Їй ангел допомагає…

Де ті колишні зими-замелілі, що пахли димом з грубок і печей? Де сніги-кучугури? Цікаві бабусі, які навіть в холоди спиралися на штахети й очікували перехожих, аби перекинутися словом-другим? Де морози, від яких дзвеніло повітря? Час змінив так багато… Зістарілися люди і хати. Навіть, здається, горбок став нижчим, з якого на санках каталися діти, роздумувала Уляна, йдучи із автобусної зупинки до своєї подруги Марусі, сусідки баби Павлинки. Доброї, світлої душі, яку любила Уляна. І яка любила її.

Баба Павлинка відійшла у засвіти перед Водохрещем. Уляна завжди приїдждає в цю пору, аби провідати могилу. І мама Тамара тут похована, яка подарувала маленькій Уляні трішки щасливого дитинства…

Коли Тамара вперше привезла Улянку до села, на дівчатко дивилися з цікавістю та осторогою. Нерідна дитина. З сиротинця. Сусідська дітлашня не хотіла бавитися з Уляною. Подружилася лише з Марусею. На рік старшою. Маруся накульгувала. Народилася з вадою. Її дражнили. А Улянка пригощала дівчинку цукерками, що привозила з міста. І давала бавитися своєю лялькою…

Доля подарувала Марусі гарного чоловіка і двох синів. А з Уляною залишилися подругами.

- Нема зими цього року, - нарікала Маруся. - У місті хоч дороги нормальні, тротуари, а тут з чобіт гумових не вилазимо.

- Глобальне потепління, - мовив Василь, Марусин чоловік. - Про це в телевізорі часто говорять. Та що ми про погоду?! Як там Стас? Донька?

Уляна діставала гостинці. Розповідала про рідних, роботу. Маруся ставила на стіл вечерю. Запах вареної картоплі, квашеної капусти, вудженого м’яса… Як колись у хаті баби Павлинки…

Уляну народила матір-одиначка. Коли дівчинці минуло три роки, мами не стало. Материна рідня від маленької відмовилася. Забрали в дитячий будинок.

Потім у її житті з’явилася інша мама - Тамара. І батько Владислав.

Тамара завжди хотіла донечку. Владислав не погоджувався. Хоча, подружжя знало: дітей нема з його вини.

- Я не терплю, коли плачуть малі діти, - впирався. - Та й клопоту з ними…

- Ми не будемо брати малюка. Візьмемо дівчинку років трьох-чотирьох, - наполягала Тамара.

- Хто знає, що з неї виросте?

- Що виховаємо, те й виросте.

Владиславові батьки також були проти затії невістки. А Павлинка, Тамарина матір, міркувала по-іншому:

- Якби не було тебе, я б залишилася самісінька, коли овдовіла. Не знаю, як горе пережила б. І якщо з’явиться внучка, буду дякувати Богу. Що задумала - те роби.

Владислав погодився зі скрипом.

Тамарі припала до душі синьоока дівчинка Улянка. Їй було чотири з половиною роки.

- Спокійна, допитлива, - розповідала про Уляну вихователька.

Тамара прийомну доньку любила. Владислав просто змирився. Павлинка тішилася внучкою.

…Тамарину недугу вилікувати не могли. Вона згасала на очах.

- Не помирай, мамо, - просила крізь сльози Уляна.

- Не хвилюйся, сонечко. В тебе ще є тато, - заспокоювала Тамара доньку. - І бабуся. Вони потурбуються про тебе. І я також… там… в іншому світі…

Після смерті дружини Владислав відрікся від прийомної доньки. У дванадцять років Уляна потрапила до інтернату.

До тещі зять також забув дорогу. Знайшов нову пасію. Подумував про одруження.

Павлинка забирала Уляну до себе на канікули. Потім, коли дівчина подорослішала, стала приїжджати сама.

- Чужа дитина, а не забуває Павлинку, - перемовлялися в селі.

- Дівчина її, як рідну, любить. Та й нема в неї більше нікого.

- Ото доля в дитини! Двох матерів втратила. Не дай, Боже, нікому…

- Їй ангел допомагає…

…Уляна вийшла заміж за однокласника Стаса. Обоє працювали і заочно навчалися. Тяжко було сиротам життя будувати. Нікому не те, що підсобити, -поради дати. Лише Павлинка була для обох рідною душею.

Павлинка ще застала народження правнучки Сонечки…

…Уляна з Марусею йшли на цвинтар.

- Важко повірити, що зараз січень: температура плюсова, дощі. Обіцяли сніг, а його й близько не видно, - нарікала Маруся, оминаючи чергову баюру. - Казали, щебенем дороги підсиплять, але так нічого й не зробили. Нікому село не потрібне, крім людей, які в ньому поки живуть. Навіть тим, хто від землі зиск має.

- Шкода, що стільки хат спорожніло, - зітхнула Уляна. - Ось у цій баба Катя жила. Щойно автобус із міста приїжджав, вона спиралася на штахети, і всіх перестрівала розмовою. І в погоду, і в негоду.

- А коли люди йшли до автобуса, благословляла в дорогу…

- А тут Задорожні жили…

- Тут Дарка Горобцева…

На цвинтарі Уляна пішла провідати могили мами Тамари і баби Павлинки. Маруся - своєї рідні.

Уляна змовила молитву. Поклала на могилах кутю для душ померлих. Завжди так робила.

Дякувала мамі Тамарі, що колись знайшла її в цьому світі. А бабі Павлинці – що не відмовилася, коли не стало матері. Розповідала про Соню. І про те, що побувала на могилі ще однієї своєї мами - Галі.

Тихенько підійшла Маруся. Слухала Уляну. Сплакнула.

Почав падати сніг…

Скоро Водохреще…

«Тату, ще не вечір…»

- У нас новенька учениця, - сказала класна керівничка п’ятикласникам. - Ангеліна. - Її сім’я переїхала в наше місто. Покажіть Ангеліні на перерві школу, аби не заблукала, - пожартувала Неоніла Петрівна.

Мабуть, Яків з тієї миті, коли Ангеліна переступила поріг їхнього класу, закохався в «новеньку». Ангеліну посадили за сусідню парту. Замість слухати вчителів, він «підглядав» за однокласницею.

З гарненькою дівчиною у старших класах хотів «дружити» не один хлопець. Яків також. Тільки Ангеліна була до нього байдужа. Він, аби ніхто не бачив, клав записки в її портфель. Але Ангеліна обдаровувала ніжним поглядом Тольку, який чомусь подобався всім дівчатам.

Усе ж Яків таки провів кілька разів Ангеліну додому після шкільної дискотеки. І наважився сказати, що вона подобається йому відтоді, коли вперше побачив.

Ангеліна не відповіла нічого. А Яків мовив:

- Я все одно дочекаюся тебе. Тобто, перечекаю всіх твоїх кавалерів.

Певно, в таку хвилину ті слова з уст зірвалися. Бо таки дочекався, коли дівчина відповіла взаємністю. І ось весілля…

Яків був щасливий. Все у нього було: кохана дружина, гарна робота, достаток.

Коли Ангеліна завагітніла, був упевнений: у них народиться донечка. З маминими синіми очима, з її чарівними ямочками на щічках.

- А якщо буде син? - жартувала Ангеліна.

- Також буде схожий на тебе. Але це буде доня.

- Батьки синів хочуть.

- А я - інший. Ми її назвемо… назвемо… Ганнуся. Аня і Ангеліна. Гарно. Правда?

Пологи були передчасними. Яків не міг всидіти на місці - туди-сюди міряв лікарняний коридор нервовими кроками.

- Молодий чоловіче, заспокойтеся, - невдоволено мовила санітарка. - Наче, не дружина народжує, а ви. Підлогу не даєте помити. І так щодня.

У Якова бентежно калатало серце. А коли до нього дійшли слова лікарки, воно на якусь мить, здавалося, перестало битися.

- Ми рятували обох. Зробили все, що могли. Але ваша дружина… Її більш немає. Зате народилась здорова донечка.

І в цю мить щось зламалося в душі та свідомості Якова. Він не відчув радості, що на світ з’явилася доня, яку він любив усі ці місяці. Яку так чекав… З цієї хвилини Яків усе життя звинувачуватиме доньку, що та забрала життя його коханої Ангеліни. І не зможе полюбити Ганнусю…

Теща з тестем забрали крихітку до себе. Бабуся Люба була для маленької замість матері. Ганнуся спершу й кликала Любу мамою.

Яків приносив доньці іграшки, смаколики, гроші. Віддавав Любі і йшов геть.

- Що з тобою, Якове?! - совістила Люба зятя. - Хоча б поглянув на Ганнусю. Вона - копія своєї мами. Ти ж кохав Ангеліну.

Від того, що донька «копія» покійної дружини, чоловікові ставало ще тяжче…

- Одружуйся, Якове, - радили його батьки. - Доки будеш сохнути за покійницею? Її вже не воскресиш, а твоє життя триває. І до доньки треба признаватися. Бо вже люди пліткують. Чим дитина завинила? Думаєш, їй добре без матері? А ти коники викидаєш.

- Не змушуйте мене робити те, чого я не можу!

…Яків часто ходив на могилу дружини. Каявся, що не любить Ганнусю. І просив за це прощення в покійної.

Він так і не одружився вдруге. Змістом життя стала робота.

- Доньці на придане заробляє, - казали Любі.

- Краще б він побавився з нею.

Бувало, Яків спостерігав за Ганнусею. Звіддаля. Щось заважало підійти до доньки. Навіть шкільну лінійку, коли Ганнуся пішла до першого класу, «підглядав».

Часом Люба впадала в нерви:

- Не треба нам твоєї допомоги! Хіба не розумієш, що дитина при живому батькові почувається круглою сиротою? Чого ж ти такий впертий, як баран? Що тобі дитина заподіяла?

«Позбавила життя мою дружину», - відповідав подумки.

Ганні пояснили: тато дуже сумує за мамою. Йому потрібен час. Він любить тебе. Але дівчинка відчувала: ні, не любить.

Чим старшою ставала Ганна, тим більше хотіла довести батькові, що гідна його любові та уваги. Вона розумна. Старанна. Батько може гордитися нею.

Ганна була відмінницею. І мала гарний голос. Жоден концерт без неї не обходився. Вона співала для батька. Так собі вирішила. Вірила: він десь тут. Він чує. І одного разу підійде, похвалить її. А, може, ще й квіти подарує. Вона завжди чекала букета від батька.

Інколи Яків приходив на концерти, аби послухати доньку. Але без квітів. Ховався за чужі плечі. Зате його бачили люди, тож будуть менше обмовляти.

…Яків приніс Любі гроші, аби справила сукню доньці на випускний. Обіцяв допомогти коштами, коли Ганна вступатиме. Донька почула батьків голос. Вийшла зі своєї кімнати. Мовила:

- Добрий вечір, тату.

- Мені пора, - сказав Яків і похапцем залишив квартиру.

Ганна заплакала.

- Чому він не любить мене, бабусю?

- Бо він дуже любить… любив твою маму. Він вважає…

Люба замовкла. Ганна все зрозуміла.

…Ганна закінчила університет і там залишилася працювати. От, тільки з особистим не складалося. Боялася, аби чоловік, якого вона кохатиме, який буде їй потрібен, не почав ставитися до неї так холодно, як батько. Так і сказала бабусі Любі, коли та запитала, чи має Ганна кавалера.

При зустрічі з Яковом Люба вкотре не стрималась:

- Через тебе Ганна заміж не виходить. Бо гадає, всі такі… бездушні. Вона давно вже доросла, а ти жодного разу не поговорив з нею. Не запитав, як її справи. Вона завжди цього чекала. І досі чекає… Ти відштовхував її. У чому її вина? Що Господь забрав матір? Якове, коли я втратила свою єдину дитину, то зібрала всі сили, весь дух, аби жити для внучки. І щодня дякувала Богові, що Ганнуся здорова, розумна, має добре серце. Що вона є. Мій чоловік того страшного дня посивів. Та ти знаєш… Ех, Якове, Якове… не можна бути таким однолюбом.

- Я ж не цураюся Ганни.

- А ти хоча раз по голові її погладив? На руки взяв, коли була маленька? Похвалив, коли в школі вчилася? Запитав, як їй працюється? Просто, побув батьком?

…Ганна прийшла привітати з днем народження дідуся - татового батька. Зібралася близька родина. Бажали здоров’я і прожити ще купу літ.

- Заспівай-но щось, внучко, - попросив дідусь. - Шкода, що не здобула музичної освіти. Могла б співачкою стати. Такий голос маєш. У телевізорі бачили б тебе.

Ганна віднікувалася. Але дідусь наполягав. І вона заспівала: «Тату, ще не вечір, ще кує зозуля, ще у трави падає роса. Може, недоречно, та тебе прошу я, щоби ти мені сказав: послухай, донечко моя, усе минає…»

Усі глянули на Якова. Він опустив голову.

А Ганна співала. Як колись у дитинстві - для батька…

Дорослі казки

Казки виростають, як діти. Так здавалося Олені. Івасик-Телесик став Іваном, принцем з іншого кінця міста, у якого колись закохалась до безтями. Снігова королева - свекрухою, якій так і не вгодила. Маленька доня - принцескою, якій колись добра фея подарує щастя…

- Мамо, розкажи казку, - попросила Софійка. - Чарівну. Про принца.

Олена сумно усміхнулася. «Принц» Іван - Софійчин тато - помчав на летючому килимі, тобто, на «підтоптаній» автівці, куплені за спільні гроші, до нової пасії в сусіднє місто. Назавжди. Прихопив разом зі своїм одягом все цінне, що було в квартирі. І кинув на прощання, що все поверне аліментами. В Івана завжди були трохи дивні жарти.

- За морями-океанами жив принц, - почала Олена казку. - Коли йому було сумно, він утікав із замку й бавився з бідною дівчинкою, яка жила неподалік. А потім у неї закохався…

- І залишив її так, як нас тато? - сумно запитала доня.

Оленина кума якось сказала:

- Дуже дорослі казки ти придумуєш для Софійки. Ліпше з книжки прочитай. Бо твої вигадки швидше скидаються на серйозні життєві сюжети, аніж на чарівні оповідки…

Софійка чула мамину розмову з хрещеною і з цікавістю запитала:

- Що таке дорослі казки?

А потім свекруха прийшла за сервізом, який подарувала на Іванове день народження.

- Чеський посуд. Дорогий. Синові подарований, - виправдовувалась.

Олена дістала з серванта сервіз. Принесла коробку.

Склавши посуд, свекруха безцеремонно відкрила шафу. Нічого Іванового, крім старої сорочки, там не залишилося. Зняла з вішака одяганку.

- Це - татова, - мовила Софійка, і потягнула до себе сорочку.

…Час збіг так швидко. Софійка виросла. Установа, в якій вона  працювала психологом, шукала на роботу водія. З водіями не щастило. Той, що недавно розрахувався, сів за кермо після остограмлення. Вчинив аварію. А попередній у службовій автівці коханок возив. Через це така буча виникла… Один із обдурених чоловіків мало офіс не розніс. Звинувачував не свою зрадливу благовірну, а керівництво, яке не слідкує за своїми підлеглими.

Після цього керівник, який ревно ставився до репутації установи, вирішив: психолог повинна спілкуватися з кожною людиною, яку братимуть на роботу. І з претендентом на вакансію водія - також.

- Скандалів нам не потрібно, - сказав. - Тож розраховую на вашу допомогу, Софіє Іванівно. - От, за кордоном такі вимоги…

Шеф любив розповідати, як їздив переймати досвід у країни Заходу. І намагався «приміряти» тамтешні правила до своєї установи.

Незабаром Софію покликали провести співбесіду. Немолодий чоловік, побачивши її, трохи занервував. Психолог глянула на його документи і… Знайоме ім’я, прізвище. Невже… батько? Але ж мама казала, що він виїхав. Проте реєстрація в паспорті вказувала, що чоловік живе тут, у місті. Назва вулиці і номер будинку - це адреса її бабусі по-батькові, яка, щоправда, ніколи не бажала бачити внучку.

Софія відкрила трудову книжку.

- Ви часто змінювали місце роботи. А водієм працювали аж шість років тому. Причина?..

Чоловік занервував ще гірше. Очі забігали.

- Ну, було, було… Зловживав трохи. Через проблеми, невдачі. Стрес знімав. Але тепер… жодної краплі. Ні-ні… А те, що змінював роботи… З ким не буває? Шукав, де платять більше. Бо обіцяють одне, а на руки отримуєш мізерію. Ще й вимагають бозна що…

- Сім’ю маєте?

- Як каже моя мама, не цінували мене дружини. Але навіщо вам ті байки?

- А хочете, Іване Петровичу, я вам розкажу дорослу казку? Жила-була маленька дівчинка, яка дуже любила свого батька. А він її зрадив. У неї нічого його не залишилося, крім старої сорочки. Вона з нею розмовляла. Витирала нею сльози. Скаржилася на свої дитячі негаразди. Мама дивилася на це і хвилювалася, чи все гаразд із доньчиним здоров’ям. Навіть водила до лікарів. Ті заспокоїли: просто дитина дуже сумує.

До речі, дівчинка відвоювала сорочку у бабусі - татової мами. Бабуся малу не любила, бо та була не схожою на батька.

Коли дівчинка підросла, почала ненавидіти батькову сорочку. Хотіла її викинути. Не змогла… Це була його єдина річ.

Мама подобалася одному чоловікові. Донька, вона тоді ще була мала, раділа: у неї знову буде тато. Дядько Михайло приносив їй іграшки, смаколики. Потай від мами пригощав морозивом. Це була їхня велика таємниця. Але мама відмовилася від заміжжя. Пізніше пояснила: не пережила б, якби сімейне життя не склалося вдруге.

Мама помилилася. Цей чоловік виявився добрим і порядним. Жінка, з якою він згодом одружився, живе щасливо.

Мами не стало того дня, коли донька отримувала в університеті диплом. Мама поспішала на доньчине свято. Переходила дорогу. Машина збила її на пішохідному переході. Водія так і не знайшли. Свідків також. Може й, хтось щось бачив, але не хотів говорити.

Після похорону дівчині почав снитися батько. Від стресу. Проявилося те, що боліло роками. От, тільки батькове обличчя завжди було нечітким. І не пам’ятає, що він їй казав… Сорочку вона береже досі. Вже й не знає навіщо…

Маму дівчинки звали Олена. А дівчинку - Софія.

- То ви… ви моя донька? Я одразу, коли вас… тебе побачив, то подумав… така схожість з моєю першою… Ви… ти мене звинувачуєш? Ну, розлюбив я Олену. Звинувачуєш?

- Ні.

- А як з роботою?

- Казка закінчилася…

- Це означає - до побачення? От, і чекай від дітей добра. Як каже моя мама…

У двері постукали.

- Софіє Іванівно, тут ще один претендент на вакансію водія.

- Хай зайде через кілька хвилин.

Софія стояла біля вікна, дивилася услід чоловікові, який виявився її батьком. Він прямував через дорогу до кнайпи «Золота рибка». Забігайлівку у їхній установі жартома називали «розбите корито».

Нелюба донька

- Перший має бути син, - сказав Петро, коли дружина Міля завагітніла.
- Кого Бог пошле, той і буде.
- Навіть не думай дівку народити!
Міля народила дівчинку. Петро, дізнавшись новину, добряче напився. В селі думали - від щастя. Насправді ж Петро заливав оковитою злість. Ще маленької не бачив, а вже не любив її.
Із пологового будинку Мілю забирали батьки. Вона плакала. Молоденька медсестра думала - від радості. Насправді ж - від душевного болю через дурну чоловікову впертість.           
- Що, зраднице? - зустрів Мілю на ганку захмелілий Петро. - Нормальні жінки хлопців народжують, а ти…
Маленьку назвали Люба. Мілина матір сумно жартувала: нелюба Люба.   
Петро жодного разу не взяв доньку на руки. Щоб не чути дитячих плачів, перебрався спати до літньої кухні. Батьки й родина опам’ятовували чоловіка. Але не було ради на його затятість.
Коли Любі виповнилося шість років, на світ з’явився брат Антон. Петро хвалився сином. Пригощав усіх у сільській забігайлівці. На запитання про Любу відмахувався, мовляв, вона його не цікавить.
Люба побоювалася батька. Навіть, коли він проходив повз неї, душею відчувала його холод і нелюбов.
Коли Антон почав ходити, Люба змушена була пантрувати брата.
- Мілю, дитині треба уроки вчити, а не нянькою бути, - казала мати.
Міля, не бажаючи накликати чоловікового гніву, ігнорувала материні зауваги.
- Якщо будеш в усьому потакати й годити Петрові, він тобі на голову сяде, - не вгавала матір. - Він уже гріх за Любу має. Хто таке видів, щоб батько рідну дитину так не любив? Ось Каленики вдочерили малу після смерті сестри. Дбають про неї. Вона Каленичиху матір’ю називає, а Каленика - батьком. А твій…
- Мамо, не лізьте в наше з Петром життя.
Здавалося, від батька передалася Антонові нелюбов до сестри. Усі свої провини брат перекладав на Любу. Скаржився на неї заради того, аби батьки вчергове висварили сестру.    
Люба ж поспішала стати дорослою. Чекала, коли отримає атестат і залишить дім. Назавжди.
Їй не справили нової випускної сукні. Мати позичила плаття в родички. І босоніжки в Люби були трохи поношені. На випускний батько не прийшов. Інший радів би, що у доньчиному атестаті лише три четвірки, а решта - відмінно. Та Петрові байдуже. Антон же до науки не надавався: крім трійок, у щоденнику більш нічого не було.
Бабця дала Любі гроші на дорогу, коли та їхала вступати до педагогічного училища, і благословила внучку. Міля ж сказала:
- Я не маю за що тебе вдягати-взувати, коли будеш вчитися. Спершу треба було заробити, а потім про науку думати.
- Їдь, їдь, дитино, - втрутилася у розмову бабця. - Поки живу, буду допомагати. А, ти, Мілю, побійся Бога таке городити. Бо не знаєш, до кого на старості доведеться голову прихилити.     
…Люба збиралася заміж за брата подруги-одногрупниці.
- Хіба те весілля потрібне? - запитала доньку Міля. - Одні витрати.  
Микита, наречений, втішав обраницю. А їй було боляче і образливо. Й незручно перед Микитою та його батьками.
На вечірці Петро сидів, наче чужий. Міля була ні в сих, ні в тих. А Люба хотіла, аби швидше закінчилася забава.
Маленьке чоловікове містечко стало для Люби великим затишним світом. Микита кохав і шанував дружину. Свекруха зі свекром називали Любу «дитинкою». Молоду жінку поважали на роботі. Люба працювала вихователькою у дитсадку. Вона любила своїх непосидюх. А вони дарували тепло своїх сердечок добрій Любові Петрівні.        
Згодом у родині з’явилася на світ Наталочка. Свекор величезними ручищами ніжно брав крихітку і примовляв:
- На мене схожа. Дідусева внучка. Ач, мій ніс…
Люба плакала від радості. Такої любові вона не знала від рідної сім’ї.   
До села Люба з чоловіком навідувалась радше заради бабці. Коли ж старенької не стало, відчула: її тут ніхто не чекає. Мати з батьком переймалися тільки Антоном. Розпещений син одружуватися не поспішав. Та й дівчата від Антона швидко тікали: не витримували його запального характеру і зарозумілості. В Антонових друзях були перші дебошири на селі. До роботи парубок не надавався. І потреби не було. Батьки щедро спонсорували його «кишенькові витрати».
…Антон не хвилювався за материне здоров’я, коли та занедужала. Злостився, що лікування потребує багато грошей. Що матір тепер не може йому догоджати.
Люба навідувала Мілю в лікарні. Якось запитала, чи приїжджав Антон.
- Він не має часу.
- Може, на роботу пішов?
- Що ти таке кажеш? Де в селі добру роботу знайти?
- Мамо, чому ви мене не любили? І не любите. Ні ви, ні батько.
Міля мовчала. Бо що мала відповісти? Що все життя годила й потакала чоловікові, а потім - синові? Боялася, аби любов до доньки не відштовхнула Петра? Хоча він, перемовлялися сільські молодиці, потай бігав до Зойки-зоотехнічки. Міля чоловіка на зраді не застукала. Але зауважила, яким нахабним поглядом дивилася на неї Зойка. І співчутливо - односельці. Що Антон, коли занедужала й не мала дати грошей на чергову примху, мало руки на неї не підняв? Що розуміє: ні чоловікові, ні синові, вона, хвора, не потрібна? Що не може попросити пробачення у неї, в Люби? Сама не знає, звідки така впертість. Що довгими безсоними ночами вимолює в Бога не прощення і здоров’я, а смерті?
Люба чекала, що скаже матір. Міля вдавала, що заснула. Люба тихенько вийшла з палати. Міля відкрила очі…
Із першими зазимками не стало Мілі. Після похорону до Люби підійшов брат:
- Ти того… не забувай, що батька маєш. Випрати, хату побілити мусиш.
- Твоя сестра нічого не мусить, -  втрутився у розмову Микита. - До цього часу ти її у гості не запрошував.
- А я не в гості запрошую. Батькові хто допомагати буде?
- Ти!
Петро до доньки ні на похороні, ні після похорону не підійшов. Наче Люби й не було.
…Антон невдовзі перебрався жити на друге село до колишньої пасії, яка овдовіла. Петро залишився сам.
Приходив Антон до батька, коли листоноша приносила пенсію. Петро вділяв синові дещицю грошей. Син ішов. А Петро чекав, коли добра сусідка Настя принесе миску гарячого борщу чи супу.
- Ти б, Петре, з Любою помирився, - якось сказала сусідка.
Петро махнув у відповідь рукою. 
…Петро посковзнувся на сходах біля ганку під час першого заморозку. Зламав ногу і добряче потовкся. Повернувся з лікарні в холодну порожню хату. Син жодного разу не провідав батька. Зате не забув прийти у «пенсійний» день.
- Антоне, хіба ти не знав, що я у шпиталі?
- Часу не мав. І до району тепер не дешево добиратися. Ти того… Любі дай знати, щоб приїхала. Випере, зварить що-небудь.
Петро промовчав…   
Одного дня Петро поїхав до містечка, де жила донька. Ось її будинок. Новий, добротний. На подвір’ї - дорога автівка. Кругом порядок. З хати вистрибнуло маленьке дівча. Схоже на Любу. Любина внучка. Петро почухав потилицю. Він не поїхав на весілля, коли Люба віддавала заміж Наталю. Вслід за малою вийшла Люба з Микитою. Микита взяв маленьку на руки. Підкинув до неба. Всі щасливо засміялися.        
Петро кілька разів прошкутильгав туди-сюди біля будинку. Розболілася нога. В животі млоїло від голоду. Ступити на доньчине подвір’я не наважився…

Зраджена доля

Дожила Варка до восьмого десятка. В селі її вважали одинокою. Мала чоловіка. Але коли то було! Народила доньку. А хто про це пам’ятає? Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток. Забувати стала.
Три рочки малій було, коли Івась, чоловік, забрав її у Варки. Поїхав з донькою гостювати до сестри, котра мешкала з чоловіком у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варка хотіла податися за Івасем, але батьки відрадили. Думали, може, схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекала-чекала, а Івась не повертався.
Грамоту Варка знала погано. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася я. Маю надію, що повернетесь додому. Працюємо важко…», - диктувала Варка, а серце вискакувало від туги.
Два листи прислав Іван. Написав, що Люба росте здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що б вона бачила у селі? А ще написав, аби не чекала їх.
Просила Варка, щоб знимку донечки вислав. Може, не хотів, а, може, забув. Так і залишилася Люба у Варчиній пам’яті маленьким білявим дівчатком з небесно синіми оченятами.
Щонеділі ходила Варка до церкви. І щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, доню. І за тебе, Івасю, хай Господь тебе простить. За маму, за тата. За родину», - шепотіла, звертаючи погляд до святих.
А потім не стало батька. Через кілька років - матері. «За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну долю. За тебе, Івасю. Бог тобі суддя. За родину», - молилася Варка, запалюючи уже три свічечки.
Любила Варка обдаровувати чужих дітей цукерками. А дітлахи, користуючись Варчиною добротою, наче ненароком забігали на її подвір’я. «Зачекайте-но, малі, я десь тут цукерочки маю», - гукала і, усміхаючись, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала…
Маленька Люба сумувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили: «Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоча дитину віддай їй». Вперся. Не погодився. «То забери Варвару до міста, - переконували родичі». «Що вона тут буде робити? - відповів. - Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять її. І… дуже проста вона. Гарна, але… не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!»
Невдовзі в Івановому житті з’явилася Наталка. «Де моя спражня мама?» - запитувала Люба. «Вона залишила нас. Немає її. І не буде!» - сказав, як відрізав, Іван. Через деякий час Люба почала кликати Наталку мамою.
Іван зберігав Варчині листи, проте сам не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував.
Занедужав раптово. Лікарня, знову лікарня… Відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
- Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести.
- Мама мене відпустила?
- І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості. Три роки тобі тоді було…
- Я знайду маму!
- Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Скільки літ минуло.
- Але ж…
- Прошу, пообіцяй…
Після батькової смерті Люба знайшла материні листи. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», - читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла…
Кілька разів збиралася поїхати на Західну Україну. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові.
Хотіла повідати таємницю своїй доньці Світлані, але завжди відкладала розмову на пізніше…
- З днем народження, мамо! Приміряйте подарунок.
- Який гарний светр! Світлано, а, може, треба трохи темніший? Шістдесятка ж на носі.
- Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався голубий колір.
- А в мене також є для тебе сюрприз, Світлано.
Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
- Читай. А решту я розповім…
- Мамо, може, варто поїхати?
- Я хотіла б, але не можу. Я пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Івана, і за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят? Рік-два туди-сюди…
Світлана вияснила, що село назви не змінило. Лише район тепер інший.
- Ось купила для бабці дві хустини. Одну – теплу, а другу - на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей залиши. В селі пенсії маленькі. Світлано, будеш бачити, що потрібно.
… До сільської церкви рухалася похоронна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.
- Будемо повертати наліво чи направо? – запитав водій.
- Не знаю. Ніколи тут не була.
- Магазин за кілька кроків. Запитайте там, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
- Перепрошую, - мовила Світлана, - можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.
- Варку шукаєте? Померла Варка. Ховають нині. Бачите процесію? А хто ви її будете?
Світлана попросила водія зачекати. Пішла до церкви.
- Нікого Варка не мала, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, - тихенько мовила одна жінка до іншої.
- Господь легку смерть послав. Заснула і…
Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в домовину.
- Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на Світлану.
- Видно, пані з міста.
- Плаче, наче за рідною…
Варку поховали, а село гомоніло: звідки приїхала та слічна пані? Ким доводилась покійній? За життя ніхто з чужих Варку не навідував…

Не така...

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.
- А коли їздили? - запитала Ксеня.
Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся:
- За совітів.
На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.
Ішла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».
Серце впиралося: не зупиняйся!
Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».
«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».
Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?
«Навіщо ти все це затіяла?» - запитував розум.
«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».
До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?
Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.
«Я хочу її побачити і простити», - виправдовувала свій намір Ксеня.
«То прости», - радив розум.
«Зараз не можу. Після зустрічі».
Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…
Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.
- Добрий день. Я шукаю…
- Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?
Цікавість розбирала жінку.
- Я…
- На кого ж ви подібні?
- Я тут ніколи не була.
- Ні, таки я вас десь бачила, - не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити – скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.
- А той чоловік гарний був?
- Гарний, гарний був Петро.
Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.
- Вона вийшла за нього заміж?
- Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.
Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.
На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.
«Де ж твоя господиня?» - подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).
Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.
«Я не скривджу твою господиню», - виправдовувалася Ксеня перед Котярою.
На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.
Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.
- Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.
- Так, здається, я заблукала.
- Ви у справах з району?
- Ні… так, з району.
- То вам до сільради.
- До сільради… Ваш кіт дуже гарний.
Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.
- Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.
- Добре, дякую. Я знайду.
Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».
- А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…
Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона - за ним. Повернула направо.
Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.
«Тепер Катерині буде важко», - не вгавав розум.
«І мені не легко», - відповідала Ксеня.
А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…