Новорічна казка для двох

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.    
Маленьке ялинятко чекало, коли мініатюрні іграшки прикрасять його куцу зелену сукеночку. Олена поставила деревце у велику вазу з водою і святково одягнула.
- А шампанського нема, - мовила сама до себе. - Я навіть відкривати його не вмію. І мандаринок не купила. І…
Горло здушили сльози.
- Тільки не плакати! - вмовляла себе. - До Нового року ще є час. Треба бігти до магазину. А шампанське… відкрию вікно і спробую… хай стріляє на вулицю.
Діти наставили вздовж тротуару поважних сніговиків і маленьких сніговичків. Вони усміхалися до Олени кумедними розмальованими ротами. Вона поправила великому сніговику носа-морквину, який, мабуть, приглянувся голодній пташці. А маленькому сніговичку припасувала загублений прутик…
Шампанське, мандарини, шоколадні цукерки, улюблене пісочне печиво… Шкода, що в кошик не можна покласти гарний настрій в обгортці зі срібної фольги…
Оленин чоловік після «відряджень» в інший кінець міста, кілька років тому став колишнім.
У «холостяка»-залицяльника з сусіднього офісу виявилася в асортименті дружина і двоє синів-підлітків.
Марічку, Оленину доньку, батьки забрали на канікули у невеличкий райцентр, де купили після виходу на пенсію хату. Обійстя стояло під лісом. Тому на кожні канікули бабця з дідом забирали десятирічну внучку дихати свіжим повітрям.    
Подруги кликали Олену на новоріччя у свої сім’ї. Дякувала і відмовлялася. Повертатися самій зі свят дуже сумно…
Олена застелила журнальний столик в’язаною білою серветкою з голубенькими сніжинками (подарунок подруги-майстрині), дістала старий дерев’яний підсвічник, який дістався від бабці, поклала в ажурні вазочки апельсини, цукерки, печиво. Взяла з холодильника охололе шампанське. Відкрила вікно на кухні: хай корок летить на вулицю, а не в абажур, а вино ллється на сніг, а не на стіни.
Мобільний заграв новорічний хіт «Happy New Year». На дисплеї висвітився невідомий номер. «Хтось помилився», - подумала. «Алло! Олена? З наступаючим!». «Ви… хто?». «Отакої! Одногрупника не впізнала. Льонька я! Степанюк! Ти мені свій номер телефону дала, коли ми бачились останній раз. Ось і знадобився…». «Телефонуєш із Польщі?». «Я перед дверима твого під’їзду…».
Льонька з валізами розгублено стояв у коридорі й пояснював Олені свої перипетії.
- Ключі від батьківської квартири забув. Уявляєш, все взяв, а ключі забув! Я повинен був приїхати на Різдво. Але випало трохи більше вільного часу. Хотів батькам подарунок зробити. Приїхав, а їх нема. Мабуть, пішли до друзів святкувати. Це в них така давня традиція. Мобільні не відповідали. Певно, вдома залишили. Думав у готель іти. Але згадав, що маю твій номер телефону. І живеш недалеко. Якщо тобі незручно, я піду. Ой, звідки так дує?
- Я хотіла шампанське відкрити. Боялася, аби не вистрелило, ось і… Та не стій в коридорі. Заходь.
- А донька де?
- У батьків.
- Заміж вдруге не вийшла?
- Як бачиш… 
Льонька відкривав шампанське. Олена гріла грибний суп та котлети - колишній одногрупник був голодний. До Нового року залишилося кілька хвилин.
- Мені дуже незручно, - сказав Льонька, наливаючи у фужер шампанське. 
- Це тост?
- Я навіть не думав…
- Льонька, ти від своїх польських колег-викладачів таких тостів навчився?
- За тебе!
- За зустріч! З Новим роком!
Льонька закушував шампанське супом з котлетами, жартував над своєю оказією. Розпитував Олену про університетських знайомих, роботу в турфірмі.
- А ти як живеш? Одружився нарешті?
- Не було часу, - засміявся. - Робота, робота… На побачення або запізнювався, або не встигав. Якось так…
Вони розмовляли, поки не почало світати. Врешті Льонька задрімав на дивані. Олена прилягла в доньчиній кімнаті.
Уранці задзвонив Льоньчин телефон:
- Мамо? З Новим роком! Скоро буду. Не хвилюйся. Все гаразд. Я розповім…
Після горнятка кави Льонька почав збиратися додому.
- Олено, ти справді не ображаєшся?
- Звісно, ні. Вважатиму твою появу новорічним сюрпризом.
Льонька зателефонував надвечір наступного дня:
- Привіт, Олено. Ти вдома? А я - перед дверима твого під’їзду. Можна?
Льонька прийшов з великим букетом холодних білих троянд:
- У знак вибачення! А ще хотів би запросити тебе до міської ялинки. Пригадуєш, як ми майже усією групою колядували біля ялинки? Сашко Куций зняв свого капелюха, а люди подумали, що це спеціально і почали гроші кидати. Заробили на святковий стіл.
Олена одягла білу шубку, в’язану білу шапочку, шалик, рукавички.
- Мушу пильнувати, аби не загубити тебе в снігу, - пожартував.
Льонька обережно підтримував Олену під руку на висковзаному дітьми тротуарі. Він і сам був схожий на хлопчиська. Розхристана куртка. Вітер закинув на плече шалик. З кишень стирчали рукавиці.
- Застебнися. Рукавиці одягни. Холодно ж…
Олена поправила Льоньчиного шалика. А він узяв її руки і почав цілувати кожен пальчик. Хтось дивився на них, дорослих, з осудом. Хтось - із заздрістю. А хтось - з ніжністю. Народжувалося кохання…
З неба посипалися великі лапаті сніжинки…

Кульбабка

Його простота дозволяла Софії зачерпнути у пригорщі води, коли поруч стояло горня. Зняти з гвіздка цибулині коралі і похизуватися цією бурштиновою прикрасою. Визволити ноги з полону високих підборів і пірнути разом з бджолами у солодкі трави або з осіннім притомленим сонцем у золоту перину із жовтого листя.
Вони жили у різних світах. У його світі не було ідеальних обманів, фальшивих усмішок, відшліфованих статусами та іміджами душ. Її світ був зітканий з умовностей, словопоклонств та інших непотрібностей, без яких, однак, не можна було обійтися.
Софії було шість років, коли бабуся Аделька перебралася в сусіднє село на обійстя померлої сестри. Перший візит до нової бабусиної оселі запам’ятався падінням з велосипеда і втовченим коліном. Дівчинка сиділа посеред дороги, дмухала на коліно і не знала, в який бік має чалапати з неслухняним велосипедиком.
- Кульбабко, хочеш, щоб тебе машина роз’їхала? - хлопчисько у сандалях, в які влізли б ще по півноги, з цікавістю розглядав маленьку незнайомку.
- Ти чужа? - запитав.
- Я не чужа. Я своя-яяя, - заплакала «кульбабка».
Степанко, так звали хлопця, допоміг Софії везти додому велосипедика, дорогою розповідав про свого пса Муху, про пасовисько, яке вже добряче обридло, але мама пообіцяла купити обновки за те, що гонить корову, про друзів Михаська і Петьку. Біля бабусиної хвіртки повчально мовив:
- Не падай більше, мала. А як не вмієш їздити, то можу навчити.
Таким було перше знайомство шестирічної Софійки і третьокласника Стьопки. Він так і називав її - Кульбабка. Спершу трохи ображалася, а потім змирилася.
Коли хлопець подорослішав, зрозумів: білявка-Кульбабка йому подобається. По суботах бігав до автобусної зупинки поглянути, чи приїхала Софійка. Йому хотілося зовсім «ненароком» зустрітися з нею. А ще більше хотів, аби дівчина звернула на нього увагу.
У чотирнадцять років Софійку вперше відпустили до сільського клубу. Степан тоді дивився у три ока, аби ніхто не зобидив його Кульбабку. А вона й не здогадувалася… Після індійського фільму «про велике і трагічне кохання» хлопець ішов назирці за Софійкою аж до оселі бабусі Адельки. Він не довіряв безпеку Кульбабки її сусідкам-подружкам.
Якось згодом Степан спромігся запропонувати дівчині провести її додому. Софійка не відмовила. Вона вважала його гарним другом. Він її - своєю коханою. Вона розповідала йому про хлопців, які хочуть зустрічатися з нею. Він слухав і страждав…
Армія, ветеринарний технікум, щоденні сільські клопоти - таким було Степанове життя.
Інститут - факультет іноземних мов, раннє заміжжя, розчарування і розлучення, пристойна робота перекладача, нові знайомства, поїздки, короткі романи… У такому вихорі жила Софія.
- Одружився б ти, Степане, - час від часу заводила розмову матір. - Ми з батьком не вічні. А тобі вже тридцять п’ятий минув…
- Ще встигну, - відповідав.
- Софійка голову заморочила.
- Що ви, мамо?
Він боявся розповісти Софії про своє кохання. Вони ж такі різні. Його Кульбабка - справжня пані. Вишукана, багата. А він - простий сільський не то ще парубок, не то вже дядько. Інколи Степан трохи злився і ображався на дорослу Софію. Зате обожнював маленьку дівчинку-Кульбабку, яку, на свою голову, зустрів посеред дороги з розбитим коліном.
Софія вдруге збиралася заміж. За поважного чиновника-вдівця.
- Кохаєш його? - запитав Спепан.     
- Признаюся тобі, як найкращому другові, - не знаю. Просто втомилася бути одна.
Те «другові» Степана боляче вдарило по душі.
- А ти, Степане, чому не одружуєшся?
- Встигну ще, - відповів Софії так, як і матері. 
Друге Софіїне заміжжя також тривало недовго. Після чергового застілля чоловік не розминувся із зустрічним автомобілем. Їй залишилася солідна спадщина і самітність.
Софія везла свої смутки та жалі на обійстя покійної бабусі Адельки. Сільська хатина вміла краще заспокоїти душу, ніж міські хороми. Степан підрихтовував оселю. Сіяв квіти і садив трішки городини біля хати. Обрізував сухе гілля в садку. В селі вже й перестали тому всьому дивуватися. Навіть шкодували обох. Софію, що овдовіла. Степана, що пари не знайшов.
Він перестав знічуватися, коли чув: «Щось давно, Степане, не видно Софії». Вона картала себе, коли довго не могла вибратися до села. Він не міг не чекати її. Їй потрібно, аби він маленьку дещицю часу дбав про неї. Він любив милуватися її вишуканістю і красою. Їй подобалася його простота. Вони любили згадувати їхню першу зустріч, разом сміялися, а потім сумували - кожен наодинці.
- Може, колись вони зійдуться, - гадали люди.
- Якщо вже до тих пір не зійшлися, то…
- Хто вона, а хто - він? Різні вони дуже… 
Софія не була в селі кілька місяців: мала тривале закордонне відрядження. І ось подвір’я зустріло її розмаїттям осінніх квітів, а сад - запахом спілих яблук. Усміхнулася: бабусі Адельки давно нема, а, здається, тут є жива душа. Стьопка… Набрала номер його телефону.
- Привіт! Я приїхала. Маю тобі подарунки. З Європи.
Вона привезла йому дорогу брендову сорочку, краватку, якісь дрібнички. А він приніс їй свіжого молока і окраєць чорного, спеченого на черені, хліба.
Софія сіла на купці нагрітого сонцем листя. Смакувала житнім хлібом і молоком, розповідала про свої європейські мандри і справи. Але все це пролітало повз Степанові вуха. Він був щасливий, що знову бачить свою Кульбабку. І, може, нині нарешті зізнається, що кохає її давно-давно, відтоді, коли плакала посеред дороги з розбитим коліном…
- Софіє…

Хай поміж нас залишаться тільки квіти…

Він: Ось вона… Іде…

Вона: Господи, знову він. І знову даруватиме квіти. І знову я їх візьму. Вдячно усміхатимусь. А вдома, на самоті, вкотре не втримаюсь від сліз. І його квіти сумуватимуть…
Він: Вона така гарна і… не моя.
Вона: Якби він знав, скільки радості, болю і спогадів приносять ці квіти…
Він: Чи кохає вона когось? Мабуть, у неї є сім’я. І в мене…
Вона: Я подобаюся йому. Але… Між нами не може бути жодних почуттів. Тільки квіти. Хіба обоє не розуміємо цього? Він не знає, мабуть, як важко втрачати людину, яку нарекла своєю Долею? Помилилася… Залишилась стояти перед порожнім жертовником втрачених сподівань. Наче вигнанка-жриця.
Він: Якби їй запропонували приміряти колір щастя, який би вона вибрала? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Просто білий? Їй личить колір літа і колір кохання…
Вона: Чи то дощі, чи суєта втомили душу? Притулитися б до плеча коханого, пошкодувати себе… Розмовляти без слів… Ридати без сліз…
Він: Ви любите ромашки? Це - вам!
Вона: І люблю волошки… Польові волошки, схожі на малесенькі клаптики синіх хмаринок, які розгубило у полях літнє небо…
Він: Може, я повинен був подарувати їй вишукані троянди чи орхідеї?
Вона: Той, кого я нарекла колись своєю Долею, приносив уранці оберемки польових квітів - холодних, мокрих від роси, із запахом недоспілих пшениців. «Я вкрав їх у ночі», - жартував. 
Він: Я повинен їй дати спокій. Хто я для неї? І букетик ромашок має бути останнім. А їй так личать квіти…
Вона: У вимоклих пелюстках ромашок зачепилися дощові краплини. Вони холодять уста і пахнуть прощальними цілунками… Я маю сказати йому, аби не тривожив моєї самітності і розвіяв свої ілюзії. І не шукав зустрічей. На нього чекають удома…       
Він: Що вона думає про мене? Сивина у волоссі, а, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух… Побачити її. І відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти…
Вона: Якби він покликав мене, чи душа злетіла б? Той, кого нарекла колись Долею, спопелив її. Хіба почуття можуть жити у випаленій пустелі?    
Він: Я не можу зізнатися, що кохаю її.
Вона: Я не можу закохатися в нього.
Він: Я повинен забути її, розгубити свої заборонені мрії і бажання. Хай поміж нас залишаться тільки квіти, подаровані вчора. А нині…
Вона: Нині у мене був шалений день: море справ, спека, гроза… Чому він забарився?..