Потяг стояв п’ять хвилин…

- Подруго, ти ж лише вчора наводила марафет в квартирі, - мовила Марина. - Що сталося?

Марина знала: Настя рятувалася прибиранням від поганого настрою. Це її заспокоювало. 

- Сталося, Маринко.

- Розповідай…

- Микола… Він пішов… Тобто, я його пішла. І ось знову одна…

- Віра постаралася? 

Настя кивнула головою.

…Настя сама виховувала доньку з малих літ. Ростислав, чоловік, залишив сім’ю й перебрався до своєї однокласниці. Наталка - його перше кохання. Чи то причарувала Ростика. Чи справді не міг її забути. Каявся, що одружився на Насті. І що новонароджену доньку не любив - каявся. Кохання до Наталки переважило…

…Настя працювала за двох. Вона хотіла, аби у Віри, її золотої дівчинки, милої донечки, було все. Віра звикла: мама виконає кожну її забаганку. Дівчину не цікавило, як це дається матері.

Коли Віра подорослішала, Настя намагалася пояснити доньці, наскільки їй важко. Та якось кинула:

- Якби в мене був батько…

- Він залишив нас.

- Від нормальних жінок чоловіки не йдуть.

- ???

…Віра хотіла вступати до вишу. Треба було доньці справити гарний одяг. А ті телефони… Нема ради з модою на них. Віра хотіла, аби в неї все було, «як у людей». Настя користувалася старою мобілкою. Кнопки почали залипати. Зате доньці придбала дорогу «іграшку».

…Віра закінчила виш. Влаштувалася на роботу. Настя з полегшенням зітхнула. Якби ж вона знала…

…Микола був удівцем. Син оселився за кордоном. Кликав батька до себе. Але він не міг залишити затишної оселі, де прожив хоча коротке, зате щасливе життя з дружиною. Звідки провів її в інший світ. Тут ріс їхній хлопчик.

- Ти б, тату, влаштував особисте, - не раз заводив розмову син.                

- Я вже звик до самотності, - відповідав.  

Усе змінилося, коли побачив Настю. Чимось невловими вона нагадувала Миколі покійну дружину. А, може, це була його вигадка.

Ця жінка була лагідна, мов пізнє літо. Її смуток був схожим на ранню осінь. А усмішка - на весну. Микола знітився: чи не запізно для романтики? Адже не хлопчисько. Та Настя хвилювала його. Кохання з першого погляду? Але він клявся у вірності Ліді, дружині своїй…

Настю Микола зустрів на весіллі. Його товариш сина одружував. Наречений був із сусіднього обласного центру. А Софійка - наречена - Маринина донька. Похресниця Настина.

На тій забаві Настя почувалась самітньою, як і Микола. Тому й доля звела їх.

Микола приїжджав до Насті. Вони зустрічалися потай від Віри. Донька не припускала, аби в матері був із кимось роман…

- Мамо, цієї неділі в нас буде особливий гість, - оголосила Віра.

- І хто ж він?

- Юра. Мій хлопець. Мусите нарешті познайомитись.

- І давно ти з ним зустрічаєшся?

- Вже пів року.

Юрко Насті сподобався. Серйозний, виважений. І добрий.

Під час наступної гостини Юра попросив у Насті доньчиної руки.

- Коли весілля плануєте? - запитала Настя.

- Влітку. Тоді огірки й помідори дешеві, - пожартував майбутній зять. - Насправді ж, це - найкраща пора для забави. Мої батьки одружувалися влітку. У злагоді й любові живуть.

Настя тихо зітхнула. Її весілля також було в цю пору року…

…Микола просив Настю, аби розповіла доньці про їхні стосунки. Вона ж тягнула час. Передчувала: не схвалить Віра.

- Ти боїшся розповісти про нас, - зі смутком в голосі казав Микола. - Зрозумій: у наших дітей своє життя, а в нас - своє. Мій син, наприклад, не проти, аби ми...

- Я поговорю з донькою. Обіцяю.

…Розмова спричинила великий скандал.

- Як тобі не соромно, мамо?! - репетувала Віра. - Закохані мама і донька! Може, ще заміж одночасно виходитимемо? Наче в американських серіалах?! Та з нас люди будуть сміятися. І як я про це розповім Юрі, його батькам? А якщо він мене після цього залишить? Ти того мені бажаєш? Яке кохання в твоєму віці? Якісь перезрілі шекспірівські пристрасті. Батька треба було  триматися…  

Настя вислухала багато чого від доньки. І вирішила відмовитися від свого щастя.

Зателефонувала Миколі. Сказала, що між ними надалі не може бути жодних стосунків.

- Ти дуже хороший, Колю, але… не приїжджай більше. І не тримай на мене зла.

Він розумів, у чому проблема.

- Твоя донька проти, - мовив.

Настя промовчала…

…В кінці зими почалася війна. Юра був військовозобов’язаний. Його забирали на фронт.

- Як я без тебе? - запитала розгублено Віра. - А наше весілля?

- Я ж повернуся, - заспокоював хлопець. - Весілля не відміняється.

Віра ковтала сльози й кивала головою…

…- Мамо, ти б зателефонувала своєму Миколі, запитала б, як у нього справи, - якось сказала донька.

Настя мало каструлю з рук не випустила. Це було не схоже на Віру.

- Ти ж казала… я не знаю… давно з ним не спілкувалася. Незручно якось… Наче нав’язуюсь…

Звук сирени перебив їхню розмову. Раніше ходили в укриття. А тепер перечікують тривоги вдома.

- Куди ж воно летить? - запитала невідь у кого Настя, стривожено глянувши у вікно. 

…Настя вагалася: телефонувати Миколі чи ні. Якось він їй приснився. Сон був нечіткий, розмитий. У тім сні Настя була щаслива й стривожена водночас. З таким відчуттям і прокинулась.

Після цього зателефонувала. У слухавці почула гуркіт, голоси…

- Що це? Ти де, Колю?

- На війні, - відповів. - Тут буває трохи гучно.

- Я не знала… Як ти?

- Живий.

- Колю, прости… Я...

Зв’язок обірвався…

Микола телефонував Насті, коли міг. Цього разу подзвонив уранці. Сказав, що в полудень їхатиме поїздом через Настине місто. Вагон номер…

Відпросилася на пів дня з роботи. Зробила в перукарні зачіску, легкий макіяж. Поклала в торбинку воду, смаколики, яблука, бутерброди - для Миколи. Поспішала на залізничний вокзал, хоча до потяга ще було трохи часу.

Стояла на пероні, щомиті поглядаючи на годинник. Нарешті оголосили прибуття. «Номерація вагонів починається…Зупинка поїзда - п’ять хвилин».

Несамовито гупало серце. Потяг стишував хід. Третій вагон, четвертий, п’ятий… Серед пасажирів, які виходили, побачила…

- Колю! - хотіла вигукнути, але від хвилювання перехопило в горлі.

У його волоссі стало більше сивини. На обличчі - більше зморшок. Військова форма пропахла війною.

Микола обійняв Настю.

- Яка ти гарна! А я без квітів, звиняй, - чи то пожартував, чи мовив усерйоз. 

- Це я тебе мала з квітами зустрічати. Розповідай, як ти.

- Б’ємо напасного ворога. Все буде добре.

- Бережи себе. Обіцяєш?

- Дуже берегтиму, якщо чекатимеш.

- Усе жартуєш. Чекатиму. Віра… Вона змінилася, все зрозуміла. Юрко, її наречений, також у тім пеклі… Це вона порадила, аби я зателефонувала тобі…  

Кілька хвилин пролетіли як мить.

«Увага, пасажири…».

Оголосили відправку. Микола обійняв, поцілував Настю. Стрибнув на підніжку. Помахав рукою. Потяг поволі рушив… Настині очі заволокло слізьми.

- Чоловік? - запитала літня жінка з «кравчучкою». - А я внука з війни чекаю. Він варення вишневе любить. На дачу їду. Вишні цього року не дуже зародили. Тож треба встигнути обірвати, поки птаство не об’їло…

 

Послухав друга

- Можна у тебе винайняти житло? Я хочу відпочити.
Втомлений, розгублений, посивілий - він чекав на відповідь. Не встигла нічого сказати. Прокинулася.
Ранок стукав у вікно прохолодними сонячними промінчиками. Ще б подрімати. Заплющила очі. Але в голові крутився сон. І спогади.
Світозар... Багатенько років минуло з часу їх зустрічі. Але вона пам’ятає це гаряче літо. Навіть день. То була середа.
- У нашому видавництві з'явився холостяк, - забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім'я чого вартує - Світозар!
- Звідки знаєш, що холостяк?
- Любко сказав. Вони приятелі.
- Один холостяк на п’ять холостячок. Шкода чоловіка.
Вони зустрілися у кабінеті Любка, точніше, Любомира Ігоровича – шефового заступника і правої руки.
- Соломіє, це – наш новий бухгалтер Світозар.
Їх очі зустрілися, посміхнулися, сполошилися…
- Світозаре, а це – Соломія. Наша художниця. Раджу завітати до її кабінету. Ми часто забігаємо туди на каву. Чудове місце для гарного настрою.
У кабінеті Соломії, який називали виставковою залою, красувалася галерея потішних портретів-шаржів співробітників. А ще вона любила малювати небо: втомлене вечірнє, ніжно-сонне ранішнє, гаряче від літнього сонця, захололе від морозів, суворо-грозове, нічне - з усміхненими зорями, осіннє – з відтінком тихої печалі…
Друзі і колеги знали: Соломія любить квіти. Вони приносили до її «зали» вазони, букети і букетики. А вона вміла готувати неймовірно смачну каву. І з радістю пригощала нею гостей.
Через кілька днів Світозар несміливо переступив поріг її «зали».
- Хотів переконатися, що Любко каже правду, - пожартував. - Скільки неба! Ваші картини… вони неймовірні. А це…
- Це – моя доня. Сидить на хмаринці і гойдає ніжкою. Світозаре, можна вас пригостити?
Вона готувала каву. А він роздивлявся картину з маленьким білявим дівчатком.
«У неї сім’я. А я думав…», - картав себе потай.
«Гадає, у мене гарна родина», - вела діалог сама з собою.
«Чому жінки, які мені подобаються, заміжні?» - дивувався.
«Невже йому ще не сказали, що художниця – розлучена?»
- Будь ласка, ваша кава.
Узяв горнятко з її рук. Припав устами до запашного напою. Аромат кави упереміж із тонким, вишуканим запахом парфумів цієї жінки п’янив, зачаровував його.
До «зали» влетів Любко.
- Соломіє! О, Світозар… Як тобі кава? Соломіє, треба терміново накидати ескізи до нової книги. Придумай щось просте, оригінальне, основне – не банальне. Допивай каву, Світозаре. Мене вже тут нема.
- Так завжди у нас. Під кінець робочого дня нагальні справи. Вибачте, Світозаре, мушу зателефонувати подрузі, щоб мою малечу з садочка забрала.
- Чоловік у відрядженні?
- Чоловік у розлученні.
- Перепрошую...
- Нема за що.
Йому стало легко. Вона вільна!
Світозар почав частіше заходити до її «зали». Він «приміряв» цю жінку до свого холостяцького статусу. І вона йому пасувала. Навіть подумки подружився з її донькою.
«Я закохався в цю жінку», - мусив зізнатися собі.
«Невже я закохалася?» - боязко запитувала у себе.
Після невдалого заміжжя Соломія й на холодне дмухала. Залицяльників ігнорувала.
Якось неначе випадково Світозар наздогнав її після роботи.
- Поспішаєте за малечею?
- Ні. Донька в селі у бабусі.
- Соломіє, я можу вас запросити у мій улюблений ресторан? Біля парку.
- Гадаю, можете.
«З ним затишно і легко», - переконувала себе.
«Я почуваюся щасливим закоханим хлопчиськом поруч з нею».
«А я, було, зневірилася у чоловіках».
«Шкода, що не зустрів її раніше. На тій картині могла би бути наша донька. А, може, син…».
У колективі жваво обговорювали їх стосунки.
- Світозаре, у тебе серйозні наміри щодо нашої художниці? – запитав Любко.
- Чому б і ні?
- Вона ж розлучена. І з дитиною. Тобі б своїх дітей мати, а не чужих годувати.
- Соломія мені подобається. Розумієш?
- А ти знаєш, чому вона розлучилася?
- Це – не таємниця. Її колишній чоловік коханок мало не додому водив.
- Може, мав коханок, бо була на те причина?
- Я тебе не розумію, Любку.
- Думаєш, Соломія свята!?
- Тобто?
- Це мої власні здогадки. Художники, художниці… Ті творчі натури не ангели. Їм натхнення потрібне. Нові враження. А тобі треба нормальну сім’ю. Світозаре, як друг раджу - викинь її з голови.
Настирливий Любко провів не одну подібну «дружню» бесіду. Врешті-решт Світозар здався. А щоб, бува, не передумав і не повернувся до Соломії, Любко познайомив його зі своєю далекою родичкою, з якою Світозар невдовзі й одружився.
На Соломіїних картинах небо тепер було стривожене, розкуйовджене хмарами, розхристане вітрами, розіп’яте смутком. На тих картинах беззвучно ридала-тужила її душа. Не таїла образи на Світозара. Чомусь не могла. А ось Любко… Не раз хотіла підійти і запитати: що поганого вчинила йому? Чому вирішив, що може розпоряджатися чужими долями? Передумала. Хай життя розсудить. І воно розсудило…
Любкові перестало фортунити, коли шефа забрали у столицю на підвищення. Новий директор влізливого заступника скоро позбувся. А оскільки Любко, крім керувати, нічого більше робити не вміє, то не затримувався надовго в жодній організації.
Світозар крутиться на двох роботах. Підростають сини-близнюки. Дружина подалася на закордонні заробітки. Але ні Світозарові, ні хлопцям від того не легше, навпаки. Зустріла там іншого чоловіка. Живуть «на віру». Зі Світозаром розлучатися не хоче. Синами не переймається.
Недавно Соломія зустріла Світозара. Якби не спинила і не заговорила, то й не помітив би. Брів, як у воду опущений.
- В одному місті живемо, а скільки років не бачилися. Ти не змінилася, Соломіє.
«Який він сивий! Як подався!» - мовила подумки.
- Читав про твою виставку «Мої небеса». Вітаю.
- Це вже не перша виставка.
«Якби ти знав, скільки тих небес я присвятила тобі».
- Пробач, що послухав тоді Любка. Я…
- Не варто, Світозаре. Ти послухав свого ліпшого друга.
… У її спогади увірвався телефонний дзвінок від чоловіка:
- Добрий ранок, сонечко. Вже прокинулася? Маю гарну новину. Домовився про твою виставку у двох закордонних галереях. Їх зацікавили твої небеса.
- А я задумала нову картину. Хочу намалювати щастя. Як гадаєш, якого воно кольору?

Петрові батіжки

Марія любила порослу травою і петровими батіжками межу. Саме так іменували ці квіти дідусь з бабусею. Скромні, голубенькі, на тоненьких ніжках. Бабуся казала: вони можуть лікувати. Маленька Марійка скаржилася петровим батіжкам на розбиті коліна і покусані комарами руки. Легенький вітерець гойдав квіти, а малій здавалося, вони відповідають: «Так-так…».
- Марусенько, - сказав якось дідусь, - якщо тобі колись буде зле, не будеш знати, як повинна вчинити, повернись на нашу межу. Хоча б подумки. Земля і порадить, і розрадить. Люди кажуть: на землі правди нема. Не вір. Вона є. Та її не шукають. А хто не шукає правди на землі, годі її шукати на небі.
Вона пам’ятає, як ридала на межі і тулила до вуст прохолодні пелюстки. Славко, Славчик, хлопчисько з очима чорних стиглих черешень. Її перше велике кохання і перша велика зрада.
На дискотеку до їхнього клубу сходилася молодь з навколишніх сіл. І цьому було дві причини. Перша: у селі – нова завклубом. Молода. Незаміжня. Гарна. Друга: кіномеханік. Він міг «не крутити» кіно, аби лише хлопці та дівчата скинулися «для плану».
Славко приїхав до клубу на новенькому мотоциклі, чим у багатьох викликав зацікавлення. Хлопці розглядали мотоцикла з подвійною заздрістю. По-перше, не кожен міг собі дозволити таку розкіш. А, по-друге, дівчата заглядатимуть за хлопцем із сусіднього села, ігноруючи місцевих парубків.
- Ще один залицяльник для завклубихи, - зітхнули дівчата.
Завклубиху Вікторію місцеві дівчата недолюблювали. Хлопці кликали її Вікою. Натомість, своїх юних односельчанок – Леськами, Таньками, Юльками… І, звісно, стріляли очима у бік дівчини. Крім того, Вікторія народилася в райцентрі. Хоча райцентр – не столиця, але все-таки місто. Вікторія вважала, що неймовірно ощасливила село та підстаркуватий клуб своєю присутністю. І не забувала щоразу нагадувати: затримуватися тут довго наміру не має.
Славко не помітив жадібних поглядів Віки. Він вибрав її, Марію.
Скільки часу минуло, а вона пам’ятає… Найсмачніша вода у його криниці. Чистий трунок, у якому таївся заворожений спокій. Коли він відсунув з цямриння дерев’яну ляду, в криницю посипались заспані зорі. Він виловлював їх старим відром і зливав їй на руки. Вода приємно холодила душу і тіло. Це пізньочасся, що дарувало їм паростки чогось недомовленого, шалено бажаного, прибігає у спогади, аби розворушити те, чого вже ніколи не буде...
Вони ховалися у тумані, що стелився над безіменною річечкою. Бродили польовими дорогами. Шукали серед Галактик зірку долі. Смакували опівнічними яблуками у його саду. Будили ранніх півнів шепотом і цілунками…
Сиділи на її межі і на мольберті ночі малювали майбутнє…
Навесні Славко йшов до армії.
- Дочекаєшся? – запитав Марійку.
Вона простягнула біленьку хустинку, в якій був маленький клаптик паперу. І три слова: «Люблю, чекаю, пиши».
Два роки через віддаль і розлуку літали конвертики щастя. Ще трішки, ще кілька місяців, ще місяць, ще кілька днів… Марійка пошила нову сукню. Кольору неба і петрових батіжків. У ній зустрічатиме Славка.
Він мав приїхати в суботу. Аби не спізнитися, Марія вирішила у п’ятницю, після останньої пари в інституті, поїхати додому. Тривожно калатало серце. Вона думала: через довгу розлуку. На автостанції сказали: автобуса не буде – зіпсувався. Доберуся якось, подумала. Доїхала іншим автобусом до райцентру. Звідти до села – недалеко. Пішла зупиняти попутній транспорт. Водій «Жигулів» також спішив. Проте дівчину погодився підвезти.
Той поворот вважали небезпечним. Водії, зазвичай, пригальмовували. А він летів. Його чекали нагальні справи. «Боже, чому так боляче?», - встигла подумати Марія…
- Налякала ти нас, красуне, - почула Марія. – Відкривай, відкривай очі.
- Я?..
- В лікарні ти, дівчино. Все гаразд. Я – твій лікар.
- Водій…
- Нема його...
- Де Славко?
- Твій солдат? Приходив. І завтра прийде. Не хвилюйся.
Марію добряче потовкло в аварії. Час і терпіння – головна медицина. Так сказав лікар.
- Будеш, красуне, бігати, танцювати, радіти. Але мусиш боротися. Мусиш перемогти біль. Хочеш плакати? Плач, кричи, аби ставало легше, - розраджував лікар.
Коли зайшлов до палати Славко, Марії захотілося померти. Вже! Негайно! Він став ще вищим, гарнішим, змужнілим. А вона? Немічна…
Він гладив її волосся. Цілував руки.
- Не хвилюйся, маленька, ти чекала на мене два роки. Тепер – моя черга чекати.
Знову тривожно калатало серце. Щось хотіло сказати. Марійка не почула. Як тієї п’ятниці…
Леся, Марійчина подруга, традиційно приносила купу сільських пліток. Вона вміла розповідати їх дотепно і, як сама зізнавалася, смачно.
- Славко до клубу приїжджав. Він…
- Не мовчи, Лесю.
- Він… нічого. Трошки побув і поїхав.
Через день Славко навідав Марійку. Про клуб – жодного слова. Вона – також. Казав, почав шукати роботу. Наступного року хотів би піти вчитися. Марійці ж «світила» академвідпустка.
Славко знайшов роботу у райцентрі. На заводі. Казав, там обіцяли дати скерування на навчання.
Лікар порадив батькам повезти доньку до моря, аби набиралася сил, емоцій. Рідна Марійчина тітка, материна сестра, мешкала на Півдні. Вирішили: треба їхати. Тітка майже кожного літа забирала племінницю до моря. Марійка була її улюбленицею.
- Скільки треба, стільки будеш в мене жити, - сказала тітка в телефонній розмові. – Додому, серденько, поїдеш, як нова.
Леся і Славко прийшли провести Марійку.
- Я буду писати тобі про все-все-все, - не вгавала подруга.
- І я, - додав Славко.
- Ми будемо тебе чекати. Повернешся і відразу до клубу – на танці, - щебетала Леся. – Ой, Марійко, я вже сумую за тобою.
… В одному з листів Леся написала, що Вікторія розрахувалася з роботи. Тепер у селі новий завклубом. Iз сусіднього села. Любить з місцевими парубками чарку перехилити. Після цього влаштовує танці під баян.
Від Славка листи приходили зрідка. Писав коротко, мовляв, втомлююся на роботі. А у вихідні треба в селі батькам допомагати. Згодом не стало жодної звісточки. Марійка запитувала Лесю: чи бачила Славка? Що трапилося? Подруга відповідала: не знаю, не бачила, нічого не чула.
Додому Марійка повернулася навесні. Тітка слова дотримала: племінниця виглядала гарною, здоровою.
Увечері вихором на подвір’я влетіла Леся.
- Марійко! Ти здорова! Слава Богу! Я така щаслива…
- Лесю, що зі Славком?
- Розумієш, я не хотіла писати тобі… Славко… Він через тиждень одружується. З Вікторією. Вона розрахувалася з клубу заради нього. Я не знаю, яким чином Віка зманила Славка. Я зустріла їх недавно в райцентрі, на вулиці. Хотіла поговорити. Але Віка… Вона сказала, аби ти забула про існування Славка. І мені дісталося.
- А він що?
- Мовчав.
- Я ж тоді ради нього поспішала. Ради нього…
Марія не могла заснути. Яке спання, коли в душі стільки образи?! Тихенко вийшла з хати. Присіла на межі.
- Життя без кохання – ніщо, - шепотіла петровим батіжкам. – А той чоловік, водій, може, він був щасливий. Може, його не дочекалася кохана дружина. Там повинна була залишитися я… я…
- Ходімо, доню, до хати. Може, тебе не одна, а дві біди минуло.
Марія запам’ятала ці слова на все життя. Материнське серце правду казало.
Із тих пір минуло два десятки літ. Марія після закінчення навчання залишилася працювати в обласному центрі. Зробила кар’єру. Влаштувала особисте життя. Леся (назвала доньку на честь подруги) – красуня і розумниця – скоро закінчуватиме школу. Молодшому Ігорчику – тринадцять. Чоловіка всі, і в тому числі Марія, називають тато Олесь. Бо дмухає на своїх дівчаток і синочка.
Уже вкотре зателефонувала подруга:
- Марійко, коли ми тебе дочекаємось? Бери свою челядь і приїжджай на вишні-черешні.
- У наступні вихідні.
- Обіцяєш?
- Обіцяю.
Леся тепер мешкала у райцентрі. Збудували там з чоловіком хату. Марія любила їздити до Лесі на гостини. По-перше, хата неподалік лісу. По-друге, Лесин чоловік працює лісничим. У дерева закоханий, жартує Леся, більше, аніж в рідну дружину. У їхньому саду стільки всього смачного!
- Хто піде в магазин? Цукор закінчується, а вареників з вишнями всі хочуть, - гукнула Леся з порога.
- Не я! – це Лесин молодший син Миколка.
- І не я! – а це – старший Павло.
- Ми пасемось в малинах, - відповів за себе і за сестру Ігорчик.
Чоловіки зробили вигляд, що не почули: жваво говорили про сад-ліс-город.
- Доведеться виручати, - пожартувала Марія.
Коли виходила з магазину, на неї налетів нетверезий чолов’яга.
- Ма… Марія? Сто пудів… Марія, - перегородив дорогу незнайомець.
- Ви… ти… Славко?
- Славко, Славко. Впізнала. Звиняй, я тут трохи того… перебрав. Нині субота. Можна. Треба.
Ну, чому не запитуєш, як я живу? Зле живу…
- А Вікторія?
- Віктоооорія… Вона життя тобі, ні, мені, нам зіпсувала. Я хто? Трудяга! А вона? Пані! Я їй гроші, я все для неї, а вона… з чужих ліжок витягував. Ти пробач мені. Ні, не треба мені пробачати. А знаєш, давай за зустріч. По сто грам. Я маю чвертку.
- Я не п’ю, Славку.
- А я п’ю! І буду пити! А ти гордуєш. О, мій товариш іде. Гей!..
Марія кинулась геть.
- Лесю, я зустріла Славка. Він…
- Був п’яний.
- Ти знала?
- Знала. Не хотіла тобі розповідати…
Їй снилася межа, всіяна петровими батіжками. Немов маленький клаптик неба загубився на землі. Марія щось розповідала квітам. «Так-так…», - шепотіли вони, гойдаючись від подиху легенького вітру.
- Прокидайся, Марійко, я малини тобі назбирав, – Олесь простягнув повні пригорщі запашних, вогких від вранішньої роси, ягід.
Вона припала до його долонь. На малини скотилися солодкі сльози щастя.