Доторк ангела

Черговий сигнал тривоги гасив у будинках жовті квадратики вікон. Здавалося, у міста від того перехоплювало подих. Силуети темних багатоповерхівок завмирали на фоні холодного пізньовечорового весняного неба.

Спершу Леся бігала в укриття. А потім пересиджувала тривогу в коридорі своєї квартири. Правило двох стін…

Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорував, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:

- Бережи себе…

Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це великий гріх. Її прабабуся, бабуся - побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.  

Леся - шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що здавалось ось-ось вихлюпнеться з душі. Все через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина.

Якось чоловік сказав:

- Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…

Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим - найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.

- Ми можемо всиновити дитину, - відповіла. - Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми - його.

Максим часто міркував над словами дружини. Проте, коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…

Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…

…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалось виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу - спортивний костюм або джинси та светр.

- Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? - запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. - Мої поїхала на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча спокійно, а там, де твій Максим…

Сусідка тяжко зітхає...

Свекруха працювала в дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підпримували одна одну. Максим - єдиний син у батьків. А для Лесі - єдине кохання.  

- До лікарні діти потрапили. Звідти... Налякані, з простудами. Сироти, - розповіла свекруха. - Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.

- А де їх поселили?

- В одному з дитсадків, здається.

- Якщо їм треба психолога, я могла б…

- Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.

…В садку, де поселили маленьких біженців, працювала матір однієї з учениць, якій свого часу допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.

Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки. 

Крихітка з великими голубими очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він вперто мовчав. І насторожено дивився, коли Леся бавилася з маленькою.

Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. В бабусі після цього серце не витримало. У них нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.

Коли почалася війна, дітей евакуювали. Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її, наче. І мовчить.

Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці. 

- Не звикайте до них, - радила вихователька. - Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви - психолог, самі знаєте.

Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички має бути сім’я, дитинство, дім.   

Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Маленька їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на доторк ангела, який їй повірив…

            

Запах незабудок під палаючим небом

Не міг зрозуміти: чому Юля любить ці скромні квіти. Інша річ - троянди, тюльпани, хоча би ромашки… А їй подобаються ці дрібненькі квіточки.

- У них очі голубі, як у мене, - жартувала дівчина.

І що мав на те сказати Максим? Він кохав Юлю і ця маленька примха видавалася йому кумедною та милою водночас.

Вона засушувала незабудки у книжках, хоча теперішні дівчата вже так не роблять. 

Максим не втямив, який запах у непоказних дрібненьких квіточок. Принюхувався... нічого особливого.

...Юля з Максимом світилися щастям, коли побралися. Облаштовували свою невеличку квартиру, на яку скинулися батьки. 

Вони часто гуляли пізньовечірнім містом. Юля любила вечори. Для неї магією видавався захід сонця. Благословенням Небес - перша зоря...

Юля працювала в туристичній агенції. Її фірма хотіла відкрити новий туристичний маршрут в одній із країн. І Юля разом зі своєю колегою поїхали туди на «оглядини». Там їх і застала страшна звістка про війну. Хотіли чим швидше опинитися вдома. І розуміли: про туристичні подорожі наразі доведеться забути.  

Повернутися додому літаком уже не могли. Тому дорога до українського кордону була довгою. Тут завжди було багато автотранспорту на виїзд у західному напрямку. Але цього разу незвично бачити стільки людей і довгі кілометри приватних автівок. Заплакані діти, стривожені жінки, мовчазні літні люди...

Зателефонував Максим. Збирався на війну.

- Зустрінемось після перемоги, - сказав.

- Ти не можеш дочекатися мене? Я вже на кордоні.

- Ні, сонечко, пробач.

- Візьми засушені незабудки з собою. Вони в книжках. Ти знаєш...

Чоловік засміявся. А Юля кричала в телефон:

- Будь ласка, прошу тебе! Візьми!!! Я навіть не можу обійняти тебе. Хай цей талісман буде з тобою. Хай оберігає тебе! Зроби це ради нас, Максиме!

Він відкрив одну з книжок, узяв два засушених стебельця.

- Виконав ваш наказ, мій коханий генерале, - пожартував.

Юля плакала. Вона розуміла, що Максим повинен йти на війну. Але було невимовно важко повертатися в порожню квартиру. І чекати...

...Ось і вдома. Тремтячими руками відкривала двері. Сусідів не було чути. Дехто подався з міста в село, а родина з двома малими дітьми - за кордон.

Батьки кликали Юлю до себе. Не погоджувалася. Мусить чекати коханого вдома.

- Ти ж в укриття бігай, коли сирени виють, - напучували.

Тепер Юля боялася вечорів і ночей. Їхня магія зникла. Натомість залишилися темні вікна в будинках і багато тривоги.   

Телефонував Максим. Сказав, аби не хвилювалася. Ворог до їхнього міста не дійде. А тут, де він зараз, хлопці б’ються, наче велети.  

- Бережи себе, бережи, - повторювала, наче заклинання. 

До їхнього міста прибували переселенці. Здебільшого, жінки з дітьми, літні люди. Юлина однокласниця працювала в бібліотеці. Там організовували різні заходи для дітей біженців. Юля ходила в бібліотеку й розповідала дітям цікавинки про різні країни. Вона багато мандрувала, багато бачила. І вміла гарно розповідати.

Водила дітлахів, яким довелося побачити війну, місцями, де нема вибухів, холодних підвалів та смертей. Її розповіді скидалися на уявні чарівні картини, від яких ішли добро та спокій. Раділа, коли в дитячих очах бачила усмішки.  

А коли не було зустрічей з дітьми, плела разом з іншими жінками та дівчатами маскувальні сітки. 

...Цього дня дуже неспокійно було в Юлиній душі. Забігла до своїх батьків, до Максимових. Сусіди з села повернулися. Вже не сама на поверсі. Але тривога не минала...

...Це був тяжкий бій. Гаряча земля. Палаюче небо. Максим не відчув болю. Лише дивний тонкий аромат. Може, здалося. Можливо, це було марево, напівзабуття. А, може, якийсь добрий знак...                      

- Живий, - почув голоси. - Тримайся, друже.

Він беззвучно шепотів пошерхлими губами:

- Юля... незабудки... я знаю... пахнуть...

 

Вона чекає...

Вона часто приходить у невеличку кав’ярню. Сідає за столиком біля вікна. Замовляє горнятко кави. І чекає...

Кава стигне. А вона дивиться у вікно, навіть не пригубивши ароматний напій. Потім встає і йде. Наступного дня або через день приходить знову...

- Вам не подобається наш напій? - якось запитав офіціант.

Вона спробувала усміхнутися:

- У вас найсмачніша кава.

Але знову горня залишилося не чіпане...   

Офіціанти звикли до цієї дивачки.   

Вдома відчиняє шафу, дивиться на весільну сукню, розшиту маками, блаватами та волошками. І на вишиту чоловічу сорочку, й дає волю сльозам. Христинкою-намистинкою називав її Володя. Найкращий у світі. Її коханий. Її наречений. Матір втішає:

- Не годиться, доню, так побиватися. Повернеться Володя. Одружитесь. Буде у вас щастя, а в мене внуки.

Христина киває головою. А в телевізорі такі страшні картини. Війна...

...Христина працювала вихователькою в дитячому садку. Тепер там живуть переселенці. Вона ж волонтерить. Щодня чує історії, які ранять серце. Діти переселенців сполохані. Тут також виють сирени.

Христина пригадує своїх вихованців. Де вони зараз? Хтось залишився в місті. А хтось подався від війни за кордон. Чи всі повернуться?..

...Цього літнього дня Христину наздогнала гроза. Не добігла до зупинки. А ось рятівна кав’ярня. Їй пощастило - були вільні столики. Через якусь мить негода припровадила сюди чимало люду.

Високий, міцний хлопець окинув поглядом зал. Усе зайнято. Вільне місце було за одним лише столиком на двох. Там сиділа дівчина. Чомусь він подумав, що вона нікого не чекає. Підійшов, запитав чи можна присісти. Дівчина мило усміхнулася:

- Так, будь ласка.

Їй принесли каву. Він також замовив собі горнятко ароматного напою. І тістечка. На обличчі дівчини промайнула іронія. Здогадався: через смаколики.

- Я солодощі люблю. Маю такий гріх, - пожартував.

У цього здорованя був приємний голос.

Блискавиці краяли небо. Гроза витанцьовувала з вітром на порожніх вулицях. З вікна потягнуло прохолодою.  

- Мене звати Володимиром. Для вас - Володею.

- Христина.

- Пригощайтеся, Христино, тістечками. Поки закінчиться дощ - зголоднієте.

Вона не дуже любила солодощі. Хіба що терпкий чорний шоколад, який солодким не назвеш. Але від тістечка не відмовилася.

Гроза майже вщухла. Лише падали поодинокі важкі краплі, що заблукали між розірваними хмарами. Відвідувачі почали залишати кав’ярню.

- Мені пора. Дякую, що пригостили, - мовила Христина. - Гарного вечора.

- І мені пора, - відповів хлопець.

На порозі кав’ярні Христина з розчаруванням дивилася на свої босоніжки, які мама називала «три пасочки». Довкола стільки води.

І раптом... Вона не встигла й зойкнути від несподіванки. Хлопець, наче пір’їнку, узяв її на руки і поніс через потоки води. Колись так носив її тато. На жаль, уже покійний. Тато був міцним і найкращим у світі. Христина його так любила. Тата не стало, коли вона була третьокласницею.

- Я буду твоїм ангелом, - сказав перед тим, як відлетіти на Небо.

- Я хочу, щоб ти був тут, з нами, - плакала доня.

Після цього вона малювала тата-ангела. У неї багато таких дитячих малюнків.

Христина зашарілася, аж зажмурилася. А подумки хотіла, аби дорога до зупинки була довгою-довгою...

Він обережно поставив її на землю. Подякувала. Виявилося, їм по дорозі. Одним тролейбусом їхали. Вона жила трошки ближче, він - трохи далі.

- Це не співпадіння, - чи то всерйоз, чи жартома сказав хлопець. - Мусимо зустрітися ще. Ви не проти?

Вона була не проти.

Володя - військовий. Служив у частині в їхньому місті. У нього була дівчина. Але мама, яка працювала за кордоном, забрала доньку до себе. Сподівався, що кохана повернеться. Не повернулась...

А в Христини не було серйозних стосунків. Зустрічалася з Валеркою, колишнім однокласником. Він підтрунював над її роботою. Не розумів, як вона може терпіти галасливу дітлашню. Христина з ним попрощалася.

...Коли Христина вперше запросила Володимира додому, матір сказала:

- Він нагадує нашого тата. Добрий, значить...

Їхні зустрічі нагадували маленькі пригоди. Це все витівки кохання. Згодом Володя запропонував Христині руку та серце. Весілля хотіли відгуляти навесні - тоді багато сонця й цвіту. Якими щасливими вони були!             

Матір й бабуся розшили Христинину весільну сукню квітами. І вишили сорочку для нареченого...

... - Не плач, Христинко-намистинко. Мушу захищати тебе, наших матерів та землю від ворога. Обіцяю повернутися живим і здоровим. Ти ж дочекаєшся?

Вона проклинала війну і просила захисту в батька:

- Тату, таточку, ангеле мій, бережи Володю. Ми молимось за нього та всіх хлопців тут, на землі, а ти молися на небі. Ти ближче до Бога...

Христина часто забігає до Володиних батьків. Його тата прихопило серце.

- Але не кажи Володі, якщо подзвонить тобі, - просить Христину хлопцева матір. - Нам тут легше, ніж їм у тому пеклі. Тато палити почав. А йому не можна. Не слухає ні лікарів, ні мене.     

Та, що поки не стала невісткою і та, яка ще не стала свекрухою, обіймаються на прощання і мовчать. Стримують одна перед одною сльози...

...Уже декілька днів нічого не чути від Володі. Дівоче серце то завмирає, то шалено б’ється.

Дорогою додому Христина зустріла свою вихованку Ілонку з мамою.

- Мій тато на війні, - сказало дівчатко. - Він - герой...

В очах молодої жінки зблиснули сльози.

...Колись у кав’ярні грала музика й було гамірно. Тепер тут розмовляють притишено. Мир у тиловому місті схожий на тендітне горнятко, яке обережно ставить перед Христиною офіціант.

А в місто прилетіла перша весняна гроза. Вітер жбурляв у вікно жмені дощу. Христина усміхнулася й пригубила каву...      

Заради кохання та життя

На світлині Люда з Юрком усміхнені, щасливі. Дівчина тримає пучок квітів, подарованих коханим, і кумедного ведмедика. Це її улюблене фото. З юності. З життя, яке залишилось за порогом тривожного сьогодення.

- Як ти? - запитує у сором’язливого хлопчиська на фото. І стискається серце від смутку.  

В іншій кімнаті - десятирічний син. Він не повинен бачити її сліз. Михайлик і так сполоханий через виття сирен. Хоча уже майже звик. Знає, що потрібно робити. Вмить подорослішав. 

- Не сумуй, мамо, - бувало, втішає. А їй від того ще тяжче...

...В Олени був лагідний, спокійний характер. І Славко нікому поганого слова не сказав. А от їхня донька... І в кого така вдалася? В Люди завжди були потовчені коліна. Дівчисько товаришувало з хлопцями. Навчилося давати здачі, якщо хтось пробував образити. Вмовляння інтелігентних батьків, що дівчинці так чинити не годиться, Люда пропускала повз вуха.

Не зважаючи на свою натуру, Люда вчилася на відмінно. З цього приводу жартували, мовляв, і збитки встигає робити, і уроки. 

...Юрко, син Ангеліни Павлівни - вчительки історії з їхньої школи, закохався в Людку. Однокласниці, яким хлопець був небайдужий, не йняли віри:

- Та вона ж - вихор, а він тихий...

- Фізика: плюс і мінус притягуються...  

- Нічого у них не вийде...

А вони зустрічалися. Людка, яка терпіти не могла сукенок і спідниць, ходила на побачення одягнена по-людськи, як жартувала мама.

Юрко любив історію та подорожі. Він знаходив цікавинки всюди, де бував. Розповідав про свої історичні «відкриття» Люді.

- Уявляєш, містечко таке маленьке, а там...

Людка покірно слухала. Хоча їй справді було цікаво. Можливо тому, що Юрко умів гарно розповідати. А може тому, що це розповідав Юрко.

Хлопець мріяв вступити в університет вивчати історію. А Люда хотіла стати медиком. Стоматологом. Як батько.

- Я боюся зуби лікувати, - зізнався хлопець.

- А я - ні, - засміялася Людка. 

- Людей будеш мучити.

- Мучить біль. Я буду людей його позбавляти...

...У Людки були залицяльники серед одногрупників. Вродлива, розумна, гостра на язик. Але у неї був Юрко. Добряк, з яким просто, затишно та цікаво. 

- Ти вийдеш за нього заміж? - запитувала матір.

- Ще не пропонував.

- А коли запропонує?

- Хіба штамп у паспорті - найбільше, що потрібно для стосунків? Це, радше, для людей, аби не пліткували.

...Юрко руку та серце Люді запропонував у день, коли вона отримала диплом. Але дівчина під вінець не поспішала.

Люда пішла працювати в приватну клініку, яку тримав батько зі своїм інститутським товаришем. А Юрко став музейним працівником. Йому подобалось досліджувати, відкривати...

У вихідні Люда з Юрком часто подорожувати містами та маленькими містечками, відвідували музеї, старовинні замки, храми.

Юрко ще не раз пропонував пропонував Люді узаконити стосунки.

- Головне - почуття, - відповідала.

Навіть, коли завагітніла, була проти офіціозу.

- А як будемо виховувати нашу дитину? - запитував. - Ми ж не живемо разом.   

- Хіба це так важливо? Дитину треба любити, дбати про неї. Ти зможеш приходити, коли захочеш.

Згодом дізналися: у них буде син. Михайлик.

...Коли занедужала Юркова матір, просила сина одружитися. Ангеліна Павлівна втратила надію, що Люда погодиться на заміжжя. Вона залишилася таким же впертим дівчиськом, яким була в школі.

- Мамо, але в нас із Людою син.

- Я також люблю Михайлика, але... Розумієш, є жінки не створені для сім’ї. Люда - одна з них. Познайомся з якоюсь дівчиною. Хіба на Люді світ клином зійшовся? 

- Я кохаю її, мамо.

- Знаю...

Після цієї розмови Юрко вирішив укотре поговорити з Людою про те, що вони повинні жити разом. І знову отримав відмову. Чи не вперше його взяла злість.

...Марину, молоду працівницю архіву, Юрко знав більше року. Сором’язлива, тиха, повна протилежність Люді. Він відчував, що подобається дівчині. Цього разу зайшов до архіву не так у справах, як запросити Марину на каву.

- Ой, що ви, Юрію Івановичу, - зашарілася дівчина. Але запрошення прийняла.

Він знав: Марину не кохає. І, мабуть, ніколи не покохає. Його серце належить Люді. Але він виконає материну волю. Одружиться.

- У мене є син, - сказав Марині, коли пропонував заміжжя. - Я буду... я мушу його бачити. Я дуже люблю Михайлика.

- Так, звісно...

Він не приховував від Люди, що одружується. 

- Мама помирає. Це її прохання. Ми просто розпишемось, - наче виправдовувався. - Але Михайлик...  

- Він любить тебе. І ти завжди будеш любити його, - мовила.  

- І тебе, - прошепотів Юрко.

Він часто гуляв із сином. А Марина мріяла про їхню спільну дитину. Вона ревнувала чоловіка до Люди. Але не обмовилася про це жодним словом. Усе таїла в собі. Подруги вважали її щасливою. Заздрили. Та не знали, що діється у її душі...

У Юрка з Мариною довго не було дітей. І ось дізнався, що вдруге стане батьком. А згодом почалася війна...

Юрко прийшов до Люди, аби попрощатися з нею та сином. Зібрався на війну. Він не знав, що вона може так плакати. Бути такою беззахисною та розгубленою.

- Ми з мамою будемо чекати тебе, тату, - сумно мовив Михайлик. І не хотів відпускати батька зі своїх обіймів.     

Уже, коли Юрко був на порозі, Люда запитала про Марину.

- Марина вагітна. Зараз у своєї матері. Вона про неї подбає. 

- Дай мені Маринин номер телефону і адресу твоєї тещі.  

- Навіщо?

- Треба. І давайся чути.  

- Обов’язково, коли випаде можливість. Бережіть себе.

- Ти себе також. І повертайся...

Люда зателефонувала Марині.

- Збери необхідні речі та документи. Матір хай це зробить також. Я скоро буду у вас.

- Навіщо?

- У нас обмаль часу.

Люда відвела Михайлика до своїх батьків. Сказала, що їй потрібно на деякий час відлучитися з міста.

- Куди ти? - сполохано запитала матір.

- Потім розкажу. Не хвилюйся.

Поклала у рюкзак свої документи. І улюблену світлину, де вони з Юрком усміхнені та щасливі. Як талісман.   

Своєю автівкою Люда везла Марину та її матір до західного кордону. В одній із країн жили їхні родичі. Жінки переконували в один голос, що тут усе спокійно. І впевнені: війна сюди не дійде.

- Ви ж робите це заради Юрка? Заради кохання до нього? Правда? - тихо запитала Марина, аби не почула матір.

Люда міцно стиснула кермо. «І заради життя», - подумала. Але промовчала.

Автівка поволі рухалася серед довгої вервечки машин...

Золота цівка життя

- Будемо сіяти! - серйозно сказав шестирічний Святко  своєму товаришеві Павлові.

- Що сіяти? - не зрозумів малий.

- Що? Що? Зерно, - по-діловому відповів.

Святко дуже любить свого дідуся Гришу. І тому повторює все, що той каже.

Григорій має кілька гектарів землі. Свою і декількох односельців. Жартує: дрібненький фермер. Батьки і діди Григорія також були хліборобами. Від них любов до землі. А ще його наділ особливий...

...Маленький Гриша дивувався, коли йдучи шляхом до сусіднього села, його дідусь та бабуся зупинялися біля куща бузку, що ріс біля поля, й молилися. Історію розповіли, коли внук підріс.

У часи Другої світової німці вели шляхом наших полонених. Чоловіки були знеможені, виснажені, худі й голодні. Сільське жіноцтво хотіло хлібом поділитися, але німці людей відганяли, стріляли в повітря.

Одразу за селом пшениця колосилася. Двоє полонених з усіх сил побігли до поля за колосками. Там їх і розстріляли.

Селяни поховали солдатів на місцевому цвинтарі. Доглядали за могилами безіменних. А на місці розстрілу після війни хтось посадив кущ бузку...

...Коли після розпаду колгоспу роздавали паї, родині Григорія дісталася земля, де колись сталася трагедія...

...Святко терся біля Григорія. Хлопчик радів, що приїхав з мамою до дідуся з бабусею. Проте сумує за татом. І мама сумна. Тато повернувся захищати столицю. Сергій вже раніше боровся з ворогом. Був добровольцем. Коли народився син, осів на «цивільній» роботі. І ось знову взяв до рук зброю.

Перед тим перевіз зі столиці Аліну зі Святославом до своїх батьків у західноукраїнське село. Синові жартома сказав:

- Будь чемний. Бережи маму. Ти ж дорослий, правда?

Святко кивав головою, шморгаючи носом. У дитячому сердечку було стільки жалю й тривоги, що цього дня навіть не хотів бавитися з Павликом.

Аліна ходила по хаті, не знаючи до чого взятися.

- Не побивайся так, доню, - сказала Маруся, свекруха. - З Божою поміччю все це закінчиться. Сергійко повернеться.

Маруся невістку любила. Вважала, якщо син щасливий у шлюбі, значить гарна дружина дісталася.

Григорій також не мав на себе місця. Він би також пішов на війну, хоча вже шістдесятка минула. Колись в армії служив. Танкістом був. Але недавно мав операцію на нозі. Досі накульгує.

Тяжко проводити на війну єдиного сина. Але Григорій не може показувати своїх емоцій. Тримається. Тепер за його плечима - дружина, невістка, внук. Про них має дбати.

- Куди ти зібрався, Грицю? - гукнула Маруся.

- В поле піду гляну.

- Що там дивитися? Холодно ще. Рано щось робити.

Григорій махнув рукою і подався до своєї землі за село.

Ішов і згадував, як зустрів свою Марусю. Дівчину сюди медсестрою скерували. Вродлива, з розкішною косою. В голубій штапельній сукенці з дрібненькими квіточками. Такою вперше побачив медичку. І закохався. 

Коли зважився провести Марусю додому з клубу, не відмовила.

Дівчина винаймала кімнату в Дарки - літньої вдови. Дітей у Дарки не було, тому з радістю брала квартирантів. Грошей багато не правила. Головне, аби в хаті жива душа була.

Замість того, аби звернути на вуличку, де мешкала Дарка, Маруся з Григорієм поволі йшли центральною сільською дорогою. Ось і остання хата. Поле. Хлопець розповів Марусі сумну історію минулої війни. Після цього вони часто приходили сюди...

Згодом Маруся стала Григорію за дружину. Він кохав і шанував її. А коли народився Сергійко, був найщасливішим у світі.

І тепер не стало менше любові та ніжності до Марусі. Просто Григорій не показує своїх почуттів. Соромиться наче, бо вже літа немолоді.    

І син не виходить з голови. В очах чоловіка зблиснули сльози. Тут, у полі, можна дати волю емоціям. Бо тут лише Бог бачить його батьківську тугу. Вдома ж мусить триматися. Щось постійно робити - так легше. І відганяти від телевізора внука. Сидить з Павликом біля екрану, дивиться на війну. Каже, хоче побачити тата.

Маруся з невісткою допомагають готувати харчі на фронт. А коли дружина вдома, приходять односельчани. В того тиск «скаче» - просять виміряти, в іншого - голова болить. Маруся вже на пенсії. Але люди знають: у допомозі не відмовить. Починають говорити про болячки, а закінчують розмовами про війну.

Григорій розуміє: людям тривожно, розмови трохи заспокоюють, розраджують. А голови і серця справді болять. Від тривоги.

- Як Сергій? - запитують.

- Столицю боронить, - відповідає Маруся.

- Хай йому Бог помагає, - хреститься побожне жіноцтво. - І всім нашим хлопцям, синочкам дорогим. Вони - справжні козаки. Не те, що москальська шушваль: перелякане, непоказне. Аж гидко на таке в телевізії дивитися.

- А яке паскудне.

- Хіба хтось бачив нормального московита?

Згадують совєтів. Старі люди пам’ятають, як у сусідньому селі хреста з церкви знімали. Ніхто з місцевих не наважився на гріх. За святотатство взявся колгоспний парторг. Нетутешнім був. Невдовзі після цього занедужав. Став не ходячим. Роками колодою лежав. Це кара Божа, були переконані селяни...

...Павликовий батько записався у тероборону. А сусід Михайло возить гуманітарну допомогу для війська та людей, які опинилися в біді. Для хлопчика всі ці чоловіки герої. 

...Внук цікавиться Григорієвим реманентом. А ось тут - насіння. Хлопчик узяв зерно в долоньки, воно посипалось крізь пальчики золотою цівкою життя.

Скоро Григорій зі Святком будуть сіяти ярину...