Осіння кава

Кава – містичний годинник. Спільниця Часу. Гірка, мов поцілунок перед розлукою. І з терпким ароматом зустрічі.

Кава присмачує настрій. А, буває, настрій присмачує каву. Коли на кінчику вії тремтить сльоза… Коли осінній ранок гріє долоньки до прохолодного сонця. А за вікном – перші жовті листочки, мов рання сивина у жінки… 

Кава має маленькі секретики. Хтось додає до неї дрібку усмішки, кохання. Хтось – щіпку зітхання чи журби…

…Осіння кава… Зі смаком ностальгії упереміш із запахом хризантем та картопляним димом, що вітер розгубив на міських вуличках… Відчуття прощання. Поклик дороги…

Годинник тихо відмірює Час. Час відмірює відстані від розлук до побачень.

– Зустрінемось на каві. Наступної весни, – обіцяєш собі, місту, рідним, друзям…

…Ковток гарячого напою перед тим, як повернеш ключ у замку. Без цукру. Хай гірчить кава, а не душа…

 (Ілюстрація з Інтернету).

«Цей номер більше не обслуговується…»

У світі все неправильно влаштовано, бо не Вона його творила. Їй усе було не так і всі не такі.

Подруги – тимчасові. Так було ще зі школи.

Батьки змушені були залишити помешкання Їй, бо молодша. Брат образився. А Вона викреслила його зі свого життя. Ще й одружився «не на тій», троє дітей народили. Статків не мають. А потім братова отримала щедру спадщину. І через те Її роздирали дикі заздрощі.   

Чоловіки від Неї відверталися після перших побачень. Бо одразу озвучувала свої захцянки, розповідала про свою неперевершеність і шукала недоліки у кавалерах. Щоправда, один затримався. У нього з дружиною не ладилось, за двері виставила. Він знав, мине час і благовірна покличе назад. Так завжди було. Він шукав «транзитних» коханок, аби перечекати бурю. У його тенета потрапила Вона.

Йому доводилось терпіти Її жахливий характер. А Вона хотіла будь-що його втримати. Але одного дня він зібрав свої нехитрі пожитки й сказав, що повертається додому.

Згодом зрозуміла, що вагітна. Зателефонувала йому, все розповіла.

– Що мені робити? – запитала.

– Бажано не народжувати, – відповів. – Я не твій чоловік, аліментів не чекай.

Вирішила народити. На зло йому.

Він не цікавився дитиною. Аж якось побачив Її з донькою. Мала була неймовірно схожою на нього. Підійшов. Запитав, як живуть. І, неочікувано для самого себе, запропонував допомогу. Був не бідний. Вона погодилась. Скупість узяла верх над гонором. Навіть дозволила зустрічатися з донькою.

На роботі від Її нестерпної натури потерпали колеги, сторонилися. Вона заздрила. Особливо тим, у кого були сім’ї чи кохані. Ненавиділа щасливих людей. Її дратували жарти, усмішки, аромати вишуканих парфумів, модні одяганки інших жінок… Вона також носила стильні речі. Приїжджала на роботу власною автівкою. Але це ж Вона. Їй можна. Іншим – зась.

Підростала донька. Найбільшим бажанням дівчини було втекти з-під материної опіки. Бо їй було не дозволено бавитися з «простими» дітьми, зустрічатися з однокласником, батьки якого Їй “у підметки не годяться”. А коли «несанкціоновано» бачилася з рідним дядьком, це закінчувалося грандіозним скандалом. 

Донька хотіла вивчати архітектуру. Вона ж наполягла, аби вступила на юридичний факультет.

Після навчання додому донька не повернулася. Знайшла роботу в іншому місті. Закохалася. Познайомила обранця з матір’ю. Але він Їй не сподобався. Не тому, що мав якийсь гандж. Вона заздрила власній дитині. Бо так і залишалася самотньою.

На вечірку до молодят не поїхала. Не поблагословила, не сказала доброго слова. Лише пригрозила доньці:

– Квартиру на безхатьків запишу.       

– Роби що хочеш, мамо, лише не псуй мені життя. Своє ти зіпсувала.

Вона зганяла свою злість на роботі. Одна з колег із тиском в лікарню потрапила. Інша – звільнилася. «З’їла» керівника.

Згодом справи у компанії, де працювала, почали йти погано. Врешті, довелось шукати іншу роботу. Знайшла, але менш оплачувану, менш престижну. Пробувала на новому місці показати свій норов. Але керівниця ніжним голосом молодої кобри прошепотіла:

– Спробуєш каламутити воду, вмить на вулиці опинишся. Розповіли про твої «подвиги» на попередній роботі.

Вона любила вишукані напої. Особливо коньяки. Пила після роботи, на самоті. Для настрою. Про це ніхто не знав, крім доньки.

Від брата дізналася, що стала бабусею. Донька двійню народила.

– Спробуй порозумітися з дітьми, – радив брат. – На внуків подивися.

– Це тому ти прийшов, аби розуму вчити?!

– Ні, пошукати в квартирі моїх батьків твою совість.

– То ти спілкуєшся з тією зрадницею?

– Я спілкуюся зі своєю племінницею. До речі, в неї чудові свекри. І дуже гарний чоловік. Вони щасливі. Може, й краще, що не хочеш їх бачити, не отруюєш їхнє життя.

– Забирайся геть! – вигукнула, й гримнула за братом дверима.

Усе частіше спиртне ставало Її розрадою. Але тепер це не були вишукані коньяки, а дешеві напої. На дорогі не було грошей.

На роботі помітили Її захоплення спиртним. 

– Ти що, на склянку підсіла? – запитала якось керівниця.

– В гості вчора ходила. Довго засиділась.

– Ти?! В гості?! До кого? Тебе навіть Баба-Яга на вечірку не запросить.

…Ковток дешевого вина ще більше зіпсував настрій. Він і так не був святковим, хоча й новоріччя.

Сходами бігли діти, перегукувалися, сміялися.

Вона хотіла нарешті зателефонувати доньці. Аби вилити свою злість.

«Цей номер більше не обслуговується…» – почула у слухавці.     

Це був старий номер доньки. Нового не знала…

(Фото ілюстративне, з Інтернет-мережі).

 

Букет сонячних квіток у зношених черевиках

Ці черевики зносив Час, а не ти. І вони не твої.

Тобі здається, що інколи короткі знайомі дороги стають довгими, схожими на листопадові вечори, які крадуть шматки дня й ховають у величезних кишенях сердитих сірих хмар.

Час приміряє твої взувачки. Ось ці, черевички на підборах… Ти закинула їх у найдальший куток у шафі. Уже й забула, як цокала в них осінніми тротуарами.

А ці чобітки… Вони так личили до маленької чорної сукні.

Ці туфельки… Цього року знову їх не носила…

«Колись взую, – виправдовуєшся перед Часом, якому геть не цікаві твої кросівки. – Ти ж розумієш, головне, аби зручно. І легко. Ноги ниють від модного взуття. Та й настрій не той… Усе змінилося». 

Час мовчки слухає виправдання, споглядаючи на твою улюблену світлину. Ти там така… така… В очах стільки сонця! Вітер розвіває легенький шалик. Він схожий на крила. Тоді ти літала…      

«Коли це було…» – зітхаєш.          

Час не погоджується з тобою. Навіть, якщо втомилися крила, літати можна у спогадах – навідувати милі серцю місця, мандрувати у мріях. Зрештою, кинути на плечі легкий шалик…

…Стук-стук… задріботів дощ на підвіконні.

«От, бачиш, ні легкого шалика, ні підборів наразі не треба», – переможно посміхнувшись, кажеш Часові.

А він вдихає аромат твоїх парфумів, якими давно не користувалася. Цей вишуканий тонкий запах упереміш із дощем та опалим листям такий хвилюючий та дивний. І носити його легко.

«Ну, так…» – киваєш на знак згоди.

Час майже непомітно усміхається. Оминає твої кросівки, аби не зашпортатися через довгі шнурівки.

«Завтра очікується підвищення температури повітря, буде сонячно…» – прогнозує синоптик.

«Може, справді, вигуляти черевички, – міркуєш. – Чи шалика і парфуми…»

…Можливо, колись і в твої зношені черевики Час поставить букетик сонячних квіточок за те, що…

(Фото з відкритих інтернет-джерел).

Дивився на батька очима рідної мами…

Олексій не знав, чи зможе колись розповісти Світлані правду. Чи живе вона там, де раніше. Лише знав, що взяв тяжкий гріх на душу. Колись про це не думав. Все було байдуже, крім статків, статусу. І те, що вчинив зі Світланою, не викликало докорів сумління. Вважав дівчину подарунком долі, який багато чого вирішив… 

В Олексія з Інною – дружиною – було дві таємниці. І вона забрала їх із собою на той світ. А він дав обіцянку мовчати…   

…Олексій знову поїхав на цвинтар. На могили Вадима та Інни. Сина та дружини.

Вадим пішов на війну добровольцем. Майже у перші дні. Олексій з Інною були проти.

– Чого тобі не вистачає?! – зірвалася на крик Інна. – Ми все маємо. Живи! Поглянь, якими закоханими очима Надійка на тебе дивиться. А її батьки – не прості люди.

– Мамо, ти забула додати улюблену фразу: «як і ми».

– Жартуєш. А війна – це не жарти.

– Ти гадаєш, воювати повинні лише «прості» люди?

– Олексію, скажи синові що-небудь. Поясни йому…

– Мамо, я вже давно дорослий. Тридцятка на носі.

– Дорослий… В дорослих є дружини, діти, а ти…

Вадим від свого рішення не відступив. А Інна «пиляла» чоловіка:

– Твій син, Олексію, вдався в цю… Ми для нього стараємось. Якби побрався з Надійкою…

– Наш син, Інно, наш…

…Юліан Ростиславович, Іннин батько, колись сказав Олексієві:

– Коли одружишся з моєю донькою і народите сина – озолочу. Внука хочу. Спадкоємця.

Інна чула розмову й розчарувала свого кавалера:

– Я, Олексію, не зможу мати дітей. Через аборт. Мої цього не знають. Сподіваюся, ти їм нічого не скажеш. Дай слово! Батько мене приб’є.

– Добре… не скажу…

…Зі Світланою Олексій познайомився в сусідньому обласному центрі, куди часто їздив у справах. Симпатична дівчина йому сподобалась. Хоча розумів – це лише інтрижка. Треба з кимось час провести. Він одружиться з Інною. Вона заможна, з його кола.  

…Про свою вагітність Світлана дізналася пізно.

– Народжуватиму, – сказала Олексієві. – А ти вирішиш, прийняти дитину, жити з нами, чи ні.

Цими словами Світлана підштовхнула Олексія до кроку, за яким він пізніше пошкодує…

– Інно, тепер у нас може бути дві таємниці. І ми будемо квити, – мовив Олексій.

– Щось ти дуже загадковий. Кажи вже.

– Одна дівчина від мене завагітніла. Ну, пробач. Так сталося. Але ми можемо використати це у своїх інтересах. Заберемо дитину. Скажемо, що наша. І, справді, вона наполовину наша.

– Твоя… Гаразд, мені треба подумати.     

– До речі, ця дівчина живе сама. Її матір два роки тому померла. Тож проблем не виникне, якщо все добре облаштувати.   

Інна погодилася на авантюру. Придумала план.

– Олексію, мені треба зникнути на кілька місяців. 

– Куди? Чому?

– Аби зробити сюрприз нашим батькам. Повернутися з дитиною, якщо твоя ця… народить хлопчика.

– І як це зробити?

– У твого батька бізнес в сусідньому обласному центрі. Ти часто туди їздиш. Скажи, що хочеш там трохи побути. Намалюй якісь перспективи. Словом, мусиш переконати його. А я поїду до тебе. Уже «вагітною». А далі… Домовимось про мої «пологи». Основне – ціна питання.

– А коли твої батьки захочуть приїхати до нас в гості?

– Я викручуся. Не вперше.  

…Батькові сподобалась Олексієва ідея з поїздкою.  Невдовзі зібралася до коханого Інна.

…Олексій неймовірно зрадів, коли почув, що буде син. Фантазував Світлані про спільне майбутнє. Вона почувалася щасливою.  

– А я придумала ім’я нашому хлопчикові. Святослав. Ти не проти, Олексію?

– Ні.

Якби ж вона знала…

…Світлана зателефонувала Олексієві й сказала, що, мабуть, народжуватиме.

– Як? Щойно сім місяців…

– Олексію, таке трапляється.

– Я вже їду до тебе. Вже!

Він стрімголов мчав до Світлани. А Інна – до лікарні, де все було домовлено. 

Пологи далися тяжко. А ще важчою виявилася новина: Світлані повідомили, що дитина не вижила.

– Пробач, Олексію, – прошепотіла. – Нам більше не потрібно бачитися. Іди.

Олексій полегшено зітхнув. Навіть не думав, що так карта ляже.

Згодом Олексій запросив на орендовану квартиру своїх та Інинних батьків. Не було меж здивуванню, коли ті побачили маля. 

– Чому ж ви мовчали?! Чи тепер мода така? А якби щось трапилося? – навперебій вставляли мізки дорослим дітям. 

Інна скромно опускала очі, мовляв, боялася зізнатися про вагітність, бо ще не одружені. Щось белькотів Олексій.

– У нас внук! – нарешті переключився на маленького Юліан Ростиславович. – На тебе, доню, схожий.

– І на нашого сина також, – заглядали в колисочку Олексієві батьки.

…Хлопчика назвали Вадимом.

Вадим ріс розумним, добрим. Мав спокійний характер – як у Світлани. Закінчив університет. Працював у родинному бізнесі…

…Світлана довго оговтувалась від втрати дитини. Сподівалася, що Олексій все-таки дасться чути, хоча сама спровадила його зі свого життя. Але він мовчав. Так і залишилась сама.

Ходила на старий цвинтар, шукала закинуті дитячі могилки. Прибирала їх. І молилася за чужі душі…

…Інна так і не змогла полюбити сина «тієї». Приязнь лише імітувала. Аж коли Вадим зібрався на війну, защеміло в серці.  

А потім Вадима не стало – загинув на фронті. Згодом Інна занедужала. Надто пізно дізналася про хворобу, надто швидко згасало життя. Жінці здавалося – це вона «відпрацьовує» свій гріх. Так і сказала чоловікові…

– Тільки ти нікому, чуєш, нікому нічого не розповідай. Поклянись.

Він пообіцяв… 

– І за що, тобі, сину, та нам усім таке горе випало? Поховали Вадима, внучка мого золотого, а тепер – Іннусю, – ридала Олексієва матір.   

Якби ж то він міг зізнатися…  

…Олексій присів на лавочці біля могили дружини.

– А, може, не треба було, Інно, цього обману? – запитав у покійної. – Може, поїхати до Світлани і все їй розповісти? Знаю, ти проти. Я дав слово, що берегтиму таємницю. Але як мені жити з цим? І, знаєш, Інно, у мене є все, і нема нічого…

А потім просив прощення в сина.

Вадим дивився з фотографії на батька добрими усміхненими очима. Очима рідної матері…

 

Як таке забути?

– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.

Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить. 

– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…

…Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час не відібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала. Може, й долю через те віднадила… 

…На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталка зайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні. А нині неділя.    

Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холодний смаколик, присіла. Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловік із горнятком кави.

– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?

– Так, будь ласка.

Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима – виграшним…

Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась. Симпатична, розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.

– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхати додому.

– Можливо.

– У наступну неділю в кафе «Морозиво». 

Вона була згідна.

Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщо складуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вже двадцять п’ятий рік пішов.

Вадим був щедрим на квіти та подарунки. Але не любив розповідати про свою родину та роботу.  

Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, – відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.

Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якось запросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…

Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів. Але ця радість була якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.

– Мені народжувати? – запитала.

– Аякже!

– А… ми… ти одружишся?

– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися з твоєю мамою. Бо вже не зручно…

Наталку це втішило.

Розповіла про вагітність матері. І про те, що Вадим хоче познайомитися.

Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.

Коли збирався додому, шепнув Євдокії:

– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.

Наталка нічого не знала.

Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця. Вона стосувалася Наталки і майбутньої дитини.

Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний. Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.

– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батько нічого не знав.  

– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…  

– Люба Петрівна… Та вона…

В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От і не витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новою Славковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.

– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовила Євдокія.

– Ага, розщедриться.    

– Побачимо…

Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонував Наталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривале відрядження.

– А як же я… ми?

– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише не хвилюйся. Пильнуй маля.    

Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неї сиділа матір.

– Де дитина? – прошепотіла.   

– Нема. Хлопчик помер.

Наталку здушили сльози болю та відчаю.

– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.   

– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.

Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.

– Як про це Вадимові сказати?

– Він знає. Приходив, коли ти спала.

– І що? Що він сказав?

– Засмутився і… пішов.

Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.

Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу. 

Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордонний родич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.

– І ти мовчала, мамо?

– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю перед фактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.

– Здалося б подякувати родичеві.

– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.

Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характер своєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.

…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.

– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.

Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо знову народить мертву дитину? От Вадим після цього відмовився від неї, навіть не поспівчував. Більше такого вона не витерпить.  

У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкоді стосункам. Так і залишилась сама…

…Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепер вирішила розповісти доньці правду.

– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний. З непростої родини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Не могла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, аби ти завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.

– То… мій син… не помер?

– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича за кордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.

– Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обманула мене!  

– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі. Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Від зарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Я думала, вийдеш заміж і ще народиш.

– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де тепер Вадим? Де мій син?

– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вони виїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.

– Куди? В яку країну?

– Не знаю. Він не сказав. 

– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?

– Забудь…

– Як таке забути?!

– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…

Через два дні Євдокії не стало…

Таємниця джерела

 – Я гори для тебе зверну, – обіцяв Діані Вітька. 

– Не треба. Хай стоять на місці, – віджартовувалася дівчина. – І, знаєш…

– Знаю. Ти – з міста, а я – сільський простак. Але… я кохаю тебе…

Діана засміялася і подефілювала до бабусиної хати. Похнюплений Вітька брів додому. 

Ні-ні, Вітька не збирався здаватися. Він мусить завоювати Діанине серце. Але поки не знав, яким чином.

Вітька хотів вивчитися на лікаря, хоча був романтиком. Про це ніхто не знав. Засміють. І все ж зважився… 

Діанина бабуся вранці виносила молоко для заготівельників. Ставила в бідончику біля паркану на старому стільчику. 

Вітька приїжджав на ровері й чатував неподалік, коли заберуть молоко. Після цього залишав у порожній посудині букет квітів і швиденько забирався геть. 

Бабуся Ксеня приносила букет до хати й жартувала: 

– Хто ж той кавалер, Діанко? Либонь, я здогадуюсь. 

Діана знизувала плечима, хоча знала, чиї то квіти…

У лісі, що неподалік села, било безіменне джерело. Переповідали про нього  давню й загадкову легенду. Начебто, на тім місці закохані зустрічалися. Заручилися, до весілля йшлося. Але татари забрали дівчину в ясир. Хлопець не зміг іншій серце відкрити. Неймовірна сила його кохання та болю землю пробила. Так і з’явилося джерело. Можна у нього гарну долю попросити, кохання привернути. 

Місцеві дівчата ходили вмиватися чудодійною водою, свої потаємні бажання їй довіряли. І молодиці, бувало, туди навідувалися.  

Діану також не оминула цікавість. Джерельна вода була холоднюча, чиста-чиста. І смак… Може, здалося, а, можливо, й справді та водичка особлива. Діана і вмивалася нею, і смакувала. Бо також мріяла про кохання – справжнє, велике і на все життя.  

Вітька не раз ішов назирці за дівчиною. Підглядав, як вмиває лице чарівною водою. Діана бачила хлопця – ховався за деревами. Але вигляду не подавала… 

…Вітька з тих, кого називають однолюбами. 

– Забудь свою принцесу, – радив товариш. 

– А я перечекаю всіх її залицяльників. 

У Діани були романи. Однак залишали після себе лише розчарування. 

– Що зі мною не так? – запитувала у кращої подруги Наталки.                      

Наталка була трішки старшою, розважливою. 

– Усе так, – відповідала. – Просто долі своєї ти ще не зустріла… 

Той, хто хотів стати долею, навчався в місті, де жила Діана. Потім почав там працювати. І не залишав надії на взаємність…

…Діана пізно ввечері поверталася з вокзалу додому. У таксі, в якому їхала, врізався молодик на батьковій автівці, без прав. Потрапила до лікарні. 

Коли прийшла до тями, побачила – біля неї сидів Вітька. Лікар Віктор Павлович. На тумбочці стояв букет квітів. 

– А чому не в бідончику з-під молока? – спробувала пожартувати.

– То ти знала…

– Хто, крім тебе, таке б чудив? Слухай, а зі мною…

– Все гаразд. Не хвилюйся. 

До палати увійшла Наталка.  

– Діано, Діанко… Як ти?

Лікар встав зі стільця: 

– Пізніше зайду. 

У відповідь Діана усміхнулася. 

– Не думала, що святкуватиму тридцятиріччя на лікарняному ліжку, – мовила до Наталки. – Звалився той юний орел на мою голову. Як батько міг дозволити йому сісти за кермо?!

– Сподіваюся, з ними розберуться. А цей лікар… Він так на тебе дивився…

– Бо ми з ним з дитинства знайомі. Він родом із села, де моя бабуся живе. 

– Одружений?

– Наталю… 

– Що таке? Скажу тобі, як психолог, – людина він гарна. 

– Психологиня. Тепер прийнято казати – психологиня. 

…Віктор у вільний час завжди затримувався біля Діани. Розповідав кумедні історії зі своєї лікарської практики. 

Цього разу мав трохи засмучений вигляд.

– Діано, завтра тебе випишуть. Це, звісно, чудово. Але тепер не знаю, чи зустрінемось знову. 

– А ти запроси мене куди-небудь у вихідні. В кафе, чи на якусь виставку. Щоправда, хотілося б до бабусі в село поїхати. 

– Не поспішай. Зачекай тиждень-два. 

…Віктор запросив Діану у невеличку вишукану кав’ярню, де під тиху музику куняли у вазах напівсонні троянди. Він досі був романтиком. Говорили про все, згадували дитинство…  

На вулиці Діана взяла Віктора під руку: 

– Дякую за каву. Її тут, мабуть, якимось секретиком присмачують. Така ароматна. 

– Ми б могли сюди приходити часто, якщо твоє бажання. Я ж досі… я завжди кохав тебе, Діано. 

– І підглядав колись за мною біля джерела. 

– Ти й це знаєш! 

Їй було затишно поруч з ним. А він почувався щасливим хлопчиськом. 

…Це було таке дивовижжя… Віктор прийшов просити руки Діани. Із симпатичним перснем та… букетом квітів у бідончику з-під молока. Її батьки розгубилися від такого антуражу. Вона все пояснила…

А через тиждень настав той фатальний ранок, що зруйнував мрії та розкроїв життя… Через війну особисті плани Діані з Віктором довелося відкласти. Невдовзі він вирушив рятувати бійців… 

…Діана зібралася до села. Тітка Неля попросила привезти бабусі ліки. Підупала здоров’ям. Тітчиного старшого сина Славка на фронт забрали. Переживає Ксеня за внука. Плаче. Через це тиск «скаче». Голова болить. 

– Чи думав хто, що така біда прийде? – Ксеня обіймала внучку й витирала сльози. – Вчора Славко дзвонив. А як Вітя? Як твоя робота?..

Прокинулась Діана рано. Виглянула у вікно. На подвір’ї, спершись на яблуню, молилась бабуся. 

Одягнулася. Тихенько вийшла надвір, аби не сполохати бабусину розмову з Богом. Через городи, а далі польовою дорогою пішла до лісу, де било чарівне джерело. 

Зачерпнула у пригорщі холодну воду, вмила лице. Мовила завітні слова: 

– Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…  

Пригадала, як колись він підглядав за нею із-за дерев. Сльози перехопили подих. Слова перейшли у шепіт. 

Сонячні промінці виблискували у воді, немов золоті монетки. Тріснула гілка. Пташка. Гарний знак. Бабуся каже: пташки – це посланці Господні, добрі звістки приносять. А ще Діана вірила у таємницю джерела… 

 

 

Хотіла б мати такого брата

Матвій любив солодке. Може, всі шибеники люблять смаколики. Той зірвиголова сидів на задній парті. Списував у Роксолани математику – хлопець з цим предметом зовсім не дружив. Мріяв знайти батька, який був моряком і начебто ходив у далекі моря-океани. Так казала мама, коли була жива. 

Хлопець чекав: ось-ось з’явиться тато у морській формі, з подарунками. І залишиться вдома. Мама більше не буде працювати на заводі у дві зміни. 

Згодом мами не стало. Матвія забрали до інтернату. 

Батько-моряк був маминою вигадкою. Тепер Матвій це розумів…

…Роксолана теж втратила матір. У батька був крутий норов. Любив оковиту. Коли Степан напивався, бив дружину. Чи то від побоїв, чи від смутку Марта померла. 

Руслана, молодшого брата, забрала на виховання мамина сестра. А Роксолана залишилася з батьком. Невдовзі він привів у дім свою пасію. Тітка Люба злою не була, але разом з батьком прикладалася до пляшки. Коли напивалися, дико скандалили. То сусіди приходили втихомирювати, то дільничного викликали. 

Якось під гарячу батькову руку потрапила Роксолана. Доньці добряче перепало. Коли Степан протверезів – просив прощення. Та ніхто не вірив у його каяття. Дівчинку вирішили прилаштувати на навчання в інтернат…

Роксолана гарно вчилася. Її вибрали старостою класу.                 

Тут діти не відкривали один одному душу. Не розповідали своїх родинних таємниць. 

– Мені сумно за братиком, – поскаржилася Роксолана найкращій подрузі Тані. – А в тебе вдома хто є?

Таня пропустила запитання повз вуха. 

Колись Роксолана дізнається, що Танин батько двічі сидів у в’язниці. Перший раз за крадіжку. Вдруге, під час пограбування, разом зі своїм товаришем когось до смерті побив. А ще Таня зізнається подрузі у тяжкому гріху: вона бажала, щоби батько ніколи не повернувся з ув’язнення, хай би там згинув. Через нього з неї діти насміхалися. Їхньої сім’ї сторонилися. 

Долі багатьох дітей в інтернаті скидалися на скромні окрайчики хліба: хотілося більше, але, як казала тітка Дора, що працювала в їдальні, «не положено, в нас ліміт». І за плечима цих дітей ніхто, крім їхніх ангелів, не стояв. 

Вони вже були старшокласниками, коли Матвій запитав у Роксолани:

– Чого ти найбільше хочеш?

– Червоні туфлі. На високих «шпильках». Дорогі. Імпортні. 

– ???

– Мені здається, що дівчата й жінки, які носять гарні червоні туфлі, – щасливі. 

– А я хотів би, щоб у мене була така сестра, як ти…

Вона сумно усміхнулася. Давно не бачила брата. Тітка його не привозить до батька. Роксолана скоро буде випускницею. А Руслан молодший на три роки. 

…Роксолана мала адреси своїх однокласників. Після закінчення школи не хотіла втрачати з ними зв’язків.      

…Роксолана закінчила медичне училище. Вийшла заміж. Але в шлюбі довго не прожила. Свекруха не любила невістку. Обзивала «обірванкою з інтернату». Налаштовувала проти неї сина. І раділа, коли сім’я розпалася. 

Роксолана з Валеркою мріяли народити двох дітей: хлопчика і дівчинку. На жаль…    

З братом також стосунки не склалися. Руслан роками не бачив сестри. Відвик від неї. Роксолана намагалася порозумітися з Русланом. Просила допомоги в тітки. Але та сказала: 

– Ви не росли разом. Ви – чужі. І подякуй, що Руслан не претендує на частку квартири. Вона йому належить так само, як і тобі.  

Батька доконала оковита. Роксолана після розлучення повернулася у родинне двокімнатне помешкання.

Убогу, заяложену квартиру допомагав доводити до пуття Матвій зі своїми товаришами. Матвій закінчив училище, працював будівельником. 

Роксолана спілкувалася з Матвієм, Танею та деякими іншими колишніми однокласниками. Вони й далі поміж себе називали її «старостою». Як у школі. 

Організовувала зустрічі випускників. Хтось приходив, а хтось не хотів згадувати свого безрадісного дитинства. 

Бувало, під час зустрічей дізнавалася історії декого з однокласників. Вони були сумні, навіть трагічні. Через те діти колись ними не ділилися…

– Гарна ти, Роксолано, добра, чому вдруге заміж не виходиш? – запитувала Таня та інші дівчата. 

– Уже набулася. 

Так і жила сама. Була «швидкою допомогою» для дорослих колишніх однокласників. І порадити могла, і прихистити. Не в усіх доля рівно складалася, хоча життя навчило ще з дитинства долати різні труднощі. 

…Роксолані та її однокласникам було поза сорок п’ять, коли почалася війна. 

Зібрали на фронт Таниного чоловіка. 

– В мене, крім нього, нікого нема, – ридала подруга. – Нам Бог навіть дітей не дав. Чому?! Ну, чому так?..    

Подалися у добровольці двоє синів однокласника Андрія. Андрій картав себе, що не може воювати – накульгує, ногу в аварії пошкодив. Побивалася Андрієва дружина. Роксолана крапала обом заспокійливе. Втішала, як могла. Хоча розуміла: коли їй боляче, то що відчувають батьки?!        

Прийшла повістка Матвієві. 

– Буду своїх дівчат захищати, – сказав Роксолані.  

В Матвія – дружина і донька.  

– Бережи себе, шибенику. Досить колишніх «подвигів».

Матвій, бувало, то на дах школи вилізе. То на височенне дерево видряпався – кота рятував. Хотіли пожежних викликали, аби зняли звідти. То ще щось витворить. На захист хлопця ставав вчитель фізкультури і, водночас, зять директриси. Матвій брав участь у спортивних змаганнях – крос бігав. Грамоти отримував.      

– Ти солодке любиш. Смаколиків приготувала. Візьми з собою.

Матвій подякував Роксолані за гостинець. Вона обняла його і мовила:

– Хотіла би мати такого брата, як ти…       

…У шпиталь потрапив Танин чоловік.

Загинув старший Андріїв син.     

Більше місяця нічого не чути від Матвія… 

На ринку зустріла колишню свекруху. Та в’їдливо кинула:

– Чула, сама живеш. Може, й добре. Не маєш кого з фронту чекати. А Валерка встиг виїхати якраз перед війною. Я заборонила йому повертатися. Навіть, якщо помру. Не хочу, аби він ішов воювати. Хіба молодших нема? І, взагалі…

Роксолана не бажала цього слухати.            

Вона має за кого молитися, за кого ставити свічки і кого чекати…

Загублена між світами

Загублена між світами, долями, вихорем змін. Серед доріг, які ведуть... куди? Минулим жити не можна, кажуть тобі. Залиши минуле минулому, радять. А воно дивиться з чорно-білих світлин. Ворохобить спогади, приходить в сни...   

...Ти ще така маленька. І ще такий добрий, такий казковий світ. Але навесні не прокинулась яблуня. Померла у зимовому сні. Вона була стара, з глибокими зморшками. Солодка.

Яблуню зрізали. Ти сиділа на пні й плакала. Ти дала ім’я яблуні - Соля. Мабуть, від слова «солодка». Це була перша свідома втрата, яку неможливо повернути...           

...А та річка у видолинку посеред поля в долонях двох горбків... Витікала з джерела, в якому була неймовірно холодна і смачна вода. «Початок без кінця», - казав про річку дід Анонько - старий і мудрий, як світ. «А чому без кінця?» - запитувала. «Бо знайдеш її воду всюди», - відповідав. Ще дід казав, що треба річці смутки свої віддавати, хай пливуть з водою. Дідову філософію зрозуміла згодом, бо тоді була малою...

...«Коли треба розради чи поради, а запитати в нікого, повернися на свою межу», - радила баба Явдоха. Ти побоювалася її. Баба жила сама, завжди одягалися в чорне, ніколи не усміхалася і вечорами молилася на межі.

«Чому на межу?» - поцікавилась. Явдоха звела очі до неба і тихо мовила: «Межа ділить два світи. Так мої мама казали. Тут тебе чують ті, що на землі, і ті, що на Небі».

Ти ходила на межу: по той бік - город, по інший - поле. Тиша. Нікого. Де ж таємничі «ті»? Тоді ти була дівчатком і не могла втямити, про що говорила баба Явдоха...

...Ти й досі подумки зупиняєшся на тому роздоріжжі, де мала зустрітися зі своїм коханим. Літнє надвечір’я заколисувало призахідне сонце. Повітря пахло стиглою пшеницею... Він не прийшов. Ти стільки всього тоді передумала. Зрада боліла. Довго йшла по його уявних слідах. Аж поки не сказала собі: не біжи за тим, хто не хоче, аби ти його наздогнала. І не намагайся повернути те, що тобі не підвладне...

...Не бійся загубити річ, бійся загубити невидиме. Так сказав незнайомець, що назвався знахарем. Їхали в одному потязі. Ти тоді нічого не загубила. Тому сприйняла ці слова з іронією. Запитала, які недуги він лікує. Відповів: душі. Цей дивак говорив багато речей. Запам’ятала тільки одну фразу. І очі... Може, й справді знахар...

...Ти стоїш на межі між учора і завтра. Запитуєш невідь в кого поради. Може, почують ті, що на Небі. Кажуть, вони часом допомагають...  

Шукаєш загублене невидиме. Те, чим жила, що любила, що цінувала. Воно, мов золотий пісок, сипалося крізь твої дні, роки, долю, складаючи мозаїку з почуттів, людських облич, зустрічей, доріг... І враз золотий пісок став фантомом...   

Неможливо повернути те, що тобі не підвладне. Ти це розумієш. Але намагаєшся обманути Час... для самозаспокоєння.  

Збираєш у валізку кольорове та чорно-біле минуле. Полетиш у вирій з весняними птахами, аби знайти себе - загублену між світами, долями, у вихорі змін...