Як таке забути?

– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.

Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить. 

– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…

…Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час не відібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала. Може, й долю через те віднадила… 

…На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталка зайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні. А нині неділя.    

Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холодний смаколик, присіла. Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловік із горнятком кави.

– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?

– Так, будь ласка.

Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима – виграшним…

Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась. Симпатична, розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.

– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхати додому.

– Можливо.

– У наступну неділю в кафе «Морозиво». 

Вона була згідна.

Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщо складуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вже двадцять п’ятий рік пішов.

Вадим був щедрим на квіти та подарунки. Але не любив розповідати про свою родину та роботу.  

Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, – відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.

Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якось запросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…

Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів. Але ця радість була якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.

– Мені народжувати? – запитала.

– Аякже!

– А… ми… ти одружишся?

– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися з твоєю мамою. Бо вже не зручно…

Наталку це втішило.

Розповіла про вагітність матері. І про те, що Вадим хоче познайомитися.

Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.

Коли збирався додому, шепнув Євдокії:

– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.

Наталка нічого не знала.

Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця. Вона стосувалася Наталки і майбутньої дитини.

Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний. Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.

– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батько нічого не знав.  

– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…  

– Люба Петрівна… Та вона…

В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От і не витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новою Славковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.

– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовила Євдокія.

– Ага, розщедриться.    

– Побачимо…

Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонував Наталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривале відрядження.

– А як же я… ми?

– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише не хвилюйся. Пильнуй маля.    

Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неї сиділа матір.

– Де дитина? – прошепотіла.   

– Нема. Хлопчик помер.

Наталку здушили сльози болю та відчаю.

– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.   

– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.

Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.

– Як про це Вадимові сказати?

– Він знає. Приходив, коли ти спала.

– І що? Що він сказав?

– Засмутився і… пішов.

Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.

Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу. 

Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордонний родич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.

– І ти мовчала, мамо?

– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю перед фактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.

– Здалося б подякувати родичеві.

– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.

Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характер своєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.

…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.

– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.

Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо знову народить мертву дитину? От Вадим після цього відмовився від неї, навіть не поспівчував. Більше такого вона не витерпить.  

У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкоді стосункам. Так і залишилась сама…

…Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепер вирішила розповісти доньці правду.

– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний. З непростої родини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Не могла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, аби ти завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.

– То… мій син… не помер?

– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича за кордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.

– Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обманула мене!  

– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі. Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Від зарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Я думала, вийдеш заміж і ще народиш.

– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де тепер Вадим? Де мій син?

– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вони виїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.

– Куди? В яку країну?

– Не знаю. Він не сказав. 

– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?

– Забудь…

– Як таке забути?!

– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…

Через два дні Євдокії не стало…

Таємниця джерела

 – Я гори для тебе зверну, – обіцяв Діані Вітька. 

– Не треба. Хай стоять на місці, – віджартовувалася дівчина. – І, знаєш…

– Знаю. Ти – з міста, а я – сільський простак. Але… я кохаю тебе…

Діана засміялася і подефілювала до бабусиної хати. Похнюплений Вітька брів додому. 

Ні-ні, Вітька не збирався здаватися. Він мусить завоювати Діанине серце. Але поки не знав, яким чином.

Вітька хотів вивчитися на лікаря, хоча був романтиком. Про це ніхто не знав. Засміють. І все ж зважився… 

Діанина бабуся вранці виносила молоко для заготівельників. Ставила в бідончику біля паркану на старому стільчику. 

Вітька приїжджав на ровері й чатував неподалік, коли заберуть молоко. Після цього залишав у порожній посудині букет квітів і швиденько забирався геть. 

Бабуся Ксеня приносила букет до хати й жартувала: 

– Хто ж той кавалер, Діанко? Либонь, я здогадуюсь. 

Діана знизувала плечима, хоча знала, чиї то квіти…

У лісі, що неподалік села, било безіменне джерело. Переповідали про нього  давню й загадкову легенду. Начебто, на тім місці закохані зустрічалися. Заручилися, до весілля йшлося. Але татари забрали дівчину в ясир. Хлопець не зміг іншій серце відкрити. Неймовірна сила його кохання та болю землю пробила. Так і з’явилося джерело. Можна у нього гарну долю попросити, кохання привернути. 

Місцеві дівчата ходили вмиватися чудодійною водою, свої потаємні бажання їй довіряли. І молодиці, бувало, туди навідувалися.  

Діану також не оминула цікавість. Джерельна вода була холоднюча, чиста-чиста. І смак… Може, здалося, а, можливо, й справді та водичка особлива. Діана і вмивалася нею, і смакувала. Бо також мріяла про кохання – справжнє, велике і на все життя.  

Вітька не раз ішов назирці за дівчиною. Підглядав, як вмиває лице чарівною водою. Діана бачила хлопця – ховався за деревами. Але вигляду не подавала… 

…Вітька з тих, кого називають однолюбами. 

– Забудь свою принцесу, – радив товариш. 

– А я перечекаю всіх її залицяльників. 

У Діани були романи. Однак залишали після себе лише розчарування. 

– Що зі мною не так? – запитувала у кращої подруги Наталки.                      

Наталка була трішки старшою, розважливою. 

– Усе так, – відповідала. – Просто долі своєї ти ще не зустріла… 

Той, хто хотів стати долею, навчався в місті, де жила Діана. Потім почав там працювати. І не залишав надії на взаємність…

…Діана пізно ввечері поверталася з вокзалу додому. У таксі, в якому їхала, врізався молодик на батьковій автівці, без прав. Потрапила до лікарні. 

Коли прийшла до тями, побачила – біля неї сидів Вітька. Лікар Віктор Павлович. На тумбочці стояв букет квітів. 

– А чому не в бідончику з-під молока? – спробувала пожартувати.

– То ти знала…

– Хто, крім тебе, таке б чудив? Слухай, а зі мною…

– Все гаразд. Не хвилюйся. 

До палати увійшла Наталка.  

– Діано, Діанко… Як ти?

Лікар встав зі стільця: 

– Пізніше зайду. 

У відповідь Діана усміхнулася. 

– Не думала, що святкуватиму тридцятиріччя на лікарняному ліжку, – мовила до Наталки. – Звалився той юний орел на мою голову. Як батько міг дозволити йому сісти за кермо?!

– Сподіваюся, з ними розберуться. А цей лікар… Він так на тебе дивився…

– Бо ми з ним з дитинства знайомі. Він родом із села, де моя бабуся живе. 

– Одружений?

– Наталю… 

– Що таке? Скажу тобі, як психолог, – людина він гарна. 

– Психологиня. Тепер прийнято казати – психологиня. 

…Віктор у вільний час завжди затримувався біля Діани. Розповідав кумедні історії зі своєї лікарської практики. 

Цього разу мав трохи засмучений вигляд.

– Діано, завтра тебе випишуть. Це, звісно, чудово. Але тепер не знаю, чи зустрінемось знову. 

– А ти запроси мене куди-небудь у вихідні. В кафе, чи на якусь виставку. Щоправда, хотілося б до бабусі в село поїхати. 

– Не поспішай. Зачекай тиждень-два. 

…Віктор запросив Діану у невеличку вишукану кав’ярню, де під тиху музику куняли у вазах напівсонні троянди. Він досі був романтиком. Говорили про все, згадували дитинство…  

На вулиці Діана взяла Віктора під руку: 

– Дякую за каву. Її тут, мабуть, якимось секретиком присмачують. Така ароматна. 

– Ми б могли сюди приходити часто, якщо твоє бажання. Я ж досі… я завжди кохав тебе, Діано. 

– І підглядав колись за мною біля джерела. 

– Ти й це знаєш! 

Їй було затишно поруч з ним. А він почувався щасливим хлопчиськом. 

…Це було таке дивовижжя… Віктор прийшов просити руки Діани. Із симпатичним перснем та… букетом квітів у бідончику з-під молока. Її батьки розгубилися від такого антуражу. Вона все пояснила…

А через тиждень настав той фатальний ранок, що зруйнував мрії та розкроїв життя… Через війну особисті плани Діані з Віктором довелося відкласти. Невдовзі він вирушив рятувати бійців… 

…Діана зібралася до села. Тітка Неля попросила привезти бабусі ліки. Підупала здоров’ям. Тітчиного старшого сина Славка на фронт забрали. Переживає Ксеня за внука. Плаче. Через це тиск «скаче». Голова болить. 

– Чи думав хто, що така біда прийде? – Ксеня обіймала внучку й витирала сльози. – Вчора Славко дзвонив. А як Вітя? Як твоя робота?..

Прокинулась Діана рано. Виглянула у вікно. На подвір’ї, спершись на яблуню, молилась бабуся. 

Одягнулася. Тихенько вийшла надвір, аби не сполохати бабусину розмову з Богом. Через городи, а далі польовою дорогою пішла до лісу, де било чарівне джерело. 

Зачерпнула у пригорщі холодну воду, вмила лице. Мовила завітні слова: 

– Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…  

Пригадала, як колись він підглядав за нею із-за дерев. Сльози перехопили подих. Слова перейшли у шепіт. 

Сонячні промінці виблискували у воді, немов золоті монетки. Тріснула гілка. Пташка. Гарний знак. Бабуся каже: пташки – це посланці Господні, добрі звістки приносять. А ще Діана вірила у таємницю джерела… 

 

 

До чого цей сон?

 Промені сонця заплуталися в Софіїному волоссі. Про щось пошепки гомонів з весною вітер. Своєю присутністю вона розбудила бабусине обійстя. Давненько не навідувалася.

Хата, відколи не стало бабусі, пусткою стоїть. Батьки не приїжджають до села. З принципу, через образу. Бабуся Ксеня записала на молодшого сина, Софіїного батька, хату і клапоть городу. А старшому дісталося кілька гектарів паю. Дядько Роман жив у селі. Ксенині ж батьки в місті. Тому й вирішила залишити хату Миколі.

– Ромкові за пай гроші будуть платити. А мені з тієї халупи що взяти? – обурювався молодший син.

– Не гніви Бога, Колю. Ви заможно живете. Одну дитину маєте. А в Романа троє. І його заробітки не порівняти з твоїми.

Коли матері не стало, Микола замкнув хату й мовив:

– Хай воно все тут завалиться. А ключа в бур’яни викину. Не потрібен нам той «палац».

Софія забрала в батька ключа й сказала:

– Я буду приїжджати сюди.

– Роби, що хочеш…  

…Колись батьки Софійку на кожні канікули привозили до села. Спершу їхала неохоче. А потім… закохалася. В Дмитра, що жив по-сусідству.

Дмитро був старшим. Парубкував. На вродливого хлопця не одна дівчина задивлялася. Софію ж кликав «кнопкою» або «малою». Бо вона – дівчатко з кісками.

– Кнопка, черешень хочеш? – гукав, бувало, Дмитро.

Софійка бігла до невисокого паркану. А він жартував:

– У твої долоні ягід на сміх курям поміститься. Миску принеси.

Дівчинка вистрибом поспішала за мискою. Сердечко шалено гупало. Личко світилося від щастя. Ось таке воно, перше дитяче кохання. 

…Софія перейшла у восьмий клас. На літні канікули, як завжди, батьки відправили до села. Недільного вечора йшла з бабусею від дядька Романа й побачила Дмитра з якоюсь дівчиною.

– Наш сусід з Любою Ковалевою шпацерує, – сказала бабуся. – Не пара вона Дмитрові. Гонорова. Язиката. А Дмитро – гарної душі хлопець.

Тепер Софія намагалася уникати сусіда. Через його кохання до Люби.

Якось Дмитро покликав Софію:

– Мала, йди-но сюди. Моя мама… 

Софія не дослухала. Втекла до хати. Хлопець нерозуміюче кліпав очима.

Перестрів Софію, коли та поверталася з крамниці.

– Мала, я тебе чимось образив?

– Я не мала! І я… я люблю тебе! – випалила спересердя й побігла додому.     

– Ну й, жарти, – мовив услід.

…Дмитро одружився з Любою. Оселилися в райцентрі. Софія мовчки страждала.

…Не стало дідуся. Бабуся Ксеня сумувала, бо вік разом прожили. Роман із дружиною приходили, внуки. Але Ксениною улюбленицею була Софія.

Раділа, коли внучка вступила до вишу. Чекала, коли познайомить зі своїм судженим.

– Коли побачу тебе, Софійко, у вельоні, тоді й вмирати можна, – казала.

Але Софія під вінець не поспішала. Мала друзів серед хлопців, та не було коханого. 

…У вихідні приїхала до села. Побачила на подвір’ї тітку Мар’яну. Запитала, як справи. Сусідка видалась заклопотаною.  

– Бабусю, в Ковалів щось трапилося?

– У Дмитра з Любкою не ладиться. Шури-мури закрутила Люба. Дмитро дізнався, дуже поскандалили. Після цього Любка поїхала до матері за кордон. Надька вже кілька років на заробітках.

Пізніше село облетіла звістка: Дмитро з Любою розлучаються. Знайшла за кордоном «достойнішого».

У райцентрі продали хату, яку колись батьки молодят купили у складчину. Поділили гроші.

Невдовзі Дмитро пішов воювати на Схід – в АТО. 

…Софіїне дитячо-підліткове кохання до Дмитра з часом притупилося. У неї цікава робота. У мріях – подорожі. Особисте зачекає…

Зателефонував дядько Роман. Сказав, що вітер на бабусиній хаті зірвав кілька листків шиферу.  

– Добре, що завтра субота. Я приїду.

– Не хвилюйся. Полагодимо.

Софіїн батько й далі був з рідним братом у контрах. У неї ж із дядьком Романом завжди були гарні родинні стосунки.

Софія з дороги побачила, що троє чоловіків лагодять дах. Дядькові допомагав Дмитро зі своїм батьком.

– Вчасно, Соню, твій сусід у відпустку прийшов, – пожартував дядько.    

Із-за паркану виглянула тітка Мар’яна:

– Добрий день, Софійко. Коли хлопці закінчать роботу, прошу всіх до столу.

Чоловіки закінчили лагодити дах. 

– Ну, привіт, мала, – засміявся Дмитро й обійняв Софію.

За столом Софія крадькома кидала погляди на Дмитра. Змужнів. Поширшав у плечах. Йому личить коротка стрижка.

– Софійко, прийдеш до нас на ніч? – запитав дядько Роман.        

– Дякую, я в бабусиній хаті заночую. А до вас вранці зайду.

Софія провідала бабусину могилу. Потім поралась на подвір’ї, в садку – вітер наламав гілля.

Звечоріло. Мар’яна знову покликала Софію до столу.

– Та я не голодна. І дещо з харчів привезла.

– Отакої! Будеш сама в хаті сидіти і бутерброди їсти. Навіть не думай відмовлятися.

Насправді, їй шалено хотілося ще раз побачити сусіда. Тепер це був інший Дмитро. Знайомий незнайомець. І він Софії подобався.    

Вечеря за розмовами затяглася. Про всяке говорили. Лише про війну Дмитро не хотів розказувати.

– Дякую за вечерю і посиденьки. Мені пора, – мовила Софія.

– Сину, проведи Софійку, – сказала тітка Мар’яна.

Як шкода, що від сусідчиної хати кілька десятків кроків, подумала Софія.

– Ти коли повертаєшся на Схід? – запитала.

– Наступного тижня. А ти як? Останнім часом майже не бачились.

– Усе нормально. Працюю. Батьки здорові. Начебто й усі новини. Дмитре, бережи себе.

– Якщо просиш, буду.

– Жартуєш.

– Софійко, можна тобі зателефонувати? Я не буду набридати. Звісно, якщо ти не…

– Я ні з ким не зустрічаюсь, якщо ти про це. Телефонуй. Дякую, що допоміг дядькові Романові. Добраніч.

Дмитро прийшов на подвір’я. Сів на лавку. Думав про Софію. Пригадав, як колись посеред дороги зізналася йому в коханні. Дівчиськом була. Гадав, пожартувала. А якщо ні?

Софію також сон не брав. Прокинулися приспані дитячо-підліткові почуття…

…Дмитро зрідка телефонував Софії. А коли приїхав у наступну відпустку, зустріла його на залізничному вокзалі. Гуляли містом, пили каву, розмовляли.

У вихідні Софія приїхала в село.

– Привіт! – гукнув Дмитро, побачивши її з подвір’я.

Вони більше години розмовляли. За ними з цікавістю спостерігала Мар’яна. А коли син повернувся до хати, то скидався на хлопчиська після першого побачення. «Невже, закохався?» – подумала.       

Так, закохався. Але поки вирішив не зізнаватись Софії, бо він – старший, розлучений, а ще в нього небезпечна місія. От, коли настане спокій… Але почалася велика війна…

Дмитро зателефонував Софії:

– Не бійся, мала, ти під моїм крилом. Я за тебе… до останнього подиху…

– Обіцяй, що берегтимеш себе.

…Дмитро приїжджав у коротку відпустку. Але тоді Софію звалила ангіна. Не зустрілися.

На початку весни дзвінків від Дмитра не стало.  

…У вихідний Софія приїхала до села.

– Софійко! – гукнула зі свого подвір’я тітка Мар’яна.  

– Добрий день. Як ви? Як Дмитро?

– Не знаю. Жодної звістки.

Мар’яна заплакала. Заболіла душа і в Софії.

У бабусиній хаті Софія засинала швидко. Але не цього разу. Коли ж урешті задрімала, приснився Дмитро. «Мала, йди-но сюди», – кликав. Тримав повну миску спілих черешень. Софія пробувала дотягнутися до ягід. І… прокинулась.

До чого цей сон?

 

Хотіла б мати такого брата

Матвій любив солодке. Може, всі шибеники люблять смаколики. Той зірвиголова сидів на задній парті. Списував у Роксолани математику – хлопець з цим предметом зовсім не дружив. Мріяв знайти батька, який був моряком і начебто ходив у далекі моря-океани. Так казала мама, коли була жива. 

Хлопець чекав: ось-ось з’явиться тато у морській формі, з подарунками. І залишиться вдома. Мама більше не буде працювати на заводі у дві зміни. 

Згодом мами не стало. Матвія забрали до інтернату. 

Батько-моряк був маминою вигадкою. Тепер Матвій це розумів…

…Роксолана теж втратила матір. У батька був крутий норов. Любив оковиту. Коли Степан напивався, бив дружину. Чи то від побоїв, чи від смутку Марта померла. 

Руслана, молодшого брата, забрала на виховання мамина сестра. А Роксолана залишилася з батьком. Невдовзі він привів у дім свою пасію. Тітка Люба злою не була, але разом з батьком прикладалася до пляшки. Коли напивалися, дико скандалили. То сусіди приходили втихомирювати, то дільничного викликали. 

Якось під гарячу батькову руку потрапила Роксолана. Доньці добряче перепало. Коли Степан протверезів – просив прощення. Та ніхто не вірив у його каяття. Дівчинку вирішили прилаштувати на навчання в інтернат…

Роксолана гарно вчилася. Її вибрали старостою класу.                 

Тут діти не відкривали один одному душу. Не розповідали своїх родинних таємниць. 

– Мені сумно за братиком, – поскаржилася Роксолана найкращій подрузі Тані. – А в тебе вдома хто є?

Таня пропустила запитання повз вуха. 

Колись Роксолана дізнається, що Танин батько двічі сидів у в’язниці. Перший раз за крадіжку. Вдруге, під час пограбування, разом зі своїм товаришем когось до смерті побив. А ще Таня зізнається подрузі у тяжкому гріху: вона бажала, щоби батько ніколи не повернувся з ув’язнення, хай би там згинув. Через нього з неї діти насміхалися. Їхньої сім’ї сторонилися. 

Долі багатьох дітей в інтернаті скидалися на скромні окрайчики хліба: хотілося більше, але, як казала тітка Дора, що працювала в їдальні, «не положено, в нас ліміт». І за плечима цих дітей ніхто, крім їхніх ангелів, не стояв. 

Вони вже були старшокласниками, коли Матвій запитав у Роксолани:

– Чого ти найбільше хочеш?

– Червоні туфлі. На високих «шпильках». Дорогі. Імпортні. 

– ???

– Мені здається, що дівчата й жінки, які носять гарні червоні туфлі, – щасливі. 

– А я хотів би, щоб у мене була така сестра, як ти…

Вона сумно усміхнулася. Давно не бачила брата. Тітка його не привозить до батька. Роксолана скоро буде випускницею. А Руслан молодший на три роки. 

…Роксолана мала адреси своїх однокласників. Після закінчення школи не хотіла втрачати з ними зв’язків.      

…Роксолана закінчила медичне училище. Вийшла заміж. Але в шлюбі довго не прожила. Свекруха не любила невістку. Обзивала «обірванкою з інтернату». Налаштовувала проти неї сина. І раділа, коли сім’я розпалася. 

Роксолана з Валеркою мріяли народити двох дітей: хлопчика і дівчинку. На жаль…    

З братом також стосунки не склалися. Руслан роками не бачив сестри. Відвик від неї. Роксолана намагалася порозумітися з Русланом. Просила допомоги в тітки. Але та сказала: 

– Ви не росли разом. Ви – чужі. І подякуй, що Руслан не претендує на частку квартири. Вона йому належить так само, як і тобі.  

Батька доконала оковита. Роксолана після розлучення повернулася у родинне двокімнатне помешкання.

Убогу, заяложену квартиру допомагав доводити до пуття Матвій зі своїми товаришами. Матвій закінчив училище, працював будівельником. 

Роксолана спілкувалася з Матвієм, Танею та деякими іншими колишніми однокласниками. Вони й далі поміж себе називали її «старостою». Як у школі. 

Організовувала зустрічі випускників. Хтось приходив, а хтось не хотів згадувати свого безрадісного дитинства. 

Бувало, під час зустрічей дізнавалася історії декого з однокласників. Вони були сумні, навіть трагічні. Через те діти колись ними не ділилися…

– Гарна ти, Роксолано, добра, чому вдруге заміж не виходиш? – запитувала Таня та інші дівчата. 

– Уже набулася. 

Так і жила сама. Була «швидкою допомогою» для дорослих колишніх однокласників. І порадити могла, і прихистити. Не в усіх доля рівно складалася, хоча життя навчило ще з дитинства долати різні труднощі. 

…Роксолані та її однокласникам було поза сорок п’ять, коли почалася війна. 

Зібрали на фронт Таниного чоловіка. 

– В мене, крім нього, нікого нема, – ридала подруга. – Нам Бог навіть дітей не дав. Чому?! Ну, чому так?..    

Подалися у добровольці двоє синів однокласника Андрія. Андрій картав себе, що не може воювати – накульгує, ногу в аварії пошкодив. Побивалася Андрієва дружина. Роксолана крапала обом заспокійливе. Втішала, як могла. Хоча розуміла: коли їй боляче, то що відчувають батьки?!        

Прийшла повістка Матвієві. 

– Буду своїх дівчат захищати, – сказав Роксолані.  

В Матвія – дружина і донька.  

– Бережи себе, шибенику. Досить колишніх «подвигів».

Матвій, бувало, то на дах школи вилізе. То на височенне дерево видряпався – кота рятував. Хотіли пожежних викликали, аби зняли звідти. То ще щось витворить. На захист хлопця ставав вчитель фізкультури і, водночас, зять директриси. Матвій брав участь у спортивних змаганнях – крос бігав. Грамоти отримував.      

– Ти солодке любиш. Смаколиків приготувала. Візьми з собою.

Матвій подякував Роксолані за гостинець. Вона обняла його і мовила:

– Хотіла би мати такого брата, як ти…       

…У шпиталь потрапив Танин чоловік.

Загинув старший Андріїв син.     

Більше місяця нічого не чути від Матвія… 

На ринку зустріла колишню свекруху. Та в’їдливо кинула:

– Чула, сама живеш. Може, й добре. Не маєш кого з фронту чекати. А Валерка встиг виїхати якраз перед війною. Я заборонила йому повертатися. Навіть, якщо помру. Не хочу, аби він ішов воювати. Хіба молодших нема? І, взагалі…

Роксолана не бажала цього слухати.            

Вона має за кого молитися, за кого ставити свічки і кого чекати…

Якби я міг стати твоїм ангелом…

- Юльку, пам’ятаєш, колись я зустрів тебе з вагітною дівчиною. Вона народила хлопчика чи дівчинку? - запитав Роман, брат.

Юлько знизав плечима:

- Яка дівчина? 

- В неї була довга русява коса. Симпатична.

- Якась знайома, мабуть. Може, однокласниця. Не пригадую.

Роман недовірливо дивився на брата.

- Ну, що?! Хочеш висповідати мене, отче Романе? Сам знаю, що грішний. А хто з нас праведний? І, взагалі, у тебе є паства, от і наставляй на шлях істинний. А я обійдуся…    

…Юлько відмовився від Уляни та новонародженого сина.

- Ти ж обіцяв одружитися, - плакала молода мама.

- Обіцяв. І що з того? Передумав.

- А як же він? - вказала на маленький згорток.

- Він - твій. Що хочеш, те й з ним роби.

- Тобто? 

- Можеш віддати в дитбудинок. А можеш собі залишити.

Уляна й подумати не могла, що Юлько може бути таким бездушним. Тим паче до власної дитини.

Маленький запхинькав.

- Я нікому тебе не віддам. Не бійся, Святославчику. Мама любить тебе. Дуже-дуже, - шепотіла Уляна. 

- Ти сказала своїм батькам, що малий… що я його…

- Ні… 

…Роман, старший брат Юліана, був священником. Вони дуже різні. Роман – стриманий, серйозний. А в Юлька з народження вітер в голові. Вчителі хвалили Романа і, водночас, викликали батьків, аби поскаржитися на молодшого сина. 

Роман навчався в духовній семінарії. Юлько – на водія. Казав, що буде таксувати й «товкти» гроші. А ще знайомитиметься з гарними дівчатами. 

Особливо Юлькові вдавалося друге. Батьки просили сина схаменутися, одружитися. Але статус сімейного чоловіка його зовсім не приваблював. 

…Уляна подобалася Юлькові найбільше з-поміж інших «кішечок», з якими крутив любов. Коли завагітніла, довго про це мовчала. Боялася зізнатися. Врешті все розповіла Юлькові.

- Ми ж одружимось, правда? - запитала у хлопця.

- А, може, краще аборт зробити?

- Пізно. Та й не хочу я. 

- Одружимось, - кинув.

Годував обіцянками, крутив голову, поки народила сина. А тоді заявив: дитина йому не потрібна. Уляна - також.  

Юлько й далі таксував. Крутив короткочасні романи. І намагався не потрапляти Уляні на очі. 

…Врешті гуляйвітер одружився. Але не надовго. Дружина застукала на зраді. Дітей у подружжя не було. Тому без претензій розлучилися.  

…Улянині батьки не робили трагедії з того, що донька народила дитину поза шлюбом. Любили внука. Допомагали – Уляна заочно навчалася у виші. 

…Уляна мала роботу в школі. Друзів. Найкращого у світі сина. А от заміж не вийшла. Юлькова зрада не минула, не переболіла. 

…Святослав тішив матір гарними оцінками в школі. Успіхами в університеті. В хлопця був спокійний характер і добре серце. 

Святослав працював у одній з компаній. Влітку хотів зробити матері сюрприз. Уляна лише двічі їздила за кордон на екскурсію. В Польщу. Не тратила грошей на себе - треба було навчати, одягати сина. І тепер Святослав подарує мамі подорож Європою. Вона - історик. Хай побачить цікаві місця та міста, про які розповідає учням. Не стиг. Мрію вкрала війна. 

Дмитра, товариша Святослава, викликали до військкомату одним із перших. Він відслужив у армії. Одружився. Подружжя виховувало маленьку доню. 

- Навідуйся до моїх, - просив Дмитро Святослава. - Підтримай, якщо… Яринка - твоя хрещена. Ти наче другий батько для неї. І знаєш, може, й добре, що ти не слухав мене, коли я квапив тебе влаштувати особисте. На жаль, з війни повертаються не всі.     

Наче, відчував щось.  

…Дмитро зателефонував. Привітав донечку з днем народження. Два рочки виповнилося. А через тиждень загинув.   

Для Святослава це була тяжка й болісна втрата. Вони з Дмитром з першого класу дружили. А як побивалася Дмитрова дружина! Як ридала матір! І Яринка більше ніколи не побачить свого тата. 

Після похорону товариша Святослав вирішив піти на фронт.   

…Отець Роман ще до початку великої війни підтримував військових. Збирав волонтерську допомогу, вирушав на декілька днів до бійців. Служив Літургію. Лікував душевні рани. Сповідав, бувало, тих, хто раніше жодного разу не сповідався й не причащався. 

…Священник знову поїхав до військових. У цьому керунку ще не був. Військові зібралися на молитву. І… Боже, це неймовірно! Неймовірно! На отця Романа дивився… його рідний брат. Таким Юлько був замолоду. Цей хлопець лише трохи вищий за брата. І очі серйозні.

- Благословіть, отче, – зверталися військові. 

Підійшов і той хлопець. Отець Роман розпитав, як звати, звідки, хто чекає вдома. 

- Мама чекає. А батько… не знаю його.  

Священник сказав, що також мешкає в цьому місті. Виявилося, храм, де служить, розташований неподалік вулиці, на якій живе Святослав.   

Отець Роман був переконаний: Святослав - його племінник, Юльків син. 

Благословив, подарував іконку. «Якби я міг стати твоїм ангелом… Молитимусь за тебе», - мовив подумки. 

Повернувшись додому, отець Роман вагався: розповісти братові про те, що зустрів його сина на фронті, чи ні. Запитав про вагітну дівчину, з якою колись бачив Юлька. Але той зробив вигляд, що не пам’ятає її. Тому вирішив нічого не казати. Лише щиро молився за Святослава. І щиро вірив: Господь чує його…