Ніколи не зарікайся...

Вона вимикала фільм, коли головні герої почувалися щасливими. Бо далі, за законами жанру, їх очікували випробування, розчарування, розлука... А знову дорога до щастя - довга, а то й безкінечна. А ще Оксана не любила фільмів про багатих манірних дівчат та жінок, яким ніхто не може вгодити. Вони її дратували.

- Що ви знаєте про життя. Ви навіть не уявляєте, яким воно може бути, - кидала у бік телевізора, наче пещені красуні могли її почути.

...У дитинстві Оксана часто була голодна. І боялася вітчима, бо той зрідка бував тверезим. Коли випивав, ставав агресивний. Тлумив матір. А ще приводив у їхню квартиру «друзів». Вони «вичищали» холодильник і деколи залишалися на ніч, бо ноги не могли донести на рідні пенати.

Сусідка, тітка Анеля, підгодовувала Оксану. Бувало, дівчина робила в неї уроки. А то й залишалася на ніч. Матір навіть не помічала, що доньки нема вдома. Бо й сама любила остограмитися «за компанію».     

- Що твоя мати знайшла в тому пиякові? - не раз запитувала Анеля. - Колись була нормальна жінка. А тепер...    

Оксана знизувала плечима. Коли виросла, поставила це запитання матері, але та відмахнулася:

- Моє життя: що хочу, те з ним і роблю.

- Мамо, скажи врешті, де живе мій батько.

- Не знаю. А якби й знала, то не сказала би. Чкурнеш до нього, а я біля кого буду доживати? Я ж тебе вибавила...

Оксана не мола спокійно слухати цієї тиради.  

...Їй хотілося б стерти з пам’яті той жахливий вечір. Тоді Оксана повернулася з роботи. Після технікуму влаштувалася працювати кондитером. У квартирі були «друзі» вітчима. Матері не було.

Оксана пішла в свою кімнату. Зазвичай, вітчим туди не заходив. Але цього разу... Двері різко відчинилися.

- Вона твоя, - кинув підпилому чоловікові.

Оксана нерозуміюче дивилася на обох.

- Я тебе в карти програв, - реготнув вітчим і подався геть.

Чолов’яга накинувся на Оксану.

- Будеш кричати - задушу, - пригрозив і боляче здушив горло. - І спробуй заявити. Тобі кінець.

А далі все, наче в тумані...

Принижена, збещещена, Оксана побігла до сусідки. Там і переночувала, бо повертатись в квартиру боялася. 

Вітчим деякий час додому голови не показував. Свого кривдника Оксана також більше не бачила. Матір робила вигляд, що нічого не трапилося. Лише стала частіше прикладатися до пляшки.

Згодом Оксана зрозуміла - вагітна.  

- Що мені робити? - запитувала крізь сльози в тітки Анелі. - Я ненавиджу ту дитину. Не-на-ви-джу!!!

- Не думай згубити невинне життя. Гріха не оберешся.

- А якщо народиться таке ж, як той... нелюд?

- Не думай про це.

- Він мені життя зіпсував. Через нього не бачити мені заміжжя, нормального чоловіка, нічого... Кому я потрібна? Навіть не знаю, як того... звати.

- А тобі це треба? А якщо після аборту дітей не зможеш мати? 

- Де жити з дитиною? З тими?.. Вітчим глузуватиме. І хтозна, чи знову не програє мене в карти. А від матері толку ніякого.  

- Якщо стане дуже зле, до мене переберешся. Ні мій чоловік, ні син з того світу не повернуться, аби випровадити тебе звідси.

При згадці про сина й чоловіка Анеля пішла на кухню за краплями. Колись вона також пережила трагедію. Чоловік із семирічним сином поїхали в гості. Неподалік моря жили родичі покійного. Кликали й Анелю. Але на роботі не дали відпустки.

Родичі вирішили провести екскурсію. Їхали легківкою. На дорозі у них вантажівка врізалась - у водія за кермом інфаркт стався. Анелиних рідних не врятували. А родич на все життя залишився в інвалідному візку. Відтоді Анеля живе сама...

- Тітко Анелю, ви, наче мій ангел, що завжди поруч. Дякую за все.

- Обіцяєш, що не втнеш дурниці?

...Оксана народила здорового хлопчика. Назвала Юрком.

Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відповідала:

- Нагуляла десь.

А вітчим притих. До Оксани - жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося...

Не зі своєю матір’ю - з Анелею залишала Оксана сина, якщо потрібно було кудись відлучитися. Анеля любила бавитися й гуляти з маленьким. Тому згодом Юрко почав її кликати бабусею...

Оксану втішало, що син схожий на неї. А ще Юрко був добрим, розумним. Коли підріс, запитував про батька.

- Що йому сказати? - радилася Оксана з Анелею. - Він про це і в моєї матері запитав. А вона відповіла: «У тебе не було і не буде батька. Ти нічий». Юрко плакав.

- Буде ще гірше, якщо твоя матір розповість йому правду. Інша річ - коли він виросте. А зараз... і тяжко йому поки осягнути дитячим розумом все це. Скажи, що батько обов’язково з’явиться. Треба набратися терпіння й чекати.

- З’явиться звідки?..

...У «кондитерці», де працювала Оксана, робили замовлення на весілля, дні народження та інші забави.

- Оксанко, чарівнице, треба сотворити щось таке смачне і незбагнене, щоб гості не тямилися від смаку, - жартував власник «кондитерки» Ігор Павлович. - Маємо нове замовлення. 

Оксана вважалася у «кондитерці» майстринею своєї справи.

...Олександр знову замовив торт. Оксана виводила: «10 років». Торік Ігор Павлович щось розповідав про цього клієнта. Це його знайомий. Тоді вона писала на торті: «9 років». Але пропустила повз вуха, тож думала: щаслива чиясь дитина.

- Оксанко, віддаси торт клієнтові, - попросив Ігор Павлович. - В мене нагальна справа.

Торт замовнику сподобався.

- Я вас вітаю, - мовила.

Чоловіка це засмутило.

- Це для друзів моєї доньки. Я її втратив. Два роки тому. Разом із дружиною.       

Оксані пригадалася історія тітки Анелі.

- Бувають же схожі біди.

Олександр нерозуміюче дивився на Оксану. Вона все пояснила.

- Ой, вибачте, заговорилася з вами. Мій робочий день закінчився. Син вдома чекає. 

- Я вас підвезу.

Олександр розпитував Оксану про сина. Відповідала скупо, рваними фразами. Він зрозумів: не все гаразд у цієї симпатичної молодої жінки. І, здається, вона запала йому в душу.

...Олександр очікував, коли Оксана закінчить роботу. Ось вона. Він не знає, які квіти ця жінка любить. Тому купив троянди.

- Оксано! Доброго вечора. Це - вам, - простягнув букет.

- А... нині якесь свято?

- Ні, я... хотів вас побачити. Запросити на каву.

- Я поспішаю. Син чекає. Він і так майже щодня в сусідки. Моя мама... її не стало рік тому. Зрештою, вона... І... я не можу...

- Будь ласка. Вип’ємо по горнятку кави.

Її запрошували на каву в минулому житті. А в нинішньому - ніколи. Почувалася ніяково. Якби цей чоловік знав, що з нею трапилося, оминув би її. Мусить йому все розповісти. Краще раніше. 

- Олександре, ви повинні дещо знати...

Вона знову переживала ці страшні миті. Тремтячим голосом закінчила свою сповідь. Очі були повні смутку і сліз.

Про своє дивне побачення повідала тітці Анелі.

- Олександр більше не захоче мене бачити. У нього гарна робота, не бідний. А я... а в мене - моє минуле, «статки» - від зарплати - до зарплати. Випили каву, та й досить.

- Ніколи не зарікайся. Не ми долею, а вона нами керує.

- Уже колись покерувала...

...Декілька днів Оксана не ходила на роботу. Юркові зробили операцію на апендицит. Була біля сина. Про Олександра й не згадувала. Ніколи. І не вірила, що він знову очікуватиме її. Помилилася...

- Доброго вечора, Оксано. Ігор Павлович сказав, що у вашого сина була операція. Я тут подумав... Познайомте мене з ним.

- Навіщо?

- Ви казали, що він чекає батька.

...В Оксанину квартиру подзвонили. Відкривати двері пішли Анеля з Юрком. Анеля здогадалася, хто цей чоловік.

Олександр привітався, простягнув Юркові велику коробку - конструктор. І невимушено мовив:

- Привіт! Давай знайомитися. Я...

- Тато!!!

Анеля запрошувала гостя до столу. А Юрко відкрив подарунок. Почав складати конструктора.

- Давай, допоможу, - запропонував Олександр.

Оксана хотіла щось сказати. Анеля приклала пальця до уст і поманила Оксану в коридор.       

- Хай побудуть разом, порозуміються, - прошепотіла. - А ти? Він тобі подобається? 

Юрко з Олександром збирали конструктора. 

- Тату, сюди треба іншу деталь. Ця не підходить... 

Ольга ЧОРНА.  

Маргаритки для Маргарити

Як вона йому потрібна! Як потрібна ця тендітна жінка! У неї - сини. А він - самотній. Посивів рано. Ні, це ще не старість. Це втома. Біль, що ятрить душу. Це те, що не можна собі простити й забути...

Накрапав дощ. Він сидів у автівці неподалік її під’їзду. Поруч лежав букетик маргариток. Не наважувався подзвонити у двері її квартири. Сподівався, може, вона вийде. Не дочекався...

Він приїде сюди знову. З букетиком маргариток. Для Маргарити. Колишньої коханої. Зрадженої ним. До тієї, перед якою має покаятися...

...Ярослав закохався «не в ту» дівчину. Він - син батьків-чиновників. Маргарита з простої сім’ї. Мама працювала в бухгалтерії на підприємстві, батько - водієм. 

- Що, романтика в голову б’є? - запитав батько, довідавшись про синове захоплення.

- Залиши Ярослава в спокої, - мовила матір. - У його віці всі закохуються «не в тих». Це мине.

- А якщо не мине? Ми - люди статусу, а та дівка...

- Я поговорю з Ярославом.

Він пообіцяв матері більше не бачитися з Маргаритою. А сам потай ходив на побачення до коханої. Нічого не розповідав їй про сімейні розбірки. Гадав, минеться. З часом батьки зрозуміють...

Але в батьків були інші плани. Петро Миколайович хотів поріднитися з керівником сусіднього управління. У того була донька. Мовчазна, трохи дивакувата. Подейкували, слабість якусь має. Але Ярославові батьки на те не зважали. Головне, що родина і впливова. Це саме те, що потрібно Петрові Миколайовичу та його дружині.

- Ярославе, до нас у вихідні гості прийдуть. Станіслав Іванович з дружиною та донькою. Будеш кавалером для Анжели, - пожартувала матір.

- О, ні! Тільки не це. Ти ж знаєш, Анжелка... вона трохи якась...

- Це не обговорюється. Тим паче, скоро на роботі в батька буде серйозна перевірка. А Станіслав Іванович, якщо треба, може багато чого вирішити...

...Маргарита ошелешила Ярослава:

- Я вагітна.

- І... що ми будемо робити? 

- Розпишемось. Ти вже працюєш. Я через два місяці диплом отримаю. А потім станемо батьками.

Ярослав повідомив новину своїм рідним. Ті змінилися на обличчі.

- Значить, так, Ярославе, більше до тієї дівки - ні ногою, - відрубав Петро Миколайович. - Якщо хтось про щось буде запитувати - зустрічаєшся з Анжелою. Завтра ж запросиш її в кіно чи в кафе. Ми - люди зі статусом, партійні, а ти таке вчудив. У тебе попереду кар’єра. Невже хочеш життя собі зіпсувати? Я все сказав. Мама зі мною згідна. Якщо та дівка буде рипатися - пошкодує. Ти мене знаєш.  

Ярослав знав: батько слів на вітер не кидає. З Петром Миколайовичем ніхто в контри не вступав. Потім проблем не оберешся.

Петро Миколайович через свого водія, якому довіряв, передав Маргариті гроші на аборт...

...Ярослав таки одружився на Анжелі. Кохання? Його не було. Він потай ненавидів свою дружину. Незграбна. Нецікава. Бувало, сяде й дивиться в одну точку. Ярославові аж моторошно ставало.

Тесть із тещею робили зятеві щедрі подарунки. Ярослав змирився з дивацтвами Анжели. Часто їздив у відрядження. І там «відривався». Шукав утіху з чужими жінками в чужих містах.

Дітей у подружжя не було. Чим старшою Анжела ставала, тим більше дратівливості було в її характері. І мовчазності. Тижнями сиділа в квартирі. 

Він залишив би Анжелу, але терпів заради кар’єри, статків, статусу. Про Маргариту не згадував. Просто викреслив її зі свого минулого... 

...Грошей у водія Петра Миколайовича Маргарита не взяла. Батьки заборонили й думати про аборт. І не хотіли, аби родина чиновника дізналася, що донька народжуватиме. Після закінчення навчання відправили до бездітних родичів у далеке містечко. Там і народила хлопчиків-близнюків. І осіла на тривалий час.

Зрідка приїжджала додому. Сусіди запитували, чи заміжня Маргарита, бо її чоловіка ніколи не бачили. Батьки викручувалися, мовляв, дальньобійником працює, рідко вдома буває. Насправді ж Маргарита заміж не вийшла...

...Анжелина хвороба прогресувала. Час від часу її поміщали в психіатричну лікарню. А тесть, традиційно, щедро винагороджував терпіння свого зятя...

Невдовзі змінилася система. Петро Миколайович із шанувальника комуністичного ладу став ревним християнином. Разом із дружиною ходив до храму, хоча донедавна не знав, як туди двері відкриваються. Ярослав з приводу цієї метаморфози іронізував, мовляв, батьки гріхи замолюють.

Станіслав Іванович також «перефарбувався» у патріота. Зберіг посаду. Для Анжели найняли доглядальницю. Ярослав часто не ночував удома. Обидві родини знали про його походеньки. Але робили вигляд, що нічого не сталося. Хвилювалися тільки, аби Ярослав не завів на стороні «неформальних» дітей.

...Близнюки виросли, закінчили школу. Вступили на навчання в рідному місті Маргарити. Вона з синами повернулася додому після смерті батька. У матері з серцем було погано. Тому й покликала доньку додому.

Маргарита влаштувалася на роботу в школу. Коли хтось запитував про чоловіка, казала, що розлучилася. Сини правду про своє народження знали. Тому тему батька оминали.

Маргарита своїми хлопцями гордилася. Вродливі. Розумні. А, головне, добрі.

- Дякувати Богу, що внуки не вдалися в рід того ірода, - так матір Маргарити відгукувалася про Петра Миколайовича. - Таких золотих дітей хотів стратити. І синок його не кращий. Не заступився.

...А Ярослав овдовів. Анжела наковталася таблеток. Не врятували.

- Ти того... якщо хочеш - одружуйся вдруге. Ми не проти, - радив тесть.

- Дякую. Я ще від першого одруження не відійшов.

...Колишній водій Петра Миколайовича впізнав Маргариту. На ринку з синами побачив. Хоча, почав «закладати», проте око мав пильне.

- Вона... точно вона, - промимрив сам до себе.

Не терпілося зустрітися з Ярославом. Розповісти новину і заодно попросити позичити «на прожиття». Тобто, на пляшку. А ще...

Під час зустрічі чолов’яга простягнув Ярославові радянські купюри.

- Це що за сувеніри, Миколайовичу?

- Це - гроші, Ярославе. Колись ваш батько передав їх Маргариті на аборт. Вона не взяла. А я - людина чесна. Не витратив, беріг.

- А чому батькові не сказали й не повернули грошей?

- Боявся, аби з роботи не вигнав. Сам знаєш, яка натура в Петра Миколайовича. А коли він у гніві... Але це ще не все. Я бачив Маргариту. З дітьми. Гарні хлопці. Близнюки. Може, то ваші діти, Ярославе.       

- Яка Маргарита? Ви її коли востаннє бачили? Двадцять п’ять років тому? Привиділося вам.

- Може, й так... Ви мені на «прожиття» кілька гривень не позичили б?

Проте щось тенькнуло в Ярославовій душі. Грошей Маргарита не взяла. Отже, дітей, мабуть, не позбулася. Може, це справді його сини. А якщо Миколайович помилився з перепою? 

Ярослав припаркував автівку неподалік під’їзду Маргарити. На лавці сиділи дві літні жінки.

- Добрий день, я шукаю Маргариту Іванівну. Здається, вона тут живе.

- А, вчительку нашу? Певно, вступника маєте. Вона, кажуть, гарно дітей до вступу готує.

- Е-е-е... так... вступника... А... діти в неї є?

- Два хлопці. Такі слічні. Вітаються завжди. Дай, Боже, кожному таких. Шкода, що з чоловіком не станцювалося. Знаєте, вона довго жила далеко звідси. Там заміж вийшла. А він жодного разу сюди навіть голови не показав...

Літні пані не проти були ще побалакати. Але Ярослав подякував і завів автівку...

...Він кілька разів приїжджав до будинку, де живе Маргарита. Бачив її з синами. Але так і не наважився заговорити. А на сидінні в автівці знову в’янув букетик маргариток…

Ключ від щастя

Кава гірчила, мов життя. Ксеня, зазвичай, кладе в горнятко трішки цукру. Але не цього разу. Може, гіркий напій «перегірчить» її настрій... А за вікном  витанцьовував шалений вітер. Хмари зачіплювалися за дерева й сусідні будинки. Дощ вистукував по шибі хаотичну мелодію. Їй шалено хотілося сонця! Як у нинішньому сні...

Білий птах з ключем у дзьобі. Це був голуб, а, може, голубка. І сонце - яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик... Дзвінок будильника обірвав сон.

На календарі - «улюблене» число - має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І, заодно, перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти, начебто, щось поцупили. А, може, й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.

Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня - материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» - маленькою Ксенею... 

...Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десяток років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував з чужими жінками.

- А скільки того життя?! - відповідав на її докори.

Згодом у Вадима «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.

Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».

...Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло. 

...Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла. 

Ксеня - психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.

- Може, мені професію змінити, якщо не можу дати ради сама собі? - якось запитала Лілю.

- Хірург також не може сам себе оперувати.

- Порівняла...

- Невже страждаєш за колишнім благовірним?

- Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто... я, наче, винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.

...Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.

У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля річки - великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що каміння - живе. Воно «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» - камінь, який, мабуть, уже «дорослий».

- А чому тьотя щодня сама тут сидить? - запитало дівча в батька.   

- Не знаю.

- Можна я запитаю?

- Любопитній Варварі...

Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.

- Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?

Мала кивнула головою.

- Він - теплий і чарівний.

- Але ж твердий.

- Я плед маю.

- А чому він чарівний?

- Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.

- Це така казка?

- Ні, це правда.

Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.

- Мар’янко, не мороч голову.

Але дівчинці було цікаво.

- А як вас звати? - запитала.

- Ксеня.

- Гоцулка Ксеня, - пожартував незнайомець.

- Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.

- Я - Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?

Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А, бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.

- Ви її не прив’язуйте до себе, - попросив Михайло. - Ми роз’їдемось, а Мар’янка... Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча, дивно. Зазвичай, вона сторониться жінок.

Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.

- У мами - маленький хлопчик. І вона з нами не живе, - наче, підслухавши Ксенині думки, пояснила дівчинка.

...Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона - також.

Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка завагітніла від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вікторія погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.

Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?

- А ви звідки? - поцікавилась Ксеня.     

Виявилось, з одного міста.

Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку. 

- Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, - мовила Мар’яна. - Прийдете? 

Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.

Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.

- Це - мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.

Ксеня розгубилася.

- Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, - пояснив Михайло. - А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо...

...Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідуть «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка - дружна родина.

А ключ... Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він - ключ до її щастя... до їхнього щастя...

«Я простила тобі, брате...»

Мирослав був при посаді та при статках. Тому, коли став удівцем, не одна молодиця задивлялася на вільного чоловіка. Навіть молоді дівчата були не проти заміжжя, незважаючи, що після смерті дружини залишилося двоє дітей.

Але Мирослав не уявляв, що Ігор та Аліса можуть кликати чужу жінку мамою. Та й сильно кохав свою Ларису. У них любов була ще зі школи. І все, чого він домігся, - заради неї.

Коли дружини не стало, Мирослав ще більше почав працювати. Намагався таким чином хоча трохи забути про втрату. А вдома дивилась на нього маминими очима донька. І запитувала, як це робила Лариса:

- Знову багато справ на роботі? Ти пізно повернувся.

Ігор - старший за сестру. Жорсткіший. Сентименти не для нього. Йому здавалося, що батьки більше люблять Алісу. Не злюбив сестру, щойно  її привезли з пологового будинку. Його дратувало, коли маленька плакала. Коли згодом хотіла з ним бавитися. Аліса тягнулася до брата, а він її відштовхував. Хоча, причин не було. Батьки різниці між дітьми не робили. Просто, як жартував Мирослав, Ігор у свою бабусю вдався. А тій нічого ніколи не подобалось. І ніхто...   

...Ігор одружився на доньці колишніх Ларисиних знайомих. Мирослав не був у захопленні від цієї родини. Вважав їх нещирими і скнарами.

- Їм світу мало, - казав покійній дружині, оскільки ті вічно скаржилися на життя й заздрили вся і всім.

Ігор пішов у зяті - Тамара була єдиною донькою. До батька навідувався не часто. Невістка приходила ще рідше. З Алісою Тамара спільної мови не знайшла. Мабуть, Ігор накоськав проти сестри. 

...Мирослав занедужав раптово. Лікування мало що давало. На всяк випадок вирішив розділити майно та бізнес між дітьми. І просив Ігоря, аби той турбувався про молодшу сестру.

- Обіцяй мені, сину. Крім тебе, в неї більше нікого нема. 

- Та нічого з твоєю Аліскою не станеться.

- Ігоре, чому ти до неї так неприязно ставишся?

- А вона що, маленька?! На першому курсі інституту навчається, а не в першому класі.

- Значить, не обіцяєш...

- Обіцяю, тату, обіцяю.

- Дивися, Бог все чує і бачить.

- Відколи це ти побожним став?

...Після смерті Мирослава Ігор з дружиною переселилися до батьківської квартири. Алісиної згоди ніхто не запитував. Хоча, Мирослав квартиру залишив доньці. А Ігореві - заміський будинок.

Тамара відразу взялася господарювати. Фотографії чоловікової родини поскладала в коробку. Натомість, поставила свої.

- Ти навіщо це робиш? - запитала Аліса.

- Бо я тут живу!

- Це ж мамині й татові світлини, а тут - бабуся з дідусем, а це...   

- Слухай, мене твій цвинтар не цікавить.

Частим гостем була Тамарина матір. Любила всюди заглянути, покерувати. Із заздрістю згадувала про стосунки між Мирославом і Ларисою.

- А моєму благовірному аби шлунок був повний, - скаржилася Алісі. - Ось ти хлопця маєш?

- Так, зустрічаюся.

- Думаєш, він кращий за інших? Залицяються, золоті гори обіцяють, а потім...

- Ви ж самі кажете, що мій батько був не таким...    

Тесть з тещею під’юджували Ігоря:

- Поки твоя сестра заміж не вискочила, треба якось її частку в бізнесі на тебе переоформити.

- Як?!

- Придумай щось. І ми будемо мізкувати.

- Але ж батько...

- Твій батько вже на небі. А вона приведе якогось спритника, він і вас із квартири спровадить, і все до рук прибере. Аліса до бізнесу не надається.

- Що я можу зробити?

- Посвари їх хоча би...

- Та я не знаю того хлопця.

- То дізнайся, хто він.  

...Аліса поверталася під вечір додому. Раптом якийсь молодий чоловік кинувся її обіймати. Ледве відбилася. А згодом фото з цими обіймами потрапили до рук Славка - Алісиного хлопця.  

Пробувала пояснити, що, мабуть, це якийсь немудрий розіграш. Але Славко й чути не хотів...

Якось Аліса побачила вельми заклопотаного брата. Запитала, що трапилося. Сказав, що бізнес йде погано. Ліпше продати, поки не пізно. Бо потім, крім боргів, нічого не дотечеться. Але треба переоформити документи. Зробила, як сказав Ігор...

...Розмову між братом і братовою почула випадково.

- Що ж, хлопець від твоєї Аліси пішов, бізнес в неї забрали. Гарно все мої батьки придумали, - хвалилася Тамара.

- Це правда?! - запитала в брата Аліса. - За що ви мене так ненавидите?

Той у відповідь недобре усміхнувся...

Аліса вибігла на вулицю. Було образливо, важко, самотньо. Бродила містом. Додому йти не хотіла. Присіла на лавку. Заплакала.

Хтось легко доторкнувся її руки. Молода черниця тихо запитала:

- У вас щось трапилося?

Аліса рваними фразами розповідала про свої перипетії.

- Бог добрий і терплячий, - мовила черниця. - Але рано чи пізно кожен отримає плоди, які виростив.

...Аліса залишила навчання і світське життя. Вирішила податися в монастир. Її ніхто з домашніх не відмовляв. А в інституті це всіх здивувало. Радили добре обміркувати, зважити. Але вона вже свій вибір зробила...

Тамара літала на крилах. Ігор також не приховував задоволення. Вони отримали все...

...Гроші йшли їм до рук. А щастя... Двійко дітей Тамара виносити не могла. Лікарі давали надію на третю вагітність. Минув час. Але дитячий сміх так і не задзвенів у їхній багатій оселі.

Сім’я статки мала, а радості - ні. Ігор став замкнутий. І ще скупіший. Бувало, покрикував на дружину, що та тратить на себе багато грошей.

- А що, маю на благодійність віддати? 

- Дитину треба було народити.

- То це я винна?!

Тамара Ігоря ревнувала. Боялася, аби не знайшов іншої жінки. Злостилася, коли десь затримувався. Влаштовувала скандали. Навіть стежила за чоловіком.

Після чергового скандалу Ігор запропонував:

- Давай, усиновимо дитину. Може, в твоїй голові розвидниться.

- Ага, якась наркоманка чи алкоголічка народила, а я повинна мучитися?

- Чому ти про всіх думаєш тільки погано?

- А ти? Забув, як вчинив зі своєю сестрою?

Про Алісу Ігор намагався не думати й не згадувати...

...Останнім часом Ігор зачастив до храму. Здоров’я підупало. Батьки відійшли рано, тому хвилювався, бо хотів ще жити й жити... У великі свята їздив до монастирів. Бухгалтерка порадила. Марія Іллівна була для Ігоря авторитетом. Працювала з ним довго. Справи вела добре - ніколи не підвела.

Цього разу зібрався до монастиря в сусідню область. Кликав з собою Тамару. Але в неї були інші плани.

Ігоря охопило дивне відчуття щойно переступив поріг святині. Забилося серце, наче мало щось трапитися.

Закінчилася Служба Божа. Вийшов на вулицю і... На нього глянули такі знайомі очі. Мамині... У цієї черниці мамині очі. Чи просто здалося? Зашуміло в голові. Сперся на кам’яний паркан. Хтось простягнув пляшку води.

- Сестра... тут була моя сестра, - мовив, оглядаючись довкола.

- Пане, з вами все гаразд? - запитала літня прихожанка.

Повернувся до монастиря. Горіли свічки. Молилися декілька людей. Мимо пройшла черниця. Ні, це не вона. І це не та...

Глянув на годинника. Пора їхати додому. Поволі йшов монастирським подвір’ям. Не залишало відчуття, наче хтось спостерігає за ним. З вікна келії дивилася услід Ігорові Аліса. Щоправда, теперішнє її ім’я Марія.

- Я простила тобі, брате, - прошепотіла крізь сльози й перехрестила йому дорогу...  

Хлопчик із сивинами на скронях

Коли стих вітер, здалося, наче вечір накинув на її плечі невидимий шалик. Поспішала додому. Хотілося плакати. Хоча, знала: легше не стане. Сльози не повернуть втрату людини, яка зігріла її світ щедрим, стиглим теплом.

...Про себе називала його хлопчиком із сивинами на скронях. Між ними були дивні стосунки, велика різниця у віці й жодного інтиму.

- Зараз почуття «плутонічні», а у вас платонічні, - жартувала подруга Віка. - Як у романах.  

- Левко до мене, наче до доньки ставиться. А якщо й має якісь інші почуття, то мовчить.

...Олеся хотіла стати журналісткою або письменницею. Так загадала собі в школі. Твори гарно писала. І вірші. Але вступила на факультет іноземних мов. Батько настояв.

Після закінчення вишу влаштувалася в агенцію перекладачем. Там і познайомилася з Володимиром. Прийшов робити переклад документів. Можливо, стосунки з ним не витанцювалися б, якби... Якби не втратила батька. Хворів. І одного ранку не прокинувся...

Тепер біля маминої могили була й татова. Батько виховував Олесю з п’ятнадцяти років. Ріднішої душі в неї не було. Тому й погодилася на пропозицію Володимира вийти за нього заміж.

Свекри сприйняли Олесю холодно. Через те, що хотіли багату наречену. Бо самі не бідні. Закордонну родину мають. А в Олесі лише квартира неподалік центру міста. І порожній гараж. Автівку продали, бо татові на ліки треба було. А ще майбутня невістка не хотіла весілля.

Володимир виявився ревнивим і скупим. Звітував матері, що купили, скільки потратили. Свекруха дорікала Олесі, що та фітькає гроші й ні до чого не навчена.

Коли Олеся затримувалася на роботі, вдома очікував скандал. А після цього Володимир демонстративно телефонував матері й напрошувався на вечерю.

Якось почула пораду свекрухи синові:

- Поки дітей нема, забирайся від неї. Толку з того, що на роботі допізна пропадає. В сімейному бюджеті цього не видно. Якби ми не допомагали...

Олеся сама завела мову про розлучення. Володимир не впирався. А кількома днями пізніше дізналася, що вагітна. Сказала Володимирові. Той зірвався на крик, мовляв, не вірю, що це моя дитина. Недаремно розлучитися захотіла. А тепер, коли коханцеві стала непотрібна, зізналася у своєму гріху.

- Який коханець?! Про що ти?

- Той, з яким на роботі затримуєшся. І не смій нікому казати, що це моя дитина. Не треба мені чужого сорому.

Їх розлучили швидко. Олеся почувалася зрадженою і самотньою. Лише подрузі Вікторії могла поплакатися.

- Що мені робити? - запитала.

- Народжувати.

- Володимир відрікся від дитини.

- А ти, коли народиш, тест зроби. Доведи йому. І не впадай у депресію. Це не те, що тобі зараз потрібно.

- Можна впасти в депресію, а можна впасти з...

...Олеся стояла посеред мосту. Вона все обміркувала. Попросила вибачення в ненародженої дитини. Було лячно. Розуміла, що зважилася на великий гріх. Але жити так далі не може і не хоче. 

Звечоріло. Похолодало. На мості не було людей. Тільки якийсь чоловік пройшов мимо неї. Пора. Збиралася ступити у вічність, та раптом хтось з усієї сили шарпнув її за руку. Отямившись, побачила обличчя незнайомця і зорі...

- Дівчино, що ви задумали? А якби я не обернувся? Не встиг?

- Навіщо ви мене зупинили? - запитала й розридалася. 

- Плачте. Скільки стачить духу. Я відведу вас додому.

...У її рятівника Левка Петровича - своя невтішна історія. Тепер він заможний і поважний. А колись, в часи тотального дефіциту та безробіття, доводилось добряче крутитися, аби сім’ю прогодувати. Щойно почали їздити на заробітки, подалася за кордон дружина. Леся гарною була. Запізналася з іноземцем. З Левком розлучилася, там вийшла заміж. Забрала доньку. Людочка ще малою була. Він дозволив вивезти дитину. Тепер кається. Люда від нього відвикла. У неї інший батько і молодший брат. Вона любить свою нову родину. Про Левка згадує зрідка. Торік Леся приїжджала в гості до своїх батьків. А в Люди не знайшлося часу. Левко сам поїхав би до доньки, але колишня дружина проти. Мовляв, захоче Люда, сама дасться чути.   

Вдруге не одружився. Багато працює. Любить гуляти вечірнім містом. Так швидше минає час...

Левко Петрович привіз Олесю додому.

- Розповідайте, що у вас трапилось...

Він урятував їй життя. Ні, двоє життів. І тепер...

Левко Петрович не афішував своїх стосунків з Олесею. Та й стосунками це не можна було назвати. Допомагав матеріально. У вихідні запрошував куди-небудь поїхати. Любив маленьку Анютку. Жартував, що молодіє біля гарних дівчат...

- Ти кохаєш його? - запитувала Віка.

- Він мені в батьки годиться.

- А мені, здається, любить тебе.

- Ніколи не казав про це.

- Ти чула, що твій Володька одружився й виїхав з країни?

- Не чула. І який він мій?

Левка Петровича Олесині сусіди сприймали за родича. А от на його роботі пліткували, мовляв шеф завів молоду коханку. Й гадали: дитина його чи ні?

Олеся ніколи не була у Левка вдома. Знала, де його будинок. Проте у гості не запрошував. А ще завжди кликала Левка на «ви».

...Левкова донька народила первістка. Леся зателефонувала й повідомила.

- Я хочу побачити внука. Буду збиратися в дорогу.

- Ні! Левку, вкотре повторюю: якщо Люда захоче, то... Я тобі їхнє фото вишлю.

- Чому ти налаштовуєш доньку проти мене?  Я хотів би подарунки купити. Я...   

- Нам нічого не треба, - перебила Леся. - А от заповіт залиши. Дійшли чутки, що молоду пасію завів. Дитина часом не від тебе? Як кажуть, сивина в голову... Такі ви, чоловіки. Зрадливі й непевні. На все начхати. Ах, це ж модно з молодими дівками водитися...

- Ти мене остаточно переконала, як із майном вчинити.

Леся цього не почула - поклала слухавку.

...Левка не стало раптово. Серце прихопило. Ні доньки, ні внука так і не побачив.

Олеся нічого не знала. Чекала його дзвінка. Натомість, її потурбував незнайомець. Представився нотаріусом. Повідомив сумну новину й про те, що Левко заповів їй гроші.

- Там доволі солідна сума. Нам потрібно зустрітися...

...Олеся часто навідувала Левкову могилу. А невдовзі після його смерті побачила там двох жінок. Зробила вигляд, що прийшла до сусідньої могили.

- Я не знала, що він майже весь бізнес продав, - нарікала старша. - А гроші, певно, на ту дівулю пустив. Добре, хоча квартиру й дачу не протринькав. Думала, всього більше дістанеться. Що за батько в тебе?!

- Нічого, нерухомість продамо. За все це можна гарні гроші виручити. І машина недешева... Може, пам’ятник на могилу поставити?

- Навіть не збираюся тратитися... 

Олеся здогадалася: це - колишня Левкова дружина і його донька.   

...Олеся замовила пам’ятник. Посадила квіти.

- Це дуже мало, що я можу для вас зробити, - мовила, дивлячись на Левкове надмогильне фото. - А ви для мене стільки добра зробили. Анютка сумує за вами...

...Рядки вірша прийшли мимохіть.

Хлопчику з сивинами на скронях,

Ти молодший за себе на тисячу літ.

Добрим серцем і добрим словом

Ти зігрів мій холодний, незатишний світ...

Я свій гріх сполоскала у чистих джерелах,

Не ступила у безвість буття...

Ти в галактиках зараз далеких,

Без тебе в душі пустота... 

Вона перше у вірші назвала Левка на «ти»...