Як таке забути?

– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.

Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить. 

– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…

…Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час не відібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала. Може, й долю через те віднадила… 

…На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталка зайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні. А нині неділя.    

Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холодний смаколик, присіла. Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловік із горнятком кави.

– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?

– Так, будь ласка.

Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима – виграшним…

Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась. Симпатична, розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.

– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхати додому.

– Можливо.

– У наступну неділю в кафе «Морозиво». 

Вона була згідна.

Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщо складуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вже двадцять п’ятий рік пішов.

Вадим був щедрим на квіти та подарунки. Але не любив розповідати про свою родину та роботу.  

Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, – відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.

Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якось запросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…

Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів. Але ця радість була якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.

– Мені народжувати? – запитала.

– Аякже!

– А… ми… ти одружишся?

– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися з твоєю мамою. Бо вже не зручно…

Наталку це втішило.

Розповіла про вагітність матері. І про те, що Вадим хоче познайомитися.

Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.

Коли збирався додому, шепнув Євдокії:

– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.

Наталка нічого не знала.

Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця. Вона стосувалася Наталки і майбутньої дитини.

Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний. Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.

– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батько нічого не знав.  

– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…  

– Люба Петрівна… Та вона…

В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От і не витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новою Славковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.

– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовила Євдокія.

– Ага, розщедриться.    

– Побачимо…

Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонував Наталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривале відрядження.

– А як же я… ми?

– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише не хвилюйся. Пильнуй маля.    

Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неї сиділа матір.

– Де дитина? – прошепотіла.   

– Нема. Хлопчик помер.

Наталку здушили сльози болю та відчаю.

– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.   

– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.

Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.

– Як про це Вадимові сказати?

– Він знає. Приходив, коли ти спала.

– І що? Що він сказав?

– Засмутився і… пішов.

Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.

Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу. 

Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордонний родич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.

– І ти мовчала, мамо?

– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю перед фактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.

– Здалося б подякувати родичеві.

– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.

Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характер своєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.

…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.

– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.

Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо знову народить мертву дитину? От Вадим після цього відмовився від неї, навіть не поспівчував. Більше такого вона не витерпить.  

У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкоді стосункам. Так і залишилась сама…

…Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепер вирішила розповісти доньці правду.

– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний. З непростої родини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Не могла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, аби ти завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.

– То… мій син… не помер?

– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича за кордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.

– Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обманула мене!  

– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі. Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Від зарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Я думала, вийдеш заміж і ще народиш.

– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де тепер Вадим? Де мій син?

– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вони виїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.

– Куди? В яку країну?

– Не знаю. Він не сказав. 

– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?

– Забудь…

– Як таке забути?!

– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…

Через два дні Євдокії не стало…

Ніколи не зарікайся...

Вона вимикала фільм, коли головні герої почувалися щасливими. Бо далі, за законами жанру, їх очікували випробування, розчарування, розлука... А знову дорога до щастя - довга, а то й безкінечна. А ще Оксана не любила фільмів про багатих манірних дівчат та жінок, яким ніхто не може вгодити. Вони її дратували.

- Що ви знаєте про життя. Ви навіть не уявляєте, яким воно може бути, - кидала у бік телевізора, наче пещені красуні могли її почути.

...У дитинстві Оксана часто була голодна. І боялася вітчима, бо той зрідка бував тверезим. Коли випивав, ставав агресивний. Тлумив матір. А ще приводив у їхню квартиру «друзів». Вони «вичищали» холодильник і деколи залишалися на ніч, бо ноги не могли донести на рідні пенати.

Сусідка, тітка Анеля, підгодовувала Оксану. Бувало, дівчина робила в неї уроки. А то й залишалася на ніч. Матір навіть не помічала, що доньки нема вдома. Бо й сама любила остограмитися «за компанію».     

- Що твоя мати знайшла в тому пиякові? - не раз запитувала Анеля. - Колись була нормальна жінка. А тепер...    

Оксана знизувала плечима. Коли виросла, поставила це запитання матері, але та відмахнулася:

- Моє життя: що хочу, те з ним і роблю.

- Мамо, скажи врешті, де живе мій батько.

- Не знаю. А якби й знала, то не сказала би. Чкурнеш до нього, а я біля кого буду доживати? Я ж тебе вибавила...

Оксана не мола спокійно слухати цієї тиради.  

...Їй хотілося б стерти з пам’яті той жахливий вечір. Тоді Оксана повернулася з роботи. Після технікуму влаштувалася працювати кондитером. У квартирі були «друзі» вітчима. Матері не було.

Оксана пішла в свою кімнату. Зазвичай, вітчим туди не заходив. Але цього разу... Двері різко відчинилися.

- Вона твоя, - кинув підпилому чоловікові.

Оксана нерозуміюче дивилася на обох.

- Я тебе в карти програв, - реготнув вітчим і подався геть.

Чолов’яга накинувся на Оксану.

- Будеш кричати - задушу, - пригрозив і боляче здушив горло. - І спробуй заявити. Тобі кінець.

А далі все, наче в тумані...

Принижена, збещещена, Оксана побігла до сусідки. Там і переночувала, бо повертатись в квартиру боялася. 

Вітчим деякий час додому голови не показував. Свого кривдника Оксана також більше не бачила. Матір робила вигляд, що нічого не трапилося. Лише стала частіше прикладатися до пляшки.

Згодом Оксана зрозуміла - вагітна.  

- Що мені робити? - запитувала крізь сльози в тітки Анелі. - Я ненавиджу ту дитину. Не-на-ви-джу!!!

- Не думай згубити невинне життя. Гріха не оберешся.

- А якщо народиться таке ж, як той... нелюд?

- Не думай про це.

- Він мені життя зіпсував. Через нього не бачити мені заміжжя, нормального чоловіка, нічого... Кому я потрібна? Навіть не знаю, як того... звати.

- А тобі це треба? А якщо після аборту дітей не зможеш мати? 

- Де жити з дитиною? З тими?.. Вітчим глузуватиме. І хтозна, чи знову не програє мене в карти. А від матері толку ніякого.  

- Якщо стане дуже зле, до мене переберешся. Ні мій чоловік, ні син з того світу не повернуться, аби випровадити тебе звідси.

При згадці про сина й чоловіка Анеля пішла на кухню за краплями. Колись вона також пережила трагедію. Чоловік із семирічним сином поїхали в гості. Неподалік моря жили родичі покійного. Кликали й Анелю. Але на роботі не дали відпустки.

Родичі вирішили провести екскурсію. Їхали легківкою. На дорозі у них вантажівка врізалась - у водія за кермом інфаркт стався. Анелиних рідних не врятували. А родич на все життя залишився в інвалідному візку. Відтоді Анеля живе сама...

- Тітко Анелю, ви, наче мій ангел, що завжди поруч. Дякую за все.

- Обіцяєш, що не втнеш дурниці?

...Оксана народила здорового хлопчика. Назвала Юрком.

Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відповідала:

- Нагуляла десь.

А вітчим притих. До Оксани - жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося...

Не зі своєю матір’ю - з Анелею залишала Оксана сина, якщо потрібно було кудись відлучитися. Анеля любила бавитися й гуляти з маленьким. Тому згодом Юрко почав її кликати бабусею...

Оксану втішало, що син схожий на неї. А ще Юрко був добрим, розумним. Коли підріс, запитував про батька.

- Що йому сказати? - радилася Оксана з Анелею. - Він про це і в моєї матері запитав. А вона відповіла: «У тебе не було і не буде батька. Ти нічий». Юрко плакав.

- Буде ще гірше, якщо твоя матір розповість йому правду. Інша річ - коли він виросте. А зараз... і тяжко йому поки осягнути дитячим розумом все це. Скажи, що батько обов’язково з’явиться. Треба набратися терпіння й чекати.

- З’явиться звідки?..

...У «кондитерці», де працювала Оксана, робили замовлення на весілля, дні народження та інші забави.

- Оксанко, чарівнице, треба сотворити щось таке смачне і незбагнене, щоб гості не тямилися від смаку, - жартував власник «кондитерки» Ігор Павлович. - Маємо нове замовлення. 

Оксана вважалася у «кондитерці» майстринею своєї справи.

...Олександр знову замовив торт. Оксана виводила: «10 років». Торік Ігор Павлович щось розповідав про цього клієнта. Це його знайомий. Тоді вона писала на торті: «9 років». Але пропустила повз вуха, тож думала: щаслива чиясь дитина.

- Оксанко, віддаси торт клієнтові, - попросив Ігор Павлович. - В мене нагальна справа.

Торт замовнику сподобався.

- Я вас вітаю, - мовила.

Чоловіка це засмутило.

- Це для друзів моєї доньки. Я її втратив. Два роки тому. Разом із дружиною.       

Оксані пригадалася історія тітки Анелі.

- Бувають же схожі біди.

Олександр нерозуміюче дивився на Оксану. Вона все пояснила.

- Ой, вибачте, заговорилася з вами. Мій робочий день закінчився. Син вдома чекає. 

- Я вас підвезу.

Олександр розпитував Оксану про сина. Відповідала скупо, рваними фразами. Він зрозумів: не все гаразд у цієї симпатичної молодої жінки. І, здається, вона запала йому в душу.

...Олександр очікував, коли Оксана закінчить роботу. Ось вона. Він не знає, які квіти ця жінка любить. Тому купив троянди.

- Оксано! Доброго вечора. Це - вам, - простягнув букет.

- А... нині якесь свято?

- Ні, я... хотів вас побачити. Запросити на каву.

- Я поспішаю. Син чекає. Він і так майже щодня в сусідки. Моя мама... її не стало рік тому. Зрештою, вона... І... я не можу...

- Будь ласка. Вип’ємо по горнятку кави.

Її запрошували на каву в минулому житті. А в нинішньому - ніколи. Почувалася ніяково. Якби цей чоловік знав, що з нею трапилося, оминув би її. Мусить йому все розповісти. Краще раніше. 

- Олександре, ви повинні дещо знати...

Вона знову переживала ці страшні миті. Тремтячим голосом закінчила свою сповідь. Очі були повні смутку і сліз.

Про своє дивне побачення повідала тітці Анелі.

- Олександр більше не захоче мене бачити. У нього гарна робота, не бідний. А я... а в мене - моє минуле, «статки» - від зарплати - до зарплати. Випили каву, та й досить.

- Ніколи не зарікайся. Не ми долею, а вона нами керує.

- Уже колись покерувала...

...Декілька днів Оксана не ходила на роботу. Юркові зробили операцію на апендицит. Була біля сина. Про Олександра й не згадувала. Ніколи. І не вірила, що він знову очікуватиме її. Помилилася...

- Доброго вечора, Оксано. Ігор Павлович сказав, що у вашого сина була операція. Я тут подумав... Познайомте мене з ним.

- Навіщо?

- Ви казали, що він чекає батька.

...В Оксанину квартиру подзвонили. Відкривати двері пішли Анеля з Юрком. Анеля здогадалася, хто цей чоловік.

Олександр привітався, простягнув Юркові велику коробку - конструктор. І невимушено мовив:

- Привіт! Давай знайомитися. Я...

- Тато!!!

Анеля запрошувала гостя до столу. А Юрко відкрив подарунок. Почав складати конструктора.

- Давай, допоможу, - запропонував Олександр.

Оксана хотіла щось сказати. Анеля приклала пальця до уст і поманила Оксану в коридор.       

- Хай побудуть разом, порозуміються, - прошепотіла. - А ти? Він тобі подобається? 

Юрко з Олександром збирали конструктора. 

- Тату, сюди треба іншу деталь. Ця не підходить... 

Ольга ЧОРНА.  

Ненароджений ангел

- Чому, ну, чому мій син закохався в Уляну?! - товкла кулаком по столі Наталка. 

Вона завжди звинувачувала Тараса, Уляниного батька, у всіх своїх життєвих негараздах. Колись Тарас до неї залицявся. Зустрічалися. Можливо, вони стали б гарною парою. Але…      

Тоді в їхнє містечко приїхали студенти на практику. Як годиться, вчащали до міського будинку культури на танці. Оминути увагою запальну, вродливу дівчину було годі. От один із них - Максим - закрутив Наталці голову. Гарно грав на гітарі. А танцював як! Ні, міркувала Наталка, Тарас і нігтя Максимового не вартий. Та й живе новий кавалер у великому місті. А вона так мріє поїхати з райцентру…

Тарасові дівчина сказала:

- Не кохаю тебе. І, певно, й не кохала. Не топчи більше стежки до моєї хати.

- Він побавиться й залишить тебе, - мовив хлопець.

- Ні, він подарує мені нове життя. От побачиш...

Студенти поїхали. А Наталка зрозуміла: носить під серцем Максимову дитину.

Нікому нічого не сказавши, метнулася в обласний центр, до інституту, де навчався Максим. Він зустрів її холодно й неприязно. Сказав, що в нього є наречена. І з притиском додав, аби тримала язика за зубами й забула про його існування. Батьки Максимові - люди при посадах. Якщо треба - втрутяться. І тоді Наталці буде непереливки.

- А з дитиною що робити? - запитала розгублено.

- Не я ж вагітний, - сказав з насмішкою.

…Наталка сама прийшла до Тараса миритися. 

- Врятуй мене від ганьби, - просила. - Скажемо, що це твоя дитина. Хто буде знати правду, крім нас?

- Ми знаємо. Хіба цього не достатньо?

- Я ніколи тобі не пробачу!

- Не пробачиш чого???

Наталка народила хлопчика. Павлика. А заміж вийшла згодом. За молодого вдівця з приміського села. Той і до чарки прикладався, і руки до Наталки простягав. І Павла не любив. Байстрючам називав. Спільних дітей в подружжя не було.

Як щиро ненавиділа Наталка Тараса! В усіх своїх бідах його винила. А ще заздрість брала, що жив Тарас гарно, мирно і любо. Одружився вдало. Роботу грошовиту мав. Доньку-красуню виховував.  

Чоловіка Наталка вигнала…

- Мамо, я запросив у гості в неділю дівчину, з якою зустрічаюся, - сказав Павло. - Вона тобі сподобається. Її Уляною звати. Мабуть, ти чула про її батька. Він заступником директора на хлібозаводі працює. Тарас Іванович.  

Наталку аж заціпило.             

- Я… я не маю часу гостей приймати. На роботу мушу йти.

- Але ж ти казала, що вихідна.

Щойно син вийшов з хати, Наталка почала гамселити кулаком по столі:

- Чому?! Чому він закохався в Тарасову доньку?!

Вона пробувала переконати Павла, що Уляна - не для нього. У її батьків статки і статус. Але Павло й слухати не хотів. Тому вирішила зустрітися з Тарасом, сказати, аби відрадив доньку бачитися з її сином.

Чекала Тараса біля заводської прохідної. Ось він приїхав. Вийшов з автівки. Стильний. Красивий. І чужий для неї. Наталці хотілося кинути щось образливе, натомість промимрила:

- Привіт. Я на тебе чекаю, аби ти…скажи своїй доньці, що мій син їй не пара. Я не хочу, щоб вона… вони…

- Вони вже дорослі. І хай самі вирішують свою долю. Я не втручатимусь. І тобі не раджу. Якщо чесно, я також не в захопленні від того, що наші діти зустрічаються. Але ламати життя їм не буду.

- Ти… ти… ця твоя правильність…

Не попрощавшись, Наталка подалася геть…

Уляна таки стала Наталчиною невісткою. Як вона не любила це дівчисько! 

Улянині батьки справили молодим нове окреме житло. Наталка не часто навідувалась до них. Аж поки невістка не завагітніла.

- Я ж казала, Тарасе, що не пробачу тобі, от і прийшла пора, - зловтішно мовила сама до себе Наталка.

Вона стала частіше приходити до сина й невістки. Мовляв, щось допомогти, приготувати…

В Уляни стався викидень, хоча лікарі не бачили небезпеки. Виявилось, Уляна вживала ліки, які стали причиною нещастя. Щоправда, вона переконувала: бути такого не могло. Часом голова боліла, то таблетки приймала. Але хіба вони могли нашкодити?

Наталка на словах співчувала, а в душі раділа. І сина «пиляла»:

- Я ж казала, що Уляна не пара тобі. Дитини не хоче. Може, накинула оком на іншого, багатого. А, можливо, діти їй взагалі не потрібні. Для таких, як вона, - це зайвий клопіт. 

Павло після цього змінився. Почав скандалити з дружиною, мовляв, навіщо заміж виходила, якщо дітей не хочеш? А Наталка підливала масла у вогонь:

- Що ж то за життя без дітей? Як вона могла таке витворити?

Уляна переживала депресію. Павло став мовчазним, понурим. Став пізно повертатися додому.

- Де ти так довго був? - запитувала дружина.  

- У матері, - кидав недбало і йшов спати.

Уляна відчувала: обманює. А якось почула, як батько совістив Павла:

- Я знаю, що ти зраджуєш моїй доньці. Або одумаєшся, або не крути їй голову.

- Це правда? - втрутилася у розмову Уляна.

- Яку гидоту ти приймала, щоб дитину втратити? - накинувся на дружину Павло.  

- Моя донька не могла так вчинити! - заступився за Уляну батько.

Вона ж зняла обручку й мовила Павлові:

- Йди з мого життя! Негайно! 

Наталка торжествувала. Ніхто не дізнається, що це вона підмішувала ліки нелюбій невістці, тому й та втратила дитину. А тепер і чоловіка втратила.

- Ну, що, Тарасе, ми квити, - мовила невідь-кому. - Я знаю, тобі боляче. І мені колись було боляче…

Не складалося особисте життя в Павла. Мав коханок, але не мав коханої. Уляна ж вийшла заміж удруге. Народила дівчинку. Знала б вона, як це озлобило її колишню свекруху. І як притовкло Павла, коли побачив Уляну з візочком. «Чому ж ти мені не народила дитини?» - билася в його голові думка. З горя подався до найближчого бару.

Наталка просила Павла не захоплюватися спиртним.

- Коли вип’ю - щасливий, - відповідав.

- Хоча за кермо нетверезий не сідай.

Та він заводив автівку.

- Куди ж ти?

- Їду втіху шукати…

Цього дня Наталка востаннє бачила сина живим. Невдовзі повідомили про аварію…

Враз подалася, постаріла Наталка. Пекла втрата і з’їдала ненависть до Тараса, його доньки. Проклинала їх обох та її дитину. А потім чи то з горя, чи з ненависті з глузду з’їхала. Бродила, мов сновида, міськими цвинтарями.

- Що ви тут шукаєте? - запитували її.

- Ненародженого ангела. Я стратила його, а він оживає. Він тут. Я знаю. Ховається від мене. Але я знайду його… 

Не дивувалися хворій жінці, адже ніхто не знав її страшної таємниці…     

 

  

Танго з дощем

Станіславова мама вийшла заміж «не за того», тому була відлучена від сім’ї. Інзі, на відміну від старшого брата, нічого не дісталося у спадок.

Петро дуже кохав свою дружину, і на свою зарплату рядового інженера намагався потішити якоюсь дрібничкою. А ще відчував провину за те, що Інга через їхнє кохання впала в немилість родини.

...Коли зносилися старі запаси, Інзі довелося забути про вишукане зручне взуття, яке «діставали» батьки-посадовці, модні сукенки, пальтечка... А як народився Станіслав, батьки Інги не захотіли бачити внука. Лише Борис, брат, потай від рідні навідував її сім’ю, приносив подарунки, бавився з маленьким племінником.   

...Інга рідко взувала ці туфлі. Берегла їх. Це була дорога імпортна річ з її минулого життя. Станіслав пам’ятає: мама завжди дивилася на туфлі зі смутком. Бувало, взувала і на пальчиках, аби стуком підборів не потривожити сусідів з нижнього поверху, ходила по квартирі. Мамині рухи були граційні та вишукані. Інга гарно танцювала. Мама ніколи не дефілювала по квартирі у цих туфлях при татові. Не хотіла, аби він почувався ніяково, бо не може купити їй гарних речей. Син зрозумів це пізніше...

...Станіслав любив малювати. І в школі, і в інституті був одним із кращих. 

- Можливо, наш син стане відомим художником, - мрійливо сказала Інга.

- Так воно й буде, - відповів Петро.

Він не те, що на словах, навіть подумки не перечив дружині. Тому, що кохав. Тому, що не минало відчуття провини...

...Матвій, кращий товариш Станіслава, був прибічником соцреалізму. «Симфонія» труб, «щасливі» колгоспниці, передовики виробництва... Станіслава це не цікавило. Він творив на мольберті красу - витончені жіночі образи. Схожі на маму. І взуття... На його картинах неодмінно було вишукане жіноче взуття. Й багато дощу...

- Друже, твої картини не потраплять на жодну виставку. Спробуй створювати щось людське, - радив Станіславові Матвій.

- Інакше не вмію.

- Мені би твій талант... І знаєш, твої картини... вони чужі нашому суспільству. Це там, на Заході, жінки дозволяють собі всі ці штучки... А в нас усе скромно. Як повинно бути.

- Звідки ти знаєш, як має бути? Та й усе в цім світі змінюється. Може, й наших жінок та дівчат колись не показуватимуть у кіно з розвідними ключами, за верстатами на заводах, а...

- Ну-у-у, це ти вже загнув. Вважай, я нічого не чув...   

...Ліля познайомилася зі Станіславом на молодіжній вечірці. Прийшла туди з іншим хлопцем, а додому проводив Станіслав. Вона не була художницею. Це її уже колишній хлопець «трохи щось малював». Так він любив казати. Ліля ж щойно почала працювати в бібліотеці.

Дорогою додому Лілю зі Станіславом наздогнав дощ. Теплий літній дощ.

- Ти коли-небудь танцювала танго під дощем? - запитав Станіслав.

- Ні. І я не вмію танцювати танго, - відповіла зніяковіло.

- То ж спробуй!

Станіслав танцював легко, гарно. А в неї виходило незграбно. Вони сміялися. Дощ тупцював довкола них. Він також не вмів танцювати танго...

...Станіслав зачарував Лілю своїми картинами. Нетутешні на них жінки. З іншого світу... Ось ця босоніж, на пальчиках, танцює під дощем. У довгій сукні, кольору стиглого сонця. В руках - вишукані туфельки. Таких Ліля ніколи не бачила в їхньому універмазі. А ця - наче хоче спинити вітер, чи наздогнати його. Одинокий силует цієї жінки губиться у вечірній імлі серед сивих будинків старого міста. А ця - припала устами до пелюсток мокрих квітів, немов спиває з них дощ. А сліди цієї жінки вітер ховає у хвилях жовтого листя...

- Яка краса, - мовила дівчина. - Мабуть, у тебе багато шанувальниць, тобто, поціновувачів.

- Ці картини мало хто бачить. 

- Чому?

- Я пишу не те, що треба...

...Їхньою молодіжною тусівкою зацікавилися люди із серйозної інстанції. Бо вільнодумство собі дозволяють. Мабуть, хтось «настукав». Поцікавились і Станіславовими роботами. Суворий дядько тяжким поглядом розглядав на картинах витончені жіночі фігури у легких шатах.

- І де ви такі беретеся? - промимрив.

Станіслав не зрозумів: це стосувалося жінок на картинах, чи художників.

...Станіславової матері не стало через кілька місяців після того, як занедужала. Здавалося, без неї хата перестала дихати. Якось натрапив на мамині улюблені туфлі. 

- Як гарно вона у них ходила, - сказав Петро, побачивши в синових руках взувачку Інги.

- Але ж вона...

- Не хотіла, щоб я бачив. Я підглядав. Мама інколи не чула, як заходив у квартиру. Але вона нічого не знала. Це була її таємниця. І втіха. Її батьки нашого кохання не сприйняли й не простили. І її це завжди боліло. Мене також...

Станіслав з батьком тоді проговорили майже до ранку. Петро багато розповів синові...

...Ліля стала уникати Станіслава. Він її перестрівав, запитував, що сталося. Вона ж намагалася чим швидше піти геть. Вони довго зустрічалися, а він так і не запропонував їй заміжжя. Навіть не натякнув. Образилась, певно...

...Майже відразу, як розпалася країна недорозвиненого соціалізму, виїхав з родиною за кордон Борис. А згодом покликав до себе племінника.

- Станіславе, ти талановий, але вдома тобі нічого не світить. І не знаю, чи засвітить. А тут, якщо захочеш, проб’єшся. Інга, мати твоя, мене підтримала б.

...Уже зібрані речі. Днями вирушає в незнайомий світ. Але перед тим мав побачити Лілю. Він досі її кохав.  

- Я зустрічаюся з іншим хлопцем, - сказала дівчина. - З Матвієм.

- З моїм товаришем? А він не зізнався. Але ж чому?..

- Станіславе, не запитуй нічого.

Він прийшов до бібліотеки перед самим від’їздом. Передав Лілі свою картину і короткого листа. Написав, що виїжджає назавжди. А картина була та, на якій жінка у довгій сукні кольору стиглого сонця босоніж танцює під дощем. Тільки тепер Лілі здалося, що замість дощових крапель, у незнайомки на обличчі були сльози...

Ліля вийшла заміж за Матвія. Та щасливою не була. Безталанний художник підпрацьовував то тут, то там. Єдині «шанувальники» його «таланту» -  товариші по пляшці та гри в доміно у дворі їхнього будинку. Врешті, Лілі все це набридло й вона виставила Матвія з хати та зі свого життя. На прощання кинув:

- Я обманув, що ти мала би проблеми, якби й далі зустрічалася зі Станіславом. Система змінювалася, розвалювалася. Просто, ти нічого не втямила. Зі страху...

- Може, ти ще й доносив...

Матвій гримнув дверима. В її душі була випалена пустеля. Відчинила вікно. Збиралося на дощ...

«А пам’ятаєш оцей дощ? Цей дощ у капелюсі з клена. Той дощ, що танго з нами танцював...», - прошепотіла крізь сльози слова з якогось вірша. Дістала зі сховку картину, колись подаровану Станіславом. Матвій терпіти її не міг. Тому й заховала.

- Пробач мені, Станіславе. Сподіваюся, ти щасливий...

...Про те, що в місті виставлятимуть роботи закордонних художників, прочитала в газеті. Щедрість місцевого мецената. Організовує виставку, бо йде в політику. Хоче людям сподобатися. А ось і знайоме прізвище. Станіслав? Цікаво, приїде сам, чи лише привезуть його роботи?

...Ліля вирішила піти на відкриття експозиції. Йшла через парк. Картала себе, що взула туфлі на високих підборах. Ще й дощ почав накрапати. А якщо... Роззулася. В одній руці тримала сумочку, в іншій - туфлі. Її давно ніхто не запрошував до танцю. А сьогодні танцюватиме танго з дощем. Невміло, як тоді, зі Станіславом. Вона так і не навчилася цього танцю. Дощ також...    

До виставкової зали зайшла вимокла. Стала біля дверей. Меценат представляв художників. Дехто не приїхав. А Станіслав був тут. Змінився. Змужнів. Посивів... Як довго вони не бачились...

Подякував за запрошення. Сказав, що приємно повернутися до рідного міста: давно тут не був. Про свою творчість розповів коротко.

Посеред зали художники разом із меценатом давали інтерв’ю журналістам. Ліля краєм вуха почула уривок Станіславової відповіді:

- У мене є незавершена картина. Почав писати її давно. Цей спогад... він особливий для мене. Як і та дівчина, образ якої зупинився на півдорозі до мольберту. Вечір... Танго під дощем... Вона була в квітчастій ситцевій сукенці. А от її туфель пригадати не можу. А це важливо...

- Я була в білих босоніжках, - прошепотіла...

«Замість тебе в саду раптом сніг…»

І що за день такий? Все з рук валиться. Ще й серце чомусь калатає. Певно, на зміну погоди, думав Остап. Може, вітри врешті вгомоняться. Бо дують, дують - рвучкі, пронизливі, злі. Гонять тяжкі хмари розхристаними небесами. Як каже сусід Петро, нема толку ні в погоді, ні в природі, ні в політиці.

- І в моєму житті, - мовив сам до себе Остап.

- Ти щось сказав? - перепитала матір.

- Нічого, мамо. Так, вирвалося…

Остапові не перпілося взяти старого баяна, заграти й заспівати: «Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг, ранній сніг на зеленому листі...». Цю пісню любила Лариса. Ларка, Ларуся так кликали вродливе дівчисько, яке дотепними жартами сіяло сміх.

Лариса… Незагоєне Остапове кохання…  

…Остап не любив зведеного брата. Антон був лише на рік старший, а повчав Остапа так, наче вічність прожив. І вітчим Остапові не подобався. Дмитро із сусіднього села. Хитрий, все з вигодою робить. Пристав до Зені, коли овдовів. Зеня ж давно чоловіка поховала. 

Дмитро почав на господарці лад по-своєму наводити. На Остапа покрикувати. І Зеню мав за наймичку.

- Мамо, навіщо він нам здався? - запитував Остап.    

- Він звикає до нас, а ми до нього. Мине час, і все в колію увійде. Бачиш, таки є допомога. І ще: сину, тобі ж після школи треба буде десь вчитися. А це грошей вартує. Тяжко мені самій. Удвох з Дмитром і тебе вивчимо, і Антона.

…Після школи Антон вступив в інститут вчитися на інженера. Дмитро сином гордився. Зеня пакувала хлопцеві сумки до міста. Коли ж закінчив десятирічку Остап, вітчим заявив:

- Нема грошей, щоб обох вчити. Попрацюєш, Остапе, потім - до армії. А тоді вже за науку візьмешся.

Зеня мовчки кивала головою. Остап - здібний. В атестаті майже все відмінно. Шкода сина. Але Дмитрові перечити не стала. Та його і не переконаєш…

…З Ларисою Остап зі школи зустрічався. Він - серйозний. Вона - зі смішинками в очах. Він гарно грав на баяні та співав. А вона слічно танцювала…  

- Наче створені одне для одного, - казали в селі.      

Дівчина засмутилася, коли Остап повідав їй про вітчимове рішення. Розраджувала:

- Нікуди твоя історія від тебе не подінеться. Повернешся з армії, вивчишся.

- А ти мене дочекаєшся?

- Запитуєш! Іншого такого Остапа в світі немає.

- Жартуєш…

- Серйозна, як ніколи… До речі, а чому б тобі в культосвітнє училище не вступити? В тебе ж голос чудовий. А граєш як… Віртуоз.

- Це талант від батька. Він також гарно грав і співав. А я повинен робити щось інше… своє… От, історія…

Антон, коли приїжджав до села, поводився зверхньо. Хлопці кликали до клубу, а він відповідав:

- Що я забув у цій убогій хатині?

Так хлопець називав сільський клуб, який на «хатину» зовсім не скидався. А місцевих дівчат вважав простакуватими. В моді не тямлять. Не те, що студентки в його інституті. От, наприклад, Таміла. Подобається вона Антонові. Красуня, модниця. Ще й донька директора лісгоспу. Щоправда, дівчина не звертає уваги на Антона. Нічого-нічого. Батько обіцяв обновки справити. Грошей підкине, бо вмовив мачуху одну корову продати…

…Остапа забирали до армії.

- Заграй- но своєї, - попросили дівчата.

- «Коли десь, моє щастя, ти збилося з ніг, то поклич - і до серця мого нахилися, і розтане той сніг - ранній сніг, ранній сніг, сніг, як сум, на зеленому листі», - співав Остап, розтягуючи міхи батькового баяна.  
Лариса не танцювала. І не жартувала, як завжди. Два роки Остапової армії видавалися для неї вічністю…

…Дочекалася! Остап не тямився від щастя. Ларка, Ларуся… Вона стала ще гарнішою. Вона його дочекалася!

- А я боявся, що тебе якийсь твій однокурсник украде, - пожартував.

- Нема серед наших майбутніх філологів таких, як ти…

Істориком Остап не став. Пішов навчатися на будівельника в райцентр. Вітчим скаржився на здоров’я, а господарка чимала. І грошей, як завжди, бракувало, бо все на Антона йшло.

- Не хвилюйся, - втішала Остапа Лариса, - після профтехучилища зможеш заочно в інститут вступити.

- Так, так, - відповів розгублено хлопець.

…Вони мали невдовзі побратися. Обручки купили. Лариса фантазувала над весільною сукнею. Остап обіцяв звести в місті будинок, в якому вони будуть щасливі.

- А як же твоя історія? - запитувала майбутня наречена.

- Зачекає…

…На вихідні Антон приїхав з міста додому власною автівкою. Батько купив.

- Одружуєшся? - запитав у зведеного брата. - Ларка такою красунею стала. До речі, чи не поїхати б нам до річки або до лісу відпочити? І Ларису запросимо.

- Не встиг приїхати, а вже втомився?

- Темнота ти, Остапе. Відпочити - означає просто розважитися. Ну, поїхали. Не будь занудою.

Остап погодився. Заїхали за Ларисою. 

Остап не зауважив, як Антон увивався біля дівчини. Компліментами засипав. І пускав шпильки в його бік.

У неділю Антон зголосився підвезти Ларису до міста на навчання. З донькою директора лісгоспу нічого не вигоріло. На підприємстві, куди скерували працювати після закінчення інституту, гідних наречених не було. А Лариса… Вищу освіту буде мати. Вродлива. Чому б не спробувати відбити її в Остапа?

…Остап відчув, що Лариса змінилася. Іншою стала. Чужою, наче. А до забави залишилося не багато часу…

- Не буде весілля, Остапе, - принесла сумну звістку Ларисина матір. - Вона… вона з братом твоїм… Антоном… Нема більше в мене доньки. Так осоромила… Я її з хати вигнала, як почула… 

- А я? Як же я?

- А ти живи далі, сину. Ще знайдеш долю…

Зеня не пробачила ні Антонові, ні Дмитрові. Виставила чоловіка з хати. Байдуже, що в селі казатимуть.

- Схаменися! - не тямився Дмитро. - Куди я піду? Моя хата роками пусткою стоїть.                

- Йди, куди хочеш. Навіть в розпуття…

…Остап діставав перстені. Тужно дивився на золоті кілечка. А потім брав баяна. «Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг, ранній сніг на зеленому листі...», - співав.

Остап працював у райцентрі в будівельній організації. А у вільний час його кликали підсобити на будовах у своєму та сусідніх селах. Золоті руки мав. А ще подейкували: в будинках, що він зводить, родини щасливо живуть. Це були байки. Хтось пустив таке. Але люди вірили...

- Остане, сину, тобі вже п’ятдесятка на носі, а й досі в парубках ходиш, - журилася Зеня. - Я не вічна. Знайди собі якусь жінку, аби самотиною не жити. Одному в чотирьох стінах світ буде не милий.

- Мамо, не починайте.

- Ти досі ту... забути не можеш. Скарапала вона твою долю, ой, скапарала...

Материні слова віддавали болем. Діставав обручки. Дивився на шматочки холодного металу. Брався за баян. «Чи дорогу тобі, може, хтось перебіг, чи тебе забарили вітри норовисті...», - сумно співав.

...Уже темніло, коли розгавкався собака.

- Гляну, хто там прийшов, - мовила Зеня. - Певно, Петро. Забула сказати, він якийсь твій інструмент позичав.

Зеня вийшла на ганок. Біля хвіртки стояла жінка. Підійшла ближче.  

- Ви когось шукаєте? - запитала.

- Не впізнали? Я - Лариса. Я... в мене з Антоном... Він мене залишив. Дітей у нас нема. Я подумала... може, Остап простить мене. Я знаю, що він не одружений.

- Забирайся звідси!

- Він любить мене! Він ніколи не приведе сюди іншої жінки!

- Забирайся!

- Ви не бажаєте йому щастя.

- Я зараз собаку спущу.

Лариса пішла. На неї чекала автівка. Зеня з полегшенням зітхнула.

- Хто там, мамо?

- Якісь люди дорогу до сусіднього села запитували. А я кажу: ви її минули.          

- Щось на душі тужно. Вже би Петро прийшов про політику побалакати.

- А ти заграй щось. Твій тато завжди так робив, коли смутки обсідали.

- «Я виходити буду щодня на поріг, сподіватися буду що прийдеш колись ти...», - співав Остап.

Зеня слухала і плакала. Може, треба було сказати про Ларису...

Де тебе шукати?

- І де тебе шукати? - мовила Софія, дивлячись на батькову фотографію.

Світлина залишилася тільки одна. Решту мати порвала. Навіть весільні фотографії не пощадила.

На цьому фото батько молодий і гарний. З хвилястим чубом. Усміхнений. З родимкою на правій щоці.

Галина тішилася, що Софія не схожа на зрадливого чоловіка. Колись донька часто запитувала, де зараз живе батько. Просила його адресу, аби написати про свої успіхи в школі, про те, як їй його не вистачає. Наївно вірила, що він прочитав би листа й повернувся б. Галина нервувалася:

- Звідкіля мені знати, куди він завіявся? Чути про нього не хочу!

Може, справді не знала, де Григорій. А, можливо, не хотіла сказати…

Тепер у Софії «дорослі» клопоти. Вона - дизайнер. Замовникам подобається, як облаштовує їхні оселі. Зі смаком. Просто і вишукано водночас.

Особливо подобається фантазувати над дитячими кімнатами. У кожній дівчинці бачить себе маленьку. В Софії не було рожевої спальні з гарними меблями, наче з казки. У таких спальнях маленькі дівчатка відчувають себе принцесками. Софія вживалася в образ доброї феї, яка чаклує над затишним місцем, куди у сни маленьких принцес прилітатимуть чарівні ельфи та ангелики.

А коли облаштовувала спальні для хлопчиків, уявляла свого ненародженого братика. Якби тато пішов від них пізніше, мама встигла б народити Тарасика чи Івасика. А він залишив їх, коли братик ще не був готовий прийти у цей світ. А потім… Мабуть, він дуже образився на тата. І його душа відлетіла у позапростір та позачас, де нема батькової зради і маминих сліз.

- Галю, не побивайся так. Про дитину подумай, - казала рідня молодій жінці, коли чоловік зібрав манатки.

- Як Гриша міг так вчинити? Чому? - ридала та.

Галина дуже змінилася після того, коли її залишив чоловік і втратила дитину. Загубила усмішку. Стала мовчазною. Злою. Пильнувала, аби донька не зустрічалася з хлопцями, коли була в старших класах. Влаштувала скандал, коли Софія хотіла познайомити матір зі своїм інститутським одногрупником, а заодно й кавалером.

- Чоловіки всі одинакові! - кричала. - Краще в дівках посивіти, ніж серце собі з’їсти. Не хочу й духу чоловічого чути в хаті.

Софії до тридцятки добігає. А вона сама. Тішиться, коли людям в радість її робота. Коли дітлахи стрибають від щастя, побачивши свої чарівні кімнати.

А віднедавна почала займатися дизайном крамничок. Крім заробітку, це приносить задоволення. І не залишає багато вільного часу.

Мама й досі запитує: з ким була, де була, чому була… В Софії вже оскома від цього.

…Вона хоче побачити батька не для того, аби дорікати чи з’ясовувати стосунки. Їй лише б запитати, що спонукало залишити вагітну маму. І чому він ніколи не згадав про неї, свою доньку.

- Де ж тебе шукати? - запитувала в молодого чоловіка на фотографії.

Софія не пам’ятала батькових рук. Його посмішки. Подарунків від зайчика. Коли він пішов з сім’ї, їй було три роки.

- Тато носив мене на руках? - якось запитала в матері.

- Краще б його світ не носив! - кинула у відповідь Галина.

Софія засмутилася.

…Новим клієнтам Софію порекомендувала колишня її замовниця. Будинок, де ті жили, щойно зведений. З великими вікнами. Просторими кімнатами.

- Батьки подарували синові з невісткою квартиру. Молоді хочуть переселитися у власне житло. Поміркуйте, як все облаштувати. Ви це вмієте, Софіє.

«Знайомив» Софію з помешканням молодий господар. Леонід. Пояснив: дружина з дитиною. Крім того, вона довіряє чоловіковим смакам. Леонід займається комп’ютерним дизайном. В батька бізнесові справи. А матір ремонти-дизайни не цікавлять. Вона оцінюватиме все тоді, коли робота буде зроблена.

- У вас хлопчик чи дівчинка? - запитала Софія.

- Дівчинка. Третій рік пішов. І наш дідусь хотів би, щоб у неї була дуже гарна, затишна кімната. Ви не уявляєте, як він любить внучку.

Софіїні дизайнерські рішення сподобалися замовнику.

- Усе продумано чудово. А кімната для доньки виглядатиме казково. Рекомендуватиму вас своїм знайомим, якщо комусь знадобиться хороший фахівець.

«Приймати» роботу спершу прийшла чоловіча половина з маленькою дівчинкою. Дідусь на руках вніс свою принцесу до її кімнати. Дівчатко кинулося до симпатичної ляльки, яка очікувала свою господиньку.

Софія глянула на чоловіка й завмерла: родимка на правій щоці. І схожість з фотографією її батька. А він розглядав її. Збентежився. Перед ним стояла майже копія його першої дружини.

«Ось я і знайшла тебе, тату», - мовила подумки.

Дівчатко сміялося, бігало по кімнатах.

- До речі, це гарний подарунок для Алінки. У неї скоро день народження. Нам виповниться три рочки, - сказав Леонід.

«Мені також було три роки, коли ти пішов від нас», - мовила очима до Григорія. Він зрозумів.

Коли виходили з квартири, Григорій тихо сказав:

- Я хотів би поговорити з вами… е-е-е… з тобою… Софіє. Я…

- Ви носили мене на руках? - запитала Софія в Григорія.

- Що?

Не чекаючи відповіді, побігла сходами. Ні про що не запитуватиме. Бо нічого не повернеш. А Леонід… Скільки йому років? Майже Софіїн ровесник. А, може, й справді одноліток. Отже, батько вже мав сина. Чому він пішов до іншої жінки? З великого кохання? З обов’язку? Хто вона? Чи є в них ще діти?

Раніше Софія гадала: коли зустріне батька, їй стане легше. Не стало.

Купила букет білих хризантем і ведмедика. Сіла в автобус, який їхав до кладовища. Вона часто приходить на могилку братика. І вірить: коли вона тут, його душа прилітає також.

Батько не знає, де похований його ненароджений син. Про це якось сказала мама. Він і не запитував. А цвинтар - таке місце, куди не змушують та не запрошують приходити. Сюди має вести серце і пам’ять.

…Пробіг вітер. Розвіяв Софіїне волосся. А, може, це…

- Ти пустунчик, Тарасику-Івасику, - мовила. - Я знайшла нашого тата. Нині бачила його. Прийшла тобі розповісти. Ще у нас є брат. Але він про це нічого не знає…

Горнятко кави від осені

…Він учив її любити осінь. Тоді вони були підлітками…

…Колись для маленької Дарусі ця пора року була смачною і чарівною. Мама їздила до міста на роботу. А бабуся Клава збирала яблука, городину. Даруся з огірків-насінників робила кумедні свинки: замість ніг – чотири патички. Замість очей – зернята соняха. Цьому «ремеслу» її навчив сусідський хлопчисько, за що бабуся його висварила. За ногами на городі плентався пес на грізне ім’я Грім. У сім’ї жартували: єдиний господар на обійсті. Клава рано овдовіла. А Дарусин тато повіявся світ за очі. Вже й сліди пропали.

Даруся була дуже мала, аби зрозуміти, про що одного вечора тихо й тривожно розмовляли мама з бабусею. Потім обидві плакали. А потім…

Маму поховали на краю кладовища, біля рову. Без священника. І людей на похороні майже не було. Бабуся враз подалася. Снувала подвір’ям у чорній хустині. Навіть Грім боявся вештатися під ногами. У садку падали перестиглі яблука. Їх ніхто не збирав. На сусідських городах палили картоплиня. А Клава ще й не починала копати бараболю. Ця осінь принесла в їхню сім’ю біду…

Пізніше Дарусі розповіли, що мама завагітніла від міського залицяльника. Не знала, що в нього дружина й діти. Не могла пережити ганьби. Віку собі вкоротила.

…Клаву обсіли болячки. І восени пішла на той світ услід за донькою. Даруся тоді ходила до третього класу. Її хотіли віддати в інтернат або на виховання близькій рідні. В Дмитра з Орисею своїх дітей не було. У селі знали про крутий Орисин норов, та все ж, гадали, Даринці буде ліпше в родичів, аніж серед чужих.

Орися відразу поставила умову дівчинці: обід потрібно заробити; з дітиськами не водитися; в усьому слухатися.

…Даруся поверталася зі школи. Не здогадувалася, яка халепа чекає на неї вдома. Пропали гроші, які складала Орися. Заначок було дві. Не стало тієї, що лежала за портретом.

- Мала свиснула, більше нікому, – переконував Орисю двоюрідний брат, від якого добряче тхнуло спиртним.

- А, може, ти взяв?

- Хочеш, поклянуся?! - бився в груди.

На подвір’я ступила Даруся. Орися налетіла на неї, наче вихор:

- Я тебе годую-вдягаю, а ти мене обкрадаєш?! Де гроші?

Трясла дитину, наче грушу. Ще й прутом відшмагала. Пиячина швиденько втік. У його кишені шелестіли купюри з Орисиної заначки.

Даруся вдома не ночувала. Подалася в інший кінець села до хати-пустки, де колись жила. Було лячно, бо вже стемніло. Але тітчин гнів ще страшніший.

Після цього випадку Орися тлумила дівча за будь-яку провину. Даруся втікала з дому. Нерідко приходила до школи в синцях, голодна. Врешті сільське керівництво потурбувалося, аби дівчинку забрали до інтернату, що у їхньому райцентрі.

Осінь Дарина розлюбила: вважала, що ця пора року приносить їй нещастя.

…Матвій прийшов до їхнього 9-А, коли вже розпочався навчальний рік. Однокласниці одразу звернули увагу на новенького. Високий, симпатичний. Гарно вчиться.

Хлопці навідувалися до чужих садків. Вчителі про це знали, сварили. Але не допомагало. Приносили звідти груші, яблука. Пригощали дівчат, які тим подобалися. Одного разу два великих яблука простягнув Дарині Матвій. Віднікувалася.

- Ти навіть не уявляєш, які вони смачні, - сказав.

Із цих яблук почалася їхня дружба.

- Я не люблю осені, - зізналася хлопцеві Дарина. І розповіла свою історію.

А Матвій – свою. Він – із сусіднього райцентру. Батько помер. Матір спилася з горя. Речі з хати винесла.

- Тітка, мамина сестра, обіцяла: коли закінчу школу - забере до себе, - мовив мрійливо. - Вона добра. Шкода, що живе далеко.

…На літні канікули Дарина поїхала до тітки Орисі. Більше не було до кого. Тепер вона чекала осені, нового навчального року, аби знову побачити Матвія.

…Матвієва тітка обіцянку виконала: щойно племінник отримав атестат, забрала до себе, аби там вступав до інституту.

- Ми обов’язково ще зустрінемось, - сказав хлопець Дарині на прощання.

…Дарина вчилася у райцентрі на медсестру. Жила в гуртожитку. Не цікавилася ні походеньками, ні посиденьками з одногрупниками. Сумувала за Матвієм і своїми інтернатськими однокласниками зі складними, пошарпаними долями. Їй було легше з ними спілкуватися.

Якось, коли Дарина навідалась до родичів, тітка Орися кинула:

- Не думай там закрутити шури-мури з якимсь міським, щоб потім не наклала на себе руки, як твоя мама. Яблуко від яблуні…

Дарина не дослухала. Вибігла з подвір’я. Більше до тітки не хотіла їхати. І про заміжжя не думала. Боялася обпектися. Та й кавалера не мала.

Після навчання влаштувалася в районну лікарню медсестрою. Винайняла кімнату в сім’ї одиноких пенсіонерів. Не відмовляла, якщо хтось просив підмінити на чергуванні. Гроші не зайві.

- Чули про аварію в передмісті? - запитала вранці тітка Ліда, санітарка, коли Дарина прийшла на роботу. - Вантажівка у легковик в’їхала. Дуже потовкло молодого чоловіка, дуже… Аби на ноги встав.

Дарина заглянула до палати, де лежав новий пацієнт. Спав. Тихенько зачинила двері. Пізніше дізналася: в дорожню пригоду потрапив її колишній однокласник Матвій. Повертався з поминків за матір’ю. Рік минув, як відійшла…

- От і зустрілися, - мовила Дарина сама до себе.

Матвій упізнав свою однокласницю. Спробував усміхнутися.

- Я буду ходити? - запитав ледь чутно.

- Чому ходити? Бігати будеш.

- Зателефонуй моїй тітці, скажи, що я тут…

Тітка приїхала. Плакала, називала Матвія синочком. Запитувала лікаря, чи можна його перевезти в обласну лікарню. Матвій був проти:

- Я там нікого не знаю, а тут біля мене завжди є ангел.

Тітка з лікарем здивовано глянули на нього.

- Це - моя однокласниця Дарина. Медсестра.

…Матвій шаркав ногами по доріжці. Дарина підтримувала.

- Ти вчиш мене ходити.

- А ти колись вчив мене любити осінь. І ці яблука… Пам’ятаєш? Дівчата мені заздрили.

- Тепер соромно, що лазили в чужі садки, але це були найсмачніші яблука.

- Може, тому, що ми завжди чомусь хотіли їсти…

- Зустрітися б з нашими. Тринадцять років, як закінчили школу. Бачила когось?

- Не багатьох.

- Нарешті мушу тебе запитати: Дарино, ти заміжня?

- Ні, звичайно.

- Чому так категорично?

- А…

- Я зустрічався з дівчиною. Та коли її рідні дізналися про мою матір, відмовили бачитися зі мною. Вирішив робити кар’єру. Тут усе краще й успішніше. Забув сказати: мене завтра виписують.

За Матвієм приїхала тітка зі своїм сином. Дарина принесла торбинку яблук:

- Візьми в дорогу. Смачні. Схожі на ті… колишні…

…Нічне чергування закінчилося. Дарина присіла в медсестринській за столом і задрімала. Її розкотурхала тітка Ліда, санітарка.

- Дарино Семенівно, попросили вам передати горнятко кави.

- Хто?

- Від осені.

- ???

- Той молодий чоловік, пацієнт наш колишній. Як його?.. Матвієм звати. Він і попросив.

- Тітко Лідо, нині не перше квітня. Осінь надворі.

- А ви, Дарино Семенівно, вийдіть у приймальне відділення. Самі побачите.

Матвій сидів з термосом кави.

- Де ти тут узявся спозарання? Знову щось трапилось?

- Трапилось… Ще колись в інтернаті. Я дружив зі своєю однокласницею. Певно, це було кохання, якого я не розумів… ми не розуміли. Дітьми були. А тепер… Почуття стало дорослим і мудрішим… А зараз ходімо додому, тобі треба відпочити, виспатися.

Але сон Дарину не брав. Її емоції були розбурхані. Смакувала вже третє горня кави з Матвіївого термоса. Кава пахла осінню, яка пробиралася в кімнату крізь прочинену кватирку. А осінь пахла щастям…