Воєнне новоріччя

Катерина зайшла до кухні й сплеснула руками:

– Степане, навіщо ти нову посуду вийняв? Ми нікого в гості не чекаємо. І, взагалі, тебе домашнє начиння ніколи не цікавило. Навіть не знаєш, де ложки лежать… Ти мене чуєш?!

– Чую, Катю, чую. Відтепер будемо їсти з цих тарілок.

– А чим тобі ті, якими користуємось, не вгодили?

Степан махнув рукою.

Завила серена.

– О, починається… Люди готуються спати, а зараза прокидається, – майже в риму сказав Степан. – А ти запитуєш, навіщо нова посуда. От… хто його знає, що може бути…

– Ціхо, Степане. Нас тут ще Бог милує, а там…

Катині очі затягнуло слізьми. Максим, їхній єдиний син, на війні. Настя, невістка, з двома дітьми за кордоном. І найближчим часом не збирається повертатися додому. Внучка сказала Катерині про це під час останньої телефонної розмови.

– Софійко, ми з дідусем скучаємо за тобою і Тарасиком. Чекаємо вас. І дуже любимо.  

– І ми вас усіх любимо, бабусю. Сумуємо за татом. Швидше б закінчилась війна. Я додому хочу. А мама каже, що тут ліпше. І не проти назавжди залишитися.        

…Тривога була не довгою.

Катерина розгублено дивилась на посуд «для свят». Гадала: заховати все це назад, чи ні? Розповісти чоловікові про розмову з внучкою, чи не варто? Вирішила поки промовчати. Може, Настя не подумавши так сказала…

– Що там у нас на вечерю? – запитав Степан. – І не думай ховати нові тарілки, ложки, виделки. Життя – воно таке, сьогодні є, а завтра – тривога і…

– Та що з тобою, Степане?! Бери собі тарілку, яку хочеш…

Вечеря була смачною, але сумною. Раніше у квартирі було гамірно. Внуки часто бували в Катерини та Степана. А тепер тихо.

– Не святково на душі, – зітхнула Катерина. – Різдво у тривозі минуло. І новоріччя невеселе. Колись у нас ялинка стояла. А зараз – кілька гіллячок у вазі. 

– Та кому зараз радісно? – мовив Степан.

– Максим не телефонує. Хоча б слово сказав. Господи, аби в нього все було добре.

– Це війна, Катю. Дасться чути, коли зможе.

Катерина мила після вечері посуду. Знову завила сирена.

– У пархатих МІГ злетів, – гукнув з кімнати Степан. – Щоб вони…

Катерина витерла руки. Вимкнула в кухні світло. Присіла на стілець. Нічого тяжкого не робила, а, здається, наче гори вернула. Це все нерви…

– Катю, забув тобі сказати: сват телефонував. Просив зайти. Де ти пропала?

Мовчала. Сльози душили горло.

Степан прийшов на кухню.

– Знову плачеш…

Обійняв дружину. Він рідко це робив.

– Степане, у нас ще є нові горнята. Гарненькі. Ті, що моя сестра подарувала. Треба їх знайти. Здається, вони в шафі-купе в коридорі.

Степан усміхнувся.

Пролунав відбій тривоги.

Вечір засівав небо зорями.

Новоріччя…

Несподіванка під ялинку

Ялинка у Віри стоїть майже цілий січень. Вона купує невеличке деревце з довгими «голками», ставить його у воду. Гарненько одягає. От лише подарунки під ялинкою не справжні. Муляжі. Не буде ж сама собі щось класти. А більше нікому…

Зателефонувала подруга Ірина:

- На центральній площі сьогодні святковий концерт. Підемо? Нові чобітки заодно «вигуляю».

- Я нікуди не збиралася, - відповіла Віра. - А концертно-розважального настрою взагалі нема.

- До речі, в нашому улюбленому магазині косметики розпродаж. Можемо зайти по дорозі. Мені дещо треба. І собі щось підбереш. Ну ж бо, Вірко! Збирайся. Скоро буду в тебе, - безапеляційно мовила Ірина й вимкнула телефон.

Ірка - вона така: сумувати не дасть. Якби свого часу не її підтримка, то Віра, мабуть, з глузду з’їхала б…

- Що ти мені дала?! - репетувала донька у відповідь, що весілля нема звідки робити. І квартири Віра не збирається розмінювати.

- Якби ти хотіла в розміняній квартирі жити - інша справа. А тобі потрібні лише гроші. Ти ж їх профітькаєш. Адже твій наречений ніде не працює і, здається, роботи шукати не збирається.

- А навіщо йому працювати? Його батьки на заробітках.

- Ларисо, тема закрита. На вечірку гроші дам. Хочете, живіть тут. Одна кімната вам, інша - моя. Тим паче, за розмін довелося б доплачувати. Зрештою, це квартира моїх батьків. І вони нічого не дозволять з нею робити.

- Але ж вони тобі її подарували.

- То й що?

- Не хочу від тебе нічого! І, взагалі, йду від тебе. Як колись вчинив батько. Правильно казав: з тебе ніякого толку.

…Тоді Віра працювала бухгалтером на одному з підприємств. Екс-благовірний ходив там в інженерах. Славко знав, що на підприємстві «крутять» грішми. Підбивав дружину, аби також щось схитрувала.

- Я не робитиму цього!

Та чоловікові спокуса не давала спокою.

- Чому комусь можна залізти в чужу кишеню, а нам - ні? Поглянь, як шикують директор, заступники, його коханка - секретарка. Всім вистачить.

- Я не хочу проблем. І гріха на душу брати. Знаєш, як казала моя покійна бабуся? На старість нічого не назбираєш, крім гріхів, втрат і болячок.

- Ті болячки треба за щось лікувати. А, по-друге, до старості ще далеко. Не вмієш ти жити, Вірко.

Славко часто й перед донькою ганив дружину. І те не так, і се не так… Тому в Лариси авторитетом був батько. Матір дівчина часто ігнорувала.

Славко закрутив роман з Ліною - працювала економістом на їхньому підприємстві. Ліна була молодшою за Славка. І заможнішою.

Дізнавшись про походеньки чоловіка, Віра розрахувалася з роботи. А Славко «розрахував» її, як недоречно жартував, з «посади» дружини.

Зійшовся з Ліною. Отримав молоду дружину, тестя-чиновника, гарне помешкання. Донька залишилася з Вірою. Це її ще більше обізлило.

Щопрада, Славко «підкидав» Ларисі грошенят. Купував речі. А коли в Славка з Ліною народився син, Лариса більше жила в них…

Наречений також не вельми подобався Славкові. Але він ніколи не перечив доньці. Тай вважав: Ларисі щойно двадцять один. Не варто поспішати із заміжжям.

Лариса не взяла на вечірку в матері жодної копійки.

- Мені тато дав! - злісно кинула. - І, взагалі, якщо на забаву не прийдеш, плакати не буду. А свою убогу квартиру можеш заповісти безхатченкам. Я буду жити в Женьки. Ти невдаха, мамо. Відколи розлучилася, жоден чоловік на тебе оком не кинув. Не сучасна зовсім. Вічно сидиш у звітах, цифрах. До речі, на твоїй роботі знають, що ти «допомагаєш» з бухгалтерією деяким підприємцям? Чесна ти наша…

Віра збиралася на концерт й прокручувала своє життя. «Швидкою допомогою» для неї була Ірина. І сльози втирала, і поради давала… А ось і вона. Дзвонить у двері.

- Віро, чому це в тебе очі на мокрому місці? Якась ти… зовсім не святкова. Значить, так. Плани змінюються. Зараз ідемо в перукарню. Потім в магазин косметики. І в одяговий магазинчик заскочимо. Створюємо настрій.

- А-а-а… концерт?

- Завтра благодійний концерт у філармонії. От і підемо при неділі. Ще й добру справу зробимо - грішми дітям-сиротам допоможемо. І наступне. Мусиш змінити колір волосся. Сивина в сорок п’ять - не дивина. Але її не обов’язково повинні всі бачити. Пам’ятаєш, я розповідала, що познайомилася з неймовірною перукаркою. Дива творить. Вона тобі такий колір підбере і таку зачіску…

Віра нехотя йшла до перукарні. Ірина цілу дорогу нахвалювала нову знайому. І вона була того варта. З перукарні Віра вийшла іншою. З гарним настроєм. І з бажанням обновити свій гардероб.

Наступного дня Віра збиралася до філармонії під пильним оком подруги.

- Так, найперше одягаємо гарний настрій, - жартувала Ірина. - Де та косметика, яку ти вчора купила? Малюємо «портрет». О, супер! Діставай нові одяганки. І не смій іти в своїх улюблених черевиках аля «прощай молодість». Стаємо на каблучок. Так… Останній штрих - нова помада. Вона тобі дуже личить. Боже мій! Не впізнаю своєї подруги. Так маєш виглядати щодня… Щодня!!!

Віра поверталась з філармонії, коли вже стемніло. Похолодало. Біля дверей під’їзду сиділа чиясь собачка. Тут такої нема. Песик доглянутий. З ошийником. Бігль. Такого собачку має один із підприємців, у якого підпрацьовувала. Тому знала породу. Взяла знайду на руки. Той не пручався. Попрямувала до зупинки. Людей на вулиці було не багато. Ніхто на неї з собачкою уваги не звертав. Походивши туди-сюди, разом із чотирилапим знайдою подалася додому. Він облюбував місце біля новорічного деревця.

- От і «подарунок» під ялинку, - мовила. - Справжня несподіванка. Чия ж ти, згубо чотирилапа?

І взялася писати оголошення: «Знайшла собачку. Породи бігль. Телефонуйте за номером…».

Роздрукувала на принтері. Завтра розклеїть.

- Чим тебе годують? - запитала у знайди. - Сподіваюся, твої господарі не забаряться.

Вранці, дорогою на роботу, розклеїла оголошення. І чекала на телефонний дзвінок. Він пролунав увечері.

- Це, певно, мій Чіпс, - привітавшись, сказав незнайомий чоловік.

- Хто?

- Собака. Бігль. Чіпс. Ім’я таке.

- Приходьте чи приїжджайте за своїм Чіпсом, - назвала адресу.

Господар знайди з’явився через хвилин двадцять. Чіпс не тямився від радості. Чоловік вибачався. Розповів, що був у від’їзді. Чіпса залишив на сусідського хлопчика. А той не впильнував.

- Дмитрик, власне, й побачив на зупинці оголошення. Він сюди до школи ходить. А наш будинок трохи далі. Гуляв у парку з Чіпсом. Знайомих хлопців зустрів. От і… Чіпсові ще року нема. Малий. Дороги додому поки не знає. Тому й загубився.

- Добре, що до будинку прибився, а не парком блукав. До речі, чому він Чіпс?

- Любить чіпси випрошувати.

- Може, чаю чи кави вип’єте, - запропонувала Віра. - А то розмовляємо в коридорі. Проходьте на кухню. Як до вас звертатися?

- Юрій Васильович. Можна Юрій чи Юра. Мені чаю, будь ласка.

Віра та вечірній гість довго розмовляли. Розповідали кожен про своє. Чіпс дрімав.

Чоловік давно розлучився. Дружина подалася на заробітки і там їй усміхнулося нове кохання. Юрію залишила двох дітей. Мусив давати раду. А тому з учителя трудового навчання перекваліфікувався на працівника станції техобслуговування. Батько добре розумівся в машинах. І сина навчив. А потім підсобив, аби відкрити власну справу.

- Мої сини вивчилися, одружилися. Старший живе в нашому місті, молодший - в сусідній області. На Різдво гостювали в мене. Хлопці - золоті. І з невістками пощастило. А ми живемо удвох з Чіпсом…

Юрій Васильович видяковувався. Каявся, що прийшов з порожніми руками.

- Ми з Чіпсом виправимося, якщо дозволите.

- Та що ви! Нічого не потрібно…

…Наступного року під Віриною ялинкою були справжні подарунки, а не муляжі. Серед них у невеличкій коробці - пуделочко з перснем. Юрій Васильович у такий спосіб вирішив освідчитися. Віра про це ще нічого не відала. Сини ж батька «благословили»: його обраниця їм до вподоби.

Чіпс, коли приходив у гості з Юрієм Васильовичем, вмощувався біля ялинки. І хитрющим поглядом зирив на обох. Наче знав про романтичні наміри свого господаря…

Новорічна казка для двох

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.    
Маленьке ялинятко чекало, коли мініатюрні іграшки прикрасять його куцу зелену сукеночку. Олена поставила деревце у велику вазу з водою і святково одягнула.
- А шампанського нема, - мовила сама до себе. - Я навіть відкривати його не вмію. І мандаринок не купила. І…
Горло здушили сльози.
- Тільки не плакати! - вмовляла себе. - До Нового року ще є час. Треба бігти до магазину. А шампанське… відкрию вікно і спробую… хай стріляє на вулицю.
Діти наставили вздовж тротуару поважних сніговиків і маленьких сніговичків. Вони усміхалися до Олени кумедними розмальованими ротами. Вона поправила великому сніговику носа-морквину, який, мабуть, приглянувся голодній пташці. А маленькому сніговичку припасувала загублений прутик…
Шампанське, мандарини, шоколадні цукерки, улюблене пісочне печиво… Шкода, що в кошик не можна покласти гарний настрій в обгортці зі срібної фольги…
Оленин чоловік після «відряджень» в інший кінець міста, кілька років тому став колишнім.
У «холостяка»-залицяльника з сусіднього офісу виявилася в асортименті дружина і двоє синів-підлітків.
Марічку, Оленину доньку, батьки забрали на канікули у невеличкий райцентр, де купили після виходу на пенсію хату. Обійстя стояло під лісом. Тому на кожні канікули бабця з дідом забирали десятирічну внучку дихати свіжим повітрям.    
Подруги кликали Олену на новоріччя у свої сім’ї. Дякувала і відмовлялася. Повертатися самій зі свят дуже сумно…
Олена застелила журнальний столик в’язаною білою серветкою з голубенькими сніжинками (подарунок подруги-майстрині), дістала старий дерев’яний підсвічник, який дістався від бабці, поклала в ажурні вазочки апельсини, цукерки, печиво. Взяла з холодильника охололе шампанське. Відкрила вікно на кухні: хай корок летить на вулицю, а не в абажур, а вино ллється на сніг, а не на стіни.
Мобільний заграв новорічний хіт «Happy New Year». На дисплеї висвітився невідомий номер. «Хтось помилився», - подумала. «Алло! Олена? З наступаючим!». «Ви… хто?». «Отакої! Одногрупника не впізнала. Льонька я! Степанюк! Ти мені свій номер телефону дала, коли ми бачились останній раз. Ось і знадобився…». «Телефонуєш із Польщі?». «Я перед дверима твого під’їзду…».
Льонька з валізами розгублено стояв у коридорі й пояснював Олені свої перипетії.
- Ключі від батьківської квартири забув. Уявляєш, все взяв, а ключі забув! Я повинен був приїхати на Різдво. Але випало трохи більше вільного часу. Хотів батькам подарунок зробити. Приїхав, а їх нема. Мабуть, пішли до друзів святкувати. Це в них така давня традиція. Мобільні не відповідали. Певно, вдома залишили. Думав у готель іти. Але згадав, що маю твій номер телефону. І живеш недалеко. Якщо тобі незручно, я піду. Ой, звідки так дує?
- Я хотіла шампанське відкрити. Боялася, аби не вистрелило, ось і… Та не стій в коридорі. Заходь.
- А донька де?
- У батьків.
- Заміж вдруге не вийшла?
- Як бачиш… 
Льонька відкривав шампанське. Олена гріла грибний суп та котлети - колишній одногрупник був голодний. До Нового року залишилося кілька хвилин.
- Мені дуже незручно, - сказав Льонька, наливаючи у фужер шампанське. 
- Це тост?
- Я навіть не думав…
- Льонька, ти від своїх польських колег-викладачів таких тостів навчився?
- За тебе!
- За зустріч! З Новим роком!
Льонька закушував шампанське супом з котлетами, жартував над своєю оказією. Розпитував Олену про університетських знайомих, роботу в турфірмі.
- А ти як живеш? Одружився нарешті?
- Не було часу, - засміявся. - Робота, робота… На побачення або запізнювався, або не встигав. Якось так…
Вони розмовляли, поки не почало світати. Врешті Льонька задрімав на дивані. Олена прилягла в доньчиній кімнаті.
Уранці задзвонив Льоньчин телефон:
- Мамо? З Новим роком! Скоро буду. Не хвилюйся. Все гаразд. Я розповім…
Після горнятка кави Льонька почав збиратися додому.
- Олено, ти справді не ображаєшся?
- Звісно, ні. Вважатиму твою появу новорічним сюрпризом.
Льонька зателефонував надвечір наступного дня:
- Привіт, Олено. Ти вдома? А я - перед дверима твого під’їзду. Можна?
Льонька прийшов з великим букетом холодних білих троянд:
- У знак вибачення! А ще хотів би запросити тебе до міської ялинки. Пригадуєш, як ми майже усією групою колядували біля ялинки? Сашко Куций зняв свого капелюха, а люди подумали, що це спеціально і почали гроші кидати. Заробили на святковий стіл.
Олена одягла білу шубку, в’язану білу шапочку, шалик, рукавички.
- Мушу пильнувати, аби не загубити тебе в снігу, - пожартував.
Льонька обережно підтримував Олену під руку на висковзаному дітьми тротуарі. Він і сам був схожий на хлопчиська. Розхристана куртка. Вітер закинув на плече шалик. З кишень стирчали рукавиці.
- Застебнися. Рукавиці одягни. Холодно ж…
Олена поправила Льоньчиного шалика. А він узяв її руки і почав цілувати кожен пальчик. Хтось дивився на них, дорослих, з осудом. Хтось - із заздрістю. А хтось - з ніжністю. Народжувалося кохання…
З неба посипалися великі лапаті сніжинки…