Зустріч під дощем

У ній ще жила дівчинка, яка любила танцювати під осіннім дощем. Яка малювала свої мрії на палітрі небес і вірила, що вони збудуться. Яка заїдала свої образи цукерками - як у дитинстві...

Оксана поправила зачіску. Підмарафетила фейс, як жартувала подруга Надя. В Оксани побачення. Вона шалено хвилювалася...

- Надю, в моєму віці...

- Оксанко, потрібно рахувати гроші, а не роки.

- Якщо дізнається Інна...

- Твоя донька... Словом, не будь дурепою. Можливо, хоча хтось в цьому світі буде любити тебе тому, що ти класна. Що ревеш, коли бачиш викинуте кошеня чи песеня й шукатимеш для нього господарів. Що ти добра. Що готуєш найсмачніший у світі червоний борщ. Що єдина та неповторна.

...Оксана народила Інну у двадцять. Леонід не хотів одружуватися. Він був Оксаниним однолітком. Але батьки обох юних закоханих вирішили: діти повинні створити сім’ю. Заради маленького чи маленької.

Оксана виховувала доньку і заочно навчалася в інституті. А в Леоніда було нормальне студентське життя. Він не пропускав вечірок. Фліртував з дівчатами. Бувало, забував заглянути до доньки. Але Оксана кохала чоловіка. Чогось не помічала, щось пробачала...

Отримавши диплом, Леонід влаштувався на роботу. У колективі було чимало жінок. Одна пропонувала каву, інша - «співчувала», коли до нього телефонувала дружина й просила зайти в аптеку чи магазин. І Леонід співчував собі. Якби не раннє одруження, він міг би... Що міг би, толком не знав. Чи то не поспішати додому після роботи. Хоча, не так уже й поспішав. Чи то зустріти принцесу у вигляді Яни - доньки заступника директора - красуню та модницю. Чи то не слухати розповіді дружини про дитячі хвороби Інни та походеньки в поліклініку, які вимотують...                    

Врешті-решт Леонід зважився сказати Оксані, що не кохає її. Мовляв, одруження було помилкою. Народження Інни - також.     

- Але ж чому?..

- Поглянь на себе. Не слідкуєш за модою. З дому - на роботу, з роботи - додому. 

- Ти забув, що я доньку до садка воджу і забираю. Ходжу в магазин, готую...

- Це - твої обов’язки.

- А які твої?

Леонід гримнув дверима. Пішов. Назавжди.

Вони розлучилися. Оксані залишилася донька. А Леонідові, як він пожартував, свобода від сімейного ярма.

Леонід платив аліменти. Якщо ж колишня дружина просила чимось підсобити, відмовляв. Вважав, що й так багато робить для Інни. Інші чоловіки від аліментів, як від вогню, втікають.

Леонід зустрічався з дівчатами. Але влаштовувати особисте вдруге не хотів. Йому подобалось бути вільним від обов’язків.

...Виросла Інна. Як і матір, рано вийшла заміж. Жила з обранцем на подарованій його батьками квартирі.

Якось обмовилася, що батько телефонував.

- І що він хотів? - поцікавилась Оксана.

- Допомоги. Він знає, що Віталій працює у родинному бізнесі. Що ми матеріально забезпечені. А в нього проблеми зі здоров’ям. Потрібне лікування.

- Коли ти хворіла, він жодної копійки на ліки не дав.

- Але ж він мій батько.

- Роби, що хочеш. Хоча, хай би в своїх коханок попросив грошей. Їх у нього знаєш, скільки...

- Мамо, ти в татові лише все погане бачиш.

- Роби, що хочеш.

Оксані стало прикро. Розуміла: донька із зятем можуть розпоряджатися своїми коштами на власний розсуд. Пригадала, як маленька Інна просила купити іграшки, та не вистачало грошей. Як відреагувала на Сергія. Донька підлітком тоді була. Сергій - порядний, надійний. Закохався в Оксану. Але Інна влаштувала істерику. Обіцяла руки на себе накласти. Оксана злякалася: а якщо погрози доньки не просто слова? Із Сергієм стосунки порвала...

...Оксану добряче вимучив ковід. Зовсім із сил упала. За весь час, поки хворіла, донька лише двічі навідалась. Про подругу піклувалася Надя. Оксана плакала на самоті.

- Інка у свого таточка вдалася, - сказала Надя. - Не ображайся, але це так. Якщо йому потрібна була допомога, то будь ласка. Коли ж ти занедужала, то давай собі раду сама. Гени, подруго, гени...

...Оксана поверталась додому через парк. Почався дощ. Замість парасольки тримала над головою сумку. Ще й туфлі на підборах взула. Якби була у чомусь зручнішому, швидше б ішла.

- Дівчино, візьміть мою парасолю, - почула чоловічий голос.

- За дівчину дякую. А парасоля і вам знадобиться. Вона у вас одна.

- У мене зачіски нема, - іронізував незнайомець. - І куртка з капюшоном. А у вас, мабуть, вже руки затерпли сумку над головою тримати. Та візьміть нарешті парасолю.

Незнайомець назвався Кирилом. Довів Оксану до під’їзду.

- Скажіть домашнім, аби гарячим чаєм вас напоїли. Щоб простуда не причепилася.

- Дякую. Я сама собі чай готую.

...Оксані здавалося, що Кирило підстерігає її. Уже двічі, наче випадково, зустрів. Про свої підозри розповіла Наді.

- Ой, це так романтично! Ти сподобалась йому.

- Облиш. Яке сподобалась у мої роки?

- А що таке сорок п’ять?

Кирило був удівцем. Йому справді подобалась Оксана. Для неї ж він був другом. Гарним другом, який завжди може відкрити над її головою парасольку.

Інна нетямилась, довідавшись про те, що в матері завівся залицяльник.

- Може, він безхатько, - кинула злісно. - Чи шахрай. Використає тебе і...

- В Кирила є квартира. І робота. І син. І навіть внучка.

- То, може, йому нянька для внучки потрібна?

- Інно, йому нічого від мене не треба.

- То чому причепився до тебе?

- Мабуть, тобі не зрозуміти.

- До речі, батько знову занедужав. Мусила допомогти йому.

- Певно, щасливий, що таку турботливу доньку має.

...Кирило чекав весни, аби зізнатися Оксані, що вона дорога для нього. Що не хоче втрати її. Що... Але наміри перекреслила війна. Він пішов на фронт добровольцем.

- А якщо я його більше не побачу? - тривожно мовила Оксана подрузі.

- Навіть думати про таке не смій.

- Не знала, що сумуватиму за ним. У мене не було і немає таких гарних друзів серед чоловіків.

- Він кохає тебе.

- Нічого про це не казав.

- Ще скаже...

...Кирило зателефонував у вересневе надвечір’я. Сказав, що зараз удома.

Оксана запитала, чи надовго повернувся.     

- Не знаю. Буде видно.

Він сидів у парку на лавці. Поруч стояла підлокітна милиця. Побачив Оксану. Встав. Накульгуючи, пішов назустріч. Обійняв.

Парком пробігся вітер, а за ним навздогін - дощ. Оксана накрила Кирила своєю парасолею.

- Змокнеш, - сказав він.

- У мене зачіски нема. І куртка з капюшоном, - повторила колишні Кирилові слова.

Вони поволі йшли алеєю. Вона тримала над ним парасольку, наче всіяне дрібненькими квіточками небо.

- І знову зустрілися під дощем, - мовив Кирило.

Він хотів сказати, що часто думав про неї.

Вона хотіла сказати, що дуже хвилювалася за нього.

- Тобі боляче? - запитала натомість.

- Ти казала, що любила танцювати під осіннім дощем. Спробуємо?

На дивну пару зачудовано задивлялись дерева. По Оксаниному обличчі текли сльози.

- Ти плачеш? - запитав Кирило.

- Це з парасолі скапує дощ...   

 

Запроси мене на побачення

Вікторія ніколи не забуде цю давню осінь. Тоді було дуже тепло. Навіть спекотно. Ігор повернувся з відрядження. Зателефонувала до нього:

- Запроси мене на побачення, - мовила інтригуюче. - Маю тобі щось таке сказати, таке...

- Ну... добре, - відповів хлопець.

В його голосі звучали якісь дивні нотки. Хотіла запитати, чи, бува, чогось не трапилось. Але Ігор поклав слухавку.

Вони зустрічалися два роки. Ігор збирався зробити пропозицію коханій.

...Люся, подруга, завжди заздрила Вікторії. І тому, що сім’я була нормальна - Люсин батько з пляшки не вилазив. І тому, що вищу освіту здобула - Люся до навчання не надавалася. І тому, що з гарним хлопцем зустрічається - Люсі з кавалерами не щастило. 

Люсина мама працювала санітаркою в лікарні. Наполягала, аби й донька освоїла цю «професію». Але Люся вперлася й пішла навчатися в швейне училище.

Вікторія допомагала подрузі. Дехто не міг втямити, що пов’язує цих двох зовсім різних дівчат, крім того, що жили в одному будинку.

Люся на два роки старша за Вікторію. Дружба у них - з дитячого майданчика. Люся заступалася за меншу сусідку, коли в тієї відбирали іграшки. Обтріпувала, коли та падала. Бувало, водила до школи Вікторію, коли батьки малої вранці поспішали на наради та збори.

Розуміння того, що Віка «інша», прийшло до Люсі пізніше. Ні, вона не мала наміру жертвувати через це їхньою дружбою. Але брали шалені заздрощі...

...Ігор з Вікторією були гарною парою. Тобто, були б...

Вікторія мала залицяльників. Але їй припав до серця Ігор. Незважаючи на те, що хлопець був із простої родини. Ігор - розумний, наполегливий. Усього добивався сам. Закінчив виш. Влаштувався на роботу, де мав хороші перспективи.    

Останнім часом Вікторію засипав квітами та компліментами її співробітник. Станіслав Іванович - вічний холостяк. Перебирав дівчатами. Тепер дійшла черга до Вікторії. Проте дівчина оминала ловеласа. Про походеньки колеги багато наслухалась.

Вікторія розповідала Люсі про свої справи сердечні. І про залицяння Станіслава Івановича також.

- Щодня відбиваюся від нього. Я ж Ігоря кохаю. І... я вагітна. У нас з Ігорем буде дитина.

- Ти йому вже сказала?

- Ще ні. Сама лишень дізналася. Він буде гарним батьком. Я бачила, як він дбає про свою молодшу сестру.

Люся мовчки кивала головою.

- Люсю, ти за мене... за нас не рада?

- Рада, звісно, рада. Просто, несподівано все це.

- Шкода, що Ігор у відрядження поїхав. Не хочу по телефону новину повідомляти.

- А коли повернеться?

- Через три дні.

...Вікторія поспішала на зустріч із коханим. Ігор був розгублений та невеселий.

- У тебе проблеми? - запитала.

- Поки толком не знаю.  

- А я тебе потішу. В мене, тобто, в нас малюк буде.

- Знаю. Але дитина в тебе буде не від мене, а від того... залицяльника твого з роботи. Станіслава.

- Ігоре! Ти про що говориш?! Який Станіслав?! До кого він лише клинці не бив! Його у нас ніхто всерйоз не сприймає. І, до речі, хто тобі таку дурницю сплів?

- Неважливо.

- Але ж ти сам кажеш: треба завжди бути чесним. І з собою, і з іншими. То чому?.. 

- Вікторіє, я не можу виховувати чужу дитину.

- Ігоре...

- Бувай, Вікторіє! Бажаю удачі. Правду кажуть, що дівчата із заможних родин...

- Які?

- Такі, як ти.      

Вересень лагідним теплом огортав Вікторію, немов хотів зігріти її душу, в якій ураз стало холодно й незатишно. Вона не могла дати волю емоціям. Берегла малюка.

Розповіла про все Люсі. Подруга, начебто, не дуже й здивувалася. Але Вікторія не звернула на те уваги.

...Вона народила сина. Віктора. Хотіла взяти Люсю за хрещену, але та відмовилась. Люсин батько був тяжко хворий.

- А якщо він помре у день хрестин? Ти ж сама бачила, який він...

...Ігор жодного разу не дався чути. Син підріс. Вікторія розповіла йому про батька.

Уже дорослим запитав матері, чому вона не вийшла заміж.

- Боялася, що знову... щось знову станеться погане.

...В Люсі була сім’я - чоловік і син. Хлопець мав проблеми з ногами - накульгував. І часто хворів. Вікторія й далі допомагала подрузі.

...Віктор закінчив університет, одружився. Має власну справу. В подружжя народилася донечка. Назвали Вікторією, як бабусю.

Щоправда, Вікторія-старша була проти:

- Ми, наче, по колу ходимо. Вікторія, Віктор, Вікторія... Заплутатися можна.

- Бо ти - найкраща мама на землі. І ми хочемо, аби наша доня була схожа на тебе, - відповів на те син.        

...Їхнє щастя обірвала війна. Віктор спершу допомагав волонтерам. А потім пішов на фронт. Марічка, його дружина, з п’ятирічною донькою поїхали до Європи. Але невдовзі повернулися додому - в їхньому обласному центрі було відносно спокійно. 

Марічка та Вікторія-старша працювали. Тому іноді залишали Вікторію-молодшу в Люсі.

... - Хочу до парку, на каруселі, - просила бабусю Вікторію внучка.

- Ти ж щойно із садочку. Ще не набавилась?

- Ну, бабусююю... Трошки...

Вікторія не звернула уваги на чоловіка, що сидів на лавці. А він її впізнав. Покликав по імені.

- Ігор?

- Привіт, Вікторіє. Я евакуювався сюди. Звідти. Там страшна війна. Мій будинок... його більше нема. Батьківську квартиру в нашому місті не продав. От і... На роботу влаштувався. Я - науковець. У технічному виші зараз працюю. 

- А сім’я?

- Вдівець я. Дітей у нас не було. Це твоя внучка?

- Так. Вікторія.

- У тебе син чи донька?

- Син. На війні.

- А твій чоловік... хто він?

- Я ніколи не була заміжня. А син, Ігоре, від тебе.

- А Люся сказала...

Ігор осікся.

- Ти бачив Люсю? Вона нічого мені не розповідала.

- Та я про ту колишню розмову. Люся мені сказала, що ти зустрічалася зі своїм співробітником. І в тебе з ним... Словом, ти хотіла мені його дитину підсунути. Бо твій коханець - бабій. І дітей йому не треба. Люся порадила залишити тебе, поки не пізно. І не вірити тобі. Бо багатенькі дівчата зрадливі та брехливі. А я був хлопець простий. І... і ти просто насміхалася з моїх почуттів. 

- Ось воно що...

- Вікторіє, ми не можемо повернути минуле, але зараз... Пам’ятаєш свою фразу: «Запроси мене на побачення». Я не проти...  

Вікторії-молодшій нетерпілося чим швидше потрапити на дитячий майданчик. Дівча тягнуло бабусю за руку.

- Бувай, Вікторе. Нам пора...

Бачити Віктора їй більше не хотілося. А як бути з Люсею?..

 

Хто двері відчинить?

 Тетяна довго не змогла заснути. У сусідів сплакувала маленька дитина. А в її квартирі було тихо. Дуже тихо.

Увімкнула телевізор. Жодного фільму, який хотілося б переглянути.

Заснула мало не під ранок. У сон прийшла Стефанія Никифорівна, з якою колись працювала. Тетяна роками не згадувала цю худеньку, непримітну жінку, яка працювала в дитячому садку нянею - в групі, де вона була вихователькою.    

Поза роботою вона була просто Таня. Бо лише недавно закінчила виш і прийшла працювати з дошкільнятами. Діти любили молоденьку виховательку. І няню любили. От лише ім’я та по-батькові малечі давалося важко. Її називали Стефа Нифонівна, Стефанія Кифорівна... Няня на те лише усміхалася.

Їй було під шістдесят. Вдова. Подруг у Стефанії Никифорівни в садочку не було. Як жила - ніхто не знав. Нікому нічого про себе не розповідала.

Якось Стефанія Никифорівна обмовилася Тетяні, що не любить вихідних. Бо в ці дні самотньо й сумно. Донька з сім’єю жила далеко. Давно не бачились.

- А ви до мене в гості приходьте, - сказала Тетяна. - Я квартиру винаймаю тут неподалік. Правда, у вихідні їжджу до батьків, вони в райцентрі живуть. Але деколи залишаюся в місті. В мене тут також нікого нема. Найкраща інститутська подруга заміж вийшла й виїхала. І хлопця поки не маю.

Стефанія Никифорівна подякувала.

- У вас, Тетяно Максимівно, наймана квартира. А в мене своя. Тож спершу завітайте до мене на гостину.

- Добре. Я прийду.

У неділю Тетяна купила квіти й тістечка. І поспішила до Стефанії Никифорівни.

Вона жила в хрущівці. В помешканні було багато вишиття, в’язаних серветок, фотографій.

Стефанія Никифорівна пригощала Тетяну смачним борщем, млинцями. Коли пили чай з тістечками, жінка розповіла про своє життя.

- Ні з ким не ділилася. А з вами, Тетяно Максимівно, на душі легко, світло. Та й перебудова, гласність зараз. Політика змінюється, тому можна дещо розказати. Але ви, нікому... будь ласка.

Родина Стефанії Никифорівни вважалася в радянські часи неблагонадійною. Чоловік сидів «за політику». І рідний брат був репресований. Загинув у сибірах.

Стефанія з Мироном виховували доньку. Коли мала пішла до школи, Мирона посадили вдруге. Начебто, знайшли заборонену літературу.  

- Мирон за професією істориком був. Не тримав він удома заборонених книг. Але час такий був: знайдуть бозна що, коли треба. Ви, Тетяно Максимівно, не знаєте тих жахів. І добре, що не пережили цього. Я бухгалтером працювала. Після того, як удруге посадили чоловіка, мене з роботи... попросили. Мирон два роки відсидів. Занедужав сильно. Я на завод влаштувалася. Робота у три зміни була. Зате платили непогано. Дотягнула до пенсії. А потім... не могла вдома сидіти. Думала, збожеволію. От і влаштувалась нянею в дитсадок.  

Стефанія Никифорівна взяла з етажерки фотографію дівчини-школярки.

- Донька моя. Віра. Гарно вчилася. Після закінчення школи поїхала вступати далеко від додому. Віра розуміла перипетії нашої родини і хвилювалася, що це може зашкодити їй. Там і заміж вийшла. Вона з чоловіком - геологи. У багатьох місцях побували. Осіли в одній з балтійських країн. Внучка у мене є. Давно їх не бачила.

В очах Стефанії Никифорівни забриніли сльози.

- Чому ж вони не навідуються до вас? 

- Доньку досі страхи переслідують. Гадає, приїде в Україну і... їй про батька та дядька згадають. Віра навіть на похорон батька не приїхала. А Мирон так чекав її. Так чекав... Відчував, що недовго залишилося.  

- Але ж зараз все змінилося. Чому ж вона?..

- Мені би внучку обійняти. Хоча б на хвильку. Бо хто знає, скільки кому в цьому світі відведено... Важко самій. Сумно. Особливо у свята й вихідні. І вмирати на самоті страшно. Я на ніч двері не закриваю на ключ. Лише на ланцюжок. Бо як помру, то треба буде двері виламувати. А з ланцюжком проблем не буде...

...Тетяна вийшла заміж. Перебралася в інший мікрорайон. Перевелася працювати в інший дитсадок. Після цього ще декілька разів зустрічалася зі Стефанією Никифорівною. А потім народився син, через два роки - донька. За клопотами відкладала зустрічі на потім. Згодом випадково дізналася від колишньої співробітниці, що Стефанії Никифорівни не стало. Запалення підхопила. Чи бачилася з донькою та внучкою, перед тим, як відійти в засвіти?..

...Тетянині діти - Руслан і Катя - виросли, вивчилися. Обоє рано завели власні сім’ї. У батьківській оселі ніхто не залишився. Донька вийшла заміж у сусідню область - там здобувала вищу освіту. Син жив ще далі. Його дружині дісталася від бабусі гарна квартира. Туди й переїхали.

Після п’ятдесяти Тетяна овдовіла. Тужила за чоловіком. Дмитро добрий був. Слова кривого ніколи не сказав.

Самотньо було Тетяні. Просила дітей, аби частіше приїжджали, внуків привозили. Але в кожного були справи, своє життя. Якщо й приїжджали, то гостювали не більше тижня.

Якось зателефонувала доньці, сказала, що матиме кілька вільних днів. Могла би приїхати.

- Та в нас усе добре. Чого будете їхати? І квитки подорожчали, - відповіла на материну пропозицію Катя.  

Прикро стало Тетяні.

До сина дорога була довшою. Може... Набрала Руслановий номер телефону:

- Синочку, в мене є трішки вільного часу. Хотіла би побачитись. За внучкою скучила. 

- Я зайнятий. Не можу зараз приїхати.

- Я б сама до вас приїхала.

- У нас зараз друзі гостюють.

- Я лише на три-чотири дні. В кухні на диванчику переночую.

- Мамо, я ж сказав... Вибач, у мене друга лінія. Мушу відповісти. Це - важливий дзвінок.

Після розмови з рідними дітьми зрозуміла: там її не чекають. А от чужій, залишеній дітворі вона потрібна. Тетяна декілька років тому перейшла працювати у сиротинець. Лише б не розплакатися, коли гладитиме голівки осиротілих хлопчиків та дівчаток. Бо згадуватиме власних внуків, яких хочеться пригорнути. Почути їхній сміх, їхні розповіді. Просто, з ними побути... 

Сон, у якому бачила Стефанію Никифорівну, ще більше розкуйовдив Тетянині невеселі думки. Подумала: треба зайти до церкви, свічку за упокій душі поставити. А ще пригадала розмову про двері на ланцюжку.

На добротних Тетяниних дверях із двома замками ланцюжка нема. А якщо, не дай Боже, сильно занедужає чи щось гірше трапиться? Хто двері відчинить?.. 

 

Щемливе чекання

Вона завжди когось або чогось чекала. Навіть неочікуваного. Здавалося, сидітиме в парку на лавочці і раптом… Але між нею та літом присідала осінь. «Присідали» обриси дерев, що створювали затінок від сонця. Вони були схожі на дитячі розмальовки. Присідав метелик. Маленька мушка. Вітер. Краплі дощу…

Вона чекала…

Маленькою дівчинкою чекала батька, який залишив її з мамою. Люда вірила - він повернеться. Минали дні, тижні, місяці, а тата не було. Вдома стало сутужно. Мама рідше купувала їй смаколики, книжечки, обновки. На одну зарплату не розбіжишся. Люда доносила сукенки й светри зі своєї двоюрідної сестри. Підсоблювали дідусь із бабусею. А ще мама змінилася. Стала дратівлива.

- Я нікому не потрібна з дитиною, - скаржилася подрузі. - Степан із моєї роботи почав залицятися. Він недавно у нас працює. Не був одружений. Але дізнавшись про доньку, втратив інтерес.

- Зою, твоя Людочка така гарненька. І хіба вона в чомусь винна?

- Це Петька хотів дитини. В любові клявся. І що?! Де він?! Від кохання залишалася Людка і жалюгідні аліменти. Правду про нього казали: такі пройдисвіти сім’ї не тримаються.

Люда чекала тепла та любові від матері. Але Зоя холодно ставилася до доньки. Часто гримала. Люда розповідала свої жалі ляльці. І вже перестала чекати батька. Й все менше сподівалася на ласку від матері…

…Циганка в рясних спідницях снувала між пасажирами на залізничному вокзалі. Зупинилася біля Люди. Глянула темними очима й мовила:

- Позолоти, красуне, руку - всю правду розкажу.

- Не вірю я у ворожіння.   

- Завжди будеш чекати. В твоєму житті, як на вокзалі… Поки ніхто тебе не любить, доти…

Люда відсахнулася від циганки. Та ще щось бурмотіла. Але дівчина не слухала…

…З Олексієм познайомилася на весіллі одногрупниці. Хлопець сподобався Люді. Почали зустрічатися. Було щасливо, що хоча б одна душа в цьому світі любить її. Навіть більше - кохає.

Олексій був родом із маленького містечка. Навчався в їхньому обласному центрі. Жив у гуртожитку. Довідавшись про це, Зоя скривилася:

- А когось багатшого не могла знайти?

- Тато також колись у прийми прийшов.

- Як прийшов, так і пішов…

Олексій запропонував Люді руку та серце. Синова наречена подобалась його батькам. А от Олексій не заслужив поваги у майбутньої тещі.

Після одруження молодята жили разом із Зоєю. У присутності зятя вона нарікала на свою долю та колишнього чоловіка. Й додавала:

- Всі ви однакові…

…Люда з Олексієм очікували первістка. А Зою наче оса вжалила. Скандалила, мовляв, спершу треба було про власне житло подумати, а потім про дітей.  

- Це й моя квартира, мамо. Всім достатньо місця в трикімнатному помешканні. А, по-друге, цю хату отримали дідусь із бабусею і залишили нам.

…Зателефонувала Людина подруга. Запитала, чи можуть зустрітися. Має щось важливе сказати. Люда подумала, можливо, йтиметься про заручини. Віта вже давно чекає пропозиції від Кості, з яким зустрічається п’ятий рік.

- Ну, здивуй, Віто, чимось гарним, - пожартувала Люда.

Віта спохмурніла.

- Розумієш… тут така справа… Я не хотіла тобі казати, але й мовчати не можу. Твій Олексій… словом, я декілька разів бачила його з якоюсь дівчиною. Обнімалися, цілувалися. Класика подружньої зради. 

- Може, це його співробітниця…

- Людо, співробітниць так не цілують.

Ось чому чоловік почав пізніше повертатися додому та менше цікавитися їхнім малюком...

Дороги за слізьми не бачила. Вона так чекала щастя. Чекає  народження сина. Сутеніло. Люда не поспішала додому. Пройшлася набережною. Звернула на сусідню вулицю. Там ремонт робили. Зашпорталася. Впала. Тіло пронизав сильний біль. Ледве до свого будинку дійшла. Сусідка допомогла добратися до квартири. Зоя викликала швидку. Олексія ще не було.

Це був жахливий вечір. Лікарі рятували ненародженого малюка. Не змогли…

Олексій вранці прийшов до лікарні. Виправдовувався, що затримався на роботі. Люда беземоційно на те мовила:

- Коли повернуся додому, щоб тебе там не було.

- І ти так спокійно про це говориш?

Він не знав, скільки заспокійливого їй вкололи.

- Думаєш, з твоєю матір’ю легко жити? Вислуховувати її дебільні тиради? І, до речі, вона до пляшки прикладається. Ховається, але запах чути. Я бачив, як вона…

Люда це знала. Запитувала, що за свята. Матір відповідала, не черниця, мовляв…           

- А твій забрався з манатками, - сказала Зоя, коли донька повернулася з лікарні.

Люда картала себе, що наговорила дурниць чоловікові. Чекала, що він повернеться. Готова була простити. Хотіла дитини. Вдруге буде обачна. Але Олексій вирішив розлучитися.

…Зоя запрошувала додому подруг та друзів. На посиденьки за чаркою. Доньці це обридло. Запропонувала розміняти квартиру.

- А гроші на доплату в тебе є? - запитала Зоя.

- Дідусь із бабусею допоможуть.

- Я не проти. Нарешті буду жити так, як хочу.

…В будинку, де купила квартиру, Люду ніхто не знав. Не хотіла заводити знайомств. Тільки з сусідським собачкою породи бігль зав’язалися дружні стосунки. Його звали Лорд. Він був приязний і симпатичний. Коли бачив Люду, радісно виляв хвостом.

Господар бігля - міцний молодий чолов’яга. Жив із дружиною та семирічною донькою. Про цю сім’ю в під’їзді багато пліткували. Чоловіка звали Денисом. Дружину - Настею. Вони були розлучені, але поки жили разом. Настя готувала документи на виїзд за кордон до своєї матері. Денис спершу не давав згоди вивезти доньку. Та врешті дозволив.

Настя часто їздила до матері в гості. Запізналася з тамтешнім чоловіком. Їх «накрило» шалене кохання. Кавалер кликав Настю до себе. Денисові вже не було місця в її житті.

Денис завіз Настю з донькою в аеропорт. З ним залишився Лорд. Собака сумував за жіночим товариством, тому дозволяв Люді себе погладити. І норовив лизнути її руку.

Люда з Денисом інколи перекидались кількома словами. Переважно, це стосувалось Лорда, погоди, неприбраного снігу на тротуарі…

…Почалася війна. Якось Денис зупинив на вулиці Люду:

- Мене на фронт забирають, а Лорда нема куди подіти. Хотів би вас попросити приглянути за ним. Якщо можете, звісно.     

Лорд, немов розуміючи про що каже господар, дивився на Люду. В його очах були безвихідь і надія водночас.

- Будеш чемний? - запитала Люда в собачки.  

Вильнув хвостом.

Невдовзі Люда з Лордом провели Дениса на фронт.

Він телефонував. Запитував як у неї справи, про Лорда. Обіцяв обов’язково повернутися. Поклавши слухавку, Люда казала:

- Я чекаю… ми чекаємо.

Сусіди з цікавістю дивилися на Люду, коли йшла гуляти з Лордом. Мабуть, пліткували. Та їй байдуже.

…В суботу у двері Людиної квартири подзвонили. Пішла відкривати. Лорд побіг за нею. Перед дверима у військовій формі стояв Денис із величезним букетом соняхів. Засмаглий, аж чорний. І, наче, ще міцніший, ширший у плечах.

- У мене відпустка. Не знав, які квіти ви любите…

- Заходьте, Денисе, не стійте на порозі. Треба вазу знайти. Соняхів так багато. А в нас тут дощі й дощі. А ви соняхи… сонечка принесли…

Вона так хвилювалася…

Вдень Денис зустрічався зі своїми батьками, родиною, друзями, а ввечері разом із Людою вигулював Лорда. Потім разом вечеряли. Денис ішов додому, а вона чекала завтрашнього дня.

Вони знову візьмуть Лорда й підуть у парк. Крадькома кидатимуть погляди один на одного. Він, наче випадково, торкатиметься її руки. Пригостить морозивом. Їй хочеться взяти Дениса під руку. А Денисові - зізнатися, що вона йому подобається. Але обоє промовчать. Вона тому, що соромиться. А він…. Закінчиться війна, повернеться, тоді й все скаже…

Серпневе сонце, схоже на стиглий соняшник, поволі котилося на спочинок. Це був сумний вечір. Уранці Денис вирушить на війну. Люді залишиться Лорд і щемливе чекання…

 

Чи тільки здалося?..

 Аліна поспішала до лікарні. В неї рідкісна група крові. І вона допоможе цьому військовому. 

Хвилювалася. Каялася. А якщо це?.. У найпотаємнішому закапелку душі ховала свою таємницю. Не могла її звідти дістати…

Аліну Ігорівну знали у місті. Спершу працювала в одній із владних установ. Тепер разом із батьком керує бізнесом. Займається благодійністю. Особливо дітям допомагає. Аліна не любить телекамер, коли привозить дітлахам всілякі речі, подарунки. Вважає все це зайвим. Зате директори закладів, яким допомагала, у своїх інтерв’ю та соцмережах згадували її, дякували. А вона жодного разу не погоджувалася на розмову з журналістами…

Переступила поріг лікарні. Назустріч ішла молоденька мама з малюком. Когось провідували. Серце забилося швидко-швидко. Аліна своє пригадала…

…Батько репетував, мов навіжений:

- Як ти могла? Зустрічатися з тим… із сином мого заклятого ворога?! Та він нас мало з торбами по світу не пустив. Добре, що я вчасно зорієнтувався, все «просік», зміг завадити його підступним планам. Хоча, трохи грошей таки вкрав. Ніколи не думав, що моя єдина донька таку свиню підсуне. Той… твій горе-коханий знає про твою вагітність?

- Ні.

- От і добре. На аборт підеш. Завтра про все буде домовлено.

- Пізно.

- Що???

- Я люблю Владислава. Ми можемо жити окремо.

- Не можете! І забудь про свою любов.

- А дитина?

- Щось придумаємо. І більше жодних зустрічей із ним. Жод-них! Скажи, що зустріла іншого. Що він тобі набрид. Що хочеш…

Ігор Спиридонович кипів від люті. Він назавжди викреслив зі свого життя Любомира - колишнього партнера. Любомир серйозно «кинув» його. Ледве викарабкався.

У Любомира такої кебети та бізнесової хватки, як в Ігоря Спиридоновича не було, тому його справа згодом прогоріла. Вкрадені гроші не допомогли.

…Коли Аліна познайомилася з Владиславом, ні він, ні вона не знали про ворожнечу між батьками. Навіть не відали, що вони знають одне одого. Бо коли ті посварилися, обоє були маленькими дітьми. І ось така іронія долі…

Аліна переконувала батька, що народить малюка й ніколи нікому не зізнається, хто його батько.

- Народиш. Але відмовишся від дитини.

- Як?!

- Мовчки! І ще: житимеш на дачі, щоб ніхто твого живота не бачив. Благо, паркан високий. Продукти будемо привозити. І ні ногою за хвіртку. Жодна душа не повинна знати про твій… наш сором.    

…Із Владиславом Аліна стосунки порвала. І зникла з міста. Народжувала в райцентрі. Батько все влаштував. Написала заяву, що відмовляється від хлопчика. Його забрали в дитячий притулок до обласного центру. 

У матері серце було м’якше, ніж у батька. Аліна попросила її, аби слідкувала за долею малюка. Альбіна Костянтинівна завдяки своїй посаді багато чого могла. Погодилася. Лише взяла з доньки слово: батько ніколи не дізнається про їхню таємницю.

Таким чином Аліна довідалась, хто всиновив маленького. Де проживають прийомні батьки. Інколи їздила у віддалений мікрорайон, де вони жили. Спостерігала з автівки за хлопчиком, коли той бавився на дитячому майданчику. Її сина звали Дмитриком.

…Батько влаштував Аліну на пристойну роботу. І натякав, що пора виходити заміж.

Олег був на декілька років старший за Аліну. Міцно стояв на ногах. Одружений не був. Познайомився з Аліною на одному з офіційних заходів. У них зав’язалися стосунки.

До Олега в Аліниного батька претензій не було. Тому з радістю видав доньку за нього заміж.

Олег кохав та шанував дружину. У пари було все, крім дітей. Згодом чоловік зізнався: це його проблема. Він очікував, що Аліна влаштує скандал, грюкне дверима й назавжди піде від нього. Але вона спокійно мовила:

- Моїм батькам про це знати не обов’язково.

Така реакція здивувала й ошелешила Олега.

- Якщо хочеш, можемо взяти малюка з дитбудинку, або медицина може зарадити…

- Все гаразд, коханий.

Вони більше не поверталися до цієї теми.

Залишити роботу у владній установі - була ініціатива Аліни. Хотіла працювати в родинному бізнесі. Батько підтримав. Чоловік - також. 

Ігор Спиридонович був не проти, що Аліна вирішила зайнятися благодійністю.  

Про неї ж пліткували, мовляв, своїх дітей немає, тому добром ділиться з чужими. До Аліни доходили ці розмови. Було боляче. Та вона вміла стримувати свої емоції.

…Дмитрик підростав. Уже школяр. Тепер Аліна зупиняла свою автівку біля навчального закладу, й спостерігала за своїм-чужим сином. У Дмитра є схожість з нею. А від Владислава дісталася гарна постава.

…Колона випускників рухалася однією з центральних вулиць міста. А ось і Дмитро. Красень! Вона упевнена: батьки пишаються ним. Вона також… Він глянув у бік, де вона стояла. Їхні погляди зустрілися. Чи їй лише здалося?

…Дмитро вступив до вишу вивчати інформаційні технології. Після закінчення навчання влаштувався на роботу.

…Батько ніколи не заводив з Аліною мову про залишену нею дитину. Наче й не було малюка. Зате Альбіна Костянтинівна все знала про (не)свого внука. Але жодним словом не обмовилася перед чоловіком…

Коли почалася війна, Аліна взялася допомагати дітям-біженцям. Про те, що Дмитро пішов на фронт, - не знала.

Аліна почула від волонтерів, коли учергове привезла допомогу для дітей переселенців, що потрібні донори для поранених військових, які лікуються в їхньому місті. А одному з солдатів терміново необхідна рідкісна група крові. Не роздумуючи, поспішила в лікарню.

Головний лікар знав Аліну: вона двічі підсобила медзакладу.

- Аліно Ігорівно, провідували когось? Що у вас сталося?

- Все в порядку. Кров здавала. У мене рідкісна група. Почула, що потрібно і вирішила…

- Візьміть халат, я покажу, для кого ви стали ангелом-рятівником… рятівницею. Той хлопець з нашого міста. Але батьки всиновили його, тому група крові не співпадає.

Лікар відкрив двері у палату.

- Ось наш герой. Дмитро.

Погляд військового зустрівся з Аліниним. У неї мало ноги не підкосилися.

- У нього серйозне поранення? - майже пошепки запитала.

- Видужає. Мине трохи часу і на війну проситиметься. Наші хлопці такі. Не встигнеш на ноги поставити, а вже знову рвуться у бій.

Головлікар ще раз подякував Аліні.

Вона на прощання махнула Дмитрові рукою. Він у відповідь - усміхнувся.

Аліна вийшла на лікарняне подвір’я. Щось змусило озирнутися. У вікні палати, де лежав Дмитро, майнула чиясь постать. Чи тільки здалося? Звідкіля йому знати, що разом із лікарем була та, що його народила, але не стала матір’ю…