«Давай потанцюємо, Єво»

Єва часто подумки вальсувала з Денисом. Під літнім дощем. Під зоряним шатром небес. Під музику вітру…

Раз-два-три… раз…

- Вони гарна пара, - перешіптувалися знайомі.

Раз-два-три… раз…

«Я кохаю тебе, Єво», - нечутно промовляє Денисове серце. Дівчина усміхається. Немов, чує…

- Денисе, розкажи про себе, - попросила Єва, коли хлопець проводив її додому. - Кажуть, твої батьки непрості люди. Професори. Чому ж ви опинилися в нашому райцентрі?

- Ми жили в столиці. Але змушені були перебратися в інше місце. Так склалося.

- А де твої батьки працювали?

- В інституті. А тепер от у школі. Звичайними вчителями.

- Чому?..

- Є речі, про які краще не запитувати. Пробач. Можливо, колись я все розповім.

- Ти сумуєш за своїм містом? Там цікавіше.

- Тут також можна жити. І ось тебе зустрів.

- А чому ти навчаєшся на фельдшера? Адже, мабуть, міг до медінституту вступити.

- Не міг, Єво, не міг…

Дівчину інтригувала таємничість Денисової родини. А сусідка, яка все знала, якось шепнула Євиній матері:

- Зою, краще б твоя донька не водилася з сином тих професорів. Щось начудили вони. Може, шпіони якісь. Живуть тихо. З дому - до школи. Зі школи - додому. Сама подумай: якщо вони вчені, то що тут роблять?

- Що ти верзеш, Галино? Які шпіони? Ну, не склалося щось. Чого в житті не буває?

- Я попередила. Дивися, аби Євку з училища не вигнали через ту любов.

Зою все-таки збентежили слова сусідки. Вона пробувала щось вивідати про «професорів». Але ніхто нічого толком не знав.

Єва, як жартувала її рідня, любила танці ще з колиски. Тому й вступила у культосвітнє училище. Вона була однією з кращих студенток.

Раз-два-три… раз… Єва кружляє у вальсі з Денисом. Вона щаслива. Хлопець зізнався їй у кохані. І запросив до себе, познайомив з батьками.

Але, здавалося, вони якось сумно дивилися на неї. Навіть співчутливо. Єві було ніяково. Розуміла: її родина проста. Батько - водій. Мати працює майстром на невеличкому підприємстві.

Потім матір покликала Дениса на кухню. Про щось тихо розмовляли. Єва замітила, що хлопець після цього похмурнів.

- Я не сподобалась твоїм батькам? - запитала після гостин.

- Що ти таке кажеш? Просто… просто мама хвилюється. А ще казала, що ти дуже вродлива. І твоя коса… Мама у захопленні.

- Справді?!

…Денис прийшов увечері до Єви додому. Без запрошення. Розгублений і стривожений.

- Мушу сказати тобі дещо важливе, - мовив, опустивши очі. - Ми виїжджаємо. Назавжди.

- З міста?

- З країни. З комуністичного раю.

- Як? Куди?

- В еміграцію. Мої батьки… вони працювали в інституті над серйозними проектами. Було багато заздрісників. Ну й, строчили різні кляузи, доноси. Мало не в зраді Батьківщини звинувачували. Батькам порадили на деякий час поїхати зі столиці. Загубитися у провінції. Це місто нам порекомендував татів товариш. Колись був тут. Сподобалося. Через усі ці проблеми батьки почали клопотати про еміграцію. Їм не дадуть спокійно жити і працювати. І тут… тут також серйозні люди приходили до нас. З органів. Ставили різні запитання… Я… я підвів тебе, Єво. Розчарував. Але я завжди, завжди буду думати про тебе. І кохати.

Єва половину з того, що сказав Денис, не розуміла. Осмислить це згодом. А поки нестерпно боляче, що втрачає Дениса. Він не сказав, чи писатиме їй. Напевно, ні. І вони більше ніколи не зустрінуться.

- Давай потанцюємо, Денисе. Востаннє, - крізь сльози сказала Єва.

Раз-два-три… раз… Вони танцювали під акомпонемент смутку і розлуки. З ганку на них дивилася Зоя. Відчувала тривогу.

Рано-вранці Денис із батьками залишили містечко.

Значно пізніше Єва зрозуміла зміст прощальної розмови з Денисом.

…Євген ревнував Єву до всього і всіх. Йому не подобалося, що дружина працює в будинку культури. Що бере участь у концертах. Що їй дарують квіти… Через це чоловік часто влаштовував скандали. Звинувачував бозна в чому. «А з Денисом я була б щасливою», - думала Єва. І на душі ставало невимовно гірко…

Одного дня Євген заявив:

- Я знайшов достойну жінку. Не вертихвістку. Буду жити з нею. Від сина не відмовляюся. Аліменти платити буду.

Єва зітхнула з полегшенням.

…Простуда добряче приклала Єву. Аж до лікарні дійшло: син з невісткою наполягли, аби не жартувала з хворобою. Щойно спала температура, Єва почала проситися додому.

- Ще рано, - категорично відповів молодий лікар і зашарівся. Володя, Володимир Павлович – Євин сусід через кілька хат. У зяті пристав.

Під обід у палату принесли новину: приїхали благодійники з-за кордону. Привезли гуманітарну допомогу. Цікаве жіноцтво пішло у фойє лікарні поглянути на заморських гостей, які добралися до їхнього райцентру. Не втрималась і Єва.

Головний лікар представляв іноземних добродійників.

- Містер Ден. Американський лікар. Займається благодійністю. У юності містер Ден деякий час жив у нашому місті.

Статний сивочолий чоловік кивнув головою. Усміхнувся.

- Денис! - вирвалося в Єви.

Їхні погляди зустрілися.

- Єва?! Oh my God! (О, мій Боже) Єва! Це ти! - емоційно вигукнув англійською мовою упереміж з українською.

Підійшов. Обійняв. На Євині очі набігли сльози.

- Я пам’ятаю наш останній вальс. Давай потанцюємо, Єво, - прошепотів.

Раз, два, три… раз… Вони танцювали під оплески, усмішки і сльози присутніх. Єва - у незграбному лікарняному халаті, в капцях, які норовили злетіти з ніг.

Головний лікар розводив руками, виправдовуючись перед районним начальством за нестандартну ситуацію. Він же не знав, що в містера Дена та його пацієнтки колись була любов…

Я навчу вас танцювати вальс…

Стефу Гнатівну школярі прозвали Зіркою. Бо викладала астрономію. Ніколи не зобидила жодного учня. І розповідала про далекі галактики, зірки й сузір’я так цікаво, що звичайний шкільний предмет видавався таємничою, загадковою казкою.
Крім астрономії, Стефа Гнатівна вела у дівчаток трудове навчання. Вчила шити, вишивати, готувати простенькі страви. У невеличкому райцентрі всі знали: в учительки золоті руки. Сама ж одягалася скромно. Сірий, синій, білий, чорний кольори підсилювали смуток, що зрадливо причаївся в її очах.
Якось купила гарну тканину. Квіти на ній аж сміялися. Пошила сукню. Іллю, чоловіка, обновка дружини роздратувала.
- Вчителька не повинна одягатися, наче жінка легкої поведінки. Віддай свою моду кому-небудь. Не про шиття думай - про синів. І город заростає.
- Скільки того городу? Кілька сотиків! Міг би й допомогти.
- Не чоловіча робота - з сапкою за місто бігати. Я - завгар. Відповідальність маю перед людьми.
Стефа не розуміла, чому Іллі подобається її принижувати. Чому злився, коли після заміжжя розпускала довге волосся. Тепер - тільки «хвіст» або «дулька». Чому не може терпіти одяганок веселих, яскравих тонів. Чому за п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки-виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.
Стефа ні на що не нарікала. Але люди й без того бачили: щастя, по дорозі до вчительки, заблукало й звернуло на іншу вулицю.      
У неї було два найкращих місця на землі - школа і город. Якби дзвінок не нагадував, що урок закінчився, могла б годинами мандрувати у розповідях Всесвітом, заворожувати учнів історіями про людей, що відкривали зорі… А на городі, упереміж з картоплею, капустою та іншою всячиною, її зустрічали квіти, метушливі бджілки, задумані джмелі. Стефа одягала свою душу у строкаті квіткові кольори. І під пташино-бджолиний переспів утікала подумки в інші світи, про які колись мріяла.
- Гнатівно, зачекайте-но! - гукнула сусідка Славця. - Ви зі школи? А я з ринку. Мій зірвиголова вчора на футболі капці порвав. Ходила дивитися, скільки взувачка коштує. Дороге все. Ваші хлопці до науки тягнуться. А мій з футболу і двійок не вилазить. А ви, Гнатівно, доки будете витівки свого терпіти?
- Кого? Який з моїх синів щось натворив?
- Та про Іллю я!
- А що?..
- А то не знаєте? З бухгалтеркою зі своєї роботи лямур крутить. Все місто знає, а ви ні?! Вона й мізинця вашого не вартує. Ой… Клятий язик. Ви, Гнатівно, зла на мене не тримайте.
Увечері, при синах, запитала чоловіка, чи це правда. Не відпирався.
- Тату, ти повинен піти від нас, - зовсім по-дорослому сказав старший, чотирнадцятирічний син Ярослав. - Ти ніколи не поважав маму і не любив нас.
- Ярославе, Сергійку, як же ми… самі? Це ж ваш тато…
- І піду! Піду! - вигукнув Ілля.
Коли хлопці полягали спати, Стефа почала опам’ятовувати чоловіка: стільки років прожили. Сини ось-ось дорослими стануть. Та й що люди скажуть.
- Жінка повинна бути, як вогонь, а ти… сірість, ні одягнутися по-людськи, ні…
- Ти ж дорікав мені нормальним одягом, розпущеним волоссям. Забув? Не любив зі мною ходити на забави. Навіть до своєї родини їздив сам. І на синів уваги не звертав. А знаєш, іди…
Ілля перебрався до своєї бухгалтерки. А Стефа подала на розлучення.
…Першого вересня Стефу Гнатівну було не впізнати. Вперше прийшла у брючному костюмі кольору морської хвилі, в босоніжках на підборах і з модно укладеним волоссям.   
- Ну, Зірка!.. Клас! - перемовлялися учні.
- Самі костюм шили? - цікавилися вчителі.               
Вечорами Стефа щось шила або перешивала для замовників. Учительської зарплати не вистачало. Їй байдуже, що думали колеги. Зрештою, вони й самі приходили до Стефи, аби пофантазувала над тканиною.
…Час збігав, наче вода крізь решето. Славко з Сергієм закінчили школу. Стали студентами. Вивчились. Привели невісток. Старший син подався жити у столицю, молодший - в обласний центр. Уже й прийшла пора про пенсію думати.
- Стефо Гнатівно, підете на пенсію, чи хотіли б ще попрацювати трошки? – запитав директор.
Вирішила: рік-два попрацює, а тоді відпочиватиме. Правда, останнім часом почала швидше втомлюватися. Сини радили звернутися до лікарів. «Це вже вік, діти». А на серці ставало тривожно…
- Онкологія у вас, Стефо Гнатівно, - тихо мовила медичка, колишня учениця Софійка. Тепер Софія Петрівна. 
- Скільки мені залишилося?
- Стефо Гнатівно, будете жити і жити. А зараз потрібно лікуватися. І не думати про погане.
Вчителька сумно усміхнулася. Софійка завжди червоніла, коли говорила неправду.
…Яблуні, що росли біля лікарні, розквітли неймовірно щедро. Стефа вдихала аромат весни і на шовкові пелюстки скапували її зболені сльози.
- Пані, не поливайте цвіт слізьми, бо вродять гіркі яблука. Я - Федір Степанович. Пацієнт цієї ж лікарні, - представився незнайомий чоловік. - Вдівець. Радію, що нікому буде оплакувати.
- Ви ще й жартуєте…
Вони зустрічалися під яблунями і говорили, говорили… Інколи Стефа забувала, що перед нею не учень, а її ровесник, і розповідала про далекі зорі й галактики. А він чемно слухав.
- Знаєте, Федоре, це, мабуть, недоречно, але найбільше шкодую за двома речами. Завжди хотіла навчитися танцювати вальс і побачити пальми. Не встигла…
- Стефцю Гнатівно, я навчу вас вальсувати. Змолоду гарно танцював. І ви обов’яково побачите пальми. Починаємо перший урок. Раз-два-три… раз…
Худорлявий, високий, він був схожий на хлопчиська з передчасно посивілим волоссям. Через вікна на них дивилися хворі, медсестрички, лікарі. Хтось плакав, хтось усміхався, хтось у ці миті забував про свої недуги…
- Раз-два-три… раз…
Федір Степанович ніжно підтримував Стефу Гнатівну. Їй паморочилося в голові. Чи то від хвороби, чи від перших кроків вальсу… 
Серпневі ночі сипали на землю зорі. Стефа любила зорепади - це святе небесне божевілля. В одну з таких ночей її душа відлетіла на котрусь із далеких галактик.
Федір Степанович уже не мав з ким вальсувати. І не міг… 
Йому приснилася Стефа. Щаслива, вродлива, усміхнена. «Я живу в дуже гарному місті, - розповідала. - Його оточують високі гори, вкриті снігами. Але в самому місті тепло. Тут ростуть пальми і мандарини. Мені тут дуже добре. Ходімте, я покажу вам місто…».
Він ішов разом зі Стефою пальмовою алеєю. Розглядав дивні, казкові, будиночки. Запитав, чому немає людей. Відповіді не почув. Лише тихі звуки вальсу…