«Я простила тобі, брате...»

Мирослав був при посаді та при статках. Тому, коли став удівцем, не одна молодиця задивлялася на вільного чоловіка. Навіть молоді дівчата були не проти заміжжя, незважаючи, що після смерті дружини залишилося двоє дітей.

Але Мирослав не уявляв, що Ігор та Аліса можуть кликати чужу жінку мамою. Та й сильно кохав свою Ларису. У них любов була ще зі школи. І все, чого він домігся, - заради неї.

Коли дружини не стало, Мирослав ще більше почав працювати. Намагався таким чином хоча трохи забути про втрату. А вдома дивилась на нього маминими очима донька. І запитувала, як це робила Лариса:

- Знову багато справ на роботі? Ти пізно повернувся.

Ігор - старший за сестру. Жорсткіший. Сентименти не для нього. Йому здавалося, що батьки більше люблять Алісу. Не злюбив сестру, щойно  її привезли з пологового будинку. Його дратувало, коли маленька плакала. Коли згодом хотіла з ним бавитися. Аліса тягнулася до брата, а він її відштовхував. Хоча, причин не було. Батьки різниці між дітьми не робили. Просто, як жартував Мирослав, Ігор у свою бабусю вдався. А тій нічого ніколи не подобалось. І ніхто...   

...Ігор одружився на доньці колишніх Ларисиних знайомих. Мирослав не був у захопленні від цієї родини. Вважав їх нещирими і скнарами.

- Їм світу мало, - казав покійній дружині, оскільки ті вічно скаржилися на життя й заздрили вся і всім.

Ігор пішов у зяті - Тамара була єдиною донькою. До батька навідувався не часто. Невістка приходила ще рідше. З Алісою Тамара спільної мови не знайшла. Мабуть, Ігор накоськав проти сестри. 

...Мирослав занедужав раптово. Лікування мало що давало. На всяк випадок вирішив розділити майно та бізнес між дітьми. І просив Ігоря, аби той турбувався про молодшу сестру.

- Обіцяй мені, сину. Крім тебе, в неї більше нікого нема. 

- Та нічого з твоєю Аліскою не станеться.

- Ігоре, чому ти до неї так неприязно ставишся?

- А вона що, маленька?! На першому курсі інституту навчається, а не в першому класі.

- Значить, не обіцяєш...

- Обіцяю, тату, обіцяю.

- Дивися, Бог все чує і бачить.

- Відколи це ти побожним став?

...Після смерті Мирослава Ігор з дружиною переселилися до батьківської квартири. Алісиної згоди ніхто не запитував. Хоча, Мирослав квартиру залишив доньці. А Ігореві - заміський будинок.

Тамара відразу взялася господарювати. Фотографії чоловікової родини поскладала в коробку. Натомість, поставила свої.

- Ти навіщо це робиш? - запитала Аліса.

- Бо я тут живу!

- Це ж мамині й татові світлини, а тут - бабуся з дідусем, а це...   

- Слухай, мене твій цвинтар не цікавить.

Частим гостем була Тамарина матір. Любила всюди заглянути, покерувати. Із заздрістю згадувала про стосунки між Мирославом і Ларисою.

- А моєму благовірному аби шлунок був повний, - скаржилася Алісі. - Ось ти хлопця маєш?

- Так, зустрічаюся.

- Думаєш, він кращий за інших? Залицяються, золоті гори обіцяють, а потім...

- Ви ж самі кажете, що мій батько був не таким...    

Тесть з тещею під’юджували Ігоря:

- Поки твоя сестра заміж не вискочила, треба якось її частку в бізнесі на тебе переоформити.

- Як?!

- Придумай щось. І ми будемо мізкувати.

- Але ж батько...

- Твій батько вже на небі. А вона приведе якогось спритника, він і вас із квартири спровадить, і все до рук прибере. Аліса до бізнесу не надається.

- Що я можу зробити?

- Посвари їх хоча би...

- Та я не знаю того хлопця.

- То дізнайся, хто він.  

...Аліса поверталася під вечір додому. Раптом якийсь молодий чоловік кинувся її обіймати. Ледве відбилася. А згодом фото з цими обіймами потрапили до рук Славка - Алісиного хлопця.  

Пробувала пояснити, що, мабуть, це якийсь немудрий розіграш. Але Славко й чути не хотів...

Якось Аліса побачила вельми заклопотаного брата. Запитала, що трапилося. Сказав, що бізнес йде погано. Ліпше продати, поки не пізно. Бо потім, крім боргів, нічого не дотечеться. Але треба переоформити документи. Зробила, як сказав Ігор...

...Розмову між братом і братовою почула випадково.

- Що ж, хлопець від твоєї Аліси пішов, бізнес в неї забрали. Гарно все мої батьки придумали, - хвалилася Тамара.

- Це правда?! - запитала в брата Аліса. - За що ви мене так ненавидите?

Той у відповідь недобре усміхнувся...

Аліса вибігла на вулицю. Було образливо, важко, самотньо. Бродила містом. Додому йти не хотіла. Присіла на лавку. Заплакала.

Хтось легко доторкнувся її руки. Молода черниця тихо запитала:

- У вас щось трапилося?

Аліса рваними фразами розповідала про свої перипетії.

- Бог добрий і терплячий, - мовила черниця. - Але рано чи пізно кожен отримає плоди, які виростив.

...Аліса залишила навчання і світське життя. Вирішила податися в монастир. Її ніхто з домашніх не відмовляв. А в інституті це всіх здивувало. Радили добре обміркувати, зважити. Але вона вже свій вибір зробила...

Тамара літала на крилах. Ігор також не приховував задоволення. Вони отримали все...

...Гроші йшли їм до рук. А щастя... Двійко дітей Тамара виносити не могла. Лікарі давали надію на третю вагітність. Минув час. Але дитячий сміх так і не задзвенів у їхній багатій оселі.

Сім’я статки мала, а радості - ні. Ігор став замкнутий. І ще скупіший. Бувало, покрикував на дружину, що та тратить на себе багато грошей.

- А що, маю на благодійність віддати? 

- Дитину треба було народити.

- То це я винна?!

Тамара Ігоря ревнувала. Боялася, аби не знайшов іншої жінки. Злостилася, коли десь затримувався. Влаштовувала скандали. Навіть стежила за чоловіком.

Після чергового скандалу Ігор запропонував:

- Давай, усиновимо дитину. Може, в твоїй голові розвидниться.

- Ага, якась наркоманка чи алкоголічка народила, а я повинна мучитися?

- Чому ти про всіх думаєш тільки погано?

- А ти? Забув, як вчинив зі своєю сестрою?

Про Алісу Ігор намагався не думати й не згадувати...

...Останнім часом Ігор зачастив до храму. Здоров’я підупало. Батьки відійшли рано, тому хвилювався, бо хотів ще жити й жити... У великі свята їздив до монастирів. Бухгалтерка порадила. Марія Іллівна була для Ігоря авторитетом. Працювала з ним довго. Справи вела добре - ніколи не підвела.

Цього разу зібрався до монастиря в сусідню область. Кликав з собою Тамару. Але в неї були інші плани.

Ігоря охопило дивне відчуття щойно переступив поріг святині. Забилося серце, наче мало щось трапитися.

Закінчилася Служба Божа. Вийшов на вулицю і... На нього глянули такі знайомі очі. Мамині... У цієї черниці мамині очі. Чи просто здалося? Зашуміло в голові. Сперся на кам’яний паркан. Хтось простягнув пляшку води.

- Сестра... тут була моя сестра, - мовив, оглядаючись довкола.

- Пане, з вами все гаразд? - запитала літня прихожанка.

Повернувся до монастиря. Горіли свічки. Молилися декілька людей. Мимо пройшла черниця. Ні, це не вона. І це не та...

Глянув на годинника. Пора їхати додому. Поволі йшов монастирським подвір’ям. Не залишало відчуття, наче хтось спостерігає за ним. З вікна келії дивилася услід Ігорові Аліса. Щоправда, теперішнє її ім’я Марія.

- Я простила тобі, брате, - прошепотіла крізь сльози й перехрестила йому дорогу...  

Сестра Августа

«Кохання… Хто без нього людина? Ви думаєте - це омана? Абстракція, яку вигадали художники і поети? І нерозважливі дівчата, такі, як я? Ви потураєте своїй самотності. Прошу вас, не зачиняйте душу. Той, хто оминув свою половинку, послану небесами, залишається напівчимось, напівнічим, уламком людини, яка не знає щастя…»

Це було останнє Надине послання для Гордія. Він відкрив конверт, прочитав, засміявся, кинув листа в шуфляду. Там лежало близько двох десятків подібних філософських послань від невгамовного дівчиська.

Воно, дев’ятнадцятирічне створіння, вирішило вчити його, майже тридцятирічного Гордого (так нарекли Гордія ще у школі), життя і пояснювати, що таке кохання. Надя - його чергова захцянка. Чергова перемога. Вона ж напридумувала романтичних байок і не дає спокою поважаному і обласканому жіночою увагою їхнього містечка вчителю математики.

«Ви потураєте своїй самотності…» «Дівчинко, я не знаю, що таке самотність», - мовив сам до себе Гордій, очікуючи набагато старшу за себе «гостю», яка щедро розраховувалася за його «увагу».

…Надя зустріла Гордія в магазині - приглядався до жіночих парфумів.

- Привіт, Гордію.

- По-перше, Гордію Івановичу. По-друге, між нами все закінчено. Як ти там писала: «це омана… абстракція…» По-третє, я не самотній і душа моя відкрита. А, по-четверте, не переслідуй мене.

- А по-п’яте, Гордію Івановичу, ви стане батьком. Ось тільки не знаю: син буде, чи донька.

- Гроші на аборт дам, - спокійно мовив Гордій. - Будеш набридати, скажу, що сама на шию вішалася. Пущу поголос, що ти - повія. Вилетиш з училища і станеш посміховиськом на весь райцентр. Вирішуй, як вчинити. До речі, в області маю друга-медика. Все організує на вищому рівні. Не в нашому ж «добропорядному» містечку аборт робити. Не встигнеш за поріг вийти, як всі будуть в зубах носити. І вдома нічого не кажи. Твій батько, сама знаєш, який характер має. Порішить тебе і мене.

Незадовго до Нового року Гордій повіз Надю до друга-медика. Все відбулося «на вищому рівні». На прощання лікар шепнув Наді: «Мушу попередити на всяк випадок. Про дітей і не мрій. Краще виходь заміж за вдівця з придатком. І знаєш, не тебе першу привіз сюди Гордий. От, жук…»

Наді хотілося заховатися в заметілі від людей і світу. А ще більше хотілося померти. Вона не могла ні з ким поділитися своїм болем. І від цього ставало ще гірше.

Батьки бачили, що з донькою щось коїться. Випитували причину.

- Втомилася. Семестр був важким, - пояснила.

- Може б ти поїхала до тітки? У Львові таке гарне новоріччя. Відпочинеш. По магазинах побігаєш, - сказала матір і запитально глянула на чоловіка. Без його згоди нічого в сім’ї не робилося.

Петро, хоч і був надто суворий, проте доньку-одиначку любив без міри. Насупившись для годиться, поважно мовив:

- Збирайся, Надю. Завезу тебе до області на поїзд.

…Уперше не цікавили магазини, хоча батьки виділили щедру «субсидію». Зайшла у старовинний храм. Свята Марія з немовлям на руках дивилася на Надю з тихою печаллю. «Прости», - прошепотіла й розплакалася. Хтось поклав на плече руку. Старенька черниця. На обличчі - вселенська смиренність. В очах - мудрість. Темний одяг пропах ладаном. Слова жебоніли, наче тиха молитва:

- У тебе горе, дитинко? Когось втратила?

Надя вперше розповіла про свій гріх.

- Господь добрий, він прощає і навертає нас, грішних, на правильну дорогу. Праведників нема на землі. Але ми можемо покаятися через молитви і добрі справи.

- Як мені далі жити?

- З вірою. І слідувати за покликом серця.                  

Черниця благословила Надю і вклякнула перед образом Святої Марії. Може, молилася за її, Надину, душу…

…Після закінчення училища хтось з одногрупниць пішов працювати в освіту, хтось - готувався до іспитів у вуз, хтось - до весілля. Надя вирішила стати черницею. Це ошелешило всіх. Красуня, модниця, одиначка у заможних батьків і раптом… Було помітно, що Надя останнім часом змінилася. Але, щоб таке?..

Мати плакала. Батько мовчки ходив, стиснувши руки у кулаки.

- Я слідую за покликом свого серця, - мовила тихо, але твердо.

Петро зупинився. Щось подумав. І мирно, як на свій запальний норов, запитав:

- Ти ж не забудеш нас? Правда?

…Мирське ім’я залишося у минулому житті. Її нарекли Августою. Сестра Августа молилася, аби Небеса обдарували її такою ж мудрістю, вмінням розуміти й розраджувати, як стареньку черницю зі львівського храму…

…Майже два десятки років сестра Августа служить Господу. І людям. Подейкують, вона володіє дивним даром - зцілює душу. Прихожани шукають у сестри Августи порад, розрад і ліку від зневіри. Кажуть: спілкування з нею приносить полегшення.

А вона просто вміє розмовляти з людськими душами. Нанизує слова, немов вервечку. Душі, наче втомлені ангели, причащаються її порадами і розрадами. Здавалося, прості фрази, мовлені устами сестри Августи, скидалися на наївні молитви, створені з людського болю, розчарувань, сподівань… А ще вона радила слідувати за покликом свого серця. Як колись їй - старенька черниця.                

…Сестра Августа упізнала цього чоловіка. Гордій. Поруч - хлопець років тринадцяти. Мабуть, син. Він упізнав її також.

- Надю… - тихо мовив.

- Я - сестра Августа.  

- Ти… ви тут через мене?..

- Що привело вас до монастиря?

- Син… Стьопка. Степан. Йому треба робити другу операцію. І з дружиною біда. Після пологів потрапила до психлікарні. Відтоді хворіє. Хтось прокляв мене… Допоможи… жіть… Мені сказали, ви можете. І простіть, що я тоді…     

- Якби ж то можна попросити прощення в душ, яким люди не дозволили народитися. Неприкаяні, нехрещені, без імен, вони витають поміж землею і небом, шукаючи прихистку. Не знають дороги у сни. Плачуть, несповиті любов’ю і молитвами. Їхні сльози не дощами випадають, а болем. 

- Що ж мені робити? - запитав Гордій. 

- Молитися.

- Молитися? Лікарі наполягають на операції. Дорогій. А ви про молитву… про якісь душі. Кажуть, ви маєте дар. Нічого ви не можете! Все це слова. Нічого не варті слова.

- Чому ж ви прийшли сюди, якщо не маєте віри і покаяння? - запитала сестра Августа.

- Я вірю… - тихо мовив Степан.     

Сестра Августа поклала руку на худеньке хлоп’яче плече:  

- Усе буде добре. Лише не втрачай віри. І не бійся операції.  

- Операція буде? - кліпаючи очима, запитав Гордій.

- Колись ми привеземо сюди маму, - сказав Степан.

Сестра Августа кивнула головою і усміхнулася…