Кохання кольору хакі

Вони не могли жити разом і один без одного не могли. Спершу це була дитяча закоханість. Василь сидів на задній парті, бо був найвищим у класі, і захоплено споглядав на Катю - тендітну білявку з синіми очима та ямочками на щічках. Дівча й не здогадувалося про однокласника-залицяльника.

У старших класах писав Каті записки. Клав їх, аби ніхто не бачив. Дівчина не здогадувалася від кого ці любовні послання, бо були без підпису.

«Засвітився», коли Каті у «друзі» нав’язувався Вадим із паралельного класу. Вадим був самозакоханий та хамовитий. Дівчина його намагалась уникати. Але Вадим був нав’язливий. Згодом, розуміючи, що Катю він не цікавить, почав її ображати. Ось тоді Василь надавав стусанів нахабі й пригрозив: ще раз зачепить однокласницю, піде додому з розбитим носом.

Катя подякувала Василеві за допомогу. Той почервонів. І... вона здогадалася.

- Це ж ти пишеш мені записки. 

Хлопець опустив очі, пробував виправдовуватися. Але Катя так приязно й симпатично усміхалася, що набрався мужності й випалив:

- Ти завжди мені подобалась.

Відтоді й усе почалося...

Вони були різними. Катя - відмінниця, улюблениця батьків та вчителів. Її ставили за приклад. А ще - красуня.

Василь - міцний здоровань, для якого найцікавішим предметом була фізкультура. Хоча, вчився не найгірше. У Василя була лише мама. Тато їх залишив, щойно малому минув рік. Василь для матері був світом і Всесвітом. І гарним сином. Навчився готувати деякі страви, допомагав на дачі.

- Якби ти краще вчився, вступив би на факультет фізичного виховання, - казала матір.

- Я кухарем буду.

- Жартуєш?

- Ні.

Катя з Василем то зустрічалися, то розлучалися. Він інших дівчат не шукав. А в неї були короткочасні романи.

- Я перечекаю всіх її короткотермінових залицяльників, - жартував Василь.

Так воно й було.

Після школи Катя вступила у виш навчатися на фармацевта. А Василь здійснив свою мрію - опановував майстерність кухаря.

- Це - не чоловіча професія, - мовила Катя.

- У найзаможніших та найвідоміших людей планети - кухарі - чоловіки, - захищався Василь.

- Ти, наче, зібрався на роботу до мільйонера чи кінозірки.

- Я буду готувати для тебе.

...Катині батьки знали про Василя і не були в захопленні від доньчиної закоханості. Щоправда, не вірили, то з тієї любові витанцюється щось серйозне.         

Василева матір також у це не вірила. Бачила, як страждає син після чергового скандалу з Катею і тихо ненавиділа дівчину.

...Василя взяли до армії, а Катя закрутила лямур з розлученим чоловіком. У нього був син. Хлопець жив з матір’ю, але на вихідні батько забирав його до себе.

Гучного весілля не було - лише скромна вечірка. Так захотів наречений. Тепер Катині батьки ладні були терпіти Василя замість нелюбого зятя.

Василеві світ був немилий від такої новини. Зате раділа матір.

- Бачиш, яка вона. Певно, на добро свого обранця поласилася.

- Мамо, Катя не бідна. І не осуджуй її.  

Невдовзі виявилося: Катин шлюб - помилка. Чоловік ревнував її до всіх і всього. Навіть до модних одяганок. Його син поводився виклично, хамив. Перетворював вихідні на пекло. Чоловік своєму чадові в усьому потакав і звинувачував Катю, що не може знайти ключика до серця семирічної дитини.

Катя декілька разів обмовилася, що не проти народити власне дитя. Але чоловіка це злило, мовляв, яка з тебе матір?

Врешті ці дивні стосунки закінчилися розлученням.

...Василь працював у ресторані. Він справді був хорошим кухарем. Катя довго його не бачила. І не могла набратися сміливості, аби зателефонувати. Соромно було розповісти про неприємні перипетії свого особистого життя.

Зустрілися випадково. Біля ресторану, де працював Василь. Катя зауважила: він без обручки.

- Як ти? - мовили в один голос і розсміялися.         

Їй відлягло від душі. Все розказала. Василь вислухав.

- Чого ж ми стоїмо перед дверима, - мовив. - Я працюю в цьому ресторані. Правда, нині в мене вихідний. Давай, зайдемо. Тут смачно готують.

- Дякую. Я знаю. Але не знала, що ти тут...

Опісля гуляли містом. Згадували однокласників. Катя, наче жартома, запросила Василя при нагоді зайти в гості.

- Зможеш приготувати щось смачне. Я не віртуоз на кухні, - пожартувала.

- Не хотів би мозолити очі твоїм батькам.

- Забула сказати: я живу окремо.

Василь іноді навідувався до Каті. Чаклував на кухні. Разом обідали або вечеряли. Проте ніколи не залишався на ніч.

Василева матір бачила, як змінився син. Почувши якось телефонну розмову, зрозуміла, хто є причиною синових змін.

- Знову вона?..

...Коли ворог напав уперше, Василь пішов захищати країну. Мати його не спиняла, не відмовляла, лише з сумом подумала, що так і не встиг завести сім’ю.

Катя просила берегти себе і швидше повертатися.

- Я мушу бути там: і готувати, і воювати. Не хвилюйся. Все буде гаразд.

Вона хотіла сказати, що чекатиме, але промовчала, згадавши своє невдале заміжжя. Вже раз, перед армією, обіцяла дочекатися.

...Минав час та не минала війна. Василь повертався додому і згодом знову їхав на буремний Схід.

Тепер він інколи залишався в Каті. Матір вже змирилася, що син не може позбутися тієї облуди. Так називала Катю.

- Розпишіться вже нарешті, а то зі школи водитеся, а толку нема, - радила Василеві.

Він не проти. Але Катя... Коли говорив їй про це, сказала:

- Закінчиться війна, і вже тоді...

...Василь був на Сході, коли ворог пішов великим наступом на країну. Плакала матір. І сумувала Катя. Докоряла собі: чому відкладала заміжжя з Василем? Адже кохає його. І він, крім неї, нікого не бачить. Вони могли бути щасливими. Виховувати хлопчика або дівчинку. А, може, двійко дітей. І від тих думок ставало ще гірше.

...Василь приїхав додому на початку літа. Ненадовго. Ця страшна війна за короткий час посріблила його скроні. Виглядав старшим.

Не зателефонував Каті, вирішив зробити сюрприз. Прийшов до неї на роботу. Вона ніколи не почувалася такою щасливою, коли побачила Василя. Цілувалися, мов підлітки, ні на кого не звертаючи увагу. 

- Катю, давай, розпишемось. Вже. Тепер це можливо.

- Але ж я... на роботі. І в сукенці кольору хакі.

- Я також не в костюмі, а у військовій формі. Паспорта маєш?

- А як тепер без нього?

- Дівчата, - гукнув до Катиних співробітниць, - ми йдемо одружуватись!

В аптеці їм аплодували. А літню відвідувачку зворушило до сліз.  

- Кохання кольору хакі, - тихо мовила дівчина із написом на футболці: «Волонтер».

Повертайся живим, Вітька...

Марія Павлівна приглядалася до молодого військового. Мужній. Легка неголеність. Часом не Вітька, її колишній учень? Треба було інші окуляри взяти. Бо ті слабенькі. Як і зір.

Марія Павлівна все життя в школі працювала. Українську мову та літературу викладала. Навіть, коли стала пенсіонеркою, ще кілька років на роботу ходила. А потім почався ковід, дистанційне навчання. Тривале сидження за компֹ’ютером не для неї. Та й очі вже не ті.

За школою сумувала. Бо це був її другий дім. Марія Павлівна овдовіла рано. Ні дитини не встигла народити, ні в щасті з коханим прожити. Вдруге заміж не вийшла.

Марія Павлівна пам’ятала своїх учнів. Вітька був непосидюхом. За хлопцем золоті верби росли. Можливо тому, що рідні не цікавилися сином. Батько бігав до коханок. А матір волокла дві  роботи. Для Вітьки не вистачало часу. В школі дивувалися, що він добре вчився. А ще у Вітьки було завищене почуття справедливості. Якщо хтось ображав слабших, він міг добряче кривдника відмолотити.

У старших класах Вітька закохався в родичку Марії Павлівни. Майя вчилася в паралельному класі. Раніше дівчину дражнив: то майкою називав, то сорочкою. А потім сподобав.  

Марія Павлівна надто опікувалася дівчиною. Її сім’я - найближча родина для вчительки. Ставилася до Майї, наче до рідної дитини. А тут Вітька з його коханням...

- Майє, ти знаєш, який у Вітьки батько. Як кажуть, яблуко від яблуні...

- Тітонько, не хвилюйтеся. Винятки з правил трапляються. Так ось, Вітька - саме той виняток.   

- Я не згідна, - стояла на своєму Марія Павлівна. - От я недавно читала...

- Реальне життя і художня література - різні. Тітонько Маріє Павлівно, ми з Вітькою просто зустрічаємось. Я ж не йду завтра з ним під вінець. 

Але в Марії Павлівни була своя думка. Вона вирішила серйозно поговорити з Вітькою. І поговорила. Пізніше про це шкодувала. Але тоді... Сказала все, що думає про Вітькового батька і про залицяння до Майї. Навіть не знала, що може бути такою різкою та нещадною до юної закоханості, так принизити хлопця. Вітька вислухав нотацію мовчки. А потім тихо мовив:

- Я не знав, що ви можете бути такою...

Тепер на уроках Марії Павлівни сидів тихо. Намагався не зустрічатися поглядом із вчителькою. І, взагалі, змінився. Вмить подорослішав, посерйознішав. Це вже не був той шибеник, до вибриків якого всі звикли.  

Бокував Вітька і від Майї. Вона його перестрівала, хотіла поговорити. Але хлопець робив вигляд, що поспішав. Дівчина здогадувалася, що це люба тітонька приклалася. Напряму про це запитала. Марія Павлівна пробувала віднікуватися. Виглядало незграбно, тому довелося зізнатися у своєму гріху.

- Але ж мені Вітька справді подобається, - мовила Майя.

- Розподобається.

- Але ж ви... я не знала, що ви така...

Марія Павлівна знітилася. Майя майже повторила Вітькові слова.

...Вчителька виправдовувала свій вчинок. І переконувала себе, що все зробила правильно. Заради Майї. Зрештою, дівчині не про кохання треба думати, а про гарний атестат, вступ до вишу. А вже потім про гідного нареченого. Щоб його рідня була порядна, а не батько-гультяй. 

...Вітька після закінчення школи пішов навчатися на айтішника. Майя вступила до педагогічного - на філологію.

Заміж Майя вийшла за Кирила, хлопця з приміського села. Він начебто нічого, але щось гризло Марію Павлівну.

- Занадто розкутий і хамовитий, - винесла вердикт.

- Сучасний, - заступилася за обранця Майя.

 Матері дівчини Кирило також не вельми припав до душі. Поводився виклично. Ще не встиг прийти у зяті, а вже розкритикував квартиру. Ремонт не такий. Меблі - відстій. Треба купити нові. Майя пробувала щось заперечити, але Кирило відповів, що розуміється в дизайні. Теща відгризнулася:

- Хочеш щось змінювати, - будь ласка, але за власний кошт.

Хамовитий зять пропустив її слова повз вуха. 

...Згодом Майя дізналася, що Кирило зраджує. Її троюрідний брат барменом працював. Саме туди навідувався благовірний то з однією дівчиною, то з іншою. Майя вимагала пояснень. Чоловік усе заперечував. Але згодом трапилася халепа: одна з Кирилових коханок завагітніла. Кирила виставили з квартири. Майя подала на розлучення.

...Вітьків батько через недугу остепенився - до коханок не бігав. Тепер гроші йшли на його лікування. Хлопець вчився і підробляв, аби матері допомогти.

На нього задивлялися дівчата. Симпатичний, високий, міцний. Та його досі мучила колишня розмова з Марією Павлівною. І Майю, своє перше кохання, не міг викинути з голови.

Вітька отримав диплом, відслужив у армії. Влаштувався працювати в одну з фірм, де підробляв студентом. Там бачили, що хлопець тямущий. Вмовив матір, аби не надривалася на двох роботах. Зате сам працював до пізнього вечора. Платню отримував гідну.

...Війна застала Вітьку на залізничному вокзалі. Ранковим потягом мав їхати у справах. Повернувся додому. Вирішив: піде воювати...

Марія Павлівна зустріла хлопця перед тим, коли мав відправлятися на фронт.

- Вітю! - гукнула.

Зупинився. Упізнав колишню вчительку.

- Добрий день, - привіталася першою. - Туди збираєшся? - запитала, махнувши рукою у бік сходу.

- Туди... Завтра.

- Прости за ту колишню розмову. Я не повинна була...

- Все в минулому. Зараз інші клопоти. 

- Хто би міг подумати, що така біда нашу землю спіткає. Бережи себе, Вітю. Повертайся живим.

- Дякую. І ви бережіть себе. Вибачте, мені пора. Ось мої йдуть. Передавайте вітання Майї.

Вітька обійняв колишню вчительку. Пішов. Йому назустріч бігла дівчинка. Поцілував доню. Пригорнув дружину.  

З непосидючого хлопчиська виріс справжній чоловік, воїн. З почуттям провини, каяття та вдячності Марія Павлівна дивилася вслід своєму колишньому учневі...          

 

Перон невідомості

Потяг тяжко зітхнув і зупинився в західноукраїнському місті. Зітхнули й пасажири. Дорога була довга й небезпечна. Навіть діти плакали менше, ніж зазвичай. Здавалося, тривога та мовчазність дорослих передалися малечі й вони не турбували смутків своїх рідних. Війна…

Олег Павлович подумати не міг, що доля через десятки років знову приведе його в це місто. Приїздив сюди, коли був парубком. Закохався в місцеву дівчину. У його місті вона відпрацьовувала практику. Русява красуня з тоненьким станом і синіми очима. Хлопці з її групи співали: «Очі синії-сині дала мати дівчині…».

- До тебе чужий залицяється. Дивись, ще кавалера додому повезеш, - піджартовували одногрупники над Тамарою.

Вона й сама бачила, що той хлопчисько вертиться біля неї.

- А він симпатичний, - з неприхованою заздрістю сказала подруга. - І одягається модно. Лови своє щастя, Томко.

- Ти що, перегрілася під південним сонцем? Яке щастя? Покрутиться та й набридне.

Але Олег не здавався. Попри Тамарине ігнорування намагався налаштувати мости дружби. І це йому врешті вдалося.

Вони зустрілися декілька разів - практика вже підходила до закінчення. Олег навчався у виші. Тамара була молодшою за хлопця на чотири роки. Їй здавалося, що це багато.

Олег писав листи. Як вона чекала звісток від нього! А згодом приїхав у гості. Зупинився в готелі. Тамара знайомила його з містом. Щоправда, матері про кавалера не зізналася.

Вони жили скромно. Матір стала вдовою, коли Тамара в садочок ходила. Батька майже не пам’ятає.

А в Олега все було по-іншому. Син-одинак заможних батьків. Ні, він не був зазнайкуватим. Не ставився зверхньо ні до однокласників, ні до одногрупників. Матір, бувало, докоряла, що син надто м’який і водиться не з тими. Бо в його найкращих друзях був хлопець з простої сім’ї.

Тамара була справжньою, вважав Олег. Справжня краса, справжня усмішка, непідробна щирість… Тому й сподобалась.  

Олег мріяв, як житимуть колись разом із коханою в його теплому сонячному місті. Як проводитимуть біля моря західне сонце. Як залишатимуть на золотому піску мініатюрні слідочки їхні діти...

Коли Олег приїхав вдруге, Тамара вирішила познайомити його зі своєю матір’ю. Наталка, Тамарина матір, розпитувала хлопця про його батьків. Почувши про їхні посади, подумки зітхнула. Куди їй до них?

Коли Олег пішов, Тамара запитала:

- Як він тобі, мамо?

- Та начебто нічого, але…

- Що «але»?..

- Ми їм не рівня, доню.

- Ой, це все пережитки минулого.

- Життя покаже…

Тепер Олег запрошував Тамару в гості. Хотів представити її своїм батькам. І запропонувати руку й серце. Останнє мало стати сюрпризом для коханої.

- Чи варто тобі їхати, дитино? - запитувала Наталка. - Дорога далека. Візьми з собою Віту. Ви ж подруги.                   

- Мамо, я не пропаду. Їду на декілька днів. Тим паче, місто мені знайоме.

Донька поїхала, а в Наталки тиснуло в грудях…

Олегові батьки зустріли дівчину холодно. Навіть неприязно.

- Ти де ту простачку відкопав? - запитала матір в Олега.

- Я кохаю її.

- Ну-ну…

Аби батьки не сумнівалися у його почуттях та виборі, Олег подарував Тамарі перстеник і запропонував стати його нареченою.

- Цього не буде, - тихо мовила його матір чоловікові й вийшла з кімнати. Той  пішов за нею.

…Вранці у готельний номер, де зупинилася Тамара, постукали. На порозі стояла Олегова матір.

- Збирайся, - мовила, не привітавшись. - Поїдеш додому. Скоро поїзд.

- У мене квиток не на сьогодні.

- Ось твій новий квиток. Поїдеш звідси і забудеш мого сина. Ти йому не наречена і не рівня. Втямила?

Тремтливими руками Тамара збирала свої речі. Могла б упертися, залишитися. Але не хотіла скандалу. Вона ще вчора все зрозуміла.

Розморений гарячим сонцем поїзд поволі рушив. Тамара не бачила, як пероном біг Олег...

...Тамара берегла Олегів перстеник. Навіть, коли вийшла заміж. У неї чудова сім’я: чоловік, двоє синів. Але десь глибоко в душі причаївся жаль. Подумки не раз поверталася до теплого міста над  морем, до того, що не збулося…

…Олег одружився на тій, що схвалили батьки. Вона народила йому доньку. Чи кохав дружину? Швидше, поважав. Мав бізнес. На життя не нарікав.

Уже став дідусем: донька подарувала внучку. Лише смерть дружини затьмарила щастя. Вони стояли на тротуарі, коли туди в’їхав на автівці п’яний водій. Дружина загинула. А Олегові лікарі буквально «зібрали» руку. І ногу трохи пошкодив.

…Його місто ворог обстрілював дедалі частіше. Зять - військовий. З перших днів на фронті. Олег вирішив вивезти доньку з маленькою внучкою подалі від біди. Хотів їхати автівкою. Але передумав - потягом безпечніше. 

…Він стояв на пероні, й розгублено оглядався довкола. Підійшли волонтери, порадили, де можна зупинитися на нічліг.

- Нам би помешкання винайняти, - відповів.

Йому сказали, що наразі потрібно відпочити, а потім зможе пошукати квартиру.

- Тату, що з тобою? - запитала донька.

- Нічого, просто… незвично...

Що мав сказати? Це - перон його минулого, їхньої невідомості. Що в цьому місті живе жінка, яку образили його рідні. Якій він повинен був написати, вибачитися, але не зробив цього, бо не знайшов слів. Зрештою, він міг вчинити наперекір батькам, бо кохав Тамару… Виправдовував себе і розумів, що це виходить нікчемно. Боягуз, зрадник…

…Олег винайняв житло. Показував доньці з внучкою місто. А іноді сам бродив вулицями. Не знав, живе досі тут Тамара, чи ні. Адже багато тушешнього жіноцтва виїхало працювати за кордон. А тепер, під час війни,  дехто подався на Захід.

Евакуація скидалася для Олега на злу насмішку долі. Він зупиняв погляд на жінках Тамариного віку. Хоча не знав, як вона зараз виглядає. Але очі… здавалося, він упізнав би їх серед тисячі інших.

- Ти дуже змінився, тату, коли ми приїхали сюди, - зауважила донька.

- Це все через війну…

Може, колись розповість доньці про своє втрачене кохання з синіми очима. А поки, шукаючи серед людей свою давню згубу, рятується від сумних думок. Минуле стало гірким ліком…       

 

Доторк ангела

Черговий сигнал тривоги гасив у будинках жовті квадратики вікон. Здавалося, у міста від того перехоплювало подих. Силуети темних багатоповерхівок завмирали на фоні холодного пізньовечорового весняного неба.

Спершу Леся бігала в укриття. А потім пересиджувала тривогу в коридорі своєї квартири. Правило двох стін…

Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорував, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:

- Бережи себе…

Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це великий гріх. Її прабабуся, бабуся - побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.  

Леся - шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що здавалось ось-ось вихлюпнеться з душі. Все через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина.

Якось чоловік сказав:

- Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…

Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим - найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.

- Ми можемо всиновити дитину, - відповіла. - Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми - його.

Максим часто міркував над словами дружини. Проте, коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…

Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…

…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалось виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу - спортивний костюм або джинси та светр.

- Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? - запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. - Мої поїхала на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча спокійно, а там, де твій Максим…

Сусідка тяжко зітхає...

Свекруха працювала в дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підпримували одна одну. Максим - єдиний син у батьків. А для Лесі - єдине кохання.  

- До лікарні діти потрапили. Звідти... Налякані, з простудами. Сироти, - розповіла свекруха. - Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.

- А де їх поселили?

- В одному з дитсадків, здається.

- Якщо їм треба психолога, я могла б…

- Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.

…В садку, де поселили маленьких біженців, працювала матір однієї з учениць, якій свого часу допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.

Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки. 

Крихітка з великими голубими очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він вперто мовчав. І насторожено дивився, коли Леся бавилася з маленькою.

Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. В бабусі після цього серце не витримало. У них нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.

Коли почалася війна, дітей евакуювали. Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її, наче. І мовчить.

Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці. 

- Не звикайте до них, - радила вихователька. - Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви - психолог, самі знаєте.

Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички має бути сім’я, дитинство, дім.   

Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Маленька їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на доторк ангела, який їй повірив…

            

Запах незабудок під палаючим небом

Не міг зрозуміти: чому Юля любить ці скромні квіти. Інша річ - троянди, тюльпани, хоча би ромашки… А їй подобаються ці дрібненькі квіточки.

- У них очі голубі, як у мене, - жартувала дівчина.

І що мав на те сказати Максим? Він кохав Юлю і ця маленька примха видавалася йому кумедною та милою водночас.

Вона засушувала незабудки у книжках, хоча теперішні дівчата вже так не роблять. 

Максим не втямив, який запах у непоказних дрібненьких квіточок. Принюхувався... нічого особливого.

...Юля з Максимом світилися щастям, коли побралися. Облаштовували свою невеличку квартиру, на яку скинулися батьки. 

Вони часто гуляли пізньовечірнім містом. Юля любила вечори. Для неї магією видавався захід сонця. Благословенням Небес - перша зоря...

Юля працювала в туристичній агенції. Її фірма хотіла відкрити новий туристичний маршрут в одній із країн. І Юля разом зі своєю колегою поїхали туди на «оглядини». Там їх і застала страшна звістка про війну. Хотіли чим швидше опинитися вдома. І розуміли: про туристичні подорожі наразі доведеться забути.  

Повернутися додому літаком уже не могли. Тому дорога до українського кордону була довгою. Тут завжди було багато автотранспорту на виїзд у західному напрямку. Але цього разу незвично бачити стільки людей і довгі кілометри приватних автівок. Заплакані діти, стривожені жінки, мовчазні літні люди...

Зателефонував Максим. Збирався на війну.

- Зустрінемось після перемоги, - сказав.

- Ти не можеш дочекатися мене? Я вже на кордоні.

- Ні, сонечко, пробач.

- Візьми засушені незабудки з собою. Вони в книжках. Ти знаєш...

Чоловік засміявся. А Юля кричала в телефон:

- Будь ласка, прошу тебе! Візьми!!! Я навіть не можу обійняти тебе. Хай цей талісман буде з тобою. Хай оберігає тебе! Зроби це ради нас, Максиме!

Він відкрив одну з книжок, узяв два засушених стебельця.

- Виконав ваш наказ, мій коханий генерале, - пожартував.

Юля плакала. Вона розуміла, що Максим повинен йти на війну. Але було невимовно важко повертатися в порожню квартиру. І чекати...

...Ось і вдома. Тремтячими руками відкривала двері. Сусідів не було чути. Дехто подався з міста в село, а родина з двома малими дітьми - за кордон.

Батьки кликали Юлю до себе. Не погоджувалася. Мусить чекати коханого вдома.

- Ти ж в укриття бігай, коли сирени виють, - напучували.

Тепер Юля боялася вечорів і ночей. Їхня магія зникла. Натомість залишилися темні вікна в будинках і багато тривоги.   

Телефонував Максим. Сказав, аби не хвилювалася. Ворог до їхнього міста не дійде. А тут, де він зараз, хлопці б’ються, наче велети.  

- Бережи себе, бережи, - повторювала, наче заклинання. 

До їхнього міста прибували переселенці. Здебільшого, жінки з дітьми, літні люди. Юлина однокласниця працювала в бібліотеці. Там організовували різні заходи для дітей біженців. Юля ходила в бібліотеку й розповідала дітям цікавинки про різні країни. Вона багато мандрувала, багато бачила. І вміла гарно розповідати.

Водила дітлахів, яким довелося побачити війну, місцями, де нема вибухів, холодних підвалів та смертей. Її розповіді скидалися на уявні чарівні картини, від яких ішли добро та спокій. Раділа, коли в дитячих очах бачила усмішки.  

А коли не було зустрічей з дітьми, плела разом з іншими жінками та дівчатами маскувальні сітки. 

...Цього дня дуже неспокійно було в Юлиній душі. Забігла до своїх батьків, до Максимових. Сусіди з села повернулися. Вже не сама на поверсі. Але тривога не минала...

...Це був тяжкий бій. Гаряча земля. Палаюче небо. Максим не відчув болю. Лише дивний тонкий аромат. Може, здалося. Можливо, це було марево, напівзабуття. А, може, якийсь добрий знак...                      

- Живий, - почув голоси. - Тримайся, друже.

Він беззвучно шепотів пошерхлими губами:

- Юля... незабудки... я знаю... пахнуть...