Материн щоденник

- Баю-бай, спи, Степанку, засинай, - тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… 
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.     
- Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, - гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
- Коли виросту, ви мені будете не потрібні! 
Люба затаїла образу на батьків і на брата.
Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» - запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка - шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили - за прикрий характер.         
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. А дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
- Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, - сміялися.
- Ще встигну! - відповідав. 
Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою - не виходило.   
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав з товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль…
- Антоне, ми втратили двох дітей, - мовила до чоловіка.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. 
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…».
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…».
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього.
- Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, - сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно? Якось простягнув доньці зошита.
- Мамин щоденник. Якщо хочеш - прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» - сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…».
«У Любці - перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…».
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…».                                             
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…».
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…».
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…».
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..».
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері - любити свою дитину, якою б вона не була…».
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». 
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…».
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері - чекати: і при житті, і після…».             
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…

Осінь пише коханим листи…

Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче осінь, - тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю концерт раннього осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На доріжки, алеї, стежки і стежечки, на чиїсь розгублені сліди дерева поволі скидають обрамлені у вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні був дуже теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися. Ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь - пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих листочків. І поетичні рядки про нас... «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем, хризантемами... Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»   
У мене все гаразд. Бережи себе».
Зимовий лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном морозно і падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе леді Одна Рукавичка. Хотів би зігріти твої руки. Але між нами стільки непорозумінь, недомовок… І відстань.
Ти якось сказала: «За поворотом моєї долі очікує інший. Не запитуй, хто він. Бо у твоєму житті я - не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту, яка роками терпить твої походеньки. Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами. Тепер зрозумів, що жартував над твоїми почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди намагалася бути благородною. І ця твоя жертовність… Гадаєш, вона була оправдана? 
Ти відпустила мене. Я пішов… Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», - сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, - відповів він. - Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя - не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка. Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене залишилася його музика...
Я шукаю у парку цього незнайомця. А його немає.  
Мабуть, на твоєму обличчі блукає іронічна помішка. Думаєш, цей дивак - моя вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався у тінь, ти сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Як я заздрю їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно й шепотіла: «Доброго ранку, світку. Я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони підіймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, - зітхала. - Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Хмари випадуть дощем», - відповів я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «яка згідна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» - поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», - відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», - мовила. «Вона сама відпустила мене». «Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «Ти - птах без гнізда…Ти - вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…» Лист залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…

Це просилося до хати щастя...

Валентина зрідка отримувала від чоловіка скупі повідомлення: «Привіт! Здоровий. Працюю. Вітання усім. Цілую. Олександр». Інколи на великі свята чоловік приїжджав додому. Привозив гроші, подарунки. І знову квапився залишити рідні стіни.
Олександр кілька років мав статус заробітчанина. Попрацював не в одній чужій країні. А тепер – у Росії. Саме звідти Валентина отримала від чоловіка останнє послання, яке перекроїло її життя: «Привіт! Ти повинна мене зрозуміти. Я – тут. Ти – там. Синові буду допомагати. Додому не повернуся. Я зустрів іншу жінку. Не осуджуй».
Заціпеніння, сльози, біль… «Ти повинна мене зрозуміти… ти повинна…». А хто повинен зрозуміти її? Подруги радили йти до ворожки. Сусідка пропонувала їхати в Росію і з’ясувати стосунки.
- Я навчуся жити без нього, - відповідала.
З віддаленого району до лікарні потрапила родичка Валентини. Попросили, аби деколи навідувалася до неї. Бувало, сиділа біля недужої уночі. Сашко, син, удома був сам. Хоча малий, проте Валентина довіряла тепер єдиному чоловікові у її житті. Десятилітній хлопчина на диво спокійно зустрів материне повідомлення, що батько залишив їх.
- Мамо, у тебе є я, - сказав.
Як боляче було їй слухати ці дорослі слова!
Олександр обіцяних грошей для Сашка не висилав. Жити ставало сутужніше. Зарплати – як кіт наплакав. Черевики стали Сашкові замалі. І вони муляли Валентині душу. Скоро день народження сина. Маленький ювілей. Десять років. Хотілося б подарувати щось таке… Сашко заслуговує.
У пригоді стала порада родички. «Валю, буває, що у лікарні немає кому уночі з хворою посидіти. Робота, діти… Запитала б, може найняли б тебе за якусь плату». Спершу вагалася. Тоді подумала: «А чому б і ні?». Родичка й допомогла знайти приробіток. Нічна опіка знадобилася її сусідці по палаті.
- Добрий вечір, - привіталася до своєї підопічної. – Як ви себе почуваєте?
Вона у відповідь ледь помітно посміхнулася і тихенько сказала:
- Я – Тетяна, Таня. Не турбуйтеся. Відпочивайте. Я скоро нікого не буду турбувати.
- Не кажіть так. Ви ще дуже молода.
- Мені тридцять три. Вік Христа. Я його не переживу.
- Вам потрібно спати, Таню. Мені також тридцять третій. Все буде гаразд.
Майже два тижні Валентина чергувала ночами біля Тетяни. Вона відчувала симпатію і жаль до цієї чужої жінки. Здавалося, Тетяна соромиться своєї недуги. Нікого не хоче турбувати. Терпить. І розуміє, що час веде жорстокий відлік її життя, можливо, уже дням.
Тетяну виписали. Молода медсестра байдуже кинула Валентині: «Вдома вмирати легше. Ваше чергування закінчилося».
- Ви не могли б приходити до нас додому, щоб доглядати Таню? – запитав у Валентини чоловік хворої. – Я вам віддячу. Ми живемо лише удвох. Я так не зумію. Це все, що я можу зробити для Тані.
- Не знаю. У мене син. Він ще малий. І робота.
- Подумайте, будь ласка.
Валентині було шкода Тетяни, її чоловіка, Сашка, себе…
Близько місяця вона опікувалася Танею. Володимир Кирилович, чоловік, справді щедро оплатив працю.
Цієї останньої ночі Тані відпустило.
- Мені легше, легше… - шепотіла.
Валентина хотіла розбудити Володимира Кириловича.
- Не треба, - зупинила Таня.
Валентина задрімала. Їй приснилася Тетяна. У білому вбранні. Усміхнена. Щаслива. Але врапт почала віддалятися. І… розчинилася у повітрі.
- Таню, Таню! Ви мене чуєте?
Душа залишила змучене тіло молодої жінки. Чоловік стояв навколішки біля покійної. Валентина вийшла у прохолоду темної ночі…
Вона не змогла повернутися до свого підробітку.
… Весняного вечора Валентина поспішала додому. Швидше б до тепла. Чобітки геть промокли. Раптом всю її обдало крижаною водою. Не вистачило сили, щоб, як годиться, послати водія до біса. Просто заплакала. Її кривдник зупинився.
- Пробачте. Здається, я вас десь бачив. Коли в нашому місті будуть ліхтарі світити і залатають діри на дорогах?
Валентина упізнала Володимира Кириловича.
- Я – Валя. Пригадуєте?
- Я підвезу вас додому. Застудитесь.
Володимир Кирилович розпитував про роботу, про сина.
- Ми вже приїхали. Вибачте, але на чай вас запрошувати не буду. У мене син. Він…
- Він може не зрозуміти.
Через кілька днів біля під’їзду будинку Валентину зупинив знайомий чоловічий голос.
- Доброго вечора. Пізно повертаєтесь додому.
- Що ви тут робите, Володимире Кириловичу?
- Хотів би напроситися до вас на чай.
- У мене…
- У вас – син. Познайомте нас. Можливо, порозуміємось.
Сашкові гість сподобався. Вони говорили про машини, фільми, у яких багато стрілялок і ризикових хлопців.
- Ви прийдете ще до нас у гості? – запитав Сашко.
- Якщо твоя мама дозволить, - відповів Володимир Кирилович.
Обоє глянули на Валентину. А вона лише знизала плечима. Розуміла: у них різні статки, різний статус. А як згадає Олександра…
Володимир Кирилович став навідуватися до їх оселі. Більше спілкувався з гостем син. Валентині ж було ніяково, боязко…
- Мамо, тато до нас не повернеться.
- Я й не чекаю його.
- А ми з Володимиром Кириловичем усе обговорили.
- Що?
- Ти дуже не рішуча.
- Облиш…
- Ми любимо тебе. Я і Володимир Кирилович. Він сам тобі скаже. А я не дотримав слова. «Продав» Володимира Кириловича. Мамо, я нічого тобі не говорив. Добре?
Валентина стояла біля відчиненого вікна. Осінь цього року видалася теплою. Вечори були схожими на літні. Вона любила погідне осіннє небо. І трішки сумне, щемливе осіннє тепло. У двері подзвонили. Це просилося до хати її щастя…

Світ, сповнений її очима

Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі - минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.
Очі коханої він виводив на тлі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними раділи квіти. Він малював їх безупину.
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби і олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту малюнка. Не міг пояснити, звідкіля таке світосприйняття і світовідтворення. Немов душа хотіла щось повідати світові й людям.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні, яких не можу наздогнати»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У неповних дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з ночі, то просто притихли на білому папері. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював? Годі про це дізнатися.
Муза одного дня відвернулася від нього. Ким він був для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він не міг не вірити. Їй подобалось, що він, кращий студент, приділяє їй багато уваги. Що пише її потрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі і одногрупники. Для неї ж це була чергова перемога.
- Ти не повернешся? – запитав він.
- А навіщо? – здивувалася вона.
- Бо я… я кохаю тебе.
- Що ти розумієш у коханні?
- Ти є моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
- Я не зможу без твоїх очей.
- Знайдеш інші.
- Таких більше немає.
- Дивак ти. Простий, наївний і… добрий. Бувай!
- Я не відпущу тебе… Ні… Не відпущу, - шепотів сам до себе.
Ці очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив розум, навіть на клаптиках паперу. Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка із знайомими очима. Миколу запитатували, хто це, він відповідав: «Вона».
Коли недуга загострилася, малював лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Вона в його уяву уже не приходила…
… Пригадуєте чудовий давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею? Скульптор витворив незрівнянно красиву статую жінки. І так закохався у неї, що вона, Галатея, ожила. У цій же історії все навпаки. Портрет не ожив, а талант помер.

Листи до ранкової кави

Олеся востаннє обвела поглядом помешкання, в якому жила з уже колишнім чоловіком. Знала, що шкодуватиме за кількома втраченими роками і за краєвидом за вікном.
Коли благовірний ішов на роботу, Олеся готувала собі міцну каву, і стоячи біля вікна, смакувала гіркий напій. Безмежне поле, високе небо, далекий горизонт і тиша у квартирі. Це заспокоювало. А увечері знову починалися традиційні безпідставні докори, порівнювання з іншими, звичайно, достойнішими, жінками...
Перед тим, як назавжди зачинити за собою двері квартири колишнього чоловіка, Олеся підійшла до вікна. Попрощатися з полем і небом. «Ти щось забула? - почулося за спиною. - Чи, може, хоча сльозу видушиш? Нормальні жінки так не йдуть».
Жінки не йдуть від нормальних чоловіків, хотілося сказати. Передумала.
«Такі, як ти, приречені бути самі. Думаєш, твої впертість і гордість комусь потрібні? І, взагалі, ти була великою помилкою мого життя», - знову кинув у спину колишній.
Олеся поклала на стіл уже не свої ключі. Такої порожнечі в душі давно не було. «То ти справді не забереш кухонних меблів? Я...». «Не заберу!» – мовила спокійно і переступила поріг уже чужої квартири.
... На вечірку йти не хотілося. Олеся розуміла, що Катя ображатиметься, десяток разів буде телефонувати. Катерина гарна подруга, все розуміє. І вечірку затіяла, щоб витягнути Олесю «на люди».
Сердито задзеленчав телефон. «Ти де? - шаленіла Катя. - У мене гості голодні. Я їм локшину на вуха вішаю, мовляв, краща подруга на роботі затримується. Мусимо зачекати. Словом, так: якщо не прийдеш - забудь назавжди про моє існування!».
Катерининих гостей Олеся знала. Крім одного. «Хто це?» - запитала. «А, товариш із-за кордону. Із Штатів. Його привели Кузьменки. Якийсь їхній родич. Не був у краї сто років. Нарешті вибрався. Могли б попередити, що не самі прийдуть». «Катю, не страждай. Вже й так тарілок на столі ніде ставити. У них там усе скромніше». «Це в них. А нас - по-іншому...».
Олесі випало сидіти поруч із товаришем із-за кордону. Упереміж україно-англо-російською підтримували світську бесіду. У товариша свій невеличкий бізнес, гарна родина. Наступного разу привезе до краю дружину. «А ваш чоловік на роботі?» - поцікавився новий знайомий. «У мене його немає!», - відповіла. На цьому розмова про особисте була закінчена. Перейшли до політики...
За роботою і клопотами Олеся не згадувала про вечірку, аж поки до квартири вихорем не влетіла Катерина. «Ти пам’ятаєш родича Кузьменків? Так ось, Кузьменчиха у мене попросила твою адресу». «А хіба вона її не знає?» «Та, ні, не домашню. Електронну. Тобто, адресу попросив її родич зі Штатів. Він хоче тебе з кимось познайомити. Чекай листа!». «Катерино, я листи від незнайомих адресатів не читаю. Ще вірус хтось пришле». “Олесько, гіршого віруса за твого колишнього немає і бути не може. А все решта - дурниці!».
Послання із-за океану прийшло суботнього ранку. Через енну кількість вибачень далекий і невідомий Тім просив прочитати його листа і, по-можливості, дати відповідь. Запевняв, що йому дуже сподобалися фотографії з нашого уікенду і розповіді друга про Україну. Оповів про себе і свою родину до сьомого коліна. Похвалив український народ за здобуття незалежності від Росії. І поставив півтора десятка різноманітних запитань. А кажуть, що американці позбавлені емоцій!
«Ти мусиш відписати! - категорично заявила Катерина. - І жодних - не буду та не хочу!». Катя з упертістю настирливого ревізора контролювала процес листування.
Олеся отримувала листи щоранку. Тім виявився великим романтиком, не дивлячись на свої далеко поза сорок. Він умів гарно про все розповідати. Олеся смакувала цими посланнями разом із своєю ранковою кавою. І коли одного разу не побачила чергового листа, засумувала. Навіть настрій пропав. Лист прийшов увечері. Тоді й Олеся тоном ображеної дитини написала: «Тім, моя ранкова кава не мала гарного смаку. Бо чомусь запізнився твій лист...».
І знову була енна кількість вибачень і обіцянка: листи до ранкової кави будуть обов’язково!
Олесі це листування нагадувало гру. Вона розповідала незнайомому чоловікові про себе, своїх друзів, роботу. А Тім влаштовував їй заочні мандри у найцікавіші місця своєї країни. Вона вже звикла, що кожного ранку прочитає традиційне: як твої справи? Як твій настрій? І побажання гарно провести день. А ще Тім висилав музичні файли - записував свою гру на фортепіанно. Бетховен, Бах... Від цього Олесина ранкова кава набирала особливого аромату. Цей запах нагадував забуте почуття... Олесю це бентежило. Вона пам’ятала слова колишнього благовірного: «Такі, як ти, приречені бути самі».
«Катерино, нічого з цих гарних листів не вийде, - сказала якось подрузі. - Хоча я вдячна і Кузьменкам, і їхньому американському родичу, і Тіму, і тобі. На душі трохи стало світліше. Поменшало образ. Це є справді гарна гра. Схожа на казку. Але пора повертатися до реальності. Ці ранкові послання... Розумієш, я почала звикати до них. А коли вони перестануть приходити, буде дуже боляче...».
«Олесю, не драматизуй ситуацію, - як завжди пішла у наступ Катька. - Твоєму колишньому треба писок натовкти. Через нього свою долю обминеш. Інша жінка мала б за щастя отримувати такі листи, а не чути кожного Божого ранку: «Гей, ти, моїх шкарпеток не бачила?!».
Якось увечері дався чути колишній: «Олесько, до тебе якась Надя телефонувала. З Італії». «І що ти їй сказав? Дав мій новий номер телефону? Це - моя шкільна подруга». «А що, я зобов’язаний давати твій номер телефону? Я сказав, що тут така ніколи не жила».
Через півгодини телефон обізвався знову. «Чого йому ще потрібно?», - спередсердя вигукнула сама до себе Олеся.
«Привіт! Як справи? Як настрій?..» - запитував Тім.
Більшої половини сказаного Олеся не зрозуміла. Чужа мова, хвилювання... Тім запитував, які квіти вона любить. Це ж треба було сказати - жовті троянди. А ще говорив, що збирається приїхати в гості. «Тебе зустріти?» - запитала. «Ні, я сам тебе знайду!» - відповів. «Коли?» «Це - сюрприз. Ти мені пробачиш?». «Я люблю сюрпризи. І твої листи до кави». «А я люблю твоє ім’я і твою дивну країну!»
«Катерино, ти уявляєш, Тім хоче приїхати. Але я не готова його зустріти. Тобто… Я боюся... Я...». «Олесю, він твою адресу знає? Знає! А як добратися з аеропорту - це його клопіт. Не в джунглях живемо. Наших жінок в італіях, іспаніях, португаліях також ніхто не зустрічає. І що, не дають собі ради?!».
... У суботу надвечір у двері Олесиної квартири несміливо постукали. Напевно, сусідська Наталя з черговим домашнім завданням. Батьки не пускають дитину на вулицю, поки не зробить уроків. «Заходь, Наталочко!». Стукіт повторився. Олеся відчинила двері. Спершу переступив поріг... величезний букет жовтих троянд. А за ним... «Привіт, Олесю! Як справи? Як твій настрій? Я - Тім. Я маю тобі сказати... я маю тебе запитати... Я приїхав сказати, що я тебе знайшов...».

Приблуда

- Ходімо в бухвет, Приблудо, - звертався до собаки, неначе до приятеля, дід Ілько.
Приблуда весело метляв хвостом, аж очі від радості світилися. Походеньки з дідом до бухвету були бажаною подією в собачому житті. Хтось кине об’їдка, а деколи й щось смачніше дістанеться. Приблуду ніхто не виганяв із захмелілої сільської ресторації.
Бувало, випивав дід Ілько. З туги - коли баба померла. А скільки старому треба? Сто-двісті грамів і ледве дорогу додому впізнавав. Орієнтир – Приблуда. Плентаються обоє поволеньки. На щастя, пес не зашпортується. Часом, добру годину додому брели. Дід відпочиває, Приблуда розуміє – чемно чекає.
Прибився Приблуда до діда Ілька, коли старий мало не завив від самотності. Десятки років з бабою Уляною прожили. Двох дітей виростили. Разом зостарілися. За все життя Уляна один раз зрадила своєму Ількові – першою залишила суєтний світ.
Зостався старий сам на хуторі. Кликали діти до себе. Вперся: до міста жити – ні ногою!
Стояла дідова хата на високому горбку. Здалеку здавалося, що комин і дерева впираються в небеса. Особливо взимку. Глянеш, і справді, наче величезний шмат сірого неба влігся спочити на дідову оселю.
Ілько любив своє обійстя. Дарма, що хату зайшлі вітри смикали зі всіх боків. І дощі лупили, мов оскаженілі. А дідові що?
- Мені тут дихати вільно, - казав. – Та й господар повинен коло землі бути.
- Ех, діду, - зітхали молодші хуторяни, - який з вас господар? Окраєць поля невістки доглядають.
- А я горобців пильную, - усміхався старий. – Та й Приблуда…
Дід любив розповідати про знайомство з псом. Ступив Приблуда на дідове подвір’я безіменним. Побачив Ілько гостя, та й мовив:
- Чий ти, Приблудо?
Виявилося, нічий. Так і зосталися жити удвох. Собака втямив: тут його любитимуть. І тут він потрібний.
З тих пір дід без приятеля ані кроку. Тільки як до церкви йшов, то зачиняв у сінях. Аби не пропав пес.
Приблуда був мудрим. Крекче, бувало, старий, що в попереку ломить, або якась колька поміж ребра влізла, а собака жалібно дивиться, аж якось винувато. Або несе Ілько дві хлібини вагою у вісімдесят літ, а Приблуда очі додолу опускає, немов сказати хоче: «Вибач, діду, не вмію допомогти тобі».
Якось трапилося лихо. Повертався дід з бухвету після сто-двісті грамів, спотикнувся, впав. Осіння земля вже бралася памороззю. Кілька годин пролежав на холоді. Заслаб. Забрали до сільського шпиталю.
Поки лікувався, Приблуда весь час під лікарнею крутився. Гляне старий у вікно – а пес гав-гав, хвостом круть-круть. Люди дивилися на те і сльози витирали. Ніхто пса не ображав. І, як належить, Приблуда справно отримував сніданки, обіди і вечері.
Коли відпустили старого додому, пес був на сьомому небі від щастя: скакав, лизав натруджені Ількові руки. Не куди-небудь повертаються, а на господарку.
Отак і прожили дід Ілько з Приблудою чотири роки. Вранці старий інформував пса про погоду, а той з розумним виглядом слухав. Ось тільки після Ількової пригоди до бухвету Приблуда ставився насторожено. До середини приміщення більше не заходив. Чекав господаря під дверима. А коли чув про «сто-двісті грамів», псячі вуха ставали сторчма, наче антени. А писок – злісним. Проте від завсідників корчми й надалі Приблуді щось перепадало.
Навесні дід заслаб. Від старості. Відчував, що скоро залишить хату і окрайчик поля. Та не те гризло діда. Що буде з Приблудою? З собою ж не забереш.
Вони попрощалися, як люди. Плакав дід і плакав пес.
- Не вини мене, Приблудо. Вже Уляна зачекалася…
Поховали старого, а хату залишили відчиненою. Нічого там брати, а Приблуді треба ж десь ніч переночувати. Снував пес, мов тінь, з подвір’я в сіни, з сіней – на подвір’я. Потім прийшов до села. Люди давали йому їсти, а він, нерозумний, відмовлявся. Може, хотів швидше згинути. Діти хотіли погладити пса – він сторонився. А раніше любив малих.
Ступав пес тяжко, неначе колись його господар з тяжкою ношею прожитих літ.
- Ти ба, люди добра не пам’ятають, а собака,.. - по-філософськи міркували завсідники корчми.
- Не протягне довго Приблуда…
- Псяча душа вартує двох людських…
Повернувся Приблуда на Ількове обійстя і більше його не бачили. Скінчилося життя собаче, чи то від віку, чи то від туги.

"За щастя твоє..."

Під Соломіїні ноги з ялинки впала шишка. Гарна, продовгаста, трішки наїжачена. Дівчина глянула вгору: от дивно, наче хтось невидимий знає, що сьогодні в неї день народження. І гадки не мала, що це буде єдиний її подарунок.
Колектив, у якому недавно почала працювати, чи то байдужий, чи інертний. Чужим життям, окрім заступниці директора Віти, на людях – Вікторії Леонідівни, ніхто не цікавиться. Вікторії поза тридцять. Вона не втомлюється чекати гідного кавалера з гідними статками. Проте принци на білих конях, себто, «Мерседесах», заступницю шефа вперто не помічають. Певно, тому Віта не долюблює молодих дівчат. Недоброзичливість начальниці вловила на собі й Соломія.
Вікторія Леонідівна вітала співробітників зі святами на власний вибір. Шефа. Головного бухгалтера. Шефову пасію. Шефового водія. І декого з тих, хто приносив Вікторії каву, щось до кави і не втомлювався вихваляти її чесноти.
На роботі Соломія не встигла завести подруг. Зате чоловіча половина симпатизувала новій працівниці.
Соломію робили гарною очі. Великі, спокійні, сині. У школі та в інституті вони не одного могли б звести з розуму. Але ті очі дісталися Соломії. Тому були безпечні для численних залицяльників.
Грудневий вечір закрався раптово. Небо опинилося у сніговому сповитку. Здавалося, вітер хотів вивільнити світ від білої пелени. Він розшарпував, розвіював холодні шати. За вікном танцював хаос.
Шеф милостиво дозволив піти з роботи раніше. Раділи всі, крім Соломії. Куди їй поспішати? Коханий став колишнім. Її сині очі не втримали хлопця перед зрадою ліпшої подруги. Також уже колишньої.
Забути про власне свято. Заплутатися у завірюсі. Загубитися у зимі. Поспішали, шпорталися у снігах люди. «Ну привітайте ж хто-небудь! Усміхніться хоча б!», - безмовно голосило Соломіїне серце. Ніхто не почув…
І вдома не згадали про її свято. Точніше, згадали, коли Соломія пішла на роботу. В хаті прокотилася чергова родинна буря. Відколи Соломія з’явилася на світ, батько пиляє матір за її сині очі. Тато – кароокий, мати – також. А донька? Звідкіля ці величезні сині очі? Чиї вони? Батьки сперечалися, а Соломія відчувала вину.
Після скандалів у квартирі наставала тиша. Так могло тривати день-два. Кожен Соломіїн день народження – традиційний день суперечок. Через оті родинні перипетії дівчина сторонилася залицяльників.
Павло був першим її серйозним захопленням. Але до того часу, поки не запитав:
- Соломіє, це правда, що ти… ну, твій батько - це не твій батько?
Від здивування очі дівчини стали ще більші і синіші.
- Дурниця! Як ти міг таке подумати?
- Мені Наталка сказала.
- Що ще вона тобі сказала, Павле?
- Ну… якщо твоя матір… словом, ти також можеш… зрадити…
Соломія безмовно повернулася і пішла геть. За кілька хвилин вона втратила Павла і найкращу подругу.
- Мамо, це правда? - запитала Соломія після Павлового одкровення.
- Що правда?
- Хто мій батько?
- А ти не знаєш?
- Звідки мені знати?
Дівчина вперше в житті таким тоном розмовляла з матір’ю.
- Це він тобі сказав?
- Хто?
- Та нічого я не казав, - крикнув з кухні батько.
А потім зателефонувала Наталка. Просила вибачення. Мовляв, позаздрила, бо Павло гарний хлопець, ось і наговорила дурниць. А почула новину випадково від своєї матері. Може, це й неправда. Але люди кажуть…
Соломії було нецікаво слухати, що кажуть люди. Вона поклала слухавку. Підійшла до дзеркала. Великі сині очі споглядали сполохано-сумно. Наче хотіли сказати своїй господині: «Нічого не запитуй. Не знаємо…».
… Бам-бам-бам… Дванадцята ночі. День народження закінчився. Врапт Соломія спохватилася. Побігла на кухню, відкоркувала шампанське. Наповнила келих золотистим трунком. «За твоє здоров’я, Соломіє. За щастя. За…». У келих скотилася сльоза. «Тільки не плакати», - вмовляла себе дівчина. Проте душа захотіла бути неслухняною. А на думку спав віршик зі шкільних років: «Пусть снежинка пушистого снега поцелует тебя от меня». Ці рядки завжди смішили Соломію. А сьогодні вона збагнула, що в цих маленьких банальностях живуть радощі, незруйновані почуття…
Із телеекрана симпатичний співак дарував своїй, а радше, якійсь абстрактній коханій, серце, любов, ще й на додаток – півсвіту. «Навіщо їй так багато?» - промайнуло недоречне запитання у Соломіїній голові. Дівчина усміхнулася. І тихенько увімкнула свою улюблену пісню: «Від туману і тополі народився вітер в полі. Народився він в сорочці голубій. Його весна в гори звала, його осінь чарувала. А він зиму щирим серцем полюбив…»
Соломія крізь вікно зачудовувалася шаленим сніговим танцем, у якому загубила голову груднева ніч.
«Вітер в зиму закохався, дні і ночі милувався…» Це ж про неї, про неї... Але Соломія ще не знала, що крізь передноворічні заметілі добирається до неї її Доля. Просто небесний годинник ще не пробив щасливий час. Але стрілки вже наздоганяють одна одну…

Послухав друга

- Можна у тебе винайняти житло? Я хочу відпочити.
Втомлений, розгублений, посивілий - він чекав на відповідь. Не встигла нічого сказати. Прокинулася.
Ранок стукав у вікно прохолодними сонячними промінчиками. Ще б подрімати. Заплющила очі. Але в голові крутився сон. І спогади.
Світозар... Багатенько років минуло з часу їх зустрічі. Але вона пам’ятає це гаряче літо. Навіть день. То була середа.
- У нашому видавництві з'явився холостяк, - забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім'я чого вартує - Світозар!
- Звідки знаєш, що холостяк?
- Любко сказав. Вони приятелі.
- Один холостяк на п’ять холостячок. Шкода чоловіка.
Вони зустрілися у кабінеті Любка, точніше, Любомира Ігоровича – шефового заступника і правої руки.
- Соломіє, це – наш новий бухгалтер Світозар.
Їх очі зустрілися, посміхнулися, сполошилися…
- Світозаре, а це – Соломія. Наша художниця. Раджу завітати до її кабінету. Ми часто забігаємо туди на каву. Чудове місце для гарного настрою.
У кабінеті Соломії, який називали виставковою залою, красувалася галерея потішних портретів-шаржів співробітників. А ще вона любила малювати небо: втомлене вечірнє, ніжно-сонне ранішнє, гаряче від літнього сонця, захололе від морозів, суворо-грозове, нічне - з усміхненими зорями, осіннє – з відтінком тихої печалі…
Друзі і колеги знали: Соломія любить квіти. Вони приносили до її «зали» вазони, букети і букетики. А вона вміла готувати неймовірно смачну каву. І з радістю пригощала нею гостей.
Через кілька днів Світозар несміливо переступив поріг її «зали».
- Хотів переконатися, що Любко каже правду, - пожартував. - Скільки неба! Ваші картини… вони неймовірні. А це…
- Це – моя доня. Сидить на хмаринці і гойдає ніжкою. Світозаре, можна вас пригостити?
Вона готувала каву. А він роздивлявся картину з маленьким білявим дівчатком.
«У неї сім’я. А я думав…», - картав себе потай.
«Гадає, у мене гарна родина», - вела діалог сама з собою.
«Чому жінки, які мені подобаються, заміжні?» - дивувався.
«Невже йому ще не сказали, що художниця – розлучена?»
- Будь ласка, ваша кава.
Узяв горнятко з її рук. Припав устами до запашного напою. Аромат кави упереміж із тонким, вишуканим запахом парфумів цієї жінки п’янив, зачаровував його.
До «зали» влетів Любко.
- Соломіє! О, Світозар… Як тобі кава? Соломіє, треба терміново накидати ескізи до нової книги. Придумай щось просте, оригінальне, основне – не банальне. Допивай каву, Світозаре. Мене вже тут нема.
- Так завжди у нас. Під кінець робочого дня нагальні справи. Вибачте, Світозаре, мушу зателефонувати подрузі, щоб мою малечу з садочка забрала.
- Чоловік у відрядженні?
- Чоловік у розлученні.
- Перепрошую...
- Нема за що.
Йому стало легко. Вона вільна!
Світозар почав частіше заходити до її «зали». Він «приміряв» цю жінку до свого холостяцького статусу. І вона йому пасувала. Навіть подумки подружився з її донькою.
«Я закохався в цю жінку», - мусив зізнатися собі.
«Невже я закохалася?» - боязко запитувала у себе.
Після невдалого заміжжя Соломія й на холодне дмухала. Залицяльників ігнорувала.
Якось неначе випадково Світозар наздогнав її після роботи.
- Поспішаєте за малечею?
- Ні. Донька в селі у бабусі.
- Соломіє, я можу вас запросити у мій улюблений ресторан? Біля парку.
- Гадаю, можете.
«З ним затишно і легко», - переконувала себе.
«Я почуваюся щасливим закоханим хлопчиськом поруч з нею».
«А я, було, зневірилася у чоловіках».
«Шкода, що не зустрів її раніше. На тій картині могла би бути наша донька. А, може, син…».
У колективі жваво обговорювали їх стосунки.
- Світозаре, у тебе серйозні наміри щодо нашої художниці? – запитав Любко.
- Чому б і ні?
- Вона ж розлучена. І з дитиною. Тобі б своїх дітей мати, а не чужих годувати.
- Соломія мені подобається. Розумієш?
- А ти знаєш, чому вона розлучилася?
- Це – не таємниця. Її колишній чоловік коханок мало не додому водив.
- Може, мав коханок, бо була на те причина?
- Я тебе не розумію, Любку.
- Думаєш, Соломія свята!?
- Тобто?
- Це мої власні здогадки. Художники, художниці… Ті творчі натури не ангели. Їм натхнення потрібне. Нові враження. А тобі треба нормальну сім’ю. Світозаре, як друг раджу - викинь її з голови.
Настирливий Любко провів не одну подібну «дружню» бесіду. Врешті-решт Світозар здався. А щоб, бува, не передумав і не повернувся до Соломії, Любко познайомив його зі своєю далекою родичкою, з якою Світозар невдовзі й одружився.
На Соломіїних картинах небо тепер було стривожене, розкуйовджене хмарами, розхристане вітрами, розіп’яте смутком. На тих картинах беззвучно ридала-тужила її душа. Не таїла образи на Світозара. Чомусь не могла. А ось Любко… Не раз хотіла підійти і запитати: що поганого вчинила йому? Чому вирішив, що може розпоряджатися чужими долями? Передумала. Хай життя розсудить. І воно розсудило…
Любкові перестало фортунити, коли шефа забрали у столицю на підвищення. Новий директор влізливого заступника скоро позбувся. А оскільки Любко, крім керувати, нічого більше робити не вміє, то не затримувався надовго в жодній організації.
Світозар крутиться на двох роботах. Підростають сини-близнюки. Дружина подалася на закордонні заробітки. Але ні Світозарові, ні хлопцям від того не легше, навпаки. Зустріла там іншого чоловіка. Живуть «на віру». Зі Світозаром розлучатися не хоче. Синами не переймається.
Недавно Соломія зустріла Світозара. Якби не спинила і не заговорила, то й не помітив би. Брів, як у воду опущений.
- В одному місті живемо, а скільки років не бачилися. Ти не змінилася, Соломіє.
«Який він сивий! Як подався!» - мовила подумки.
- Читав про твою виставку «Мої небеса». Вітаю.
- Це вже не перша виставка.
«Якби ти знав, скільки тих небес я присвятила тобі».
- Пробач, що послухав тоді Любка. Я…
- Не варто, Світозаре. Ти послухав свого ліпшого друга.
… У її спогади увірвався телефонний дзвінок від чоловіка:
- Добрий ранок, сонечко. Вже прокинулася? Маю гарну новину. Домовився про твою виставку у двох закордонних галереях. Їх зацікавили твої небеса.
- А я задумала нову картину. Хочу намалювати щастя. Як гадаєш, якого воно кольору?