Щастя на краю землі

Віра вперше подорожувала літаком. Ще й так далеко. З України - до Америки. В Сан-Франциско. Аж зіщулилася у стільці, коли шасі відірвалися від землі. Старша черниця, яка сиділа поруч, почала молитися. Віра й собі перехрестилася.

- Летите додому чи в гості? - помолившись, запитала збентежену Віру черниця.

- Лечу до тітки. Трохи боязко. Ніколи не літала.

- А я часто літаю. З місією. Проте наймиліші подорожі до України, - розповідала з «діаспорним» акцентом сусідка. - Мій рід походить із західноукраїнського містечка. Я народилася в Америці. Тато з мамою наполягли, щоб вивчила українську мову. Вони дуже шанували традиції.

- Я також із західноукраїнського міста.

Розмова заспокоїла. У вікно ілюмінатора заглядало сріблясто-золоте небо. І Вірі здавалося, що хмари несуть великого літака, наче пір’їнку.

…Віра досі дивується, що візу відкрили. Бо в неї - ні чоловіка, ні статків. Поїздку спонсорує тітка. І квиток купила…

… - Починаю життя з чистого листка, - кинув Юрко, чоловік, збираючи свої речі. - Ти ж не проти розлучення?

- Таки йдеш до неї? - поцікавилася Віра

- Тату, а я? - втрутилася в розмову донька. - Мені вже вісімнадцятий. Маю право вирішувати, де і з ким жити.

- Уляно?! Що ти таке кажеш? - Вірі аж біля серця замлоїло.

- А що? Дора, ну… татова майбутня дружина, мені одяг дарує. Косметику. В неї велика квартира. Дача. Вона вміє заробляти гроші. Ще дві нові точки на ринку відкрила. Не те, що ти, мамо. Усім в будинку уколи за дякую робиш. Наче, мати Тереза. Крім того, тато моє навчання в коледжі оплачує, а не ти зі своєї убогої медсестринської зарплати.

Донька повторяла слова свекрухи. Та завжди вважала, що Віра - не пара для її сина. І внучку налаштовувала проти невістки.

- Ось ти, мамо, розповідаєш, яка добра тітка Софія. Виховувала тебе з дядьком Яковом. Просто, пошкодували сироту, бо своїх дітей не мали. А двокімнатну квартиру в «панельці» залишили з радості, що виграли «зелену карту». Вони вже скільки часу в Америці живуть? Могли б, крім різдвяних посилок, і доларів підкинути, якщо так тебе люблять…

…Юрко вже майже два роки живе з Дорою. Бізнесують обоє на ринку. Уляна більше в них, аніж вдома.

Коли збиралася в поїздку, донька зневажливо мовила:

- Навіть не прошу нічого привезти зі Штатів. Своїх грошей у тебе нема. А в рідної тітоньки точно не попросиш…

…Віра й незчулася, як розповіла про своє життя сусідці.

- Тільки Господу відомо, чому так все складається. А ви ще така молода, - мовила черниця.

- Уже сорок.

Черниця усміхнулася:

- Долі вік не підвладний. Можливо, щастя чекає вас на краю землі, а, може, в дорозі до вас.

- Та це я в дорозі до щастя. Зустрінуся з тіткою. Вона ж мені з тринадцяти років маму замінила. Побачу Америку, океан. Почуваюся, наче дитина в очікуванні дива…

…Софія з Яковом запитували, як минув політ, про доньку. Віра розповіла все, як є. Тітка з дядьком засмутилися.

…Готувалися до свят. Вірі було незвично зустрічати новоріччя та Різдво майже при літній температурі. Довкола зелено. Зима лише за календарем.

- Ми запросили сусіда на святковий обід, - сказала Софія. - Він недавно вселився у свою спадщину. Приязний чоловік. Крім цього будинку, отримав ще й інший - на березі океану - для відпочинку. Коли почув, що приїжджає наша донька з Європи, думаю, Вірцю, ти не проти, що ми тебе так представили - бо так і вважаємо, Ентоні запропонував усім поїхати туди. Він має невеличкого моторного човна. У тебе як з англійською? Послухала мене, підтягнула трошки?

- На курси ходила.

…За святковим столом Віра почувалася трохи незручно. Мало розуміла з того, що говорив гість. Благо, тітка з дядьком були за перекладачів. І нітилася від його поглядів, які час від часу ловила на собі. Полегшено зітхнула, коли Ентоні видякувався.

Наступного ранку вирушили до океану. З ночівлею. День пролетів для Віри, наче мить. Стільки емоцій, вражень… Уперше в житті побачила захід сонця над океаном. Здавалося, небесне світило  занурюється у теплу купіль, і від цього вона набирає незвичних кольорів.

Повечерявши в місцевому ресторанчику, збиралися спати. Віру сон не брав. Тихенько вийшла з будинку. За кілька кроків океан. І безмежне зоряне шатро теплого каліфорнійського неба. Склала руки човником, підставила під нічні небеса. В долоні падали не зорі – короткі миті щастя…

Ентоні спостерігав за Вірою. На фоні океану ця вродлива тендітна жінка здавалася такою маленькою і беззахисною. Чому, коли вона сміється, в очах сум? Вловив себе на думці, що давно так ніжно не думав про жінок. Після смерті дружини мав короткі романи. Але не зустрів такої, як його покійна Емілі…

Ентоні чекав, коли Віра повертатиметься в будинок.

- Вам подобається океан? - запитав, повільно вимовляючи слова, аби гостя його зрозуміла.

- Так. Океан чудовий. Це - казка для мене. Дякую за запрошення.

Присіла на східцях тераси. Задумливо дивилася на океан. Ентоні дивився на неї…

Незчулася, як пролетіли американські канікули. Уже спаковані подарунки. Софія крадькома витирає сльози. Звикла до тутешнього життя, але за племінницею та рідною землею тужить. Завтра прощальна вечеря. Післязавтра - літак…

Ніжність Ентоні до Віри змінилася на закоханість. Він хотів, аби з її очей зник смуток. Ловити разом з нею різдвяні зорі над теплим океаном. Оберігати. Він дізнався від Софії, що Віра не заміжня. У неї доросла донька. Втримати б цю жінку… Але її чекає дорога в далеку, невідому йому країну…

Софія з Яковом запросили на прощальну вечірку Ентоні. Софія запримітила, що сусід небайдужий до Віри. Знала, що він удівець. Немає дітей. Жив, поки не отримав пристойну спадщину, на півночі країни. Має гарну роботу. І характер ніби нічого. Чи здогадується Віра про почуття Ентоні? Якщо ні, то, може, воно й на краще. Полетить додому, а окрайчик душі залишить тут. І буде думати. І буде боляче…

Ентоні прийшов з подарунком для Віри. Приніс квіти і намисто з мушлів…

- Ти б раніше, Віруню, спати лягла. В дорозі добре не відпочинеш.

- Ще трішки на вулиці посиджу. Помилуюся січневим теплом. Коли ще таке випаде?

Ентоні вийшов на терасу свого будинку. Думав: чому було не зізнатися цій жінці, що вона йому подобається? Не запитати, коли вона знову приїде до мами Софії?.. Його серце підстрибнуло від радості, коли побачив Віру на сусідському подвір’ї.

- Місс Віра, - покликав тихенько.

Вона вже йшла спати. Не почула…

…Літак набирав висоту. Мільйонне Сан-Франциско ставало крихітним…

…Цього ж вечора Ентоні зважився поговорити з Софією. Попросив, аби запитала Віру, чи погодиться спілкуватися з ним. Зізнався, що вона йому подобається. І пожалкував, що не сказав про це сам…

Віра добиралася додому. А на неї чекало послання від тітки Софії. Вона ще не знала: мине час, і великий лайнер знову понесе її у далечінь. І вона ловитиме зорі щастя під теплим каліфорнійським небом. Разом з Ентоні. На краю землі. Бо далі - океан…

«Летіть, мамо, до Америки…»

- Ви летите до Чикаго? - запитував чоловік пасажирів у Львівському аеропорту. - Чи не допомогли б моїй мамі? Вона минулого року вже летіла до Америки, але хвилюється. У Варшаві треба пересідати на інший літак. Може розгубитися…

Отримавши згоду чужих людей наглянути за старенькою, син, не дочекавшись, коли почнуть проходити паспортний контроль, швиденько попрощався й залишив аеропорт. Мама дивилася йому вслід зі сльозами в очах…

…Баба Маруся вперше летіла в літаку у сімдесят п’ять. Боялася неймовірно. Надивилася у телевізорі всяких жахіть: то терористи літаки зривають, то через якісь неполадки падають...

- Але, що має бути, те буде, - філософськи зауважує. 

…Вона мала добротну хату, садок і шматок городу в селі, неподалік обласного центру. З покійним чоловіком тяжко працювали, аби господарку облаштувати і двох синів на ноги поставити. Молодший ріс хворобливим. То ж йому діставалося більше турботи і любові, ніж старшому. Дякувати Богу, переріс недуги. Обидва хлопці закінчили вузи. Одружилися. Старшому пощастило виграти «зелену карту» - вже давно виїхав до Америки.

Молодший живе і працює в обласному центрі. Пішов у зяті. Баба Маруся кликала сина з невісткою в село. Мовляв, до міста рукою подати. Тут велика хата, не те, що двокімнатна квартира для двох сімей. Невістка вперлася: в село нізащо.

Коли народилися внуки, жити «колгоспом» стало взагалі нестерпно. Теща з тестем дорікали зятеві, що він неспроможний заробити на квартиру. Наполягали аби їхав на заробітки. Старший брат висилав посилки, деколи й кілька доларів. Але батьків дружини це не влаштовувало.

Кожні канікули баба Маруся забирала внучку з внуком до села - подалі від скандалів. Ділилася з сином городиною. Якусь копійку з пенсії віддавала. Але це не рятувало ситуації.

Якось син заявив:

- Якщо не вирішимо щось із житлом - подам на розлучення. Хоча… Може б, мамо, ви продали господарку. Земля тут коштує дорого. Ми купили б квартиру в місті. Ви перебралися б до нас.

Баба Маруся продавати хату не хотіла. Звикла жити в селі. Мала гарних сусідів. До церкви недалеко. Радилася з родичами. Ті відмовляли: аби потім не шкодувала. Старший син також не був у захопленні від цієї затії. Пробував поговорити з молодшим братом. Але той нарікав на всіх і вся. І дорікав: тобі в Америці жити добре, не те, що тут…

Урешті-решт таки господарку продали. Гроші отримали пристойні. Молодший син підшукав квартиру. При цьому заявив, що з братом ділитися вирученими коштами не обов’язково. Він має помешкання. І американська зарплата - не українська.

Баба Маруся послухала: жодного гроша старшому не дала. Купили в місті квартиру. Їй виділили найменшу кімнату. Влітку любила сидіти на лавці, що неподалік під’їзду. А в холодні зимові дні споглядала на світ з висоти шостого поверху. Внуки підростали. У них свої інтереси. Син з невісткою на роботі. Сусіди також. Часом цілими днями не було з ким словом перекинутися. 

Баба Маруся любила куховарити. То ж у новому помешканні взялася до кухні. Та й не звикла сидіти, склавши руки. Але невістка дивилася косо. Їй не подобалося, що свекруха з самого ранку тарабанить кастрюлями. І вважала: на одній кухні не місце двом господиням.

- Мамо, без вас обійдемось, - пояснив син. - Тут техніка всяка. Ви у тому не тямите. Ще зламаєте щось.

Баба Маруся нудилася. Почала шкодувати, що продала хату. І коли їхала на свята до родичів у село, почувалася на сьомому небі від щастя.

Сон до баби Марусі, бувало, не йшов, вмикала світло, щось читала або тихенько дивилася телевізора. Це також невістці було не до вподоби. Мовляв, за електрику гроші треба платити. А якось випалила чоловікові:

- У твоєї мами є ще один син. Може, пора і його навідати?  

Баба Маруся це почула. Аж занедужала від образи. Тим часом невістка продовжувала «пиляти» молодшого сина. Той «здався», і без зайвої церемонії попросив брата взяти маму на деякий час до Америки. Невдовзі зі Штатів надійшло запрошення. Баба Маруся без проблем отримала візу. Старший син купив квитка на літак. Вона летіла на п’ять місяців за океан. Внуки заздрили, син з невісткою раділи, а родичі хитали головами: казали ж не продавати хату…

Ні старший син, ні його дружина навіть не натякнули, що мама обділила їх грішми за продану господарку. Внучки показували місто, - від височезних будівель аж дух перехоплювало. Благо, у сина звичайний одноповерховий будинок із клаптиком землі, який називають садком. Це був рай, порівняно з шостим поверхом. Крім того, бабу Марусю допустили до кухні. І її борщі-вареники-голубці належно оцінили.  

Коли настав час повертатися додому, розридалася. Просила вибачення у старшого сина, що вчинила неправильно: не треба було слухати молодшого.

- Мамо, будете мати здоров’я, ще прилетите до нас, - заспокоював той.

Поки баби Марусі не було, в її кімнаті поселився внук. Тепер хлопець нехотя збирав свої речі. А невістка, між іншим, кинула:

- Треба було стягнутися на чотири кімнати. Що таке три кімнатки для двох сімей, тим паче, коли діти дорослі?

Баба Маруся зрозуміла: їй тут ніколи не будуть раді. І готові якнайшвидше спекатися. Але куди?!

Якось син сказав:

- Вам відкрили багаторазову візу, то ж можете літати до Америки щороку. Ми вирішили: шість місяців будете жити тут, а шість - там.

- Хто так вирішив?

- Ну, ми тут подумали… Треба буде сказати братові, щоб вам квиток купив. 

- То з ним ви не радилися? - перепитала.

Син із невісткою у відповідь здвигнули плечима…

…І ось вже вдруге баба Маруся летить до Америки. Хвилюється. Дивиться, чи не забула «Валідол». Часом біля серця тисне. Дістає з кишені м’ятні цукерки. Вони, каже, для неї - заспокійливе.

…Літак відірвався від землі. Баба Маруся перехрестилася. З очей потекли сльози.

- У пані все в порядку? - запитав ламаною українською молодий поляк, який сидів по-сусідству.

- Все добре. Дякую.

Усміхнулася. Літак набирав висоту…

Вітер несе молитви на рідну землю. І смутки, і любов…

- Кет, чому ти ходиш до цього дерева? - запитав якось Катерину Генрі.
- Там добре місце для молитви, - відповіла.
Старезне дерево росло на краю ферми Генрі. Обтріпане вітрами, з трохи сухим гілляччям, воно нагадувало жінці її долю.  
- Господи, благослови землю мою святу, дітей і онуків моїх, - починала Катерина свою молитву. - І прости їх…
Генрі знімав свого ковбойського капелюха, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву на незрозумілій йому слов’янській мові.          
…Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала у далекій Америці. Щадила гроші не для себе - для дітей, а пізніше й для онуків. Рахувала: за квиток додому можна купити для сина і доньки стільки всього… І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.
Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили внуків, вирішила: пора повертатися додому. До свого однокімнатного помешкання у «хрущівці». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі…
«Я повертаюся», - сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. «Мамо, ви жартуєте? Тут такі ціни жахливі! Життя - дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? - заламувала руки Галя. - Ромків малий часто слабує. Ліки…». «Галю, твій брат має гарну роботу, його дружина також. І я допомагала», - виправдовувалася Катерина. «Ой, мамо, ті гроші, як пісок. Та й хату ми здали квартирантам на три роки. Не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти. Ще трохи грошей заробите», - переконувала донька. «Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! - відрізала Катерина. - І вчіться з Ромком жити за власні кошти». «Мамо, що з вами? Ви…».
Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Пекло!               
- І що тепер робити? - запитувала сама в себе жінка. - З роботи пішла. Через тиждень наймане помешкання маю залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті й попередити, що до аеропорту мене везти не потрібно. «Господи! Чому?» - закричала душа.
Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилось. Надя, старша сестра, давала зі своїх дітей одяганки, з яких ті виросли, батьки підсобляли харчами. А потім… Катерина не йняла віри - виграла «зелену карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромко ось-ось десятирічку закінчить, Галя - дев’ятий клас. Вчитимуться в українських вузах. Родичі опікуватимуться дітьми. До Америки Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, а далі буде видно…
- Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я мушу тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! - ридала у слухавку Катерина своїй американській подрузі.                         
Дороті - не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилась по-особливому. Їй було шкода українки, яка щороку святкує без своєї родини Дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим доньці і синові. Останнє взагалі заганяло Дороті в ступор. Їй годі було уявити, що американська жінка може податися на край світу, аби все життя працювати на своїх дорослих дітей, а потім і на внуків.    
- Кет, - якось сказала Дороті, - або ти не маєш серця, або воно в тебе дуже велике і неймовірно добре.    
Дороті зрозуміла: справи у її подруги кепські.
- Кет, я скоро приїду. Не хвилюйся, будь ласка.
Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:   
- Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Пробач, це - мої проблеми. 
- Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це - не картини, це - ікони, це - живий Бог. Він завжди і всім допомагає». Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так гарно, так спокійно. Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала: «Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, запитуй. Це й буде твоя молитва». Я не знаю жодної молитви. Я інколи просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш у Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш?».
- Люба Дороті, дякую…
- Кет, а зараз поїдемо до мене. Щось придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися. Ах, ми запізнюємось. Має приїхати Генрі. Не хочу змушувати його чекати.
Генрі - вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити сам. Генрі давно товаришував з сім’єю Дороті. Родина Генрі і чоловіка Дороті - Джека - походила зі Скандинавії. Це й здружило їхні сім’ї.
Дороті якось сказала:
- Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самітності.
- Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.
- У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?
- Я щаслива…
- Кет, я інколи тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі…
Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.
- Кет, чи можу я тобі запропонувати… заручитися? І ти зможеш жити у моєму будинку у статусі нареченої, - раптом ошелешив усіх Генрі.     
- Я не збираюся заміж, Генрі.
- Ми можемо бути заручені довго… скільки захочеш...
- Кет, - аж підстрибнула майже шестидесятирічна Дороті. - Кет, люба, подумай…                 
Генрі то знімав, то одягав свого ковбойського капелюха. Хвилювався.
- Генрі, - мовила збентежена Катерина, - я не знаю. Ми справді можемо бути заручені довго?   
…Генрі подобається український борщ, який він називає, «рожевий суп». І смачне м’ясо, яке Кет чомусь називає «заєць». Й інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку. І те, що уперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовлені Кет. А неймовірний смак тієї індички він пам’ятатиме завжди… Але найбільше йому подобається Кет - близька й далека водночас. І він сумує від однієї лише думки, що ця фантастична жінка може полетіти до своєї далекої країни і більше не повернутися.    
А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І смутки, і любов…