Сніг мав смак мерзлих яблук із сусіднього саду

Їхніми стежками, що згубились між зорями, ступає зима. Хурделиці замели давні мрії. Перемели роки...

А грудень, як і колись, пахне мандаринами і передноворіччям. На слизькій дорозі сковзаються зорі. Хтось залишає на снігу сліди, хтось їх шукає. Вітри перебирають промерзе гілля на деревах, мов струни химерних арф…  

Колись вони гадали: що є на зворотньому боці місяця. Тепер знають: там - їхнє майбутнє, яке не збулося. Бо ні Він, ні Вона не відають, яким би воно могло бути.   

Колись… сніг мав для них смак мерзлих яблук із сусіднього саду. Мороз пахнув теплим димом, який вився зі старих сільських коминів: тоді в грубках палили дровами і соломою. На холодному розмальованому візерунками вікні Вона писала Його ім’я. Потім «стирала» своїм подихом, щоб ніхто не побачив. А Він поспішав до Неї через кучугури снігів, які, здавалось, сягали стріхи і неба…    

Тепер… життя вплело у Його волосся ранню сивину. У Її долю - дороги. Десь посеред світу зустрічаються їхні спогади. А в сни приходить грудень - молодий, закоханий…

Він і досі шкодує, що не вберіг їхнього кохання. Бо те, друге, стало його болем і зневірою.

Вона поклала їхні почуття на мольберт. Зима на Її картинах особлива: сумна і весела, холодна і тепла. Її гріють дими зі старих коминів. І смутком лягають під старою яблунею дві тіні, руки яких тримають одне мерзле яблуко…

Вербиця

Хутірцю Вербиці і всім селам та хуторам, яких уже немає на карті України, присвячується

«Сій-сій, діду, ячмінь, мені жменьку, тобі - дві». Так співають жайворонки, коли господарі засівають поля, розповідав мій покійний дідо Савка. І часто кликав мене навідатися до «наших» моргів. «Тут, дитино, було наше поле. Багато моргів мали. Тутечка була межа», - показував дідо палицею. Я, малеча, не могла втямити: де ж та межа? Бо бачила великий засіяний колгоспний лан. Згодом збагнула: влада переорала межі, але не змогла переорати людських душ і пам’яті.
«Наші» морги були на Вербиці (Тернопільщина, Шумський район). Чомусь люди вимовляли назву села, а пізніше хутора, а ще пізніше - хутірця - з наголосом на літеру «и». А потрібно - на «е».     
Тут, на Вербиці, мій прадід Грицько і дідо Савка збудували хату. Були господарями. Мали землю, коні, худобу та іншу всячину. Колись в Україні господарі зводили оселі на власній землі. Як-то фермери в Америці. Тільки в них держава нічого не забирала і не забирає. А українських господарів «совіти» нарекли «куркулями» і обібрали до останньої нитки.        
Вербиця була заснована, як стверджують документи, у 1850 році. Дехто із старожилів розповідав, що назвали поселення на честь пана Вербицького. Існувала й інша думка. Тут, поміж двома високими горбами, протікала річечка, а над нею росло багато верб. Деревця й підказали людям таку гарну назву.
За радянських часів чимало сіл віднесли до «непереспективних». Фактично, їх прирекли на загибель. Не оминула така доля й Вербицю. Колишні господарі, чи то, пак, «куркулі», стали звичайними хуторянами. Перестали на Вербиці будуватися. Адже питання було поставлене таким чином, щоб тутешніх мешканців переселити в села. А сам термін «хутори» повинен був зникнути з ужитку.  
Чимало вербівчан змушені були залишити свою маленьку батьківщину. Когось тамтешня влада запроторила у Сибір, дехто після заснування колгоспів виїхав у пошуках ліпшого життя в інші області, зокрема на Південь - на Херсонщину. Згодом, через відсутність будь-яких умов, молодші подалися на роботу в міста. Дехто зводив оселі в сусідніх селах. Проте багато старших людей доживали віку тут…
Якось один із колишніх керівників примудрився переорати на Вербиці деякі дороги, мовляв, людей мало, навіщо ж вони? До магазину, до автобуса і до сільської ради й так було не близько. Пригадую діда Ілька, якому доводилось долати кілька кілометрів до «коперативи». Так старенькі називали магазин. Він ішов свіжозораним полем, ніс на плечах торбинку з двома хлібинами і купу своїх літ. Завжди вступав до мого діда (вони товаришували) на перепочинок. Любили діди розмовляти про ті часи, коли були господарями. Згадували коня Гнідка, який втікав з колгоспу на обійсця до діда Ілька і про корову Рябу, в якої капали сльози, коли «совіти» забирали її з подвір’я моєї родини. Часом дід Ілько прикладав руку до чола і казав:
- Завтра буде дощ.
А було сонячно і погідно.
Я запитувала, де дідо бачить той дощ, і він поважно відповідав:
- Вітер з полудня повернувся після обіду. Буде дощ, мала.
Наступного дня так і було.
Старі вербівчани скидалися на характерників: вгадували погоду, звіряли час за сонцем, збирали трави, аби лікувати різні болячки, вірили, що на великі свята прилітають в оселі розговлятися душі, вставали разом з горластими півнями, а вечорами молилися й тихо сумували.
Деякі старенькі жили самі. За сусіда - поле. Покрикували на котів чи псів, аби не мовчати цілі дні. Були раді, коли влітку пастухи приходили за черешнями, яблуками. А черешні на Вербиці були неймовірно смачні! А які яблука там родили! І як дзвінко лунали і лунають пташині співи! І яка там тиша… А простори які! Видно, як здалеку виходить сива хмара, як веселка коромислом вигнулася на півнеба і бере воду в далеких ставках… У жнива, у золоченій свіжій соломі, заливалися вечірньою тугою скрипки польових коників. Зими ж  були важкими для хуторян: важко пробиратися крізь сніги, самітність і смутки…         
Вербиця поволі вимирала. Розвалювалися (або їм допомогали в цьому «добрі» люди) осиротілі оселі. Вдовами посеред полів сумували криниці. У тій криниці, з якої брала воду моя родина, вода була, наче Господнє причастя. Так казав дідо. Криниця була доволі глибока. Вода була така холодна, аж зуби викручувало. І дуже смачна. Такої води я давно вже не пила.
З часом заросла стежечка до криниці. Тоді й написала ці рядки.      
Серед полів
залишилась вдовою
криниця.
Колись тут було село,
потім став хутірець,
тепер кілька
пусток-хатинок
доживають свій вік
і з криниці води
вже ніхто не бере.
Тільки час тут
спиняється,
щоб відпочити.
І небо
в глибінь зазира…
Криниця сумує:
їй би говір
людський почути
і дзенькіт
старого відра…
Криниці вже немає. Криниці - як люди. Вони живуть, поки комусь потрібні. І вербівчан немає: відійшли у Вічність поважні, мудрі діди і бабці у білих хустинках. Залишилися тільки дерева та дикі трави на місці колишніх синеньких осель. Наче зелені острівці поміж полів…
…Навесні навідалася до «наших» моргів. «Сій-сій, діду, ячмінь…», - співали жайворонки. Дідо Савка пожартував би: «Вже посіяв, але жменьку для тебе ще маю». Тутечка була межа… Душа ридала від спогадів і від втрат…        
Вербиця видалася мені дивним тихим раєм, загубленим на землі, з якого відлетіли у позапростір і позачас люди, хати, дороги, стежки… Лише птахи порушували цей заворожений спокій. І голосно струшували роси з квітучих диких трав величезні джмелі…