Якби я міг стати твоїм ангелом…

- Юльку, пам’ятаєш, колись я зустрів тебе з вагітною дівчиною. Вона народила хлопчика чи дівчинку? - запитав Роман, брат.

Юлько знизав плечима:

- Яка дівчина? 

- В неї була довга русява коса. Симпатична.

- Якась знайома, мабуть. Може, однокласниця. Не пригадую.

Роман недовірливо дивився на брата.

- Ну, що?! Хочеш висповідати мене, отче Романе? Сам знаю, що грішний. А хто з нас праведний? І, взагалі, у тебе є паства, от і наставляй на шлях істинний. А я обійдуся…    

…Юлько відмовився від Уляни та новонародженого сина.

- Ти ж обіцяв одружитися, - плакала молода мама.

- Обіцяв. І що з того? Передумав.

- А як же він? - вказала на маленький згорток.

- Він - твій. Що хочеш, те й з ним роби.

- Тобто? 

- Можеш віддати в дитбудинок. А можеш собі залишити.

Уляна й подумати не могла, що Юлько може бути таким бездушним. Тим паче до власної дитини.

Маленький запхинькав.

- Я нікому тебе не віддам. Не бійся, Святославчику. Мама любить тебе. Дуже-дуже, - шепотіла Уляна. 

- Ти сказала своїм батькам, що малий… що я його…

- Ні… 

…Роман, старший брат Юліана, був священником. Вони дуже різні. Роман – стриманий, серйозний. А в Юлька з народження вітер в голові. Вчителі хвалили Романа і, водночас, викликали батьків, аби поскаржитися на молодшого сина. 

Роман навчався в духовній семінарії. Юлько – на водія. Казав, що буде таксувати й «товкти» гроші. А ще знайомитиметься з гарними дівчатами. 

Особливо Юлькові вдавалося друге. Батьки просили сина схаменутися, одружитися. Але статус сімейного чоловіка його зовсім не приваблював. 

…Уляна подобалася Юлькові найбільше з-поміж інших «кішечок», з якими крутив любов. Коли завагітніла, довго про це мовчала. Боялася зізнатися. Врешті все розповіла Юлькові.

- Ми ж одружимось, правда? - запитала у хлопця.

- А, може, краще аборт зробити?

- Пізно. Та й не хочу я. 

- Одружимось, - кинув.

Годував обіцянками, крутив голову, поки народила сина. А тоді заявив: дитина йому не потрібна. Уляна - також.  

Юлько й далі таксував. Крутив короткочасні романи. І намагався не потрапляти Уляні на очі. 

…Врешті гуляйвітер одружився. Але не надовго. Дружина застукала на зраді. Дітей у подружжя не було. Тому без претензій розлучилися.  

…Улянині батьки не робили трагедії з того, що донька народила дитину поза шлюбом. Любили внука. Допомагали – Уляна заочно навчалася у виші. 

…Уляна мала роботу в школі. Друзів. Найкращого у світі сина. А от заміж не вийшла. Юлькова зрада не минула, не переболіла. 

…Святослав тішив матір гарними оцінками в школі. Успіхами в університеті. В хлопця був спокійний характер і добре серце. 

Святослав працював у одній з компаній. Влітку хотів зробити матері сюрприз. Уляна лише двічі їздила за кордон на екскурсію. В Польщу. Не тратила грошей на себе - треба було навчати, одягати сина. І тепер Святослав подарує мамі подорож Європою. Вона - історик. Хай побачить цікаві місця та міста, про які розповідає учням. Не стиг. Мрію вкрала війна. 

Дмитра, товариша Святослава, викликали до військкомату одним із перших. Він відслужив у армії. Одружився. Подружжя виховувало маленьку доню. 

- Навідуйся до моїх, - просив Дмитро Святослава. - Підтримай, якщо… Яринка - твоя хрещена. Ти наче другий батько для неї. І знаєш, може, й добре, що ти не слухав мене, коли я квапив тебе влаштувати особисте. На жаль, з війни повертаються не всі.     

Наче, відчував щось.  

…Дмитро зателефонував. Привітав донечку з днем народження. Два рочки виповнилося. А через тиждень загинув.   

Для Святослава це була тяжка й болісна втрата. Вони з Дмитром з першого класу дружили. А як побивалася Дмитрова дружина! Як ридала матір! І Яринка більше ніколи не побачить свого тата. 

Після похорону товариша Святослав вирішив піти на фронт.   

…Отець Роман ще до початку великої війни підтримував військових. Збирав волонтерську допомогу, вирушав на декілька днів до бійців. Служив Літургію. Лікував душевні рани. Сповідав, бувало, тих, хто раніше жодного разу не сповідався й не причащався. 

…Священник знову поїхав до військових. У цьому керунку ще не був. Військові зібралися на молитву. І… Боже, це неймовірно! Неймовірно! На отця Романа дивився… його рідний брат. Таким Юлько був замолоду. Цей хлопець лише трохи вищий за брата. І очі серйозні.

- Благословіть, отче, – зверталися військові. 

Підійшов і той хлопець. Отець Роман розпитав, як звати, звідки, хто чекає вдома. 

- Мама чекає. А батько… не знаю його.  

Священник сказав, що також мешкає в цьому місті. Виявилося, храм, де служить, розташований неподалік вулиці, на якій живе Святослав.   

Отець Роман був переконаний: Святослав - його племінник, Юльків син. 

Благословив, подарував іконку. «Якби я міг стати твоїм ангелом… Молитимусь за тебе», - мовив подумки. 

Повернувшись додому, отець Роман вагався: розповісти братові про те, що зустрів його сина на фронті, чи ні. Запитав про вагітну дівчину, з якою колись бачив Юлька. Але той зробив вигляд, що не пам’ятає її. Тому вирішив нічого не казати. Лише щиро молився за Святослава. І щиро вірив: Господь чує його…

 

 

Обліпиховий чай із присмаком смутку

Свічка, вишуканий посуд на столі й сумна самотня жінка, закутана в плед у прохолодній оселі. Якби Дарина була художницею, то з цієї реалії написала б картину.

Дарина живе сама. Але стіл сервірує для двох. Зайде сусідка. А, може, постукає в двері той, кого чекає…

…Вона сиділа за столиком у затишній кав’ярні. Любила сюди приходити після роботи. Тут готують смачний чай з обліпихи. А яке розмаїття тістечок! І ніколи не буває гамірно.

Він сидів за сусіднім столиком. Допивав уже друге горнятко кави.

Їхні погляди мимохіть зустрілися.

Дарина глянула на годинник. Хоча… вона нікуди не поспішає. Знову йтиме додому пішки. Відганятиме думки, які завжди наступають на п’яти. Присяде на лавці в парку, що неподалік будинку. Й сидітиме, поки сонце не сховається за деревами…

Дарина вийшла з кав’ярні. Незнайомець також. Їхні погляди знову зустрілися. Він усміхнувся.

- Тут смачна кава, - мовив він.

- І чай, - сказала вона.

- Я вас тут не вперше бачу. Одну…

- Чим більше років, тим менше друзів, - пожартувала.

…У Дарини колись було багато друзів. Заможне життя. Коханий чоловік. А потім усе сталося за жанрами класики: на благовірного поклала око молоденька секретарка.

Любомир, чоловік, Дарині у своєму любовному гріху не зізнавався. Друзі знали, але також мовчали. Те дівчисько само все розповіло. Перестріло Дарину на вулиці і зухвало кинуло:

- Я кохаю вашого чоловіка. І ви мусите відпустити його.

- Відпустити куди? - здивовано запитала.

- Як куди?! До мене.

- Мабуть, дівчино, ви мене з кимось сплутали. Мій чоловік ніколи…     

- А ви його запитайте, - мовила виклично. - До речі, мене Іванною звуть. А вашого чоловіка Любчик. 

І поцокала на височенних підборах геть.

Дарина стояла, наче вкопана. Обід закінчується. В організації, де працює, не люблять, коли запізнюються. Поспішила на роботу.

Увечері запитала в Любомира:

- Хто така Іванна?

- Моя нова секретарка. Забув сказати тобі. Маргарита розрахувалася. А що таке?

- Нині розмовляла з нею. Точніше, вона зі мною. Все розказала про вас…

- Я ж просив…

- То це правда? І давно ти з нею?..

- Це… подруга Маргарити. Якщо ти вже знаєш про наші стосунки, то можемо поговорити про… Словом, нам потрібно розлучитися і поділити квартиру. Щодо бізнесу, він записаний не на мене. Але якісь гроші я тобі дам.

- Коли ж ти встиг? Щодо квартири, я хотіла б залишитися тут. Та й донька наша…

- Катя вже не маленька. Студентка. Вона не проти моїх нових стосунків. І не проти жити зі мною або окремо. Катя звикла отримувати все, що попросить. Ти їй не зможеш цього дати. Твоя зарплата не дозволить. До того ж, у неї гарні стосунки з Іванною.

Донька виправдовувалась, мовляв, все знала, але чекала, коли заведе розмову батько. А щодо того, де із ким хоче жити, - це її свідомий, дорослий вибір. 

Після цих розмов Дарина захворіла. Через нерви, стрес.

Любомир тим часом із знайомим ріелтором підшуковував для неї квартиру. Та, що з ремонтом і розташована на середньому поверсі, була трохи далеко від центру. Але плюс у тому, що поблизу парк, два супермаркети і багато маленьких магазинів.  

Дарина розлучилася з Любомиром і з багатьма друзями. Яка їм з неї тепер користь?

Донька навідувалася зрідка, коли щось потрібно.     

Дарина заприятелювала із сусідкою-пенсіонеркою з нижнього поверху. Регіна Всеволодівна була вдовою. Син із сім’єю жив у столиці. Працював на високій посаді. Кликав до себе. Відмовлялась. Тут похований її коханий чоловік. Тут минуло життя. Тут все знайоме…

Раніше Регіна Всеволодівна викладала англійську. Вона також скидалася на жительку Туманного Альбіону. Вишукано одягалася. Любила капелюшки. І свого мініатюрного песика Арчі.           

Син привозив матері різні ласощі. Сусідка кликала Дарину на горнятко чаю. А щоб молодша приятелька менше сумувала, взялася навчати її англійської.

- Ще б вам закохатися, Даринко, - радила Регіна Всеволодівна. - Кохання ранить, але й лікує. Якби ви знали, як я любила свого чоловіка! Ми завжди були романтиками. Ах… Вам щойно сорок п’ять. Ви ще такі молоді…

…Незнайомець представився Святославом. Облюбував цю кав’ярню, бо тут все смачне і офіс неподалік. У Святослава - бюро перекладів і ще деякий дрібний бізнес.      

- Можна вас при нагоді запросити на каву? - запитав.

- На чай. Я люблю обліпиховий чай. 

Регіна Всеволодівна замітила, що Дарина змінилася.

- Ви закохалися! - радісно вигукнула. - Хто цей джентельмен? 

- Про кохання говорити рано. А джентльмен має власну справу. Бізнесмен.

- Який його сімейний стан?

- Без стану. З дружиною розлучився давно. Вона живе за кордоном. Дітей у них не було. Точніше, був син… неживим народився. Дружина більше не могла завагітніти. Вони віддалилися одне від одного. І все… Каже, що розлучилися мирно. Дотепер надсилають одне одному вітання з днем народження та святами. 

…Святослав запрошував Дарину на побачення. У недалекі подорожі. Але ніколи не зізнавався їй у коханні. Між ними не було інтиму. Стосунки були дружніми.  

- І вас, Даринко, це влаштовує? - запитувала Регіна Всеволодівна. 

- Мені подобається його увага.

- Хм… Джентльмен…

…Війна налякала Регіну Всеволодівну. Хвилювалася за рідних, які залишилися в столиці. А невдовзі пішов на фронт внук. Її Ромчик, Романко. Її розумний, інтелігентний хлопчик.

- Даринко, у мене тільки один внук. Він вільно володіє англійською. У нього гарна робота. Він не встиг одружитися. Він такий славний, такий…

…Дарині було незатишно, наче, щось муляло в душі. Зателефонував Святослав. Запитав, чи можуть зустрітися.

Обійняв Дарину. Сказав, що йде на фронт. Не зізнавалися одне одному в коханні. За них говорили серця. Він знав - вона чекатиме. І вона знала, що буде чекати його.          

Цього надвечір’я вони довго мовчали. Стигла кава. Холонув чай. В кав’ярні звучав «Самотній пастух» Джеймса Ласта. Вони обоє любили цю мелодію. Тепер вона видавалася ще більш щемливою, з нотками невимовної туги. А улюблений обліпиховий чай мав присмак смутку…

…Регіна Всеволодівна не зраджувала своїм капелюшкам. Тільки тепер вони виглядали ностальгійно. І якимось дивним чином заспокоювали Дарину…

…Регіна Всеволодівна постукала у двері.

- Бачите, Даринко, якого ліхтаря мені син привіз? Світить чудово. А ще порадував смаколиками та іншою всячиною. І смачним чаєм. Давайте, будемо пробувати.

- А я картоплі насмажила. І котлет.

- Мій Ромчик телефонував. Живий-здоровий, дякувати Богу.

- Святослав також дається чути.

- Вони повернуться, наші хлопчики повернуться, - ледве стримуючи сльози, мовила Регіна Всеволодівна.          

Дарина обняла приятельку. А світ обіймав туман. У будинку навпроти ледве проглядалися поодинокі, освітлені свічками чи ліхтариками, квадратики вікон. Вечір скидався на ніч.

Регіна Всеволодівна граційно розливала у горнята чай. Бідкалася, що її Ромчик п’є лише каву.

- А вашому джентльмену, Даринко, що смакує?

- Кава.

- От, коли наші хлопчики повернуться, будемо їх привчати пити чай. Для здоров’я ліпше. А знаєте, Даринко, цей напій став популярним в Англії кілька століть тому завдяки португальській принцесі. Коли вона вийшла заміж за короля, привезла чай разом зі своїм приданим. А коли я була в Лондоні…

За весь день Дарина вперше усміхнулася…

 

Загублена між світами

Загублена між світами, долями, вихорем змін. Серед доріг, які ведуть... куди? Минулим жити не можна, кажуть тобі. Залиши минуле минулому, радять. А воно дивиться з чорно-білих світлин. Ворохобить спогади, приходить в сни...   

...Ти ще така маленька. І ще такий добрий, такий казковий світ. Але навесні не прокинулась яблуня. Померла у зимовому сні. Вона була стара, з глибокими зморшками. Солодка.

Яблуню зрізали. Ти сиділа на пні й плакала. Ти дала ім’я яблуні - Соля. Мабуть, від слова «солодка». Це була перша свідома втрата, яку неможливо повернути...           

...А та річка у видолинку посеред поля в долонях двох горбків... Витікала з джерела, в якому була неймовірно холодна і смачна вода. «Початок без кінця», - казав про річку дід Анонько - старий і мудрий, як світ. «А чому без кінця?» - запитувала. «Бо знайдеш її воду всюди», - відповідав. Ще дід казав, що треба річці смутки свої віддавати, хай пливуть з водою. Дідову філософію зрозуміла згодом, бо тоді була малою...

...«Коли треба розради чи поради, а запитати в нікого, повернися на свою межу», - радила баба Явдоха. Ти побоювалася її. Баба жила сама, завжди одягалися в чорне, ніколи не усміхалася і вечорами молилася на межі.

«Чому на межу?» - поцікавилась. Явдоха звела очі до неба і тихо мовила: «Межа ділить два світи. Так мої мама казали. Тут тебе чують ті, що на землі, і ті, що на Небі».

Ти ходила на межу: по той бік - город, по інший - поле. Тиша. Нікого. Де ж таємничі «ті»? Тоді ти була дівчатком і не могла втямити, про що говорила баба Явдоха...

...Ти й досі подумки зупиняєшся на тому роздоріжжі, де мала зустрітися зі своїм коханим. Літнє надвечір’я заколисувало призахідне сонце. Повітря пахло стиглою пшеницею... Він не прийшов. Ти стільки всього тоді передумала. Зрада боліла. Довго йшла по його уявних слідах. Аж поки не сказала собі: не біжи за тим, хто не хоче, аби ти його наздогнала. І не намагайся повернути те, що тобі не підвладне...

...Не бійся загубити річ, бійся загубити невидиме. Так сказав незнайомець, що назвався знахарем. Їхали в одному потязі. Ти тоді нічого не загубила. Тому сприйняла ці слова з іронією. Запитала, які недуги він лікує. Відповів: душі. Цей дивак говорив багато речей. Запам’ятала тільки одну фразу. І очі... Може, й справді знахар...

...Ти стоїш на межі між учора і завтра. Запитуєш невідь в кого поради. Може, почують ті, що на Небі. Кажуть, вони часом допомагають...  

Шукаєш загублене невидиме. Те, чим жила, що любила, що цінувала. Воно, мов золотий пісок, сипалося крізь твої дні, роки, долю, складаючи мозаїку з почуттів, людських облич, зустрічей, доріг... І враз золотий пісок став фантомом...   

Неможливо повернути те, що тобі не підвладне. Ти це розумієш. Але намагаєшся обманути Час... для самозаспокоєння.  

Збираєш у валізку кольорове та чорно-біле минуле. Полетиш у вирій з весняними птахами, аби знайти себе - загублену між світами, долями, у вихорі змін...

Ангели в камуфляжі

Різдво стояло перед порогом. Переминалося з ноги на ногу, наче маленьке дівчатко, що прийшло колядувати до незнайомої оселі.

Різдво переступить поріг Олениної квартири. Обійме її. Поруч буде ангелик. Її ангелик. Він знає: Олена плакатиме. Цього разу він не зможе її втішити. Сумуватиме разом з нею й дивитиметься в темне вікно, за яким падають сніжинки…

Олена щулилась від прохолоди й темноти. Наче й було весни, літа і осені. Час летів, мов навіжений, - боявся не подолати ріку людських сліз. Тільки лютий тягнеться довго. Він триватиме доти, поки не скінчиться війна…

…Це було до війни… Олена нерідко починає з цієї фрази розмову. Відтепер так буде завжди. Це було до війни… 

Софійка, внучка по-чоловікові, як жартувала Олена, просить «увімкнути» свічку й розповісти казку. Олена сама придумує казки. Про світло, яке вкрав злісний карлик, і яке повертають «супермени»; про залізних драконів, з якими б’ються відважні воїни...

- А дідусь з татом скоро повернуться? - перебиває дівчатко казку-вигадку.

- Скоро, - втішає Олена. А в самої завмирає серце.

…Щастя пізно постукало в Оленині двері. Це було друге щастя, яке сполохала війна. 

Перше було в молодості. У неї закохався Назар, історик, що прийшов учителювати в їхню школу. А Олена - вчителька молодших класів.

Потай зустрічалися, аби в школі не пліткували. Якось їх викликав директор і з хитринкою в очах сказав:

- Погані з вас «підпільники», Олено Петрівно і Назаре Степановичу. Про ваші стосунки… Словом, навіщо приховувати те, про що всі знають?

Станіслава Івановича, директора, не боялися - поважали. Не мав звички підвищувати голос. Не любив інтриг.

Навесні Олена з Назаром побралися. А влітку поїхали на море. Вона ніколи не бачила моря. І ця весільна подорож була для Олени неймовірно бажаною, заворожуючою. Повернулася звідти сама…

Назар рятував хлопчика, якого поглинало море. Плавав сяк-так. Дитину вдалося відбити від біди. А Назара море забрало. Його тіло знайшли згодом…

Відтоді Олена боялася моря. Залишалася самотньою. Жила спогадами та митями свого короткого щастя. Чужі діти стали її розрадою.

Батьки хотіли, аби їхніх майбутніх першачків навчала Олена Петрівна. Про неї так гарно, так тепло відгукувались.

Життя тривало. До її класу приходили нові хлопчики й дівчатка. Знову все починали з «Букваря» та «Пропису». З перших успіхів та невдач… Лише біль втрати не минав. Довго затримувалася в школі, аби менше бути наодинці зі своїми смутками.

…«Розміняла» сороківку. Зафарбувала першу сивину у волоссі. І тоді…

Поверталася маршруткою з сусіднього обласного центру. Додому залишалося кілометрів двадцять, коли автівка зіпсувалася. Звечоріло. Водій намагався зарадити халепі, але марно. 

Знервовані пасажири лаяли водія, мовляв, випускають несправний транспорт, а тепер що, ночувати посеред поля, чи пішки йти?

- Телефонуйте до свого боса, аби забрав нас звідси, - сказала одна з пасажирок.

- До якого боса?! Це моя машина. 

- То, вважайте, це ваш останній рейс. Я поскаржуся, куди треба, - не вгавала пані.

- Машина, як і людина, - розважливо мовив чоловік пенсійного віку. - Все було добре, а тут бац… і болячка вчепилася. І ноги вже не носять…

Зупинився бус, що їхав у зустрічному напрямку. Водій запитав, що трапилось. Спробував допомогти. Однак поставив невтішний «діагноз»: маршрутку треба на станцію техобслуговування.

- А нам що робити? - хором запитали пасажири.

Водій розвернув свого буса й мовив:

- У мене, звісно, не комфортно і лише два сидіння в салоні, плюс - два біля мене. А вас скільки? Семеро? Панове, сідайте на ящики. Пані, вмощуйтесь на сидіннях.

- А водій? - запитав добряк-пенсіонер.         

- Попрошу знайомого, аби притягнув маршрутку разом із водієм до міста.

Олені випало сидіти біля «рятівника».

- Мабуть, наша пригода зіпсувала ваші плани, - мовила.   

- Їхав до брата. В районі живе. Мали дещо зробити. Нічого. Завтра зустрінемось.

- Дякуємо вам. Ви дуже добрий.

Згодом Олена випадково зустріла незнайомця. Побачила на вулиці Марію Павлівну, вчительку-пенсіонерку. Розговорилися. До них підійшов «рятівник». Був родичем учительки. 

- Сергійку, це моя колега Олена Петрівна. Працювали разом, - сказала Марія Павлівна.

Чоловік знітився. Може, тому, що назвала його Сергійком, а на вигляд під п’ятдесят.     

- Ми знайомі, - відповів.

- Ну, нарешті ти…

Сергій знову знітився й відкланявся, мовляв, поспішає дуже.

Олена розповіла колишній колезі про те, як Сергій допоміг пасажирам.

- Аааа, - розчаровано мовила та.

У Марії Павлівни визрів хитрий план. Вигадала привід й запросила до себе Олену. І Сергія.

Він був удівцем. Уже довго. Мав сина Славка, невістку Лесю і внучку Софійку. Тримав невеличку приватну фірму: встановлювали й ремонтували індивідуальне опалення. Розумівся й на іншій техніці. Як кажуть, мав золоті руки.     

Того дня Сергій провів Олену додому.

Вони й далі потай зустрічалися б, наче закохані школярі, якби Сергіїв син не сказав:

- Тату, ми все знаємо. Досить ховатися. Тітка Марія розповіла. Якщо тобі подобається ця жінка, освідчися їй.   

- Та я знаю?.. Не молоді вже…

- Будь сміливішим.

…Сергій освідчився Олені на Різдво. Розписалися в лютому. А через кілька днів почалася війна. Спершу призвали до армії Сергієвого сина. Невдовзі пішов на фронт Сергій.

Леся з Софійкою часто приходили до Олени. Жінки стали подругами. Разом чекали своїх чоловіків. Леся за професією перукар-візажист, робила Олені зачіски.

- Чи не забагато цієї краси? - сумно жартувала Олена.

- А якщо без попередження у відпустку прийде Сергій Миколайович? Він повинен побачити вас гарною. І легкий макіяж не завадить…

На роботі Олену шкодували, їй співчували. Перше заміжжя було коротке. А друге… Бог його знає.  

...Катруся, її учениця-третьокласниця, подарувала два ангелики. Виготовила разом зі своєю мамою. Один ангелик білий, інший - у камуфляжі. 

- На вашу ялинку, Олено Петрівно.  

Здавалося, у її житті не було ціннішого подарунка… 

…Тиха ніч, свята ніч!

Ясність б’є від зірниць.

Дитинонька Пресвята,

Така ясна, мов зоря,

Спочиває в тихім сні.

Тиха ніч, свята ніч!

Ой, зітри сльози з віч,

Бо Син Божий йде до нас…

Лине Всесвітом тихий спів. Небесні ангели несуть добру звістку до освітлених свічками осель. До тих, хто чекає, і до тих, хто вже не дочекається…     

…Олена розповідала Софійці про ангелів земних - у камуфляжі, які оберігають Різдво. А потім помоляться за них…

Ольга ЧОРНА.

(Малюнок художників Павла Москаля та Максима Плотнікова).

Де плачуть осиротілі казки...

No-fly zone.

Безпольотна зона.

Над Україною небо закрите для мандрів.

Небо відкрите для вбивчих ракет.

Ангели зшивають пошкоджені повітряні шляхи. Латають...

Бог витирає сльози купчастими хмарами. 

Душі злітають у Вічність. Якби небо було закрите для зла, вони б залишилися жити на землі.       

Душі з Вічності прилітають на Землю до зруйнованих домівок: для них не існує no-fly zone.

Ніч щулиться біля темних вікон: колись вона тут грілася.

Хлопчик малює війну і мир при свічці.

Дівчатко вкладає спати ведмедика в холодне ліжечко.    

Діти пишуть листи Святому Миколаю, Санта-Клаусу, Пер-Ноелю, Йоулупуккі, Баббо-Натале, Сінтерклаасу, Товліс Бабуа, Ниулувана, Фазер Крістмасу, Юльтумте… Діти з різних країн. Різними мовами. Їхні серця без кордонів. Вони бажають миру хлопчикам і дівчаткам з країни, де no-fly zone, зате в небі літає смерть.

Діти просять своїх святих подарувати мир країні, яку не бачили. Де плачуть осиротілі казки. Але колись дехто з цих дітей прилетить сюди. Коли в УКраїні буде fly zone - зона польоту.        

А поки що… Можливо, Святий Миколай, Санта-Клаус, Пер-Ноель, Йоулупуккі, Баббо-Натале, Сінтерклаас, Товліс Бабуа, Ниулувана, Фазер Крістмас, Юльтумте та інші чарівники зберуться на велику раду. Будуть думати...

Це буде найважчий рік для виконання дитячих бажань. Але вони щось придумають...