Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати...

Їй висловлювали співчуття, слова підтримки. Даниїла кивала у відповідь. Але нічого не відчувала. В душі - порожнеча. Сліз не було. Лише зачепили перешіптування родини покійного чоловіка:

- Це ж треба, вона жива, а Мирослава не стало.

- Як же їй вдалося викарабкатись?

- Наче свою болячку йому передала, - мовила Мирославова рідна тітка, яка славилась скандальною натурою.

Свояки перешіптувалися так, щоб Даниїла чула. Вони звинувачували її. Але в чому?!

Даниїла після похорону чоловіка вперше довго спала. Прокинулася під обід. Навстіж відчинила вікна. Вітер ніс у місто з полів запах диму. За вікном на березі рябіли жовті листочки.

- Осінь, - мовила жінка сама до себе. - Моя сорок восьма осінь...

...До цього дня вона була щасливою. А, може, їй просто здавалося. Може, щастя несправжнє. Можливо, це була її вигадка, тому що кохала Мирослава, чоловіка свого. Раділа, що росте красуня донечка. Що живуть не гірше за інших. І раптом... 

- У вас онкологія, - прибив страшним повідомленням лікар.

Даниїла не йняла віри почутому.

- Помилка... це помилка, - заперечувала. - Потрібне додаткове обстеження.

- На жаль, це правда. Треба лікуватися. І вірити: шанс завжди є.

Вона вірила. Ще й як вірила... Бо не може залишити доньку напівсиротою. А Мирослав... Він навіть не знає, де ложки лежать, не те, що якусь страву приготували. Хіба що яєчню...

Даниїла мовчала про недугу день, другий... І, врешті, зважилася розповісти рідним. Чоловік не мовив жодного слова співчуття. Лише кинув спереседя:

- Це ж грошей скільки на лікування треба!

- Плакав мій новий комп’ютер, - зітхнула донька.

Даниїла такого не очікувала. Почала виправдовуватися. Мирослав не дослухав - пішов на балкон курити. Донька подалась у свою кімнату. Даниїла безпорадно стояла посеред кухні. В цю мить їй справді хотілося померти...

...Почалося лікування. Воно тягнуло гроші та нерви. З дому - до лікарні. З лікарні - додому. Якби не сестра, Даниїла не знає, що й робила б. У старшої сестри з чоловіком бізнес. Хліб, різну здобу випікали. Мали непогані прибутки. Лариса завжди допомагала. Коли Даниїлі йшов сімнадцятий рік, не стало батьків. В аварії загинули. Відтоді Лариса опікувалася молодшою сестрою. Раділа, що та вступила в інститут. Заміж видала. Залишила Даниїлі батьківську квартиру. Лариса з чоловіком власне житло у передмісті звели. 

І ось тепер старша сестра знову, як колись, узялася допомагати молодшій. Бо Мирослав...

А Мирослав став зневажати дружину через хворобу. Те, що Даниїла готувала, викидав у сміття. Гидував. І доньці наказував навіть не доторкатися до приготованої матір’ю їжі.

- Навіщо ти це робиш? - зі сльозами запитувала Даниїла. 

Мирослав злостився. Нарікав на весь світ. Покрикував на хвору дружину. Не хотів з Даниїлою навіть бути в одній кімнаті.

Якось Даниїла почула, як чоловік телефонував до якогось «сонечка» й призначав побачення.

- У тебе є інша жінка? - запитала.

- А що, не можна? Я - молодий, здоровий. І, до речі, я досі в своїх батьків прописаний. Якщо ти... ну, словом... Житло має залишитися мені. І, звісно, Оксані. Якось будемо викручуватися з донькою.

В цю мить Даниїлі шалено захотілося жити.

- Не хорони мене передчасно, - твердо мовила.

Мирослав гримнув дверима. Певно, пішов до «сонечка»...

Лариса возила сестру в столицю до тамтешніх спеціалістів. Даниїла виконувала всі рекомендації лікарів. Хвороба не задавнена. Отже, є шанс. Вона вірила...

Це були важкі дні, тижні, місяці... І очікування, що недуга мине. Що все буде, як раніше. Хоча, ні. Не буде. Стосунки з Мирославом будуть інші. Точніше, ніякі. І донька... Чому Оксана наслідує батька? Якось Даниїла складала Оксанині речі. А та, побачивши, гидливо скривилася, згребла їх, кинула в пральну машинку і вимила руки. Даниїла нічого не сказала доньці. Хоча було дуже прикро...

...Вона таки поборола хворобу. Повернулася на роботу. А рідні й досі її сприймали холодно. Мирослав спав у іншій кімнаті. Й далі бігав до якогось «сонечка». Щоправда, тепер наминав страви, які готувала Даниїла.

Оксана стала студенткою. Після занять тусувалася з друзями. Зазвичай, приходила додому пізно. Перекидалася з матір’ю кількома словами.

- Ми стали чужими з Оксаною, - скаржилася Даниїла старшій сестрі. - Через Мирослава. Накоськав її тоді проти мене. А він... у мене відчуття, наче стороння людина поруч живе. Ні кохання, ні поваги.

- Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати. Так колись казала наша мама...

...Мирослав спохмурнів. Після роботи ніде довго не пропадав. До «сонечок» не телефонував. Поривався поговорити з дружиною, але поки не наважувався.

Про те, що занедужав, першою дізналася донька.

- Оксано, мені потрібна буде твоя поміч...

У Мирослава виявили... онкологію. Справи були кепські.

- Тату, ти знаєш, що я збираюся заміж. Але весілля вже, очевидно, не буде. І, до речі, житимемо не тут, а в квартирі Антона. Його батьки на заробітках. Нам ніхто не заважатиме.

- Оксано, але я...

- Що?! Може, мама буде опікуватись тобою. Хоча, ти її не допомагав. Я знала, що ти лямури на стороні крутив.

Мирослав розповів про свій діагноз дружині. Думав, вона пригадає йому все... Але Даниїла мовила:

- Тобі потрібно лікуватися. Будемо сподіватися на краще.  

Тепер чоловік повторював її шлях: з дому - до лікарні, з лікарні - додому і знову до лікарні... Даниїла завжди була поруч. Відпрошувалася з роботи. Її розуміли, йшли назустріч. 

Оксана ж розписалася з Антоном і поспішно перебралася в його помешкання. До батьків заходила на декілька хвилин. Мирослав паткав:

- В інших людей діти співчуття мають. До лікарні приходять. А наша...

Даниїла змовчала. Не хотіла нагадувати чоловікові, що в цьому його велика «заслуга».

Мирославові ставало гірше. Операція не допомогла. Став зовсім немічний. І ще прикріший. Злостився на Даниїлу, що вона виздоровіла. Ненавидів за це. Навіть її турботу ненавидів, хоча розумів: він тепер більше нікому не потрібний... 

Урешті наважився попросити в дружини пробачення за колишнє. Була ніч.  Кликав Даниїлу. Але вона не чула. А, може, лише здалося, що кликав. Можливо, це було марення. Над ранок Мирослава не стало...

Вона стала морем...

Вона стала морем. Невидимою частинкою великої води. Море щось жебоніло, коли не було вітру, і кричало, коли громи розривали небо. Вона не боялася грізного моря. Це воно ридало, просило в неї прощення...

Не раз хотіла втекти від моря. А воно тримало. То змивало смутки, то знову обдавало болем... Море забрало в Таміли найдорожчих людей...

...На південь Тамілу привезла тітка Люба, коли матері не стало. Дівчина тяжко звикала до нового місця. Її маленьке містечко ніколи не бачило моря. Через нього протікала лише невеличка річка. Довкола - поля і ліс.

А ще в містечку залишилася її школа, друзі. Половина хати, де вони жили з мамою. Залишився Ігорчик, з яким бавилася в садочку, а потім сиділа за однією партою. Ігорчика називали маленьким принцем. У нього було біляве волосся і сині очі. А Таміла була його принцесою.

Ще довго місце за партою поруч з Ігорем було порожнє. Він не хотів, аби тут сидів хтось інший. Не вірив, що Таміла вже ніколи не повернеться...

...У Люби з Юрком дітей не було. Тому обоє радо прийняли племінницю в свій дім. Таміла стала розрадою Любі, коли чоловік ходив у плавання.

Люба вкотре розповідала Тамілі, як зустріла своє кохання.

- Воно було худе й молоде. Такий собі звичайний морячок. Глянула на нього - серце тенькнуло. Твоя мама жартувала: «Ти, Любко, не практикувала, а моряка собі шукала». Я ж сюди на практику тоді приїхала. Почала зустрічатися з Юрком. А скільки сліз було, коли додому поверталася. Подружки заспокоювали: не ти перша, не ти остання за моряком сльози ллєш. Знаєш, скільки в нього ще таких Любок буде?» Не вгадали. Я у нього одна... Ой, а як приїхав у наше містечко!.. У формі. Красень. І заздрили. І пліткували. Мовляв, недовго в Любки любов з моряком буде. А я вже з ним двадцять років. Проводжаю Юрка, чекаю, зустрічаю... Я також до моря довго звикала. І ти з часом звикнеш. Тепер будемо разом дядька Юрка зустрічати й проводжати. А потім, може, й ти в моряка закохаєшся...

...Небо - художник. А море - величезний мольберт. Небо розфарбовує море в різні тони та відтінки. Увечері, коли на хвилях відпочивало призахідне сонце, велетенська картина видавалась Тамілі містичною. Вона любила приходити до моря увечері, коли довкола ставало тихо. Тоді вони були наодинці - море і дівчина. Й мали про що поговорити...  

...Тамілина мама колись працювала вчителькою. І донька вибрала таку ж професію. Навчатиме грамоти найменших школяриків.

Під час канікул Таміла любила постояти за прилавком разом з тіткою Любою. У тієї була крамничка, де торгували різноманітними «морськими» сувенірами, листівками, футболками та іншою всячиною. Згодом почали пропонувати відпочивальникам ще й соки, воду та каву.

До крамнички зачастив місцевий хлопець.

- О, знову твій морячок іде. Всю воду нам вип’є, - жартувала Люба.

- Та не морячок він. І не мій.

- Бачу-бачу, як зиркає на тебе. Мій Юрко також колись так дивився на мене...

Матвій справді не був моряком. Його професія пов’язана з комп’ютерними технологіями. А до крамнички часто заходив, бо сподобалася Таміла.

Він, як усі тутешні, любив море. І коли Таміла з Матвієм почали зустрічатися, багато розповідав їй про море: і легенд, і правди...

...В оксамитовий сезон, на березі моря, Матвій запропонував Тамілі руку й серце. Було надвечір’я. Притишене море слухало зізнання. А небеса розфарбовували палітру води у теплозолоті кольори.

...Люба готувалася стати бабусею. Юрко мріяв, що внук стане, як і він, моряком.

- Капітаном буде! - радісно вигукував. Я навчу його морської справи. Хтось мусить продовжувати сімейну традицію.

...До пологів залишалося два місяці. Таміла з Матвієм сиділи на березі моря. Вони так і не вибрали імені для маленького. Люба хотіла, аби хлопчика назвали Любчиком. Юрко - як його діда - Олександром. Дід був справжнім «морським вовком», розповідали в дядьковій родині. А майбутні батьки ще були в роздумах.

Море у цей день хвилювалося. Здавалося, хмари були так низько, що аж лягали на хвилі. А ті їх розгнівано відштовхували. Зривався вітер. Двоє хлопчаків, незважаючи на небезпеку, побігли у воду. Їх накривали великі хвилі. Хлопці то виринали, то ховалися у воді. І раптом одного не стало.

- Йому потрібна допомога, - мовив Матвій і кинувся в обійми розгніваних хвиль.  

Це були останні його слова...

Матвія з хлопчиком знайшли наступного дня. А після похорону чоловіка Таміла втратила дитину...

...Вона довго на самоті сиділа біля моря. То плакала. То все єство затерпало. Люба хвилювалася за Тамілу. А Юрко заспокоював:

- Хай поплаче. Хай віддасть морю свої печалі, свій біль. Море вміє слухати. Вміє забирати й повертати.

Міцною рукою ніжно обійняв дружину і вкотре повторив:

- А я думав, наш внук моряком буде... Я б його навчив... Ех...

Встав. Відступив кілька кроків. Витер сльози, аби не бачила Люба...

...Таміла поспішала до моря. Три роки тому сталася трагедія. Несла білі троянди для коханого. Віддасть їх хвилям.

Довго сиділа на березі. Чиїсь кроки змусили здригнутися. Впізнала цього чоловіка. Це - батько хлопчика, якого кинувся тоді рятувати Матвій.      

Присів біля неї. Дістав баклажку. Мовчки простягнув Тамілі.

- Я не п’ю.

- Я - також. Але тут... зробіть хоча би ковток. Легше стане.

Не стало. Розплакалась.

Здоровенний чолов’яга пригорнув Тамілу й гладив по голові, наче маленьку дівчинку. 

- Він у мене був один... Син мій... Віталик. І я в нього був один. Наш рейс тоді запізнився. Коли повернувся, дізнався, що народився син. А дружину не врятували. Пологи важкі були. Так і жили сім років. Я - в рейс, а Віталик залишався з дідусями-бабусями. Усі разом проводжали й зустрічали. Простіть його... нас простіть...

Дві чайки, мов ангели, виринули з піднебесся. Покружляли, щось прокричали, й зникли.

- Певно, то були душі, - мовила Таміла...

...Їх звела біда, а вже потім прийшло кохання.

- От і дочекалася ти свого моряка, - мовила Тамілі Люба. - Видно, доля така.

- Дмитро - надійний, - додав Юрко. - Житимеш з ним, наче в тихій гавані. Дасть Бог, дітей народите. А те, що на декілька років старший за тебе - пусте...   

Таміла з Любою збиралися зустрічати Дмитра. Цей рейс тривав недовго. І Любі нетерпілось, аби Дмитро про все дізнався.

- Коли скажеш йому новину? - допитувалась в племінниці.

- Сьогодні. Біля моря, на нашому місці.

Море було спокійне, лагідне. Промінці призахідного сонця стрибали по хвилях. Таміла поклала на воду дві білі троянди.

- У мене новина, - мовила.

Дмитро сполошився.

- У нас буде син. Олександр, Сашко... Так звали діда дядька Юрка. Ти не проти?

Дмитро, мов пір’їнку, підхопив дружину на руки.

- Я - щасливий!!! - гукнув морю.

З неба виринули дві чайки. Кружляли. Торкались води. Злітали в небо. Наче здійснювали якийсь ритуал.

- Як ти тоді казала? Це - душі. Певно, так...

«Це тому, що я стала морем», - відповіла подумки. А вголос мовила:

- Це - наші ангели...

Пізнє каяття

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її  журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий покинув назавжди. І маленьку донечку залишив. Птахи розуміють, коли в людей радість чи горе. Журавка, якби могла, обійняла би трирічну Віту великими м’якими крильми…

...Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика з сусіднього села. Серце добра не віщувало. Бо всі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає-взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися…

Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину доньку місцевих учителів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. Не заважайте нам.

Після весілля молодята жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, чоловік часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька. - Аби не автобусом добиратися щодня.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- Але я... я не хочу. Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

...Єва склала чоловікові речі. Заглянула ще раз до шафи, в шухляди. Не залишилося нічого. Лише смуток і порожнеча в душі.

Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

- І не переслідуй мене, не турбуй. Тепер в мене своє життя, в тебе - своє.

- А Віточка? Доня наша?

- Ти - вчителька, той виховуй. І колишня теща допоможе, - зіронізував. - А я сина хочу. Від Люськи. 

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, в птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Коли треба відлітати у вирій, сумують за гніздами-оселями, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам. А людям нічого не шкода. Ні кохання, ні дітей, ні місць, де вони були щасливими. Так легко забувають усе... 

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко поспішав час. Недавно Віточці було п’ять років, десять, дванадцять, п’ятнадцять…

Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Ніколи не навідувався до доньки.  

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу.

...Колись вона мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка вивчиться, вийде заміж. Сама залишишся.

- Я свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила з гуртожитку до училища вулицею, на якій Ростик жив з новою дружиною. Але тоді вона не знала, що він мешкає тут. 

Батьків будинок показала Віті студентка з сусіднього, батькового, села.

- Дядько Ростик - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить. Тітка Люська - міська пані. Ми для неї - сільська простота. 

Ростик не знав, що донька часто після занять присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Подумки розмовляла з батьком. Розповідала, що знову відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, знову на побачення запросить. Може, погодитися...

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала.

- У мене нікого нема, крім мами, - шепотіла. - Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…

Бачила, батько все частіше повертався додому напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені також».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Вона завжди була вульгарно нафарбована. І одягнена без смаку, крикливо. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька.

«Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки батькові. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Весілля буде наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я також знайома з Костиними батьками. Вони приємні, гарні люди. Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так рідко вимовляла це слово вголос…»

...У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що в нього найгарніша бабуся у світі.

…Ростикові хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. Не знав, як вона виглядає. А ще розповіли, що у Віти гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Дітьми й внуком тішиться...

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Коли тепло й погідно, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлорки після прибирання. Якщо хтось заводить із цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди й чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

- Сам винен, - злісно кидає Люська. - Це ти мені на шию вішався заради хати в місті і статків моїх батьків. І, до речі, з ким нині гульдибанив?

- Сам із собою.

- Спробуй ще раз нализатися...

...Ростик знову прийде до лікарняного саду. Сяде на лавці. Чекатиме. Подумки розмовлятиме з донькою. Як колись вона з ним. А потім побреде до «Корчми» - «лікувати» пізнє каяття…

«Благословіть нас....»

Ганна прокинулася пізно. Приготувала каву. Пила неквапом. На роботу сьогодні не йде. Щоразу відпрошується у свої дні народження. Святкує сама...

...Ганна мала чоловіка. І могла б мати сина. Найрідніші чоловіки вітали б її ранніми осінніми квітами. І подарунками-сюрпризами. Готували би щось смачненьке. А ввечері всі разом ішли б у затишний ресторанчик. Цю картину Ганна малює у своїй уяві роками...

Своїх дітей Ганна не змогла народити. Двох не виносила. Разом з Кирилом оплакувала ненароджених малюків. Чоловік заспокоював:

- Будуть у нас ще діти. Мусимо вірити...

І вона вірила. Але лікарі винесли остаточний вердикт: не буде малюка, бо більше не зможе завагітніти.

А їй усміхалися на вулиці чужі діти. Наче розуміли її біль. Наче відчували її любов...

Ганна працювала медсестрою в поліклініці. По сусідству був дитячий будинок. Вона часто спостерігала за дітьми. Сідала на лавку неподалік і дивилася, як діти бавляться, чубляться, як плачуть і сміються. Тільки, здавалося, їхній сміх інший, аніж у тих, які мають батьків. У нього інший тембр і відтінок...

А потім замітила русявого хлопчика. А, може, це він її замітив. Малий підходив до паркану і дивився на Ганну. Спершу вона не звернула на хлопчика увагу. А малий, бувало, стояв біля паркану доти, поки вона сиділа на лавці, або поки не кликала вихователька. 

Одного разу підійшла до хлопчика.

- Як тебе звати? - запитала перше, що спало на думку.

- Юрко.

У синіх очах малого було стільки смутку. Він переминався з ноги на ногу. Чекав, що вона скаже ще щось. Чи запитає. А Ганна не знала, про що розмовляти з малим. У дітей своїх знайомих вона запитувала, чи вони чемні в садочку, про успіхи в школі, чи слухаються батьків. А Юрко інший...

- Мені пора, - мовила. - Па-па...

Юрко помахав рукою. Ганна не знала, що після цього хлопчик гірко плакав. Бо думав, може, це була мама. Просто... не впізнала його. 

Після цього з Ганною мала розмову Юркова вихователька. Підійшла, коли Ганна сиділа на лавці. Просила не турбувати і не травмувати хлопчика.

Тепер Ганна звіддаля спостерігала за Юрком. А він знову й знову підходив до паркану й дивився на порожню лавку.

- Я знайшла нашого сина, - сказала чоловікові Ганна. - Його звати Юрком.

Кирило нерозуміюче глянув на дружину.

- Тобто, як знайшла?

- У дитбудинку. Я познайомлю тебе з ним. Ми можемо стати йому батьками.

- Я... не знаю... А де його рідні? Хто вони?

Кирило був у сум’ятті. Він не готувався до такої несподіванки. Зрештою, вони ніколи з дружиною не обговорювали можливості взяти у сім’ю чужу дитину.

...Ганна з Кирилом таки пішли до дитбудинку. Як зрадів Юрко, побачивши її!

Доля не гладила хлопчика по голівці. Його батьки загинули в автотрощі, коли Юркові рік виповнився. Родини, яка би взяла малюка до себе, не виявилося. І тут, у дитбудинку, чомусь його оминали ті, що шукали дітей. Так і доріс майже до п’яти років.         

- Юрко - розумний, допитливий хлопчик, - розповідала вихователька. - І слухняний. Тільки сміється рідко.

Зате тепер, коли стояв поруч з Ганною та Кирилом, з обличчя малого не сходила усмішка.

Ганна розуміла, що потрібно пройти довгий шлях, аби всиновити Юрка. Бюрократія... Але їй з чоловіком дозволяли на вихідні брати хлопчика до себе. І це були його найщасливіші миті.

...Ганна побачила, що Кирило чимось стурбований.

- Щось трапилось на роботі? - запитала.

- Нічого. Все гаразд.

- Хвилюєшся, що ми вирішили всиновити Юрка? Не можеш звикнути до цього?

- Ні, зовсім, ні...

- Може, зле себе почуваєш?

- Скажеш таке.

Згодом Кирило почав пізно повертатися з роботи. Пояснював: у їхньому відомстві то перевірки, то ще щось. А вона відчувала: поруч із чоловіком уже не так затишно, як було. 

Вона вкотре завела розмову про Юрка. Нарікала на бюрократію, бо не могла дочекатися, коли їхній хлопчик залишить казенні стіни. Кирило мовчав. І це знову її насторожило.

- Нам треба поговорити про інше... про нас, - сказав якось невпевнено.

- Треба, то треба, - відповіла жартома.

- Це серйозно, Ганно.

Він ніколи не звертався до неї так офіційно. Вона завжди була для чоловіка Ганнусею.

- Ми не зможемо всиновити Юрка.

- Чому?! Ти не можеш любити його, як свого сина? Ти звикнеш... потрібен час...

- Річ не в тому. У мене буде власна дитина.

- Яка дитина?

- Я зустрів іншу жінку. І вона... вагітна.

- А як же ми з Юрком? Я ж не зможу всиновити його сама. Ти ж розумієш...

- Пробач...

- Як про це Юркові сказати? Як, Кириле?! Ми йому подарували надію. А тепер її забираємо. Ми його зрадили. Ти зрадив.

- Я просто хотів свою власну дитину.

- І я хотіла... Вона, ця жінка, знає про Юрка?

- Так, я їй розповів...

Коли Ганна прийшла до дитбудинку, вихователька сказала, що її хоче бачити директорка. Виявилося, до неї приходила майбутня Кирилова дружина і матір їхньої майбутньої дитини. Вона сказала, що Кирило з Ганною розлучаються. Тому про всиновлення хлопчика не може бути мови.

- А він мені про розлучення ще нічого не казав, - мовила Ганна й вийшла з кабінету.

Юрко підбіг до Ганни. Вона обійняла його і з очей потекли сльози.

- Мамо, не плач, - і собі шморгнув носом хлопчик.

Вона не знала, як сказати йому невтішну новину.

...Кирило ще до розлучення пішов від Ганни. Вони жили в квартирі її батьків, тому чоловік ні на що не претендував.  

Ганні дозволили бачитися з Юрком. Вона пояснювала йому, що між дорослими інколи трапляються непорозуміння, власне, це й сталося. Але хлопчикові було важко осягнути ці тонкощі. Він лише розумів, що в нього не буде справжніх мами й тата.

...Гані стало сутужно з грішми, коли пішов Кирило. Старша сестра була на заробітках. Кликала до себе й Ганну. Їй не хотілося їхати. Але треба було. Знову пояснювала Юркові різні дорослі речі. Слухав мовчки, стиснувши кулачки...    

Минув час. Юрка перевели в інтернат для дітей-сиріт. Навчальний заклад був у віддаленому райцентрі. Про це Ганна дізналася в дитбудинку, коли приїхала у відпустку.

Збиралася до Юрка. Хвилювалася. Купила смаколиків. Хотіла придбати щось з одягу, але не знала, який у нього зараз розмір.

Ганна розповіла Юрковій учительці свою історію. Вчителька хлопця хвалила. Гарно вчиться, не бешкетує. Лише замкнутий.

Юрко зустрів Ганну прохолодно. Здавалося, це був не той хлопчик, якого вона знала. 

- Не треба до мене приїжджати! - випалив. - Не треба! Ви мені ніхто!

На клаптику паперу Ганна написала свою адресу.

- Тримай. Можливо, колись знадобиться...

...Ганна довго працювала за кордоном. Коли повернулася, влаштувалася медсестрою в приватну клініку. Якось зустріла Кирила з сином. Щасливі. Згадала про Юрка. Завжди відчувала провину перед ним. Він уже дорослий. Де він, що з ним? Може, поїхати до інтернату й запитати? Але поїздку відкладала. Наче, тримало щось...

...У двері подзвонили. Ганна нікого не запрошувала на день народження. Може, сусідка. Пішла відчиняти. Перед порогом стояли незнайомі хлопець і дівчина. З букетом ранніх осінніх квітів. 

- Я - Юрко, - сказав хлопець.  

- Юрко?! Той самий?..

- Пробачте, що тоді в інтернаті... я був неправий...

- Ти був дитиною.

- Я завжди думав про вас. Боявся, що ви змінили адресу.

- Заходьте. Будемо святкувати. У мене день народження. Зараз на стіл щось приготую. А ти, Юрку, як живеш?

- Я - медбрат. Закінчив училище. Хотів, як ви... бути в медицині. Ми з Танею вирішили побратися. У неї також нікого нема. І я... ми хочемо попросити, аби ви нас благословили... як мама...

Тарілка випала з рук Ганни. Розбилася.

- На щастя, - усміхнувся Юрко...

Пір’їнка від ангела

Усе почалося з парку, де любила гуляти Олена. От і цього разу, вкинувши в торбинку пляшку води - післяполудневе сонце припікало, - пішла на прогулянку. А ще тут продавали смачнюче морозиво. Кульками. У вафельних ріжках. М-м-м…

На одній з лавок було розкладено зо два десятки книг. А їхня продавчиня - дівчина років чотирнадцяти - сиділа в інвалідному візку. Вона ні до кого не зверталася, аби глянули на її товар. Просто чекала, що хтось зупиниться…

Біля «смачного» кіоску збиралася черга. Дорослі й діти хотіли чим швидше отримати холодного смаколика. Олена також пришвидшила крок. Майже минула лавку з книжками. Та враз зупинилася, оглянулась. Зустрілася поглядом з продавчинею. В її очах було щось таке…

Олена привіталася. Почала переглядати книги. Дівчина назвала ціну. Саме стільки було на морозиво в Олени.

Вона вибрала книгу американської письменниці, яка давала поради, як зробити так, аби мрії збувалися. «Фантастика, - подумала. - Наші суспільства різні. І якщо там подібні поради працюють, то тут не працюють жодні». Але книгу купила.

- Приємного читання, - побажала дівчина.

У цей момент біля лавки зупинився чоловік з кокер спаніелем. Атлетична фігура, дорогі парфуми, легка неголеність. Такий собі мачо. Брутальний мачо. Ні, брутальний кокер. Так Олена подумки нарекла незнайомця з собачкою.

Здивувалася, коли брутальний кокер почав приглядатися до книг. Невже такі щось читають? Уподобав детектив. Простягнув продавчині крупну купюру.

- У мене немає стільки здачі, - сумно мовила дівчина. - Сьогодні лише ця пані купила книгу. 

- Ти розпродуєш домашню бібліотеку? - запитав.

- Дещо... У нас велика бібліотека. Я... ми... збираємо гроші мамі на лікування.

- Здачі не потрібно.

- Дякую, - майже прошепотіла дівчина.

Олена минула «смачний» кіоск, знайшла порожню лавку й розкрила книгу. «Хто сказав, що мріяти - шкідливо? Навпаки! Шкідливо не втілювати мрії в життя...», - почала читати. 

Але думками повернулася до дівчини в інвалідному візку. Про що вона мріє, коли бачить, як її однолітки ходять, бігають? Коли вибирає з домашньої бібліотеки книги на продаж? Здогадатися не важко. Ще б ті мрії збувалися... 

А брутальний кокер? Цікаво, які в нього мрії?

В Олени ж було завжди багато мрій. А зараз їй би закінчити писати дитячу книжечку. Ні, вона не письменниця. В неї зовсім інша професія. Писати для дітей - це хобі.

Коли Олена була дитиною, казки її оминали. Вони приходили до інших дітей. Мама багато працювала, була втомлена. Їй не до казок. У батька була інша сім’я. Він розповідав казки своєму маленькому синові. Олена сама придумувала різні історії. Втікала у вигаданий світ. Повертала туди батька. І знову була щасливою. А потім плакала... 

...Героїня її книг дівчинка Біляна. Маленька мрійниця. Її вигадки мали чарівну властивість. А ще вона здійснювала таємні бажання дітей, а інколи й дорослих, залишених самотніх тварин, рослинок... Біляна вміла відчувати душу всього живого... 

Олена вже знала фінальну розповідь своєї книги. Біляна здійснить мрію дівчини в інвалідному візку. Мрію про здорову маму...

Олена гуляла парком і подумки писала історію. Найдовша алея була майже порожня. Затінку тут не було. І раптом... маленька пір’їнка кружляла в гарячому повітрі. Олена підставила руку і пір’їнка сіла на долоню. Глянула в небо. Де ж той птах чи птаха? Не видно...

- Пір’їнка від ангела, - мовила сама до себе Олена. - Дякую за подарунок, любий ангелику...

В Олени нині - День ангела. Вона подарувала собі книгу про мрії. А тепер отримала ще й пір’їнку...

...Вона ще декілька разів розминалася з брутальним кокером та його спаніелем. А от дівчини в інвалідному візку довго не було. Олена купила б у неї ще декілька книг. Але на лавці, де розкладала свій мудрий крам дівчина, сиділи інші люди...

Невдовзі й брутального кокера не стало...

...Зустріла дівчину згодом. Разом із мамою. Молода, але з ранньою сивиною жінка, неквапом котила візок. Олена й дівчина упізнали одна одну. Усміхнулися.

- Дякую, що тоді купили в мене книгу, - мовила дівчина. - Пам’ятаєте чоловіка зі спаніелем? Він допоміг нам... мамі, тобто.

- Брутальний кокер?! - вирвалося в Олени.

Дівчина здивовано глянула на неї.

- Це я нарекла його так жартома. Чомусь він тепер не вигулює свою спаніеля.

- Він не живе в нашому місті. Тут мешкає його мама. А він - у столиці. Він собачку своєї доньки сюди привіз на деякий час. О і вигулював. А донька тоді лікувалася в закордонній клініці. У неї було щось серйозне. Він... він тільки з вигляду такий... брутальний, - усміхнулася дівчина. - А насправді - добрий.

- Це була для нас така несподіванка, - втрутилась у розмову мама дівчини. - Я привезла до парку Віру з книгами. А він підійшов і дав нам гроші. Я запитала, чому він це робить. Він коротко розповів свою історію. Через хвилювання  забула запитати його ім’я. Ми часто гуляємо в парку. Хотіли би ще раз подякувати йому. Завдяки його допомозі я отримала необхідне лікування. Сподіваюся, з його донечкою все гаразд. А я... я потрібна Вірі. Ви бачите...

Олена шкодувала, що не мала з собою книжечки. Подарувала би Вірі. Вона вже виросла з таких книжок. Але хай би була в її бібліотеці. На згадку... Іншим разом це зробить.

...А тепер закінчувала ще одну книжечку. Назвала її «Пір’їнка від ангела». У книжці буде й нинішня почута історія. Олена гадала, як перейменувати брутального кокера. Слово «брутальний» не годиться для дитячої книжки. Може, містер кокер? Трохи банально. Та чому б ні?

Її казкова героїня Біляна випадково познайомиться з містером кокером, його хворою донькою і собачкою. Олена ще не знала, де вони зустрінуться, як розвиватиметься сюжет. Але знала фінал історії. Біляна здійснить бажання дівчинки та батьків. І собачки. Бо спаніель все розумів...

Повернувшись додому, Олена дістала книгу Барбари Шер, яку колись купила у Віри. Прологом до нової історії стала одна із фраз: «Відкривайте в собі неповторні дарування, що відрізняють вас від інших людей». Адже її маленька героїня завжди дарує добро, віру, надію, любов...

...Книгу видрукували швидко. Презентацій Олена ніколи не робила. Вона ж не вважала себе письменницею.

Тепер уже мала подарувати Вірі дві книжечки.

...Недільного надвечір’я зустріла Віру з мамою в парку. Дістала з торбинки книжечки.

- Це тобі, Віро. Знаю-знаю, ти вже доросла для такого читання. Але хай вони будуть у твоїй бібліотеці.

- То ви письменниця?

- Ні.

- ???

...Олени трохи не було вдома. Їздила з чоловіком і сином на відпочинок. А потім задощило й похолодало. В парку сумували порожні мокрі лавки. А парк сумував за галасливими дітлахами. Лише ворони гарлапанили...

Нарешті випогодилося, потепліло. Після роботи Олена зібралася в парк. А ось і Віра з мамою. Дівчина помахала рукою. Олена підійшла до них.

- Я прочитала ваші книжечки, - мовила Віра. - Якби і в житті було так... Я колись вірила, що казки - це... інколи правда...    

Олена дістала з сумочки маленьке пір’ячко й поклала на долоню дівчини.

«Я ангела свого попрошу, щоб він допоміг і тобі...», - подумки склалося побажання в риму. А вголос мовила:

- Це те саме... з книжки...