«Благословіть нас....»

Ганна прокинулася пізно. Приготувала каву. Пила неквапом. На роботу сьогодні не йде. Щоразу відпрошується у свої дні народження. Святкує сама...

...Ганна мала чоловіка. І могла б мати сина. Найрідніші чоловіки вітали б її ранніми осінніми квітами. І подарунками-сюрпризами. Готували би щось смачненьке. А ввечері всі разом ішли б у затишний ресторанчик. Цю картину Ганна малює у своїй уяві роками...

Своїх дітей Ганна не змогла народити. Двох не виносила. Разом з Кирилом оплакувала ненароджених малюків. Чоловік заспокоював:

- Будуть у нас ще діти. Мусимо вірити...

І вона вірила. Але лікарі винесли остаточний вердикт: не буде малюка, бо більше не зможе завагітніти.

А їй усміхалися на вулиці чужі діти. Наче розуміли її біль. Наче відчували її любов...

Ганна працювала медсестрою в поліклініці. По сусідству був дитячий будинок. Вона часто спостерігала за дітьми. Сідала на лавку неподалік і дивилася, як діти бавляться, чубляться, як плачуть і сміються. Тільки, здавалося, їхній сміх інший, аніж у тих, які мають батьків. У нього інший тембр і відтінок...

А потім замітила русявого хлопчика. А, може, це він її замітив. Малий підходив до паркану і дивився на Ганну. Спершу вона не звернула на хлопчика увагу. А малий, бувало, стояв біля паркану доти, поки вона сиділа на лавці, або поки не кликала вихователька. 

Одного разу підійшла до хлопчика.

- Як тебе звати? - запитала перше, що спало на думку.

- Юрко.

У синіх очах малого було стільки смутку. Він переминався з ноги на ногу. Чекав, що вона скаже ще щось. Чи запитає. А Ганна не знала, про що розмовляти з малим. У дітей своїх знайомих вона запитувала, чи вони чемні в садочку, про успіхи в школі, чи слухаються батьків. А Юрко інший...

- Мені пора, - мовила. - Па-па...

Юрко помахав рукою. Ганна не знала, що після цього хлопчик гірко плакав. Бо думав, може, це була мама. Просто... не впізнала його. 

Після цього з Ганною мала розмову Юркова вихователька. Підійшла, коли Ганна сиділа на лавці. Просила не турбувати і не травмувати хлопчика.

Тепер Ганна звіддаля спостерігала за Юрком. А він знову й знову підходив до паркану й дивився на порожню лавку.

- Я знайшла нашого сина, - сказала чоловікові Ганна. - Його звати Юрком.

Кирило нерозуміюче глянув на дружину.

- Тобто, як знайшла?

- У дитбудинку. Я познайомлю тебе з ним. Ми можемо стати йому батьками.

- Я... не знаю... А де його рідні? Хто вони?

Кирило був у сум’ятті. Він не готувався до такої несподіванки. Зрештою, вони ніколи з дружиною не обговорювали можливості взяти у сім’ю чужу дитину.

...Ганна з Кирилом таки пішли до дитбудинку. Як зрадів Юрко, побачивши її!

Доля не гладила хлопчика по голівці. Його батьки загинули в автотрощі, коли Юркові рік виповнився. Родини, яка би взяла малюка до себе, не виявилося. І тут, у дитбудинку, чомусь його оминали ті, що шукали дітей. Так і доріс майже до п’яти років.         

- Юрко - розумний, допитливий хлопчик, - розповідала вихователька. - І слухняний. Тільки сміється рідко.

Зате тепер, коли стояв поруч з Ганною та Кирилом, з обличчя малого не сходила усмішка.

Ганна розуміла, що потрібно пройти довгий шлях, аби всиновити Юрка. Бюрократія... Але їй з чоловіком дозволяли на вихідні брати хлопчика до себе. І це були його найщасливіші миті.

...Ганна побачила, що Кирило чимось стурбований.

- Щось трапилось на роботі? - запитала.

- Нічого. Все гаразд.

- Хвилюєшся, що ми вирішили всиновити Юрка? Не можеш звикнути до цього?

- Ні, зовсім, ні...

- Може, зле себе почуваєш?

- Скажеш таке.

Згодом Кирило почав пізно повертатися з роботи. Пояснював: у їхньому відомстві то перевірки, то ще щось. А вона відчувала: поруч із чоловіком уже не так затишно, як було. 

Вона вкотре завела розмову про Юрка. Нарікала на бюрократію, бо не могла дочекатися, коли їхній хлопчик залишить казенні стіни. Кирило мовчав. І це знову її насторожило.

- Нам треба поговорити про інше... про нас, - сказав якось невпевнено.

- Треба, то треба, - відповіла жартома.

- Це серйозно, Ганно.

Він ніколи не звертався до неї так офіційно. Вона завжди була для чоловіка Ганнусею.

- Ми не зможемо всиновити Юрка.

- Чому?! Ти не можеш любити його, як свого сина? Ти звикнеш... потрібен час...

- Річ не в тому. У мене буде власна дитина.

- Яка дитина?

- Я зустрів іншу жінку. І вона... вагітна.

- А як же ми з Юрком? Я ж не зможу всиновити його сама. Ти ж розумієш...

- Пробач...

- Як про це Юркові сказати? Як, Кириле?! Ми йому подарували надію. А тепер її забираємо. Ми його зрадили. Ти зрадив.

- Я просто хотів свою власну дитину.

- І я хотіла... Вона, ця жінка, знає про Юрка?

- Так, я їй розповів...

Коли Ганна прийшла до дитбудинку, вихователька сказала, що її хоче бачити директорка. Виявилося, до неї приходила майбутня Кирилова дружина і матір їхньої майбутньої дитини. Вона сказала, що Кирило з Ганною розлучаються. Тому про всиновлення хлопчика не може бути мови.

- А він мені про розлучення ще нічого не казав, - мовила Ганна й вийшла з кабінету.

Юрко підбіг до Ганни. Вона обійняла його і з очей потекли сльози.

- Мамо, не плач, - і собі шморгнув носом хлопчик.

Вона не знала, як сказати йому невтішну новину.

...Кирило ще до розлучення пішов від Ганни. Вони жили в квартирі її батьків, тому чоловік ні на що не претендував.  

Ганні дозволили бачитися з Юрком. Вона пояснювала йому, що між дорослими інколи трапляються непорозуміння, власне, це й сталося. Але хлопчикові було важко осягнути ці тонкощі. Він лише розумів, що в нього не буде справжніх мами й тата.

...Гані стало сутужно з грішми, коли пішов Кирило. Старша сестра була на заробітках. Кликала до себе й Ганну. Їй не хотілося їхати. Але треба було. Знову пояснювала Юркові різні дорослі речі. Слухав мовчки, стиснувши кулачки...    

Минув час. Юрка перевели в інтернат для дітей-сиріт. Навчальний заклад був у віддаленому райцентрі. Про це Ганна дізналася в дитбудинку, коли приїхала у відпустку.

Збиралася до Юрка. Хвилювалася. Купила смаколиків. Хотіла придбати щось з одягу, але не знала, який у нього зараз розмір.

Ганна розповіла Юрковій учительці свою історію. Вчителька хлопця хвалила. Гарно вчиться, не бешкетує. Лише замкнутий.

Юрко зустрів Ганну прохолодно. Здавалося, це був не той хлопчик, якого вона знала. 

- Не треба до мене приїжджати! - випалив. - Не треба! Ви мені ніхто!

На клаптику паперу Ганна написала свою адресу.

- Тримай. Можливо, колись знадобиться...

...Ганна довго працювала за кордоном. Коли повернулася, влаштувалася медсестрою в приватну клініку. Якось зустріла Кирила з сином. Щасливі. Згадала про Юрка. Завжди відчувала провину перед ним. Він уже дорослий. Де він, що з ним? Може, поїхати до інтернату й запитати? Але поїздку відкладала. Наче, тримало щось...

...У двері подзвонили. Ганна нікого не запрошувала на день народження. Може, сусідка. Пішла відчиняти. Перед порогом стояли незнайомі хлопець і дівчина. З букетом ранніх осінніх квітів. 

- Я - Юрко, - сказав хлопець.  

- Юрко?! Той самий?..

- Пробачте, що тоді в інтернаті... я був неправий...

- Ти був дитиною.

- Я завжди думав про вас. Боявся, що ви змінили адресу.

- Заходьте. Будемо святкувати. У мене день народження. Зараз на стіл щось приготую. А ти, Юрку, як живеш?

- Я - медбрат. Закінчив училище. Хотів, як ви... бути в медицині. Ми з Танею вирішили побратися. У неї також нікого нема. І я... ми хочемо попросити, аби ви нас благословили... як мама...

Тарілка випала з рук Ганни. Розбилася.

- На щастя, - усміхнувся Юрко...

Казка про маму

Зоська пекла, варила, прибирала - чекала гостей. Ярина з чоловіком і дітьми мають приїхати. Колись вона по-доброму заздрила, коли в сусідів на гостину збиралася велика родина. Бо відколи померли батьки Зоська сама святкувала...

...Заміж Зоська не вийшла. Була мовчазною, міцною і найвищою з-поміж сільських дівчат. Тому прозвали «вежа». Простакувату Зоську хлопці оминали. Так і залишилася без пари.

Роботи Зоська не боялася. І в колгоспі працювала, і господарці лад давала. Допомоги не очікувала. Родичі, хоч і були, проте неохоче признавалися  навіть тоді, коли батько з матір’ю були живі. А потім наче й зовсім забули про Зоську.  

Іншу частину родини життя розкидало по світах. Когось у сибіри, когось – в еміграцію. І про тих, і про інших говорили в хаті майже пошепки. Зрідка приходили листи з-за кордону. Їх перечитували по декілька разів і ховали в стару дерев’яну шкатулку...

...Яринка не раз ночувала в сусідів, коли п’яний батько здіймав у хаті бучу. І дільничний, і голова сільради проводили відповідні бесіди, совістили, погрожували «закрити на п’ятнадцять діб». Вистачало ненадовго. Без пляшки Володька жити не міг. Як Марина витримувала паскудний чоловіків характер і побої - ніхто не знав. Донька також на собі відчула тяжку батькову руку.

Коли Яринка була в першому класі, мама завагітніла. Дівчинка хотіла братика. Гадала, коли він виросте,  захищатиме її з мамою від батька. Та дитини Марина не виносила. І сама зі світу пішла. Володька казав, що впала з драбини, начебто зле стало, сильно вдарилася. Мало хто в це не вірив. Селом пішов поголос:

- Таки добив той пияк свою жінку. І дитину ненароджену стратив.

Володьку сторонилися, Яринку - шкодували. Після смерті дружини Володька деякий час не пив багато. А потім знову почалося...

Яринка, як і раніше, втікала від батька. Часто ходила на мамину могилу. Розповідала свої жалі й плакала. Там і застала її Зоська - також нерідко навідувалась на батьківські могили.

- Не боїшся сама на цвинтарі бути? - запитала Яринку.

- Ні.

- Вечоріє. Тобі додому пора.

Дівчинка схилила голову й тихо заплакала.

- Ти їла що-небудь?

- В школі обідала.

- Голодна, значить. Ходімо.

Зоська пригощала Яринку вареною картоплею з кислим молоком. Вишпортала з шухляди кілька цукерок.

- На здачу дали. Я й забула про них. Бери, Ярино.

Коли майже стемніло, провела Яринку додому. Володька вже спав.

- Якщо того... батько нап’ється, прибігай до мене.

Яринка не раз робила уроки в Зосьчиній хаті. Володька дізнався, куди тікає донька. Прийшов до Зоськи на розбірки. Але та, наче важка артилерія, посунула на чолов’ягу. Вирішив не випробовувати на собі Зосьчин гнів...

Якось дівчинка залишилася в Зоськи ночувати. До Володьки прийшли «друзі». Пиячили довго.

Зоська нагодувала Яринку, постелила. Але дівчатко сон не брав. Зоська тихенько прочинила двері й побачила, що Яринка сидить на ліжку й дивиться у вікно.

- Ти чому не спиш? До школи вранці вставати треба.

- У вас так добре. Розкажіть мені щось.

- Та я... нічого такого не знаю.

- Розкажіть казку про маму.

- Ну, ти вже велика. Хто в другому класі дітям казки розказує?

Казок Зоська не знала. Хіба що про козу-дерезу чи солом’яного бичка. І то толком не пам’ятала. А казку про маму... Щось придумала б, але ж не знає, як то бути мамою. Пригадала своє дитинство, свою маму...

- Жила-була мама. У неї завжди було багато роботи. І тільки в свято мала трохи вільного часу. Мама любила свята. Особливо великі. Тоді хата пахла свіжим хлібом. Коли мама ставила хліб у піч - хрестила його, а коли витягувала - усміхалася. Мама рідко усміхалася. Але до хліба - завжди...

...Володьки не стало через кілька років після смерті дружини. Взимку не дійшов п’яний додому. Замерз. Яринка зовсім осиротіла. Ніхто з родини дівчинку до себе не взяв. У сільській раді вирішили відправити до інтернату.

Зоська останніми словами поносила покійного Володьку, не боячись гріха. Вона звикла до Яринки...

У неділю Зоська зібралася до міста. Поклала в сумку яблука, спекла паляничок. У місті купить цукерок. Навідається до Яринки.

Дівчинка зустріла Зоську, наче рідну душу. Розповіла, що до інших дітей приїжджають родичі, а до неї ніхто. Зоська аж сльозу пустила.

- Не переживай, я запитаю твою вчительку, чи можна тебе на канікули забирати. Якщо треба, розписку напишу.

В селі було невтямки: з якого дива Зоська за Яринку печеться. Та люди поговорили й перестали.

А невдовзі з’явилася набагато цікавіша тема. Родичка, яка жила за океаном, заповіла Зосьці своє добро. Благо, часи змінилися, і жінці не пропонували відмовитися від спадщини. Зоська розгубилася. Не очікувала такого дарунка. І не знала, що з тими грішми робити.

Почувши таку новину, свояки, які роками цуралися Зоськи, один за одним зачастили на її обійстя. Почали цікавитися, як живе, чи потрібно щось допомогти. Зоська їх відразу розкусила. Візитам не раділа. В гості не запрошувала.

А троюрідний брат безцеремонно заявив, мовляв, оскільки Зоська самотня, то повинна допомогти його дітям.

- Я маю кому допомагати! - відрубала.

- Доньці того пияка? Хто вона тобі? Та вона тебе використає і...   

Розлючена Зоська показала родичеві на хвіртку.

...Ярина закінчувала школу. В атестаті майже все «відмінно».

- Куди вступати будеш? - запитала Зоська.

- Нікуди. Роботу шукатиму.

- Наробитися ще встигнеш. Вчитися тобі треба. Я допоможу. Треба ж на щось ті гроші даровані пускати.

Ярина віднікувалася. Зоська наполягала. Ярина вступила в інститут. На історичний факультет. Зоська раділа, наче то її рідна дитина «вченою буде». 

Зоська Ярині допомагала, хоча до грошей ставилася ощадливо. І Ярину того вчила. Вирішила: все, що має, Ярині заповість. 

Після закінчення інституту Ярина залишилася працювати у великому місті. У вихідні часто навідувалася до Зоськи. А якось приїхала зі своїм нареченим.

- Михайле, я хочу познайомити тебе зі своєю мамою... названою мамою.

Зоська, почувши таке, від несподіванки присіла на лавку. А опанувавши себе, щасливо мовила:

- Як добре, що я нині борщу наварила...

...Сумувати на пенсії Зосьці ніколи. Господарку треба обходити. Ярина з чоловіком часто у вихідні приїжджали. Михайлові батьки навідувались. А коли народилася Зорянка, ще більше клопотів стало. Коли мала трошки підросла, Ярина деколи її в Зоськи залишала.

У неділю Зоська брала дівчатко до церкви.

- Ти ба, як гонорово несе себе «вежа», - перешіптувалися молодиці.

- Чужим добро віддала, а родині - дулю...

- А родина її бачила, поки спадщини не було?..

Зорянка щось щебетала, стрибала, сміялася.

- Бабусю, бабусю, розкажи казку. Але не про козу-дерезу, - просила.  

Зоська усміхнулася. Взяла дівчатко за руку.

- Добре, добре, пізніше розкажу казку про маму. А зараз будь тихо. Бозя чемних діток любить...