Що трапилось з веснами?

Щось було не так із тією весною. Холодна, невтішна та заплакана, наче молода вдова. Дерева довго стояли в сумних чорних хустинах. А коли взялися зеленню, їх били морози. Поривисті вітри студили світ. Скупого сонячного проміння не вистачало, аби зігріти землю та спраглі за теплом людські душі...

Шибки заплакано дивилися на свою господиню. За вікном скапувало жовтим цвітом деревце, яке так і не встигло натішитися своєю золотою вродою...

...Стас щоранку готував для Інни каву. Міцну. З дрібочкою солі й цукру. Як вона любить. Але напій залишався нечіпаним...

...Інні було незатишно у світі «правильних» людей. Правильними називали себе її рідні. Даремно, що чоловік старшої сестри не пропускає жодної спідниці. Леся про це знає. Вдома скандалить, злоститься. А на людях усміхається. Тато часто зневажливо покрикує на маму. Мама звикла. Не скаржиться. І, мабуть, не знає, що таке щастя. 

- Головне, аби люди бачили, що в родині все добре, - повчала Галина свою молодшу доньку. Інна не погоджувалася.

- Нічого ти не тямиш, - казала на те Галина.

... Інні дісталися у спадок від бабусі квартира, заощадження. Через це на Інну образилися всі. Сестра, - бо з чоловіком та двома дітьми живе разом з батьками. Мама, бо вважала, що все мало перейти їй, а вона б уже розпорядилася, що кому вділити. Тато, бо не любив тещу й не сприймав молодшу доньку всерйоз. Швагро, бо заздрив. Хоча, всі знали: Інна - улюблениця Олександри. Однакові характери. Схожість у смаках. Бунтарки за натурою.

А от Галина, єдина донька, - велике розчарування для Олександри. Вийшла заміж за грубуватого Павла, який відразу не злюбив манірну тещу та вченого тестя. На дружину дувся, коли та модно одягалася чи збиралася на зустріч з друзями. З часом Галина, чого не могла їй пробачити Олександра, перетворилася в жінку без смаку і манер.

Старша внучка була схожа на свого батька. А от Інна - копія Олександри. За це їй дісталася бабусина любов, а потім і житло...  

Інна була археологом. Шукала сховані в землі таємниці століть, загублені скарби. Батько її знахідки називав черепками та брязкальцями. Мамі не подобались Іннині експедиції. Олександра ж захоплювалася роботою внучки. Покійний чоловік був істориком, викладав в інституті. Олександра тішилася, що Інна також має причетність до цієї науки.

...Інна хотіла, аби її доля була схожою, як у дідуся з бабусею. Їхні взаємини були ніжні навіть на схилі літ. Дідусь завжди кликав дружину Сашунею. Нічого не приховували один перед одним. Не сперечалися. Олександра й прожила недовго після того, як не стало чоловіка. Таким і має бути кохання, була переконана Інна. 

...Стас був спонсором однієї з археологічних експедицій. Йому сподобалася симпатична археологиня.  

Вони одружилися через рік після знайомства. Матері не подобалося, що Стас на десяток років старший за доньку. Батько недолюблював бізнесменів. Сестра страждала, що Інна виходить заміж за багатство, ще й бабусину квартиру відхопила. Швагро злостився, що й близько не дотягує до Стаса.       

У Стаса був бізнес і в сусідній країні. Тому вирішив перебратися туди жити.

- Я не хочу втрачати свою роботу, - заперечувала Інна. - І міняти країну.

- Так буде краще.

...Стас хотів, аби Інна працювала в його бізнесі. А вона нічого не тямила в будівельній справі, прибутках-видатках, квадратних метрах і кубометрах...

...- Ми їдемо в Україну, - сказав неочікувано Стас. - Маю терміново вирішити деякі справи.

Інна гуляла містом і опинилася біля чоловікового офісу. Не телефонувала. Просто хотіла його дочекатися. Ось він вийшов. Його перепинила молода жінка з хлопчиком у інвалідному візку. Стас нервово оглядався, жестикулював, очевидно, намагався її спровадити. Потім дістав з портмоне гроші. Дав жінці. Та, витираючи сльози, покотила візок у напрямку зупинки.

Інна передумала зустрічатися з чоловіком. Мусила обміркувати побачене. Що б це означало? Хотіла прослідкувати за незнайомкою. Але щось спинило...

...Інна зі Стасом поверталися до своєї закордонної оселі. Їй не терпілося розпитати про побачене біля офісу. Не знала, з чого почати розмову. І ось нагода випала. Стасові зателефонував колишній однокурсник - чоловіки підтримували дружні стосунки, - й запрошував на хрестини доньки.  

- Пора й нам про дітей подумати, - сказала Інна.

Стаса це наче сполохало.

- Рано про це говорити. У мене два вигідні контракти. Це хороші прибутки. А дитина... стільки клопотів. І хіба нам погано удвох?

- Стасе, хто ця жінка з дитиною, що очікувала тебе біля офісу? Я все бачила.

- А-а-а... Жебрачка. Грошей просила. Знаєш, скільки таких є?

- Це неправда. Чому вона плакала? Чому ти озирався, наче соромився чи боявся цієї зустрічі? Я все одно все дізнаюся.   

- Добре, добре... Не хотів тобі казати. Настя народила дитину від мене. Інваліда. Через дурість... Був нетверезий. Їхав машиною. Було пізно. Побачив самотню дівчину. Запропонував підвезти. Вона не відмовилась. Я завіз її «на хату». І... там все сталося. Вона знайшла мою візитку, мабуть, з кишені випала. І одного дня прийшла й сказала, що чекає дитину. Нашу дитину. А мені цього було не потрібно. Просте дівчисько. Яка женячка? Яка дитина? Я пропонував гроші, аби позбулася малюка. Вперлася: ні! Перестрівала мене. Вона не влаштовувала скандалів. Говорила тихо, сумирно. І це мене страшенно дратувало. Краще б кричала. Якось після чергової зустрічі розплакалася й кинулася бігти. Перечепилася. Впала. Сильно вдарилася. Пологи були передчасними... Тепер просить у мене гроші. Мовляв, бідує з дитиною. Але ж держава платить щось тим калікам...

- І вона не заявила на тебе?

- Сказала, що не хоче, аби судили батька її дитини. Блаженна... Цього ніхто не знає. Ще якби дитина була нормальна - куди не йшло, а то... Інно, їх немає в моєму... нашому житті. Зрештою, хто не помиляється?!

Перед Інною наче був інший Стас, якого вона зовсім не знає...

- Це не помилка. Ти повинен...

- Я нічого цій дурепі та її інвалідові не повинен! Не вказуй, що мені робити. Ти також на моїй шиї сидиш. Мій бізнес тобі не до шмиги. То пошукай, де тут зможеш черепки збирати. Хоча щось заробиш.

У цю мить Інна зрозуміла: не зможе більше жити з цим чоловіком. Не хоче бути «правильною», як її сімейство. Бабуся Олександра її підтримала б... 

Стас відчував провину. Просив вибачення, що зопалу наговорив казна що. Каву щоранку готував. Задобрював подарунками. А їй було тісно в просторому будинку. Сумно й одиноко на чужині.

...У валізку потрібно було вмістити кілька років її життя разом із небагатьма речами. Вона більше ніколи сюди не повернеться...

- Я цивілізована людина. Не можу тебе силою втримати. Але... не йди, Інно.

- Я мушу, Стасе.

- Ти знаєш мою таємницю. Та блаженна буде мовчати. І якщо хтось колись...    

- Не хвилюйся. І я мовчатиму. Хоча, маю одну умову. Дай мені адресу тієї жінки. 

...Квартира зустріла прохолодою. Інна знайшла старий бабусин пледик. Що трапилось з весною?

Її повернення кожен сприйняв по-своєму. Мама паткала, що не втрималася біля заможного чоловіка. Батько, - що з жиру біситься. Сестра зловтішалася: гадала, Стас сестру вигнав. Швагрові було не до Інни - в нього з’явилася нова пасія.

...Інна раділа, що зможе повернутися на колишню роботу. І ще дещо мусить зробити.

...Двері їй відкрила жінка, яку бачила біля Стасового офісу. Хлопчик сидів у інвалідному візку. Інна замітила: статками тут справді не пахне.

- Дмитрик усе розуміє, - немов виправдовувалася. - Тільки ходити не може.

- Я вам гостинці принесла. Ось, візьміть.

- Ви з благодійної організації?

- М-м-м... так... 

Настя не йняла віри, що їй виділили таку щедру допомогу: крім дитячих речей, іграшок, смаколиків ще й конверт з грішми поклали. Але що ж то за благодійна організація? Вона ж нікуди не зверталася.

Після цього пакунки з «благодійної організації» приносили кур’єри. Віддавали і швидко йшли геть. Настя не встигала нічого запитати. Інна не хотіла, аби Настя дізналася, що вона колишня дружина Стаса. Хтозна, чи взяла б гостинці.

...Що трапилось з веснами? Ця знову видалась пізньою та холодною. Але Інну зігрівав бабусин пледик і любов двох чоловіків: Устима, з яким недавно розписалася, та їхнього майбутнього малюка. Буде хлопчик...      

«Я тебе вибрала…»

…Колись тут сходились дві дороги. А потім, коли на клаптику поля збудували маленьку капличку, почали сходитись людські душі.

Навесні господарі зупинялися біля каплички попросити в Господа погідних днів і гарного врожаю. А восени дякували за збіжжя. Влітку селяни приносили до каплички свіжу криничну воду - для подорожніх. Ставили в затінку. Накривали збанок лопухами.

Навпростець, польовими дорогами, люди добиралися до міста і храмів. Зупинялися біля каплички змовити молитву, перепочити, напитися води. Навіть взимку тут хтось залишав свої сліди і молитви…

Посадили біля каплички кущі бузку і шипшини. Коли бузок зацвів уперше, комусь приснився сон, наче квітами милувалися ангелики. Тому ніхто ніколи тут не зламав жодної гіллячки бузку. І шипшини не збирали. Ягодами ласували птахи…                                 

Ангелики біля каплички снилися людям не раз. Тому жінки, у яких не було дітей, почали приходити сюди зі своїми проханнями-молитвами. Вірили, ангелятка донесуть їх до Всевишнього…

…Розвалили капличку «совіти». Залишилося тільки три камінці з підмурівку, кущ бузку і шипшина.         

…Настя часто ходила з бабусею Мотрею на друге село. Там жила Мотрина старша сестра. Коли було сухо і тепло, прошкували польовою дорогою. Бабуся Мотря завжди зупинялася біля місця, де колись стояла капличка. Вклякала, молилася. Потім присідала на камінець відпочити. Розповідала Насті про маленьку церковцю серед поля, зруйновану «червоними». І про переорану «колхозом» другу дорогу.

- Ось тутечки дорога була. Пам’ятаю як нині. Ми нею на наші морги їздили. Завжди спинялися біля каплички. Я сама не раз воду тут ставила. Це було, Настуню, Небесами вибране місце. Тут молилися жінки і лелеки приносили їм дітей. Коли капличку зруйнували, людей все одно віра сюди вела. Приходили, аби «ті» не бачили. Свічки потай запалювали. А на Паску клали крашанки для ангеликів.

Бабусині оповідки скидались на казки. Навіть камінці здавалися дівчинці особливими.

Коли вітер пробігав пшеницями чи ячменями, бабуся усміхалася і казала:

- Господь гладить по голівці збожжя. Тільки не наше воно.      

Збіжжя Мотря називала «збожжям» - бо від Бога. 

- Якщо треба буде порадитися з Господом, приходь сюди, Настуню. То - помічне місце…

…Дороги повели Настю з рідного села до великого міста. Там вчилася, вийшла заміж і осіла. А бабуся Мотря очікувала правнучка або правнучку. Минуло два роки, три…

- У нашій родині пізні діти - не дивина, - втішала улюблену внучку Мотря. - Може, тому й живемо довго.

Правнучка або правнучки Мотря не дочекалася…

…Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з Максимом не хоче вибрати якась душа?   

Чоловік майже змирився, що дітей у них не буде. А Настя сподівалася. Мама її також далеко поза тридцять народила. 

- Значить, така доля, - заспокоював дружину.

- Вона живе на далекій зірці, - шепотіла Настя, дивлячись у вечірнє небо.

- Хто?

- Наша маленька душа. 

Максим обіймав дружину. І сам роздивлявся всіяне зорями небо, немов сподіваючись побачити там щось незвичайне.

Він звик до Настиних фантазій…

- Здалося б купити нову рамку на бабусину фотокартку, - мовила мама, коли Настя приїхала в село. - Ця вже зовсім розлітається.

На старій весільній світлині бабуся Мотря зі своїм нареченим - гарні й молоді. У сорочках, вишитих гладдю. В нареченої коса нижче пояса. А в дідуся Мітьки, якого Настя пам’ятає лисим, - розкішний чуб хвилею. Так і не запитала Настя в бабусі, де в селі в роки її молодості фотографа знайшли. Чи з міста замовили?           

Бабусині очі дивились на Настю, мов живі. Відійшла в бік, і «пішов» услід погляд зі світлини. Настя усміхнулася бабусі-нареченій. І пригадала давні слова: «Якщо треба буде порадитися з Господом…»

- Треба, бабусю, треба…

- Ти щось сказала, Настю? - гукнула мама з кухні.

- Ні, нічого…

На світанку Настю збудив горластий півень. Здавалося, від його «ку-ку-рі-ку» прокинувся весь світ. Одягнулася. Знайшла мамині гумові чоботи. Весняні дороги, мов тісто. Хотіла тихенько, щоб не збудити маму, вийти з хати.

- Куди ти, доню, зібралася?

Мама вже не спала. Може, також півень збудив. А, може, роки.

- Як кажуть у місті, подихаю свіжим повітрям. Скоро повернуся.

За селом звернула на польову дорогу. Ту, якою ходила з бабусею на друге село. Дійшла до місця, де колись була капличка. Кудись поділися камінці. Невже комусь в господарці знадобилися? Стільки років пролежали. І шипшини не стало. Тільки бузок залишився.

Їй треба порадитися з Богом. Попросити Всевишнього, аби зіслав на землю маленьку душу, яка живе на далекій зірці.

Настя розмовляла з Небесами. Устами і серцем. Освячувала слова сльозами простої жінки, яка прагне материнства. Її розуміла земля, засіяна озиминою - влітку вродить щедрим урожаєм. І розумів світ, який вислухав безліч прохань та молитв…     

Із-за сусіднього села сходило сонце. Настя поверталася додому…

…Маленьке дівчатко ступало назустріч Насті. В світлому волоссячку заплуталися сонячні промінчики. Підійшло. Взяло Настю за руку. Усміхнулося. Мовило:

- Я тебе вибрала…  

Поки що це був лише сон…

Поцілунки Березня й Весни сходять первоцвітами

Закохався юнак у Весну. Закохався неспроста. Бідним надто був. Яка ж дівчина назве його нареченим? Подумав: відкрию серце Весні. Вона гарна, ні, прекрасна! Вона ніколи не зречеться моїх почуттів. Даруватиме тепло. Не насміється з безталанної долі.

Поклявся сам собі хлопець: допоки житиме, не зрадить своїй вигадці, своїй коханій.

Сумувала і раділа Весна. Юнак був таким добрим, вродливим. Але… земним.

А вона… вона була з’явою, чаклункою-невидимкою, якій боги суворо заборонили навіть на мить прибрати людську подобу. Бо існує краса, неземне диво, яке люди можуть бачити тільки душею. В іншому випадку Весна втратила б свою чудодійну силу і залишила б землю у вічному холоді.

Їй так хотілося зробити щось приємне для хлопця.

- О, боги, наречіть його Березнем, зробіть його тіло невидимим, а душу - безсмертною, - просила Весна. - Хай щороку він будить землю від зимового сну. А людям дарує радість, закоханість. І хай вони люблять його так, як він полюбив мене. Хай чекають його так, як чекатиму на нього я…

- Він буде мінливим, Весно, як люди, - шепотіли небеса мовою вітру.

…Коли падають березневі дощі, це плаче чистими, невинними сльозами Весна. Може, від зустрічі зі своїм коханим. А, може, від того, що незабаром їм знову доведеться прощатися. Боги їм подарували тридцять одну добу щастя і триста тридцять чотири дні розлуки. І так - з року - в рік, назавжди…           
…А смутки Березня стеляться холодними туманами, випадають весняними снігами. Усмішка - засвічує сонце. Він скликає птахів з вирію, аби вони дарували коханій чарівні пісні. Його називають зрадливим. А він ніколи, навіть на півмиті, напівподиху не спізнився на побачення зі своєю коханою…   

…Поцілунки Березня й Весни сходять первоцвітами - ніжною окрасою землі.  

Кораблик з твоїх долонь

Він складав руки човником, Вона ховала у них своє обличчя. Пливла в тім кораблику у невідомість. Його теплі долоні були для Неї океаном кохання, який починався з Його погляду і не мав кінця-краю…

У голубій неосяжності небес зітхали їхні ангели. Вони ж не чули…

Почуття писали поему, чисту, як сповідь. Мрії сходили квітами. Закоханими милувався старий, втомлений світ. І чепурився, коли вони спішили на побачення, аби посидіти поруч, послухати їхній шепіт і забути про все…

Доля сумно дивилась на них. А вони називали її щасливою…

- Ти завжди будеш моєю весною, - казав Він і цілував її волосся золотисто-пшеничного кольору. - Лише не втечи…     

- А ти - моїм стиглим сонцем. Я люблю тепло, - жартувала Вона.

Час зупинився в задумі. Він знав: їхні почуття обернуться в холодний спомин.

…Незнайомку, яка вкрала його серце і їхнє кохання, Він зустрів випадково. Вона увірвалася в Його життя, наче буря. Він шаленів від її відвертості, безтурботності, зваби. І каявся перед тією, яка не стала Його вічною весною:

- Життя і кохання - непередбачувані. Сповнені випадковостей. Прости…

Вечір ховав Її сльози. Його зізнання стало для Неї болем. Нічого не сказала. Пішла назавжди…   

…Минули роки. Звабливиця-буря полетіла в обійми іншого. А в Його спогади повертається недолюблена весна. Про Неї нагадує зоряна ніч, жовта пелюстка запаленої свічі і її слова: «Я попливу в кораблику твоїх долонь…»

На перехресті весни і літа

Мед пахнув бджолиним співом і небесами. А ще бурштиновий смаколик був схожий на сонце, що якимось дивом опинилося в пузатому скляному слоїчку. Дідусь навчив Іванку їсти мед з чорним хлібом і запивати холодною водою. Казав: «Мед лікує недуги й душу».

Її душа потребувала ліку. Зачерпнула ложечкою солодкого нектару. Якби він міг допомогти…

«Не доганяй минуле», - сказала циганка, коли в замурзану долоньку її малого Іванка всипала копійки. Уже й не знає, чи то вона наздоганяє минуле, чи воно її…

На перехресті весни і літа зустрілася Іванка з Мар’яном. Травень прощався зі світом дощем і вітром. Вітрисько так вивернув Іванчину парасолю, що вона більш ні для чого не годилася. Кофтинка промокла. Товста коса стала важкою від дощової купелі. І, як на зло, жодної автівки. Від центральної дороги до села - більше п’яти кілометрів.

Чомусь Мар’ян звернув увагу на одиноку промоклу дівочу постать. Розвернув авто, під’їхав до Іванки.

- Вам далеко? - запитав.    

- Не дуже, - відповіла. Зуби цокотіли від холоду.

Він довіз її додому. Вона подякувала, хотіла заплатити.

- Краще, не відмовте мені у зустрічі, - мовив і запитав, де Іванку можна знайти. Мар’ян жив у обласному центрі. Іванка там училася.

Пізніше Мар’ян жартуватиме, що це стояла під дощем і цокотіла зубами його доля.

…Іванці виповнилося дев’ятнадцять, коли одружилася з Мар’яном. І дев’ятнадцять років прожили у шлюбі. Чоловік їздив по закордонах, купував-продавав різний крам. Потім відкрив власну справу. Пообіцяв: Іванка зі Славчиком, сином, ніколи бідувати не будуть.

Друзі й знайомі називали Мар’яна везунчиком. Дехто тихо заздрив. А Іванка не відмовляла, коли треба було підсобити комусь із друзів, колег чи рідні. Чоловік жартома називав дружину Матір’ю Терезою. Вона ж усерйоз відповідала: «Добро - добром повернеться».

…Якось врапт занедужав Мар’ян. Лікарня, операція, короткий перепочинок і знову лікарня… Його не стало навесні.

- Що тямить Іванка в чоловіковому бізнесі? Певно, доведеться добро продати, якщо не надурять чи задарма не заберуть. Одна справа - працювати спеціалістом у нашому економічному відділі, інша - керувати. У Мар’яна ж склад, магазини…

- Нічого, хай спробує жити, як ми - від зарплати - до зарплати…

Вона почула ці перешіптування. Це розмовляли між собою Настя з Оксаною, повертаючись з похорону.

Настя, матір-одиначка, якій Іванка роками підсобляє і вважає своєю подругою. А про Оксанину жадібність анекдоти у їхньому відділі складали. Вона не жила від зарплати - до зарплати, бо чоловік не вилазить із закордонних заробітків. Настя… Іванку так боляче вдарили слова подруги.             

Мирослав, чоловіків товариш, права рука у бізнесі й вічний холостяк сказав:

- Іванко, мусиш зайняти Мар’янове місце. 

- Я не впораюся.

- Впораєшся. Мар’ян розповідав, що ти цікавилася справами, давала поради. До речі, твій Славко в університеті вивчає економіку і маркетинг? Отож, хай пробує допомагати у сімейному бізнесі.

- А ти?

- Я залишуся на своїй посаді.

- Мамо, в тебе все вийде! - підтримав син. 

Після похорону Іванка поїхала на батьківське обійстя. Два роки тому хата  осиротіла. «Мамо, - заплакала, - я не знаю, як далі жити…». Тихенько відчинилися двері, зайшла баба Маринка, сусідка. Присіла. Зітхнула. Зморшки-борозенки сховали сльозу. «На все воля Божа, дитинко, - мовила. - Йди-но до мене, Іванцю, я рум’янку запарю. Медком пригощу».

За розмовою, рум’янковим чаєм і медом Іванка не помітила, як сонце повернуло з полудня. Пообіцяла бабі Мотрі скоро приїхати. Старенька перехрестила Іванку на дорогу. Змовила молитву. Зморшки-борозенки знову сховали сльозу…

…Іванці було важко відкрити двері робочого кабінету. Неприємно бачити Настю, Оксану. 

- Співчуваємо, - мовила Настя.

- Іванно Степанівно, якось воно буде, - сказав «старий кадр» Ігор Володимирович. - Тримайтеся.

- Я розраховуюся, - ошелешила всіх Іванка. - Буду керувати сімейним бізнесом.

- Але ж ти… - запнулася Оксана.

- Одна справа працювати спеціалістом у нашому економічному відділі, інша - керувати. Не хвилюйтеся за мене.

Настя зиркнула на Оксану. Та здвигнула плечима.

- Якщо бізнес не піде, повертайся назад, - з неприхованим роздратуванням сказала Настя.

- Чому ви такі недобрі, Анастасіє Петрівно? Ви ж перед приходом Іванни Степанівни раділи, що нарешті і її життя дістало. Не дивіться на мене вовком. Ви були для Іванни Степанівни наче п’явка, а не подруга. Я хотів сказати - невдячна п’явка. А тепер радієте її горю. За те, що допомагала вам?     

Іванка втратила ще й подругу.

…Вона жила сином, роботою і минулим. Часто їздила в село на батьківське обійстя і могили. Забігала з гостинцями до баби Маринки. А коли поверталася - зупинялася біля перехрестя, де вперше зустрілася з Мар’яном. Подумки розмовляла з чоловіком. Удома ж, на самоті, плакала. І лікувала душу кількома ложечками меду - «заїдала» смуток.

…Баба Мотря не могла надякуватися за гостинці. Запарила рум’янку. Поставила на стіл слоїчок меду - зять баби Маринки має свої вулики. Повідала сільські новини. Розпитала, як Славко. Принесла два десятки яєць, аби Іванка взяла з собою, «бо ті міські - з синіми жовтками». Згадала про сон. «Мати твоя, Іванцю, приснилася. Стояла під яблунею у вашому садку. А цвіту на яблуні… Як цієї весни. В руках у матері було дві обручки. Щось вона казала. Не пам’ятаю».

…Іванка зупинилася біля перехрестя. Уже три роки, як немає Мар’яна. І сьогодні двадцять два роки, коли зустріла свого коханого. Прислухалася: у кущах щось попискувало. З цікавості вирішила поглянути. Двоє малесеньких кошенят тулилися одне до одного і благали про порятунок сполоханою котячою мовою. Хтось викинув…     

- Не плачте. Я вас не залишу.        

Перелякані клубочки притихли в Іванчиних руках. «Вони голодні. Треба їхати», - подумала. Автівка не заводилась. Набрала номер телефону Мирослава. 

- Чекай мене. Я виїжджаю.

- Молока купи, - попросила.

Іванка годувала кошенят, а Мирослав шпортався в її машині. Потім згадав про бутерброди, приготовлені нашвидкоруч.

- Думав, це ти голодна. Звиняй, що бутерброди кустурбаті. Іванко, я хотів сказати… Ти давно подобаєшся мені.

- Мирославе, я ціную твою дружбу, допомогу, але… кохаю Мар’яна.

- Я зачекаю…

Мирослав витирав мокрі від молока котячі мордочки. А Іванчине серце стукало так швидко й сполохано, як недавно сердечка у її маленьких знахідок. Насувалася хмара. Звіявся вітер. Травень прощався зі світом дощем…     

…Колись Мирослав, як і Мар’ян, назве це перехрестя весни та літа й трьох доріг, - перехрестям долі.

«Ви сумуєте, моя пані?»

Її вчора було схоже на торішній прощальний крик старого журавля, який вже не повернеться назад. Вистигли зорі, що сипав у долоні зачарований вечір. Вітер досушував світ, випраний весняною грозою.

«Ви сумуєте, моя пані?» - запитав би він.    

Роман Іванович називав Олену «моя пані». Ніжно і шляхетно.

…Вони зустрілися на виставці молодого художника. Картини хлопчакуватого митця дивилися очима мудрих старців, скалічених епох і щойно народженого ранку, уста якого пахнуть чи то вранішим туманом, чи молоком матері-землі.

….Він лікував людські серця. Вона зціляла душі музикою. Він не вмів малювати, але любив відвідувати виставки: знаходив тут відпочинок від роботи. Її ж полюбити мистецтво змусило перше шкільне кохання: зошити Юрка були змальовані портретами і портретиками дівчиська із зачіскою а-ля Мірей Матьє.   

Вона довго розглядала картину щойно народженого ранку. Він також.

- Правда, гарно? - запитав.

Вона ствердно кивнула головою. Глянула на незнайомця. Він усміхнувся.

- Такі картини пише! Він стане генієм, - тихо розмірковував статечний, із посивілими скронями, чоловік.

- Він вже ним є, - відповіла вона.

- Можливо, ви праві, моя пані.

Вони закінчили оглядати експозицію. Він запросив її на горнятко кави. Вона погодилась.

- Як вас звати, моя пані?

- Олена.

- А мене Роман… Роман Іванович.

«Їй, мабуть, близько тридцяти. Як моєму синові», - подумав він. «Йому п’ятдесят, чи більше?» - гадала вона.

У тій кав’ярні, за якусь дещицю часу, вони прожили у спогадах свої життя.

«Сердечний» лікар майже не помилився: Олені виповнилося тридцять. У її житті було троє найдорожчих чоловіків: тато, коханий Любомир і син Сергійко. Один із чоловіків - Любомир - зрадив з колишньою подругою. Залишилися тато і син.

Олена не знає, як витерпіла одразу дві зради. Майя була дружкою на її з Любомиром весіллі. Невдовзі також вийшла заміж. Але особисте не складалося: чоловік видався неабияким ревнивцем, ще й до пляшки заглядав. Врешті-решт Майя виставила благовірного за поріг. І мало не щодня прибігала до Олени шукати розради. Засиджувалася до пізна. Олена просила Любомира, аби провів подругу додому. Допроводився…  

Роману Івановичу йшов п’ятдесят третій. Кілька років тому він став удівцем. Марина, його Маринка, померла від онкології. Син, також лікар, заспокоював: «Ти знаєш, тату, не від усіх недуг є ліки». Він розумів. Але не міг змиритися, що його Маринки, яку кохав і якій не посмів зрадити навіть подумки, вже нема.

Роман Іванович познайомився з майбутньою дружиною, коли прийшов працювати після вузу в районну лікарню. Їй брали кров з вени. Марина зомліла, бо дуже боялася крові. Роман підвернувся під руку й допоміг медсестрі привести пацієнтку до тями. Симпатична русявка з величезними переляканами очима розбила серце молодого лікаря.

Вона також була приїжджа. Вчителювала. Згодом побралися. А через кілька років Роману Івановичу запропонували роботу у великому місті. 

Вони були гарним подружжям. Якось один із колег запитав: «Романе, ти зміг би зрадити своїй Марині?» Він згадав величезні перелякані очі симпатичної русявки. «Ніколи!» - відповів різкувато…             

- Я хотів би послухати вашу скрипочку, моя пані.  

- Через два тижні концерт. Я вас запрошую. 

-  Дякую. Я прийду.

…За репетиціями, синовим розбитим коліном, поїздками до батьків на другий кінець міста Олена забула про Романа Івановича. І лише, коли одягнула перед концертом довгу чорну сукню, вишуканий комір з білого бісеру, згадала «сердечного» лікаря і його «моя пані». «Цікаво, - подумала, - він прийде?». Навіть, якщо забув про свою обіцянку, Олена все одно гратиме сьогодні для нього.

Вона грала душею. О, скрипочка розуміла це! Вони відчували одна одну. І обидві були неймовірні.

Оплески. Хтось вигукнув: «Браво!».

- Я в захопленні, моя пані, - Роман Іванович простягнув великий букет білих троянд і галантно поцілував руку.          

Олена шукала «сердечного» лікаря після концерту. Хотіла ще раз подякувати. І запитати, чому він називає її «моя пані». Але Романа Івановича у фойє не було.

…Він зателефонував і запросив у музей на виставку.

Годинник немов повернув у минуле. На картинах у масивних рамах - дами з галантного віку, ледь помітні усмішки, таємничі погляди, віяла, мережива, альтанки, силует незнайомки на містку, що веде в осінь…

- Чому ви називаєте мене «моя пані»? - прошепотіла Олена.

- Коли ви розглядали картину… цей ваш погляд… Я побачив ваше серце. І якось так вийшло. Вам не подобається?       

- Подобається.

…Роман Іванович намагався не пропускати Оленині концерти. Дарував білі троянди. Запрошував на виставки, на прогулянки до парку чи на горнятко кави. 

- Якщо вам треба поради чи допомоги, телефонуйте, - просив. - І коли захочете поговорити або помовчати, я слухатиму вас. Не тримайте в собі запитань без відповідей, вагань, жалів. Якщо все носити в серці, воно не витримає.

…За п’ять років знайомства Олена потурбувала Романа Івановича двічі. Коли в кардіологію потрапила пенсіонерка-сусідка - добра, самітня душа, яка завжди погоджувалася доглянути чужих котиків під час відпусток, поливати квіти, забирати пошту. І коли матір почала скаржитися на шалене серцебиття. Й ніколи не забувала зателефонувати і запросити на концерт.

Мати жартувала:

- Оленко, той кардіолог часом не закохався в тебе? Сивина в голову…

…Вона поспішала на репетицію. Наче дівчисько, перестрибувала через калюжі. Олена любила весну. І розхристаний світ, закоханий у сонце й первоцвіти. І ранки, що пахли бруньками…

У перерві між репетицією набрала номер робочого телефона Романа Івановича. Хотіла нагадати про завтрашній концерт.

- Ви пацієнтка? - запитав жіночий голос. - Романа Івановича більше нема. Він…

- Що… що трапилося?

- Серце…    

На концерті вона грала для нього. Прощалася, дякувала за шляхетне «моя пані», за те, що був гарним гостем у її житті. Дві душі - Оленина і скрипки - розуміли одна одну. Вони звучали так, наче музика Всесвіту в момент народження Землі…

Осінь пише коханим листи…

Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче осінь, - тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю концерт раннього осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На доріжки, алеї, стежки і стежечки, на чиїсь розгублені сліди дерева поволі скидають обрамлені у вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні був дуже теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися. Ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь - пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих листочків. І поетичні рядки про нас... «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем, хризантемами... Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»   
У мене все гаразд. Бережи себе».
Зимовий лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном морозно і падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе леді Одна Рукавичка. Хотів би зігріти твої руки. Але між нами стільки непорозумінь, недомовок… І відстань.
Ти якось сказала: «За поворотом моєї долі очікує інший. Не запитуй, хто він. Бо у твоєму житті я - не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту, яка роками терпить твої походеньки. Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами. Тепер зрозумів, що жартував над твоїми почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди намагалася бути благородною. І ця твоя жертовність… Гадаєш, вона була оправдана? 
Ти відпустила мене. Я пішов… Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», - сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, - відповів він. - Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя - не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка. Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене залишилася його музика...
Я шукаю у парку цього незнайомця. А його немає.  
Мабуть, на твоєму обличчі блукає іронічна помішка. Думаєш, цей дивак - моя вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався у тінь, ти сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Як я заздрю їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно й шепотіла: «Доброго ранку, світку. Я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони підіймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, - зітхала. - Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Хмари випадуть дощем», - відповів я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «яка згідна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» - поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», - відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», - мовила. «Вона сама відпустила мене». «Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «Ти - птах без гнізда…Ти - вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…» Лист залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади

Чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас у знайомому образі... Не впізнали? Як же ви могли розминутися з нею?..
- На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку. На безмежному полотні небес проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя.
Її слова губилися у тиші березневого вечора.
- Знаєш, весно, що таке доля? Це - дерево, яке росте на перехресті мого минулого і майбутнього. Я виливав на нього глеки благодатної води. Але воно опускало віття. Якось спробував воду з цього глека. Вона стала солоною…

Його слова підхопив вітер. Вона повинна почути їх…

- А зараз? Яка на смак вода у вашому глеку? Ви можете загубити дерево своєї долі. Чому ви дивилися на мене з осторогою і недовірою, коли зустрілися наші погляди? Якщо бажаєте, я тихо пройду повз ваше минуле. Ні про що не запитаю. Зупинюся біля майбутнього… щоб йти далі, - шепотіла, наче молитву.
- Ти оманлива, весно. І все оманливе. Ми спізнилися на тисячу років, щоб разом зустрічати березні…
- Ми не спізнилися. Просто, довго йшли одне одному назустріч. Долали втрати, розчарування. Життя, бувало, розливалось, наче повінь. А, може, дали збій небесні годиники…
Вона сподівалася, що він не розгубив останні крихти кохання.
- А якщо випаде запізнілий сніг?..

У його голосі, як завжди, вагання.

- Це - весняний жарт…

Вона сумно усміхнулася...

…Маленька постать віддалялася у густі березневі тумани. Він розгубився. Крок, ще крок… і вона стане недосяжною. Назавжди.
- Весно, зачекай! Самітність стане моїм гріхом. А дні без тебе - пеклом…
Вона обернулася. Він дивився в її очі кольору погідного неба. Зізнався: чекав на цю жінку цілу вічність. І не втримав. Не зумів...

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади. Ніжністю, якої він торкатиметься подумки. Чужим щастям, до якого він буде втікати у снах…