Таємниця сповіді


Вересневими полями «ходили» дими: догорали стерні, господарі спалювали картоплиння. Салон автівки наповнився запахом, який нагадав Арсенові дитинство. Осінні дими «приходять» і у велике місто, де він давно живе. Але вони мають інші запахи. Їдкі.
Арсена почала мучити спрага. Чому було не купити кілька пляшок води? Він узяв лише одну, бо поспішав. Дружині зателефонував з дороги: сказав, що поїхав у справах. Повернеться через два дні. Хоча, Діані це не вельми цікаво... Арсен давно не був на своїй вітцівщині. І не їхав би, коли б не вердикт лікарів. Йому п’ятдесят років. З маленьким хвостиком. Має статки і статус. Насолоджуйся, чоловіче, життям. Аж, ні. Недуга вирішила позбавити його цієї радості. А хіба нема за що?..
...Неля була гарненьким дівчатком, але в селі її не любили. Дражнили. Через матір. Наталка народила доньку бозна від кого. Зрідка приїжджала додому і знову втікала до міста. Виховувала Нелю баба Уляна.
Для Уляни було втіхою, що внучка не вдалася характером у свою матір. Гарно вчилася. В усьому допомагає. Скромна. А Наталка стільки крівці випила. Уляна завжди нарікала, що саме через неї вдовою залишилася. Доконала Мирона своїм безпутнім життям.
Коли Неля навчалася у випускному класі, матері не стало. Пила, бомжувала, так і згинула.
Після школи дівчина влаштувалася санітаркою в райлікарні. Часто на роботу ходила пішки - два кілометри навпростець польовою дорогою. І якусь копійку зекономить, і люди не будуть перешіптуватися поза спиною. Ні, її не шкодували. «Добрі» односельчани зловтішалися: дівка гарна, тому й згуляється, як і Наталка...
...Арсенові батьки довго чекали на первістка. Заможними були. При посадах у місті. Ще б дитину. Арсен народився пізно. Матері під сорок було. Його пестили і леліяли. Виконували усі забаганки. Тому й виріс егоїстом. Йому - все найкраще. І в столичному виші, де навчався, закрутив голову найкращій дівчині на курсі.
Діанині батьки раділи, що доньку сподобав хлопець з периферії. Може, за розум візьметься. Перестане водитися з незрозумілими компаніями. Повертатися додому під «шафе». Вони знали, що з доньки хорошого спеціаліста не буде. Просто матиме диплом престижного вишу. Якщо майбутній зять виявиться толковим - допоможуть зробити кар’єру або долучать до сімейного бізнесу. Лише б Діану в руках тримав. Вона ж - єдина донька...
Арсен одружився з Діаною. З компаніями вона зав’язала. З нічними клубами - також. Але чемність мала ціну: Діана захотіла відкрити власний салон краси.
- Тату, мамо, - це в тренді, - наполягала.
- І ти даватимеш цьому раду? - здивувались ті.
- Я буду лише господинею. А працюватимуть... ви ж знайдете когось.
Порадившись, батьки вирішили: хоче «забавку» - отримає. А там і дитину народить. Зовсім вгомониться...
Народжувати Діана не хотіла. Принципово. А в салоні частенько збиралися її подруги. Кавували, розважалися. Іноді з «кавалерами».
Арсен усе знав. Проте вирішив: хай дружина живе, як хоче. В нього також є «кохані» дівчатка. І статки. Як каже тесть - багатим належить світ. Чого ще потрібно?..
...Арсен приїхав до батьків. Без дружини. Діана в «диру», так називала велике приміське чоловікове село, їздити не любила.
Увечері повертався з міста від шкільного товариша. Неля не встигла на останній автобус - йшла додому пішки. Якби знаття, що трапиться, пішла б польовою дорогою.
- Сідай, красуне, підвезу, - зупинився біля дівчини.
- Дякую, не потрібно, - відповіла.
Він таки заштовхав її до автівки. Розвернувся. Поїхав зовсім в інший бік. Неля просила відпустити її. Та Арсен нічого не чув. Ще й алкоголь розум затьмарив…
Коли зрозуміла, що вагітна, зізналася в усьому Уляні. Серце літньої жінки не витримало. А Неля не знала, як далі має жити в селі. Тут її заклюють. А потім дражнитимуть і дитину...
Правдами-неправдами довідалась, де працює Арсен. Поїхала до столиці. Не за грішми. Не за визнанням батьківства. Проситиме, аби допоміг знайти якийсь куток і роботу.
Він насміявся. Виставив геть. І пригрозив: відкриєш рота, скажу, що ти не з одним була... Твоя мама - твоє тавро. Всі це знають. А ще… часом нещасні випадки з людьми трапляються.  
- Що мені робити? - запитала крізь сльози.
- Можеш навіть втопитися. І мені буде спокійно, і не з’явиться на світ це «непорозуміння».
...Неля розрахувалася з роботи, замкнула хату і назавжди залишила село. В сусідній області жила батькова двоюрідна сестра. Літня. Одинока. До неї подалася просити притулку. Там і залишилася. Народила сина. Назвала Назаром…
І на новому місці працювала санітаркою в містечковій лікарні. У вільний час шукала, кому б допомогти обробити город, аби заробити ще якийсь гріш. Заміж не вийшла.
Побожна тітка, коли йшла до храму, брала й Назара. А вдома розповідала багато біблейських історій.
Назар був гарним, слухняним учнем. І мав гарний голос.
- Мамо, я буду священиком, - сказав якось.
- Треба школу закінчити, а тоді буде видно.
- Я вже вирішив.
Тоді Назарові виповнилося всього лише дев’ять років.
Коли син вступив у духовну семінарію, Неля вирішила розповісти правду про його народження. Гадала: саме час. Він зрозуміє.
- Я буду молитися за батька, - мовив вислухавши. - Хай Господь простить йому гріхи.           
Неля очікувала, що син одружиться. Служитиме Богові та людям. А вона бавитиме внуків. Але Назар сказав матері:
- Я хочу стати послушником. А потім прийняти чернецтво.
- Сину…
Назар дивився на матір своїми добрими синіми очима. Такими ще дитячими. І такими дорослими водночас. Він хотів отримати материне благословення.      
- Віддаю тебе в руки Господа, синочку. Чини так, як велить твоє серце. Якщо Всевишній кличе тебе, йди до Нього. Служи Йому.
Назар встав перед матір’ю на коліна, цілував її руки. Вона гладила русяве волосся свого хлопчика…
…Арсенові геть пересохло в роті. Вже недалеко до містечка. Нарешті купить води. При в’їзді побачив храм. Не пам’ятає, аби він стояв тут раніше. Недавно збудували. На лавці біля храму сидів священик.
- Попрошу води, - мовив сам до себе.
Зупинив автівку. Підійшов. Привітався.
- Можна у вас напитися води, отче?
Молодий священик запросив подорожнього до храму. Там стояла вода, горнятка.
- Далеко їдете? - запитав.
Чоловік назвав село у сусідній області.
- Батьки там поховані. Давно не був. А тепер… якби не ця хвороба. Не довго мені залишилось. Не хочеться йти туди, - вказав на небо, - коли маєш усе, аби гарно жити. Де ж та справедливість?
- Незбагненні шляхи Господні, - відповів на те священик і перехрестився.
- Ви могли б мене висповідати, отче? Не пригадую, коли робив це.
І, не дочекавшись згоди священика, почав розповідати. Отець слухав історію, яку уже чув…
- Я не знаю, чи жива ця жінка. Коли вона зникла з села, люди казали - пішла дорогою своєї матері. Вона… вона, перепрошую, повією була. І дитини, мабуть, позбулася. Що їй з малюком було робити? А я не маю спадкоємця. Статки є, а спадкоємця нема. Лише дружина, з якою ми давно стали чужими. Я нікому не потрібний, отче, - закінчив свою сповідь Арсен.
Якби хто знав, що коїлось у душі священика. Але він смиренно слухав і мовчав.
…Арсен сів у автівку. Рушив. Отець дивився йому слід. Молився… Він мусить зберегти таємницю сповіді, тому не зізнається матері, що бачив батька. Арсен не впізнав у священикові свого сина. Але висповідався перед Богом і перед ним. Це була його остання сповідь…

«Запитай у чорної кішки…»


Вітьку дражнили через те, що він любив котів. Називали «котячим татом». Хата Вітькових батьків - на околиці села. Далі - лісосмуга вздовж дороги. Сюди люди вивозили й залишали кошенят. А Вітька їх підбирав і приносив додому. За це його сварили, батько навіть за пасок брався. Але Вітька не каявся. І вдома з’являлася чергова маленька пухнаста знайда…
Узагалі, Вітькові батьки - люди добрі. Висварять сина, а потім гадають, де ж прилаштувати кошеня…
…Ядвіга перебралася в село, коли доньці Аліні виповнилося десять років. Не зі своєї волі. Екс-благовірний «переселив». Купив тут невеличкий будинок. Колишню спільну міську квартиру залишив собі. Живе там з новою пасією.
Єдине втішало Ядвігу: до міста недалеко. У неї там робота. Люди пішки ходять, якщо автобуса нема. Та й приміський потяг зупиняється.   
Аліна не хотіла залишати своєї школи, однокласників. Але батько був невблаганний.
Улюбленим Аліниним місцем стала невеличка річка, що протікала за сільськими городами. Дівчинка влаштовувалася на товстій гілляці плакучої верби і сумувала.
Ядвіга часто знаходила тут доньку. Й сама, бувало, сідала поруч і також думала про своє. Як перешіптувалися сусідки, коли поверталася додому. Як зустріла чоловіка з молодою незнайомкою, виявилося - його студенткою, з якою зраджував. Як віддавала ключі від квартири новій господині. Як чоловік намагався пояснити десятирічній доньці, що таке кохання і те, що трапилось у нього з матір’ю, може спіткати кожну дорослу людину…
Аліну посадили за одну парту з Вітькою.
- У тебе кіт є? - перше, що запитав Вітька.
- Нема, - відповіла здивовано.
- Якщо треба, скажи. Чи ти не любиш котів?
- Люблю, але тато не дозволяв…
Котяча тема була зачіпкою, аби завести розмову з сусідкою по парті. І чому б не поділитись котиками, яких на обійсті бігало четверо?!
Кожна з однокласниць мала подругу. Та й дівчат в класі було менше, ніж хлопців. Тож Аліні в «подруги» дістався Вітька. Хлопчиська за те «дерли» з нього «лаха». А тим часом до вух місцевого люду дійшла історія Аліниної сім’ї. У виші, де викладав екс-благовірний Ядвіги, навчалися студенти з цього села. Діти «приклеїли» Аліні прізвисько «професорська цяця», хоча її батько поки до професора не дослужився.
Якось Аліна з Вітькою повертались зі школи і їм перебіг дорогу чорний кіт. Чи кішка. Дівчина схопилася за гудзика і три рази сплюнула через ліве плече. Хлопець розсміявся.
- Ти справді віриш у ці дурниці?
- Ну… так…
- А ти спитай в чорної кішки, чи їй приємно, що люди постійно її проганяють, сахаються. Ще й дехто по хвості дасть. До речі, в мене є такий класний чорний котик. Хочеш?
- Хочу. Але треба в мами дозволу запитати. 
Наступного дня в Аліни з’явився кумедний маленький друг. Чорний, з білим вушком.
…У випускному класі Вітька ні з того, ні з сього вирішив податися в моряки. Від села до моря - сотні кілометрів. Та й Вітька ніколи великої води не бачив. Зате любив фільми про море. Шторми. Романтика. Гарна форма... Батьки відмовляли. Але хіба Вітька послухає?    
Іспити успішно провалив, зате знайшов «морячку». Новина враз облетіла село: Вітька буде одружуватися. Наречена здалека. З-під Одеси.
- Та він ще зовсім хлопчисько, - перемовлялися в селі.
Дійшли чутки й до Аліни. Засмутилася. Вітька їй подобався. Можливо, і вона йому також. Хоча він про це ніколи не обмовився.
...Аліна подала документи до вишу, де працював батько. Але іспити на факультет іноземних мов провалила. Ядвіга була впевнена: колишній приклався. Не бажав, аби, як сам колись сказав, під ногами вештався хтось із його минулого. Хоча, Аліна - його єдина донька. Дітей із теперішньою дружиною не має.
Після цієї невдачі дівчина затаїла образу на всіх чоловіків світу. А тут ще новина про Вітьку…
Аліна вступила до вишу наступного року. В сусідній області. 
…Зустріч однокласників планували через п’ятнадцять років після закінчення школи. Аліна вирішила: не піде. Адже прийнято розповідати про себе. Що вона розкаже? Незаміжня. Живе з матір’ю. Єдине, чим, на її думку, може похвалитися - це те, що працює в туристичній фірмі, де її цінують за гарне знання мов та відповідальність. І побачила трохи світу. Але розповіді про принади чужих країн, вартість тамтешніх готелів, чи діє послуга «all inclusive», про переїзди-перельоти, трансфери в даному випадку не на часі... Хіба, якби на зустріч приїхав Вітька, розповіла б йому про десятки котів, які влаштовують променад вузькими вулицями одного з міст Чорногорії, а вечорами збираються на теплих дахах тамтешніх старих будівель, зіронізувала подумки. Туристи люблять їх фотографувати. Коти навіть позують. Але, але… В колишнього однокласника інші турботи. Дорослі. Коти залишились в дитинстві.
А її, Аліну, зустрічає вдома кумедний котяра. Вдає ображеного, коли вона буває у відрядженнях. А потім стрибає на руки. Щасливо муркає. Щось розповідає на своїй котячій мові…
…Материна рідна сестра при кожній зустрічі втовкмачує Аліні:
- Ти б до психолога пішла. Це допомогло б вийти заміж. А то все чоловіче населення планети рівняєш до свого батька. Дитячі комплекси... Знаєш, скільки в нас неодружених чоловіків?! Хоча, й жінок не мало...
Тітка працює в статистичній установі. Тому цифри, відсотки і тому подібне - її все.  
...Аліна поверталась додому пішки. Ще вранці від гарного настрою майже нічого не залишилось. Спершу завітали клієнти, які хотіли дешево, але мало не по-королівськи відпочити. Скандал влаштували. Потім в офісі пропало світло. Тобто, його не стало на декількох центральних вулицях. Зателефонувала співробітниця і сказала, що не зможе вийти на роботу: в дитини висока температура. А якраз сезон відпусток.
...Тепер дорога з міста до села стало коротшою. І Вітькова хата вже не була крайньою. Виросли новобудови. Село поволі підбиралося до міста.
...Після закінчення школи Аліна з Вітькою так і не бачилася. Він зрідка приїжджав до батьків зі своєю «морячкою». Потім приїхав з дружиною і малим сином. На зустрічі випускників Вітьки не було. Аліни також.
Біля хвіртки Аліну перестріла сусідка:
- Чула новину? Твій однокласник привіз сина хоронити.
- Який однокласник?
- Та ж Вітька. Його «морячка» аварію вчинила. Нетвереза була. Син дуже покалічився. Не врятували. Її посадять. Вітька, коли біда сталася, батькам нічого не хотів казати. Гадав, виживе малий.
- А похорон коли?
...Чи то сльози, чи дощ стікав по Вітьковому обличчі. Він нікого і нічого не бачив, крім домовини, в якій лежав його син.
Після похорону Вітька поїхав, аби залатвити справи й повернувся в батьківську хату.  
Вітька не хотів нікого бачити, ні з ким не зустрічався. Можливо, тому, аби ні про що не запитували, не співчували. Сідав у свою автівку, їхав до міста. Шукав роботу. Вітька був будівельником. Доробився до виконроба. Тут, удома, йому було байдуже ким працювати. Навіть простим робочим. Головне, аби не сидіти вдома, не думати про те, що сталося…
Йому запропонували хорошу роботу в одній з компаній. І це був перший крок до нового життя…
…Минуло достатньо часу, відколи Вітька повернувся додому. Аліна так його й не бачила. Працювали в одному місті. Однією дорогою їздили на роботу і з роботи, проте зустрітися не вдавалося. Щоправда, Вітька їздив власною автівкою, Аліна - маршруткою або електричкою.    
…Вона знову йшла додому пішки. На душі тяжко. Гадала, чим буде платити за мамине лікування. Їм нічого продати. Гроші, які відкладала, вже майже витратила. Просити в борг? А чим буде віддавати?
Почався дощ. Парасолі не мала. Ох, ті синоптики… Опадів не прогнозували.
- Вам далеко? Сідайте, підвезу, - біля Аліни загальмувала автівка.
Вона мовчки махнула рукою, мовляв, їдь, чоловіче.
- Аліна?! Привіт! На тобі лиця нема. І повні очі сліз. Що сталося?
- Вітька?!
Вона розповіла про маму. А він - про зустріч з ріелтором. Вирішив купити квартиру в місті. Дивився два помешкання. Раптом Вітька різко розвернув автівку:
- Їдемо в місто.
Зупинився біля банкомату.
- Яка сума тобі потрібна?
- Я… я не маю звідки борг повертати. Не треба… І як же твоя квартира?
- Квартиру будемо купувати разом, а зараз треба лікувати твою маму.
- Вітька, не бався в благодійника. Я поверну тобі гроші. Коли мамі стане легше поїду на заробітки.
- Не кажи дурниць.
- Це не дурниці.
Через дорогу поважно чалапала чорна кішка.
- А ти запитай у неї, дурниці це чи ні? - пожартував Вітька.   
- А, може, це кіт.
Вони розсміялися. Алінин сміх пробивався крізь сльози. А Вітька сміявся щиро - уперше за багато часу.
Дощ припустив добряче. Блиснуло, загриміло. Кішка вмостилася на сходах одного з офісів. Спостерігала за чоловіком і жінкою, які обійнявшись, мокли під серпневою грозою. Мабуть, думала: дивні люди - хіба нема де заховатися?..

Тур вихідного дня


 
Емма закінчувала складати валізку. Поміж речами причаїлися смутки. Не тому, що сама вирушала в свою першу мандрівку до Європи. Причина була зовсім в іншому…
- Доброго ранку, Еммо, - привіталася сусідка-пенсіонерка з нижнього поверху, яка вигулювала свого чотирилапого улюбленця. - Куди це ви зібралися?
- У подорож. Туристичну. Путівку на ювілей син подарував.
- Скільки ж то вам, Еммо?
- П’ятдесят.
- Хоч нікому не зізнавайтеся. Гарно виглядаєте. А надовго їдете?
- Та ні. Це - тур вихідного дня називається.
- Чого так мало?
- Робота. І так ледве на п’ятницю й понеділок відпросилася.
- Щасливої дороги, Еммо…
На роботі її відпустили б і на тиждень, і на більше. Але мала якось викрутитись перед допитливою сусідкою. Та й путівку ніхто їй не дарував…
…- Славчику, тато іде від нас, - тихо мовила Емма і погладила чорняве синове волосся.
- Куди, мамо?
- Він буде жити в іншій сім’ї.
- А чому не з нами?
- Маленький ти ще, не розумієш.
- Я вже великий. До школи скоро піду. А тато буде до нас приходити?
- Не знаю, сину…
Емма була не з тих жінок, які нарікають на життя навіть у найскрутніші часи. У неї росте син. Хіба це не радість? І роботу має. І дах над головою - батьки залишили двокімнатну квартиру, а самі перебралися на родинне обійстя в село, що неподалік міста. Звісно, грошей не  вистачало. Але Емма навчилася викручуватися.
Славко любив дивитися фільми про мандрівників та цікаві далекі країни.
- От, як би нам, мамо, туди поїхати, - казав мрійливо.
- Хіба я проти? Та за що?
- А ти була за кордоном?
- Ні.
- Коли виросту - подарую тобі мандрівку. Багато мандрівок…
Емма усміхалася і… подумки вирушала у світ разом із сином.
Після закінчення вишу Славко влаштувався менеджером в невелику, але успішну компанію. У нього був хист до цієї роботи. Мав пристойний заробіток. І здобув прихильність власниці компанії.
Альбіна була вдовою. Бізнес дістався від чоловіка. Вона керувала жорстко і вправно. Не любила, коли її кликали по-батькові. Не терпіла пліткарів і нитиків.
Молодий менеджер тест на виживання, як жартували в компанії, пройшов. Альбіна не зогляділося, як закохалася в Славка. Була старшою за хлопця більш, як на десяток років. Але кохання про вік не запитує…
Славкові імпонувала увага бізнес-леді. А їй імпонував розумний і вродливий молодий чоловік.
Альбіна першою запросила Славка на побачення. Потім запропонувала перебратися жити у її просторий приватний будинок. А згодом – узаконити їхні стосунки.
Еммі все це не подобалось. Відмовляла сина від, на її думку, необдуманих кроків.
- Гадаєш, їй потрібна нормальна сім’я? Діти? Заможній мадам потрібен статус. Кажуть, зараз модно старшим жінкам закохуватися в молодих хлопців. Хоча, яке це кохання?! Вибади. Все у людини є, лише молодого коханця бракує.
- Ми на море з Альбіною їдемо. Ти б пораділа за нас, мамо.
- От якби твоєю нареченою молода дівчина була, то й пораділа б…
Згодом Славко з Еммою таки одружилися. Без гостей і забави. Розписалися і вирушили у закордонну весільну подорож.
Син на хвильку по дорозі в своє нове життя заскочив до матері. Сказати, що їде.
- А твоя… м-м-м… дружина де?
- Альбіна в машині. Чекає мене.
- Чому ж не зайшла? Ми так і не познайомились, як годиться. Я навіть не привітала вас із одруженням. Ви ж не запросили…
- Пізніше, мамо, пізніше. Хіба ці вітання-бажання - головне в житті? Ну, все, я побіг…
Емма дивилася через вікно, як син сідає у розкішне авто. Машина рушила. А на Емму напав такий жаль…
Славко з Альбіною запросили Емму в гості у вихідний. Вона довго перебирала свій гардероб. Не знала, що одягнути. Дорогих брендових речей у неї не було. Хіба дещо із секонду. Як жартувала співробітниця, магазини секонд-хенду - найкрутіші бутики у місті.
Товариство Емми було для Альбіни нудним. Емма нічого не тямила в її бізнесі. В стилі життя. У них - різні інтереси… Альбіні час від часу телефонували чи то ділові партнери, чи знайомі. Вона відчувала полегшення, коли відповідала на дзвінки.
- Піду я, сину. Вдома треба дещо зробити. Бабусю з дідусем провідати. Ти, до речі, коли в них був?
- Роботи багато. Зберуся якось. Ходімо, мамо, на кухню. Я гостинці для тебе маю.
Коли Славко складав у торбинку продукти, до кухні зайшла Альбіна. Глянула. Вийшла. Покликала чоловіка.
- А що це за гуманітарну допомогу ти роздаєш? - запитала.
- Тобто?
- Усе в цьому світі має ціну, мій любий. Я розумію, що це твоя мама, але… Якби вона, наприклад, в будинку прибрала, поки наша хатня робітниця хворіє. Ми б їй віддячили… тими ж продуктами.
- Ти хотіла сказати - заплатили б.
- Хай буде так.
Емма почула цю розмову. Чи то Альбіна не вміла тихо розмовляти. Чи хотіла, аби все долетіло до вух свекрухи. Сахнулася від гостинців. Швиденько видякувалася. Більше до сина в гості не ходила. Та й не запрошували.
Часом забігав Славко. Розповідав, що все у нього гаразд. Довго в матері не затримувався. Емма здогадувалася: Альбіна ревнує свого молодого чоловіка.
…Дехто з її співробітників їздив за кордон в туристичні подорожі. Розповідали про тамтешні принади, шопінг, ціни… Емма зрозуміла: від сина обіцяної мандрівки не дочекається. І обіцяв він те все, коли хлопчиськом був. А тут ще й невгамовна сусідка почала діставати:
- Еммо, де будеш ювілей святкувати? Мусиш щось пристойне організувати. В тебе ж невістка крута. Бізнесменша. Пощастило Славкові. Певно, щось гарне тобі подарують.
От і вирішила Емма спрезентувати собі подорож. Хай люди вважають: це від сина.
Біля Емми в автобусі сиділа приємна дівчина. Марина. Їх і в готелі разом поселили. Це також була її перша коротка подорож за кордон. Марина скидалася на невгамовне дівчисько. Жваво на все реагувала. Це сусідство скрашувало Еммині невеселі думки.
У невеличкій крамничці Марина прицінювалася до шарфиків.
- Правда, гарні? - запитувала Емму. - Мені ось цей подобається. А вам?
- Я також люблю пастельні кольори.
- Куплю на подарунок.
- Для мами?
- Та ні, - хвилька смутку набігла на обличчя дівчини, - для своєї виховательки. Сирота я. А Марія Олександрівна… Ми її дуже любили. Вона була нам, як мама. І, знаєте, їй дуже шарфики подобаються. Якби не Марія Олександрівна, то, може й не було б роботи, яку люблю, і цієї гарної подорожі. Вона нас у спину штовхала, аби вчилися, в люди вибились. Я вам пізніше про неї розкажу…
…Мандрівка видалась цікавою. Екскурсії, трішки шопінгу… Завтра - додому. А сьогодні в Емми день народження. Але вона так і не дочекалася вітального слова від сина. Навіть есемески…

«Не виганяйте ангела…»


У родині Пальчиків кілька поколінь були кравцями. Пальчики жили у приміському селі. Обшивали міську знать. Тому мали статки і блати. Узагалі, до відомих кравців ходили ті, хто мав чим платити.
Звідкіля Пальчики брали добротну тканину в часи дефіцитів - ніхто не знав. А в них було те, чого в міському універмазі й зі свічкою не знайти. Хіба дещо для обраних…
Розповідали, що в голодний післявоєнний рік до обійстя Пальчиків прибилася жінка з дитиною-немовлям. Знесилена, худа. Попросила їсти. Гонорові газди виставили нещасну геть. Жінка присіла біля паркану. Дитина поплакала і затихла. Назавжди. Так і просиділа вбита горем незнайомка з мертвою дитиною до вечора. Куди потім пішла - хтозна. А в родині Пальчиків згодом почалося таке коїтися… У селі перешіптувалися: то кара небесна впала на багатіїв через ту нещасну.
…Жінки з родини Пальчиків народжували мертвих дітей, особливо, якщо це були хлопчики. А ті, що виживали, в дитинстві багато і тяжко хворіли. З цього в селі зробили висновок: тоді, біля обійстя кравців, помер хлопчик…
…Пальчики перші у містечку відкрили приватне ательє. Почали возити з-за кордону тканину. Клієнти не переводились. У місті будинок на два поверхи збудували. Для доньки. Анжела на юриста вчилась. По-перше, дівчина до кравецької справи зовсім не надавалася. А, по-друге, Пальчики недарма вибрали для доньки цю спеціальність. Хотіли розширювати свій бізнес. То ж закони потрібно знати.
Батьки дмухали на Анжелу. Двоє її братів померли. Один – немовлям, інший – під час пологів. Пантрували, з якими кавалерами зустрічається. Не доведи Господи, якогось голодранця сподобає.
Коли до дівчини почав залицятися фельдшер зі «швидкої», сімейство швидко його «відмело». Не припав до душі й учитель з музичної школи. І, взагалі, Пальчики не хотіли, аби Анжела вийшла заміж за місцевого. Через плітки про родину.
- Нам би в зяті адвоката чи суддю, - міркував Данило, Анжелин дід. - Щоб поважно було.
- А любов? - пожартувала внучка.
- Любити можна тільки гроші. До всього решта звикається.
- То ви бабусю Таню любите, чи?..
- Вона із заможних. Добро до добра, як кажуть.
…Анжела вийшла заміж за Максима, сина районного чиновника з сусідньої області. Вчилися разом. Кравці вибір схвалили.
Максим прийшов у зяті. Поселилися молоді в новому будинку. Все було в новоспеченої сім’ї, крім дітей. Анжела не могла завагітніти. Обстежилася в багатьох лікарів. Але ті зарадити не могли.
Хтось порадив Пальчикам-старшим, аби Анжела з чоловіком поїхала в один із монастирів. Там є чернець, який, начебто, допоміг багатьом бездітним парам. Пальчики у диво не вірили, але шансом вирішили скористатися.
…Розповідали ченцеві про те, чому сюди приїхали. Він мовчки слухав, немов розумів: не всю правду відкрили. Таять гріх минулого навіть від себе.
- Ви повинні зробити пожертву, - мовив нарешті.
- Скільки? - запитав Анжелин батько.
Ченець усміхнувся.
- Це - не матеріальна пожертва.
- Ми готові дати, що завгодно, - кивнула у знак згоди Анжелина матір.
- Нічого не потрібно давати. Ви повинні взяти.
- У нас все є! - здивовано сказала жінка.
- То чому до мене прийшли?
- Ми ж сказали… Внука або внучку хочемо… Анжело, не мовчи…
- А кажете, все є. Всиновіть сироту. Хлопчика. А тоді… Може, Господь і свою дитину пошле. Цей хлопчик буде вашим ангелом. Полюбіть його. Лише… не виганяйте ангела. Бо тоді…
Ченець не закінчив фразу.
- А… іншого рецепта нема? - запитала Анжела.
- Ідіть з Богом, - майже прошепотів.
Він зі смутком дивився услід відвідувачам. Молився за їхні душі. І за свою. Бо вагався, чи вірно вчинив, давши пораду…
…Пальчики довго роздумували: пристати до настанови ченця, чи ні. Особливо ця ідея не подобалася дідові Данилові.
- Ото нараяв! Ще не було в нашому роду підкидьків. Що з нього виросте? У таких дітей батьки безпутні. Потім все життя можна мучитися.
І все ж Анжела зважилася. Чоловік переконав…
Хлопчика звали Дмитриком. Йому було два роки. Малий був спокійний, проте великої любові до нього ніхто в родині не відчував. Максим чи не найбільше прив’язався до Максима. Зате Анжела жодного разу його не назвала сином.
Коли Дмитрові йшов п’ятий рік, Анжела завагітніла. Буде хлопчик, втішили лікарі. Пальчики не тямилися від радості. А от Дмитро став зовсім зайвим. Анжелин батько навіть подав ідею:
- Може б ми цього хлопчиська назад в дитбудинок повернули?
- Ти здурів?! - заперечила дружина. - Що люди скажуть?
- Щось придумаємо. Наприклад, що в нього «прокинулася» спадкова хвороба. Або скажемо, справжні батьки знайшлися. Та що завгодно. Анжела народить сина. І це головне.
- Пам’ятаєш, що нам у монастирі було сказано?
- Не вірю я в ці байки. Ну, побачив чернець молоду жінку, яка дуже хотіла дитину. Порадив усиновити. Це ж так просто. Психологія.
- Страшнувато…
- А колись що: ділити між рідним і чужим майно?
Пальчики пустили чутку, що в Дмитра виявили якусь недугу. Не пускали бавитися з дітьми. Возили малого декілька разів до родичів, які жили далеко. А казали - в клініку. І може статися так, що хлопець там затримається надовго. Насправді ж, готувалися повернути Дмитра в дитбудинок. І так, щоб ніхто ні про що не здогадався.
- Навіщо твої батьки це роблять? - запитав Анжелу чоловік. - Дмитро - нормальна, здорова дитина.
- От і бався з ним, якщо хочеш. У мене буде свій син. Свій!!!
Дмитро наче щось відчував. Ходив похнюплений. Пальчики-старші робили на людях страждальницькі обличчя: мовляв, так шкода старшого внука, так шкода…
…Коли Дмитрова доля щодо повернення в дитбудинок була майже вирішена, настав час Анжелі народжувати.
- Я не хочу, аби Дмитро був удома, коли повернуся з пологового, - заявила Анжела.
- Тато завезе його в дитбудинок. Уже майже все вирішено, - відповіла матір. - Післязавтра, мабуть…
А наступного ранку після цієї розмови в Анжели почалися перейми. Максим був у відрядженні. Вона спускалася з другого поверху. Матір тепер постійно днювала і ночувала в доньки. Спала на нижньому поверсі. Чи то перечепилася, чи втратила свідомість… Дитини не врятували.
- Це Дмитро винен! Ненавиджу його! - кричала Анжела, прийшовши до тями.
- Він тут ні до чого, - заспокоював дружину Максим, який терміново повернувся з відрядження. - Скільки разів я тобі казав перебратися спати на перший поверх. Але ж ти не слухала.
- Не хочу його бачити, коли повернуся додому. Завези в дитбудинок. Куди хочеш.
- Я не зроблю цього.
- То мій батько зробить.
Анжела повернулася з лікарні, а Максим збирав свої і Дмитрові речі.
- Ми їдемо до моїх батьків, Анжело. Назавжди. Я розлучаюся з тобою. Дмитро залишиться зі мною.
- Він убив мого сина! Тепер він забирає тебе! - істерично кричала жінка. - Ненавиджу!
…Максим одружився вдруге. На дівчині зі звичайної родини. В подружжя народилися хлопчики-близнюки. Дмитро любив свою нову маму Наталю. І маленьких галасливих братиків.
- Він для них, наче ангел-охоронець, - пожартувала Наталя. - Заколисувати їх навчився.
- А воно так і є, – загадково мовив Максим, пам’ятаючи те, про що колись говорив чернець…
А Пальчики нарікали на колишнього зятя. Мовляв, залишив доньку в такий важкий час. Сина забрав. Анжела дуже засмучена. Але їх ніхто не шкодував…

«Мама зрадила нас…»


- Благословляю вас, діти, на довгий і міцний шлюб. Живіть у коханні та злагоді. В мирі та добрі. Хай щастям стелеться ваша спільна дорога…
Олесь одружує сина Миколу. Від хвилювання витирає долонею сльози.
- А Оксана так і не приїхала. Матір називається, - перемовлялися гості.
- Певно вже давно якийсь сеньйор їй голову закрутив.
- Вони ж із Леськом не розлучені.
- То й що?
- Так давно в Європі працює, а жодної копійки на забаву не дала.
- Вона вдома роками не була.
- Лесько сам дав раду двом дітям. Святий чоловік.
- Пощастило Крукам із зятем. Микола на руках буде Катю носити. В батька характером вдався. Такого хоч до рани прикладай…
Музики виграють. Гості веселяться. Та ніхто не знає, що коїться в Олесевій душі…
…Оксана вийшла заміж за Олеся у вісімнадцять. Через рік Микола народився. Згодом - Віта.
Олесь крутився, як міг. Водієм на комунальному підприємстві працював. І на будову ходив. Підробляв. Батько був будівельником, то й сина ремесла навчив.
Оксана нарікала на весь світ. І з дітьми тяжко. І з грішми нелегко. Олесь заспокоював дружину: а кому зараз добре живеться? Скільки людей роботу втратили. Підприємства закриваються. Час такий. Але все зміниться.
- І доки чекати того «зміниться»? - зривалася на крик Оксана. - А Віта ще й неспокійна така… Я вже забула, коли спала нормально. І допомогти нема кому.
- Ти ж знаєш, і твої, і мої батьки працюють. Добре, що роботу мають.
…Містечковий люд почав тягнутися на закордонні заробітки. От і сусідка подалася до Європи. Її донька Зоя хвалилася перед Оксаною, що тепер безгрошів’я в сім’ї не загрожує. Оксана заздрила сусідам. «Пиляла» чоловіка. І все частіше впадала в нерви…
- Я б на твоєму місці, Оксано, не чекала, коли Олесь розбагатіє, - якось завела розмову Зоя, - а махнула б за кордон, аби вилізти із злиднів.
- Що ти таке кажеш? На кого дітей залишу? Малій недавно рік минув.
- І, взагалі, ти в дзеркало на себе дивилася? Обабилась. Врода в’яне… Не за того ти, Оксано, заміж вийшла. Олесь добрий, але цього ні в гаманець, ні в тарілку не покладеш.
Зоїні слова крутилися Оксані в голові. Поки що з дітьми вдома сидить. А далі? Ні освіти, ні перспективи. Куди на роботу піде? Та й де ту роботу знайти тепер?
- Поїду на заробітки! - мовила сама до себе.
Сказала про це чоловікові. Олесь не йняв віри почутому.
- А діти?
- Батьки допоможуть. Микола вже до школи скоро піде. А Віту незадовго можна буде до садка віддати.
- Оксано, хіба ми без шматка хліба сидимо?
- Діти ростуть, їм треба одягу, взуття. І я вже забула, коли обновки собі купувала. А ти скільки разів свої капці ремонтував? Хіба то життя?
- То вже ліпше я поїду на будову. А ти з дітьми будеш.
- Ні! Я все вирішила.
Олесь не вмів перечити ні матері, ні дружині.
Свекруха так лаяла Оксану, що пів містечка чуло. Та вперто мовчала. Подумки була звідси далеко…
… - Пильнуй, Колю, за сестричкою. Тепер ти за старшого, - сумно пожартував Олесь.
Хлопець по-дорослому кивнув головою.
…Оксана двічі приїжджала додому. Віта маму не впізнала. Микола на матір був ображений. Бачив, як нелегко батькові. Син був гарним помічником, але так хотілося з хлопцями у м’яча пограти, на велосипеді покататися… Хлопець чув, як бабусі винуватили батька, що відпустив матір у світ.
А Олесь відчував: збайдужіла до нього Оксана. Чужою стала. І до дітей особливої любові не має.
Невдовзі перестала передавати гроші та речі для дітей. І дзвінків не стало.
Олесь різну «жіночу» роботу навчився виконувати. Був дітям за батька й матір. А ті все рідше запитували, коли вона повернеться…
Микола був чудовим братом. Пильнував за сестрою, як і обіцяв. Віта його любила. «Хвостиком» всюди бігала…
Минали роки. Оксана не давалася чути до сім’ї. Начебто спілкувалася зі своїми батьками. Олесь про це нічого не знав. А коли запитував про Оксану, теща відповідала:
- Треба було жінку вдома тримати.
- Я ж казав, що сам поїду. А вона й чути не хотіла.
- Значить, погано казав.
- То хай розлучається.
- Так їй і скажи.
- Сказав би, та не можу. Дайте хоча номер її телефону.
- А я що, його знаю?..
…Не приїхала Оксана до сина на випускний. Не провела до армії.
- Не осуджуй маму, – просив Олесь сина. - Просто… вона… в неї інше життя. Так сталося…
- Мама зрадила нас, тату…
Микола також вивчився на будівельника. Руки в хлопця були золоті. Як і в батька.
Коли завів мову про женячку, Олесь зітхнув:
- Не склав я грошей на весілля, сину. Розпишіться, візьміть шлюб у церкві. А забава… Хіба від того щастя буде більше?
- Не переживайте, тату. Поїду за кордон. Зароблю…
…Настала черга Віти вітати молодих з одруженням. Вона дякувала Миколі за те, що глядів її, що він - найкращий брат у світі. Аж розплакалася.
Микола вийшов з-за столу, витер сестрі сльози, як колись у дитинстві.
- Годі, маленька, я завжди буду поруч.
Підійшов Олесь. Обійняв дітей. Гості дивилися на них захоплено і розчулено…
Оксана ж не бачила своєї сім’ї майже п’ятнадцять років. Чи знала, що син жениться? А, може, ні чоловікові, ні дітям уже давно нема місця в її житті та серці…