Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати...

Їй висловлювали співчуття, слова підтримки. Даниїла кивала у відповідь. Але нічого не відчувала. В душі - порожнеча. Сліз не було. Лише зачепили перешіптування родини покійного чоловіка:

- Це ж треба, вона жива, а Мирослава не стало.

- Як же їй вдалося викарабкатись?

- Наче свою болячку йому передала, - мовила Мирославова рідна тітка, яка славилась скандальною натурою.

Свояки перешіптувалися так, щоб Даниїла чула. Вони звинувачували її. Але в чому?!

Даниїла після похорону чоловіка вперше довго спала. Прокинулася під обід. Навстіж відчинила вікна. Вітер ніс у місто з полів запах диму. За вікном на березі рябіли жовті листочки.

- Осінь, - мовила жінка сама до себе. - Моя сорок восьма осінь...

...До цього дня вона була щасливою. А, може, їй просто здавалося. Може, щастя несправжнє. Можливо, це була її вигадка, тому що кохала Мирослава, чоловіка свого. Раділа, що росте красуня донечка. Що живуть не гірше за інших. І раптом... 

- У вас онкологія, - прибив страшним повідомленням лікар.

Даниїла не йняла віри почутому.

- Помилка... це помилка, - заперечувала. - Потрібне додаткове обстеження.

- На жаль, це правда. Треба лікуватися. І вірити: шанс завжди є.

Вона вірила. Ще й як вірила... Бо не може залишити доньку напівсиротою. А Мирослав... Він навіть не знає, де ложки лежать, не те, що якусь страву приготували. Хіба що яєчню...

Даниїла мовчала про недугу день, другий... І, врешті, зважилася розповісти рідним. Чоловік не мовив жодного слова співчуття. Лише кинув спереседя:

- Це ж грошей скільки на лікування треба!

- Плакав мій новий комп’ютер, - зітхнула донька.

Даниїла такого не очікувала. Почала виправдовуватися. Мирослав не дослухав - пішов на балкон курити. Донька подалась у свою кімнату. Даниїла безпорадно стояла посеред кухні. В цю мить їй справді хотілося померти...

...Почалося лікування. Воно тягнуло гроші та нерви. З дому - до лікарні. З лікарні - додому. Якби не сестра, Даниїла не знає, що й робила б. У старшої сестри з чоловіком бізнес. Хліб, різну здобу випікали. Мали непогані прибутки. Лариса завжди допомагала. Коли Даниїлі йшов сімнадцятий рік, не стало батьків. В аварії загинули. Відтоді Лариса опікувалася молодшою сестрою. Раділа, що та вступила в інститут. Заміж видала. Залишила Даниїлі батьківську квартиру. Лариса з чоловіком власне житло у передмісті звели. 

І ось тепер старша сестра знову, як колись, узялася допомагати молодшій. Бо Мирослав...

А Мирослав став зневажати дружину через хворобу. Те, що Даниїла готувала, викидав у сміття. Гидував. І доньці наказував навіть не доторкатися до приготованої матір’ю їжі.

- Навіщо ти це робиш? - зі сльозами запитувала Даниїла. 

Мирослав злостився. Нарікав на весь світ. Покрикував на хвору дружину. Не хотів з Даниїлою навіть бути в одній кімнаті.

Якось Даниїла почула, як чоловік телефонував до якогось «сонечка» й призначав побачення.

- У тебе є інша жінка? - запитала.

- А що, не можна? Я - молодий, здоровий. І, до речі, я досі в своїх батьків прописаний. Якщо ти... ну, словом... Житло має залишитися мені. І, звісно, Оксані. Якось будемо викручуватися з донькою.

В цю мить Даниїлі шалено захотілося жити.

- Не хорони мене передчасно, - твердо мовила.

Мирослав гримнув дверима. Певно, пішов до «сонечка»...

Лариса возила сестру в столицю до тамтешніх спеціалістів. Даниїла виконувала всі рекомендації лікарів. Хвороба не задавнена. Отже, є шанс. Вона вірила...

Це були важкі дні, тижні, місяці... І очікування, що недуга мине. Що все буде, як раніше. Хоча, ні. Не буде. Стосунки з Мирославом будуть інші. Точніше, ніякі. І донька... Чому Оксана наслідує батька? Якось Даниїла складала Оксанині речі. А та, побачивши, гидливо скривилася, згребла їх, кинула в пральну машинку і вимила руки. Даниїла нічого не сказала доньці. Хоча було дуже прикро...

...Вона таки поборола хворобу. Повернулася на роботу. А рідні й досі її сприймали холодно. Мирослав спав у іншій кімнаті. Й далі бігав до якогось «сонечка». Щоправда, тепер наминав страви, які готувала Даниїла.

Оксана стала студенткою. Після занять тусувалася з друзями. Зазвичай, приходила додому пізно. Перекидалася з матір’ю кількома словами.

- Ми стали чужими з Оксаною, - скаржилася Даниїла старшій сестрі. - Через Мирослава. Накоськав її тоді проти мене. А він... у мене відчуття, наче стороння людина поруч живе. Ні кохання, ні поваги.

- Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати. Так колись казала наша мама...

...Мирослав спохмурнів. Після роботи ніде довго не пропадав. До «сонечок» не телефонував. Поривався поговорити з дружиною, але поки не наважувався.

Про те, що занедужав, першою дізналася донька.

- Оксано, мені потрібна буде твоя поміч...

У Мирослава виявили... онкологію. Справи були кепські.

- Тату, ти знаєш, що я збираюся заміж. Але весілля вже, очевидно, не буде. І, до речі, житимемо не тут, а в квартирі Антона. Його батьки на заробітках. Нам ніхто не заважатиме.

- Оксано, але я...

- Що?! Може, мама буде опікуватись тобою. Хоча, ти її не допомагав. Я знала, що ти лямури на стороні крутив.

Мирослав розповів про свій діагноз дружині. Думав, вона пригадає йому все... Але Даниїла мовила:

- Тобі потрібно лікуватися. Будемо сподіватися на краще.  

Тепер чоловік повторював її шлях: з дому - до лікарні, з лікарні - додому і знову до лікарні... Даниїла завжди була поруч. Відпрошувалася з роботи. Її розуміли, йшли назустріч. 

Оксана ж розписалася з Антоном і поспішно перебралася в його помешкання. До батьків заходила на декілька хвилин. Мирослав паткав:

- В інших людей діти співчуття мають. До лікарні приходять. А наша...

Даниїла змовчала. Не хотіла нагадувати чоловікові, що в цьому його велика «заслуга».

Мирославові ставало гірше. Операція не допомогла. Став зовсім немічний. І ще прикріший. Злостився на Даниїлу, що вона виздоровіла. Ненавидів за це. Навіть її турботу ненавидів, хоча розумів: він тепер більше нікому не потрібний... 

Урешті наважився попросити в дружини пробачення за колишнє. Була ніч.  Кликав Даниїлу. Але вона не чула. А, може, лише здалося, що кликав. Можливо, це було марення. Над ранок Мирослава не стало...

Вінчальні образи

На іншому кінці селища лунала весільна музика. Мирон одружувався. А ще недавно зізнавався Валентині в коханні. Про них казали: гарна пара. Дівчина була щасливою. Подумки уявляла себе нареченою. Тепер заплаканими очима дивилася в дзеркало.

- Що зі мною не так? - запитувала у власного відображення. - Толька ні з того, ні з сього залишив. Тепер Мирон...

Толька ще зі школи за Валею упадав. Тоді вона уваги на незграбного хлопця не звертала. Та згодом змужнів, гарним став. Почали зустрічатися. Якось Толька поїхав до тітки в сусідній район. І там «запав» на її гостю - колишню ученицю.      

Ксеня, Валина матір, тихенько вислизнула з хати. Вона здогадувалася...

...Липки і Засухи були сусідами. Ніколи не сварилися. Липки вибудували нову хату. Жартували: майбутньому зятеві господарка сподобається. Хотіли, аби Валя - єдина донька - біля них була. Та й роботу має: в селиці фельдшеркою працює.

А молоді Засухи подалися до міста. В старій оселі залишилася баба Маринка. Донька навідувалася до матері. Але Маринці все одно було тужно самій, особливо, довгими вечорами, тому ходила до сусідів на вечорниці. Ксеня, коли корова доїлася, частувала Маринку молоком, сиром. А Маринка запрошувала сусідів до свого розкішного саду. Ні в кого таких смачних яблук не було, як в Засух. Дід Дмитро садок викохав.

Баба Маринка відійшла тихо. Вранці Ксеня принесла їй молока. Двері не були зачинені з середини. Зайшла до хати. Здивувалася, що сусідка спить так довго, бо звикла прокидатися раніше за сонце. І зрозуміла...

Леся, Маринчина донька, після похорону зачинила хату, дала ключі Ксені й попросила наглядати за обійстям. Бо приїжджати тепер буде зрідка.

Ксеня провітрювала оселю. Її чоловік скошував бур’яни, аби подвір’я не заростало. Сіяв клапоть городу покійної. А влітку та восени смакували яблуками з сусідського саду.

Одного дня в селище приїхав незнайомий чоловік. Розпитував, може хтось погодиться продати старі ікони. Мовляв, збирає для власного музею. Гарно балакав і пропонував непогані гроші. Зупинився й біля обійстя Засух. Ксеня поспішила дізнатися, хто такий і чого треба. Той повідав історію про музей. Ксеня не дуже повірила. Чолов’яга швидше скидався на комерсанта, ніж на цінителя старожитностей. Але... згадала, що в сусідській хаті є старі шлюбні образи покійних Маринки та Дмитра. Дуже ревно Маринка молилася біля тих ікон. Бо прожила зі своїм Дмитром у злагоді. Дякувала Богові за доброго чоловіка.

Неначе лихий під’юдив Ксеню. Гроші жінка любила. А тут ще й дармові...

- Почекайте-но, пане, продам вам пару образів.

Відчинила сусідську оселю, зняла ікони зі стіни й винесла покупцеві. Той оглянув. Задоволено кивнув головою. Заплатив гроші.

Нікому Ксеня про це не сказала...

Коли приїхала Леся, помітила пропажу. Засмутилася. Запитала в сусідів, може, бачили, хто до хати заліз. Ксенин чоловік від здивування чухав потилицю. Навіть подумати не міг, що якийсь злодій тут шастає.

- Ксеню! - гукнув. - Ти нікого не бачила? Леся каже, що хтось образи з хати вкрав.

- От, безбожники! - й оком не моргнула. - Може, дітиська залізли. Чи пияки. Я вікна відкривала, хату провітрювала, щоб пусткою не віяло, от і...

- Шкода, - зітхнула Леся. - Мама дуже любила свої вінчальні ікони. Не принесуть вони щастя тій людині, яка на них посягнула. Та й узагалі, великий гріх - образи красти.

...Валя почала дівувати. Кавалери залицялися до симпатичної дівчини, але до весілля не доходило. Наче чиясь невидима рука відводила від неї долю.

Після того, коли доньку залишив Мирон, Ксеня згадала про ікони та Лесині слова...

...Валентині на сороківку звернуло. Фельдшерці кістки перемивали, що в дівках засиділася. Вже й залицяльники перевелися. Та й сама від чоловіків бокувала. Хоча ще врода квітла і серце добре мала.

Ксеня не раз поривалася розповісти про свій гріх. Покаятися. Картала себе, що через продані чужі вінчальні образи Валя своїх не має. Але не могла. Боялася, що донька не пробачить...

 

Конверт з гріхом

Ранок будив світ. А він кутався в тумани. Не хотів прокидатися. Єві також не хотілося вибиратися з-під теплої ковдри. Пригадувала свій сон. Приснився Володимир. Колишній другий чоловік. Просив прощення…

…Коли лікарі дали Володимирові мало надії, йому дуже захотілося побачити Єву. Свою колишню дружину. Йому б вибачитися, висповідатися перед цією жінкою. Попросив сусідку, яка наглядала за квартирою та навідувала Володимира в лікарні, розшукати Єву. І та знайшла. Не Єву - її сина Юрка. Від нього дізналася, що Єва досі на заробітках. Але, начебто, невдовзі має повернутися додому. Юрко дав новий материн номер телефону.

Володимир повернення Єви не дочекався.

…Натерпілася Єва від життя. Любомир, перший благовірний, навіть з пологового будинку не забрав. А казав, що хотів сина. Обманював. Коли дружина виношувала дитину, закрутив любов з Євиною двоюрідною сестрою. Неля студенткою була. Жила у квартирі свояків. Єва нічого й не підозрювала. Чоловік затримувався на роботі. Неля - на навчанні.

Єва не допитувалася, хто кого спокусив. Та й не було вже в кого щось вивідувати. Коли повернулася з малюком додому, - ні Нелі, ні чоловіка. Утекли, поки її не було. За безпутню доньку вибачалася тітка.

- Не тримай на Любомира зла, - виправдовувала вчинок сина свекруха. - Переказиться й повернеться. З чоловіками таке трапляється. Побачив гарне дівчисько і…

Любко не повернувся. Ще й чутки разом з Нелею розпускав, мовляв, сумнівається, що це його дитина. Єва часто у відрядження їздила. Хтозна, що там могло бути…

Єву довго боліла чоловікова зрада. І сестрина також. А тут ще й закрилося підприємство, де працювала технологом. Подалася у пошуках роботи в інші організації. Але її професія там не була потрібна.

- Ти ж шиєш гарно. Йди на курси, отримаєш офіційний документ, і зможеш влаштуватися на роботу, - порадила матір.

Єва так і вчинила. Її бабуся й мама мали хист до цієї справи. І Єву навчили.

Закінчила курси. Знайшла роботу в одному з ательє, яке нещодавно відкрилося майже в центрі міста.

…Того дня погода погода була паскудною. Спершу падав дощ. Потім сніг з дощем. А під вечір уся ця «каша» почала підмерзати. Комунальники не поспішали посипати вулиці. Люди сковзалися, падали. Така оказія сталася й з Євою. Неподалік зупинки добряче гепнулась. Якийсь чоловік подав руку.

- Дуже вдарилися? Ноги цілі?

- Здається, так. Дякую.

- Давайте, доведу вас до зупинки. Вам куди їхати?

Вони жили в протилежних кінцях міста.

Поки очікували на транспорт, розговорилися. Людей на зупинці зібралося чимало. А тролейбусів та автобусів не було.

- Вихід один - таксі, - міркував незнайомець, який представився Володимиром.

- Де ж його взяти в таку погоду?

- Зараз зателефоную до свого кума. Він таксист.

Володимир доправив Єву додому. Так і познайомилися.

Володимир був розлучений. Жив сам. Розповів, що його колишня дружина закрутила роман. Забрала доньку і переселилася до нового обранця. Живуть в іншому місті. Донька вже доросла.

Євиному Юркові було дванадцять. Познайомила сина з Володимиром. Він хлопцеві не сподобався.

Через півроку Єва з Володимиром розписалися. Переселилася з сином у чоловікове помешкання. Юрко від цього не був у захопленні. Тому більше часу проводив у бабусі.

Володимир часто міняв роботу. Важко працювати не хотів. А там, де робота легша, мало платили. От і знову розрахувався з місця праці. Мовляв, на будові рук не чуєш, а зарплата така собі…

Володимирів кум, той, що таксував, був у них частим гостем. Знову прийшов. Похвалився, що за гарну ціну продав свою автівку. Показав виручку. Сказав, що докладе трохи грошей, і нову машину купить. Буса.

З цієї нагоди чоловіки випили-закусили. Було вже доволі пізно. Володимир запропонував кумові переночувати. Тим паче, що кумове сімейство поїхало до села. А вночі з купкою валюти і напідпитку їхати додому небезпечно. Кум погодився.

Вранці Юрко пішов до школи. Єва збиралася на роботу. Чоловік дрімав, бо півночі сиділи з кумом. Кум також ще похрапував.

Згодом Єві зателефонував Володимир: у кума пропали гроші. Всі. До останнього долара.

- Хто ж їх міг узяти? Хай шукає краще. Поклав десь. Пити вчора треба було менше, - злостилася Єва.

- Та ми всю хату перерили. Нема.

Схвильована жінка відпросилася з роботи.

- Твій малий стирив гроші, - безапеляційно мовив кум. - Чотирнадцятирічному хлопчиськові захотілося пожити в кайф.

- Юрко ніколи нічого чужого не брав, - заступилася за сина Єва.

- То, може, це ти?..

Якраз зі школи повернувся Юрко. Чоловіки дружно накинулися на хлопця. Той божився, що грошей не брав. Навіть в кімнату, де спав кум, не заходив.

- Володю, телефонуй до дільничного, - мовив чолов’яга. - Не хоче зізнатися - посадять.

- Та що ти… та як… та, може, - бубонів Володимир. - Ще пошукаємо… не поспішай…

Учергове перерили квартиру. Грошей не знайшли.

- Будеш сидіти, хлопчиську, - мовив Володимирів кум і взявся за телефон.

- Мамо, я клянуся, що до тих грошей і не торкався, - виправдовувався Юрко.

- Сину, їдь до бабусі.

Коли за Юрком зачинилися двері, чоловіки накинулися на Єву:

- Він уже дорослий. Має відповідати за свої вчинки.

- Володю, ми з Юрком два роки в твоїй квартирі живемо, невже щось у тебе щось пропало за цей час?

- Та ні… але це кілька тисяч доларів. Спокусився. Хай поверне і забудемо про все.

- Ти справді віриш, що це Юрко?

- А хто ще?

Єва почала збирати свої речі.

- Якщо ти вважаєш мого сина злодієм, мені… нам тут робити нічого. Я йду від тебе, Володю. На розлучення подам сама.

- Е, ні, - втрутився у розмову кум. - Спочатку на малого заявлю. Хай суд розбереться. А потім робіть, що хочете.

- Я віддам гроші, - мовила в розпачі Єва.

- Звідки?! - хором запитали чоловіки.

- Зароблю. Поїду і зароблю.

- Пиши розписку, - кум підсунув аркуш паперу.

Налякана Єва написала розписку, що поверне всі гроші. Вона не хотіла, аби синові зіпсували життя. І не вірила, що він міг вчинити крадіжку.

З ательє жінка розрахувалася. З Володимиром розлучилася. Зібралася за кордон на заробітки. Домовилися: гроші надсилатиме Володимирові, а той віддаватиме своєму кумові.

За кілька років Єва повернула гроші й заробила дещо для себе. І назавжди повернулася додому. Її обіцяли взяли назад на роботу в ательє, де працювала…

- Єво, ти вже прокинулася? Треба приготувати щось смачне. Нині Юрко із змагань повертається. Може, я на ринок піду.

- Мамо, там трохи підморозило. Слизько. Я сама піду. Юрко повернеться ввечері. Встигнемо.

Задзвонив телефон. Незнайомий номер.

- Алло! Єва? Це - Люся. Володимирова сусідка. Пам’ятаєте мене? Я повинна вам щось віддати. Володимир передав.

- Чути про нього не хочу!

- Він помер. Недавно. І попросив мене… Де й коли можемо зустрітися? Це важливо…

Люся розповіла, що Володимира звалила простуда. Так і пішов зі світу.

- Він хотів вам, Єво, щось розповісти. У чомусь зізнатися. Але вас не було. Тому передав конверт. Сказав: «Це конверт з гріхом». Мені аж лячно стало. Не знаю, що в ньому. Ось, беріть.

Люся простягнула цупкий конверт, обклеєний стрічкою.

Єва з цікавості відкрила конверт, не дійшовши додому. Там були гроші. Половина суми, яку вона повернула Володимировому кумові. І лист.

«Хочу покаятися перед тобою, - писав Володимир. - Юрко не винен. Він грошей не брав. Це кум придумав аферу, аби «кинути» тебе. І мене підбив на гріх. А я тоді безробітним був. Домовилися: ділимо гроші навпіл, якщо вдасться тебе «дотиснути». І нікуди б він не заявив. Але ти дуже скоро здалася… Повертаю тобі «свою» частку. Просив кума, щоб він учинив так само. Та він і слухати не хотів. І гроші вже розпустив… Прости, якщо зможеш…».

Незрячий гріх

- Ти диви, Варка - вдова, доньку сама виховала і почала будову, - дивувались у селі. - Де ж гроші взяла?

- Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, - міркували односельчани.

Люди Варці співчували. Донька на виданні, але не поспішають хлопці сватів засилати. Бідося. Може тепер, коли жінка почала зводити хату, хтось трапиться.

А ще в селі ходили чутки, що Варка просить милостиню біля храмів. Незрячою прикидається. Наче, хтось бачив її в Почаєві, біля лаври. Але та прохачка була так замотана хустиною, що годі було направду упізнати: Варка це, чи хтось інший.

Сусіди замітили: в неділю та на великі свята Варка рідко буває вдома. Запитували в Галини, доньки, де матір.

- До міста поїхала, - відповідала дівчина.

А люди тим часом рахували, скільки вартує цегла, цемент, дерево та інша всячина і все менше йняли віри, що Варка самотужки назбирала грошей на будову.

Хата росла поволі. І врешті-решт Варка з донькою справили новосілля. А невдовзі й наречений для Галини знайшовся.

Дмитро пристав у прийми. Варка виділила молодим найбільшу кімнату. Й далі десь пропадала по неділях і святах. Допитливі сільські сороки хотіли вивідати у зятя, куди мандрує його теща, але той не знав. З цікавості якось запитав у Галини. Та звично відповіла:

- Мама до міста поїхала.

…Після шістдесяти років Варка почала втрачати зір. Галина вмовляла, аби матір поїхала до районних медиків. Може, якісь краплі припишуть. Чи окуляри. Але Варка впиралася:

- Не треба мені ніякого ліку. Ніщо не допоможе. То кара Господня.

- Кому ви зло вчинили?

- Собі, Галю, собі.

- Про що ви мамо?

- Тобі це треба знати?

Невдовзі світ потемнів для Варки. А селом пішов новий поголос:

- Може, таки правда, що Варка біля храмів побиралася. Тепер за гріх розплачується. Зовсім незрячою стала.

- Певно, вже й хата нова не мила.

- Не можна хворою прикидатися. Бо так воно й станеться… вже сталося.

- Може, хтось останні копійки їй кидав. Шкодували. А тепер напомацки подвір’ям ступає. Далі хвіртки не виходить. Внучка росте, а Варка її не бачить…

Галина приводила матір до сільської церкви. Варка сідала в кутку на лавці і з її незрячих очей текли сльози. Ніхто ні про що не запитував Варку. Одні сторонилися. Інші знали: нічого не вивідають. А вона й священикові під час сповіді не розповіла того, що таїла в душі. Може, колись…

…Галина збиралася до міста.

- А чому серед тижня? - запитала Варка. - Це який нині день?

- Середа, мамо. В поліклініку їду. З очима щось…

Варка зойкнула і завмерла.

- Вам недобре, мамо?

- Серце тисне. А ти їдь, Галю, їдь.

…За кілька тижнів до смерті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що справді стояла з простягнутою рукою біля храмів. Хотіла зі злиднів трохи вилізти. Хату збудувати, бо стара на голову завалилася б. От і вдавала незрячу. Бо хіба винна, що вдовою рано залишилася. І від родини помочі не дочекалася…

- А я думала, що ви просто до міста їздили. Тільки не могла втямити, що ви там робили по неділях і великих святах.

- Сліпота моя - це гріх, який мушу спокутувати.

- Як же в цій хаті далі жити, мамо?

- Не ти ж милостиню просила.

- Кажуть, гріх на цілі покоління падає…

…Варка померла.

Краплі Галининим очам не допомогли. Окуляри приписали. Галині здавалося, що тепер вона материн гріх спокутує. І дуже боялася. За себе. За доньку. За маленьку внучку. Й не знала, як цьому зарадити…

Коли на зір поскаржилася донька, Галина аж похитнулася.

- Вже третє покоління, - мовила тихо.

- Ви щось сказали, мамо?

- Ні, то я про себе.

…В селі вже майже не згадували про Варку. Хіба що зрідка хтось зі старших людей. А Галину переслідував незрячий гріх, якого вона боялася гірше смерті.

Згодом почала ходити в окулярах і внучка. Галина після цього аж заслабла. Донька заспокоювала: лікарі сказали - нічого страшного немає. Тепер у багатьох дорослих і дітей поганий зір. Проте Галину це не тішило. Вона знала страшну таємницю. Її почали лякати ночі. Бо може статися так, що прокинеться, а ранку не побачить. І хай Бог милує, аби ця ніч тривала так довго, як у її покійної матері…

…Галина завела розмову зі священиком на автобусній станції. Вона не знала отця. А він не знав її. Вони роз’їдуться, і, можливо, дороги не зведуть їх більше ніколи. Тому й вирішила довірити йому свої переживання і страхи. Й запитати поради.

- Отче, я нікому не можу розповісти свою таємницю. Навіть рідній доньці. І більше не можу носити її в серці. Вислухайте мене, будьте ласкаві.

Священик уважно слухав. Коли жінка замовкла, він також замислився. А потім мовив:

- Тепер вам потрібно ходити по храмах. Молитись за материну душу. І за рідних своїх. І нічого не бійтеся – вірте в милість Господню. Бог добрий та милосердний. На матір не гнівайтесь. Бо гнів не принесе ні прощення, ні спокою. А молитва творить дива.

Отець благословив Галину і пішов до свого автобуса. А їй розвиднілося на душі.

… Галина дала собі обітницю: відвідуватиме різні храми, поки зможе. З кожної церкви чи монастиря привозить свячену воду і свічку. Скроплює хату. Запалює святий вогник. Чомусь таке на думку прийшло…

Варка збирала по храмах гроші. А Галина збирає, нанизує на невидиму вервечку молитви. Очі вже геть погані стають. Але вона ще бачить ранки. Сонячні дні. Усмішки своїх рідних. Вірить: молитва - це свята купіль. Святий сповиток. Оберіг її родини. І відпущення гріхів для матері…

Гріх безтямно сміється…

Дарка кляла «колхоз», як тільки вміла. Знала, що гріхів собі цим заробляє, але по-іншому не могла. Бо забрали до «колхозу» все: худобу, реманент, поле.

- Де маю сіяти-садити? - запитувала у начальства.

- Нас це не касаєцца, - відповідали.

Сім’ю треба було годувати. Біда підказала, як. Навесні скопала з Митрофаном, чоловіком, подвір’я і посадили картоплю. Тільки стежечки залишили до льоху і криниці.

Восени, коли копали ту нещасну грядку, не по собі ставало. Картопля вродила трохи більшою за біб. Збирала Дарка урожай, згортала хмелиння, і плакала, молилася, проклинала «власть»…

Ті часи все життя млоїли пам’ять і серце. Й коли Тарас, син, хотів заасфальтувати подвір’я, Дарка з Митрофаном були проти. Воно, казали, святе для родини. Від голоду врятувало.

- Подвір’я, як подвір’я, - хмикнула невістка Женька. - І коли це було? За царя Гороха.

Перед тим, як відійти у засвіти, Дарка з Митрофаном мали єдине прохання: не капарати подвір’я. Коли ж батьки повмирали, Женька не вгавала:

- Сусіди і в заїзді, і на подвір’ї асфальт поклали. Хіба ми гірші, чи бідніші?

- Тато з мамою казали…

- У старих свої дивацтва. Та й минулися вони вже….

Таки впросила.

…Приснилася Тарасові мама. Стояла біля воріт. Сумна. Кликав до хати. Не ступила й кроку. Тільки прошелестіла тихенько:

- Ти ж обіцяв, сину…     

…Сніг з дощем за ніч перетворили подвір’я на ковзанку. Вранці Женька мусіла обійти худобу. Не втрималася. Впала. Добряче потовкла руки-ноги, ще й головою вдарилася об асфальт…

…Привіз Тарас дружину з лікарні і не знав, як має далі жити. Женьчині ноги-руки працювали. А голова - ні. «Не сповна розуму», - казали про неї в селі й шкодували Тараса та двійко дітей, яких саме пора в світ випускати.

Дивився на дружину і пекло біля серця. Ось він, його гріх, безтямно сміється… Поклявся: щойно прийде весна, «видере» з подвір’я той злощасний асфальт. Ставив свічки у маленькій сільській церковці і просив прощення в батьків. Кликав маму в свої сни. Може, щось порадить, дасть знак. Але вона не приходила…

Украдені ікони

На Ксеньчиному подвір’ї знову голосили. Ховали внука, якому щойно виповнився рочок. А два роки тому відлетіла в потойбіччя Ксеньчина внучка. Після смерті дитини старшу Ксеньчину доньку залишив чоловік. Молодша Леся після пологів хворіла. І тепер таке горе…

- Господи, за що? - плакала Ксенька над маленькою домовинкою.
А люди перешіптувалися:
- Світа Ксеньці мало було. З батьківської хати рідного брата вигнала, чужими подвір’ями і городами шастала, крала...
- Ага, тільки-но чиясь хата без господаря залишалася, Ксенька з дівчатами тут, як тут. І подушки, і перини, і начиння виносили…
- А внуки чим завинили? Бідні ангелятка…
Після похорону Леся зовсім злягла. А селом поповзли чутки: її чоловік до іншої почав бігати…
Кинулася Ксенька до храмів. І до Почаєва їздила, і на Божу гору, і до монастирів та маленьких церковців. Священикам про біди свої розповідала. «Моліться! - радили. - Бог добрий, прощає і допомагає».
…Зібрав Ксеньчин зять пожитки і подався від Лесі в сусіднє село - до вдовиці Маринки.
- Чужих двох дітей годувати будеш, нещастя! - кричала наздогін зятеві Ксенька. - Щоб тобі добра ніколи не бачити! Щоб ти!..
- Не кляніть, мамо, хай іде, - тихо мовила Леся.
Та Ксеньку було годі спинити… А ввечері клячіла перед образами, молилася.
Якось біля одного монастиря розговорилася із незнайомою жінкою. Та порадила Ксеньці поїхати на Полісся до діда, котрий багатьом людям допоміг. Начебто він молитви старі знає та замовляння. Кажуть, дивиться в очі і читає душу…
- Поїду, Лесю, до того діда.
- Мамо, доля у нас така… Нічого не дадуть ваші поїздки і походеньки.
Але Ксенька вперлася:
- Таки поїду…
Добралася втомлена жінка на загублений у поліських лісах хутірець. Коло старої хатини сиділо кілька людей. Мовчали. Ксеньці нетерпілося розпитати про діда. Але кожен був заглиблений у свої думки, у своє життя.
Ось і дійшла черга до Ксеньки. Тільки-но переступила поріг хатини, на неї глянули суворі очі старого сивого чоловіка. Не витримала того погляду. Здавалося, пропік, вивернув душу, все побачив у ній. Хотіла, було, розповісти, чому дорога привела сюди, - забракло подиху, аби слово мовити. А очі старого, здавалося, вже не суворо, а сумно дивилися на Ксеньку.
- Є у вас чужі образи в хаті, - мовив. - Крадені… Гріх, гріх це великий. Скільки сліз людських бачили ті ікони. Скільки молитов було змовлено до них. Скільки прохань і покаянь звертали до них… Не можна чужій людині виносити без дозволу ікону з чиєїсь оселі, навіть із залишеної. Тільки рідня може комусь подарувати образи, забрати собі чи віддати до церкви. А ви їх вкрали. Покару в свій дім принесли.
- Що ж мені робити тепер? - задерев’янілими устами прошепотіла Ксенька.
- Повернути ікони власникам або їхнім родичам. І прощення попросіть. Якщо ж не знайдете когось, віддайте образи до церкви. 
- А мої доньки? Нема в них доброго життя. І внуки зі світу малесенькими  пішли.
- То спокута ваша. Моліться, аби вам простили люди і Небеса...
Повернувшись додому, Ксенька кинулася знімати принесені з чужих осель образи. 
- Боженьку, прости мені, - шепотіла, витираючи кінчиком хустини сльози.
Начебто усміхнувся маленький Ісусик зі старої ікони. Здалося? А, може, Ксенька тієї доброї, тихої усмішки просто ніколи не помічала?     
 

Знайди її...

Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір - на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.
Немилим стало добротне обійстя. Його хата - найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.
… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»... Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
- Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
- Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
- Покаятися ніколи не пізно.
- Зате пізно змінити життя.
... Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго - чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина - і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп - пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, матір відрізала:
- Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.
- Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
- Вертихвістка!
Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!
Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому - у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покійна старша материна сестра залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері - невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми - Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила - зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:
- Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався.
Коли народився син, Тереза сказала:
- Назвемо, як мого батька - Антон.
- А, може…
- Антон!
Василь погодився.
У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напастю.
Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
- Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
- Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.
… З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.
… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
- Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.
Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.
- А-а-а!!!
-Тату! - закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося нездалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта - справа серйозна.
Антон з дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна - медик від Бога.
- У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.
Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався…
- Вийди, - попросив дружину. - Нам потрібно поговорити.
- Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!
- Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не вине. Вам би зрозуміти це, Антоне…

Два перстені

Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Марина овдовіла у неповних сорок. Коштовним дарунком від подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець видався славним характером, вродою і розумом.
На останньому курсі навчання завітав додому з гарненькою дівчиною.
- Мамо, знайомтеся, це – Оксана. Ми навчаємось разом в університеті. Оксана – моя наречена.
Марині майбутня невістка сподобалася.
- Що ж, діти, будемо готуватися до весілля.
- Зачекайте, мамо, треба спершу закінчити навчання.
- Добре, восени робитимемо весілля. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі.
Марина прикидала, скільки гостей потрібно запросити. І скільки це буде коштувати. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити.
- Андрійку, я зберегла татову обручку. Аби не витрачати зайвих грошей, занеси її у ювелірну майстерню, хай переділять навпіл. Буде два перстені. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді.
Син так і вчинив.
- Гарні твої діти, Маринко, - раділа родина, друзі, сусіди. – Якби був живий Володя… Все він бачить з небес. І тішиться…
Спогади про чоловіка ятрили і гріли Маринину душу. Такого, як її Володимир, більше немає. Це було її переконанням. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо.
- Мамо, - змовницьки зашепотів Андрій, - незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна.
- Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку?
- Оксанка хоче доньку, я – сина, отож, треба двійню, - жартував Андрій. – Ми не хочемо знати наперед, хто народиться.
- Правильно, кого Бог пошле…
Першу дитину Оксана не виносила. Другу – також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко.
Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла: звідкіля ці напасті. За які гріхи. Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б уберегти їхню сім’ю.
- Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе. Ми вже любимо тебе. Доленько, змилуйся, - шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання.
А неслухняні журавлі носили легенькі сповиточки до інших родин.
Марині радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса. Може, пороблено. Чи позаздрив хтось.
- Будемо, сину, шукати забороненого ліку.
- Не вірю я в це, мамо.
- І я не вірю. Але спробувати треба.
… Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі знали багато людей. Нараяли поїхати до знахарки й Андрієві з Оксаною.
Подружжя тихенько постукало у двері.
- Зачекайте, - пролунало у відповідь. – Не переступайте порога. Спершу зніміть свої обручки. Вони – мертві.
Здивовані, вони поклали перстені на землю біля входу.
- Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере.
Та, «котра все знає», повідала:
- Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому й незгоди переслідують вашу родину. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень – чужа доля. Купіть собі нові обручки. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими…
Марина вклякнула перед чоловіковою могилою:
- Пробач, Володю, не знали ми…
- Повертаємо, тату, тобі твоє, - Андрій загорнув золото у землю.
… Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…