«А для матері - хлопчик…»

«Життя - це книга. У ній багато подій, людей, переживань, втрат і знахідок. А попереду - ще багато непрочитаних сторінок... Життя - це велика ріка, а ми - маленькі кораблики серед Вічної Води. Життя - це Сонце. Мрія. Дорога. Дар Божий... Пиши свою книгу цікаво, розфарбовуй добрими справами. Даруй сонце тим, хто вміє складати з його променів букети. Люби свою дорогу...»

Таке вітання Олександра колись надіслала коханому Юркові.

Сашка складала у великий конверт те, що писала. Мала таку звичку. Це були клаптики, вирвані із звичайного зошита, серветки з кафе... Це було давно... Конверт роками лежав у коробці. Папірці пожовкли. А Юрко... його не стало в житті Олександри.

Так банально все вийшло. Її щастя закотилось, немов крихітна намистинка, яку годі знайти.

Юрко любив слухати пісні у виконаня Джо Дассена. Особливо цю: «Якби не було тебе, то я б, напевно, теж не жив,

По далеких блукав би світах і безнадійно там тужив.

Якби не було тебе, я б видумав собі любов…».

Сашка вірила: Юрко без неї не жив би. Бо таке кохання, як у них, це щось неземне, фантастичне...

Вони побралися й прожили кілька щасливих роки в шлюбі. А потім у їхніх стосунках дала збій якась невидима деталька. Сашка це відчула.

- Що трапилось? - запитувала в коханого.

Він здивовано знизував плечима.

…Саша від щастя ніг під собою не чула. У неї радісна новина. Вона вагітна.

- Юрку, Юрчику! - вигукнула з порога. - У нас буде маленький або маленька. - Боже, яке щастя!

Юрко мовчки обійняв дружину.  

- Ти не радий?

- Чому ж, радий, - мовив наче чужим голосом.

- Юрку, ти, бува, не захворів?

- Голова болить.

Саша знайшла таблетки.

- Ось, візьми.

Вдав, що прийняв ліки. Насправді ж, викинув у сміття.         

Юрко виглядав розгубленим. Саша гадала: хвилюється, адже очікують первістка.

Невдовзі стало відомо: буде хлопчик.

- Коханий, у нас народиться син!

Юрко знову мовчки обійняв Сашу.

…Коли почалися перейми, чоловіка вдома не було. Телефон також не відповідав. Швидку викликала матір. Поїхала з донькою до лікарні.

Юрко стояв на лікарняних сходах із маленьким рожевим згортком. Поруч - молода незнайомка. Ймовірно, матір новонародженої. Були ще якісь люди.

Сашка пошепки вимовила чоловікове ім’я. Від фізичного та душевного болю, здавалося, втратила голос.

Чоловік її побачив. Віддав новонароджену молодій жінці. Підійшов до Саши.

- Я все поясню, - сказав. - Пізніше.

- Мені боляче, - видихнула. - Дуже боляче.

Сашина матір не розуміла, що діється. Що тут робить зять? Хто ця молода жінка? Чия дитина?

…Саша народила чудового хлопчика. З пологового її зустрічали батьки. Юрко не прийшов. Навіть не провідав породіллю.

Дорогою додому матір розповіла, що Юрко забрав із їхньої квартири свої речі.

- А записку для мене хоча залишив? - запитала Саша.

- Ні.

Сина назвала Дмитриком. Просила Юрка, аби хоча на хрестини прийшов. Обіцяв зайти пізніше. На розмову.

Навіть не глянув у ліжечко, де спав син.

- Щоб не звикати, - пояснив.

- Юрку, розкажи…

- Ліля зі мною працювала в банку. Її батько - третя людина в ієрархії установи. Він цінує мудрих людей. А для мене кар’єра багато вартує. Звернув на мене увагу. І Ліля… також звернула увагу. У нас з тобою все стало якось буденно. Ми давно знаємо одне одного. А тут… нові почуття й відчуття. Я зрозумів: ось воно, справжнє кохання. Згодом Ліля завагітніла. І ти також…

- І її батько не був проти ваших стосунків? Ти ж одружений. А вона, виходить, твоя коханка.

- Я пообіцяв, що буду з нею, коли народиться дитина. І слова дотримав.

- А наш син… Йому батька не треба?

- Я не відмовляюся від аліментів. Але ми розлучимось. Я більше не кохаю тебе, Сашо.

…Син був для Олександри цілим світом і всесвітом. Ним жила, дихала. Дмитрик ріс розумним, кмітливим. Її гордість. І гордість школи.

Вона розповіла синові правду про батька.

- Не засмучуйся, мамо, - сказав по-дорослому. - У тебе є я.  

…Навчаючись у виші, Дмитро підпрацьовував. Купував матері невеличкі подарунки зі своєї скромної платні. Олександра хвалилася перед співробітницями синовими презентами.

- Кожній матері такого б сина, - казали на роботі.

…Одного вихідного дня Дмитро прийшов додому з дівчиною. Тендітна білявка ледве сягала плеча свого рослого обранця.

- Моя Віра, - відрекомендував незнайомку матері.

У Віри була привітна усмішка, добрі очі і мелодійний голос. Навчалася в музичному училищі.            

Хотів зробити пропозицію коханій навесні. Дмитро був трохи романтиком. Та й день народження у Віри в травні. Не вийшло. Почалася війна. Дмитро вирішив: його місце разом з іншими захисниками своєї землі.

Разом із Вірою Олександра збирала Дмитра на фронт.

- Не плач, - втішала дівчину. - Ти ж - Віра. Тому маєш вірити: він повернеться. І ви будете разом. Будете щасливі.

А в самої серце рвалося на дрібненькі клаптики. І завмирало від страшних думок… 

…Роками не бачила колишнього чоловіка. І ось зустріла.  

- Як ти? - запитав Юра.

- Залишилася з котом. 

- А Дмитро?

- Воює. Твої де?

- За кордон поїхали. В перші дні війни. Ти на мене зла не тримай, Сашо. Як ти казала? Життя - це книга. У ній втрати, знахідки і що там ще?..

- Пам’ятаєш мої вітання?

- Ти гарно вміла це робити. А тепер саме час попросити пробачення, бо хто знає, що буде завтра. Чи будемо живі.

- Знаєш, Юрку, якби не було тебе, у мене не було б гарного сина. Це таке щастя - бути матір’ю такого хлопчика, як Дмитро.    

- Який же він хлопчик? Він - дорослий. Воїн.

- А для матері - хлопчик. Дмитро - міцний, високий. У військовій формі серйознішим виглядає, старшим.        

…Олександра перечитувала пожовклі клаптики з написаними фразами, вітаннями, старі листівки. А ще зберігала у тій коробці малесеньку шапочку, в якій хрестили Дмитра, сорочечку, повзунки.

Задзвонив телефон:

- Мамо…

- Синочку, як ти?

Запевнив, що все гаразд. Жартував. Обіцяв берегти себе.  

- Я люблю тебе, мамо.

- І я тебе, мій хлопчику.

Смеркало.

Олександра не вмикала світла. Тулила до серця дитячі лашки. І крізь сльози співала колискову, під яку засинав маленький Дмитрик: «Ой, ходить сон коло вікон, а дрімота - коло плота…».

Розбудила кота, що дрімав поруч. Він ластився і щось муркотів на своїй мові. Заспокоював, наче…  

 

«Донька у нас...»

 Максим любив мотоцикли. Ганяв на них, мов вітер.

- Остепенися, хлопче, бо так і до біди недалеко, - втихомирювала хлопця сусідка.

Їй неабияк набрид рев того злощасного транспорту. Особливо пізніми вечорами. А коли приїджджали такі ж навіжені Максимові друзі, то тітка Олександра місця на себе не мала.

- Ти б краще дівчину собі знайшов і на побачення ходив, аніж деренчиш тим мотоциклетом на всю околицю, - не вгамовувалась літня жінка.

- Може, підкажете, де наречену шукати, - зіронізував хлопець.

- Чому б ні? В нашому селі нова медсестричка. З міста приїжджає. Така слічна. Приязна.

Максима новина зацікавила. А Олександра вкусилася за язика: навіщо їй той вітрогон?

Максимові припала до душі медсестра на ім’я Марина. Симпатична білявка з добрим серцем та щирою усмішкою.

- У мене хлопець є, - відповіла Марина на Максимову пропозицію зустрітися.

- «Вірність тобі збережу...», - процитував слова з пісні. - Але ми не прощаємось. Один-нуль - ще не програш.

У Марини був коханий. Тарас. Їздив на закордонні заробітки. Хотів придбати нову квартиру, меблі, аби майбутній сім’ї жилося гарно й затишно. 

А от Ліну, Тарасову сестру, Марина не влаштовувала. Ліна вважала, що брат гідний заможнішої нареченої. Крім Марини, в сім’ї двоє молодших дітей. Тарас привозив їм подарунки. Ліну така щедрість дратувала. Вона не раз говорила про це братові. Але він не зважав. Знав: у сестри прикрий характер. Їй ніхто не вгодить.

Якось Ліна зустріла колишню Маринину однокласницю Лесю. Марина з Лесею за одною партою сиділи. Про те, про се поговорили. Леся розповіла. що її батьки мають на ринку торгові точки. Сама ж працює в одному з офісних центрів. А Ліна поскаржилася, що Марина зовсім не пара братові. Що він змушений її рідню годувати... 

- Тарас на днях у відпустку приїде. Краще би вже вдома залишався. Він і тут гарну роботу міг мати. Це Марина його на заробітки їхати під’юдила. До речі, Лесю, давай якось на каві зустрінемось.

- Я не проти.

...Ліна прийшла до кав’ярні разом із братом.

- Лесю, пам’ятаєш Тараса? Ми всі в одній школі вчилися.  

- Старшокласники на нас уваги не звертали.

Ліна з Лесею робили селфі.

- Тарасе, Лесю, тепер сфоткаю вас. Братику, усміхнися. Лесю, ти також. О! Чудово! Ще раз.

Ліна надіслала Марині фотографії Тараса й Лесі. І від імені брата написала: «Ми тепер зустрічаємось. Вибач. Прощай».

Тарас телефонував Марині, але вона не відповідала. Прийшов до неї додому, та матір сказала, що доньки немає. І додала:

- Маринка все зрозуміла. Не турбуй нас більше.         

- Зрозуміла що?

Жінка зачинила перед Тарасом двері.

Ображений хлопець не добув відпустки - поїхав за кордон раніше. А Марина вирішила відповісти взаємністю настирливому Максимові. 

- Тепер я буду возити тебе додому з роботи, - сказав Максим.

- Ні-ні, те, що на двох колесах, мене страшить. Та й ганяєш ти, мов навіжений. Ліпше я автобусом їздитиму. Скільки тієї дороги? До п’ятнадцяти хвилин.

- Тітка Олександра постаралася? Наговорила бозна що?

- Застерегла.

...Осінь гойдалася на срібних ниточках бабиного літа. Дарувала лагідне тепло. Марина з Максимом вінчалися. Він був щасливий. А вона? Поруч мав бути інший. У Марини з Тарасом було стільки планів! Стільки мрій! Вони з пів слова розуміли одне одного. Чому??? Чому він проміняв її на колишню однокласницю?

Марина пішла в невістки. Свекри гарно ставилися до неї. Максим тепер менше гасав на мотоциклі. Почувалася щасливішою й тітка Олександра. Розповідала, що вже тиск не так скаче, бо не нервує, як раніше, через той мотоциклет.

...Під обід Марині зателефонувала матір. Сказала, що в батька серце прихопило. Він у лікарні.

Марина зателефонувала чоловікові:        

- Мушу поїхати вечірнім автобусом в місто. Батько занедужав. 

- Я відвезу тебе.

- Ні, Максиме.

- Знаю: те, що на двох колесах, тебе страшить.

- Я справді боюся. Особливо за нашого малюка.

- Обіцяю бути обачним.

- Ну, добре...

Тітка Олександра бачила, як Марина сіла на мотоцикл. Неспокійно стало.

- І воно тобі, дитино, треба? - мовила сама до себе. - Ще й вагітна...

До міста Марина з Максимом не доїхали. Водій легковика мчав на великій швидкості і його винесло на зустрічну полосу. Максим намагався уникнути зіткнення. Мотоцикл злетів з дороги.

Коли приїхала швидка, Максим уже не дихав. Марина потовклася. Дитину не врятували.

Після шпиталю Марина розрахувалася з роботи і перебралася до батьківської оселі. Свекри поставилися до її рішення з розумінням.

Їй запропонували місце в одному з міських медзакладів. 

...З Тарасом випадково зустрілася у торгівельному центрі.

- Чому ти в темному одязі? - запитав. - Щось трапилось?

- Трапилось...

Вона розповіла про свою втрату. Про фотографії, які колись отримала. Він усе пояснив.

- Я відтоді не бачив твоєї однокласниці. Підозрюю, це все моя сестра підлаштувала. Може, ми знову могли би?..

- Ні.

...І все ж вони декілька разів зустрілися. Невдовзі Марина зрозуміла: в неї буде дитина. Нічого не сказала Тарасові. Тим паче, він знову подався за кордон.

Марина народила доньку. Марічку.

...Двадцять третього лютого Марічці виповнилося п’ять років. 

...Тараса війна застала вдома. На початку березня мав розписатися зі своєю обраницею, з якою познайомився за кордоном. Але особисте відклав на пізніше. Пішов на фронт.

Згодом працювати у військовому шпиталі вирішила Марина.

- В тебе дитина маленька, - зі сльозами відмовляла доньку матір. 

- Я ж не під кулі лізу.

- Все одно будеш далеко від дому. І там небезпечно.

- Я берегтиму себе, а ви бережіть Марічку. Я ради неї... ради вас... ради наших хлопців. Тату, скажіть мамі, що все буде гаразд. А небезпечно зараз всюди.

- Якби не хворе серце, я також був би там... Не хвилюйся за Марічку.

...Марина очікувала свого потяга. Вона не впізнала Тараса серед купки чоловіків у військовій формі. Та й не бачила його довго.

Аж коли підійшов його потяг, коли Тарас ступив на підніжку, коли обернувся, впізнала, помахала рукою й гукнула:

- Тарасе! У нас донька! Чуєш? Донька у нас...

 

Він не міг не чекати її...

Його простота дозволяла Софії зачерпнути у пригорщі води, коли поруч стояло горня. Зняти з гвіздка цибулині коралі і похизуватися цією бурштиновою прикрасою. Визволити ноги з полону високих підборів і пірнути разом з бджолами у солодкі трави або з осіннім притомленим сонцем у золоту перину із жовтого листя.

Вони жили в різних світах. У його світі не було ідеальних обманів, фальшивих усмішок, відшліфованих статусами та іміджами душ.

Її світ був зітканий з умовностей, словопоклонств та інших непотрібностей, без яких, однак, не можна було обійтися.

Софії було шість років, коли бабуся Аделька перебралася в сусіднє село на обійстя померлої сестри. Перший візит до нової бабусиної оселі запам’ятався падінням з велосипеда і втовченим коліном.

Дівчинка розгублено сиділа посеред дороги, дмухала на коліно й не знала, в який бік має чалапати з неслухняним велосипедиком.

- Кульбабко, хочеш, щоб тебе машина роз’їхала? - хлопчисько у сандалях, в які влізли б ще по пів ноги, з цікавістю розглядав маленьку незнайомку. - Ти чужа? - запитав.

- Я не чужа. Я свояяяя, - заплакала «кульбабка».

Степанко, так звали хлопця, допоміг Софії везти додому велосипедика, дорогою розповідав про свого пса Муху, про пасовисько, яке вже добряче обридло, але мама пообіцяла купити обновки за те, що гонить корову, про друзів Михаська та Петьку.

Біля бабусиної хвіртки повчально мовив: - Не падай більше, мала. А як не вмієш їздити, то можу навчити.

Таким було перше знайомство шестирічної Софійки і третьокласника Стьопки.

Він так і називав її - Кульбабка. Спершу трохи ображалася, а потім змирилася.

Коли хлопець подорослішав, зрозумів: білявка-Кульбабка йому подобається. По суботах бігав до автобусної зупинки поглянути, чи приїхала Софійка. Йому хотілося зовсім «ненароком» зустрітися з нею. А ще більше хотів, аби дівчина звернула на нього увагу.

У чотирнадцять років Софійку вперше відпустили до сільського клубу. Степан тоді дивився у три ока, аби ніхто не зобидив його Кульбабку. А вона й не здогадувалася…

Після індійського фільму «про велике й трагічне кохання» хлопець ішов назирці за Софійкою аж до оселі бабусі Адельки. Він не довіряв безпеку Кульбабки її сусідкам-подружкам.

Якось згодом Степан спромігся запропонувати дівчині провести її додому. Софійка не відмовила.

Дівчина вважала Степана своїм чудовим другом. Він її - своєю коханою. Вона розповідала йому про хлопців, які хочуть зустрічатися з нею. Він слухав і страждав…

Армія, ветеринарний технікум, щоденні сільські клопоти - таким було Степанове життя.

Інститут - факультет іноземних мов, раннє заміжжя, розчарування і розлучення, пристойна робота перекладача, нові знайомства, поїздки, короткі романи… У такому вихорі жила Софія.

- Одружився б ти, Степане, - час від часу заводила розмову матір. - Ми з батьком не вічні. А тобі вже тридцять п’ятий минув.

- Ще встигну, - відповідав.

- Софійка голову заморочила.

- Що ви, мамо?

- Навіщо ти їй? Вона серед таких людей крутиться... А ми - прості. Не ламай собі життя різними вигадками, очікуваннями. Бо я минуся і не встигну онуків побачити...

Він боявся розповісти Софії про своє кохання. Матір правду каже: вони такі різні. Його Кульбабка - вишукана, заможна. А він - простий сільський не то ще парубок, не то вже дядько.

Інколи Степан злився і ображався на дорослу Софію. Зате обожнював маленьку дівчинку-Кульбабку, яку, на свою голову, зустрів посеред дороги з розбитим коліном.

Софія вдруге збиралася заміж. За поважного чиновника-вдівця.

- Кохаєш його? - запитав Степан.

- Признаюся тобі, як найкращому другові, - не знаю. Просто втомилася бути одна.

Те «другові» Степана боляче вдарило по душі.

- А ти, Степане, чому не одружуєшся?

- Встигну ще, - відповів Софії так, як і матері.

Друге Софіїне заміжжя також тривало недовго. Після чергового застілля чоловік не розминувся із зустрічним автомобілем. Їй залишилася солідна спадщина та самотність.

Софія везла свої смутки й жалі на обійстя покійної бабусі Адельки. Сільська хатина вміла краще заспокоїти душу, ніж міські хороми.

Степан підрихтовував Адельчину оселю. Сіяв квіти й садив трішки городини біля хати. Обрізував сухе гілля в садку. В селі уже й перестали тому всьому дивуватися. Навіть шкодували обох. Софію, бо овдовіла. А Степана, що пари не знайшов.

Він перестав знічуватися, коли чув:

- Щось давно, Степане, не видно Софії.

Вона картала себе, коли довго не могла вибратися до села. Він не міг не чекати її. А їй потрібно, аби він маленьку дещицю часу дбав про неї. Він любив милуватися її вишуканістю і красою. Їй подобалася його простота. Вони любили згадувати їхню першу зустріч, разом сміялися, а потім сумували - кожен наодинці.

- Може, колись вони зійдуться, - гадали в селі.

- Якщо вже до сих пір не зійшлися, то…

- Хто вона, а хто - він? Різні вони дуже…

- В житті ще й не таке буває...

Софія не була в селі кілька місяців: мала тривале закордонне відрядження. І ось подвір’я зустріло її розмаїттям осінніх квітів, а сад - запахом спілих яблук і опалого листя. Бабусі Адельки давно нема, а, здається, тут є жива душа. Стьопка… Усе довів до ладу. 

Набрала номер його телефону.

 - Привіт! Я приїхала. Заходь у гості. Маю тобі подарунки. З Європи.

Вона привезла йому дорогу брендову сорочку, краватку, якісь дрібнички. А він приніс їй свіжого молока і окраєць чорного, спеченого на черені, хліба.

Софія сіла на купці нагрітого сонцем листя. Смакувала смачним хлібом і молоком, розповідала про свої європейські мандри та справи. Але все це пролітало повз Степанові вуха. Він був щасливий, що знову бачить свою Кульбабку. І, може, нині нарешті зізнається, що кохає її давно-давно, відтоді, коли плакала посеред дороги з розбитим коліном…

- Софіє…

На черепицю впало велике яблуко. Скотилося долу.

- Рясні яблука цього року, - мовив зовсім не те, що мав сказати...

 

Я зустріну тебе колись, в іншу осінь, уже посивілу…

Колись вона йому писала вірші. Тепер він їй пише есемески з війни. Короткі. Бажані. «У мене все добре». І тривожний світ стає для неї затишнішим.

Вона його так кохала. Дихала ним. Жила. З неї дивувалися, коли в Олексія з’явилася інша любов. Забудь, радили. Але Ярослава, Яся, так її кликали, знала: Олексій - її доля.

Він більше року зустрічався з Ясею. А поцілував лише раз. І цей поцілунок… Що в нім було? Пристрасть? Магія? Покара?..

«Може, я буду любити іншого,

Та кохатиму лиш тебе», - писала Яся у своєму вірші.

- Ясю, Олексієві батьки - матеріалісти. Їм потрібна багата невістка, - напучувала дівчину двоюрідна сестра. - Вони про тебе плітки розпускають. Наше містечко - невелике. Зіпсувати репутацію легко.

- Любцю, серцю не накажеш…

…Олексій не прийшов на побачення. Присмеркло. Яся чекала. Осінь щось знала. Віяла холодом. Невеличкий міський парк опустів. На простудженому небі з’явилися перші зорі. Дівчина поверталася додому…

«Я зустріну тебе колись, десь у іншім житті,

В іншу осінь,

Можливо, уже посивілу», - написала тоді.

Невдовзі подалася з маленького містечка. У її валізі були необхідні речі й кохання до Олексія.

…Він побрався з Наталкою. Вона йому подобалась. А ще більше його батькам, бо з багатої родини.

…Олексій займався бізнесом, накопичував добро. І возив дружину по лікарях та знахарях. Уже двоє дітей не виносила. А він мріяв про сина. Як він мріяв про сина! Про вродливого, розумного хлопця, який колись перейме його справу. Він навчить своє чадо тонкощам бізнесу. Навчить робити гроші… Але дитя не хотіло з’являтися на світ. Можливо, не подобалась доля, яку готував батько…

…Яся осіла в обласному центрі. Навчалася і працювала, жила в гуртожитку. Сумувала за батьками. За своїм містечком. За коханням, яке полетіло у вирій разом із осінніми перелітними птахами…

«Повертайся, коли холодно стане у серці,

Коли доля підріже крило…», - написала Яся на клаптику паперу. 

Їі вірші були недомовлені, незавершені. Як почуття…

…- Я кохаю тебе, - зізнався Ясі Володимир.

- Думала, ми лише друзі.

Володя був місцевий. Його батьки працювали археологами. Він вивчав історію. Як і Яся. Але вона вчилася заочно. Володя виш уже закінчив. Влаштувався на роботу в обласний музей.

Яся зізналася: в її житті уже є кохання. Недосяжне, щоправда. Але тліюче.

- Це все романтика, - мовив на те Володя. - Таке трапляється з дівчатами, які пишуть вірші.

- Може, й так. А, може, ні.

Вона знала, якщо вийде заміж за Володю, все одно писатиме вірші іншому.

…Яся з чоловіком часто приїжджали в гості до її батьків. Володя любив це маленьке затишне містечко. Колись його матір тут була з археологічною експедицією. Розповідала про цікаві стародавні знахідки.

Володя - чудовий чоловік. У них народився син. Радослав. Старе слов’янське ім’я синові вибрав чоловік. Воно означає «радіти славі» або «радити чи сприяти славі». Володимир вірив: син виросте гідний цього імені.

...Володі не стало, коли син закінчував школу.

- Ти втратила найкращого чоловіка у світі, - сказала Ясі подруга Люда.

- Я втратила найкращого друга у світі.

- Ти не кохала Володю?

- Я любила його.

...Олексій уже перестав мріяти про сина. Лікарі винесли вердикт: не виносить дружина дитини. Він був не проти взяти хлопчика з сиротинця. Але Наталка сказала категоричне «ні».

- То для кого ми буде жити? - запитав.

- Для себе.

- А все це добро?..

- Грошей багато не буває.

Олексій глянув на дружину іншими очима. Чи кохав її тепер?..

...Радослав хотів стати лікарем. Бажання виникло після батькової смерті. Хлопець любив батька. Вирішив: якщо не врятували його дорогу людину, він, можливо, зможе врятувати чиїхось батька чи матір.

Радослав вивчився. Знайшов роботу.

- Одружуватися тобі треба, сину, - казала Яся.

- Ще не зустрів пацієнтку, в яку б закохався, - віджартовувався. - До речі, мамо, кому ти пишеш вірші? Я знайшов їх. Прочитав. Вибач.

- Своїй молодості пишу.

- Як ім’я тієї «молодості»? Я його знаю?

- Ні.

- Зустріти б дівчину, яка мені буде писати такі вірші.

- Та ні, ліпше кохання зустріти. А вірші... Їх часто пишуть через втрати, біль... Це - минуле, яке не минає. І майбутнє без майбутнього...

...Наталка під час відпочинку познайомилася з молодшим за себе чоловіком. Закохалася. Не стала нічого приховувати від Олексія. Попросила розлучення і частину в бізнесі.

- Можна й грішми, - сказала. - Я більше не хочу жити в цьому містечку. Ми з Валерієм вирішити оселитися в його місті.

- Не роби дурниць, Наталю. Він звичайнісінький альфонс.

- А що нас із тобою тримає? Діти, яких нема? Ти пропадаєш зранку до ночі на роботі.

- Зате ти живеш у достатку. Нічим не переймаєшся. Зарплату лише на косметику тратиш. 

- Виявляється, цього буває мало.

- Не роби дурниць.

- Не зупиняй мене.

Олексій відпустив дружину.

...Війна усіх застала зненацька. Навесні Олексій подався на фронт. Дехто пробував відмовити, мовляв, чого поспішаєш, якщо поки не кличуть.

- За мною нема кому плакати, крім батьків, - відрізав.         

...Одного літнього дня Радослав сказав Ясі:

- Мамо, на війні потрібні лікарі. І я...

- Ні, сину, ні... Ти ж єдиний у мене. Найрідніша, найдорожча душа.

- Так, мамо... Тато гордився б мною. Він завжди казав, аби я був гідний своєму імені. «Радіти, сприяти славі». Я буду сприяти перемозі, радіти врятованому життю. Я повинен бути там...

...Олексієві зачепило руку. Молодий лікар перев’язав, пожартував. Він був схожим на когось забутого, чи, може, здалося.

- Звідки ви? - запитав лікаря.

Той відповів.

- То ми земляки з вами. А я з містечка...

- Буває ж таке. Там народилася моя мама. Мама Яся.

- Здається, я знаю її. Колись так і не дійшов на побачення з тією дівчиною.

- То це вам вона все життя пише вірші.

- ???

Олексій попросив номер телефону Ясі.

- Хочу подякувати вашій мамі за сина. Кажуть, ви хороший лікар.

Він декілька днів набирався сміливості зателефонувати їй. І нарешті...

- Привіт, Ясю. Це - Олексій. Пам’ятаєш мене? Твій син... Дякую за Радомира. Радомира Володимировича. Він допоміг мені. Багатьом нам. І вибач за те, минуле.   

- У тебе все добре, Олексію? Бережи себе.

- Можна, я телефонуватиму тобі?

- А дружина?

- Пішла до іншого. А як ти? Чоловік?

- Пішов на Небеса.

...Ясі телефонували та писали есемески двоє чоловіків, яких вона любила, чекала, за яких молилася.   

«На жовтім листку я напишу листи

І відправлю їх з вітром туди,

Де осінь сивіє від болю й війни...

Де син, і де ти...»

Олексій знав: повернеться до цієї жінки. Перепрошуватиме. Він міг би бути з нею щасливим. І ще може. Напевно, може. Мусить пройти пекло війни. Вижити. Головне - вижити...

Яся перебирала свої папери. На очі потрапив недописаний вірш:

«Я зустріну тебе десь у іншім житті,

В іншу осінь,

Можливо, уже посивілу.

Чи впізнає мене?

Чи впізнаю тебе?..»

 

Осколок увіп’явся в груди ангела...

 Миколу в селищі називали Колькою. Так його кликала баба Настя, бо не любила внука. І батько сина не любив. А все тому, що Колька зовсім не був схожим на батькову родину.

Надя, Колькова матір, присягалася чоловікові, що син його. Хіба вона вина, що в хлопця її сині очі, русяве волосся. Навіть ямка на лівій щоці. А Степан, чоловік, - брюнет, кучеряве волосся хвилями в’ється, очі карі.

Хлопець змалку відчував, що його не люблять. Навіть матір нерідко злість на ньому зганяла, коли батько її «пиляв».

А от сусідка, тітка Олександра, любила Кольку. І дядько Тарас також. Їхня донька Марта на три роки старша за Кольку. Марта недолюблювала хлопця. Злилася, що матір пригощала малого, розмовляла лагідно, по голові гладила…             

Колька пішов до школи, а батько - з сім’ї. Степан закрутив роман із родичкою свого товариша з райцентру.

До школи Колька ходив неохоче. Надя не вельми переймалася синовими успіхами чи невдачами. І вчителям до хлопця було байдуже. Щоправда, вчителька висварила Кольку, що його матір не прийшла на батьківські збори. Він передав слова вчительки матері, а та кинула:

- В мене не було часу.

Заплаканий Колька сидів на старій гойдалці в садку.

- Чому очі на мокрому місці? - запитала тітка Олександра.  
 Колька все розповів сусідці.

- Вчитися треба, Колю. Якщо закінчиш гарно школу, то зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе... не бери до голови. Ти не винен.

Тітка Олександра завжди запитувала хлопця про його успіхи в школі. Колька старався, було приємно, коли сусідка його хвалила.

А Надя страждала за Степаном. І ненавиділа його водночас. І його лахудру. Так нарекла нове чоловікове кохання. Лахудра була молода. Працювала секретаркою в одній із районних установ.

Надя влаштувала лахудрі декілька скандалів. Погрожувала патли обірвати. Степан на те мовив:

- Якщо будеш продовжувати подібні концерти, заберу сина. Навіщо йому неадекватна матір?

- Можна подумати, що ти ним цікавишся.

- Аліменти плачу. Цього мало?

Більше Надя дружину колишнього благовірного не переслідувала. Але замкнулася в собі. А одного дня наклала на себе руки.

Степан не хотів забирати до себе сина - із новою дружиною очікували народження малюка.

Опікувалася Колькою Надина рідна сестра. Вона овдовіла. Свекри натякали, аби вступилася з хати, бо внуків Жанна не народила. Жінка перебралася в сестрину оселю і гляділа племінника.

Жанна слідкувала, аби Колька був чистий, не голодний. Але особливої любові до племінника не було. Вона намагалася вдруге влаштувати особисте й народити власну дитину.

Тітка Олександра й далі залишалася світлим промінцем у житті хлопця... 

...Марта вступила у виш. Тарас їздив на заробітки, аби доньці купити квартиру у великому місті. 

- До диплому та гарного помешкання і гарний зять знайдеться, - жартував Тарас.

Кандидат у зяті знайшовся. Вродливий зарозумілий молодик. Нарцис. Владислав вважав, що всі планети повинні обертатися довкола нього. Марта виконувала всі забаганки коханого. Для нього ж їхні стосунки були просто вигодою. 

Тарасові обранець доньки відразу не сподобався. Та й Олександра не була в захопленні від Владислава.                    

- Слизький він, Марто, - висловила свою думку.

- Мамо, не лізьте в моє життя.

- Чому він роботи не має?

- Владислав книгу пише. Історичну. Коли видасть, отримає багато грошей.

- І ти в це віриш? Він закінчив історичний факультет. Міг би в школі чи в музеї працювати і водночас писати свою книгу.

Марта фиркнула у відповідь.

Марта з Владиславом побралися. Оселилися у придбаній батьком квартирі. Марта мала гарну роботу. А Владислав «писав» книгу... 

...Колька, тепер уже Микола, вивчав будівництво та цивільну інженерію в училищі.

Жанна влаштувала особисте на половину, як сама казала. Жила зі своїм обранцем Ігорем у цивільному шлюбі. Дітей не було.  

...Тарас помер раптово. Приїхав у відпустку із заробітків. І через кілька днів не стало. Тромб відірвався.

Після похорону Марта безцеремонно запитала в матері, скільки батько залишив грошей. Переполовинила. І подалася з чоловіком додому.

Приїжджала до матері зрідка - коли щось треба було. Коли ж Олександра якось напросилася в гості, сказала:

- У нас лише дві кімнати. В одній Ігор облаштував робочий кабінет, а інша слугує за спальню та вітальню.

- І що ж він робить в цьому кабінеті? Досі книжку пише?

- Та ні. Заздрісники його книгу «зарубали». В музеї працює. Тепер пише статті до газет.

- Друкують?

Марта, як завжди, фиркнула...

...Микола працював у будівельній компанії в райцентрі. Й далі був частим гостем в Олександри. Привозив добрій сусідці з міста смаколики, хліб... Допомагав на господарці.

- Золоті руки в твого племінника, Жанно, - хвалила Миколу Олександра. - Добре, що не відмовилася від Миколи як-то його батько. І серце в нього добре.

- Я не мала де жити, от і... Якби не Колька, поїхала б звідси. Не щастить мені тут. Чоловік помер. Свекри з хати вижили. Живу з Ігорем на віру. Знаю, що деколи до колишньої бігає. Але ліпше хай буде такий, аніж узагалі ніякого.

- Така доля.

- Та й у вас, Олександро, не краща, - вколола Жанна. - Марта дорогу додому забула. Інша справа, коли був живий батько та надсилав гроші із заробітків. Всі про це пліткують.

Микола випадково підслухав цю розмову. Прикро стало. Вину відчув перед тіткою. А невдовзі Жанни не стало. Онкологія за декілька місяців «з’їла»...

...Війна застала Владислава за кордоном. Гостював у двоюрідного брата. Додому не повернувся. Невдовзі поїхала до чоловіка й Марта. Матері зателефонувала вже із-за кордону.

...Будівельна компанія, де працював Микола, призупинила роботу. Когось із працівників забрали на фронт, хтось пішов у тероборону.

Микола також зібрався на війну. Добровольцем. Його проводжала Олександра. Обіцяла наглядати за хатою.

...Маленький срібний образочок був дуже цінним для Олександри. Його привіз із сибірських таборів дядько - старший батьків брат. Образочка дав священник, якому дядько допомагав у неволі. І сказав: святиня оберігає того, в чиїх вона руках.

Невдовзі священник помер від застуди. А дядька через рік випустили із в’язниці. Відсидів шість років, хоча засудили за антирадянщину на сім з половиною. Вірив: ангел, зображений на іконці, став у помочі.

Образочок дістався у спадок батькові Олександри. А вона мала б передати святиню своїй доньці. Дядько просив, аби образок залишався в родині.

- Простіть мені, дядьку Макаре, - мовила до його світлини. - Я порушу ваш заповіт. Може, цей ангел врятує життя дуже гарній людині.

Олександра поцілувала образок. Покликала Миколу.    

- Колю, я маю дещо для тебе. Це - образочок-оберіг. Розповім тобі його історію...

...І знову ворожа артилерія накрила позицію, де був Микола. Якби не образок, цей день міг стати для нього останнім. Осколок увіп’явся в груди ангела...