Таємниця старої шкатулки

Марія повернулася від тітки Зої. Поставила валізку на подвір’ї, присіла, тяжко зітхнула.

- Ну, що там? Як вона? - запитала бабуся Клава.

- Каже, може, випустять скоро...

Люба знала, що в неї є рідна тітка. Але ніколи її не бачила. Бабуся розповідала, що тітка живе далеко і дуже зайнята. А мама про тітку Зою згадувати не любила.

- Я скучила за тобою, мамо, - Люба обняла Марію. Та витерла сльозу...

...Вони оселилися в іншому, меншому, місті, коли Люба була крихіткою. Там продали квартиру, тут купили невеличкий будиночок.

Мама Марія була вродлива й добра, але завжди засмучена.

- Де мій тато? - якось запитала Люба.

Марія сполошилася. І відповіла:

- Нема. Його просто нема і не буде.

Люба була малою, аби зрозуміти таку категоричність. Але більше про батька не запитувала. А от про тітку Зою часто заводила мову. Дуже хотіла її побачити. Проте мама більше до тітки не їздила.

Люба просила тітчину адресу, хотіла написати їй. Але бабуся сказала, що тітка Зоя кудись переїхала і не дається чути.

...Малою Люба була милим дівчатком. А коли підросла стала норовливою, неслухняною.

- У неї вдалася. Аби не намучитись, як з тією... І за які гріхи все це?! - бідкалась Клава.    

Люба почула розмову між бабусею і мамою. Але й припустити не могла, що це про неї говорили. Думала - про когось іншого.

...Клави не стало, коли Люба навчалася у випускному класі. Після цього дівчисько зовсім від рук відбилося. Звинувачувала матір, що та не може їй купити дорогі обновки та інші речі. Що живуть скромно.

- А, знаєш, чому батько тебе залишив? Бо ти нецікава. А що означає слово мода, мабуть, і не знаєш. До речі, я вже доросла, пора сказати, де живе батько. Хай подбає про свою доньку. І чому тітка Зоя до нас голови не показує? Багата, напевно, тому такі родичі, як ми, їй не потрібні.

- Не можна так, Любо...

- Що не можна? Говорити правду? В інших - матері нормальні, батьки є, а в мене... Ти повинна мені сказати...

- Я нічого тобі не повинна! - вперше підвищила голос на Любу Марія. - Запам’ятай: ні-чо-го!

Після школи Люба пішла вчитися на кондитера. Але довго в училищі не протрималася. Пропускала заняття, бозна де пропадала, тому відрахували.

Після цього влаштувалася листоношею, але також довго не працювала. Потім привела додому підстаркуватого кавалера. Благо, ненадовго. Одного дня з’явилася його дружина й зі скандалом забрала свого благовірного.

Сусідка радила Марії:

- Ти б своїй Любці трохи хвоста прикрутила, бо зі світу тебе зживе. І в кого така вдалася? Якби був батько... От мої діти Влодка бояться. Як сказав - так і буде. 

Марія кивала головою в знак згоди. Бо що мала казати?

Лікарі радили Марії берегти серце, а вона знову потрапила в кардіологію. Поки була в лікарні, Люба жодного разу не відвідала. Коли ж повернулась додому, доньки не застала. Сусідка сказала, що позавчора приїхав якийсь молодик легківкою і забрав Любу.

Марія дістала стару дерев’яну шкатулку. У ній були листи і фотографії. Рідко переглядала їх. Бо кожен списаний аркуш, кожна світлина віддавали болем. Якби ж вона знала... Якби й знала, то все одно не могла би вчинити по-іншому...

Невдовзі Люба з’явилась вдома. З синяком під оком. Щоб Марія нічого не запитувала, пояснила:

- З коханим «прощалась».

А потім зникла знову. З Маріїними грішми і золотими сережками. Коли приплелася додому, Марію забирала «швидка». Лікарка запитала, чи хоче поїхати з мамою. Люба відповіла:

- Навідаюся в лікарню завтра. Спати хочу.

Але завтра вже не було...

...Сусіди допомогли поховати Марію, бо гроші Люба профітькала. Коли всі розійшлися, їй стало лячно. Усвідомила: тепер в неї немає зовсім нікого.

Снувала по хаті. Не знала, як далі бути.

Наступного дня, перебираючи материні речі, натрапила на стару шкатулку. До цього ніколи раніше її не бачила. Думала, може, знайде там щось цінне, а знайшла давні листи. Від тітки Зої і якогось чоловіка. А також їхні фото.

«Я не хочу нічого чути про Любку і не називайте її моєю донькою. Через неї я потрапила до в’язниці. Шкода, що вона вижила. І не хочу, аби вона шукала мене. Дарма ти, Маріє, вдочерила її та пожертвувала особистим. Могла б вийти заміж, своїх дітей народити. Треба було залишити малу в дитбудинку...»        

В іншому листі Зоя писала: «Я не скажу, хто Любин батько. Та я й толком не знаю, лише здогадуюсь. І не пробуйте мене розжалобити. Не шліть Любиних фотографій. Ні вона, ні її фото мені не потрібні...»      

Ці листи надійшли з в’язниці. А ось ще один - останній. Без зворотньої адреси: «Я зійшлася з одним чоловіком. Він знає, що я була засуджена, але нічого не знає про доньку. І краще б не знав. У мене своє життя, у вас і в Люби своє. Не шукайте мене...»

А молодого чоловіка звали Артемом. Колишній Маріїн коханий. «Кажеш, вирішила вдочерити сестрину доньку? І змінити місце проживання, щоб у майбутньому не травмувати дитину? Я не готовий до такого повороту, - писав Артем. - І не готовий стати батьком для байстрючки твоєї сестри. Я поїхав заробляти гроші для нас. Хотів одружитися з тобою. Моя родина ніколи не погодиться, аби я привів невістку з таким «приданим». Ще й з чужим. Я кохаю (слово закреслене)... кохав тебе. Ніколи більше не пиши і не телефонуй мені. Будь щасливою, якщо зможеш...»   

«Свіжий» лист Марія написала для Люби. Тут була вся правда, про яку та зовсім не відала. 

Любу народила Зоя. Дитина не входила в її плани, тому хотіла позбутися. Народила в найманій квартирі й залишила. Якби не нагодилася господиня оселі, немовля могло померти. Непутню матір знайшли. Судили і посадили. І не тільки за залишене маля. Зоя з «друзями» грабували людей.

Марія, молодша Зоїна сестра, правдами-неправдами добилася, аби вдочерити дівчинку. Після цього вони перебралися в інше місто - подалі від поголосу і сорому.

Марія довго зустрічалася з Артемом. Мріяли про спільне майбутнє. І, якби не сестрина витівка...

Аби не травмувати Любу, ні Марія, ні бабуся Клава при ній не говорили про Зою. Хоча, писали їй листи, гадали, можливо, одумається. А тоді вже все якось вирішили б.

Заміж Марія не вийшла, бо не була впевнена, що її вчинок обранець зрозуміє і буде добре ставитися до прийомної доньки. Артем, наприклад, не зрозумів... 

- Мамо, мамочко, - захлиналася слізьми Люба.

Хата відповіла тишею.

Склала листи в шкатулку. Накинула плаща. Поспішила на цвинтар. Уже темінь хапала за очі, а Люба розмовляла з матір’ю.

Повернувшись, почала наводити лад в хаті. Перебирала свій одяг а, водночас, і своє життя. «Бойова» косметика, одяг, у якому зваблювала чоловіків, пішли на сміття. Незчулася, як у вікно заглянув ранок.

Згадала: сусідка сказала, що в лікарні, де вона працює, потрібна санітарка. Тож поки влаштується на цю роботу. А згодом стане кондитером. Вона пекла смачнючі тістечка й торти. Мама хвалила її смаколики й любила ласувати ними. І...

- Все у мене буде добре, обіцяю, - мовила, дивлячись на Маріїну світлину. - Віриш мені, мамо?

Може, листи загубились…

Дев’ятирічний Денис не любить шкільної писанини. Зате часто пише листи матері. І просить тата, аби відіслав їх у далеку європейську країну, де працює мама.

Зеник ховає синові послання. Їх уже назбиралася чимала купка. Бо Наталці вони не потрібні. Не чекає звісточки з дому.

«Мамо, тато каже, може, листи загубились. То я пишу тобі знову. Ми сумуємо за тобою. Тато цілі дні на роботі. А я з Ілоною на канікулах. Я допомагаю Ілоні прибирати в квартирі. Ми разом ходимо до магазину і на ринок. Я вже не б’юся з Максом. Тато сказав, якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

Зеник пробіг очима списаний аркуш зі шкільного зошита. Стиснув кулаки. Тяжко зітхнув…

Наталка, дружина, втративши роботу, вирішила поїхати до Італії. Там працювала її подруга-однокласниця. Обіцяла допомогти влаштуватися до хороших сеньйорів.

- Зенику, ти маєш гарну роботу. Треба її триматися. Ілона допоможе доглянути за Денисом. Хоча їй десять років, проте серйозніша, ніж деякі старші дівчата.  Мої і твої батьки будуть навідуватися. Рік-два попрацюю, трохи грошей зароблю й повернуся додому, - переконувала дружина. - Катя, однокласниця, по тисячі євро щомісяця має. Тут про такі заробітки годі мріяти. Навіть не знаю, куди влаштуватися, аби хоча б тисяча платні капала. Ти ж знаєш: ремонт у квартирі треба зробити. Діти з одяганок швидко виростають. Подумай…

- Наталю, нашому синові шостий рік. Маленький він, щоб без матері залишатися. А Ілона… Що таке десять років? Їй ляльками бавитися, а не за молодшим братом дивитися.

- Не ми перші, не ми останні йдемо на такий крок. Життя змушує…

Наталка домучувала щоденними вмовляннями-переконаннями. Не хотів, аби про нього говорили, як про інших чоловіків, мовляв, випровадив дружину на заробітки, а сам… І дітям без матері буде не легко. Ось Іванові дітлахи, який живе поверхом вище, зовсім від рук відбилися, відколи дружина подалася на заробітки. Та й Іван почав до чарки заглядати. І дуже вродлива й розумна його Наталя, аби старим сеньйорам догоджати. Двох дітей народила, а виглядає наче дівчисько. Розповідають, надто вибагливі ці італійці. Не легко тисячі євро даються. 

Бідкався Зеник. А його батьки й чути не хотіли про закордонні заробітки своєї  невістки. Не одна жінка казала, що рік-два попрацює й повернеться. Проте багато осіли на чужині на довгий час, а дехто й назавжди.

- Мамо, не хвилюйтеся, - втішала свекруху Наталка. - Ви ж знаєте, як я люблю дітей. Не зможу довго розлуку витерпіти. І за Зеником сумуватиму. Він у мене найкращий чоловік у світі. Ілонка татові допомагатиме й буде слухняна. Правда, донечко?

Наталка днями й ночами самотужки вчила італійську мову. А згодом правдами і неправдами виїхала закордон.

Подруга справді допомогла знайти роботу. Наталка часто телефонувала додому. Передавала гроші, одяг, взуття, італійські смаколики і листи, в яких розповідала про тамтешній побут, ціни, людей, роботу…

Ілона з татом писали листи в Італію. А Денис обмальовував на папері свою руку і друкованими літерами виводив: «Мамі».

Минув рік, другий… Зеник кликав дружину додому, мовляв, ремонт у квартирі завершив. Ще й гроші залишилися. Всіх євро все одно не заробиш, а діти дуже сумують. Ілона хоче обрізати довге волосся, бо не встигає щоранку заплітати до школи. А Денис знову відлупцював однокласника Максима (і в кого такий вдався?). Вчителька каже, це «синдром заробітчанських дітей». Бо їх виховують не батьки, а вулиця.

Наталка щоразу обіцяла попрацювати то до весни, то до літа, то до осені… За роботою та домашніми клопотами Зеник і не помітив, що дружина почала рідше спілкуватися й надсилати передачі. Поволі звик давати всьому раду. Трохи підсобляли батьки. Ілоні вже тринадцять, Денисові - дев’ятий рік. Донька навчилася готувати, прибирати. Для братика вона - немов маленька мама. Денис може вчительку не послухати, а заперечити сестрі не сміє.

…Наталка зателефонувала пізно увечері.

- Привіт, Зенику. Діти сплять? Маю до тебе серйозну розмову. Спершу вислухай, а потім робитимеш висновки. Хотіла раніше все розповісти, проте щойно набралася духу. Краще, коли дізнаєшся правду від мене, а не від чужих людей. Я зустріла тут іншого чоловіка. Італійця. Закохалася в нього. Живемо разом більше року. «На віру» поки що. Додому не повернуся. Тільки не проклинай мене. Дітям допомагатиму. Можливо, колись приїду в гості. Думаєш, я не сумую за Ілоною і Денисом? Але в житті різне трапляється. Це кохання, Зенику. Просто кохання…

Він ошелешено мовчав.

- Зенику, ти мене чуєш? Скажи що-небудь. А дітям, думаю, наразі не треба нічого говорити. Пізніше. Вони ще малі, аби зрозуміти справи дорослих. Алло! Зенику?!

Поклав слухавку. Відкрив холодильника. Після свят залишилося півпляшки горілки. Простягнув руку… Закашляв Денис. У сина другий день температура. Рвучко зачинив холодильника. Навшпиньки підійшов до синового ліжка. Приклав руку до лоба. Гарячка, наче, трохи спала. Але завтра все одно зателефонує двоюрідній сестрі. Вона лікар. Бо молоденька дільнична, може, щось наплутала з діагнозом.

…Діти очікували подарунків від мами. А їх не було. І телефонних дзвінків не було. І листів. Зеник викручувався, мовляв, запрацювалася мама, не має часу. І дорікав собі, що обманює дітей. Не дочекавшись маминих послань, Денис почав писати сам. Віддавав татові, аби той надіслав їх до Італії. А він складав синові листи. Спочатку хотів порвати й викинути. Не зміг… «Мамо, Ілона зварила перший борщ. Тато її хвалив, що дуже смачно. І мені борщ сподобався. Завтра ми підемо на дитячу виставу. Я розкажу тобі…» «Мамо, ми билися з Максом і та футболка з Мікі-Маусом, яку ти мені прислала, трохи порвалася. Тато сварився. А Ілона не купила мені морозива…» «Тато запитав, що я хочу на день народження. Мамо, я хочу, щоб ти приїхала додому…»

Зеник не раз хотів розповісти дітям і батькам новину про Наталку. Не наважився. Та й тесть з тещею нічого не знають. А Наталка телефонувала знову. Сказала, не образиться, якщо він зустрічатиметься з якоюсь жінкою, бо італієць нарешті попросив вийти за нього заміж. Потрібне розлучення. То хай Зеник все оформить. Він не просив гостинців для дітей. І Наталка про це промовчала.

Після розмови з уже майже колишньою дружиною знову прочитав останнього Денисового листа: «…тато каже, може, листи загубились... якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

У неділю Зеник пішов на ринок, де торгують продуктами з Італії. Купив солодощів, макаронів, іншої всячини. Поскладав у «імпортний» пакет. Написав свою адресу, ім’я. Обмотав пакета скотчем. Скаже - передача від мами. Ось тільки листа не має. Синові й доньці пояснить: Наталка, мабуть, була втомлена й забула покласти послання. Картає себе за цю божевільну витівку. І виправдовує: хай діти потішаться, що у них ще сьогодні є мама…

Три вузлики для синів

Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад - наче долю вдовину під гору котити».
Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» - це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдовину під гору котити» - це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути…
Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка - зліва, друга - справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи…
Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча народила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з покійним чоловіком Семеном, аби одягнути-взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».
Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після армії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.
Покійний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини. 
- Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?
Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:
- І ти можеш голови не показувати! 
Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий похорон не з’явився.               
Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав курити. Першим спробував спиртне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку-відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».
…Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу - інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.
Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван…
Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім - до інституту.
Коли був студентом-третьокурсником - помер батько. Перед смертю Семен просив сина не забувати матір, як це вчинили старші брати.
- Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.
- Обіцяю, тату, - мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула. 
…Щадила кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий-такий крам.
- Мотруню, - гукала сусідка, - кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте-но.
- Та хіба я хустку жадна? І роботи купа.
Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по-модньому».
…Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.
- Сину, хіба не було ближче роботи? - запитувала Мотря. - Чому тебе так далеко відправляють?
- Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїждати.
Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.
- Наступного року хочемо одружитися.
- Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.
- Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни… вони багаті. Вона - єдина донька. Вони вирішили…
- Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?
- Це не буде велика забава. Там будуть найближчі… тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось… А потім ми приїдемо з Аліною до вас. 
- То мене на весілля не запрошуєш, сину?
- Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили. 
- Хай буде по-твоєму, - видихнула Мотря.
Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», - думала. Подумки розповіла про свої жалі покійному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село в зубах носило.  
«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» - запитувала, дивлячись на Антонів портрет.
…Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.
- Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? - запитували гості.
- Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в  щасті та злагоді жили.
Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала, переважно, коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.
Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.
- Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.
- Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.
- Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота… Не хочу більше сюди приїжджати.
- Але ж моя мама…
- Сам поїдеш.
Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:
- Сину, якщо хочете їхати швидше - я не бороню.
- Ви все чули вчора?
- Так сталося, - відповіла винувато-сумно.
…Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон - вряди-годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу - обмаль. Колись навідаюсь…
На синові гостини Мотря чекала по два-три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здоров’я сільській медичці - мало не щодня навідувалася, ліки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі вісить. І про… Але не розказала нічого.
…Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоров’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася…
Серед речей, приготовлених на смерть, лежали три вузлики для синів. У кожному - однакова невеличка сума грошей. І три образки - святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.
- Отче, - звернувся хтось до сільського священника. - Може, ви щось порадите.
Отець тяжко замислився…

Лист у нікуди…

Жовтневий день холодними устами обціловав руки і душу. Він був схожий на набридливого залицяльника, від якого Інна хотіла чимшвидше утекти. А ще хотілося втекти від меланхолійного настрою і від цілого світу.
Вдома дістала торбинку з травами, які влітку насушила мама, і запарила чай. Кімнату наповнив запах суниць, липового цвіту, неньчиної любові і ностальгії.  Закуталася в улюблений пледик і разом з осінню занурилась у спогади про минуле. Перегортала у пам’яті сторінку за сторінкою… Милі серцю люди, безповоротні втрати, зради, радісні миті… У житті стільки всього було!
Зупинилася біля спогаду про давнього знайомого. Не бачила його вже досить довго. Зрідка писали один одному листи. Ігор не вмів і не любив сидіти на одному місці. Давався чути з Польщі, Німеччини, а останній раз… не важливо. Просто це було два роки тому… Його листи - оптимістичні й іронічні. Як і він сам.
У видавництво Ігор прийшов працювати після інституту. Був комп’ютерним генієм. Шеф попросив Інну, аби допомогла хлопцеві освоїтися. Відтоді й стали друзями.
Платили небагато. В Інни була сім’я. В Ігоря - «кохані» дівчата. Тож скромних заробітків не вистачало обом.
Якось на роботі надовго не стало світла. Шеф відпустив додому. Був холодний осінній день.
- Кавусі б зараз, - мрійливо мовила Інна.
- Ходімте, - підтримав ідею її підопічний.
Вже у кав’ярні зрозуміли: на улюблений напій може не вистачити грошей. Інна вишкрібала копійки з кишеньок у сумці. І сміялася: як добре, що тих кишень і кишеньок - багато й там ненароком «заховається» якийсь гріш. Ігор також витрушував кишені. На два горнятка кави вистачило.
Ігор жартував: не одружиться доти, поки не знайде дівчину, схожу на Інну. Він захоплювався її вродою, добротою і талантом. А ще оптимізмом, який ця жінка дарувала знайомим і незнайомим людям. Врешті-решт, Ігоревою обраницею стала донька іммігрантів. Така ж непосидюча, як і він.
Ігор писав Інні з різних електронних адрес. Він мав тих «скриньок» бозна скільки. Забував паролі, відкривав інші. Розповідав про нові комп’ютерні штучки, висилав фотографії зі своїх європейських подорожей, від яких в Інни перехоплювало подих. Він чудово фотографував. А Інна писала про спільних знайомих, справи у видавництві, про свою нову посаду, про цікаві проекти і про людей, з якими над тими проектами мудрує. 
Уже пізніше зрозуміла, як щиро помилялася у декому. Важко було усвідомлювати: те, що робила професійно і з любов’ю - зруйнувала чиясь заздрість та скнарість. Ще не встигла забрати з робочого стола свої речі, а вже «приміряти» її стілець вишикувалася черга. Ті, кого ще вчора вважала друзями, колегами, звинуватили Інну в усіх земних і неземних гріхах. А гріхів і не було. Їм просто потрібна була її посада…
- Інно Михайлівно! Ви мене пам’ятаєте?
Інна згадала: ця дівчина приходила до видавництва. Приносила свої вірші. І щось у них було таке, що зачепило її душу.
- Перепрошую, я вже там не працюю. Вибачте, забула ваше ім’я.
- Оксана.
- Оксанко, вам потрібно знову піти до видавництва…
- Я там була. І якась пані мені сказала, мовляв, ще з колиски не встигають вилізти, а вже в поети пруться.
- Хм…так і сказала? Оксанко, маєте час і свої вірші? Давайте, присядемо на лавочці.
«Крізь сонні вікна
місячні зайчики
вбігали у темне дзеркало.
Гра світлотіні
творила магію завтра…
Але вчора примхливе дзеркало
тріснуло навпіл,
спотворило відображення
дійсності…
Краєчком ока зазирнула
у химерне задзеркалля:
сполохані місячні зайчики
утекли в позачасся.
Ранок перекреслив
Чумацький Шлях.
Я змушую себе закреслити
учорашній день.
Він був тяжким,
наче клунок,
в який склали сто життів.
І минув, як фізичний біль,
пересіявши друзів,
здобутки і втрати,
подарувавши віру і сподівання...
Нині купила
нове дзеркало.
Уночі повернуться
місячні зайчики…».
Рішення прийшло миттєво:
- Оксанко, ми видамо ваші вірші. Тільки треба трішки зачекати. Згідні?
Поки Інна дійшла додому, вже знала, яким буде її нове видавництво. Розуміла: доведеться нелегко. Але хіба їй уперше долати труднощі?
Усе складалося. Видавництвом почали цікавитися. Ось тільки нині чомусь захандрила. Чи то погода вина?..
Інна увімкнула комп’ютера. Вирішила написати Ігорю. Він зрозуміє її настрій. «Привіт! У яких світах ти зараз обертаєшся? А я маю новину: відкрила своє видавництво. З колишньої роботи змушена була піти - неприємна історія. Ти, мабуть, здивуєшся, що я зважилася почати власну справу, бо час зараз непевний, кризи різні… Все сталося спонтанно. Прочитала вірш однієї молодої авторки, яку «відшили» мої колишні «колеги». Здавалося, вона написала про мене. Ці рядки змусили діяти і довести самій собі: я чогось варта в цьому житті.
Зі мною погодилися працювати кілька людей. Ризикуємо, але віримо: все буде гаразд. Це мені нагадує випадок, коли ми витрушували з кишень і кишеньок останні копійки на каву. І нам вистачило. Навіть залишилися дві «зайві» копійки. Ти жартував: для «заначки».
У нас - ранні холоди. Гріюся пледиком і маминим чаєм. Хвилююся за свої айстри і чорнобривчики, бо прогнозують заморозки. Певно, завтра зріжу квіти і роздам друзям. Сумно, що друзів з кожним роком стає менше і менше. Одні відходять у вічність. А інші… Вони не варті, аби про них говорити. Але я щаслива, бо маю гарну сім’ю, родину, кілька людей, з якими затишно і світло на душі. Дякую Богу, живе мама. Пам’ятаєш мою маму? Як вона привезла у видавництво печені пиріжки і змушувала тебе їсти? Тоді ти був дуже худий. Здавалося, мама хотіла за одну мить тебе відгодувати. Мама вже старенька, худесенька, схожа на маленького горобчика…».
Звіявся вітер з дощем і на мокрій шибі зачепився жовтий листочок. Інна усміхнулася. «Ігоре, буду закінчувати писати, бо осінь щойно прислала мені  листа…».
Відіслала свою сповідь на одну з Ігоревих «електронок». Спохватилася: здається, ця адреса недійсна. Але послання не повернулося. Полетіло у нікуди… Хіба що світ прочитає листа із запахом осені, жіночого смутку, сушеного липового цвіту і суниць… 

Осінь пише коханим листи…

Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче осінь, - тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю концерт раннього осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На доріжки, алеї, стежки і стежечки, на чиїсь розгублені сліди дерева поволі скидають обрамлені у вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні був дуже теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися. Ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь - пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих листочків. І поетичні рядки про нас... «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем, хризантемами... Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»   
У мене все гаразд. Бережи себе».
Зимовий лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном морозно і падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе леді Одна Рукавичка. Хотів би зігріти твої руки. Але між нами стільки непорозумінь, недомовок… І відстань.
Ти якось сказала: «За поворотом моєї долі очікує інший. Не запитуй, хто він. Бо у твоєму житті я - не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту, яка роками терпить твої походеньки. Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами. Тепер зрозумів, що жартував над твоїми почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди намагалася бути благородною. І ця твоя жертовність… Гадаєш, вона була оправдана? 
Ти відпустила мене. Я пішов… Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», - сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, - відповів він. - Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя - не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка. Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене залишилася його музика...
Я шукаю у парку цього незнайомця. А його немає.  
Мабуть, на твоєму обличчі блукає іронічна помішка. Думаєш, цей дивак - моя вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався у тінь, ти сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Як я заздрю їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно й шепотіла: «Доброго ранку, світку. Я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони підіймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, - зітхала. - Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Хмари випадуть дощем», - відповів я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «яка згідна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» - поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», - відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», - мовила. «Вона сама відпустила мене». «Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «Ти - птах без гнізда…Ти - вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…» Лист залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…

Квиток у минуле

Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Літо. Хтось поспішає до моря. Хтось у гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квиток раніше? Тепер пізно картати себе. Та й начебто встигла змиритися з чергами, вокзальними ароматами, з наріканнями невдоволених і роздратованих пасажирів.
Один, два, три… Дев’ятнадцята у черзі. Час тягнеться поволі. Вервечка людей також. Виручає детектив. Принаймні, ніхто не намагається зачепити, аби поскаржитися на матеріальні проблеми, недолугих політиків і обурюватись, чому не працює кілька кас. І сюжет книги цікавий.
- Куди дивиться начальство?!
- Ті касирки лишень язиками плещуть…
- І «наліво» квитки заганяють…
Підігрітий спекою і порцією спиртного добродій почав висловлюватися не літературними зворотами.
Малий, осідлавши величезну валізу, радісно репетував:
- Моя масина-а-а…
Мабуть, він був найщасливіший серед вокзального люду.
Добродій не вгавав. Якийсь чоловік намагався вгамувати його пристрасну лайку, за що мало не отримав стусана. Двоє стражів порядку не забарилися з’явитися перед очима нетверезого пасажира.
«Ось і живий детектив», - подумала Олександра і закрила книгу.
- Я на хвилинку, - сказала сусідці у черзі.
Олександрі захотілося ковток чистого повітря і спокою. Кави б… Але вона терпіти не могла вокзальної підсолодженої бурди.
Чи працює ще на тім вокзалі Сашко? Саша, Сашко… Галантний хлопчисько, гарний дівочий спогад. Можна запитати у довідці. Чи потрібно? Попросити допомогти придбати квиток? Банально.
Олександра кілька разів приїжджала у справах у Сашкове місто. Серце жадало зустрічі. Але вона не велася на емоції.
… Вони познайомилися у поїзді. Минуло більше двадцяти років. Дівчина їхала у гості до родичів. Їй тоді було шістнадцять. Батьки відпустили саму. Знали: Олександра не загубиться. Не той характер. Сашко був студентом. Повертався з практики.
- Не сумуйте, - звернувся до дівчини. – Ми маємо гітару і трохи вміємо співати. Пісня на замовлення для…. Перепрошую, як ваше ім’я?
- Саша… Олександра.
Студентська компанія дружно засміялася.
- А я Саша… Олександр.
Вона не мала наміру продовжувати знайомство. Настанови батьків гласили: нікому в дорозі не довіряти, ні з ким не зв’язуватися, речі пильнувати, бо у поїздах вештаються «різні» і хтозна, що в кого на думці.
- Не хвилюйтеся, ми студенти. Майбутні залізничники, - наче відгадав Олександрині думки Сашко.
Хлопець торкнув струни гітари і заспівав. У нього був гарний голос. Друзі підспівали.
В Одесі Олександра і Сашко повинні були пересісти в інший потяг (їм, як виявилося, по дорозі). До поїзда ще чекати і чекати.
- Ви бачили море? – запитав дівчину.
- Ні.
- Можна, я познайомлю вас з морем? І з містом. Ми маємо трохи часу.
Бажання побачити море взяли верх над батьківськими засторогами.
Потім було кілька годин їзди у перегрітому південним сонцем вагоні, розмови про інститут, студентське життя, про її школу і прохання залишити адресу.
У гостях Олександра не згадувала про Сашка. Коли ж повернулась додому, чекав лист. Скільки вона їх отримала за чотири роки? Більше сотні. Він любив писати. І умів гарно писати. Листи технаря Сашка нагадували поезію в прозі.
«Я був біля моря. Сумував, бо поруч ступав спогад про тебе, Сашо-Олександро. Шкода, що твоє фото чорно-біле. Твої очі схожі на морські хвилі. Ні, це морські хвилі схожі на твої очі. Я пам’ятаю погляд і усмішку, яку ти вперше подарувала морю. Ти видалась мені маленькою дівчинкою з великими здивованими зеленкувато-синіми очима...».
«Сашо-Олександро, море гарне не лише влітку. Восени воно особливе. Воно ще хоче бути теплим, але темні хмари охолоджують його. Хвилі ображено б’ються об береги. Море любить людей. Холодне море дуже самітнє…».
Коли Олександра закінчила школу, Сашко написав: «Ти стала дорослою, Сашо-Олександро. І тепер ми знову зможемо зустрітися біля моря. Море і я чекаємо тебе, наша дівчинко…».
До моря Олександра так і не зібралася. Зате Сашко приїжджав до її невеличкого містечка, від якого до моря кілька сотень кілометрів. На четвертому році їхнього знайомства, хлопець сказав:
- Сашо-Олександро, ти знаєш, що ти моя наречена?
Хлопець не відав, що її батьки були проти листування і їхніх зустрічей. Не хотіли чути про зятя, який живе бозна де. «Чужого нам не треба!», - категорично заявив батько. Матір в усьому підтримувала його. Піти проти волі батька-матері у дівчини не вистачило сміливості.
З останньої зустрічі повертався Сашко ні з чим. Він не докоряв Олександрі, лише за мить до від’їзду потяга сказав: «Я не уявляю тебе не щасливою. Ти не маєш права на це».
Сашко поїхав. Після цього надіслав три листи. Олександра їх не читала. Навіть не відкрила. Заховала.
Заміжжя щастя не принесло. «Місцевий» не лише Олександрі життя попсував. Якось навіть на її батька руку підняв. Після цього на сімейній раді вирішили: такого зятя не треба. Після Олександри в нього було ще дві дружини.
Перебираючи папери, вона знайшла загублені в часі листи від Сашка. Відкрити? Знову заховати? Відкрила.
«Сашо-Олександро, ти почала часто снитися мені. Раніше не снилася. Я щасливий у моїх снах. Дівчинко, як ти? Зрозумію, якщо не отримаю відповіді. Але сподіваюся…».
«На роботі все гаразд. Маю шанс отримати підвищення. Привітай мене, Сашо-Олександро. Одна лише проблема - не можу зустріти дівчини із зеленкувато-синіми очима. Мама називає мене вічним закоханим студентом…».
«Збираюся до моря. Сашо-Олександро, не тримай мене. Просто скажи: «Я відпускаю тебе, негідний хлопчиську!». Я вкину у море свої надії. Хай пливуть до чужих берегів…».
Правда, у кінці останнього листа були приписка: «Дівчинко, пам’ятай мене і море…».
Три конверти. Три сльози. Три зітхання. Навіщо треба було їх читати? Навіщо?..
Олександра повернулася до своєї черги. Здалося, меншою вона не стала. Детектив також більше не рятував. Думки крутилися навколо минулого. Яким ти став, Сашко? Напевно, з колишнього хлопчиська життя зробило ділового, заклопотаного чоловіка. А, може, таки поцікавитися, чи працює тут Олександр Анатолійович?
Жінка у довідці відповіла ствердно. І назвала посаду. Олександра не здивувалася, що Сашко, ні, Олександр Анатолійович, має солідний статус.
Набралася сміливості і, як тоді, коли знехтувала батьківськими засторогами про «різних», вирішила: треба зустрітися!
Вийняла маленьке дзеркальце. Усміхнулася своєму відображенню. Уже не сімнадцять, але ще й не сорок. Змінилася. А, може, не дуже? Може, Сашко упізнає? А якщо його немає на місці?
Постукала у двері. Торкнулася клямки. Переступила поріг. Розгубилася. Застигла.
- Добрий день, - привітався першим. - Проходьте…
Хотіла втекти. А він уже йшов назустріч.
- Сашо… Олександро… Ти? Ви? Та чого ж ти… ви стоїте?
Він запитував і запитував. Вона не встигала мовити й слова.
- У мене все добре, - сказала нарешті. – Я тут у відрядженні. Тобто, відрядження закінчилося. Я тут в черзі. Сашко, вибач…те. За минуле.
- Сашо-Олександро, не треба «викати». Не треба вибачатися. Ти вперше тут?
- Ні, просто…
- Як ти?
- Не зуміла стати гарною дружиною. Маєш щастя, що не довелося скуштувати моїх вареників, присмачених жіночими забаганками, - віджартовувалася. - Маю гарну роботу. Живу в іншому місті. А ти?
- Маю гарну роботу. Живу, як бачиш, у своєму місті. Моїй доньці шістнадцять. Сашо, я писав тобі. Сподівався на диво.
Спогади про минуле, розповіді про теперішнє, запашна кава і квиток без черги. Все вмістилося у дві години.
Сашко, ні, Олександр Анатолійович, провів Олександру на перон. У кабінеті він був схожий на хлопчиська, який умів писати шалено гарні листи і шалено гарно кохав її. Тут, на людях, - стриманий і поважний. Так і має бути, подумала Олександра.
Коли ступила на підніжку вагона, він запитав:
- Ти їздила до моря?
- Ні. Я люблю гори. Такого моря, як я побачила вперше, більш немає.
- Сашо… Олександро, - чи то причулося, чи Сашко, ні Олександр Анатолійович, покликав її.
Вікна купе виходили на протилежний бік. І це було так доречно...

Листи до ранкової кави

Олеся востаннє обвела поглядом помешкання, в якому жила з уже колишнім чоловіком. Знала, що шкодуватиме за кількома втраченими роками і за краєвидом за вікном.
Коли благовірний ішов на роботу, Олеся готувала собі міцну каву, і стоячи біля вікна, смакувала гіркий напій. Безмежне поле, високе небо, далекий горизонт і тиша у квартирі. Це заспокоювало. А увечері знову починалися традиційні безпідставні докори, порівнювання з іншими, звичайно, достойнішими, жінками...
Перед тим, як назавжди зачинити за собою двері квартири колишнього чоловіка, Олеся підійшла до вікна. Попрощатися з полем і небом. «Ти щось забула? - почулося за спиною. - Чи, може, хоча сльозу видушиш? Нормальні жінки так не йдуть».
Жінки не йдуть від нормальних чоловіків, хотілося сказати. Передумала.
«Такі, як ти, приречені бути самі. Думаєш, твої впертість і гордість комусь потрібні? І, взагалі, ти була великою помилкою мого життя», - знову кинув у спину колишній.
Олеся поклала на стіл уже не свої ключі. Такої порожнечі в душі давно не було. «То ти справді не забереш кухонних меблів? Я...». «Не заберу!» – мовила спокійно і переступила поріг уже чужої квартири.
... На вечірку йти не хотілося. Олеся розуміла, що Катя ображатиметься, десяток разів буде телефонувати. Катерина гарна подруга, все розуміє. І вечірку затіяла, щоб витягнути Олесю «на люди».
Сердито задзеленчав телефон. «Ти де? - шаленіла Катя. - У мене гості голодні. Я їм локшину на вуха вішаю, мовляв, краща подруга на роботі затримується. Мусимо зачекати. Словом, так: якщо не прийдеш - забудь назавжди про моє існування!».
Катерининих гостей Олеся знала. Крім одного. «Хто це?» - запитала. «А, товариш із-за кордону. Із Штатів. Його привели Кузьменки. Якийсь їхній родич. Не був у краї сто років. Нарешті вибрався. Могли б попередити, що не самі прийдуть». «Катю, не страждай. Вже й так тарілок на столі ніде ставити. У них там усе скромніше». «Це в них. А нас - по-іншому...».
Олесі випало сидіти поруч із товаришем із-за кордону. Упереміж україно-англо-російською підтримували світську бесіду. У товариша свій невеличкий бізнес, гарна родина. Наступного разу привезе до краю дружину. «А ваш чоловік на роботі?» - поцікавився новий знайомий. «У мене його немає!», - відповіла. На цьому розмова про особисте була закінчена. Перейшли до політики...
За роботою і клопотами Олеся не згадувала про вечірку, аж поки до квартири вихорем не влетіла Катерина. «Ти пам’ятаєш родича Кузьменків? Так ось, Кузьменчиха у мене попросила твою адресу». «А хіба вона її не знає?» «Та, ні, не домашню. Електронну. Тобто, адресу попросив її родич зі Штатів. Він хоче тебе з кимось познайомити. Чекай листа!». «Катерино, я листи від незнайомих адресатів не читаю. Ще вірус хтось пришле». “Олесько, гіршого віруса за твого колишнього немає і бути не може. А все решта - дурниці!».
Послання із-за океану прийшло суботнього ранку. Через енну кількість вибачень далекий і невідомий Тім просив прочитати його листа і, по-можливості, дати відповідь. Запевняв, що йому дуже сподобалися фотографії з нашого уікенду і розповіді друга про Україну. Оповів про себе і свою родину до сьомого коліна. Похвалив український народ за здобуття незалежності від Росії. І поставив півтора десятка різноманітних запитань. А кажуть, що американці позбавлені емоцій!
«Ти мусиш відписати! - категорично заявила Катерина. - І жодних - не буду та не хочу!». Катя з упертістю настирливого ревізора контролювала процес листування.
Олеся отримувала листи щоранку. Тім виявився великим романтиком, не дивлячись на свої далеко поза сорок. Він умів гарно про все розповідати. Олеся смакувала цими посланнями разом із своєю ранковою кавою. І коли одного разу не побачила чергового листа, засумувала. Навіть настрій пропав. Лист прийшов увечері. Тоді й Олеся тоном ображеної дитини написала: «Тім, моя ранкова кава не мала гарного смаку. Бо чомусь запізнився твій лист...».
І знову була енна кількість вибачень і обіцянка: листи до ранкової кави будуть обов’язково!
Олесі це листування нагадувало гру. Вона розповідала незнайомому чоловікові про себе, своїх друзів, роботу. А Тім влаштовував їй заочні мандри у найцікавіші місця своєї країни. Вона вже звикла, що кожного ранку прочитає традиційне: як твої справи? Як твій настрій? І побажання гарно провести день. А ще Тім висилав музичні файли - записував свою гру на фортепіанно. Бетховен, Бах... Від цього Олесина ранкова кава набирала особливого аромату. Цей запах нагадував забуте почуття... Олесю це бентежило. Вона пам’ятала слова колишнього благовірного: «Такі, як ти, приречені бути самі».
«Катерино, нічого з цих гарних листів не вийде, - сказала якось подрузі. - Хоча я вдячна і Кузьменкам, і їхньому американському родичу, і Тіму, і тобі. На душі трохи стало світліше. Поменшало образ. Це є справді гарна гра. Схожа на казку. Але пора повертатися до реальності. Ці ранкові послання... Розумієш, я почала звикати до них. А коли вони перестануть приходити, буде дуже боляче...».
«Олесю, не драматизуй ситуацію, - як завжди пішла у наступ Катька. - Твоєму колишньому треба писок натовкти. Через нього свою долю обминеш. Інша жінка мала б за щастя отримувати такі листи, а не чути кожного Божого ранку: «Гей, ти, моїх шкарпеток не бачила?!».
Якось увечері дався чути колишній: «Олесько, до тебе якась Надя телефонувала. З Італії». «І що ти їй сказав? Дав мій новий номер телефону? Це - моя шкільна подруга». «А що, я зобов’язаний давати твій номер телефону? Я сказав, що тут така ніколи не жила».
Через півгодини телефон обізвався знову. «Чого йому ще потрібно?», - спередсердя вигукнула сама до себе Олеся.
«Привіт! Як справи? Як настрій?..» - запитував Тім.
Більшої половини сказаного Олеся не зрозуміла. Чужа мова, хвилювання... Тім запитував, які квіти вона любить. Це ж треба було сказати - жовті троянди. А ще говорив, що збирається приїхати в гості. «Тебе зустріти?» - запитала. «Ні, я сам тебе знайду!» - відповів. «Коли?» «Це - сюрприз. Ти мені пробачиш?». «Я люблю сюрпризи. І твої листи до кави». «А я люблю твоє ім’я і твою дивну країну!»
«Катерино, ти уявляєш, Тім хоче приїхати. Але я не готова його зустріти. Тобто… Я боюся... Я...». «Олесю, він твою адресу знає? Знає! А як добратися з аеропорту - це його клопіт. Не в джунглях живемо. Наших жінок в італіях, іспаніях, португаліях також ніхто не зустрічає. І що, не дають собі ради?!».
... У суботу надвечір у двері Олесиної квартири несміливо постукали. Напевно, сусідська Наталя з черговим домашнім завданням. Батьки не пускають дитину на вулицю, поки не зробить уроків. «Заходь, Наталочко!». Стукіт повторився. Олеся відчинила двері. Спершу переступив поріг... величезний букет жовтих троянд. А за ним... «Привіт, Олесю! Як справи? Як твій настрій? Я - Тім. Я маю тобі сказати... я маю тебе запитати... Я приїхав сказати, що я тебе знайшов...».