Хай поміж нас залишаться тільки квіти…

Він: Ось вона… Іде…

Вона: Господи, знову він. І знову даруватиме квіти. І знову я їх візьму. Вдячно усміхатимусь. А вдома, на самоті, вкотре не втримаюсь від сліз. І його квіти сумуватимуть…
Він: Вона така гарна і… не моя.
Вона: Якби він знав, скільки радості, болю і спогадів приносять ці квіти…
Він: Чи кохає вона когось? Мабуть, у неї є сім’я. І в мене…
Вона: Я подобаюся йому. Але… Між нами не може бути жодних почуттів. Тільки квіти. Хіба обоє не розуміємо цього? Він не знає, мабуть, як важко втрачати людину, яку нарекла своєю Долею? Помилилася… Залишилась стояти перед порожнім жертовником втрачених сподівань. Наче вигнанка-жриця.
Він: Якби їй запропонували приміряти колір щастя, який би вона вибрала? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Просто білий? Їй личить колір літа і колір кохання…
Вона: Чи то дощі, чи суєта втомили душу? Притулитися б до плеча коханого, пошкодувати себе… Розмовляти без слів… Ридати без сліз…
Він: Ви любите ромашки? Це - вам!
Вона: І люблю волошки… Польові волошки, схожі на малесенькі клаптики синіх хмаринок, які розгубило у полях літнє небо…
Він: Може, я повинен був подарувати їй вишукані троянди чи орхідеї?
Вона: Той, кого я нарекла колись своєю Долею, приносив уранці оберемки польових квітів - холодних, мокрих від роси, із запахом недоспілих пшениців. «Я вкрав їх у ночі», - жартував. 
Він: Я повинен їй дати спокій. Хто я для неї? І букетик ромашок має бути останнім. А їй так личать квіти…
Вона: У вимоклих пелюстках ромашок зачепилися дощові краплини. Вони холодять уста і пахнуть прощальними цілунками… Я маю сказати йому, аби не тривожив моєї самітності і розвіяв свої ілюзії. І не шукав зустрічей. На нього чекають удома…       
Він: Що вона думає про мене? Сивина у волоссі, а, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух… Побачити її. І відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти…
Вона: Якби він покликав мене, чи душа злетіла б? Той, кого нарекла колись Долею, спопелив її. Хіба почуття можуть жити у випаленій пустелі?    
Він: Я не можу зізнатися, що кохаю її.
Вона: Я не можу закохатися в нього.
Він: Я повинен забути її, розгубити свої заборонені мрії і бажання. Хай поміж нас залишаться тільки квіти, подаровані вчора. А нині…
Вона: Нині у мене був шалений день: море справ, спека, гроза… Чому він забарився?..

Головоломка для двох

- Ти переможеш його лише тоді, коли переможеш саму себе, - сказала найкраща подруга. Леся в душі погодилася. Справді, пора закінчувати зустрічатися-прощатися, мучитися, розкаюватися...
Цей недозволений роман Леся називала головоломкою для двох. Вони писали його, а потім рвали на клапті почуття.
Треба придумати епілог. Що вкласти в останні миті їхнього дивного кохання? Можливо, повернутися назад, до пролога?
«Мені не давали спокою його очі. Вони були схожі на погляд самітнього вовка. Я подумки запитувала: чому? Він повинен бути щасливий і задоволений життям. Такі чоловіки досягають, чого хочуть. Такі не зупиняються…».
- Признач мені побачення, - сказав без жодних емоцій Анатолій.
«Побачення не буде, - підказувало Лесине передчуття. - І чи потрібне воно? Ми не змушені вибачатися, щось вигадувати. Усе це зайве. Наш роман закінчився». Проте вголос мовила:
- Добре. У наш час. Як завжди.
Лесине передчуття не підвело. Анатолій не прийшов. І раділа з того. І сумувала. Сама ж не прийти не могла. Йшла, аби повернутися до минулого літа, спогадів, до магії їхньої першої зустрічі… Посеред великої галявини горить, палає вогонь. Полум’я гаряче, наче звабливі поцілунки. Тріщить хвоя. Сотні іскринок створюють дивовижжя фейєрверку. І летять у темні небеса. І розсипаються оранжевими зорями. Лесю охопило неймовірне відчуття нереальності. Світ здавався особливими. І вона була особливою. І її біле вбрання на фоні темної ночі і вогню було особливим. Наче язичницька магія заволоділа нею. А ще була присутність незнайомця, якого нарекла Вовком. Усе це творило з неї диво-жінку.
- Вона така... така... – почула перешіптування.
«Я просто щаслива», - хотілося відповісти. І вперше, за останні кілька років самітності, потішити себе цим відчуттям. І незнайомий сіроманець це повинен бачити... Чому вона зупинила свій вибір на ньому? Чому не могла обминути його погляд? Чому він зупинив свій вибір на ній? Що ти робиш, Вовче, у цій строкатій, шаленій компанії? Навмисно втік від звичного життя? Тут усе надто просто для тебе. Не твій стиль. Не твої розваги.
Тоді до їхньої компанії прибилося ще дві. Де чужі, де свої? Навколо багаття свої з чужими забавлялися, жартували, танцювали. Хтось додумався увімкнути музику в автівці. Леся не могла пригадати, коли востаннє у її житті був такий імпровіз.
Сіроманець запросив її до танцю. Давно до її тонкого стану не торкалися ніжні і сильні чоловічі руки.
- Анатолій.
- Леся.
- Ви гарно танцюєте.
- Ви – також.
- Даруйте, що завадили вашому відпочинку.
- Ви зробили його веселішим.
… Ні, епілогом має бути дорога, яка, веде у невідомість або в нікуди. Дорога, якою Леся з Анатолієм поверталася із забави. Вона була схожа від місячного сяйва на срібний ланцюжок.
- Куди б ви хотіли зараз поїхати? - запитав Анатолій.
- На край світу, - засміялася.
- І де це?
«Край світу - це ти», - мовила про себе. Відповіла ж зовсім інше:
- Хтозна.
... А, можливо, роман закінчити простими словами: «Не потрібно ні за чим шкодувати. Святість і гріх, каяття і прощення, правда і обман, зустріч і розлука - це двоє людей - чоловік і жінка, яких зводить випадок. І ми стали його черговими обранцями, точніше, бранцями. Хтось із нас змушений був переболіти, перетліти, впасти і піднятися... Не варто запитувати: а що опісля?..»
Ти переможеш його тільки тоді...
«Я перемогла тебе, Вовче. Бо простила і ні за чим не шкодую. Оманливим виявилось моє коротке щастя. Але воно було. Ти повернувся у свій звичний світ. Повернувся до дружини, яку не кохав і яка вперто не бажала ощасливити тебе сином чи донькою. Тобі личить товариство вишуканих жінок і хижих чоловіків. Ми були коротким епізодом у нашім бутті…».
А, може, хай цей роман буде без епілогу? Хай залишається недописаним. У житті має бути щось незавершене…
Леся відчула прохолоду. За спогадами й не помітила, як пролетів час. Додому, до тепла - підганяла себе. Скоро почне темніти. Зимові дні незатишні й короткі. Швидше б до автобуса. На зупинці море людей. Усі поспішають в цю пору. Пощастило тим, хто взяв і без того переповнений автобус штурмом. Довелося зупиняти попутки.
- Змерзли? – запитав водій.
Леся назвала вулицю.
- Нам по дорозі. Ми з вами зустрічалися? – придивлявся до випадкової пасажирки.
- Мабуть, ні. Не пригадую.
- Це таки ви! Куди ви тоді пропали? Я так і не встиг запросити вас до танцю. Хто ж вас украв?
Леся його не пригадувала. А він її пам’ятав. Він був з тих, що прибилися до їхньої компанії, тоді, влітку. І це він увімкнув музику у своїй машині.
«Я нікого тоді не помічала. Лише Анатолія», - відповіла подумки.
- Ви були тоді такою щасливою.
- А зараз я щаслива?
- Значить, вже ні.
- Чому?
- Щасливі такого не запитують. Ви не повірите, але я знав, що зустріну вас. Я їздив на цю галявину. Але там завжди були інші люди.
«Ось тобі й роман без епілогу», - насміхалася сама з себе.
- Ви дозволите запросити вас на побачення? Коли вам буде зручно.
- Не дозволю, бо навіть не знаю вашого імені.
- Антон.
- А я Леся.
- Не пригадую, коли вечеряв з чарівною жінкою. Складіть мені компанію. Звісно, якщо вас не чекають.
Леся погодилася. Її ніхто не чекав. І Антона ніхто не чекав.
Вечеря у невеличкому затишному ресторанчику затягнулася на цілих три години. Наче й не вперше зустрілися.
Коли вийшли на вулицю, їх зустрів повний місяць. Вони ще не знали, що в цей зимовий день почали писати спражню історію свого кохання. Уже є пролог. А місяць уповні – на щастя повне…

Послухав друга

- Можна у тебе винайняти житло? Я хочу відпочити.
Втомлений, розгублений, посивілий - він чекав на відповідь. Не встигла нічого сказати. Прокинулася.
Ранок стукав у вікно прохолодними сонячними промінчиками. Ще б подрімати. Заплющила очі. Але в голові крутився сон. І спогади.
Світозар... Багатенько років минуло з часу їх зустрічі. Але вона пам’ятає це гаряче літо. Навіть день. То була середа.
- У нашому видавництві з'явився холостяк, - забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім'я чого вартує - Світозар!
- Звідки знаєш, що холостяк?
- Любко сказав. Вони приятелі.
- Один холостяк на п’ять холостячок. Шкода чоловіка.
Вони зустрілися у кабінеті Любка, точніше, Любомира Ігоровича – шефового заступника і правої руки.
- Соломіє, це – наш новий бухгалтер Світозар.
Їх очі зустрілися, посміхнулися, сполошилися…
- Світозаре, а це – Соломія. Наша художниця. Раджу завітати до її кабінету. Ми часто забігаємо туди на каву. Чудове місце для гарного настрою.
У кабінеті Соломії, який називали виставковою залою, красувалася галерея потішних портретів-шаржів співробітників. А ще вона любила малювати небо: втомлене вечірнє, ніжно-сонне ранішнє, гаряче від літнього сонця, захололе від морозів, суворо-грозове, нічне - з усміхненими зорями, осіннє – з відтінком тихої печалі…
Друзі і колеги знали: Соломія любить квіти. Вони приносили до її «зали» вазони, букети і букетики. А вона вміла готувати неймовірно смачну каву. І з радістю пригощала нею гостей.
Через кілька днів Світозар несміливо переступив поріг її «зали».
- Хотів переконатися, що Любко каже правду, - пожартував. - Скільки неба! Ваші картини… вони неймовірні. А це…
- Це – моя доня. Сидить на хмаринці і гойдає ніжкою. Світозаре, можна вас пригостити?
Вона готувала каву. А він роздивлявся картину з маленьким білявим дівчатком.
«У неї сім’я. А я думав…», - картав себе потай.
«Гадає, у мене гарна родина», - вела діалог сама з собою.
«Чому жінки, які мені подобаються, заміжні?» - дивувався.
«Невже йому ще не сказали, що художниця – розлучена?»
- Будь ласка, ваша кава.
Узяв горнятко з її рук. Припав устами до запашного напою. Аромат кави упереміж із тонким, вишуканим запахом парфумів цієї жінки п’янив, зачаровував його.
До «зали» влетів Любко.
- Соломіє! О, Світозар… Як тобі кава? Соломіє, треба терміново накидати ескізи до нової книги. Придумай щось просте, оригінальне, основне – не банальне. Допивай каву, Світозаре. Мене вже тут нема.
- Так завжди у нас. Під кінець робочого дня нагальні справи. Вибачте, Світозаре, мушу зателефонувати подрузі, щоб мою малечу з садочка забрала.
- Чоловік у відрядженні?
- Чоловік у розлученні.
- Перепрошую...
- Нема за що.
Йому стало легко. Вона вільна!
Світозар почав частіше заходити до її «зали». Він «приміряв» цю жінку до свого холостяцького статусу. І вона йому пасувала. Навіть подумки подружився з її донькою.
«Я закохався в цю жінку», - мусив зізнатися собі.
«Невже я закохалася?» - боязко запитувала у себе.
Після невдалого заміжжя Соломія й на холодне дмухала. Залицяльників ігнорувала.
Якось неначе випадково Світозар наздогнав її після роботи.
- Поспішаєте за малечею?
- Ні. Донька в селі у бабусі.
- Соломіє, я можу вас запросити у мій улюблений ресторан? Біля парку.
- Гадаю, можете.
«З ним затишно і легко», - переконувала себе.
«Я почуваюся щасливим закоханим хлопчиськом поруч з нею».
«А я, було, зневірилася у чоловіках».
«Шкода, що не зустрів її раніше. На тій картині могла би бути наша донька. А, може, син…».
У колективі жваво обговорювали їх стосунки.
- Світозаре, у тебе серйозні наміри щодо нашої художниці? – запитав Любко.
- Чому б і ні?
- Вона ж розлучена. І з дитиною. Тобі б своїх дітей мати, а не чужих годувати.
- Соломія мені подобається. Розумієш?
- А ти знаєш, чому вона розлучилася?
- Це – не таємниця. Її колишній чоловік коханок мало не додому водив.
- Може, мав коханок, бо була на те причина?
- Я тебе не розумію, Любку.
- Думаєш, Соломія свята!?
- Тобто?
- Це мої власні здогадки. Художники, художниці… Ті творчі натури не ангели. Їм натхнення потрібне. Нові враження. А тобі треба нормальну сім’ю. Світозаре, як друг раджу - викинь її з голови.
Настирливий Любко провів не одну подібну «дружню» бесіду. Врешті-решт Світозар здався. А щоб, бува, не передумав і не повернувся до Соломії, Любко познайомив його зі своєю далекою родичкою, з якою Світозар невдовзі й одружився.
На Соломіїних картинах небо тепер було стривожене, розкуйовджене хмарами, розхристане вітрами, розіп’яте смутком. На тих картинах беззвучно ридала-тужила її душа. Не таїла образи на Світозара. Чомусь не могла. А ось Любко… Не раз хотіла підійти і запитати: що поганого вчинила йому? Чому вирішив, що може розпоряджатися чужими долями? Передумала. Хай життя розсудить. І воно розсудило…
Любкові перестало фортунити, коли шефа забрали у столицю на підвищення. Новий директор влізливого заступника скоро позбувся. А оскільки Любко, крім керувати, нічого більше робити не вміє, то не затримувався надовго в жодній організації.
Світозар крутиться на двох роботах. Підростають сини-близнюки. Дружина подалася на закордонні заробітки. Але ні Світозарові, ні хлопцям від того не легше, навпаки. Зустріла там іншого чоловіка. Живуть «на віру». Зі Світозаром розлучатися не хоче. Синами не переймається.
Недавно Соломія зустріла Світозара. Якби не спинила і не заговорила, то й не помітив би. Брів, як у воду опущений.
- В одному місті живемо, а скільки років не бачилися. Ти не змінилася, Соломіє.
«Який він сивий! Як подався!» - мовила подумки.
- Читав про твою виставку «Мої небеса». Вітаю.
- Це вже не перша виставка.
«Якби ти знав, скільки тих небес я присвятила тобі».
- Пробач, що послухав тоді Любка. Я…
- Не варто, Світозаре. Ти послухав свого ліпшого друга.
… У її спогади увірвався телефонний дзвінок від чоловіка:
- Добрий ранок, сонечко. Вже прокинулася? Маю гарну новину. Домовився про твою виставку у двох закордонних галереях. Їх зацікавили твої небеса.
- А я задумала нову картину. Хочу намалювати щастя. Як гадаєш, якого воно кольору?