Ярина і Марина

Ярина мріяла бути схожою на свою вчительку Марину Львівну. Вона носила взуття на підборах. Гарно одягалася. І прикрашала блузки та сукенки елегантними брошками. І це дуже подобалося дівчинці.

Вчителька була молоденька, щойно після інституту. Її родина жила у місті, в іншій області. Вона ж мешкала в сусідньому селі, куди Ярина ходила до школи. Історію викладала.                 

Ярина гарно вчилася. Але десятирічки не закінчила. Бо середня школа - далеко. А вдома четверо молодших сестер і братів. Старша Ярина - за няньку.

Марина Львівна пробувала поговорити з Ярининим батьком, але той відрізав:

- Поки повернеться з тієї науки - темінь за очі візьме. А малі з ким будуть? 

Брати і сестри підросли. А батько став ще сердитішим. Частіше кричав на матір:

- Твої вишкребки їдять, як коні! І лахів їм не настарчиш! Грицько черевики порвав. Хай тепер босий ходить. А Ярина доки буде в дівках сидіти? Хай би вже вступилася…

Але тин багатодітних і бідних Гнатиків - так у селі називали Ярининих батьків, хлопці не підпирали. Хоча Ярина вдалася вродою. Тож коли Яків, старий парубок із сусіднього села, куди раніше ходила до школи, заслав сватів, батьки зраділи. Та й достатки в родині майбутнього зятя водилися. 

Яків ревнував дружину до кожного стовпа і стовпчика. Не раз руку піднімав. Боялася свекрам поскаржитися. А ті нічого не знали, поки так побив, що молода жінка втратила первістка. Після того свекор пригрозив безпутному синові, що «заявить до органів, аби посадили». Свекри до невістки ставились добре. І оскільки дітей, крім Якова, не мали, сподівалися, що доглядатиме їх на старості Ярина.

Яків тихо ненавидів дружину. Але більше не бив. Вона ж завагітніти вже не могла.

Свекор допоміг Ярині влаштуватися санітаркою в місцеву лікарню. Коли закінчувалися городні роботи, жінка ходила до бібліотеки. Оселя свекрів була майже по-сусідству з книгозбірнею. Чоловік злостився, але терпів Яринині вибрики. Так називав відвідини бібліотеки. А свекри тішилися. Все село знає, що їхня Ярина любить книжки читати.

І головний лікар хвалить невістку. Гарна працівниця, уважна до хворих. Марина Львівна також часто заходила до бібліотеки. Там і подружилися колишня учениця зі своєю улюбленою вчителькою. Марина Львівна  запрошувала Ярину додому. Спершу в селі дивувалися з їхньої дружби. Потім звикли.  

Ярині кортіло запитати, чому Марина Львівна залишилася вчителювати в селі. Щось про родину. Чому не вийшла заміж. Але не наважувалася. Мине час і вчителька сама розповість Ярині свою таємницю…      

У тридцять п’ять Ярина овдовіла.

- Ти не залишиш нас? - з тривогою запитала у невістки свекруха після похорону сина.

- А ви цього хочете?

- Ні-ні. Навіть не думай. З язика зірвалося.

- Не залишу. 

- От і добре. Тепер ти - за господиню. Ось, тільки…

- Що?

- Нічого…

Свекри переживали, що в Ярини може з’явитися залицяльник. Бо про жінку в селі ніхто лихого слова не скаже. А вона й не думала про друге заміжжя. Хоча про справжнє кохання знала лише з книжок…      

Ярина доглянула свекрів. Уже й самій поза шістдесят. А Марина Львівна давно на пенсії. Як і раніше, приятельки навідуються до бібліотеки. Тепер їх у селі жартома називають професорками. Або: Ярина і Марина.   

Навесні Марина Львівна застудилася. Ярина двічі на день провідувала хвору.  

- Ярино, маю сказати дещо важливе. Я записала на вас своє майно (вчителька усіх своїх колишніх учнів кликала на «ви» і навіть подругу). Не багато я його нажила. Але ж треба комусь залишити.    

- Дякую, але, певно, у вас родичі є, - спантеличено мовила Ярина. - А я… Мені свого добра вистачає. Якби діти були, а так…

- Нема в мене ближчої людини за вас, Ярино…  

…Марину взяли з дитбудинку крихітним немовлям. А через два роки у прийомних батьків народилася власна донька. До Марини ставилися добре. Хоча рідній дитині тепер любові діставалося більше. Правди Марина не знала, тому гадала, що над молодшими завжди більше трясуться. І Неля - не виняток.

На останньому курсі інституту до Марини набивався в кавалери Руслан з фізмату. Хлопець їй не подобався, тому взаємністю не відповіла. Після цього почав залицятися до молодшої Марининої сестри. Шукав вигідну партію. А ці дівчата саме те, що треба. Точніше, їхні батьки при посадах і статках.

Не минуло й трьох місяців, відколи Неля з Русланом почали зустрічатися, як хлопець запропонував їй заміжжя. Дівчина відповіла згодою.

Якось Руслан прийшов до їхньої квартири, коли Марина була вдома сама. Від хлопця несло спиртним. Сказав, що прощався зі своїми холостяцькими буднями. З цього дня усе й почалося. Сестрин наречений збезчестив Марину. І пригрозив, аби мовчала, бо такий поголос пустить… Насправді ж, не хотів втрачати своє майбутнє сите життя.

Вона ніколи й не зізналася б про цей сором, якби не завагітніла. Розповіла матері про Русланову витівку. А той звинуватив в усьому Марину, мовляв, позаздрила молодшій сестрі, спокусила. І жінка не втрималася. У пориві гніву сказала Марині, що вона не рідна.

- І негайно на аборт! А після закінчення інституту - в село на роботу. У найвіддаленіший район! А краще - в іншу область. Подалі звідси. Назавжди! Мабуть, та, що тебе народила, така ж розпутна була. І щоб нікому ні слова! Спробуй лише зробити з нашої сім’ї посміховисько.

А сестра зневажливо кинула:

- Повія!

Лікарі попередили: більше дітей у Марини не буде. А їй було боляче і байдуже. І хотілося втекти світ за очі. Батьки через знайомих знайшли роботу в сільській школі у сусідній області. І заборонили приїжджати додому.

- Куди ж ви їздили влітку, під час відпустки? - здивовано запитала Ярина.  

- До інститутської подруги. Дітей допомагала глядіти. Вона відразу після навчання вийшла заміж і народила двійню. А через півтора року - ще одну дитину. Катя сиротою була. Нікому допомогти. От я й проводила в неї «канікули». Дивно життя складається. Ми з Катею подружилися на першому курсі. Вона - з інтернату. Я - із забезпеченої сім’ї. Доля знає, кого з ким зводити. Вона у нас з Катею, як виявилося, було схожою.  

- І ви більше ніколи не бачилися з батьками?

- Писала листи. Але відповіді не отримала. І їздила. Здаля бачила батьків, сестру… А потім померла мама. Катя прочитала в газеті співчуття і зателефонувала. Про похорон мене ніхто не повідомив. Це трапилось восени. Щойно почалися канікули, я поїхала до міста. Було надвечір’я. На лавці напроти під’їзду сидів батько. Я присіла неподалік. Він кілька разів глянув у мій бік і не впізнав. А, може, зробив вигляд. Тоді мені було сорок два… Батька також давно нема. А сестра й досі гнівається…

- Ви б Каті своє майно записали.

- Нема її тут. Молодша донька закордоном живе. Забрала Катю до себе, коли та овдовіла.   

Ярина витирала сльози.

- Що ж ви плачете, наче уроків не вивчили? - сумно пожартувала Марина Львівна.

А Ярина своє пригадала. Як боялася батькового гніву. Як хотіла вчитися, а змушена була глядіти молодших братів і сестер, які тепер про неї згадують вряди-годи. Як її молоде тіло гамселив підстаркуватий чоловік. Але найбільше болить втрата дитини, за душу якої Ярина молиться все життя. А на Пасху     

пригощає крашанками чужих хлопчиків і дівчаток. Марина Львівна, за прикладом подруги, також дарує дітям свої писанки.   

…Ярина покрикує на курей, що розлінилися нестися. Треба ж назбирати яєць на свята. Марина Львівна їх розфарбує. В неї так гарно виходить. А на Великдень роздадуть біля церкви крашанки дітям. Старі люди казали: якщо дати свячену крашанку чужій дитині, то Господь пригостить на Небесах і твоє дитя…      

«Ти живеш на вершині писанки…»

Пташинка сподобала місце над її вікном. Поверхом вище живе щаслива молода сім’я з бешкетниками-близнюками. А через стіну - бабуся Соня, яку маленькі правнуки називають Сонечком. Діти і внуки Соні-Сонечка мешкають окремо, проте навідуються майже щодня. Їй уже за сімдесят, але інтелігентність надає віку особливого шарму, а доброта скрашує роки.

Біля вікон цих людей здалося б пташці «будувати» свою хатинку. Але вона вибрала вікно самотньої молодої жінки.

Мініатюрна «пучка духу» приносила в дзьобику малесенькі гіллячки та іншу всячину й мудрувала над «апартаментами». І щось «розповідала» на своїй пташиній мові.        

- Юлечко, ви бачили «квартирантку» над своїм вікном? - запитала Соня-Сонечко.

- Їй із сусідами вище, або з вами було б веселіше.

- Дорогенька, птахи і щастя знають, де вити гнізда.

Юля сумно усміхнулася…

…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, «що то за одна тут поселилася». Ні чоловіка, ні дітей. Модно одягається. Кропиться парфумами аля «коштують, певно, з холєри дорого». Вечорами бігає в парк, а «може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло-друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони…         

Юля перебралася сюди, де колись вчилася й познайомилася з Іваном. Вони  обоє народилися і виросли в одному місті й, можливо, ніколи не зустрілися б, якби не навчання в університеті в сусідній області.    

…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь з бабусею. Від них і перейняв талант. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.     

Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили - квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр.

Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийогось вірша, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…». А він жив на вершині її щастя. Тепер живе на вершині смутку і спогадів… 

…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.

Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.

- Хапайся за щось! - гукали дорослі малому.

Вода була холодна, а течія сильна. Переляканій дитині годі було впоратися.     

Іван віддав наплічника Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого увечері підстрибнула температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана узварами. Й мовила біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому.

Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка сказала господині:

- Йому суджено стати її ангелом.

Навіть не здогадувалася, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…    

Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі - чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де була тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди-небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…

У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялася з Іваном. Та її пам’ятала.

Юля сиділа на березі, де Іван кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.

- А ти прости її, - почула позад себе чийсь голос.

Гуцулка-знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч.

- Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.

- Як жити далі? - запитала Юля чи то в гуцулки, чи в світу.

- Ангел підкаже, - мовила знахарка і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.

Гори огортали вечірні сутінки. Холодало. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.

- Ніхто не винен, ніхто, - шепотіла.                     

Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. А, може, дякувала за прощення…

Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, в якому познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І одного дня вирушила за порадою до старої гуцулки.

- Нічого лихого в снах нема, - сказала та. - Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а, може, й долю. Він, як ангел для тебе. Любив на землі - любить і на небесах. 

Юля сказала батькам, що шукатиме житло і помешкання в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з роботою все влаштувалося.

Місто було для неї, мов людина. Обіймало теплими спогадами. Водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.

У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й «одягала» у них крашанки. Декорувала гудзиками, стрічками… Навчилася виготовляти великодні «деревця» і віночки.

Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала «наївним мистецтвом».

Перед Пасхою склала своє «мистецтво» у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.

Завітав з подарунками й Іванів одногрупник, а заодно й товариш, Сергій. Був дружбою на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.

- Колись з Іваном приходив сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі… Маю приватну пекарню. От і…   

- Я також тут… заради пам’яті…

- Відпусти таксі, я підвезу тебе.      

Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили «зависати» студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля  колись йому подобалася. Навіть по-доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.

Він цілий вечір думав про неї. 

Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.

Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де буде святкувати Великдень.

Сказала, збирається на Пасху до батьків.

Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А, може, ще не пора…

Поїхав на пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачнішого печива. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема… крім нього…