Він не міг не чекати її...

Його простота дозволяла Софії зачерпнути у пригорщі води, коли поруч стояло горня. Зняти з гвіздка цибулині коралі і похизуватися цією бурштиновою прикрасою. Визволити ноги з полону високих підборів і пірнути разом з бджолами у солодкі трави або з осіннім притомленим сонцем у золоту перину із жовтого листя.

Вони жили в різних світах. У його світі не було ідеальних обманів, фальшивих усмішок, відшліфованих статусами та іміджами душ.

Її світ був зітканий з умовностей, словопоклонств та інших непотрібностей, без яких, однак, не можна було обійтися.

Софії було шість років, коли бабуся Аделька перебралася в сусіднє село на обійстя померлої сестри. Перший візит до нової бабусиної оселі запам’ятався падінням з велосипеда і втовченим коліном.

Дівчинка розгублено сиділа посеред дороги, дмухала на коліно й не знала, в який бік має чалапати з неслухняним велосипедиком.

- Кульбабко, хочеш, щоб тебе машина роз’їхала? - хлопчисько у сандалях, в які влізли б ще по пів ноги, з цікавістю розглядав маленьку незнайомку. - Ти чужа? - запитав.

- Я не чужа. Я свояяяя, - заплакала «кульбабка».

Степанко, так звали хлопця, допоміг Софії везти додому велосипедика, дорогою розповідав про свого пса Муху, про пасовисько, яке вже добряче обридло, але мама пообіцяла купити обновки за те, що гонить корову, про друзів Михаська та Петьку.

Біля бабусиної хвіртки повчально мовив: - Не падай більше, мала. А як не вмієш їздити, то можу навчити.

Таким було перше знайомство шестирічної Софійки і третьокласника Стьопки.

Він так і називав її - Кульбабка. Спершу трохи ображалася, а потім змирилася.

Коли хлопець подорослішав, зрозумів: білявка-Кульбабка йому подобається. По суботах бігав до автобусної зупинки поглянути, чи приїхала Софійка. Йому хотілося зовсім «ненароком» зустрітися з нею. А ще більше хотів, аби дівчина звернула на нього увагу.

У чотирнадцять років Софійку вперше відпустили до сільського клубу. Степан тоді дивився у три ока, аби ніхто не зобидив його Кульбабку. А вона й не здогадувалася…

Після індійського фільму «про велике й трагічне кохання» хлопець ішов назирці за Софійкою аж до оселі бабусі Адельки. Він не довіряв безпеку Кульбабки її сусідкам-подружкам.

Якось згодом Степан спромігся запропонувати дівчині провести її додому. Софійка не відмовила.

Дівчина вважала Степана своїм чудовим другом. Він її - своєю коханою. Вона розповідала йому про хлопців, які хочуть зустрічатися з нею. Він слухав і страждав…

Армія, ветеринарний технікум, щоденні сільські клопоти - таким було Степанове життя.

Інститут - факультет іноземних мов, раннє заміжжя, розчарування і розлучення, пристойна робота перекладача, нові знайомства, поїздки, короткі романи… У такому вихорі жила Софія.

- Одружився б ти, Степане, - час від часу заводила розмову матір. - Ми з батьком не вічні. А тобі вже тридцять п’ятий минув.

- Ще встигну, - відповідав.

- Софійка голову заморочила.

- Що ви, мамо?

- Навіщо ти їй? Вона серед таких людей крутиться... А ми - прості. Не ламай собі життя різними вигадками, очікуваннями. Бо я минуся і не встигну онуків побачити...

Він боявся розповісти Софії про своє кохання. Матір правду каже: вони такі різні. Його Кульбабка - вишукана, заможна. А він - простий сільський не то ще парубок, не то вже дядько.

Інколи Степан злився і ображався на дорослу Софію. Зате обожнював маленьку дівчинку-Кульбабку, яку, на свою голову, зустрів посеред дороги з розбитим коліном.

Софія вдруге збиралася заміж. За поважного чиновника-вдівця.

- Кохаєш його? - запитав Степан.

- Признаюся тобі, як найкращому другові, - не знаю. Просто втомилася бути одна.

Те «другові» Степана боляче вдарило по душі.

- А ти, Степане, чому не одружуєшся?

- Встигну ще, - відповів Софії так, як і матері.

Друге Софіїне заміжжя також тривало недовго. Після чергового застілля чоловік не розминувся із зустрічним автомобілем. Їй залишилася солідна спадщина та самотність.

Софія везла свої смутки й жалі на обійстя покійної бабусі Адельки. Сільська хатина вміла краще заспокоїти душу, ніж міські хороми.

Степан підрихтовував Адельчину оселю. Сіяв квіти й садив трішки городини біля хати. Обрізував сухе гілля в садку. В селі уже й перестали тому всьому дивуватися. Навіть шкодували обох. Софію, бо овдовіла. А Степана, що пари не знайшов.

Він перестав знічуватися, коли чув:

- Щось давно, Степане, не видно Софії.

Вона картала себе, коли довго не могла вибратися до села. Він не міг не чекати її. А їй потрібно, аби він маленьку дещицю часу дбав про неї. Він любив милуватися її вишуканістю і красою. Їй подобалася його простота. Вони любили згадувати їхню першу зустріч, разом сміялися, а потім сумували - кожен наодинці.

- Може, колись вони зійдуться, - гадали в селі.

- Якщо вже до сих пір не зійшлися, то…

- Хто вона, а хто - він? Різні вони дуже…

- В житті ще й не таке буває...

Софія не була в селі кілька місяців: мала тривале закордонне відрядження. І ось подвір’я зустріло її розмаїттям осінніх квітів, а сад - запахом спілих яблук і опалого листя. Бабусі Адельки давно нема, а, здається, тут є жива душа. Стьопка… Усе довів до ладу. 

Набрала номер його телефону.

 - Привіт! Я приїхала. Заходь у гості. Маю тобі подарунки. З Європи.

Вона привезла йому дорогу брендову сорочку, краватку, якісь дрібнички. А він приніс їй свіжого молока і окраєць чорного, спеченого на черені, хліба.

Софія сіла на купці нагрітого сонцем листя. Смакувала смачним хлібом і молоком, розповідала про свої європейські мандри та справи. Але все це пролітало повз Степанові вуха. Він був щасливий, що знову бачить свою Кульбабку. І, може, нині нарешті зізнається, що кохає її давно-давно, відтоді, коли плакала посеред дороги з розбитим коліном…

- Софіє…

На черепицю впало велике яблуко. Скотилося долу.

- Рясні яблука цього року, - мовив зовсім не те, що мав сказати...

 

Потяг стояв п’ять хвилин…

- Подруго, ти ж лише вчора наводила марафет в квартирі, - мовила Марина. - Що сталося?

Марина знала: Настя рятувалася прибиранням від поганого настрою. Це її заспокоювало. 

- Сталося, Маринко.

- Розповідай…

- Микола… Він пішов… Тобто, я його пішла. І ось знову одна…

- Віра постаралася? 

Настя кивнула головою.

…Настя сама виховувала доньку з малих літ. Ростислав, чоловік, залишив сім’ю й перебрався до своєї однокласниці. Наталка - його перше кохання. Чи то причарувала Ростика. Чи справді не міг її забути. Каявся, що одружився на Насті. І що новонароджену доньку не любив - каявся. Кохання до Наталки переважило…

…Настя працювала за двох. Вона хотіла, аби у Віри, її золотої дівчинки, милої донечки, було все. Віра звикла: мама виконає кожну її забаганку. Дівчину не цікавило, як це дається матері.

Коли Віра подорослішала, Настя намагалася пояснити доньці, наскільки їй важко. Та якось кинула:

- Якби в мене був батько…

- Він залишив нас.

- Від нормальних жінок чоловіки не йдуть.

- ???

…Віра хотіла вступати до вишу. Треба було доньці справити гарний одяг. А ті телефони… Нема ради з модою на них. Віра хотіла, аби в неї все було, «як у людей». Настя користувалася старою мобілкою. Кнопки почали залипати. Зате доньці придбала дорогу «іграшку».

…Віра закінчила виш. Влаштувалася на роботу. Настя з полегшенням зітхнула. Якби ж вона знала…

…Микола був удівцем. Син оселився за кордоном. Кликав батька до себе. Але він не міг залишити затишної оселі, де прожив хоча коротке, зате щасливе життя з дружиною. Звідки провів її в інший світ. Тут ріс їхній хлопчик.

- Ти б, тату, влаштував особисте, - не раз заводив розмову син.                

- Я вже звик до самотності, - відповідав.  

Усе змінилося, коли побачив Настю. Чимось невловими вона нагадувала Миколі покійну дружину. А, може, це була його вигадка.

Ця жінка була лагідна, мов пізнє літо. Її смуток був схожим на ранню осінь. А усмішка - на весну. Микола знітився: чи не запізно для романтики? Адже не хлопчисько. Та Настя хвилювала його. Кохання з першого погляду? Але він клявся у вірності Ліді, дружині своїй…

Настю Микола зустрів на весіллі. Його товариш сина одружував. Наречений був із сусіднього обласного центру. А Софійка - наречена - Маринина донька. Похресниця Настина.

На тій забаві Настя почувалась самітньою, як і Микола. Тому й доля звела їх.

Микола приїжджав до Насті. Вони зустрічалися потай від Віри. Донька не припускала, аби в матері був із кимось роман…

- Мамо, цієї неділі в нас буде особливий гість, - оголосила Віра.

- І хто ж він?

- Юра. Мій хлопець. Мусите нарешті познайомитись.

- І давно ти з ним зустрічаєшся?

- Вже пів року.

Юрко Насті сподобався. Серйозний, виважений. І добрий.

Під час наступної гостини Юра попросив у Насті доньчиної руки.

- Коли весілля плануєте? - запитала Настя.

- Влітку. Тоді огірки й помідори дешеві, - пожартував майбутній зять. - Насправді ж, це - найкраща пора для забави. Мої батьки одружувалися влітку. У злагоді й любові живуть.

Настя тихо зітхнула. Її весілля також було в цю пору року…

…Микола просив Настю, аби розповіла доньці про їхні стосунки. Вона ж тягнула час. Передчувала: не схвалить Віра.

- Ти боїшся розповісти про нас, - зі смутком в голосі казав Микола. - Зрозумій: у наших дітей своє життя, а в нас - своє. Мій син, наприклад, не проти, аби ми...

- Я поговорю з донькою. Обіцяю.

…Розмова спричинила великий скандал.

- Як тобі не соромно, мамо?! - репетувала Віра. - Закохані мама і донька! Може, ще заміж одночасно виходитимемо? Наче в американських серіалах?! Та з нас люди будуть сміятися. І як я про це розповім Юрі, його батькам? А якщо він мене після цього залишить? Ти того мені бажаєш? Яке кохання в твоєму віці? Якісь перезрілі шекспірівські пристрасті. Батька треба було  триматися…  

Настя вислухала багато чого від доньки. І вирішила відмовитися від свого щастя.

Зателефонувала Миколі. Сказала, що між ними надалі не може бути жодних стосунків.

- Ти дуже хороший, Колю, але… не приїжджай більше. І не тримай на мене зла.

Він розумів, у чому проблема.

- Твоя донька проти, - мовив.

Настя промовчала…

…В кінці зими почалася війна. Юра був військовозобов’язаний. Його забирали на фронт.

- Як я без тебе? - запитала розгублено Віра. - А наше весілля?

- Я ж повернуся, - заспокоював хлопець. - Весілля не відміняється.

Віра ковтала сльози й кивала головою…

…- Мамо, ти б зателефонувала своєму Миколі, запитала б, як у нього справи, - якось сказала донька.

Настя мало каструлю з рук не випустила. Це було не схоже на Віру.

- Ти ж казала… я не знаю… давно з ним не спілкувалася. Незручно якось… Наче нав’язуюсь…

Звук сирени перебив їхню розмову. Раніше ходили в укриття. А тепер перечікують тривоги вдома.

- Куди ж воно летить? - запитала невідь у кого Настя, стривожено глянувши у вікно. 

…Настя вагалася: телефонувати Миколі чи ні. Якось він їй приснився. Сон був нечіткий, розмитий. У тім сні Настя була щаслива й стривожена водночас. З таким відчуттям і прокинулась.

Після цього зателефонувала. У слухавці почула гуркіт, голоси…

- Що це? Ти де, Колю?

- На війні, - відповів. - Тут буває трохи гучно.

- Я не знала… Як ти?

- Живий.

- Колю, прости… Я...

Зв’язок обірвався…

Микола телефонував Насті, коли міг. Цього разу подзвонив уранці. Сказав, що в полудень їхатиме поїздом через Настине місто. Вагон номер…

Відпросилася на пів дня з роботи. Зробила в перукарні зачіску, легкий макіяж. Поклала в торбинку воду, смаколики, яблука, бутерброди - для Миколи. Поспішала на залізничний вокзал, хоча до потяга ще було трохи часу.

Стояла на пероні, щомиті поглядаючи на годинник. Нарешті оголосили прибуття. «Номерація вагонів починається…Зупинка поїзда - п’ять хвилин».

Несамовито гупало серце. Потяг стишував хід. Третій вагон, четвертий, п’ятий… Серед пасажирів, які виходили, побачила…

- Колю! - хотіла вигукнути, але від хвилювання перехопило в горлі.

У його волоссі стало більше сивини. На обличчі - більше зморшок. Військова форма пропахла війною.

Микола обійняв Настю.

- Яка ти гарна! А я без квітів, звиняй, - чи то пожартував, чи мовив усерйоз. 

- Це я тебе мала з квітами зустрічати. Розповідай, як ти.

- Б’ємо напасного ворога. Все буде добре.

- Бережи себе. Обіцяєш?

- Дуже берегтиму, якщо чекатимеш.

- Усе жартуєш. Чекатиму. Віра… Вона змінилася, все зрозуміла. Юрко, її наречений, також у тім пеклі… Це вона порадила, аби я зателефонувала тобі…  

Кілька хвилин пролетіли як мить.

«Увага, пасажири…».

Оголосили відправку. Микола обійняв, поцілував Настю. Стрибнув на підніжку. Помахав рукою. Потяг поволі рушив… Настині очі заволокло слізьми.

- Чоловік? - запитала літня жінка з «кравчучкою». - А я внука з війни чекаю. Він варення вишневе любить. На дачу їду. Вишні цього року не дуже зародили. Тож треба встигнути обірвати, поки птаство не об’їло…

 

Їхнє чекання

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її коханий журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий залишив назавжди. І маленьку донечку залишив. Журавка обняла б трирічну Віту великими м’якими крильми, але боїться сполохати дівчатко…  

Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика. Серце добра не віщувало. Бо всі в селі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає, взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися… Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину пізню доньку вчителів-пенсіонерів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. 

Після весілля молодяти жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, Ростик часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- А якщо я не хочу? Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

Єва склала чоловікові речі в торбинки. Заглянула ще раз до шафи, в шуфляди. Не залишилося нічого. Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, у птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Сумують за гніздами-хатинками, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам…

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко кудись поспішав час. Недавно Віточці було п’ять, десять, дванадцять, п’ятнадцять… Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Навіть, коли його батьки були живі, не навідувався до доньки. А тепер і поготів.

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу. Вона якось мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка виросте, піде вчитися, вийде заміж. Сама залишишся.

- Свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила до училища вулицею, на якій жив Ростик. Чим дорослішою ставала, тим більше відчувала, як не вистачає тата. Батька показала Віті студентка з сусіднього села. І будинок, в якому живе. «Твій батько - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить».  

Ростик не знав, що донька часто, після занять, присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Як подумки розмовляла з ним. Розповіла, що вже втретє відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, учетверте на побачення не запросить. Віта злякалася цієї думки.

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала: «У мене нікого нема, крім мами. Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…»  

Батько все частіше повертався напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені було б соромно».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Тітка завжди була вульгарно нафарбована. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька. «Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Але з весіллям не поспішаємо. Можливо, наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я вже знайома з Костиними батьками. Вони чудові! Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже цього року минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так мало вимовляла це слово вголос…»

…У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що він має найгарнішу бабусю у світі.

…Ростику хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. І не знав, як вона виглядає. Розповіли, що у доньки гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Внуком тішиться.

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Може, пацієнт. Чи провідати когось прийшов. Коли тепло, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлору після прибирання. Якщо хтось заводить з цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди і чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

І знову приходить до лікарняного саду. Сідає на лавку. Чекає. Подумки розмовляє з донькою. А потім бреде до «Корчми» - «лікувати» каяття…