Знайди її...

Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір - на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.
Немилим стало добротне обійстя. Його хата - найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.
… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»... Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
- Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
- Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
- Покаятися ніколи не пізно.
- Зате пізно змінити життя.
... Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго - чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина - і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп - пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, матір відрізала:
- Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.
- Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
- Вертихвістка!
Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!
Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому - у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покійна старша материна сестра залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері - невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми - Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила - зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:
- Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався.
Коли народився син, Тереза сказала:
- Назвемо, як мого батька - Антон.
- А, може…
- Антон!
Василь погодився.
У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напастю.
Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
- Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
- Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.
… З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.
… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
- Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.
Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.
- А-а-а!!!
-Тату! - закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося нездалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта - справа серйозна.
Антон з дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна - медик від Бога.
- У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.
Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався…
- Вийди, - попросив дружину. - Нам потрібно поговорити.
- Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!
- Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не вине. Вам би зрозуміти це, Антоне…

Бельгійський шоколад

- Потерпи ще трішки. Купимо нові меблі для кухні - і тоді…
Світлана тихо зітхала. Повертала на поличку гарненькі чобітки. Василь завжди знаходив привід обділити дружину обновкою. Не хотів помічати, що старі Світланині капці виглядають убого на фоні його добротних імпортних черевиків.
Їх квартира - наче лялька. Світлана в душі дизайнер. Вона вміла створювати гармонійний мікросвіт у батьківській крихітній малосімейці. А в просторій квартирі – й поготів.
Василь любив похизуватися своїм помешканням перед друзями і родиною:
- Усе зробив власними руками.
Світлана скромно мовчала. Вона завжди мовчала. Не перечила колись татові й покійна матір. І Світлану вчила: чоловік ліпше знає.
Усе приховувала: емоції, думки, вроду. Розкішне волосся збирала у «хвіст». Жодної косметики. У її шафі не було модних одяганок. Зате Василь не шкодував для себе гарних речей. Робота вимагає. Як-не-як, у бізнесі крутиться. З поважними людьми доводиться справи мати. А Світлані, котра працює у дитячому садку, на думку чоловіка, не варто одягатися виклично. Мовляв, дітей потрібно привчати до скромності змалечку.
Тамара, старша сестра, – повна протилежність Світлані.
- Чому ти терпиш Василеві, Свєтко? Мати терпіла татові. І де вона зараз? А таточко вже другу пасію завів. І це в його віці! Поглянь на себе! Ти перетворилася у сіру мишку. А була ж красунею, - шпетила сестру.
Якось не втрималася і висловила своє «фе» Василеві.
- Не подобається наша сім’я? Можеш не приходити. Твої цінні поради і повчання нікому тут не потрібні, - відповів на те.
Відтоді сестри почали зустрічатися на нейтральній території.
- Свєтко, ти ж через чоловікову скнарість дитину втратила. Забула? Пробачила? Чи не хочеш зізнатися собі, що це правда? – Тамара час від часу заводила розмову на цю болючу тему. – Якби не рила носом картоплю на тій клятій дачі, якби не допомагала її вантажити. Начебто не міг твій коханий заплатити комусь, аби мішки в машину поскладали. Але ж де там! Копійки шкода, а вагітної дружини – ні.
Світлана розуміла: Тамара каже правду. Їхньому синочкові вже йшов би п’ятий рік. Вона хотіла б піти від Василя. Але куди? У батьківську малосімейку? Можливо, якби тато жив сам. До Тамари? У двокімнатній квартирі мешкають сестра, чоловік, син і донька. У сільську хату? Там давно ніхто не живе. Електрику «відрізали». Та й батько був би проти. Він вважає, що дорослим дітям допомагати зайве. Повинні самі собі раду давати.
- У вихідні підемо в меблеві магазини. Я в одному таку кухню пригледів! Дорогувата. Але ж не для чужих людей купуємо. Для себе гріх шкодувати.
Світлана не любила вихідних. Магазини, дача, прибирання. Інколи приходили до Василя гості. Тоді треба було вправлятися у кулінарних здібностях. Сама близьких подруг не мала. Тамара забула дорогу до їхньої оселі. Батько також перестав навідуватися після суперечки із зятем. Василь хотів, аби тесть записав на молодшу доньку сільську хату. Світлана могла б обійстя продати. Хата ж недалеко від міста. Можна гарні гроші отримати. І вкласти в бізнес. Правда, батько, ще коли матір була жива, не хотів продавати хату. Казав – це пам’ять. І торгувати нею не має наміру. Так і тулилися все життя в малосімейці.
- Свєтко, ти чуєш? В суботу підемо на меблі дивитися! Якщо не хочеш, я сам.
Їй байдуже. Проте відповіла:
- Добре, підемо.
Світлана любила будні. Бо вони дзвеніли дитячим сміхом.
- Світлано Павлівно, вам подобається мій малюнок?
- Можна, я не буду їсти весь суп?
- Надійка мою ляльку забрала.
- Рибки сумують, коли в дитсадку нікого немає?
- Світлано Паааавлівно…
Вона знаходила відповіді на всі запитання. Витирала малечі сльози. Не змушувала силоміць їсти суп, зате розповідала цікаві пригоди про моркву, картоплю, цибулю. І дітлахи вправно працювали ложками.
Користувалася авторитетом у батьків.
- Світлано Павлівно, мій бешкетник вдома нікого не слухає, а в садочку - наче ангел. Порадьте, будь ласка…
- Подарували Анжелці платтячко, а вона його не любить. Каже, що синє – це чорне. Воно ж таке гарненьке. А їй яскраве подавай. Розкажіть Анжелці казочку про синє плаття. Будь ласка.
Світлана вигадувала неймовірні оповідки. Інколи сама собі дивувалася. Й безтямно любила чужих дітей. А вони відповідали їй взаємністю.
- Хмаринка вирішила причепуритися. Її платтячко було білого кольору. І в її подруг були білі плаття. Вона ж хотіла відрізнятися від інших. І вирішила попросити допомоги у райдуги. «Я роздала нині всі кольори, - відповіла райдуга. – Але в моєму відеречку залишилося трішки синього кольору. Я можу пофарбувати твоє платтячко. Це дуже гарний колір. Його люблять квіти, ріки, моря і озера. Він прикрашає землю…».
- Світлано Павлівно, Світлано Павлівно, - перебила Анжелка. – Моє плаття також райдуга розфарбувала?
- Так.
Наступного дня мала хвасталася новим вбранням.
… В суботу Василь зі Світланою обходили з десяток меблевих магазинів. Знайшли дорогу гарну кухню.
- Мало не забув! Увечері колега обіцяв заглянути. Треба щось до столу купити, - спохопився чоловік.
Василь пішов вибирати напій, а Світлана зупинилася біля цукеркового розмаїття. Її привабила вишукана коробка кольору гарячого сонця. Який чудовий дизайн! А в коробці справжній бельгійський шоколад.
- Свєтко, що ти тут робиш? Бельгійський шоколад? Ти диви, який дорогий! Ті цукерки що, золоті? Ми не маємо зайвих грошей. Я ось пристойний коньяк взяв. Для колеги – мушу…
Під час чергового обов’язкового медичного огляду лікарка сказала Світлані негайно обстежитися в онколога. Результати виявилися невтішні.
- Та лікарня останні гроші винесе! – зривався на крик Василь. – За все платити треба! Всім платити треба! Якраз бізнес добре пішов, а тут… Тепер твій батько мусить хату в селі продати.
У лікарні Світлана сумувала за своїми маленькими щебетунами. Розповідала їм подумки цікаві казкові пригоди. Хвилювалася, аби не забути своїх вигадок. Попросила Тамару принести зошит і ручку, щоб записати.
Повернення на роботу було не тривалим. Недуга знову нагадала про себе. Василь нарікав на долю і на витрати. Батько розмірковував: продавати сільське обійстя чи ні. Тамара вибивалася з сил, аби допомогти сестрі. Василь навіть попросив, аби вона приходила додому провідувати Світлану.
- Коли ти була маленькою, ми називали тебе Світлячок. Ти завжди сміялася. І така гарненька була. Сусідський Андрій був твоїм Санчо Панса. Пам’ятаєш? Казав, коли виросте, одружиться з тобою. І так кумедно-серйозно супив брови. Я зустріла його недавно. Запитував про тебе. Вітання передав. Поважним став…
- Тамаро, я все розумію.
- Що?
- І ти це розумієш. Шкода тебе залишати саму. Але ти старша. Мусиш мені простити.
Одного дня начебто трішки полегшало. Світлана побачила чи то сон, чи марево. Її кликало маленьке біляве хлоп’ятко. Воно було схоже на ангелика. Крок, другий, третій… Вона майже торкнулася
теплої маленької долоньки. І стало неймовірно легко…
До кімнати зайшов Василь:
- Свєтко, я тут… купив бельгійський шоколад. Ти спиш?
Вона вже була далеко…