Вінчальні образи

На іншому кінці селища лунала весільна музика. Мирон одружувався. А ще недавно зізнавався Валентині в коханні. Про них казали: гарна пара. Дівчина була щасливою. Подумки уявляла себе нареченою. Тепер заплаканими очима дивилася в дзеркало.

- Що зі мною не так? - запитувала у власного відображення. - Толька ні з того, ні з сього залишив. Тепер Мирон...

Толька ще зі школи за Валею упадав. Тоді вона уваги на незграбного хлопця не звертала. Та згодом змужнів, гарним став. Почали зустрічатися. Якось Толька поїхав до тітки в сусідній район. І там «запав» на її гостю - колишню ученицю.      

Ксеня, Валина матір, тихенько вислизнула з хати. Вона здогадувалася...

...Липки і Засухи були сусідами. Ніколи не сварилися. Липки вибудували нову хату. Жартували: майбутньому зятеві господарка сподобається. Хотіли, аби Валя - єдина донька - біля них була. Та й роботу має: в селиці фельдшеркою працює.

А молоді Засухи подалися до міста. В старій оселі залишилася баба Маринка. Донька навідувалася до матері. Але Маринці все одно було тужно самій, особливо, довгими вечорами, тому ходила до сусідів на вечорниці. Ксеня, коли корова доїлася, частувала Маринку молоком, сиром. А Маринка запрошувала сусідів до свого розкішного саду. Ні в кого таких смачних яблук не було, як в Засух. Дід Дмитро садок викохав.

Баба Маринка відійшла тихо. Вранці Ксеня принесла їй молока. Двері не були зачинені з середини. Зайшла до хати. Здивувалася, що сусідка спить так довго, бо звикла прокидатися раніше за сонце. І зрозуміла...

Леся, Маринчина донька, після похорону зачинила хату, дала ключі Ксені й попросила наглядати за обійстям. Бо приїжджати тепер буде зрідка.

Ксеня провітрювала оселю. Її чоловік скошував бур’яни, аби подвір’я не заростало. Сіяв клапоть городу покійної. А влітку та восени смакували яблуками з сусідського саду.

Одного дня в селище приїхав незнайомий чоловік. Розпитував, може хтось погодиться продати старі ікони. Мовляв, збирає для власного музею. Гарно балакав і пропонував непогані гроші. Зупинився й біля обійстя Засух. Ксеня поспішила дізнатися, хто такий і чого треба. Той повідав історію про музей. Ксеня не дуже повірила. Чолов’яга швидше скидався на комерсанта, ніж на цінителя старожитностей. Але... згадала, що в сусідській хаті є старі шлюбні образи покійних Маринки та Дмитра. Дуже ревно Маринка молилася біля тих ікон. Бо прожила зі своїм Дмитром у злагоді. Дякувала Богові за доброго чоловіка.

Неначе лихий під’юдив Ксеню. Гроші жінка любила. А тут ще й дармові...

- Почекайте-но, пане, продам вам пару образів.

Відчинила сусідську оселю, зняла ікони зі стіни й винесла покупцеві. Той оглянув. Задоволено кивнув головою. Заплатив гроші.

Нікому Ксеня про це не сказала...

Коли приїхала Леся, помітила пропажу. Засмутилася. Запитала в сусідів, може, бачили, хто до хати заліз. Ксенин чоловік від здивування чухав потилицю. Навіть подумати не міг, що якийсь злодій тут шастає.

- Ксеню! - гукнув. - Ти нікого не бачила? Леся каже, що хтось образи з хати вкрав.

- От, безбожники! - й оком не моргнула. - Може, дітиська залізли. Чи пияки. Я вікна відкривала, хату провітрювала, щоб пусткою не віяло, от і...

- Шкода, - зітхнула Леся. - Мама дуже любила свої вінчальні ікони. Не принесуть вони щастя тій людині, яка на них посягнула. Та й узагалі, великий гріх - образи красти.

...Валя почала дівувати. Кавалери залицялися до симпатичної дівчини, але до весілля не доходило. Наче чиясь невидима рука відводила від неї долю.

Після того, коли доньку залишив Мирон, Ксеня згадала про ікони та Лесині слова...

...Валентині на сороківку звернуло. Фельдшерці кістки перемивали, що в дівках засиділася. Вже й залицяльники перевелися. Та й сама від чоловіків бокувала. Хоча ще врода квітла і серце добре мала.

Ксеня не раз поривалася розповісти про свій гріх. Покаятися. Картала себе, що через продані чужі вінчальні образи Валя своїх не має. Але не могла. Боялася, що донька не пробачить...

 

Украдені ікони

На Ксеньчиному подвір’ї знову голосили. Ховали внука, якому щойно виповнився рочок. А два роки тому відлетіла в потойбіччя Ксеньчина внучка. Після смерті дитини старшу Ксеньчину доньку залишив чоловік. Молодша Леся після пологів хворіла. І тепер таке горе…

- Господи, за що? - плакала Ксенька над маленькою домовинкою.
А люди перешіптувалися:
- Світа Ксеньці мало було. З батьківської хати рідного брата вигнала, чужими подвір’ями і городами шастала, крала...
- Ага, тільки-но чиясь хата без господаря залишалася, Ксенька з дівчатами тут, як тут. І подушки, і перини, і начиння виносили…
- А внуки чим завинили? Бідні ангелятка…
Після похорону Леся зовсім злягла. А селом поповзли чутки: її чоловік до іншої почав бігати…
Кинулася Ксенька до храмів. І до Почаєва їздила, і на Божу гору, і до монастирів та маленьких церковців. Священикам про біди свої розповідала. «Моліться! - радили. - Бог добрий, прощає і допомагає».
…Зібрав Ксеньчин зять пожитки і подався від Лесі в сусіднє село - до вдовиці Маринки.
- Чужих двох дітей годувати будеш, нещастя! - кричала наздогін зятеві Ксенька. - Щоб тобі добра ніколи не бачити! Щоб ти!..
- Не кляніть, мамо, хай іде, - тихо мовила Леся.
Та Ксеньку було годі спинити… А ввечері клячіла перед образами, молилася.
Якось біля одного монастиря розговорилася із незнайомою жінкою. Та порадила Ксеньці поїхати на Полісся до діда, котрий багатьом людям допоміг. Начебто він молитви старі знає та замовляння. Кажуть, дивиться в очі і читає душу…
- Поїду, Лесю, до того діда.
- Мамо, доля у нас така… Нічого не дадуть ваші поїздки і походеньки.
Але Ксенька вперлася:
- Таки поїду…
Добралася втомлена жінка на загублений у поліських лісах хутірець. Коло старої хатини сиділо кілька людей. Мовчали. Ксеньці нетерпілося розпитати про діда. Але кожен був заглиблений у свої думки, у своє життя.
Ось і дійшла черга до Ксеньки. Тільки-но переступила поріг хатини, на неї глянули суворі очі старого сивого чоловіка. Не витримала того погляду. Здавалося, пропік, вивернув душу, все побачив у ній. Хотіла, було, розповісти, чому дорога привела сюди, - забракло подиху, аби слово мовити. А очі старого, здавалося, вже не суворо, а сумно дивилися на Ксеньку.
- Є у вас чужі образи в хаті, - мовив. - Крадені… Гріх, гріх це великий. Скільки сліз людських бачили ті ікони. Скільки молитов було змовлено до них. Скільки прохань і покаянь звертали до них… Не можна чужій людині виносити без дозволу ікону з чиєїсь оселі, навіть із залишеної. Тільки рідня може комусь подарувати образи, забрати собі чи віддати до церкви. А ви їх вкрали. Покару в свій дім принесли.
- Що ж мені робити тепер? - задерев’янілими устами прошепотіла Ксенька.
- Повернути ікони власникам або їхнім родичам. І прощення попросіть. Якщо ж не знайдете когось, віддайте образи до церкви. 
- А мої доньки? Нема в них доброго життя. І внуки зі світу малесенькими  пішли.
- То спокута ваша. Моліться, аби вам простили люди і Небеса...
Повернувшись додому, Ксенька кинулася знімати принесені з чужих осель образи. 
- Боженьку, прости мені, - шепотіла, витираючи кінчиком хустини сльози.
Начебто усміхнувся маленький Ісусик зі старої ікони. Здалося? А, може, Ксенька тієї доброї, тихої усмішки просто ніколи не помічала?