«Запитай у чорної кішки…»

Вітьку дражнили через те, що він любив котів. Називали «котячим татом». Хата Вітькових батьків - на околиці села. Далі - лісосмуга вздовж дороги. Сюди люди вивозили й залишали кошенят. А Вітька їх підбирав і приносив додому. За це його сварили, батько навіть за пасок брався. Але Вітька не каявся. І вдома з’являлася чергова маленька пухнаста знайда…

Узагалі, Вітькові батьки - люди добрі. Висварять сина, а потім гадають, де ж прилаштувати кошеня…

…Ядвіга перебралася в село, коли доньці Аліні виповнилося десять років. Не зі своєї волі. Екс-благовірний «переселив». Купив тут невеличкий будинок. Колишню спільну міську квартиру залишив собі. Живе там з новою пасією.

Єдине втішало Ядвігу: до міста недалеко. У неї там робота. Люди пішки ходять, якщо автобуса нема. Та й приміський потяг зупиняється.   

Аліна не хотіла залишати своєї школи, однокласників. Але батько був невблаганний.

Улюбленим Аліниним місцем стала невеличка річка, що протікала за сільськими городами. Дівчинка влаштовувалася на товстій гілляці плакучої верби і сумувала.

Ядвіга часто знаходила тут доньку. Й сама, бувало, сідала поруч і також думала про своє. Як перешіптувалися сусідки, коли поверталася додому. Як зустріла чоловіка з молодою незнайомкою, виявилося - його студенткою, з якою зраджував. Як віддавала ключі від квартири новій господині. Як чоловік намагався пояснити десятирічній доньці, що таке кохання і те, що трапилось у нього з матір’ю, може спіткати кожну дорослу людину…

Аліну посадили за одну парту з Вітькою.

- У тебе кіт є? - перше, що запитав Вітька.

- Нема, - відповіла здивовано.

- Якщо треба, скажи. Чи ти не любиш котів?

- Люблю, але тато не дозволяв…

Котяча тема була зачіпкою, аби завести розмову з сусідкою по парті. І чому б не поділитись котиками, яких на обійсті бігало четверо?!

Кожна з однокласниць мала подругу. Та й дівчат в класі було менше, ніж хлопців. Тож Аліні в «подруги» дістався Вітька. Хлопчиська за те «дерли» з нього «лаха». А тим часом до вух місцевого люду дійшла історія Аліниної сім’ї. У виші, де викладав екс-благовірний Ядвіги, навчалися студенти з цього села. Діти «приклеїли» Аліні прізвисько «професорська цяця», хоча її батько поки до професора не дослужився.

Якось Аліна з Вітькою повертались зі школи і їм перебіг дорогу чорний кіт. Чи кішка. Дівчина схопилася за гудзика і три рази сплюнула через ліве плече. Хлопець розсміявся.

- Ти справді віриш у ці дурниці?

- Ну… так…

- А ти спитай в чорної кішки, чи їй приємно, що люди постійно її проганяють, сахаються. Ще й дехто по хвості дасть. До речі, в мене є такий класний чорний котик. Хочеш?

- Хочу. Але треба в мами дозволу запитати. 

Наступного дня в Аліни з’явився кумедний маленький друг. Чорний, з білим вушком.

…У випускному класі Вітька ні з того, ні з сього вирішив податися в моряки. Від села до моря - сотні кілометрів. Та й Вітька ніколи великої води не бачив. Зате любив фільми про море. Шторми. Романтика. Гарна форма... Батьки відмовляли. Але хіба Вітька послухає?    

Іспити успішно провалив, зате знайшов «морячку». Новина враз облетіла село: Вітька буде одружуватися. Наречена здалека. З-під Одеси.

- Та він ще зовсім хлопчисько, - перемовлялися в селі.

Дійшли чутки й до Аліни. Засмутилася. Вітька їй подобався. Можливо, і вона йому також. Хоча він про це ніколи не обмовився.

...Аліна подала документи до вишу, де працював батько. Але іспити на факультет іноземних мов провалила. Ядвіга була впевнена: колишній приклався. Не бажав, аби, як сам колись сказав, під ногами вештався хтось із його минулого. Хоча, Аліна - його єдина донька. Дітей із теперішньою дружиною не має.

Після цієї невдачі дівчина затаїла образу на всіх чоловіків світу. А тут ще новина про Вітьку…

Аліна вступила до вишу наступного року. В сусідній області. 

…Зустріч однокласників планували через п’ятнадцять років після закінчення школи. Аліна вирішила: не піде. Адже прийнято розповідати про себе. Що вона розкаже? Незаміжня. Живе з матір’ю. Єдине, чим, на її думку, може похвалитися - це те, що працює в туристичній фірмі, де її цінують за гарне знання мов та відповідальність. І побачила трохи світу. Але розповіді про принади чужих країн, вартість тамтешніх готелів, чи діє послуга «all inclusive», про переїзди-перельоти, трансфери в даному випадку не на часі... Хіба, якби на зустріч приїхав Вітька, розповіла б йому про десятки котів, які влаштовують променад вузькими вулицями одного з міст Чорногорії, а вечорами збираються на теплих дахах тамтешніх старих будівель, зіронізувала подумки. Туристи люблять їх фотографувати. Коти навіть позують. Але, але… В колишнього однокласника інші турботи. Дорослі. Коти залишились в дитинстві.

А її, Аліну, зустрічає вдома кумедний котяра. Вдає ображеного, коли вона буває у відрядженнях. А потім стрибає на руки. Щасливо муркає. Щось розповідає на своїй котячій мові…

…Материна рідна сестра при кожній зустрічі втовкмачує Аліні:

- Ти б до психолога пішла. Це допомогло б вийти заміж. А то все чоловіче населення планети рівняєш до свого батька. Дитячі комплекси... Знаєш, скільки в нас неодружених чоловіків?! Хоча, й жінок не мало...

Тітка працює в статистичній установі. Тому цифри, відсотки і тому подібне - її все.  

...Аліна поверталась додому пішки. Ще вранці від гарного настрою майже нічого не залишилось. Спершу завітали клієнти, які хотіли дешево, але мало не по-королівськи відпочити. Скандал влаштували. Потім в офісі пропало світло. Тобто, його не стало на декількох центральних вулицях. Зателефонувала співробітниця і сказала, що не зможе вийти на роботу: в дитини висока температура. А якраз сезон відпусток.

...Тепер дорога з міста до села стало коротшою. І Вітькова хата вже не була крайньою. Виросли новобудови. Село поволі підбиралося до міста.

...Після закінчення школи Аліна з Вітькою так і не бачилася. Він зрідка приїжджав до батьків зі своєю «морячкою». Потім приїхав з дружиною і малим сином. На зустрічі випускників Вітьки не було. Аліни також.

Біля хвіртки Аліну перестріла сусідка:

- Чула новину? Твій однокласник привіз сина хоронити.

- Який однокласник?

- Та ж Вітька. Його «морячка» аварію вчинила. Нетвереза була. Син дуже покалічився. Не врятували. Її посадять. Вітька, коли біда сталася, батькам нічого не хотів казати. Гадав, виживе малий.

- А похорон коли?

...Чи то сльози, чи дощ стікав по Вітьковому обличчі. Він нікого і нічого не бачив, крім домовини, в якій лежав його син.

Після похорону Вітька поїхав, аби залатвити справи й повернувся в батьківську хату.  

Вітька не хотів нікого бачити, ні з ким не зустрічався. Можливо, тому, аби ні про що не запитували, не співчували. Сідав у свою автівку, їхав до міста. Шукав роботу. Вітька був будівельником. Доробився до виконроба. Тут, удома, йому було байдуже ким працювати. Навіть простим робочим. Головне, аби не сидіти вдома, не думати про те, що сталося…

Йому запропонували хорошу роботу в одній з компаній. І це був перший крок до нового життя…

…Минуло достатньо часу, відколи Вітька повернувся додому. Аліна так його й не бачила. Працювали в одному місті. Однією дорогою їздили на роботу і з роботи, проте зустрітися не вдавалося. Щоправда, Вітька їздив власною автівкою, Аліна - маршруткою або електричкою.    

…Вона знову йшла додому пішки. На душі тяжко. Гадала, чим буде платити за мамине лікування. Їм нічого продати. Гроші, які відкладала, вже майже витратила. Просити в борг? А чим буде віддавати?

Почався дощ. Парасолі не мала. Ох, ті синоптики… Опадів не прогнозували.

- Вам далеко? Сідайте, підвезу, - біля Аліни загальмувала автівка.

Вона мовчки махнула рукою, мовляв, їдь, чоловіче.

- Аліна?! Привіт! На тобі лиця нема. І повні очі сліз. Що сталося?

- Вітька?!

Вона розповіла про маму. А він - про зустріч з ріелтором. Вирішив купити квартиру в місті. Дивився два помешкання. Раптом Вітька різко розвернув автівку:

- Їдемо в місто.

Зупинився біля банкомату.

- Яка сума тобі потрібна?

- Я… я не маю звідки борг повертати. Не треба… І як же твоя квартира?

- Квартиру будемо купувати разом, а зараз треба лікувати твою маму.

- Вітька, не бався в благодійника. Я поверну тобі гроші. Коли мамі стане легше поїду на заробітки.

- Не кажи дурниць.

- Це не дурниці.

Через дорогу поважно чалапала чорна кішка.

- А ти запитай у неї, дурниці це чи ні? - пожартував Вітька.   

- А, може, це кіт.

Вони розсміялися. Алінин сміх пробивався крізь сльози. А Вітька сміявся щиро - уперше за багато часу.

Дощ припустив добряче. Блиснуло, загриміло. Кішка вмостилася на сходах одного з офісів. Спостерігала за чоловіком і жінкою, які обійнявшись, мокли під серпневою грозою. Мабуть, думала: дивні люди - хіба нема де заховатися?..

З білих зір ніч нанизує Долі намисто…

…Невпізнання в моїй душі зосталось… Хіба це не про вас сказано? І про тих, хто живе у прекрасних легендах. Святий Валентин, де Гріє, Беатріче, дон Педро і Лаура… Повірте на мить, що наївний дон Педро й досі співає своїй коханій. Марно шепочуть: Лаура не свята. Він про це не хоче знати. Бо для нього є лише вона - донна Лаура - ота непорочна, як Дівині очі…

Все підвладне часу, а кохання - ні. Воно не визнає заборон і кордонів, суспільних осудів і статусів. Вічне, як світ. Земне, як ми. Неземне, як Всесвіт. Воно приречене тривожити наші серця задля пізнання любові та розчарувань. А ми приречені бути його заручниками…

Як би сказали: приміряйте до себе колір щастя. Ваш вибір? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Білий? Колір морської хвилі?..

А колір кохання?

Білий колір у мого чекання.

В білих шатах мої найдорожчі мрії.     

А моє заблукале кохання?

Мабуть, воно також біле…

Білий вальс, білі клавіші,

Біла мелодія…

З білих зір

Ніч нанизує Долі намисто…

Білий колір - кохання і щастя прелюдія…

Бажаєте продовжити цей вірш?..

У кохання безліч тонів і відтінків. Як у людської душі. Для когось - це ніч, украдена до ранку, яка вартує цілого століття. А хтось віддасть ці декілька годин на вічний осуд. А кохання, навіть його миттєвий спалах, не дошукується, хто правий, а хто - ні. Цьому шаленому почуттю не цікаво, що буде завтра…

Що буде завтра? Сльози радості? Відчаю? Народження з любові нового життя? А, можливо, завтра хтось загляне у старий альбом і… Ах, цей непосидючий хлопчисько, цей зірвиголова… Як він вас кохав! А ви… Годі, годі докоряти собі за колишню нерозважливість. Кохання таке примхливе. Таке, якою були ви у свої вісімнадцять…

Образа, написана чужим почерком

- Василю! - гукнула тітка Софія, листоноша, - йди-но забери свою пошту. Не хочу в хвіртці залишати, бо мрячить. Ти ба, зима якась неправильна. Сльотить по-осінньому. А навесні гори снігу намете.
- Хіба нам звикати? 
- Мої покійні тато казали: нема зими - не буде літа…
Василь передплачував три газети. Навіть листоноша дивувалася. Тепер годі декого вмовити й на одну.
Переглядав сторінку за сторінкою. Увагу привернула жінка на фотографії. Аліна Іванівна… Лікар-терапевт. Колишня однокласниця!
Аліна вчилася разом з Василем у випускних класах. Її батько, військовий у відставці, працював два роки у місцевій школі. Викладав військову справу. З тих пір минуло тридцять літ...
Сім’ю Дмитровича, так у селі неофіційно назвали нового вчителя, поселили в колгоспному будинку для «молодих спеціалістів». По-сусідству з обійстям Василевих батьків.
Василеві сусідка-однокласниця сподобалася відразу. Чи не вперше хлопець пошкодував, що до школи зовсім близько. А міг би підвозити Аліну на батьковому велосипеді.
Аліна змінила кілька шкіл - батька переводили на службу у різні місця. Проте вчитися у сільській школі випало вперше. Хлопці норовили привернути увагу нової однокласниці. Дівчата споглядали на неї із задрістю. Аліна мала модний одяг. Цікаво розповідала про свої мандри. Алінина мати - Ліда Анатоліївна - на відміну від спрацьованих сільських молодиць, гарно та стильно виглядала. І була чудовим терапевтом - жінка працювала в госпіталях у військових частинах, де служив чоловік. У селі була поліклініка й лікарня. Тому робота для Ліди Анатоліївни знайшлася.
Іван Дмитрович не розповідав, яким дивом потрапив на роботу в сільську школу. Ходили чутки, начебто порекомендував йому це місце колишній товариш, якого скерували на солідну посаду до їхньої області. А причина - здоров’я Дмитровича. 
Він щодня ходив до лісу. Пив джерельну воду. Місцеві здавна вважали, що вона помічна. Спиртного, навіть пива, до писка не брав. Тому у селі зійшлися на думці: у військовика справді якась загадкова хвороба. 
Василеві пригадалося, як їхній дев’ятий «А» зустрічав Новий рік у помешканні Дмитровича. Попросили батьки, оскільки були певні, що порядок він забезпечить.                   
- Не пить! Не курить! Веселицця! - скомандував на початку вечірки Дмитрович.
Виявилося, він чудово грав на гітарі. 
Василева мати інколи просила Ліду Анатоліївну поміряти тиск або «збадати» бабцю Якилину. За це давала сусідам свіже молоко, сир, сметану.
Аліна з Василем подружилися по-сусідськи. Дівчата ж перешіптувалися: між ними - любов.
Галька з паралельного класу, яка нерівно дихала до Василя, неабияк злостилася на приїжджу. Якби не Алінка, Васька зустрічався б з нею. У присутності хлопця Галька час від часу видавала якусь дурницю про Дмитровича або когось із його сімейства. Мовляв, плітку почула. Василя це не хвилювало. А Гальку ще більше злостило...
Коли влітку Дмирович із сім’єю поїхав на море, Василь дні рахував до їхнього повернення. Він закохався в Аліну. І вирішив: також стане військовим.
Зізнатися у своїх почуттях до Аліни ніяк не наважувався. Лише «по-сусідськи» проводив додому з клубу після фільму або концерту.
Навесні дівчина обмовилася: після закінчення школи сім’я переїде жити в один із південних обласних центрів. Василь аж затерп.
- Я буду тобі писати. Хочеш? - запитала Аліна. 
Хіба він міг відмовити?!
- У цьому місті є медичний інститут. Хочу бути лікарем. Як мама. Туди й вступатиму. А ти?
- Піду в армію. А потім… Хочу бути військовим. Як твій батько! - випалив Василь.
- Ти гадаєш, це легка професія?
- Зате чоловіча!
Після закінчення навчального року Дмитрович з родиною залишили село. Згодом від Аліни прийшов перший лист. Писала, що знайомиться з містом і готується до вступних іспитів. Обіцяла колись приїхати з батьком до села. Він сумує за школою, до якої встиг звикнути…
Військовим Василь не став. Коли був у армії, батько переніс інсульт. Мати просила у листах швидше повертатися додому: «Може б ти, сину, вступив після служби до сільськогосподарського технікуму? До райцентру - рукою подати. І вчитися будеш, і по господарці допоможеш. Вся робота на мене звалилася. Тяжко мені…». Заперечити матері не міг.
Василь продовжував листуватися з Аліною. Дівчина втішала: батькове здоров’я може поліпшитися. У медицині різні дива трапляються.
Останній лист прийшов від Аліни через два місяці після повернення з армії. Почерк був наче чужий. І фрази - жорстокі, принизливі, також чужі. «Ми з тобою дуже різні. Сам подумай, ти - звичайний сільський хлопець, у якого батько-інвалід і мати-колгоспниця. Невже ти справді вірив, що я можу у тебе закохатися? Я збираюся заміж. Мій наречений - не рівня тобі. Не пиши мені більше…».
…Галька таки добилася Василевої прихильності. І затягнула хлопця під вінець. Після весілля почала ревнувати чоловіка до кожної спідниці, хоча Василь ніколи приводу не давав. І часто влаштовувала скандали.
Під час чергової сварки Василь не стерпів:
- Десять років живу з тобою, наче в пеклі. Працюю. Люди поважають. Чого ти хочеш?
- Зі мною - пекло?! Алінки досі не забув? Думав, вона заміж за тебе вийде?! 
- При чому тут заміжжя, женячка? Ми просто були друзями. А потім… Неважливо…
- А знаєш, це я колись тобі листа від Алінки написала. Просто замінила її послання на своє. І відповідь їй написала від твого імені. Знав би ти, що там було!.. Твоїй кралі, певно, нашатир знадобився. Вона від життя отримала все! А я що, гірша? І, взагалі… Хто ти проти Алінки?! Село!..
Василь нічого не сказав у відповідь. Лише відчув, як сильно зневажає дружину. І залишити не може. Заради доньки й сина, яких дуже любить…  
…Стаття в газеті розбурхала притуплений часом та щоденними клопотами Василевий біль і образу, написану чужим почерком…  

Рідзвяна симфонія у ранковому поїзді

Маргарита вірила: Олексій зробить їй пропозицію на Різдво. Подумки приміряла маленький перстеник і хотілося стрибати від щастя на одній ніжці.
Олексій зателефонував за день до свята.
- Привіт, Марго! Нам потрібно зустрітися.
- Я думала, ти ще в Києві.
- То як, маєш час?
- Звісно!
Олексій чекав біля під’їзду.
- Марго, я повинен тобі сказати… Я одружуюся…
- Тобто, ми?
- Ні, Марго. Одружуюся я. Зі співробітницею. Так сталося. Пробач…
Поки Маргарита приходила до тями, Олексій вже прошкував у бік автобусної зупинки.
Здавалося, щастя розбилося на малесенькі колючі шматочки, наче велика новорічна іграшка, що вистрибнула з Маргаритиних рук.
- Маргарито? - гукнула з кухні мама. - Кличу-кличу... Олексій приходив?
Відповісти не стачило сил. Та й слів не було…
- Дівчинко моя, що трапилося?
Мати, як колись, у дитинстві, витирала доньчині сльози. Неньчині руки пахли свіжоспеченим хлібом і добротою. І чомусь хотілося плакати ще дужче.
- Маргаритко, квіточко, не побивайся. У різдвяні дні просто так нічого не трапляється…
Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексієві, за сприяння хресного, підвернулася гарна робота у столиці. Тож вирішили зачекати ще трошки.
Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий. Казав, будівельна компанія, у якій працює, виграла вигідний тендер, тому додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама податися до столиці. Але Олексій відмовив. Тепер зрозуміла, чому…
Утекти б від сумних думок. Можливо, поїхати в улюблене старе місто? Це ж усього лиш дві години з хвостиком. Вирішила: помандрує на другий день Різдва, ранковим поїздом.
Пасажирів, незважаючи на свято, було багато. Потяг запізнювався. Старші буркотіли від невдоволення. Двоє невгамовних хлопчаків видирали один в одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заплакав. Мама дала і йому смачний оранжевий клубочок…
Нарешті оголосили про прибуття потяга. Він видався чи то втомленим, чи ображеним. Тяжко видихнувши, зупинився. Йому не до свят…
Маргарита згадувала, як подорожувала цим же потягом разом з Олексієм. Вони їздили до старого міста на фестивалі, цікаві забави, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Ховалися зі своїми поцілунками під парасолею (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні Леви і маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня поважні котяри і мрійливі киці… У носі защипало. «Не розплакатися б», - умовляла саме себе Маргарита. 
- Пані, чому ви такі сумні? У вас щось трапилося?
Сусід у купе запитально дивився на Маргариту.
- Все гаразд. Дякую.
- Ваші очі кажуть зовсім інше.
Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і… У вагоні зазвучали солодкаво-ніжні, тремтливі звуки.
- Різдвяна симфонія. Для вас, - мовив до Маргарити.
Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця.
- Колядку, колядку, заграйте, - попросив старший чоловік із козацькими вусами.
Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта.
- Ти смотри, - кинула з усмішкою провідниця, - ше не відєла такого в мойом вагонє. Такіх би пасажиров всєгда!
Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди і усміхався.
Дві години минули, наче мить.
- Уважаємиє пасажири, скоро прібудєм на конєчную станцію! - оголосила провідниця. - Спасібо вам большоє, - звернулася до скрипаля. - Всєм спасібо! Прям сказка какая-то.
Пасажири дружно зааплодували скрипалеві. А він, як годиться, вклонився. Сховав інструмент.
- Дякую. Це була неймовірна різдвяна подорож, - сказала Маргарита сусідові-скрипалю. - У якому музичному колективі ви граєте?
- Я не займаюся професійно музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Але… Мій рідний брат… Він був справжнім віртуозом. На жаль, не може більше грати. Після жахливої аварії. У нього день народження сьогодні. Уже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою. Він любить, коли я граю. А ви також у гості їдете?
- Ні. Тобто, так. У гості до мого улюбленого міста.
- А, знаєте, я маю пропозицію. Давайте, після обіду зустрінемось. На площі, наприклад. Я також люблю це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною.
- Я згідна.
Міські вулички пахли Різдвом, кавою і випічкою. Дзвеніли голосами дорослих колядників і маленьких колядничків.
- З Різвом Христовим! Христос народився! - вітали Маргариту незнайомі люди.
Свята було так багато, що воно ледве вміщалося у Маргаритиній душі.
Сусід з поїзда, як і домовились, чекав біля одного з фонтанів.
- Ми навіть забули познайомитись. Ігор!
- Маргарита.
За неповних три години вони, здавалося, розповіли один одному про все-все. Виявилося, офіс благодійного фонду, у якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де живе Ігор. А компанія, у якій він працює бізнес-консультантом, кілька разів надавала допомогу фонду. Але, найголовніше, вони обоє люблять старе місто, яке їм подарувало зустріч.
…У Маргарити з Ігорем підростає син Богодар. Назвали так у вдячність Господу за різдвяну подорож і за їхнє кохання. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки.
Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить уранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди подорожує скрипка...

Закохане містечко

Маленьке містечко не хотіло її відпускати. О, воно розуміло, що їй тут сумно. І що тут її не розуміють, вважають дивакуватою. Але містечко знало: коли вона звідси поїде, воно залишиться наодинці із вселенським смутком. Містечка також можуть закохуватися. І страждати.
Воно любило підслуховувати її думки. Це були переважно спогади. Вона призначала їм побачення у старій альтанці, що стояла посеред парку. І ніколи не могла дати спогадам лад. Вони збігалися табунами й стукали у її серце. Ледве встигала відкривати їм двері.
Вона любила слухати дощ. І коли люди поспішали сховатися від негоди у домівках, йшла в альтанку, сідала на лавку, списану зізнаннями в коханні та розмальовану серцями, й насолоджувалася тихими звуками, що падали з небес.
У містечку була музична школа, тут вона вчила дітлахів грати на фортепіано. Аделаїда Генріхівна. Незвичне ім’я для маленького західноукраїнського містечка. Колись давно тут жила її родина. Вона ж народилась далеко звідси. Ніколи не думала, що оселиться у звичайній хатині з ганком, садком і клаптиком городу, на якому вирощуватиме лише квіти. А свою розкішну квартиру у великому місті просто зачинила. Кілька разів поривалася повернутися назад, у свою стихію. Але щось стримувало…
Вона не любила розповідати про своє життя. Нікого не кликала в гості. І сама нікуди не ходила. Разом із самотою теплими ранками смакувала на ганку запашною кавою, увечері - м’ятним чаєм. У зимові вечори грала на фортепіано. Бувало, таку ніжно-сумну мелодію, що навіть сусід Михасько, який водив давню дружбу з оковитою, прислухався, і пускав невинну сльозу.
- Ех, - промовляв, - витираючи очі облізлою крілячою шапкою. - Ех…         
Вона любила після роботи заходити до старої дерев’яної церковці. Сивий, старенький священник завжди кивав їй головою. У нього були дуже добрі очі. У неї тепліло на душі.
Містечко знало, що вона поховала єдиного сина-підлітка. І не пробачила зради чоловікові, який закохався у молоденьку секретарку. Чоловік Аделаїди був людиною достойною, так завжди говорив про себе, і багатою, тому скандалу не хотів. Вони розлучилися тихо. Аделаїда залишилася з квартирою і чималим статком. Колишній чоловік інколи телефонував. Вона ніколи не кидала слухавки. Вони зустрічалися двічі на рік біля синової могили - у день народження і смерті. Він повертався до молодої дружини, вона - у маленьке далеке містечко.
Подруги просили повертатися додому. Відтоді, коли Аделаїда перебралася на кінець світу, так вони називали містечко, минуло чотири роки. Колишній чоловік у телефонних розмовах радив те ж саме. Відповідала: «Скоро». Хоча, напраду, не знала, коли це буде.
Містечко сумувало, коли Аделаїда їхала. Воно ревнувало її до великого міста. І чекало повернення.
… Цієї ночі сон до Аделаїди не йшов. Уже випила два горнятка м’ятного чаю. Переглянула фільм. Передумала багато всього. Аж під ранок вдалося заснути. Приснився Сашко, син. «Мамо!» - мовив голосно, що Аделаїда аж стрепенулася у сні. Сашко кудись кликав її. Вона йшла услід. Хотіла взяти сина за руку, але не могла. Здавалося, її рука впирається у невидиму стіну. Вони прийшли на цвинтар. І врапт Сашка не стало…
Аделаїда не могла дочекатися канікул. Сон не давав спокою. Сашко її кликав. Вона повинна поїхати на могилу.
Дорогою з роботи зайшла до старенької церковці. Сивий священник кивнув головою. Глянув добрими очима. Поправив свічечку, що схилившись, плакала бурштиновими слізьми. Аделаїда поставила й свою свічечку…
Квартира зустріла тишею. У попередньому житті тут було весело: приходили їхні з чоловіком друзі, Сашкові однокласники. А в нинішньому - надто багато тиші. Аж у вухах ріже…
Аделаїда купила квіти і футбольного м’яча. Сашко мріяв стати футболістом. Вона завжди клала на могилу м’ячі. Їх хтось забирав.
- Ти кликав мене, синку, і я приїхала, - шепотіла. - Може, я справді повинна повернутися додому?
Неподалік, біля могили, встеленої прив’ялими квітами, стояли двоє дівчаток. Старша обіймала меншу за худенькі плечі й витирала сльози. Аделаїда підійшла ближче, глянула на фото на могильній плиті...
- Мартуся?! 
Діти озирнулися на незнайомку.
Марта. Аделаїдина однокласниця. Її всі кликали Мартусею. За добру і веселу вдачу.
Аделаїда знала, що Марта закінчила медичне училище. Що майже перед заміжжям її залишив наречений. Пізніше народила доньку. Виховувала сама. Потім народила вдруге. Без заміжжя. Ніхто не знав батьків дівчаток. Мабуть, Марта забрала цю таємницю з собою...
- Це - ваша мама? - запитала у дівчаток.
 У відповідь кивнули головою.
- А я - однокласниця вашої мами.
Маринка, старша донька Марти, розповіла, що маму поховали тиждень тому. Тепер вона з сестричкою Людочкою залишилася з бабцею Тетяною. Але бабця після похорону потрапила до лікарні. У неї хворе серце. До бабці нікого не пускають. Тітка Надя, сусідка, щовечора приходить до дівчаток і залишається з ними на ніч, аби не боялися.
- Уже обід. Ходімте, я вас нагодую. А потім підемо в лікарню і запитаємо про здоров’я бабці Тані. Я знаю вашу бабцю. І я зможу залишитися з вами ночувати. А хочете, можемо піти до мене.
Дівчатка переглянулися.
- А тітка Надя?
- Ми її попередимо.
У лікарні Аделаїда дізналася, що в Мартусиної матері з серцем зовсім зле. А сусідка Надя бідкалася, що буде з дітьми, якщо, не доведи Господи, не стане ще й Тетяни.  
… - Можете зайти, - мовив лікар до Аделаїди, - але, будь ласка, лише кілька хвилин.
Тетяна Олексіївна упізнала однокласницю своєї доньки:
- Аделька… ти не знаєш, як мої дівчатка?
- Не хвилюйтеся, вони в мене. Все гаразд…
З лікарні Аделаїда поверталась з тяжким серцем. Прогнози лікаря були зовсім невтішні.
… Маринка з Людою спали. Аделаїда переглядала альбоми з фотографіями. Перший клас. Діти дивляться в об’єктив фотоапарата серйозно, лише у Мартусі усмішка - від вуха до вуха… А ось маленький Сашко з величезним надувним м’ячем. А тут… похорон...
…Аделаїда уперше після розлучення сама набрала номер телефону колишнього чоловіка:
- Привіт. Ще не спиш? Я хочу удочерити двох дівчаток. Допоможеш?..
Вона поверталася до містечка, щоб розрахуватися з роботи. Аделаїда не мала наміру продавати хату. Вона привозитиме туди дівчаток на канікули, аби дихали свіжим повітрям, ласували, купленими у сільських бабців ягодами, молоком, сметаною... Вони ходимуть до парку і до лісу. А вечорами  смакуватимуть запашними чаями, аби добре спалося.
Коли залагодила справи на роботі, а з сусідами домовилася, щоб наглядали за хатою, пішла до старенької церковці. Сивий священник кивнув головою. Глянув добрими очима. І, здавалося, усміхнувся. «Треба буде привести сюди дівчаток», - подумала.
…Маленьке містечко плакало теплим дощем. Воно буде сумувати за  шаликами і капелюшками цієї дивної жінки. За її музикою. За ароматом м’ятного чаю. За цокотом високих підборів по старій австрійській бруківці. І чекатиме, як годиться закоханим…   
Аделаїда повернула ключа у дверях. Містечко зітхнуло громовицею…

Щастя, знайдене у снігах

Для маленької Зої зима пахла мандаринками, ялинками, шоколадом, материним і батьковим сміхом. А деревця і кущики, вбрані у білі снігові льолі, були схожі на наречених. Якось дівчатко, коли батьки переглядали свої весільні фотографії, серйозно мовило:        
- А я хочу, щоб моє весілля було взимку! 
- Сонечко, взимку холодно. І квітів нема, - сміючись, відповіла мама.
- Я - сніжинка! - тупнула ніжкою доня і побігла до вікна.
М’якенькими, білими лапками, ступав холодним жовтим листям перший сніг. Несмілива завірюха починала білий танець під тьмяними софітами ліхтарів. Дівчинка зачаровано дивилася на народження зими…
З Ігорем Зоя зустрілася на вечірці у подруги-одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділо не двоє донедавна незнайомих людей, а близькі родичі. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля-невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що непідвладне людям - майбутнє.
Весілля Ігоря і Зоя відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали: буде дівчинка.
- Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? - запитала в чоловіка.
Ігор у відповідь поцілував дружину.
Маленька народилася здоровою, а Зоя після пологів почува себе зле. Жила від лікарні - до лікарні.
Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винувато пояснював: мушу багато працювати. Зоїне серце, коли чоловік наспіх цілував її і Сніжанку, починало шалено й тривожно битися…   
Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліді було трохи некомфортно. Зоя нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.
Через тиждень, як відсвяткували два рочки Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.
- Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікарні, я відвик від тебе, як від… жінки.
- Хто вона? - чужим, хрипловатим голосом запитала Зоя.
- Ліда.
Зоя не влаштовувала сцени. Він щось запитував - вона відповідала. Що саме - так і не може тепер згадати. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала…
Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний біль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!..
Сльоза доганяла сльозу. Зоя плакала тихо, аби не злякати Сніжанку. А доня маленькою долонькою витирала мамине обличчя. І зовсім по-дорослому зітхала…
Батьки заспокоювали Зою.
- Ти ще будеш щаслива, - гладила, як у дитинстві, Зоїну голову матір.
- Натовкти б писок зятенькові, - ходив туди-сюди кімнатою злісний батько. - Не чоловік він…
Розлучилися з Ігорем без скандалів. Він приносив Сніжанці подарунки, вітав зі святами. Зоя навчилася сприймати його, як чужу, посторонню людину.
Не зважаючи на пережите, Зоїне здоров’я поліпшувалося. Тепер вона частіше зупинялася біля дзеркала. Але вродлива жінка з сумними, серйозними очима не була схожа на колишню Зою.
- Може б ти повернулася на роботу. Серед людей легше, - радила матір. - Сніжанці раду дамо. Сьогодні заходила в аптеку, дівчата запитували про тебе.
- А й справді, - підтримав батько. - А то з дому не виходиш.   
…У вихідні Зоя садила Сніжанку на санчата і везла до парку. Ліпили разом маленькі сніговики. А дорогою додому заходили до магазину за мандаринами-апельсинами.
Цього дня Зоя ледве тягла санчата. Снігу нападало стільки… Сніжанка тримала торбинку з апельсинами. Врапт санчата зашпорталися і перевернулися. Сніжана злетіла в сніг. Апельсини жовтими клубочками покотилися по дорозі.
Зоя однією рукою обтріпувала доньку, іншою - намагалася зібрати апельсини.
- Не можете ради дати, дівчата? 
Незнайомий «рятівник» допоміг зібрати апельсини, витріпав маленький коцик і застелив санчата.
- Нині дорогами ходити важко, а ви хочете їхати. Давайте, підвезу вас, - пожартував. - Зима тільки почалася, а вже замело. Моя машина стоїть в гаражі, і твою, малеча, треба поставити.
- Нам не далеко, - сказала Зоя.
- А тато мене ніколи не возив, - обізвалася Сніжанка.
- Не хвилюйся, маленька, зима тільки почалася. Навозиться. А то мама ще загубить тебе в снігу.  
- Ось наш будинок. Дякуємо.
Незнайомець у відповідь усміхнувся.
У зимові дні в аптеці людно.
- Доню, що б ти мені від кашлю дала?
- Пані, ті ліки дуже дорогі, знайдіть-но щось дешевше.
- Швидше рухайтеся! Шукаєте півгодини одні таблетки!
- Доброго дня. І як ви це так спокійно терпите?
За віконечком стояв знайомо-незнайомий «рятівник». Купив «простудні» ліки. Подякував. Непомітно затримав на Зої погляд. 
Ці дні видалися доволі холодними. Після роботи хотілося якнайшвидше додому. А на зупинці, як на зло, завжди багато людей, тиснява.     
- Зою, доброго вечора. Хотів би підвезти вас. Якщо дозволите.
- Звідки ви?..
- На бейджику прочитав. А я - Максим. Зізнаюся: чекав, коли ви закінчите роботу. Погоджуйтесь, бо замерзнемо, поки будете думати. Чи вас чоловік зустрічатиме?
- Ні!
Дорогою додому Зоя дізналася, що Максим одружився на другому курсі. А на п’ятому розлучився. Його дружина закохалася у перспективного і не бідного викладача. Тепер і Максим має власну справу. А особисте життя відклав на колись.
Максим намагався не набридати Зої. Інколи забігав до аптеки. Деколи підвозив додому. А ще любив звіддаля спостерігати, як Зоя і Сніжана ліплять у парку сніговичків, кувиркаються у снігу... Відчував: йому подобаються ці дві білявки. Але давнє розчарування вперто не бажало відпускати.
…Доля-невидимка знала: колись Максим зліпить для Сніжанки величезного сніговика. І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах». Просто, ще не час…

Вітер несе молитви на рідну землю. І смутки, і любов…

- Кет, чому ти ходиш до цього дерева? - запитав якось Катерину Генрі.
- Там добре місце для молитви, - відповіла.
Старезне дерево росло на краю ферми Генрі. Обтріпане вітрами, з трохи сухим гілляччям, воно нагадувало жінці її долю.  
- Господи, благослови землю мою святу, дітей і онуків моїх, - починала Катерина свою молитву. - І прости їх…
Генрі знімав свого ковбойського капелюха, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву на незрозумілій йому слов’янській мові.          
…Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала у далекій Америці. Щадила гроші не для себе - для дітей, а пізніше й для онуків. Рахувала: за квиток додому можна купити для сина і доньки стільки всього… І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.
Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили внуків, вирішила: пора повертатися додому. До свого однокімнатного помешкання у «хрущівці». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі…
«Я повертаюся», - сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. «Мамо, ви жартуєте? Тут такі ціни жахливі! Життя - дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? - заламувала руки Галя. - Ромків малий часто слабує. Ліки…». «Галю, твій брат має гарну роботу, його дружина також. І я допомагала», - виправдовувалася Катерина. «Ой, мамо, ті гроші, як пісок. Та й хату ми здали квартирантам на три роки. Не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти. Ще трохи грошей заробите», - переконувала донька. «Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! - відрізала Катерина. - І вчіться з Ромком жити за власні кошти». «Мамо, що з вами? Ви…».
Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Пекло!               
- І що тепер робити? - запитувала сама в себе жінка. - З роботи пішла. Через тиждень наймане помешкання маю залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті й попередити, що до аеропорту мене везти не потрібно. «Господи! Чому?» - закричала душа.
Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилось. Надя, старша сестра, давала зі своїх дітей одяганки, з яких ті виросли, батьки підсобляли харчами. А потім… Катерина не йняла віри - виграла «зелену карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромко ось-ось десятирічку закінчить, Галя - дев’ятий клас. Вчитимуться в українських вузах. Родичі опікуватимуться дітьми. До Америки Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, а далі буде видно…
- Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я мушу тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! - ридала у слухавку Катерина своїй американській подрузі.                         
Дороті - не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилась по-особливому. Їй було шкода українки, яка щороку святкує без своєї родини Дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим доньці і синові. Останнє взагалі заганяло Дороті в ступор. Їй годі було уявити, що американська жінка може податися на край світу, аби все життя працювати на своїх дорослих дітей, а потім і на внуків.    
- Кет, - якось сказала Дороті, - або ти не маєш серця, або воно в тебе дуже велике і неймовірно добре.    
Дороті зрозуміла: справи у її подруги кепські.
- Кет, я скоро приїду. Не хвилюйся, будь ласка.
Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:   
- Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Пробач, це - мої проблеми. 
- Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це - не картини, це - ікони, це - живий Бог. Він завжди і всім допомагає». Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так гарно, так спокійно. Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала: «Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, запитуй. Це й буде твоя молитва». Я не знаю жодної молитви. Я інколи просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш у Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш?».
- Люба Дороті, дякую…
- Кет, а зараз поїдемо до мене. Щось придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися. Ах, ми запізнюємось. Має приїхати Генрі. Не хочу змушувати його чекати.
Генрі - вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити сам. Генрі давно товаришував з сім’єю Дороті. Родина Генрі і чоловіка Дороті - Джека - походила зі Скандинавії. Це й здружило їхні сім’ї.
Дороті якось сказала:
- Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самітності.
- Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.
- У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?
- Я щаслива…
- Кет, я інколи тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі…
Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.
- Кет, чи можу я тобі запропонувати… заручитися? І ти зможеш жити у моєму будинку у статусі нареченої, - раптом ошелешив усіх Генрі.     
- Я не збираюся заміж, Генрі.
- Ми можемо бути заручені довго… скільки захочеш...
- Кет, - аж підстрибнула майже шестидесятирічна Дороті. - Кет, люба, подумай…                 
Генрі то знімав, то одягав свого ковбойського капелюха. Хвилювався.
- Генрі, - мовила збентежена Катерина, - я не знаю. Ми справді можемо бути заручені довго?   
…Генрі подобається український борщ, який він називає, «рожевий суп». І смачне м’ясо, яке Кет чомусь називає «заєць». Й інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку. І те, що уперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовлені Кет. А неймовірний смак тієї індички він пам’ятатиме завжди… Але найбільше йому подобається Кет - близька й далека водночас. І він сумує від однієї лише думки, що ця фантастична жінка може полетіти до своєї далекої країни і більше не повернутися.    
А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І смутки, і любов…

Футбол, хокей, рибалка, мама…

Аліна не знала, що виходить заміж не за коханого Ростика, а за футбол, хокей, риболовлю і його маму.
Поки жили в Аліниних батьків, все було сяк-так. Демократична теща не посягала на психологічну територію зятя. Тесть товк гроші по закордонах. Зате Ростикова мати мало не щодня телефонувала, нарікаючи на існуючі та неіснуючі болячки і проблеми. Нагадувала, що Ростик - її улюблений син. Запитувала, чим годували, чи Аліна його пильнує і про інше в такому ж дусі.
Ростик часто на вихідні поспішав до райцентру, де мешкала його мати. Аліна до свекрухи їздила рідко. Треба було допомогти матері на дачі, бабці - в селі. Ще й кандидатську писала.
Якось не витримала і дорікнула свекрусі, мовляв, та зловживає синовою любов’ю.    
- От, коли помру, - відповіла свекруха, - тоді й буде мій син біля тебе скакати. Казала йому: рано про женячку думати. Міг би й щось достойніше знайти.
Аліну це добряче трафило, тому вирішила: надалі свекруха без її візитів обійдеться. В Ростика ж до дружини виникли претензії.     
- Мама хвора, а ти…
- Який діагноз?
- Маму все болить…
- Такої хвороби не знаю! Артістка!
Свекруху Аліна називала саме так: «Aртістка».   
Якось Ростик сказав:
- Аліно, мама хоче поговорити з тобою.
- Тема розмови?
До свекрухи так і не поїхала.
Невдовзі Алінині батьки купили доньці й зятеві квартиру. Тоді свекруха вже сама зачастила до них. Побачивши одного разу, що Ростик миє газову плиту, схопилася за серце й сказала все і трохи більше, що думає про Аліну, її льоки, нафарбовані варги, кінські підбори та батьків, які виховали «ось таке нездале».
- Фіфа! - закінчила «сповідь» свекруха.
Аліна сваритися не любила. Тому, як філолог, виклала своє «фе», так би мовити, з наукової точки:
- Ви знаєте, що про свекруху навіть анекдотів немає? Ось про тещу - скільки завгодно. А це тому, що теща із зятем може вжитися, а свекруха з невісткою - рідко. Про свекруху тільки пісні сумні складають… 
Чим довше Аліна жила з Ростиком, тим більше дивувалася: чи це той хлопчисько, за яким сохли всі її одногрупниці в університеті? Куди поділися його жарти? Бажання зустрітися з друзями? А кохання? Є воно, чи ні? І чи було взагалі?
Після роботи Ростик поспішав до телевізора. Футбол, хокей, футбол… Хай навіть світ валиться, поки триває гра, чоловіка від екрану не відірвати.
Коли ж улюблена команда програвала, для Ростика це було величезною особистою трагедією, від якої «рятувався» риболовлею. Разом із сусідом. Аліна в душі бажала довгого життя рибі, ракам і всім земноводним. А коли чоловік приносив додому якусь дрібноту, їй хотілося покликати котів зі своєї та з сусідніх вулиць і влаштувати їм рибний день.
Їхній первісток народився через шість років після одруження. Аліна плекала надію, що після народження дитини чоловік стане уважнішим і трохи забуде про футбол, хокей, риболовлю і маму. Якби ж то!
Тепер на футбол-хокей благовірний бігав до сусіда, аби можна було вболівати за гру в спокійній обстановці - заважав маленький Максимко. І якщо раніше у деякі вихідні, принаймні, у погану погоду, Ростик залишався вдома, то після народження малюка поспішав або до мами - «щось допомогти, бо її все болить», або на риболовлю - «зняти стрес», бо малий плаче, а це - дратує.
Врешті-решт, це вже дістало й демократичну Алінину матір, яка сказала зятеві в очі все, що думає.
- Не п’ю, коханок не заводжу, вашої Аліни не б’ю. Чого вам ще треба? А, може, правду моя мама каже, що Максим - не мій син? Навіть не подібний до нашої родини.
- Має щастя, що не подібний… А якщо твоїй матері, чи тобі щось не подобається, ніхто тебе тут не прив’язав. І запам’ятай: квартира - не твоя!
В суботу Ростик подався до своєї матері - скаржитися. А в неділю свекруха приїхала на «розбірки». Якраз до Аліни забігла подруга і кума Наталя.
- Що, вже мій син тобі не потрібний? - випалила з порога до Аліни. - Якби не Ростик, в дівках сиділа б. А тепер його з квартири хочеш вигнати? Чи вже коханця завела? І де ти на нашу голову взялося, недостойне таке?
- Тітко, не верещіть, дитину перелякаєте! - не стрималась Наталка.
- А ти хто така, аби мені вказувати, що маю робити? Дивись-но на неї, спідниця вище пупця, на вії вакси кільо наклала! Сорочку застібнула б на всі гудзики, а то!..
Наталка була не з тих, хто відступає:       
- Тітко, ви знаєте, що про вас пісню написали? «Як зимова завірюха, в мене лагідна свекруха... Де нога її ступає, чорти стежку замітають, а куди її не просять, як назло, чорти приносять…».
Аліна ледве стримувала сміх. Ростик стояв ні в тих, ні в сих. Свекруха традиційно почала охати:
- Сину, води! Вони мене доконають! Чого дивишся?! Збирай свої манатки! Я тобі нормальне щось знайду! А те… І оте… Ой, моє серце! - схопилася за правий бік.
- Мадам, серце з лівого боку, - іронічно мовила Наталка.
- Ой, вмираю! Сину, пішли! 
- Артістка! - кинула навздогін Аліна…

Кульбабка

Його простота дозволяла Софії зачерпнути у пригорщі води, коли поруч стояло горня. Зняти з гвіздка цибулині коралі і похизуватися цією бурштиновою прикрасою. Визволити ноги з полону високих підборів і пірнути разом з бджолами у солодкі трави або з осіннім притомленим сонцем у золоту перину із жовтого листя.
Вони жили у різних світах. У його світі не було ідеальних обманів, фальшивих усмішок, відшліфованих статусами та іміджами душ. Її світ був зітканий з умовностей, словопоклонств та інших непотрібностей, без яких, однак, не можна було обійтися.
Софії було шість років, коли бабуся Аделька перебралася в сусіднє село на обійстя померлої сестри. Перший візит до нової бабусиної оселі запам’ятався падінням з велосипеда і втовченим коліном. Дівчинка сиділа посеред дороги, дмухала на коліно і не знала, в який бік має чалапати з неслухняним велосипедиком.
- Кульбабко, хочеш, щоб тебе машина роз’їхала? - хлопчисько у сандалях, в які влізли б ще по півноги, з цікавістю розглядав маленьку незнайомку.
- Ти чужа? - запитав.
- Я не чужа. Я своя-яяя, - заплакала «кульбабка».
Степанко, так звали хлопця, допоміг Софії везти додому велосипедика, дорогою розповідав про свого пса Муху, про пасовисько, яке вже добряче обридло, але мама пообіцяла купити обновки за те, що гонить корову, про друзів Михаська і Петьку. Біля бабусиної хвіртки повчально мовив:
- Не падай більше, мала. А як не вмієш їздити, то можу навчити.
Таким було перше знайомство шестирічної Софійки і третьокласника Стьопки. Він так і називав її - Кульбабка. Спершу трохи ображалася, а потім змирилася.
Коли хлопець подорослішав, зрозумів: білявка-Кульбабка йому подобається. По суботах бігав до автобусної зупинки поглянути, чи приїхала Софійка. Йому хотілося зовсім «ненароком» зустрітися з нею. А ще більше хотів, аби дівчина звернула на нього увагу.
У чотирнадцять років Софійку вперше відпустили до сільського клубу. Степан тоді дивився у три ока, аби ніхто не зобидив його Кульбабку. А вона й не здогадувалася… Після індійського фільму «про велике і трагічне кохання» хлопець ішов назирці за Софійкою аж до оселі бабусі Адельки. Він не довіряв безпеку Кульбабки її сусідкам-подружкам.
Якось згодом Степан спромігся запропонувати дівчині провести її додому. Софійка не відмовила. Вона вважала його гарним другом. Він її - своєю коханою. Вона розповідала йому про хлопців, які хочуть зустрічатися з нею. Він слухав і страждав…
Армія, ветеринарний технікум, щоденні сільські клопоти - таким було Степанове життя.
Інститут - факультет іноземних мов, раннє заміжжя, розчарування і розлучення, пристойна робота перекладача, нові знайомства, поїздки, короткі романи… У такому вихорі жила Софія.
- Одружився б ти, Степане, - час від часу заводила розмову матір. - Ми з батьком не вічні. А тобі вже тридцять п’ятий минув…
- Ще встигну, - відповідав.
- Софійка голову заморочила.
- Що ви, мамо?
Він боявся розповісти Софії про своє кохання. Вони ж такі різні. Його Кульбабка - справжня пані. Вишукана, багата. А він - простий сільський не то ще парубок, не то вже дядько. Інколи Степан трохи злився і ображався на дорослу Софію. Зате обожнював маленьку дівчинку-Кульбабку, яку, на свою голову, зустрів посеред дороги з розбитим коліном.
Софія вдруге збиралася заміж. За поважного чиновника-вдівця.
- Кохаєш його? - запитав Спепан.     
- Признаюся тобі, як найкращому другові, - не знаю. Просто втомилася бути одна.
Те «другові» Степана боляче вдарило по душі.
- А ти, Степане, чому не одружуєшся?
- Встигну ще, - відповів Софії так, як і матері. 
Друге Софіїне заміжжя також тривало недовго. Після чергового застілля чоловік не розминувся із зустрічним автомобілем. Їй залишилася солідна спадщина і самітність.
Софія везла свої смутки та жалі на обійстя покійної бабусі Адельки. Сільська хатина вміла краще заспокоїти душу, ніж міські хороми. Степан підрихтовував оселю. Сіяв квіти і садив трішки городини біля хати. Обрізував сухе гілля в садку. В селі вже й перестали тому всьому дивуватися. Навіть шкодували обох. Софію, що овдовіла. Степана, що пари не знайшов.
Він перестав знічуватися, коли чув: «Щось давно, Степане, не видно Софії». Вона картала себе, коли довго не могла вибратися до села. Він не міг не чекати її. Їй потрібно, аби він маленьку дещицю часу дбав про неї. Він любив милуватися її вишуканістю і красою. Їй подобалася його простота. Вони любили згадувати їхню першу зустріч, разом сміялися, а потім сумували - кожен наодинці.
- Може, колись вони зійдуться, - гадали люди.
- Якщо вже до тих пір не зійшлися, то…
- Хто вона, а хто - він? Різні вони дуже… 
Софія не була в селі кілька місяців: мала тривале закордонне відрядження. І ось подвір’я зустріло її розмаїттям осінніх квітів, а сад - запахом спілих яблук. Усміхнулася: бабусі Адельки давно нема, а, здається, тут є жива душа. Стьопка… Набрала номер його телефону.
- Привіт! Я приїхала. Маю тобі подарунки. З Європи.
Вона привезла йому дорогу брендову сорочку, краватку, якісь дрібнички. А він приніс їй свіжого молока і окраєць чорного, спеченого на черені, хліба.
Софія сіла на купці нагрітого сонцем листя. Смакувала житнім хлібом і молоком, розповідала про свої європейські мандри і справи. Але все це пролітало повз Степанові вуха. Він був щасливий, що знову бачить свою Кульбабку. І, може, нині нарешті зізнається, що кохає її давно-давно, відтоді, коли плакала посеред дороги з розбитим коліном…
- Софіє…

Кохання кольору лаванди

Олеся відкрила для себе червоний колір. Вона ніколи не любила його. Вважала викличним, крикливим. Улюбленим був лавандовий. Цей колір личив до її очей. Він перетворював їх у два дивовижні озерця, в глибінь яких і потрапив колись Михайло.
Він казав, що їхня любов також має колір лаванди. І запевняв: Олеся - його єдине кохання. Вона ж відчувала: це почуття недовговічне, як гаряче літо. Обіцяв: мине ще трішки часу і вони будуть завжди разом. Хотіла вірити, але знала, що в його житті була жінка, до якої він завжди повертався.
- Олесю, - сказав якось. - Я не можу залишити Галю. Вона чекає дитину. Ми мусимо одружитися.
Прохолодні осінні дощі крали їхні сліди. На душі було терпко. Їхнє кохання розтануло, наче останній лебединий сміх… Гірке хвилинне зізнання перекреслило п’ять років зустрічей.
Червоний, жовтий, зелений, червоний - блимали вогники світлофора. Олеся і Михайло стояли по різні боки дороги. Люди поспішали, оминаючи їх. Він першим ступив крок…
- Привіт!
Михайло колись брав маленькі Олесині руки у свої долоні і цілував кожен пальчик. Ось і знову знайомий жест, вона ж поглядом зупинила його. Не вірилось, що цей недоглянутий, розхристаний чоловік - її незабутнє кохання.
- Тут неподалік є забігайлівка… кафе. Може, посидимо? Але я нині… без грошей. 
«Михайле, Михайле, - мовила про себе жінка, - і це з тобою я зраджувала в думках своєму чоловікові?»
- Не звик тебе бачити в червоному вбранні.
«І я не звикла бачити тебе таким» - вела внутрішній діалог.
- Мовчиш… Соромно стояти поряд зі мною? Ось такий я зараз. Бачиш?
- Як живеш, Михайле? Як сім’я?
- Я живу?! Ха-ха! Нема в мене сім’ї. І не було!
- Але ж ти…
- Ага, одружився. Галька… вона три аборти зробила. Першою вагітністю, хотіла «прив’язати» мене до себе. Сама сказала. Діти їй не потрібні… були. Тепер схаменулася. До лікарів бігає. Пізно. Може, розлучитися? І ми могли б з тобою знову…
- Не могли б, Михайле.
- Олесю, ти віриш, що людину можна причарувати? Мені Гальчина подруга якось сказала, що Галька того… до ворожок їздила. Тому не міг я від неї піти. Тримало щось… А я часто згадував про тебе. То що, йдемо в кафе? Годилося б перекинути по сто грамів за зустріч. І не снідав ще нині. А вже скоро обід.
- Я поспішаю, Михайле. Справи.
- Нині ж субота, які справи? Гордуєш мною? Так і скажи. А колись кохала.
Те «кохала» прозвучало чи то зухвало, чи недбало.
- Ти подумай… про нас. Пліткують, що моя Галька коханця завела. От подам завтра на розлучення. Ні, не завтра, в понеділок. Хай знає! Прив’язала вона мене! Дзуськи! Телефон про всяк випадок залиши. Як тільки стану вільним, дамся чути.
Телефон же Олесин, ніби відчувши, що про нього згадують, раптово озвався мелодійним переливом і дитячими голосами у слухавці.
- Мамо! А ми тебе чекаємо-чекаємо, - навперебій залопотіли старшенька Настуня і молодший Ігорчик.
- Олесю! Де ж ти пропала? - запитав Микола, чоловік.
- Знайомого зустріла. Вже йду. Бувай, Михайле.
- Я не знайомий, я… А телефон… номер… який? - розгублено бубонів Михайло. - Я не знайомий…
Переступивши поріг квартири, Олеся притулилася до Миколиного плеча. Її чоловік такий надійний. Добрий. Гарний. Скільки разів вона хотіла бачити на місці Миколи - Михайла! Навіть пробувала писати вірші про своє незбутнє кохання кольору лаванди. Потім рвала списані аркуші на дрібненькі клаптики. Подумки втікала до Михайла…
За вікном з дерев скапувало листя, наче жовті сльози жалю і прощення. На душі було щемно і легко водночас.
- Мамо, я зібрав тобі букет, - Ігорчик простягнув Олесі кілька осінніх листочків.
Однією рукою гладила синову голівку, інша рука грілася у теплій, рідній Миколиній долоні. Здавалося, висмикне руку і невидимим птахом випурхне її щастя. Аж злякалася цієї думки.
- Я кохаю тебе, - тихенько прошепотіла до чоловіка.
Це зізнання почув всенький світ…

Навіть не написала «прощай»…

 

Суворі, без емоцій обличчя, порожні погляди. Люди-манекени… Повільно рухаються довкола. Що за мара? Не встиг задрімати, а тут таке…

Сергій ковтнув холодної кави. Ковзнув поглядом по білому аркуші паперу. Друга ночі. Невимкнуте світло. Він повинен написати Ладі. В голову нічого не йшло.   
Почати листа традиційним «привіт»? Лада, його заборонне кохання, гарна жінка з древнім ім’ям, не любила буденності. Її посланння скидалися на школярські записки. «Поспішаю. Отримала чудову роль. Ти пам’ятаєш, скільки часу ми знайомі? Сім років! Щасливе число… Па!».
Записки Лада віддавала під час їхніх таємних зустрічей. Це була така гра. Сергій був ладний цілувати ці клаптики-послання.
Останній лист від Лади не був схожий на попередні. «Ступаю по спогадах, наче по ножах. Боюся зізнатися, що наші стосунки були бутафорними. Короткі зустрічі, які тривали довгі роки, були для мене найкращою і найгіршою роллю, яку довелося грати. Хоча, ні… Я не грала. Я терпляче чекала, коли на сцену вийдеш ти, аби удвох… Отож, твій вихід. Ти повинен сказати єдине слово: «так» або «ні».
На Сергія знову найшла дрімота. Порожня сцена регоче дощатими зубами. У великому залі, крім нього, жодної душі. «Я - доля! Крок ступи мені навстріч. Не бійся осуду людського, протиріч… Я шанс даю!..» Ладин голос. З якої це вистави?
Відкрив очі. «З якої вистави? Я ж не бачив, як Лада грає. А про неї кажуть: чудова актриса, заради такої…»
Заради Лади Сергій хотів зірватися з насидженого місця. Хай казна що думає тесть. А дружина… Їй потрібний його «фасад» і впевненість, що «волочитися за спідницями не буде, бо тато цього не подарує». Лариса любила виходити з чоловіком «у світ», імітувати щасливе подружнє життя. Насправді ж, між ними - жодних почуттів.
Сергієві, вродливому хлопцеві з простої родини, не довелося довго зачаровувати Ларису. Найперше, хотів сподобатися її підприємливому батькові і майбутній тещі. Лариса, донька-одиначка, була… ніяка. Про таких кажуть: не вродлива. А знаючи ще й характер її батька, кавалери просити Ларисиної руки у чергу не вишиковувались.
Сергій хотів бути багатим. Йому набридло слухати, як матір «пиляла» батька за мізерні зарплати, стару пожовклу ванну, за жуки, які «догризають» картоплю на дачі...
На фірму Ларисиного батька влаштувався після університету. Вперше побачив дівчину на корпоративній вечірці. Подумати не міг, що вона - шефова донька. Радше, невдаха, яку взяли з жалю на посаду «старшої, куди пошлють».
- Мала б я таких батьків, не виглядала б, як опудало, - перешіптувалися офісні красуні. - Скільки шмоток брендових має, а одягнутися не вміє.  
- Поглянь на її сумочку. Каталожна! Фантастично дорога!
- І що? Все одно заміж ніхто не бере.
- Сергію, - засміялася менеджер Таня, - ти б це «диво» на побачення запросив? Якби не знав, що вона - шефова доня.
- А я й не знав!
- Запроси мене, красунчику, - звабливо стрельнула очиськами секретарка Наталя. 
Сергій спостерігав за Ларисою. У кого ж вона вдалася, така несимпатична? Шеф і його дружина - гарна, елегантна пара. 
Ніхто, крім батька, Ларису до танцю не запросив. «Чому б не спробувати?», - майнуло в Сергієвій голові. «Можна вас?..».
Не секретарці Наталі, а Ларисі Сергій призначив побачення. Точніше, призначив побачення своєму майбутньому безбідному життю.
Після одруження Лариса заявила: дітей не хоче! Сергій не переймався. Він отримав те, що хотів: багатство.
Банальна зустріч на дорозі перевернула Сергієве життя. Ладине авто заглохло і вперто не бажало зрушити з місця. Присіла на капот. Немов чекала, що зупиниться саме він.
Сергій марив Ладою. І не міг піти з сім’ї. Ладині гастролі були для нього мукою, як і життя з Ларисою. Багато разів спадало на думку залишити дружину. Але це означало відмовитися від комфорту і статків. Ще й тесть обмовився, що скоро Сергій керуватиме компанією.
… «Кохання - дикий кінь, сполоханий нечутною ходою ранку. Це - ніч жаги, це - туги сповнені світанки. Це - дві душі, що прагнуть недозволеної встрічі, це - дві запалені грозою свічі…». Хто декламує ці рядки, коли сцена порожня і темна? Зрозумів: це - лиш уривок сну. Ковток холодної кави. Марево-сон продовжився. Залита химерним світлом сцена. Із-за куліс виходить Лада у легких білих шатах. «Любов для мене - знайдений безцінний скарб, для тебе - згублена підкова. Але її ти не шукай…».
Прокинувся. Так і не придумав слів, аби попрощатися з Ладою. Він обіцяв їй, що колись будуть разом. Ревнував до глядачів і уявних шанувальників. Не міг змиритися, що вродливиця може належати ще комусь. А Лариса запідозрила: в чоловіка завелася пасія. Пригрозила поскаржитися батькові.
Вранці тесть повідомив, що передає всі справи Сергієві. Телефонувала Лада. Не мав часу відповісти. У нього - вітання, ейфорія. Послав коротку есемеску: «все закінчено». Спохватився. Написав: «хочу тебе бачити». Набрав номер її телефону:
- Ладо, це я…
- Якщо через віки зведе нас знову випадковість, тоді вже ми не зможемо не бути разом, - мовила насмішкувато-спокійно.
- Це з твоєї нової ролі? - запитав.
Короткі гудки.
Увечері збирався з Ларисою на важливу зустріч. Дружина виглядала незграбно у сукні від відомого кутюр’є. Уявив на її місці витончену Ладу. Ця жінка так пасувала б йому! «Лада не зможе відмовитися від наших стосунків, - подумав роздратовано. - У мене статус, гроші. А вона… просто актриса».  
Наступного дня отримав листа. Від Лади. Відкрив. Там - чистий аркуш паперу. Навіть не написала «прощай»…
 

Прощай, мій ангеле…

- Людоньки, ви чули?..
Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці.
- Я повириваю її довгі патли! Голодранка!
Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, - язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу.
- Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї...
- То ви, Гелю, кажите про тих Ковалів з сусіднього села? - перепитали сільські сороки.
- Про них, аби їм… аби їй…
- Софійка - слічна дівчина. Файна! А яку косу викохала!
- Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!
Вдома Гелька пиляла чоловіка:
- Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу, на шию нам сядуть.
Іван перечити Гельці не вмів і не смів.
- Василю! - гукнув сина. - То правда про Софію Ковалеву?
- Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…
Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.
Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.
- Василю, - крізь сум і сльози мовила дівчина, - знайди собі іншу пару.
- Ти мене не кохаєш?
- Не хочу, аби наше кохання було проклятим.
- Софійко, ми поїдемо звідси.
- Є речі, від яких не втечеш.   
По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі - сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.
- Як мені жити без тебе? - запитував.
- Іди, Василю.
Софія легко відштовнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…
Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.
…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.
- А яким гарним хлопцем був! - перемовлялися у селі.
- Гелька винна. Занапастила життя синові.
- А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.
- Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…
- Чоловік в Софії, як з картини!
- Бог бідним у помочі стає…
По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру - рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже. 
Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.
- Роби, що хочеш, - кинула.
…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:
- Нашій мамі скоро півстоліття буде.
- Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, - засміялася донька.
- Хто? 
- Чоловіки, звісно!
- Ма, ти суперстар! - підтримав розмову син. 
Біля ринку Дмитро зупинив авто.
- Софійко, ходімо за квітами.
- І я! - зголосилася донька.
- Дмитре, в селі ж цілий квітник.
- Мамо!.. - хором мовили діти. 
Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кімарив чоловік.
- Ваші? - запитав Дмитро.
Продавець кивнув головою.
- Софіє, як тобі?
Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:
- Чудові…
- Беремо всі! Скільки?
Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його - ні…
- Дівчата, тримайте! - Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.
Василь дивився їм услід. В обох - у матері і доньки - майже одинаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.
- Прощай, мій ангеле… - прошепотів навздогін.
У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала швидка.
- Василю, на кого ти нас залишаєш? - лементувала Гелька.
- Цить! - уперше в житті крикнув на Гельку Іван.  
- Можемо не довезти, - бідкалася медичка.
Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом. 
- Не залишай мене, - прошелестіли Василеві уста.
- Прощай, світку… - нечутно зітхнула душа.