Де плачуть осиротілі казки...

No-fly zone.

Безпольотна зона.

Над Україною небо закрите для мандрів.

Небо відкрите для вбивчих ракет.

Ангели зшивають пошкоджені повітряні шляхи. Латають...

Бог витирає сльози купчастими хмарами. 

Душі злітають у Вічність. Якби небо було закрите для зла, вони б залишилися жити на землі.       

Душі з Вічності прилітають на Землю до зруйнованих домівок: для них не існує no-fly zone.

Ніч щулиться біля темних вікон: колись вона тут грілася.

Хлопчик малює війну і мир при свічці.

Дівчатко вкладає спати ведмедика в холодне ліжечко.    

Діти пишуть листи Святому Миколаю, Санта-Клаусу, Пер-Ноелю, Йоулупуккі, Баббо-Натале, Сінтерклаасу, Товліс Бабуа, Ниулувана, Фазер Крістмасу, Юльтумте… Діти з різних країн. Різними мовами. Їхні серця без кордонів. Вони бажають миру хлопчикам і дівчаткам з країни, де no-fly zone, зате в небі літає смерть.

Діти просять своїх святих подарувати мир країні, яку не бачили. Де плачуть осиротілі казки. Але колись дехто з цих дітей прилетить сюди. Коли в УКраїні буде fly zone - зона польоту.        

А поки що… Можливо, Святий Миколай, Санта-Клаус, Пер-Ноель, Йоулупуккі, Баббо-Натале, Сінтерклаас, Товліс Бабуа, Ниулувана, Фазер Крістмас, Юльтумте та інші чарівники зберуться на велику раду. Будуть думати...

Це буде найважчий рік для виконання дитячих бажань. Але вони щось придумають...

 

Доторк ангела

Черговий сигнал тривоги гасив у будинках жовті квадратики вікон. Здавалося, у міста від того перехоплювало подих. Силуети темних багатоповерхівок завмирали на фоні холодного пізньовечорового весняного неба.

Спершу Леся бігала в укриття. А потім пересиджувала тривогу в коридорі своєї квартири. Правило двох стін…

Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорував, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:

- Бережи себе…

Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це великий гріх. Її прабабуся, бабуся - побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.  

Леся - шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що здавалось ось-ось вихлюпнеться з душі. Все через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина.

Якось чоловік сказав:

- Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…

Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим - найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.

- Ми можемо всиновити дитину, - відповіла. - Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми - його.

Максим часто міркував над словами дружини. Проте, коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…

Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…

…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалось виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу - спортивний костюм або джинси та светр.

- Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? - запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. - Мої поїхала на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча спокійно, а там, де твій Максим…

Сусідка тяжко зітхає...

Свекруха працювала в дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підпримували одна одну. Максим - єдиний син у батьків. А для Лесі - єдине кохання.  

- До лікарні діти потрапили. Звідти... Налякані, з простудами. Сироти, - розповіла свекруха. - Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.

- А де їх поселили?

- В одному з дитсадків, здається.

- Якщо їм треба психолога, я могла б…

- Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.

…В садку, де поселили маленьких біженців, працювала матір однієї з учениць, якій свого часу допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.

Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки. 

Крихітка з великими голубими очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він вперто мовчав. І насторожено дивився, коли Леся бавилася з маленькою.

Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. В бабусі після цього серце не витримало. У них нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.

Коли почалася війна, дітей евакуювали. Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її, наче. І мовчить.

Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці. 

- Не звикайте до них, - радила вихователька. - Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви - психолог, самі знаєте.

Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички має бути сім’я, дитинство, дім.   

Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Маленька їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на доторк ангела, який їй повірив…

            

Були брат і сестра...

Братик Степанко та сестричка Любава. Так їх в селі називали, коли були дітьми. Степан був для Любави старшим братом і нянькою. Доглядав малу, коли батьки були на роботі. Катерина на фермі дояркою працювала. Остап був трактористом.

Трохи дивне для їхнього села ім’я також вибрав Степан. Десь почув. Сподобалося. Коли маленька народилася, Степан уже був другокласником.

Характери в брата й сестри були різні. Степан - спокійний, добряк. Любава - гостра на язик, запальна. Що її - те її. Якщо хтось пригощав дівчинку смаколиком, з братом не ділилася.

- Це тобі треба було хлопцем народитися! - сварила матір Любаву. - За що ти знову штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти… Скоро його батьки гніватися почнуть.

Дівчина відповідала мовчанням. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився…

Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.

- Яка ж ти досада! - шпетили Любаву. - Що з тебе виросте?

Єдине, що втішало, Любава добре вчилася.

…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала брата на кпини:

- Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.

- Нічого ти не тямиш, - захищав свою професію Степан. - Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…

- Досить, досить… Бо скоро договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.

- Звісно, вміють. По-своєму…

Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов У селі казали: надірвався від роботи. Господарку вибудував. Гарував і вдень, і вночі.

Катерина тужила за Остапом. Добрим був. Навіть словом не зобидив. Через тугу почали дошкуляти болячки, які причаїлися до пори, до часу. А тут ще й колгосп «розвалився». Ферму почали розтягати.

Змарніла, зовсім подалася Катерина.

- Степане, синку, пильнуй за Любавою, - просила. - Ти знаєш її натуру. Якщо треба - спини. Коли треба - допоможи. Ти ж старший. Та й собі дівчину знайди. Одружися.

- Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…

- Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?

- Обіцяю…

Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить. То грошей.

Якось завела розмову:

- Чула, ти з Оксанкою Марковою почав зустрічатися. Та вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?

- З нашого села багато хто в місті працює. То й що?

- А те, що її наші хлопці оминають. Бо на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.

- Звідки ти знаєш?

- Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.

- Справді?

Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана дівчина. Він одружиться. Приведе її до батьківської хати. І дбатиме не про неї, Любаву, а про свою дружину.

- Ні, ні! - мовила сама до себе. - От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.

То ж з Оксаною в Степана не склалося.

Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, мовляв, Ніна не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя Степана поважала. І за його доброту. І за те, що худобині, коли треба, допомагав. Шкодувала, що без батька-матері залишився.

- Плітки то все, - махнув рукою Степан.

- Не знаю, не знаю… Дуже ти довірливий. А кажуть…

- От і запитаю Ніну, що кажуть.

Степан завів з дівчиною мову про завклуба, коли в тої настрій був на нулі. Від районного керівництва за щось перепало.

- А я не думала, що ти всякі дурниці слухаєш! - випалила у відповідь. - Тихий, добрий… Та всі однакові. Правду кажуть: в тихому болоті…

Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася:

- Бачиш, братику…

Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.

- Степане, я заміж виходжу! Ну, радій, радій за мене! Мирослав… він такий… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От, тільки…

- Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.

- А то правда, що Лідка, та, що свого пияка ледве позбулася, на тебе око поклала?

- Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. І малина в нас зародила рясно. То я сказав, хай приходять, ласують.

- Нового батька своїй малій шукає? Ну-ну…

Любава зустріла Ліду випадково, коли йшла на автобусну зупинку.

- Чула, ти до мого брата зачастила?

- Відчепися, Любаво. Ти ж не даси Степанові ні з ким жити. Всі знають - крутиш ним, як циган сонцем. Інший вставив би тобі мізки. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витребеньки. Пора йому очі відкрити.

- Не смій лізти в нашу родину.

- Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів зараз не багато знайдеться. А з Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!

…Коли почали їхати на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра дуже рідко давалася чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степан дізнався, коли швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…

І от нарешті Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Сестра модно одягнена. Гарно виглядала.

- Як ти тут, братику, живеш? - запитала. - Може, якась молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?

- Ну, так…

- Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… мені хоча б частину її вартості. Не думаю, що в селі дорога нерухомість.

- Я не знаю, кільки коштує наша хата, - хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.

- Може, в сільській раді знають? Чи де там ще?

- Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав - те й віддам.

Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр. Решту простягнув сестрі.

Любава перерахувала свою «частку». Задоволено усміхнулася. Заховала в сумочку.

- Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоча, попробуєш…

Дістала з машини торбинку.

- Залишитесь ночувати? - запитав Степан. - Я щось приготую.

- Та ні. У нас ще купа справ. І ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом.

Любава з чоловіком сіли в автівку. Поїхали…

Степан не міг оговтатися.

Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:

- Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком приїжджала. Привезла от… Пригощайся.

- Що? Приїхали і одразу поїхали?

- Справи в них. Невідкладні…

Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…

Дари від Творця

Леся часто заходила в магазини дитячого одягу. Спостерігала, як щасливі матусі купують своїм донечкам-синочкам крихітні одяганки, малесенькі капчики, мініатюрні шкарпетки, іграшки. А коли виходила, ховала очі за темними окулярами, аби ніхто не бачив сліз…

Майже дев’ять років прожили Леся з Тарасом, а дітей нема. Зверталися до лікарів. І до знахарів їздила молода жінка. Та лелеки поспішали до інших родин…

- Пильнуй, Лесю, свого чоловіка, - сказала колишня одногрупниця, яка працює разом з Тарасом. - Біля нього Віка увивається. Нахабне дівчисько. Не встигло й місяця попрацювати, а вже чужим чоловікам голови крутить. 

- Гарна?

- Ноги від вух.  

…Тарас був чудовим чоловіком. Але останнім часом щось змінилося… Став мовчазним. Почав палити, хоча раніше до цигарок був байдужий. На запитання дружини, що трапилося, відповідав: усе гаразд. 

І ось Тамара розповіла про якесь дівчисько…

Леся не уявляла, що Тарас може піти з її життя. Вони закохалися, коли були студентами-першокурсниками. Він називає її: моя дівчинка. Хоча… вона й не замітила, що останнім часом чоловік до неї так не звертається. Від нього почало віяти прохолодою…

- Знайома розповіла про жінку з Карпат, яка допомагає таким, як… ми. Може, поїдемо? - запитала Леся в чоловіка.  

- Не вірю я в це. Хочеш - їдь сама.

- Тарасе…

Не дослухав, пішов у іншу кімнату. А наступного дня уперше повернувся додому пізно, напідпитку, із запахом чужих парфумів. Леся одразу подумала про Віку.

Тарас очікував скандалу. Він хотів цього. Так було б легше сказати дружині, що він втомився від очікування її вагітності, змирився, що у них не буде малюка. Гримнути дверима, аби ще трішки поніжитися в обіймах юної спокусниці. А потім… повернувся б додому. Та Леся мовчала…

У неділю збиралася до старого, доброго міста, де минули студентські роки. Це місто було ліком для її душі. Воно вміло вислуховувати думки. Водило вузькими вуличками, аби вона розгубила свої смутки. Відкривало двері древніх намолених храмів…

Находившись, присіла на лавку, аби послухати молоденького скрипаля. Веселі й сумні мелодії торкалися людських душ. Скрипочка промовляла до кожного, хто зупинявся біля хлопчини.

- Гарно грає, - почула поруч себе.

Кивнула у відповідь.

- Але ваше серце не чує.

Леся з цікавістю глянула на свою співрозмовницю. Незнайомка середніх років приємно усміхалася. Чомусь захотілося відкрити перед нею книгу свого життя…

- А тепер послухайте мене, - жінка торкнулася Лесиної руки. І від цього дотику стало враз так спокійно.

- Якщо не допомагає медицина, потрібно звертатися до природи. Бо природа - це Творець. Маленька рослинка має чудодійну силу від недуг. Краплина води - дарує життя. Природа - це віра, земна молитва…

Незнайомка розповіла про село на Черкащині. Коржовий Кут. Місцину, яка зцілює. Там є камені, на яких - три сліди. Кажуть, їм п’ять мільйонів років. Один слід - Богородиці, другий - Миколи Чудотворця, а третій - маленької дитини, яка, можливо, з Божою Матінкою була. Ці таємничі сліди приносять удачу та лікують. Треба стати на сліди босими ногами і звернутися до Небесного Отця з найсокровеннішим. Він почує…          

- Їдьте туди разом з чоловіком, - радила жінка.

Леся слухала розповідь, наче добру казку. І незчулася, як незнайомки не стало. Хотіла подякувати. Але її ніде не було…

Пригадала бабусині слова: Господь звертається до нас чиїмись устами. Може, це той самий випадок… 

Вона довго просила чоловіка, аби згодився на поїздку.

- Це востаннє, - пообіцяла. - Якщо виявиться намарно… я відпущу тебе. Зможеш знайти жінку, з якою будеш щасливий. А, може, вже пригледів.

Урешті Тарас погодився.

…Вони приїхали у Коржовий Кут вранці. Ось і долина, про яку розповідала жінка. Уся в квітах. Наче її засіяли ангели. Сонце спивало роси з кожної рослинки, обціловуючи її благодійним теплом. Леся не бачила стільки різнотрав’я… Ще трішки сонні бджілки неквапом смакували прохолодні після ночі меди.      

До каменів ведуть сходи. Доволі круті. Їх поволі долають люди літнього віку, батьки з маленькими дітьми…  

Леся ступила на першу сходинку, другу… Тарас узяв її під руку, аби підтримати. Усміхнувся. Вона усміхнулася у відповідь. Стало легко й щасливо.

Ось і сліди. Роззулася. Торкнулася босими ногами каменю. Душа творила молитву. Нічого не просила у Небес, лише дитинку…

…- У вас буде двійня, - сказала здивована медичка, яка знала Лесю роками. - Давно не навідувались. За кордоном лікувалися?

Подружжя очікувало хлопчика й дівчинку. Сина назвуть Святославом. А доньку - Даринкою. Бо ці діти - найцінніші дари Творця.

Може, листи загубились…

Дев’ятирічний Денис не любить шкільної писанини. Зате часто пише листи матері. І просить тата, аби відіслав їх у далеку європейську країну, де працює мама.

Зеник ховає синові послання. Їх уже назбиралася чимала купка. Бо Наталці вони не потрібні. Не чекає звісточки з дому.

«Мамо, тато каже, може, листи загубились. То я пишу тобі знову. Ми сумуємо за тобою. Тато цілі дні на роботі. А я з Ілоною на канікулах. Я допомагаю Ілоні прибирати в квартирі. Ми разом ходимо до магазину і на ринок. Я вже не б’юся з Максом. Тато сказав, якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

Зеник пробіг очима списаний аркуш зі шкільного зошита. Стиснув кулаки. Тяжко зітхнув…

Наталка, дружина, втративши роботу, вирішила поїхати до Італії. Там працювала її подруга-однокласниця. Обіцяла допомогти влаштуватися до хороших сеньйорів.

- Зенику, ти маєш гарну роботу. Треба її триматися. Ілона допоможе доглянути за Денисом. Хоча їй десять років, проте серйозніша, ніж деякі старші дівчата.  Мої і твої батьки будуть навідуватися. Рік-два попрацюю, трохи грошей зароблю й повернуся додому, - переконувала дружина. - Катя, однокласниця, по тисячі євро щомісяця має. Тут про такі заробітки годі мріяти. Навіть не знаю, куди влаштуватися, аби хоча б тисяча платні капала. Ти ж знаєш: ремонт у квартирі треба зробити. Діти з одяганок швидко виростають. Подумай…

- Наталю, нашому синові шостий рік. Маленький він, щоб без матері залишатися. А Ілона… Що таке десять років? Їй ляльками бавитися, а не за молодшим братом дивитися.

- Не ми перші, не ми останні йдемо на такий крок. Життя змушує…

Наталка домучувала щоденними вмовляннями-переконаннями. Не хотів, аби про нього говорили, як про інших чоловіків, мовляв, випровадив дружину на заробітки, а сам… І дітям без матері буде не легко. Ось Іванові дітлахи, який живе поверхом вище, зовсім від рук відбилися, відколи дружина подалася на заробітки. Та й Іван почав до чарки заглядати. І дуже вродлива й розумна його Наталя, аби старим сеньйорам догоджати. Двох дітей народила, а виглядає наче дівчисько. Розповідають, надто вибагливі ці італійці. Не легко тисячі євро даються. 

Бідкався Зеник. А його батьки й чути не хотіли про закордонні заробітки своєї  невістки. Не одна жінка казала, що рік-два попрацює й повернеться. Проте багато осіли на чужині на довгий час, а дехто й назавжди.

- Мамо, не хвилюйтеся, - втішала свекруху Наталка. - Ви ж знаєте, як я люблю дітей. Не зможу довго розлуку витерпіти. І за Зеником сумуватиму. Він у мене найкращий чоловік у світі. Ілонка татові допомагатиме й буде слухняна. Правда, донечко?

Наталка днями й ночами самотужки вчила італійську мову. А згодом правдами і неправдами виїхала закордон.

Подруга справді допомогла знайти роботу. Наталка часто телефонувала додому. Передавала гроші, одяг, взуття, італійські смаколики і листи, в яких розповідала про тамтешній побут, ціни, людей, роботу…

Ілона з татом писали листи в Італію. А Денис обмальовував на папері свою руку і друкованими літерами виводив: «Мамі».

Минув рік, другий… Зеник кликав дружину додому, мовляв, ремонт у квартирі завершив. Ще й гроші залишилися. Всіх євро все одно не заробиш, а діти дуже сумують. Ілона хоче обрізати довге волосся, бо не встигає щоранку заплітати до школи. А Денис знову відлупцював однокласника Максима (і в кого такий вдався?). Вчителька каже, це «синдром заробітчанських дітей». Бо їх виховують не батьки, а вулиця.

Наталка щоразу обіцяла попрацювати то до весни, то до літа, то до осені… За роботою та домашніми клопотами Зеник і не помітив, що дружина почала рідше спілкуватися й надсилати передачі. Поволі звик давати всьому раду. Трохи підсобляли батьки. Ілоні вже тринадцять, Денисові - дев’ятий рік. Донька навчилася готувати, прибирати. Для братика вона - немов маленька мама. Денис може вчительку не послухати, а заперечити сестрі не сміє.

…Наталка зателефонувала пізно увечері.

- Привіт, Зенику. Діти сплять? Маю до тебе серйозну розмову. Спершу вислухай, а потім робитимеш висновки. Хотіла раніше все розповісти, проте щойно набралася духу. Краще, коли дізнаєшся правду від мене, а не від чужих людей. Я зустріла тут іншого чоловіка. Італійця. Закохалася в нього. Живемо разом більше року. «На віру» поки що. Додому не повернуся. Тільки не проклинай мене. Дітям допомагатиму. Можливо, колись приїду в гості. Думаєш, я не сумую за Ілоною і Денисом? Але в житті різне трапляється. Це кохання, Зенику. Просто кохання…

Він ошелешено мовчав.

- Зенику, ти мене чуєш? Скажи що-небудь. А дітям, думаю, наразі не треба нічого говорити. Пізніше. Вони ще малі, аби зрозуміти справи дорослих. Алло! Зенику?!

Поклав слухавку. Відкрив холодильника. Після свят залишилося півпляшки горілки. Простягнув руку… Закашляв Денис. У сина другий день температура. Рвучко зачинив холодильника. Навшпиньки підійшов до синового ліжка. Приклав руку до лоба. Гарячка, наче, трохи спала. Але завтра все одно зателефонує двоюрідній сестрі. Вона лікар. Бо молоденька дільнична, може, щось наплутала з діагнозом.

…Діти очікували подарунків від мами. А їх не було. І телефонних дзвінків не було. І листів. Зеник викручувався, мовляв, запрацювалася мама, не має часу. І дорікав собі, що обманює дітей. Не дочекавшись маминих послань, Денис почав писати сам. Віддавав татові, аби той надіслав їх до Італії. А він складав синові листи. Спочатку хотів порвати й викинути. Не зміг… «Мамо, Ілона зварила перший борщ. Тато її хвалив, що дуже смачно. І мені борщ сподобався. Завтра ми підемо на дитячу виставу. Я розкажу тобі…» «Мамо, ми билися з Максом і та футболка з Мікі-Маусом, яку ти мені прислала, трохи порвалася. Тато сварився. А Ілона не купила мені морозива…» «Тато запитав, що я хочу на день народження. Мамо, я хочу, щоб ти приїхала додому…»

Зеник не раз хотів розповісти дітям і батькам новину про Наталку. Не наважився. Та й тесть з тещею нічого не знають. А Наталка телефонувала знову. Сказала, не образиться, якщо він зустрічатиметься з якоюсь жінкою, бо італієць нарешті попросив вийти за нього заміж. Потрібне розлучення. То хай Зеник все оформить. Він не просив гостинців для дітей. І Наталка про це промовчала.

Після розмови з уже майже колишньою дружиною знову прочитав останнього Денисового листа: «…тато каже, може, листи загубились... якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

У неділю Зеник пішов на ринок, де торгують продуктами з Італії. Купив солодощів, макаронів, іншої всячини. Поскладав у «імпортний» пакет. Написав свою адресу, ім’я. Обмотав пакета скотчем. Скаже - передача від мами. Ось тільки листа не має. Синові й доньці пояснить: Наталка, мабуть, була втомлена й забула покласти послання. Картає себе за цю божевільну витівку. І виправдовує: хай діти потішаться, що у них ще сьогодні є мама…

Були подругами

Їхні будинки були через дорогу. Мирослава жила у «хрущівці», Віра - у «панельці». У школі дівчата сиділи за однією партою і, як жартували однокласники, були вічними подругами. Не всі не розуміли їхню дружбу.

Мирослава - з незаможної родини. Батько-інвалід. Мати - кухарка у фабричній їдальні. Натомість Вірина сім’я жила у достатку. Батько працював на одній із керівних посад місцевого підприємства. Мати - на викладацькій роботі.

Вірині батьки були не проти, що їхня донька дружить з Мирославою. Дівчина гарно вчилася. І була «тихонею». Мирославі діставалися у спадок від Віри деякі одяганки. А коли дівчина забігала до багатої подруги, Вірина мати пригощала її смаколиками, яких у Миросиній оселі не водилося.   

Подруги любили мріяти про майбутнє. Віра хотіла стати педагогом. І переконувала вступати у педвуз подругу.

- А якщо «завалять»? - хвилювалася Мирослава.

- Але ж спробувати можна.

- Що робитиму, коли не вступлю?

- Я попрошу тата, щоб влаштував тебе на якусь роботу. А через рік спробувала б знову. Зі стажем вступати легше. Але не будемо наперед думати про погане. Все буде гаразд.  

- Віро, давай пообіцяємо: щоб не трапилось, ми залишимось подругами.     

- І де б ми не жили…

- І де б не працювали…

- Завжди будемо допомагати одна одній…

- Підтримувати, зустрічатися і… і… і…

…Віра вступила у педінститут. Мирослава «зрізалася» на останньому іспиті.

- Тобі батько допоміг? - запитала крізь сльози Віру.

- Ні, звичайно. Я не просила.

Мирослава була ображена. І на подругу також. Не вірила, що Ігор Антонович не приклався до Віриного успіху. 

Віра, як і обіцяла, попросила батька, аби влаштував Мирославу на роботу. Коли отримала першу зарплату, прийшла до Віри з тортом і квітами. Здавалося, образа минула.

- Може, це й краще, що я пішла на роботу, - міркувала Мирослава. - А то була б білою вороною серед студентів. Мої батьки не мають статків на одяганки, вечірки. Інститут не втече. А наразі щось зароблю.

Наступного року Мирослава вступила на заочне навчання. Подрузі пояснила: батько зовсім почав нездужати. І скільки тієї пенсії? Мати ради не дасть на свою зарплату.

- Я поговорю з татом, він щось придумає. Може, матеріальну допомогу «виб’є». Або премію.

Ігор Антонович знову потурбувався про Мирославу. 

…Для Віри стало несподіванкою, що Мирослава збирається заміж.

- Чому не зізнавалася, що зустрічаєшся з хлопцем? Не познайомила?

- Розумієш… Якщо чесно, хвилювалася, аби Олесь не закохався у тебе. Ти - стильна, заможна. Не ображайся. Все одно будеш старшою дружкою.  

…Щойно отримавши диплом, Мирослава з Олесем вирішили податися на заробітки. Олесева тітка була у числі перших заробітчан, які обсерували Європу у пошуках кращого життя. Тітка розповідала про європейські принади і зарплати. Й кликала на заробітки племінника

- Миросю, давайся чути, - просила Віра. - Мені тебе не вистачатиме.

- Ти б до моїх батьків деколи забігала. Тато лежачий. Може, мамі якась допомога буде потрібна. І не забудь повідомити, коли заміж будеш виходити. Не засиджуйся в дівках.

- Серйозно подумаю над твоєю порадою, - засміялася Віра.

…Подруги спілкувалися рідко. Мирослава завжди посилалася на зайнятість. А Віра частенько забігала до Миросиних батьків. Тітка Зоя розповідала, що донька із зятем влаштувалися на гарну роботу, але приїхати в гості не можуть, бо поки що нелегали. Хвилювалася за чоловіка, бо лікарі сказали, що справи зовсім кепські.

Невдовзі Миросин батько помер. Донька на похорон не приїхала - ще не мала документів.

…Віра готувалася до весілля. Шкодувала, що не буде ліпшої подруги. Мирослава зателефонувала напередодні забави. Привітала з одруженням. Розповіла про розмаїття товарів у європейських магазинах, похвалилася обновками. Раділа, що вирвалася з «діри». Нарікала на колишнє життя. Запитала, коли Віра була в її матері. Під кінець розмови поцікавилася Віриним нареченим: хто, звідки… Почувши, що він займається разом зі своїм батьком бізнесом, сухо мовила: «Мушу йти. До зв’язку».     

...Вони зустрілися випадково. Віра не знала, що Мирослава приїхала додому.

- Привіт! - зраділа подрузі. - Чому не зателефонувала? Сто років тебе не бачила. Якщо точніше, - десять. А я йду з поліклініки. Моя донька народилася здоровою, а потім занедужала. Стільки різного лікування перепробували. І в столиці були. Тепер радять звернутися до закордонних спеціалістів. Збираємось їхати. Лікарі сказали, що я більше не зможу народжувати. Ліля така гарненька. Ми її Лялькою називаємо. Ой, вибач, дістаю тебе своїми проблемами. Як ти? Олесь? Надовго приїхали?

Мирослава зміряла Віру тяжким поглядом.

- Хотіла б тобі поспівчувати, але не можу. Ти в добрі виросла. На тебе дмухали. Татова доця. Все для Вірусі. А я в твоїх східках ходила. Думаєш, я була щаслива, коли ти, або твоя мама давали мені якусь лаху? Шоколадку чи тістечко? Коли твій батько «вибивав» мені матеріальні допомоги?

- Що ти таке?..

- Що я говорю? Те, що хотіла давно сказати. Тепер життя й тебе дістало. Хоча… ти живеш у шикарному будинку. В багатстві. А дитина… можна з дитбудинку взяти, якщо…   

- Ти задоволена, що моя донька хвора? Як ти можеш?! І… ми ж подруги.

- Були…

- Ти стала іншою. Заробітки тебе змінили.

- При чому тут заробітки? Щоб виживати, треба вміти пристосовуватися, грати роль. Терпіти. Тобі цього не зрозуміти. А я це знала. З пісочниці. Правда, ти не така, як інші багатенькі доці. Ліпша. Але все одно це не справедливо, що одним дістається все, а іншим - крихти з їхнього стола. 

- То ти мене терпіла?

- Я поспішаю. 

- Забула запитати: чому в тебе немає дітей?

- Мені їх не треба. Навіщо бідноту множити? Бувай!

Віра розгублено дивилася услід Мирославі. Серце відмовлялося вірити, що ця ображена на весь світ жінка - її уже колишня подруга. 

Мати-не-мачуха

 

Тетяні радили продати батьківську хату в селі. Мовляв, все одно в місті живеш. Квартиру маєш. Двоюрідний брат уже й покупців знайшов, натякнувши на «скромну» винагороду за посередництво.
Продавати хату Тетяна не хотіла. Проте, на всяк випадок, запитала в Степана, чоловіка:
- Що будемо робити?
- Дачі не маємо. А біля хати город, садок. Та й внуків колись будемо мати куди возити.
…Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет з гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.
- Не побивайся так, Таню, - розраджувала сусідка Ярина. - Коли припече, опам’ятаються твої дітки. 
- Може, я їх погано виховувала?
- Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила? 
- Якби він був живий… Треба було народити свою дитину…
…Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Степанова дружина померла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі - два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдівця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.
Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:
- Сину, так не може довго тривати. Може б ти подумав про одруження? Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.
- Ви знаєте, мамо…
- Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.
- Гадаєте, за вдівцями з двома дрібними дітьми жінки у черзі стоять?
…Тетяна послизнулася на сходах і добряче втовкла ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.  
- Давайте, допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так… то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?
- Працюю, - простогнала Тетяна.
- І я також.
Так і познайомились. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала у кімнаті, лукаво запитала:
- Це твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять - не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.
- Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутигальти. І діти в нього є. 
- Жаль.
- Він удівець.
- О-о-о…
Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив до гуртожитку. Довго не засиджувався - вдома чекали діти. Коли ж Тетяна видужала, запросив на денний сеанс у кіно.
Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.
- Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти… Може, вони не будуть любити мене?
…Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромком спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:
- Дай Боже усім дітям таких матерів!
Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.
…Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизайнером. Степан, аби заробити гроші, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.
…Ромко майже одразу після закінчення вузу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам. Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Тільки зі здоров’ям було не все гаразд. Тетяна просила піти до лікарів.
- Трохи попрацюю, приїду й тоді піду, - відповів.
Цього разу Степан на роботі довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.
- Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, - попросив незадовго до смерті. - Вона вас вибавила. Тепер маєте подбати про неї. Мама - наш добрий ангел. Бережіть її…
Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.
- Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти грошей, аби житло винаймати? Його предки не багаті. А наші з Владом зарплати невеликі.
- Лесю, будете жити з мамою.
- Ага, все життя мріяла. Це ти щасливчик.
Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.                    
…Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. То на неї гляне з ока. То на чоловіка накричить. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.
…Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка... Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася вдрузки об кахельну плитку. На кухню влетіла злісна Леся:
- Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.
- Млинців хочу приготувати, - виправдовувалася.
- Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали нас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер… Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.
- Лесю, дитино…
- Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?
Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.
…Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті черговий скандал.
- Я не збираюся народжувати! - викрикувала Леся. - Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе та… Аборт! Завтра ж піду…
- Не треба губити дитину, - втрутилася у розмову Тетяна. - Звідси піду я.
Леся у відповідь лише хмикнула.
…Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого…
- Щось маєте для мене, Ганнусю? - вкотре запитала Тетяна у сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко пришле вітальну листівку.
Свята минули. А діти так і не згадали про свою добру мачуху… 

Три вузлики для синів

Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад - наче долю вдовину під гору котити».
Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» - це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдовину під гору котити» - це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути…
Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка - зліва, друга - справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи…
Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча народила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з покійним чоловіком Семеном, аби одягнути-взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».
Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після армії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.
Покійний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини. 
- Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?
Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:
- І ти можеш голови не показувати! 
Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий похорон не з’явився.               
Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав курити. Першим спробував спиртне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку-відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».
…Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу - інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.
Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван…
Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім - до інституту.
Коли був студентом-третьокурсником - помер батько. Перед смертю Семен просив сина не забувати матір, як це вчинили старші брати.
- Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.
- Обіцяю, тату, - мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула. 
…Щадила кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий-такий крам.
- Мотруню, - гукала сусідка, - кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте-но.
- Та хіба я хустку жадна? І роботи купа.
Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по-модньому».
…Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.
- Сину, хіба не було ближче роботи? - запитувала Мотря. - Чому тебе так далеко відправляють?
- Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїждати.
Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.
- Наступного року хочемо одружитися.
- Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.
- Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни… вони багаті. Вона - єдина донька. Вони вирішили…
- Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?
- Це не буде велика забава. Там будуть найближчі… тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось… А потім ми приїдемо з Аліною до вас. 
- То мене на весілля не запрошуєш, сину?
- Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили. 
- Хай буде по-твоєму, - видихнула Мотря.
Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», - думала. Подумки розповіла про свої жалі покійному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село в зубах носило.  
«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» - запитувала, дивлячись на Антонів портрет.
…Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.
- Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? - запитували гості.
- Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в  щасті та злагоді жили.
Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала, переважно, коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.
Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.
- Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.
- Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.
- Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота… Не хочу більше сюди приїжджати.
- Але ж моя мама…
- Сам поїдеш.
Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:
- Сину, якщо хочете їхати швидше - я не бороню.
- Ви все чули вчора?
- Так сталося, - відповіла винувато-сумно.
…Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон - вряди-годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу - обмаль. Колись навідаюсь…
На синові гостини Мотря чекала по два-три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здоров’я сільській медичці - мало не щодня навідувалася, ліки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі вісить. І про… Але не розказала нічого.
…Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоров’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася…
Серед речей, приготовлених на смерть, лежали три вузлики для синів. У кожному - однакова невеличка сума грошей. І три образки - святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.
- Отче, - звернувся хтось до сільського священника. - Може, ви щось порадите.
Отець тяжко замислився…