У полоні зрадливих очей

Його картини споглядали на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі - минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.

Очі коханої він виводив на палітрі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Ховалися поміж заквітчаних весняних дерев. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними радів світ... Він малював їх з великою любов’ю...

Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто, душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:

- Твоєю рукою, сину, ангел водить.

Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні дитинства», «Дзвінкий вітер»…

Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.

У дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.

Миколине життя і творчість були тепер сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з туману. То просто притихли на білій палітрі світу. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!

Одного дня Муза відвернулася від нього. Ким був Микола для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він щиро вірив.

Їй подобалось, що він - кращий студент - приділяє їй увагу. Що пише її портрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.  

Згодом Миколине кохання дівчині набридло. А він хотів познайомити її зі своїми батьками. Показати село, в якому народився й виріс. Яке любив. Її ж дратували його розповіді про річечку, яку чомусь називали Маруська, про ліс, що навесні пахне первоцвітами й медунками, а влітку - суницями...

- Наївний, ми з тобою дуже різні, - сказала вона. - І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому - па-па...            

- Ти ж повернешся, - мовив схвильовано.

- Звісно, ні. А навіщо? - здивувалася.

- Бо я… я кохаю тебе. Кохаю...

- Що ти розумієш у коханні?

- Ти - моя Муза.

Вона зухвало засміялася.

- Я не зможу без твоїх очей.

- Знайдеш інші.

- Таких більше немає.

- Дивак ти. Простий і добрий. Бувай!

- Я не відпущу тебе… Не відпущу, - шепотів сам до себе.   

Але Муза поспішила до чоловіка, який не вмів писати картин, не був романтиком, зате був заможним і статусним...    

...Її очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.

Микола завжди тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив глузд, навіть на клаптиках паперу.  

Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка з гарними, але чомусь засмученими, очима. Бувало, Миколу запитували, хто вона. Відповідав:

- Муза... Моя Муза...

...Муза не стала художницею. І не стала щасливою. Багатий чоловік тримав її у «золотій» клітці. Коли почала пручатися, поселив там іншу «пташку». Вона зустрічалася з чоловіками, але не знайшла кохання. Микола цього не знав...      

...Коли недуга загострилася, виводив лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Муза в його уяву вже не приходила…

П’ята пора року

 

У цій жінці живе щось невловиме, магічне, недосказане. Здається, якби художник створив її портрет, то вона не змогла б довго всидіти на полотні. Утекла б…
Світ захоплюється цією жінкою. І поблажливо усміхається, коли вона витончено обманює… себе. Хай повірять усі, що в неї все гаразд, а як насправді – ніхто не повинен навіть здогадуватися.
Яке її ім’я? Називаю її по-різному: Жінкою з осені, П’ятою порою року, Сонечком…
Інколи вона викликає у мене роздратування і я подумки всаджую її на мітлу й посилаю… до моря. Я знаю, вона любить море.
Інколи їй буває важко. Хочеться не те, що виплакатися – виревітися. Але цього вона собі дозволити не може. Підпухлі, почервонілі повіки, синці під очима, бурячковий ніс… О, ні! Депресія?
Їй сумно з цією жінкою. Стрес? Найкращий засіб від нього – гарно виглядати. Ось саме за це я називаю її П’ятою порою року. Чим гірше – тим ліпше!..
Ллє дощ, вітер норовить вирвати з рук парасольку… Розхристаний настрій відповідає погоді. А вона, перестрибуючи калабані, і, немов обминаючи холодні краплі, кудись елегантно поспішає. Дехто з жіноцтва проводить її заздрісним поглядом. Дарма! Просто вона любить дощ…
Вона обожнює осінь. Полюбляє загубитися у терпко-полиновому сивому тумані, вдихати пряний аромат холодних хризантем, приносити додому букетики з різнобарвного листя… Жінка з осені…
В її душі стільки літа! Воно ніколи не відлітає у вирій. Вона роздаровує клаптики літа знайомим і незнайомим. За це я називаю її Сонечком…
Інколи здається, що вона любить свої негаразди. Не уявляю її без них. Коли б трапилося таке, що з її життя зникли проблеми, вона обов’язково їх створила б.
Її вік, як і ім’я, також значення не має. Вона не належить до тих жінок, котрі роблять з цього велику таємницю. Адже від цього кількість прожитих років не зменшиться.
Якось застала її у жахливому стані. «І все-таки тебе життя дістало!» – подумала. Хотіла сказати щось втішне. Але вона, допиваючи, мабуть, другу літру кави, запитала: «Хочеш, розповім тобі «рецепт», як позбутися занепаду сил? Одна знайома поділилася. Треба наповнити посудину по вінця сирим тертим буряком насиченого червоного кольору і залити горілкою. Усе це настоювати при кімнатній температурі протягом дванадцяти діб. І коли відчуваєш, що втрачаєш сили, потрібно пити «мікстуру» по одному маленькому келишку перед їжею. Хай йому грець! У мене ж нині занепад сил! Поки буряк настоїться, може й кінець світу настати».
Вона пропонує червоне вино і салат з червоного буряка… Цікавлюся, що ж усе-таки трапилося. Показує свої улюблені туфлі. Один – без підбора. Як я розумію її розпачливий стан!
Інколи ж мені подобається її не розуміти. І не погоджуватися з нею. І заперечувати…
Знаю, її багато хто любить. Нею захоплюються. А дехто її не може терпіти. Не тому, що комусь заподіяла зло. Тому, що вміє бути собою. І вміє бути жінкою.
«Здається, я випадково потрапила в цей світ, у це негалантне століття. Може, мене загубили?» – любить повторювати вона. І довго вдивляється в небеса, немов очікуючи відповіді…

Світ, сповнений її очима

Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі - минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.
Очі коханої він виводив на тлі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними раділи квіти. Він малював їх безупину.
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби і олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту малюнка. Не міг пояснити, звідкіля таке світосприйняття і світовідтворення. Немов душа хотіла щось повідати світові й людям.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні, яких не можу наздогнати»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У неповних дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з ночі, то просто притихли на білому папері. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював? Годі про це дізнатися.
Муза одного дня відвернулася від нього. Ким він був для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він не міг не вірити. Їй подобалось, що він, кращий студент, приділяє їй багато уваги. Що пише її потрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі і одногрупники. Для неї ж це була чергова перемога.
- Ти не повернешся? – запитав він.
- А навіщо? – здивувалася вона.
- Бо я… я кохаю тебе.
- Що ти розумієш у коханні?
- Ти є моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
- Я не зможу без твоїх очей.
- Знайдеш інші.
- Таких більше немає.
- Дивак ти. Простий, наївний і… добрий. Бувай!
- Я не відпущу тебе… Ні… Не відпущу, - шепотів сам до себе.
Ці очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив розум, навіть на клаптиках паперу. Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка із знайомими очима. Миколу запитатували, хто це, він відповідав: «Вона».
Коли недуга загострилася, малював лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Вона в його уяву уже не приходила…
… Пригадуєте чудовий давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею? Скульптор витворив незрівнянно красиву статую жінки. І так закохався у неї, що вона, Галатея, ожила. У цій же історії все навпаки. Портрет не ожив, а талант помер.

Послухав друга

- Можна у тебе винайняти житло? Я хочу відпочити.
Втомлений, розгублений, посивілий - він чекав на відповідь. Не встигла нічого сказати. Прокинулася.
Ранок стукав у вікно прохолодними сонячними промінчиками. Ще б подрімати. Заплющила очі. Але в голові крутився сон. І спогади.
Світозар... Багатенько років минуло з часу їх зустрічі. Але вона пам’ятає це гаряче літо. Навіть день. То була середа.
- У нашому видавництві з'явився холостяк, - забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім'я чого вартує - Світозар!
- Звідки знаєш, що холостяк?
- Любко сказав. Вони приятелі.
- Один холостяк на п’ять холостячок. Шкода чоловіка.
Вони зустрілися у кабінеті Любка, точніше, Любомира Ігоровича – шефового заступника і правої руки.
- Соломіє, це – наш новий бухгалтер Світозар.
Їх очі зустрілися, посміхнулися, сполошилися…
- Світозаре, а це – Соломія. Наша художниця. Раджу завітати до її кабінету. Ми часто забігаємо туди на каву. Чудове місце для гарного настрою.
У кабінеті Соломії, який називали виставковою залою, красувалася галерея потішних портретів-шаржів співробітників. А ще вона любила малювати небо: втомлене вечірнє, ніжно-сонне ранішнє, гаряче від літнього сонця, захололе від морозів, суворо-грозове, нічне - з усміхненими зорями, осіннє – з відтінком тихої печалі…
Друзі і колеги знали: Соломія любить квіти. Вони приносили до її «зали» вазони, букети і букетики. А вона вміла готувати неймовірно смачну каву. І з радістю пригощала нею гостей.
Через кілька днів Світозар несміливо переступив поріг її «зали».
- Хотів переконатися, що Любко каже правду, - пожартував. - Скільки неба! Ваші картини… вони неймовірні. А це…
- Це – моя доня. Сидить на хмаринці і гойдає ніжкою. Світозаре, можна вас пригостити?
Вона готувала каву. А він роздивлявся картину з маленьким білявим дівчатком.
«У неї сім’я. А я думав…», - картав себе потай.
«Гадає, у мене гарна родина», - вела діалог сама з собою.
«Чому жінки, які мені подобаються, заміжні?» - дивувався.
«Невже йому ще не сказали, що художниця – розлучена?»
- Будь ласка, ваша кава.
Узяв горнятко з її рук. Припав устами до запашного напою. Аромат кави упереміж із тонким, вишуканим запахом парфумів цієї жінки п’янив, зачаровував його.
До «зали» влетів Любко.
- Соломіє! О, Світозар… Як тобі кава? Соломіє, треба терміново накидати ескізи до нової книги. Придумай щось просте, оригінальне, основне – не банальне. Допивай каву, Світозаре. Мене вже тут нема.
- Так завжди у нас. Під кінець робочого дня нагальні справи. Вибачте, Світозаре, мушу зателефонувати подрузі, щоб мою малечу з садочка забрала.
- Чоловік у відрядженні?
- Чоловік у розлученні.
- Перепрошую...
- Нема за що.
Йому стало легко. Вона вільна!
Світозар почав частіше заходити до її «зали». Він «приміряв» цю жінку до свого холостяцького статусу. І вона йому пасувала. Навіть подумки подружився з її донькою.
«Я закохався в цю жінку», - мусив зізнатися собі.
«Невже я закохалася?» - боязко запитувала у себе.
Після невдалого заміжжя Соломія й на холодне дмухала. Залицяльників ігнорувала.
Якось неначе випадково Світозар наздогнав її після роботи.
- Поспішаєте за малечею?
- Ні. Донька в селі у бабусі.
- Соломіє, я можу вас запросити у мій улюблений ресторан? Біля парку.
- Гадаю, можете.
«З ним затишно і легко», - переконувала себе.
«Я почуваюся щасливим закоханим хлопчиськом поруч з нею».
«А я, було, зневірилася у чоловіках».
«Шкода, що не зустрів її раніше. На тій картині могла би бути наша донька. А, може, син…».
У колективі жваво обговорювали їх стосунки.
- Світозаре, у тебе серйозні наміри щодо нашої художниці? – запитав Любко.
- Чому б і ні?
- Вона ж розлучена. І з дитиною. Тобі б своїх дітей мати, а не чужих годувати.
- Соломія мені подобається. Розумієш?
- А ти знаєш, чому вона розлучилася?
- Це – не таємниця. Її колишній чоловік коханок мало не додому водив.
- Може, мав коханок, бо була на те причина?
- Я тебе не розумію, Любку.
- Думаєш, Соломія свята!?
- Тобто?
- Це мої власні здогадки. Художники, художниці… Ті творчі натури не ангели. Їм натхнення потрібне. Нові враження. А тобі треба нормальну сім’ю. Світозаре, як друг раджу - викинь її з голови.
Настирливий Любко провів не одну подібну «дружню» бесіду. Врешті-решт Світозар здався. А щоб, бува, не передумав і не повернувся до Соломії, Любко познайомив його зі своєю далекою родичкою, з якою Світозар невдовзі й одружився.
На Соломіїних картинах небо тепер було стривожене, розкуйовджене хмарами, розхристане вітрами, розіп’яте смутком. На тих картинах беззвучно ридала-тужила її душа. Не таїла образи на Світозара. Чомусь не могла. А ось Любко… Не раз хотіла підійти і запитати: що поганого вчинила йому? Чому вирішив, що може розпоряджатися чужими долями? Передумала. Хай життя розсудить. І воно розсудило…
Любкові перестало фортунити, коли шефа забрали у столицю на підвищення. Новий директор влізливого заступника скоро позбувся. А оскільки Любко, крім керувати, нічого більше робити не вміє, то не затримувався надовго в жодній організації.
Світозар крутиться на двох роботах. Підростають сини-близнюки. Дружина подалася на закордонні заробітки. Але ні Світозарові, ні хлопцям від того не легше, навпаки. Зустріла там іншого чоловіка. Живуть «на віру». Зі Світозаром розлучатися не хоче. Синами не переймається.
Недавно Соломія зустріла Світозара. Якби не спинила і не заговорила, то й не помітив би. Брів, як у воду опущений.
- В одному місті живемо, а скільки років не бачилися. Ти не змінилася, Соломіє.
«Який він сивий! Як подався!» - мовила подумки.
- Читав про твою виставку «Мої небеса». Вітаю.
- Це вже не перша виставка.
«Якби ти знав, скільки тих небес я присвятила тобі».
- Пробач, що послухав тоді Любка. Я…
- Не варто, Світозаре. Ти послухав свого ліпшого друга.
… У її спогади увірвався телефонний дзвінок від чоловіка:
- Добрий ранок, сонечко. Вже прокинулася? Маю гарну новину. Домовився про твою виставку у двох закордонних галереях. Їх зацікавили твої небеса.
- А я задумала нову картину. Хочу намалювати щастя. Як гадаєш, якого воно кольору?