа. В гості не запрошувала.

А троюрідний брат безцеремонно заявив, мовляв, оскільки Зоська самотня, то повинна допомогти його дітям.

- Я маю кому допомагати! - відрубала.

- Доньці того пияка? Хто вона тобі? Та вона тебе використає і...   

Розлючена Зоська показала родичеві на хвіртку.

...Ярина закінчувала школу. В атестаті майже все «відмінно».

- Куди вступати будеш? - запитала Зоська.

- Нікуди. Роботу шукатиму.

- Наробитися ще встигнеш. Вчитися тобі треба. Я допоможу. Треба ж на щось ті гроші даровані пускати.

Ярина віднікувалася. Зоська наполягала. Ярина вступила в інститут. На історичний факультет. Зоська раділа, наче то її рідна дитина «вченою буде». 

Зоська Ярині допомагала, хоча до грошей ставилася ощадливо. І Ярину того вчила. Вирішила: все, що має, Ярині заповість. 

Після закінчення інституту Ярина залишилася працювати у великому місті. У вихідні часто навідувалася до Зоськи. А якось приїхала зі своїм нареченим.

- Михайле, я хочу познайомити тебе зі своєю мамою... названою мамою.

Зоська, почувши таке, від несподіванки присіла на лавку. А опанувавши себе, щасливо мовила:

- Як добре, що я нині борщу наварила...

...Сумувати на пенсії Зосьці ніколи. Господарку треба обходити. Ярина з чоловіком часто у вихідні приїжджали. Михайлові батьки навідувались. А коли народилася Зорянка, ще більше клопотів стало. Коли мала трошки підросла, Ярина деколи її в Зоськи залишала.

У неділю Зоська брала дівчатко до церкви.

- Ти ба, як гонорово несе себе «вежа», - перешіптувалися молодиці.

- Чужим добро віддала, а родині - дулю...

- А родина її бачила, поки спадщини не було?..

Зорянка щось щебетала, стрибала, сміялася.

- Бабусю, бабусю, розкажи казку. Але не про козу-дерезу, - просила.  

Зоська усміхнулася. Взяла дівчатко за руку.

- Добре, добре, пізніше розкажу казку про маму. А зараз будь тихо. Бозя чемних діток любить...

 

Мамина дорога

 

Мама приходить у сни. В синій штапельній блузці з дрібненькими квіточками - її улюбленій. В біленькій хустинці. Ми йдемо польовою дорогою, встеленою споришами і подорожниками. Мама любила цю дорогу. Ми завжди йдемо на південь. З-під ніг випорскує порох. Мружуся від сонця.

Мама обіймає світ очима й душею. Щось розповідає. Довкола - поле і небо. Й ні душі. Тільки мама, дорога і я…

Сни такі гарні, щасливі. Мов дарунки від зайчика. Пахнуть дитинством. На серці тепло-тепло…

Прокинувшись, намагаюся пригадати, що казала мама. І не можу. Залишається тільки відчуття її присутності.

Певно, душі матерів прилітають з Небес у сни, щоб ми трішки побули дітьми. А, може, вони стають ангелами і водять нас місцями, де ми були щасливі…

Купіть Мурчика

Страшний суд - це дитячий суд. Це - сльози дорослої печалі, що тремтять на очах дитини. Холодний смуток, який не здатне струсити з маленької душі навіть веселе, безтурботне літо…

Микита донедавна був звичайним, непосидючим хлопчиськом. Поки в його сім’ї все було гаразд. Поки їх не залишив тато. І поки щасливо усміхалася мама…

Тато Микити їздив на заробітки. Мама працювала в ательє. Вони мріяли про невеличкий власний будинок за містом. А син - про собачку, якого неодмінно дозволять завести батьки. Бо в двокімнатній квартирі - не місце тваринам.

Собака повинен бігати, а не дивитись у вікно, казав батько.

…Цього вечора батьки довго про щось розмовляли. Сварилися. Микита не міг заснути. Дитяче серце віщувало щось недобре. А вранці батько збирав свої речі. На дивані сиділа заплакана матір. Малий не розумів, що коїться.

- Ти знову їдеш на роботу, тату? -запитав.

- Сину, послухай, так сталося… я мушу залишити тебе з мамою…

- Ігоре, не мороч дитині голови. Скажи чесно і прямо, що йдеш від нас. До іншої жінки.

Микита нерозуміюче кліпав очима.

- Сину, тато нас зрадив. Ми йому стали не потрібні. Ми для нього ніхто. Він… він…

- Галю!!!

- Не галяй!

- Я сам на розлучення подам.

- А я тебе - на аліменти.

- Я ніде офіційно не працюю.

- Чуєш, сину? Не чекай, що твій тато якусь копійку дасть. Хоча, який він уже тато?!

- Істеричка!

- А ти… ти… Геть з моїх очей!

Ігор гримнув дверима. Галина розридалася. Микита підійшов до вікна, дивився як батько кладе речі в автівку. Хотів помахати йому рукою. Але Ігор навіть не глянув у бік їхньої квартири…

…Галина дуже змінилася. Замкнулася в собі. Пішла з роботи. Жила з сином за гроші, які залишив Ігор. Більшу частину заощаджень чоловік забрав.

Тепер Микиту ніхто не сварив, що цілими днями гасає на вулиці. Здавалося, інколи Галина не помічала сина - бачила лише свій сум. Скаржилася сусідкам, що Ігоря причарували. Ходила до ворожок, аби «відробили». Ті обіцяли їй повернути невірного чоловіка, тягнули гроші. А колишній так і не давався чути.

Невдовзі Галинин гаманець став майже порожнім. Вона була у паніці. Хотіла повернутись на попередню роботу. Але її місце було зайняте. Щось шила вдома. Проте заробітки були мізерні.

…Микита пам’ятав: тато завжди робив мамі подарунки на день народження. А потім вони їхали за місто на відпочинок. Тато готував смачні шашлики. Микита йому допомагав. А мама плела собі вінок з польових квітів…

І ось скоро у мами день народження. Тата нема. Привітати маму повинен він, Микита. Але… у нього зовсім нема грошей. Навіть гривні…

…- Тьотю, купіть Мурчика.

Микита опускав очі, коли звертався зі своїм проханням до чергової тітоньки.

Мурчиків у хлопчика двоє. Котикам недавно очі прорізалися. Він тримав їх у спортивній шапочці.

- Де ж ти їх узяв? - запитували продавчині, які торгували породистими кошенятами і песиками. - Це ж звичайні коти. Як кажуть, сільської породи. На вулиці підібрав? Певно, хтось викинув.

- Кішка у під’їзді народила.

- Віднеси їх назад. Ніхто не купить твого «товару».

- Я ж недорого хочу.

- Куди батьки дивляться? - обурювалися продавчині.

- А поліція?..

- Ой, не згадуйте. Самі тут стоїмо на пташиних правах, - озирнувшись довкола, стиха мовила продавщиця папуг.

Микита пильнує, аби не потрапити на очі вчителям. Даремно, що канікули. Просто, соромно за свій «бізнес».

Припікало сонце. Нікого не цікавили його мурчики. Микита притулився до стіни. Хотілося їсти. І води. Але він не може повернутися додому, не продавши кошенят.

- Тьотю, купіть…

Люди байдуже проходили повз малого.

Він не хотів плакати. Сльози самі котилися личком. Було шкода кошенят, яких ніде сховати від сонця. І себе. І маму…

- Синочку, чого ти плачеш?

Літня жінка дивилася на малого добрими очима.

- Я не плачу, - шморгнув носом Микита.

- Пані, - мовила до жінки одна з продавчинь, - вибирайте щось із моїх кошенят. Погляньте, які симпатичні пухнастики. Гарної породи. Вам котика чи кицю?

- Мені не треба кошеняти, - відповіла та.

Микита знову шморгнув носом. А він уже подумав…

- Хлопчику, тобі потрібні гроші? Навіщо? - розпитувала Микиту незнайомка.

- Для мами.

- Вона хвора?

- Ні, в неї завтра день народження. Тато від нас пішов. Я мушу привітати маму.

- А знаєш, що? Віднеси кошенят назад. Певно, їх шукає і сумує мама-киця. Вони ще такі малесенькі. Й голодні, мабуть. Їм мама потрібна, аби годувала, дбала про них. А по дорозі зайдемо до магазину і щось купимо для твоєї мами. Що вона любить?

- Шоколадки! - випалив малий перше, що спало на думку.

- От і добре. Ходімо.

Добра незнайомка вибрала шоколадку з горіхами - для мами. І ще одну - для Микити.

- А тепер швиденько біжи додому. Аби шоколадки не розтопилися. І не забудь кошенят покласти туди, де вони були.

- Добре! Дякую!

Мама-киця щасливо м’явкнула, побачивши своїх малюків. А вони, голодні, кинулись їсти. І тихенько попискували. Мабуть, розповідали про нинішню пригоду.

Матері вдома не було. Микита сховав обидві шоколадки. Свою також подарує. Він уже великий, обійдеться без смаколика. А мама… Завтра вона обов’язково усміхнеться, побачивши подарунок. А він також розкаже про свою пригоду…

«Хочу подякувати за вас, мамо…»

- Доню, чуєш, доню? - неохайна, з розчіпченим волоссям жінка стукала у вікно автобуса.

Пасажири почали обурюватися:

- Ти диви, бомжиха вже називає незнайому людину донькою, аби щось випросити.

- Як жінка може до такого опуститися?

- Алкоголічка…

А та вже хотіла зайти в салон автобуса, але водій крикнув:

- Куди лізеш? Тут нормальні люди… Дістали ті бомжі…

Автобус рушив. А жінка кричала услід:

- Віруню, прости мені, доню! Це молодість винна. Зрозумій…

…Вірі скоро сороківка. І зовсім недавно вона вперше побачила свою матір.  Євдокія, старша Тамарина сестра, сказала, де шукати Віру. А тепер кається: не варто було. Але Тамара грозилася всіх проклясти. От і не встояла Євдокія. Хоча наперед знала: нічого доброго ця зустріч не принесе Вірі…

…Від доньки Тамара вирішила відмовитися, ще не народивши крихітку. Та й не знала, хто батько майбутньої дитини. Тому не було ні жалю, ні каяття. Молода, гарна, вона так прагнула вирватися з маленького містечка. З-під диктату суворого батька. Не хотіли відпускати Тамару в світи. То ж вона обманом залишила домівку. Сказала, їде вступати в училище.

Велике місто здалося дівчині казкою, в якому вона знайде свого принца і хороми. Але хоромами виявився гуртожиток від підприємства, куди влаштувалася працювати, бо треба було за щось жити. Про вступ і не думала. З  «принцами» також халепа. То майстер зміни чіплявся, в якого дружина і двійко дітей. То електрик, що жив у сусідньому гуртожитку…

На міській дискотеці, гадала Тамара, можна знайти щось пристойніше. Там познайомилася з Павлом. Павло познайомив її з Любомиром. Потім було знайомство з Тарасом… Тамарі подобалися місцеві хлопці. Вона їм також – для розваг. От і завагітніла від котрогось «принца».

Батьки й чути не хотіли, що Тамара відмовиться від немовляти.

- Гріха побійся, - благала матір. - Дитина не винна, що ти берега пустилася.

А батько розсудив:

- Народиш, а доглядатиме Євдокія. Видамо твою дитину за її. І щоб ноги твоєї тут не було. Ніколи! Чуєш? Ні-ко-ли!!! Ти для нас вмерла.

Тамара, не вагаючись, погодилася:

- Вмерла - то вмерла. Хай Дуська няньчиться. Світ великий. Не пропаду.

А матір благала:

- Василю, чоловіче, одумайся. Євдокії заміж треба вийти. Хто її з дитиною візьме? Пальцями показуватимуть: нагуляла.

- Не переч, Соломіє. Якщо має вийти заміж - то вийде.

- Тату, - прошепотіла старша донька, - я… не вмію доглядати немовля… не можу…

- Цитьте! - гаркнув Василь. - Зможеш! І щоб ні пари з уст. Я знаю, що таке бути сиротою. Тому не дозволю, щоб…

Євдокії в скорім часі в селі не стало. Батько прилаштував через свого армійського товариша на тимчасову роботу. Винайняв квартиру. А коли Тамара народила дівчинку, тоді Євдокія повернулася додому. З немовлям.

Сусіди і рідня не тямились від цікавості: від кого дитина. Гадали-гадали, але місцевого кандидата в батьки не знайшли. Вирішили: чужий. Не встигла напрацюватися у великому місті, а вже в подолі принесла. А така тихенька…

Соломія переживала, що донька не любитиме Віруню. Але Євдокія прихилилася душею та серцем до дівчинки. І маленька її любила. Уже почала перші слова лепетати.

- Ма-ма-ма, - тягнула Віруня рученята до тітки-матері.

Євдокія гладила маленьку по голівці.

Соломія тяжко зітхала.

Василь стискав у кулаки натруджені руки.

Тамара мов у воду канула…

…Заміж Євдокія не вийшла. Таємниця не пускала. І в кавалери набивалося аж двоє: вічно п’яний Іван з сусідньої вулиці, якого дружина з дому вигнала. І Дмитро, який не пропускав жодної спідниці. В містечку його всі називали гулящим.

Так і залишилася сама. Батьки померли. Віра живе з чоловіком і двома синами в обласному центрі. Євдокія щаслива - у Віри життя гарно склалося. На медсестру вивчилася. Чоловіка доброго, працьовитого має. Мотався по заробітках. Квартиру нову купили. Сини вдалися на славу…

…Євдокія не впізнала в неохайній жінці своєї рідної сестри. Аж поки та не заговорила.

- Тамара?

- Ага. Я. Воскресла. Подумала, старих вже, певно, нема, можна й додому заглянути. Про доньку запитати.

- Не скажу нічого.

- Скажеш, бо прокляну тебе. І її. Як мою доньку звати?

- Вірою. Тамаро, де ти живеш? Чому так… виглядаєш?

- Де випаде, там і живу. Не бійся, в тебе не залишуся. Що мені в цьому тихому болоті робити? Не цікаво тут. Ти лише скажи, де донька. Адресу дай. Бо зараз піду вулицею і всім розкажу, як в мене дитину колись відібрали. Ото будуть люди мати про що говорити. То як, сестро?

- Це не правда. І ти це знаєш.

-  Але вони не знають. Скажеш - і я зникну. Назавжди.

- Ти ж не заподієш Вірі лиха?

- Погляну на неї.

Щоб спекатися сестри і щоб та нікому не кляла, Євдокія сказала Вірину адресу. Тамара подалася з подвір’я. А Євдокія назирці за нею. Аби переконатися, що справді поїхала з містечка…

…Віра не звертала уваги на неохайну жінку, яка часто вешталася біля їхнього будинку. А якось вона заговорила:

- Ти знаєш, хто я?

- Ні, - здивовано відповіла Віра.

- Я твоя мати. Тамара.

- Ви мене сплутали з кимсь. Мою маму Євдокією звати.

- Я тебе народила, а Дуська ростила. Ледве вирвала твою адресу. Вони колись поховали мене.

- Як поховали? Що вам потрібно?

- Цигарок купи.

Віра йшла до найближчого магазину, не відчуваючи ніг. Калатало серце. І чомусь було страшно.

Тамара затягнулася цигаркою. Її руки помітно тремтіли.

- Ще б грошей… Е-е-е… на хліб…

…Віра не могла дочекатися вихідного, аби поїхати й розпитати Євдокію про жінку, яка назвалася її матір’ю.

- …Не суди мене, Віруню, - закінчила свою розповідь Євдокія. - І на діда свого зла не тримай. Його батьки рано померли. Сиротою був. Натерпівся лиха. Тому не міг дозволити, аби Тамара залишила тебе.

- То ви через мене заміж не вийшли. Насмішки, осуд терпіли.

- Ет, не бери це до голови. Коли то було!

- А мене байстрючкою в школі обзивали.

- Запізніла правда, але тепер, Віруню, ти її знаєш. Якщо тобі буде прикро мене матір’ю називати, я змирюся. Може, й справді треба було давно тобі все розказати. Але дідо був проти…

…Віра більше не бачила Тамари. Аж до тієї зустрічі на автовокзалі. Але вирішила нічого не казати Євдокії. Проте та бачила неспокій на Віриному обличчі.

- Тобі кепсько, Віруню? Щось трапилось? -запитала.

- Голова розболілася. Магнітні бурі.

-Ото напасть. Хто колись знав ті бурі?! Йди-но, приляжеш трошки. А я полуниць назбираю. Нівроку зародили.

-Полуниці зберемо пізніше. А зараз ходімо на дідову могилу. Хочу подякувати за вас, мамо.

Євдокія розхвилювалася, аж тиск скочив. А Вірі сказала:

- Ти ба, і мене ті бурі не оминули. Треба пігулку випити…

Може, листи загубились…

Дев’ятирічний Денис не любить шкільної писанини. Зате часто пише листи матері. І просить тата, аби відіслав їх у далеку європейську країну, де працює мама.

Зеник ховає синові послання. Їх уже назбиралася чимала купка. Бо Наталці вони не потрібні. Не чекає звісточки з дому.

«Мамо, тато каже, може, листи загубились. То я пишу тобі знову. Ми сумуємо за тобою. Тато цілі дні на роботі. А я з Ілоною на канікулах. Я допомагаю Ілоні прибирати в квартирі. Ми разом ходимо до магазину і на ринок. Я вже не б’юся з Максом. Тато сказав, якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

Зеник пробіг очима списаний аркуш зі шкільного зошита. Стиснув кулаки. Тяжко зітхнув…

Наталка, дружина, втративши роботу, вирішила поїхати до Італії. Там працювала її подруга-однокласниця. Обіцяла допомогти влаштуватися до хороших сеньйорів.

- Зенику, ти маєш гарну роботу. Треба її триматися. Ілона допоможе доглянути за Денисом. Хоча їй десять років, проте серйозніша, ніж деякі старші дівчата.  Мої і твої батьки будуть навідуватися. Рік-два попрацюю, трохи грошей зароблю й повернуся додому, - переконувала дружина. - Катя, однокласниця, по тисячі євро щомісяця має. Тут про такі заробітки годі мріяти. Навіть не знаю, куди влаштуватися, аби хоча б тисяча платні капала. Ти ж знаєш: ремонт у квартирі треба зробити. Діти з одяганок швидко виростають. Подумай…

- Наталю, нашому синові шостий рік. Маленький він, щоб без матері залишатися. А Ілона… Що таке десять років? Їй ляльками бавитися, а не за молодшим братом дивитися.

- Не ми перші, не ми останні йдемо на такий крок. Життя змушує…

Наталка домучувала щоденними вмовляннями-переконаннями. Не хотів, аби про нього говорили, як про інших чоловіків, мовляв, випровадив дружину на заробітки, а сам… І дітям без матері буде не легко. Ось Іванові дітлахи, який живе поверхом вище, зовсім від рук відбилися, відколи дружина подалася на заробітки. Та й Іван почав до чарки заглядати. І дуже вродлива й розумна його Наталя, аби старим сеньйорам догоджати. Двох дітей народила, а виглядає наче дівчисько. Розповідають, надто вибагливі ці італійці. Не легко тисячі євро даються. 

Бідкався Зеник. А його батьки й чути не хотіли про закордонні заробітки своєї  невістки. Не одна жінка казала, що рік-два попрацює й повернеться. Проте багато осіли на чужині на довгий час, а дехто й назавжди.

- Мамо, не хвилюйтеся, - втішала свекруху Наталка. - Ви ж знаєте, як я люблю дітей. Не зможу довго розлуку витерпіти. І за Зеником сумуватиму. Він у мене найкращий чоловік у світі. Ілонка татові допомагатиме й буде слухняна. Правда, донечко?

Наталка днями й ночами самотужки вчила італійську мову. А згодом правдами і неправдами виїхала закордон.

Подруга справді допомогла знайти роботу. Наталка часто телефонувала додому. Передавала гроші, одяг, взуття, італійські смаколики і листи, в яких розповідала про тамтешній побут, ціни, людей, роботу…

Ілона з татом писали листи в Італію. А Денис обмальовував на папері свою руку і друкованими літерами виводив: «Мамі».

Минув рік, другий… Зеник кликав дружину додому, мовляв, ремонт у квартирі завершив. Ще й гроші залишилися. Всіх євро все одно не заробиш, а діти дуже сумують. Ілона хоче обрізати довге волосся, бо не встигає щоранку заплітати до школи. А Денис знову відлупцював однокласника Максима (і в кого такий вдався?). Вчителька каже, це «синдром заробітчанських дітей». Бо їх виховують не батьки, а вулиця.

Наталка щоразу обіцяла попрацювати то до весни, то до літа, то до осені… За роботою та домашніми клопотами Зеник і не помітив, що дружина почала рідше спілкуватися й надсилати передачі. Поволі звик давати всьому раду. Трохи підсобляли батьки. Ілоні вже тринадцять, Денисові - дев’ятий рік. Донька навчилася готувати, прибирати. Для братика вона - немов маленька мама. Денис може вчительку не послухати, а заперечити сестрі не сміє.

…Наталка зателефонувала пізно увечері.

- Привіт, Зенику. Діти сплять? Маю до тебе серйозну розмову. Спершу вислухай, а потім робитимеш висновки. Хотіла раніше все розповісти, проте щойно набралася духу. Краще, коли дізнаєшся правду від мене, а не від чужих людей. Я зустріла тут іншого чоловіка. Італійця. Закохалася в нього. Живемо разом більше року. «На віру» поки що. Додому не повернуся. Тільки не проклинай мене. Дітям допомагатиму. Можливо, колись приїду в гості. Думаєш, я не сумую за Ілоною і Денисом? Але в житті різне трапляється. Це кохання, Зенику. Просто кохання…

Він ошелешено мовчав.

- Зенику, ти мене чуєш? Скажи що-небудь. А дітям, думаю, наразі не треба нічого говорити. Пізніше. Вони ще малі, аби зрозуміти справи дорослих. Алло! Зенику?!

Поклав слухавку. Відкрив холодильника. Після свят залишилося півпляшки горілки. Простягнув руку… Закашляв Денис. У сина другий день температура. Рвучко зачинив холодильника. Навшпиньки підійшов до синового ліжка. Приклав руку до лоба. Гарячка, наче, трохи спала. Але завтра все одно зателефонує двоюрідній сестрі. Вона лікар. Бо молоденька дільнична, може, щось наплутала з діагнозом.

…Діти очікували подарунків від мами. А їх не було. І телефонних дзвінків не було. І листів. Зеник викручувався, мовляв, запрацювалася мама, не має часу. І дорікав собі, що обманює дітей. Не дочекавшись маминих послань, Денис почав писати сам. Віддавав татові, аби той надіслав їх до Італії. А він складав синові листи. Спочатку хотів порвати й викинути. Не зміг… «Мамо, Ілона зварила перший борщ. Тато її хвалив, що дуже смачно. І мені борщ сподобався. Завтра ми підемо на дитячу виставу. Я розкажу тобі…» «Мамо, ми билися з Максом і та футболка з Мікі-Маусом, яку ти мені прислала, трохи порвалася. Тато сварився. А Ілона не купила мені морозива…» «Тато запитав, що я хочу на день народження. Мамо, я хочу, щоб ти приїхала додому…»

Зеник не раз хотів розповісти дітям і батькам новину про Наталку. Не наважився. Та й тесть з тещею нічого не знають. А Наталка телефонувала знову. Сказала, не образиться, якщо він зустрічатиметься з якоюсь жінкою, бо італієць нарешті попросив вийти за нього заміж. Потрібне розлучення. То хай Зеник все оформить. Він не просив гостинців для дітей. І Наталка про це промовчала.

Після розмови з уже майже колишньою дружиною знову прочитав останнього Денисового листа: «…тато каже, може, листи загубились... якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

У неділю Зеник пішов на ринок, де торгують продуктами з Італії. Купив солодощів, макаронів, іншої всячини. Поскладав у «імпортний» пакет. Написав свою адресу, ім’я. Обмотав пакета скотчем. Скаже - передача від мами. Ось тільки листа не має. Синові й доньці пояснить: Наталка, мабуть, була втомлена й забула покласти послання. Картає себе за цю божевільну витівку. І виправдовує: хай діти потішаться, що у них ще сьогодні є мама…

Торт для мами

- Як гарно зірки моргають… 

- Вони кличуть нас, Христинко.

- Куди, мамо?

- Щоб ми знайшли у небі свою зірочку. І щоб не ступали по чужих слідах.

- Але ж ми не по небі - по землі ходимо.

- Думками у небо злітаємо…

Мама, молода й гарна, розчісує гребінцем довге волосся і вплітає у нього зорі…

Цей сон Христина часто бачила, коли була дитиною. Не знала материного імені і як виглядає, але вірила: вона справді така, як приходить у сни. І колись мама обов’язково знайдеться…

Від крихітки породілля відмовилася відразу ж після пологів.

- Галю, ніхто не знав про твою вагітність. Ти сама ще дитина. Треба вчитися, вийти заміж, - переконувала мати. - А це… просто твоя помилка.  І ти маєш викреслити її з життя… Все забути! Назавжди!

…Маленьку назвали Христиною. У трирічному віці дівчинку удочерили.

Христинчине щастя тривало, поки не захворіла мама Неля. Тато Артем після роботи поспішав до дружини в лікарню. Потім готував нехитру вечерю для доньки. Невміло прасував маленькій сукеночку до дитячого садка. Вкладав Христинку спати. Виходив на балкон і палив цигарку за цигаркою…

Після другої операції Неля повернулася додому в інвалідному візку. Виховувати дитину подружжю стало тяжко.

Цього ранку Христинку до садочка не збирали. Мама плакала. Тато мовчки сидів за столом. Христинка витерла мамі сльози. А вона гладила маленьку по голові і просила прощення. Потім тато збирав Христинчині речі. Мама заплела дві кіски. Одягнула нову сукеночку.

- Ми поїдемо до бабусі?

Ніхто Христинці не відповів. Її повертали назад до дитячого будинку…

Згодом Христина стала першокласницею школи-інтернату. Її назвали Метеликом через кучеряве волосся пшеничного кольору і непосидючість. Медсестра Марія Михайлівна, якій припала до душі Христинка, запитувала в інтернатської медички:

- Ну, скажіть, як можна було відмовитись від такого ангела?

- Від цієї дитини двічі відмовились.

- Це ж як?

Лікарка розповіла про Христинчині перипетії. Сорокарічна медсестра, яка пережила два викидні, була вражена:

- Яка несправедливість трапляється в житті! Тут хочеш народити - і не можеш. А якась… Господи прости… викидає дитину, наче непотрібну річ.

Марія Михайлівна інколи клала в Христинчині долоньки ласощі й зітхала. Дівчинка дякувала і також зітхала. Вона ще пам’ятала маму Нелю…

Коли Христина підросла, у її сни почала приходити жінка, яку вона називала мамою. Тоді й нафантазувала: коли виросте - вивчиться на кондитера. Зустріне маму і готуватиме для неї найсмачніші у світі тістечка. Чомусь Христині здавалося, що мама любить ласощі. А ще спече кращий торт за той, який бачила на вітрині, коли вихователька повела їхній клас на екскурсію до магазину…

Одна з Христиних мрій збулася - вона стала кондитером. А інша мрія шукала матір…            

…Галя ніколи не згадувала, що десь живе її донька. У неї - вдале заміжжя, сини-близнюки, гарна робота. Чоловік і гадки не має про гріх дружини. Їхня сім’я для друзів і знайомих - приклад родинної злагоди, любові, достатку. А заможні батьки підсобляють своїй одиначці й не натішаться внуками…

…Таня, з якою Христина винаймала житло, а, відтак, дівчата стали подругами, збиралася до архіву.

- Христино, ходімо разом. Я не буду засиджуватися довго. Чесно-чесно. Лише переглянемо дві підшивки старої газети. Там мають бути статті про моє село.   

- Сподіваюся, після виходу книжки село поставить тобі пам’ятника.

- Наразі це буде невеличка книжечка. Просто моє село має дуже цікаву історію. А голова сільрада - мій хресний. Обіцяв скромну фінансову допомогу. І на роботі, у видавництві, трошки допоможуть.

- У такому випадку я на презентацію твого творіння приготую свої фірмові смаколики.

- Супер! Утреш носа нашим сільським газдиням!

Дівчата гортали підшивки регіональної газети енної давності. Раптом Таня спантеличено глянула на подругу.

- Христино, ущипни мене. Це ж ти!

На чорно-білій світлині - усміхнена молода жінка з двома сповитками - майже копія Христини. Чи то Христина - копія жінки на фото. І підпис: «Перші новонароджені у новому році - близнюки Сашко і Юрчик та їхня щаслива матуся Галина, молодий спеціаліст…»

- Мама… - прошепотіла Христина і припала устами до фото. - Таню, ти знайшла мою маму. Боже, я завжди вірила… знала…

- Може, це звичайна схожість. Таке трапляється: люди - не родичі, навіть зовсім не знайомі, а подібні.

- Ні-ні. Я впевнена. Дивися, вона живе в сусідній області. Давай, скопіюємо цю сторінку. Я попрошу вихідний на тижні й поїду...

- А якщо ця жінка у цій організації вже не працює?

- Це вже не важливо. А ще я спечу торта. Це моя дитяча мрія. Завдяки їй я стала кондитером. Торт для мами! Уявляєш? Треба знайти велику коробку, аби його не пошкодити.

Христині здавалося, що потяг їде надто повільно. Не могла дочекатися, коли обніме маму. У душі Христина давно виправдала материн вчинок: мабуть, на те була важлива причина. І пробачила, що двадцять два роки у її житті були тільки чужі люди.                                                                               

Секретарка здивовано дивилася на дівчину з великою коробкою:

- Не знала, що в Галини Миронівни є молодша сестра. Ви такі подібні. Зачекайте, зараз її покличу.

- Я за дверима зачекаю. Добре? Скажіть, що я за дверима…

Христинине серце завмерло.

- Хто тут мене чекає? Ви… хто?

- Мамо… я… Христина. Донька. Ось газета… Я шукала… І… ми подібні. Я ж не помилилася? Я знаю… А це торт… для вас…

Галина все зрозуміла. Майже силоміць потягнула Христину у протилежний кінець коридору.

- Слухай мене уважно. У мене ніколи не було доньки. І нема! Я вчинила помилку. Але це в минулому. Ти вирішила мене шантажувати? Не раджу.

- Я просто вас шукала… хотіла побачити…

- Я повинна працювати. Сподіваюся, ти не будеш більше сюди приходити. Чи на всяк випадок попередити охорону? І коробку свою не забудь. Я не їм тортів.

Христина мовчки пішла до дверей.

На вулиці не стримала сліз. Даремно вона шукала маму. І гарні сни бачила даремно. І вірила даремно. І приїхала у це місто даремно. І торт спекла даремно…

- Чого, красуне, плачеш? Дай-но, поворожу. Мірелла завжди правду каже.

Циганка з трьома дітлахами перегородили Христині дорогу.

- Не треба ворожити. Візьміть торт. Просто так. Я спекла його для мами. А вона…

Христина віддала коробку й подалася геть.

- Щастя і достаток тебе чекає, красуне, - гукнула услід циганка. - Якби ти знала, який гарний подарунок підготувала тобі доля! Мірелла знає, що каже. А мамою тобі стане свекруха…        

Зраджена доля

Дожила Варка до восьмого десятка. В селі її вважали одинокою. Мала чоловіка. Але коли то було! Народила доньку. А хто про це пам’ятає? Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток. Забувати стала.
Три рочки малій було, коли Івась, чоловік, забрав її у Варки. Поїхав з донькою гостювати до сестри, котра мешкала з чоловіком у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варка хотіла податися за Івасем, але батьки відрадили. Думали, може, схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекала-чекала, а Івась не повертався.
Грамоту Варка знала погано. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася я. Маю надію, що повернетесь додому. Працюємо важко…», - диктувала Варка, а серце вискакувало від туги.
Два листи прислав Іван. Написав, що Люба росте здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що б вона бачила у селі? А ще написав, аби не чекала їх.
Просила Варка, щоб знимку донечки вислав. Може, не хотів, а, може, забув. Так і залишилася Люба у Варчиній пам’яті маленьким білявим дівчатком з небесно синіми оченятами.
Щонеділі ходила Варка до церкви. І щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, доню. І за тебе, Івасю, хай Господь тебе простить. За маму, за тата. За родину», - шепотіла, звертаючи погляд до святих.
А потім не стало батька. Через кілька років - матері. «За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну долю. За тебе, Івасю. Бог тобі суддя. За родину», - молилася Варка, запалюючи уже три свічечки.
Любила Варка обдаровувати чужих дітей цукерками. А дітлахи, користуючись Варчиною добротою, наче ненароком забігали на її подвір’я. «Зачекайте-но, малі, я десь тут цукерочки маю», - гукала і, усміхаючись, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала…
Маленька Люба сумувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили: «Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоча дитину віддай їй». Вперся. Не погодився. «То забери Варвару до міста, - переконували родичі». «Що вона тут буде робити? - відповів. - Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять її. І… дуже проста вона. Гарна, але… не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!»
Невдовзі в Івановому житті з’явилася Наталка. «Де моя спражня мама?» - запитувала Люба. «Вона залишила нас. Немає її. І не буде!» - сказав, як відрізав, Іван. Через деякий час Люба почала кликати Наталку мамою.
Іван зберігав Варчині листи, проте сам не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував.
Занедужав раптово. Лікарня, знову лікарня… Відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
- Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести.
- Мама мене відпустила?
- І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості. Три роки тобі тоді було…
- Я знайду маму!
- Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Скільки літ минуло.
- Але ж…
- Прошу, пообіцяй…
Після батькової смерті Люба знайшла материні листи. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», - читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла…
Кілька разів збиралася поїхати на Західну Україну. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові.
Хотіла повідати таємницю своїй доньці Світлані, але завжди відкладала розмову на пізніше…
- З днем народження, мамо! Приміряйте подарунок.
- Який гарний светр! Світлано, а, може, треба трохи темніший? Шістдесятка ж на носі.
- Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався голубий колір.
- А в мене також є для тебе сюрприз, Світлано.
Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
- Читай. А решту я розповім…
- Мамо, може, варто поїхати?
- Я хотіла б, але не можу. Я пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Івана, і за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят? Рік-два туди-сюди…
Світлана вияснила, що село назви не змінило. Лише район тепер інший.
- Ось купила для бабці дві хустини. Одну – теплу, а другу - на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей залиши. В селі пенсії маленькі. Світлано, будеш бачити, що потрібно.
… До сільської церкви рухалася похоронна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.
- Будемо повертати наліво чи направо? – запитав водій.
- Не знаю. Ніколи тут не була.
- Магазин за кілька кроків. Запитайте там, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
- Перепрошую, - мовила Світлана, - можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.
- Варку шукаєте? Померла Варка. Ховають нині. Бачите процесію? А хто ви її будете?
Світлана попросила водія зачекати. Пішла до церкви.
- Нікого Варка не мала, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, - тихенько мовила одна жінка до іншої.
- Господь легку смерть послав. Заснула і…
Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в домовину.
- Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на Світлану.
- Видно, пані з міста.
- Плаче, наче за рідною…
Варку поховали, а село гомоніло: звідки приїхала та слічна пані? Ким доводилась покійній? За життя ніхто з чужих Варку не навідував…

Корінь женьшеня

Ішла через гречки, спотикаючись об бджолині переспіви. Звернула з дороги – навпрошки швидше. Поспішала до залишеної старої оселі. Колись тут жив Олексій. Її, Вірчин, тато.
Олексієва оселя, точніше, його другої дружини, стояла тепер сиротиною. Кілька років тому не стало батька. Невдовго ходила у вдовах і Тамара. Вірка ніколи сюди раніше не приходила. Тато не кликав її на гостину.
Від її оселі до його – кілька кілометрів навпрошки. Сотні разів хотіла побігти через поля до його господи. За життя не змогла.
Тепер гладила обгризлі роками, дощами і вітрами причілки. Коли ж простягнула руку до яблуні, яка вляглася на старий ганок, воронячий крик вперіщив по вухах.
«Я не прийшла виривати вікна і двері, не прийшла зривати пороги, - шепотіла Вірка до злісної птахи. – Я знаю - це гріх. Так казали старі люди. Бачиш, вже все позривали. Розтрощили. Розікрали. Куди ж ти дивилася. Га?»
Певно, ворона зрозуміла Вірку. Притихла. Навіть дозволила зірвати яблуко в батьковому садку.
… Віра й досі береже маленьке пуделочко з-під крему. Крем із кореня женьшеню вона купила на материн день народження, коли була у шостому класі. Їй так хотілося, аби матуся змащувала ним руки, обличчя. Вона вірила, що цей крем сотворить диво і неньчині зашкарублі від тяжкої роботи руки стануть шовкові. А з обличчя зникнуть сумні зморшки. І до них повернеться тато Олексій.
Ярина, з діда-прадіда сільська жінка, вертіла пуделочко в руках.
- Хіба я пані? Треба було, доню, цукерків собі купити. А мені листівку.
Віра бачила: її подарунок засмутив матір. То був навіть не смуток. Це був жаль…
Віра для Ярини була цілим Всесвітом. Дитя з’явилося на світ надто кволе. І пізнє. Ярині давно тридцятка минула. Це була перша і єдина Яринина дитина.
Ярина не вміла співати колискових. Вона їх не знала. Зате знала молитви. Сповивала у них маля. Крихітна людинка вперто чіплялася за життя. Назвала Вірою. Гадала, це ім’я повинно оберігати її донечку.
Фельдшерка часто приходила до їхньої оселі. Гарна на вроду й гостра на язик подобалася і парубкам, і одруженим чоловікам. Олексій на обличчі мінявся, коли Тамара, по-сільському, Тоська, переступала їхній поріг. Він порівнював її з Яриною. Куди там! На Ярині, старшій від себе, одружився, бо її сім’я мала статки. Сам був бідося. Прийшов у прийми. Став господарювати. Жили не бідно. Одне лихо: не любив Ярину. І крихітну Вірку не любив. Сам не знав чому. Жодного разу сповиток на руки не взяв.
- Олексію, твоя донька красунею виросте, - жартувала Тоська. – Вся в тебе пішла. Глянь-но на ті каштанові очі.
Олексій дивився не на доньчині очі, а на Тоську. Все вона розуміла. Він їй також подобався. Їй завжди подобалися чужі чоловіки. А чужим чоловікам подобалася Тоська. Жіноцтво не тямилося від злості. Але фельдшеркою Тоська була від Бога. І в погоду, і в негоду бігала по трьох селах, якщо її викликали. Допомагала не тільки людям, а й худобині. Тому входити в конфлікт з фельдшеркою ніхто не бажав. Поза очі молодиці прали і полоскали її кістки. Шпетили благовірних за чутки, що вони, начебто, до Тоськи «за ліками» через день бігають. Проте жоден не залишався у неї на тривале лікування. Лише Олексій зважився.
Він перебрався до Тоськи, коли Вірка почала ходити.
- Тя-тя-тя, - простягала рученята до батька. Він сторонився. Не хотів звикати до Вірки. І не бажав, аби вона звикала до нього.
- Тя-тя-тя, - кликала донечка. Ярина не могла нічого пояснити маленькій. Колись, згодом… А Вірка заглядає за батьком, сміється і кличе, кличе…
Тоська просила прощення, мовляв, так вийшло, Ярино, доля така. Ярина у відповідь:
- Я маю Вірку. Аби лише здоровою була.
…Каштанові очі і такого ж кольору пухнасте кучеряве волосся шалено пасувало Вірчиному характеру. Її називали зірвиголовою. Гралася у війну з хлопчиськами. З ними ж робила вилазки у чужі садки. А який голос! Вчителька музики натішитися не могла. Жоден концерт без Віри не відбувався. Ярина раділа. Не йшла, летіла, на ті концерти. В сільському клубі Вірка перевтілювалася в гарненьке руде ангелятко. Хіба такому можна не пробачити дитячі витівки?!
До Ярини любили приходити і ближчі, і дальші сусіди на вечорниці. В її оселі не пліткували, не обмовляли. Говорили про життя, згадували минуле, жінки вишивали.
- Заспівай-но, мала, нашої сумної, - просив дідо Дмитро.
- За туманом нічого не видно. Тільки видно дуба зеленого… - виводила Вірка.
Жінки просили заспівати іншої.
- Де ти бродиш, моя доле? Не докличусь я тебе!.. – починала Вірка.
Вдови, розлучені і заміжні відкладали вишиття. Вірка співала, а кожна з них думала про своє.
- …Чи у полі при долині диким маком ти цвітеш. Чи у лузі на калині ти зозулею куєш? – линув дзвінкий дитячий голосок. Ніхто не приховував сліз. Вони скапували на вишиті маки-волошки.
А ще Вірка любила читати. У якійсь книзі й прочитала про чудодійний корінь женьшеня. І щиро по-дитячому повірила...
Вона ходила осиротілим батьковим обійстям. Страшнувато. Сусідська хата також пусткою стоїть.
Вирішила зробити кілька фотографій. Врапт, чи то зітхання, чи щось інше змусило здригнутися. Наче душа сплакнула. А, може, здалося. І ворона обізвалася.
- Не галасуй, - мовила до птахи, – я ж з добром прийшла.
- Кар-р-р… - вороні таки було невтямки. З добром сюди не приходили. Ось у криницю всякого непотребу накидали. Навіщо? Криниці засипають землею. Гріх у святу воду сміття скидати. – Кар-р-р…
Віра натиснула кнопку фотоапарата. Вона винесе звідси безмовле волання вікон, які сліпо дивляться у безвість небес. Рами давно, певно, вже згоріли у чиїсь грубці. А шибки, може, ще служать. І світлину льоху із запалими, наче в голодної корови, боками. І криниці - без краплини води. Ще зірве кілька яблук.
Додому поверталася також навпрошки. Знову поспішала. Треба попросити вибачення в матері за те пуделочко крему. Засмутила тоді неньку. Картає себе до нині.
- Доню, ти хотіла, як ліпше. Хіба ж я не розумію? Може, ті креми й повертають красу міським жінкам. А ми якось без них обходимося. Не докоряй собі. Та й коли то було…
- Ярино, - гукнула сусідка через тин, - видою корову і на посиденьки прийду. Неділя ж. І Манька прийде. І Софія. О, і Віра твоя з міста приїхала. Піст закінчився. Співати можна. Бачили, Віро, в телевізорі, як ти зі своїми хлопцями слічно співала. Гарні в тебе внуки, Ярино. І зять славний. Отой дочекалася ти свого щастя.
Зібралося увечері більше десятка люду. Повсідалися в саду. Пожурилися, що недавно поховали Анельку. А вона так любила підспівувати Вірі. І Катерина не змогла прийти, бо колька в поперек влізла. Про дітей-онуків побалакали. Про погоду, як годиться.
- Віро, співай бо вже.
- Посіяла людям літа свої, літечка житом. Прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по совісті жити. Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.., - заспівала.
Матері витирали кінчиками біленьких хустинок сльози.
- Вона посміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою - злетіли увись рушники. Лишайтесь щасливі... І стала замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки.
Вірка закінчила пісню. Зацвірінчало пташа, що не встигло ще заснути. Може, збудила його і схвилювала пташине серце. Мо, своїй матусі заспівало.
А Ярина прошепотіла на вухо:
- Мушу покаятися, доню: той крем довго стояв і пожовк, зіпсувався, певно. Я пуделочко помила…