А дива таки бувають...

- Знаєш, зайчику, див не буває. Їх вигадали байкарі. Підростеш, сам зрозумієш. Де ж твоя мама? Знову повернеться пізно.    

Сусідка Віка вкотре залишила Матвія у Вероніки. Віка - медсестра. Після роботи ходить уколи робити «на дому», масажі. Зарплати не вистачає.

Малий заснув. Вранці вставати до садочку. 

Віка вважає: їй у житті не пощастило. 

- Ще буде все добре, - не раз повторяла Вероніка. - На все свій час, Віко.

- Час - чоловічого роду. Значить, зрадливий...

Вероніка з Вікою заселились в будинок майже одночасно. Дві квартири, розташовані поруч, продавав один власник. Виїжджав з родиною за кордон.

У Вероніки - трикімнатне помешкання, у Віки - двокімнатка. Старша і молодша сусідки одразу подружилися. А ще у них був маленький Матвій, якого обидві любили. Вероніку хлопчик називав Нікою. Не тіткою. Просто Нікою...

У них обох донедавна було інше життя.

Вероніка жила в заміському будинку. Виховували з чоловіком доньку Лілю. В Ростика був бізнес. Ліля вийшла заміж у двадцять два. А через рік Ростика не стало.

Вероніка досі не вірить, що в чоловіка були борги. Упевнена, це щось накрутив його партнер. Ростик з Володимиром були друзями. Мали спільну справу. Все було добре, поки жив Ростик.

Володимир заявився до Вероніки невдовзі після похорону чоловіка. Приніс погану звістку, мовляв, вибач, але тобі нічого не дістанеться. Потрібно борги повертати. Фірму виставляє на продаж. Аби ще виручених грошей вистачило.

- Ростик нічого про борги не казав, - здивовано мовила Вероніка.

- А він нікому не розповідав.

- Кому ж він винен? Банкам?

- Серйозним людям.

- Бандитам?

- Бізнесменам.

- Він нічого ні в кого не позичав.

Володимир поспішно видякувався.

Продавши бізнес, колишній Ростиків партнер і товариш зник з міста. До Вероніки дійшли чутки, що поклав до кишені гарні гроші. 

Наступний неприємний сюрприз очікував від доньки. Ліля заявила, що хоче жити окремо.

- Ми з Юрком вирішили...

- По-перше, будинок мій зять не зводив. А, по-друге, моя думка вам не цікава?

- Це й моя хата, мамо. І я маю право...

Вероніці шкода було прощатися з будинком. Тут вона була щаслива. Тут багато неба, зелені, простору. Ростик все облаштував зі смаком.

Будинок продали. Купили по квартирі. Поділили меблі та інше хатнє начиння. І кошти, що залишилися.

- Тепер у кожного своє життя, - мовила Ліля. - Хоча, мамо, могла би нам віддати більшу частину грошей. Ми - молоді, нам потрібно.

- Я також ще не стара.

Донька образилася. І перестала з матір’ю спілкуватися.

...І у Віки раніше все було по-іншому. Вийшла заміж. Народила сина. Кохала Мирослава.

Все полетіло шкереберть, коли чоловік подався на заробітки. Віка не хотіла, аби він їхав за кордон. А от свекри вважали по-іншому. Їхній старший син уже давненько на заробітках. І своїй сім’ї гроші надсилає, і батькам перепадає. Ласа до грошей свекруха сподівалася, що й молодший син дещо підкидатиме. 

- Матвій ще такий малесенький, навіть року немає, - спиняла Віка Мирослава.

- Не хочу жити на орендованій квартирі. Треба заробляти на свою.

...А потім з’явилася Віра. Мирослав познайомився з нею за кордоном. Віра немов причарувала чужого чоловіка. Мирослав зізнався у своєму гріху дружині.

- Чому наш син має рости без батька? Йому лише чотири роки. І, взагалі, як нам далі жити? - запитувала.

- Я куплю вам квартиру. Допомагатиму грішми.   

Віка хотіла накласти на себе руки. І якби не Матвій, хтозна, що могло б трапитись. Він так плакав. Відчував недобре. Це привело її до тями.

Мирослав, як і обіцяв, купив Вікторії з Матвієм житло. Так і стали Вероніка з Вікою сусідками.

Колишній чоловік надсилав Вікторії з сином невеличкі суми. Жінці довелося шукати підробітків.

...Сусідки разом святкували. Допомагали одна одній. Часто готували на дві сім’ї. 

Вони так і не познайомилися з іншими мешканцями будинку. Та й не хотіли. Люди люблять заглядати в потаємини чужих душ. А їм не хотілося розповідати про своє минуле. Винятком став сусід, що жив поверхом нижче.

Вікторія жила на третьому поверсі. Дмитро - на другому. Біля їхніх вікон росло велике дерево. Коли було вітряно, гілля билося об шиби. Вікторія зверталася за допомогою у відповідні організації. Але хто її там слухав? Останньою надією був сусід.    

Дмитро владнав проблему. А Вікторія пожартувала:

- Тепер я ваша боржниця. Запрошую на каву.

- А борщем нагодуєте? Я зелений люблю.

Якось у квартирі Віки зіпсувався кран у кухні. Вероніка  попросила Дмитра виручити сусідку.

Після цього вони утрьох смакували кавою. Матвій показував гостеві свої машинки. У деяких не вистачало коліс. І Дмитро їх став припасовувати.

Сусід також жив сам. Був розлучений. Мав дорослого сина, який за контрактом працював за кордоном.

- Скоро Славко приїде додому на кілька днів. Після цього - ще пів року роботи за кордоном і контракт закінчується. Син не дуже втішний з того, - з відтінком смутку розповідав Дмитро. - Він - добрий, тямущий хлопець. З дівчиною тут зустрічався. А вона вискочила заміж за його товариша. Тому й подався у світи, аби все забути...  

...Вероніка нікого не запрошувала додому на свій день народження, хоча це був вихідний. Лише Віку з Матвієм. І сусіда з нижнього поверху.

- Дякую. Але мій Славко вчора ввечері приїхав, - сказав Дмитро. - Ми тут...

- То приходьте із сином.

Забава у маленькій компанії була душевною. А ще Вероніці телефонували й вітали родичі, знайомі, співробітники. Мовчала тільки донька...

...Дні, тижні, місяці минали швидко. От і зима. Незабаром новоріччя.

- Може, нам сусіда запросити, - подала ідею Віка. - Матвієві буде веселіше у чоловічій компанії.

- Чому б ні? 

Дмитро з радістю прийняв запрошення. Навіть обіцяв ялинку привезти. Але напередодні Нового року мов у воду канув. Вероніка сусідові телефонувала. Він був поза зоною досяжності.

Зустрічали Новий рік утрьох: Вероніка, Віка й Матвій. Щоправда, малий о дванадцятій солодко спав.

Вероніка з Вікою привітали одна одну. Побажали, аби рік новий був благополучним та прихильним. І кожна думала про одне - про свою самотність. А ще Вероніка згадувала колишнє життя. Біля їхнього будинку росли декілька ялинок. Ростик прикрашав їх ілюмінацією. Вони запалювали бенгальські вогні... 

Віка очікувала, що Мирослав у новоріччя згадає про сина. Але він не дався чути. 

У новому році для Вероніки й Віки нічого не змінилося. Крім чисел на календарі. А ще випав сніг, якого в грудні майже не було...

...Утрьох святкували й Різдво. Аж на другий день свят об’явився Мирослав з подарунком для Матвія. 

За день до Старого Нового року у квартиру Вероніки подзвонили. Відчинила. На порозі стояла... ялинка.

- Вибачте, - ніякового мовив сусід з нижнього поверху замість «доброго вечора». - Ми... не могли раніше.

Разом з Дмитром був і Славко. Вероніка не знала що й сказати.

Дмитро пояснив: його матір живе у селі в сусідній області. Уже в роках. Потрапила до лікарні напередодні новоріччя. Щойно про це повідомили, поїхав до матері.

- І Славко відразу поїхав до бабусі. Їй уже полегшало. От ми й удома. Кличте, Вероніко, своїх сусідів. Будемо прибирати ялинку. А завтра разом зустрінемо Старий Новий рік.

...Під запізнілою ялинкою були подарунки для Матвія, Вероніки та Віки - від сусідів з нижнього поверху.

Вероніка, крім іншої смакоти, приготувала із замороженого квасцю й зелений борщ, який розхвалював Дмитро.

Про щось перешіптувалися Славко з Вікою.

- Здається, моєму синові подобається ваша сусідка, - тихо мовив Дмитро Вероніці. «А ти подобаєшся мені», казали його очі.

- Де Матвій? - спохватилася Віка.

- Певно, заснув в іншій кімнаті, - відповіла Вероніка. - Зараз погляну.

Скрутившись калачиком, Матвій спав. Поруч лежав пожежний вертоліт, подарований Славком. Вероніка накрила малого коциком. І прошепотіла:  

- Знаєш, зайчику, а дива таки бувають...

У сон прийшла мама з далекої зірки

...Ще одне Різдво... Пригадуєш себе маленькою. Гілка сосни замість ялинки. На ній цукерки та іграшки. Смаколики довго не «живуть». У фантиках - вата. Буцім цукерки. Вбрана сосна стоїть до Водохреща.

Сосна пахне холодом і лісом. Світ - морозом. Хата - хлібом й пирогами.

Мама завжди місила тісто в нецьках, в яких тебе купала немовлям.

А піч - казкова, магічна. Черінь пашить жаром. Наповнює ванькір теплом і смачним ароматом.

Небо зоряне й високе. Там живе Різдво. У Святвечір воно заходить до хати разом із ангелами, молитвами та пшеничним снопом, який ставлять на покутті під образом Святого Миколая.

Дід Ілько приніс меду для куті зі своєї пасіки. Мед схожий на стигле сонце в слоїку. Додає куті смаку літа.

Розговівшись, кутю ставлять біля снопа на покутті. Для душ. Вони прилітають з Небес, може, вночі, а мо’ над рання. Також розговляються...

...Різдво... Очікуєш дива...

...Невидимими слідочками дитинства прийшла у сон мама. Із далекої зірки. А ти в сні - дівчатко. Мама щось казала. Гладила по голові. Як гарно й щасливо!

Прокидаєшся. Різдво заглядає у вікно новим днем. Диво було - мама у сні в Святу ніч...

Дзвінок від ангела

На старій телефонній будці було безліч «автографів»: хтось надряпав номер телефону, хтось написав «Оля+Коля=любов», іший намалював сердечко... Біля одного з номерів був напис: ангел. Іржа «з’їла» першу цифру і половину другої. Та й телефонного апарату в будці вже не було. Будки доживали свій час.

«Шкода, що не можна зателефонувати ангелові», - подумала Таня. І стало ще сумніше.

- Ви щось загубили? - запитав молодий незнайомець у розгубленої дівчини, яка роззиралася довкола себе.

- Загубила... номер телефону до ангела.

Тепер він дивився на дівчину розгублено і з цікавістю водночас.

- У вас щось трапилось?

Трапилось...     

...Таня знала, що мачуха її не любить. Та й Поліна цього не приховувала. Своїх дітей у Поліни не було. І вона їх не хотіла.

Павло привів Поліну в їхню квартиру через два роки після смерті дружини. Таня була не проти, аби батько влаштував особисте життя. Але не з цією дівицею. Вона була лише на декілька років старшою за Таню. І абсолютна протилежність покійній Надії.

Найперше, за що взялася Поліна, - викидати речі покійної.

- А навіщо це шмаття буде тут валятися? - відповіла на Танине запитання.

Дівчина забрала материні речі до своєї кімнати. А Поліна кинула навздогін:

- Тепер я тут господиня. Втямила?

Таня була студенткою. Павло мав непоганий заробіток, тому не шкодував грошей для доньки. Тепер же Поліна істерила, що Таня дорого обходиться.

Павло намагався мирити доньку з мачухою, але з цього нічого не виходило.

...Таня нарешті вирішила познайомити батька зі своїм хлопцем. Володя натякав на одруження. Але Таня хотіла спершу отримати диплом, влаштуватися на роботу.

Володимир працював звичайним клерком в установі. Але був амбітним. І запевняв, що неодмінно зробить кар’єру.

Павлові ймовірний претендент на руку єдиної доньки не вельми припав до душі. Особливо, його вихваляння самого себе. А от Поліна поїдала Володимира очима. Молодий, вродливий, перспективний... І якось «ненароком» розлила на гостя сік.

- Ой, я зіпсувала твою сорочку, - манірно закотила очі. - Давай, заперу.

Володимир віднікувався, але Поліна майже силоміць потягнула хлопця до ванної.   

Після «порятунку» сорочки обоє повернулися трохи збентежені. Але на це ніхто не звернув увагу.

Володимир не раз заводив із Танею розмову про Поліну. Розпитував про те, про се...

...Ось і закінчилося навчання. В Тані була економічна освіта. Проте вчорашній студентці знайти роботу непросто. Тітка Марія, мамина рідна сестра, допомогла влаштуватися в одній з організацій на посаду «старша, куди пошлють», а далі буде видно...

...Павла з сімейством двоюрідний брат запросив на хрестини свого першого внука. Жив у райцентрі. Поліна їхати відмовилася. Сказала, що погано себе почуває. Після роботи зайшла кафе і ось наслідки...

- Мені, хворенькій, буде сумно самій, - скривила жалісливу гримасу. - Коли ви повернетесь?    

- Завтра під обід, - пообіцяв чоловік.  

Поліна помахала через вікно рукою, і коли автівка рушила, аж підстрибнула від радості. Набрала номер телефону і промуркала:

- Котику, я вільна.

Павло з донькою повернулися вранці. Йому ввечері зателефонували з роботи й попросили, аби чим швидше прийшов до офісу. Повідомити дружину про зміну планів забув. І застав її вдома... з Володимиром.

Таню ноги самі винесли з квартири. Було боляче, образливо і ще бозна як... Лапатий сніг вбирав світ у білі шати. Було гарно й казково. Але в Тані перед очима було зовсім інше: зрада, приниження...  

Увечері Таня вперше побачила батька п’яним. А Поліна повзала на колінах і просила пробачення.

- Тату, ні! Такого не пробачають! Ця... зруйнувала твоє життя і моє! Забирай своє, як ти колись казала, шмаття, і йди від нас. Вже!

- Павлику, ти чуєш, що вона...

- Йди, йди, - сказав чоловік.

А Володимир намагався помиритися з Танею. Називав мачуху спокусницею. Але коханий був уже її минулим...

Павло став мовчазним. Довго затримувався на роботі. Благо, після тяжкого похмілля до пляшки більше не тягнуло.

Таня також не поспішала додому. Бродила засніженим холодним містом. Душа ще не переболіла...

...- Дівчино, ви скоро перетворитесь на крижану бурульку біля цього раритету, - знову заговорив незнайомець. І усміхнувся: - От ви про що... Номер телефону ангела. Значить, у вас справді кепські справи. А, знаєте, візьміть мою візитку. Тут - номер телефону. Побуду вашим ангелом.

Таня машинально на клаптику паперу написала й свій номер, хоча незнайомець про це не просив. А його візитку викинула у найближчу урну, навіть не глянувши на неї.

Згодом незнайомець зателефонував.     

- Ви хто? - запитала Таня, почувши у слухавці чужий голос.

- Ваш ангел.

- Хто???

- Тоді, біля раритетної телефонної будки, я не встиг сказати вам своє ім’я. Святослав. А по-батькові Ігорович. Для вас просто ангел...

Святослав викладав психологію в одному з навчальних закладів. Його вважали хорошим спеціалістом, хоча був наймолодшим серед викладачів. Він розумів: у цієї дівчини якісь проблеми. А ще його зачепило, коли вона так безнадійно говорила про ангела.   

Таня відкрила Святославові свою душу. А він їй згодом своє серце. Вони часто й довго розмовляли по телефону. Зустрілися, коли в Тані було день народження. Святослав подарував їй букет квітів і кумедного ангелика. А потім прийшло кохання...

Невдовзі Таня зі Святославом побралися. Очікували народження донечки. Таня й подумати не могла, що нове випробування не забариться...

Вона поверталася з аптеки - купувала ліки маленькій, коли на тротуар влетів п’яний молодик на автівці. Після лікарні потрібна була реабілітація. Найбільше постраждали ноги. Ходити поки не могла.

Студенти бачили свого викладача з дружиною в інвалідному візку.

- Хіба таку можна кохати? - перемовлялися між собою дівчата й безцеремонно стріляли очима на Святослава Ігоровича.

Звідкіля їм було знати, що він Таню на руках носить. Телефонує їй між парами. Поспішає додому до своїх дівчаток. І вірить: терпіння, підтримка та любов - лікують.

- Я - сильна. Я - мушу. Ще трішки, моє сонечко і ми навчимося ходити, - повторювала Таня крізь біль і сльози донечці, виконуючи вправи, рекомендовані лікарем... 

...Це був один із найщасливіших Таниних днів. Вона самотужки пройшлася до ліжечка маленької. Доня сміялася. Щось лепетала, наче все розуміла. А Таня набирала номер телефону свого коханого ангела...  

Магія старої вулиці

Сонце сходило із-за Маньчиної гори. Це звичайний горбок. Але в селі його нарекли горою. Ранок видзьобував крупинки снігу. А зголоднілі за ніч пташки шукали яблука, які ще донедавна поодиноко висіли на безлистих деревах.

Іванка прокинулася рано. В селі тихо, не те, що у великому місті, де вона живе. Але спати вже не хотілося. Її збудив сон. Вона йшла вулицею, де колись жила її бабуся. У сні було так сонячно, щасливо й тепло. А за вікном грудень вбирав у білі холодні шати молоду зиму.

Тут, у селі, жила її подруга Леся. Бавилися разом, коли мама привозила Іванку до бабусі. Тоді було весело, безтурботно. А тепер...

...Іванка й подумати не могла, що так станеться. Дмитро, її чоловік, з яким прожила багато років, пішов до іншої. Молодшої. Сказав, що безтямно закохався. А йому вже сорок п’ять. Як і їй. Вони - однолітки.

З Дмитром було по-різному. Ревнував. Бувало, скандалив. Через те Іванка не стала художницею. А могла. В неї хист. Інститут закінчила. Зараз працює викладачкою. Навчає художньому ремеслу студентів.

Колись брала участь у виставках молодих художників. Винаймала дешеву невеличку кімнатку, яку величала творчою майстернею. Тут збиралися її друзі. У неї було стільки планів...

Після заміжжя Дмитро деякий час терпів її «патлату» тусівку та «художні манси». Так називав творчість своєї дружини.

Іванка працювала художником-оформлювачем на одному з підприємств. Переважна більшість працівників - чоловіки. Дмитро влаштовував скандали від ревнощів. «Дувся», що дружина мріє про славу художниці.

Згодом вдалося влаштуватися на викладацьку роботу. Картини писала, зазвичай, аби подарувати комусь із родичів чи друзів.    

Іванка змирилася з прикрим чоловіковим характером. Але й подумати не могла, що Дмитро таке втне.

- Я йду від тебе, - сказав просто й буденно.

- Куди? - запитала розгублено.  

- Я не кохаю тебе. І ось зустрів її... чудову жінку.

- А син?

- Уже дорослий. За руку водити не треба. За житло не хвилюйся. Буду мешкати в квартирі, яку здаємо у найм. А тобі з сином залишається ось ця.

- Ти все вирішив. Як завжди. Син про зміну твого статусу знає?

- Так.

- І що?

- Образився...

Дмитро пішов. Син відмовився спілкуватися з батьком. Іванці ж було дуже кепсько, впала в депресію.

- Мамо, тобі треба почати писати картини, - радив син. - І кудись поїхати. 

- Не все так просто, Сергійку...

...І ось вирішила поїхати до Лесі. Подруга дитинства недавно овдовіла. Діти в місті. Жила сама. Працювала в сусідньому селі в аптеці. Тримала сяку-таку господарку. Коли Іванка зателефонувала й напросилася в гості, Леся зраділа:

- Ну, нарешті!

...Іванка одягнулася, вийшла надвір. Ноги самі понесли на сусідню вулицю. Її вважали найстарішою в селі. І людей старих тут жило колись багато. А тепер більшість осель порожні. Деякі вже розсунулися. А деякі доживали віку. Вони сутулилися від холоду. А, може, від смутку та самотності. Колись хати були вбрані в чистенькі синьо-голубенькі льолі. «Одяг» вицвів і «зносився».

Іванка пам’ятала багатьох стареньких бабусь та дідусів. Ось тут жила баба Текля. Біля її хати завжди росли мальви. Текля була дуже побожною. Бабуся розповідала Іванці, що в молодості Текля була красунею і жартівницею. Але Іванка не пригадує, аби баба Текля усміхалася. Вона втратила на війні чоловіка. Потім поховала сина. Рідний Теклин брат згинув у сибірах. Текля завжди носила чорну хустину. А в її очах полоскався сум.

Сонце гладило холодним ранковим променем розбиті шибки Теклиної хати. Немов хотіло загоїти ці рани.

- Я намалюю бабу Теклю, що дивиться крізь шибку, в якій відбивається сонце. І усмішку. Вона усміхатиметься сонцю. І мальвам, що ростуть попри штахети...

Іванка незчулася, що розмовляє сама з собою. На невидимій палітрі грудневого ранку наносила перші штрихи майбутнього циклу своїх картин.

...А тут жили баба Якилина з дідом Харитоном. На вікнах Якилининої хати були занавіски з вишитими птахами. Хата зовсім похилилася. Рами повилітали, від давності, а мо’ хтось допоміг. 

- Я намалюю птахи, що вилітають з вікон старенької Якилининої хати...

...А тут жила баба Ганка. Її син був якимось начальником у районі. Кликав матір до себе. Не погодилася. Невістки не любила. Ганка тримала корову. Стару й неповоротку. Зате молоко було смачне. Ганка пригощала ним Іванку. В Ганки було багато глечиків. Мила їх кропивою і сушила на штахетах. Коли худобини не стало, глечики все одно, наче коралі, прикрашали штахети...

...Тут жив дід Охрім. У нього був пес Бобко, кілька курок і розбишакуватий півень...

...А тут Мельники. Їх так називали, бо дід Ілько в млині працював. І син мельником був. Баба Мотря Мельничиха була сива-сива. Мала добре обличчя й лагідні очі. Любила квітчасті запаски. Вона скидалася на бабусь-чарівниць із казок...

...Тут жив дяк. Тут - баба Дарка з дідом Гнатком...

А ось і остання хата. Точніше, хатнисько. Тут жила Іванчина бабуся Маринка. Прийшла сюди в невістки з іншого села. Вона прожила довге життя із своїм судженим Дмитром. Народила двох дітей. Діти виросли, подалися в місто. А бабуся з дідусем завжди їх чекали. А потім чекали в гості онуків. 

Через дорогу від бабусиного обійстя стоїть стара дерев’яна церква. А далі - поле.

Відчула, що змерзла. Пора повертатися.

Ще раз спинилася біля колишньої бабусиної оселі. На місці хати виросли дерева. Певно, вітер приніс насіння. А, може, птахи...

- Іванко, ти куди ходила спозаранку? - запитала Леся.

- Малювати.

- Жартуєш...

Іванка усміхнулася.

...Поїздка до Лесі та спогади дитинства повернули Іванку до творчості. І депресія зникла. Вона зупинятиме на мольберті час, який минає...

...Спершу влаштувала виставку у навчальному закладі, де працювала. А опісля - в картинній галереї. Її роботи мали успіх. Бо мають душу. Леся вклала у них свої дорослі емоції, теплі дитячі спогади, ніжність, смуток. Це надало звичайній сільській вулиці дивної магії. І це був пошанівок пам’яті простих людей, які колись там жили, кохали, народжували дітей, тяжко працювали, старіли, і відлітали з ангелами у позачасся.

Цикл своїх робіт назвала «Магія старої вулиці». На картинах вулиця ожила. Злітали з вікон птахи. Гріли боки на штахетах глечики. Вились дими з коменів аж до зір. Усміхалася баба Текля... З картини на картину перетікало життя, якого вже не було. Очі стареньких дивилися на нинішний світ то сумно, то сполохано, то здивовано...

А на цій картині - хатнисько і дерева, що проросли на ньому. Двоє стареньких зупинилися й дивляться на своє колишнє обійстя. Це - Маринка з Дмитром. Над храмом кружляє пара голубів. Від храму дорога веде в поле. І там - злітає в Небеса й простягається у Вічність, що квітне призахідним сонцем...

(Фото з відкритих інтернет-джерел).

Руйнівник пташиного щастя

За Толькою завжди золоті верби росли. Де повернеться, там щось вичворить. Тому й всі кликали хлопчиська Толькою. Навіть учителі. Бо і в школі досадив.

А ще в Тольку наче дух руйнівника вселився. То молоде деревце зламає, то патиком по будяках гамселить, то квіткам, що ростуть уздовж вулиці, голівки позриває. Особливо діставалося пташкам. Толька лазив по деревах і руйнував гнізда. У хліві ластівки селилися. Він і їх не щадив.

Птахи плакали над зруйнованими домівками. Малюки-пташенята трусилися від холоду чи то від страху. Толька ще й цвігав пташат прутом по кволих ніжках. І реготав...

У селі Тольку не любили. Коли став парубкувати, дівчата оминали. Не змінився, хоча й подорослішав. Пташині гнізда й далі муляли очі. І він над ними збиткувався...

Після закінчення школи Толька вивчився на водія. Відслужив в армії. Влаштувався на роботу в райцентрі.

Толька був одинаком у батьків. Вони квапили сина з одруженням. Але він не поспішав. Та й з дівчатами не складалося. 

Першою дівчиною, яка вдруге прийшла на побачення з Толькою, була Леся. Не тому, що їй вельми подобався хлопець, просто вдома не хотіла сидіти. Батько часто напивався. Лесі набридли скандали. А от Толькові дівчина справді подобалась.

Невдовзі Толька привіз Лесю познайомити зі своїми батьками. Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівчина, з ким зв’язалася. А Толькові батьки хвалилися майбутньою невісткою. В поліклініці медсестрою працює. Гарна, скромна. Про батька-пияка, звісно, замовчували.

Ще до весілля Толькові батьки прицінювалися в райцентрі до будинку для молодих. Толька навідріз відмовлявся жити в зятях. Теща - спокійна, приємна жінка. А от тесть мізки виносить, коли нап’ється.

...Леся з Толькою очікували первістка. Хоча молода жінка виношувала дитину тяжко, хлопчик народився здоровий. Толька тішився сином.

Павлик ріс шустрим і влізливим. Як батько...

Через декілька років Леся завагітніла вдруге. Народжувати мала влітку. Тому Павлика одразу після закінчення першого класу Толька відправив на канікули в село до своїх батьків. Аби дружині було легше.

...Цього дня в Тольковій і Лесиній родинах усі хвилювалися: на світ мала з’явитися дитинка. А ще Тольковій матері чомусь муляло біля серця. Якась тривога глодала. Все з рук падало. Видоїла корову й обіднє молоко розлила.

- Та не переживай, все з Лесею буде добре. Друге внуча матимемо, - заспокоював чоловік.

- Може, тиск стрибнув. Щось неспокійно, недобре мені. Аж руки трусяться. А де Павлик?

- Бавився тут недавно. Мо’ до сусідів пішов. Чи в садку.

А згодом на подвір’ї знявся лемент. Павлик з дерева впав. Вдарився сильно. Не при пам’яті. Викликали швидку.

Леся народжувала доньку. А в цей час у тій же лікарні рятували її сина.

Маленька видала перший крик. А Павликова душа прощалася зі світом.

Лесі поки нічого не казали. Вона ж відчувала радість за новонароджену донечку і якусь незрозумілу тривогу водночас.

Павлика поховали без Лесі. Її відвезли на могилу згодом. У цю мить, коли вона впала на коліна перед свіжим горбиком землі, зненавиділа чоловікових батьків і його також.

- Не догледіли, не впильнували, - ридала жінка. - І навіть з сином не дали попрощатися.

- Лікарі не веліли, - заспокоював дружину Толька.     

Вона нікого й нічого не чула, крім свого болю.

Леся змінилася. Стала мовчазною. Огорнула себе смутком. Лише для маленької доньки тримала душу відкритою.

А в селі Тольку і його батьків люди в зубах носили. Згадували грішки, зруйновані колись пташині гнізда.

- От і наздогнала покара Тольку, - перешіптувалися.

- Але ж дитина ні в чому не винна.

- За таких батьків діти гріхи спокутують.

- І це ж треба, щоби Павлик з дерева впав. Невипадково все це. Тепер їхня невістка побивається, мов колись ті птахи над своїми пташенятами.

- А невістка тут до чого? Це ж Толька хуліганив...

...Настуня була мила, тихенька. Леся пантрувала доньку. Втрата Павлика не переставала боліти.

У чотири роки маленька підвернула ніжку. На дитячому майданчику. Леся може би й нічого такого не подумала б, якби на прийом до лікарки, де вона працювала медсестрою, не прийшла жінка з Толькового села. Запитала Лесю, про те, про се, про доньку.

- Та все начебто нічого, - відповіла. - Тільки днями Настуня ніжку підвернула. Добре, що моя мама може побути з нею.

- Не просто так вас біди перестрівають, - загадково мовила Толькова односельчанка. - Ви ж, Лесю, нічого, певно, не знаєте.

- А що я повинна знати? - з подивом запитала.

- Та Толька, чоловік ваш...

Жінка розповіла про всі Толькові «подвиги», про те, що в селі його не любили. Ще й від себе дещо добавила. І на завершення додала:

- Пташині гнізда гріх руйнувати. Але хіба Толька когось слухав? Батькові треба було паска до нього взяти. Але де там. Ваша свекруха захищала синочка. Все дозволяла йому. Зробить хлопчисько збитка, а вона не його - інших звинувачує. І за гнізда вже й ми їй казали. А вона що? Відповідала, мовляв, хай ті пташки виздихають. Бо то на городі щось склюють, то в садку. Ось такі вони люди. Кажуть, птахи - найближче до Бога. А Толька їх зобидив. От і маєте тепер...      

Леся ще більше почала труситися над донькою. А чоловік став зовсім немилий. Між ними все частіше виникали скандали. І одного разу Леся переказала Толькові все, що почула від його односельчанки.

- Це через тебе загинув син! Через тебе! - вигукнула. - Ненавиджу тебе! 

Толька також скипів:

- Якщо такої заспівала, можеш забиратися з моєї хати!

- І заберуся!..

Леся повернулася до своїх батьків. Толька ходив просити пробачення. Свекри також вмовляли не руйнувати сім’ю. Та Леся мовила:

- Він все зруйнував уже давно... ще тоді...

...Толька майже два роки холостякував. А потім привів нову дружину. Точніше, привіз. Із сусідньої області. Там жила Толькова двоюрідна сестра. Бувало, гостював у неї. От і познайомився з Наталкою.

Наталка рано овдовіла. Статків не мала. Винаймала квартиру. Тому, на її думку, Толька був гідним кандидатом у залицяльники, а, можливо, і в чоловіки. Мав власний будинок, автівку, роботу.

Коли Толька запронував Наталці вийти за нього заміж і переїхати - вона без вагань погодилась.     

Невдовзі у пари народилася дитина. Хлопчик. У маленького була вада: одна ніжка коротша за іншу.       

У селі знову пішов поголос:

- Неспроста, ой, неспроста це все...

Толькова матір пішла за порадою до Теклі, яку односельці знахаркою кликали. Та невтішно мовила: 

- Ваш син колись пташине щастя руйнував, а тепер свого не буде мати. І в тих, хто біля нього, добра не буде...