Руйнівник пташиного щастя

За Толькою завжди золоті верби росли. Де повернеться, там щось вичворить. Тому й всі кликали хлопчиська Толькою. Навіть учителі. Бо і в школі досадив.

А ще в Тольку наче дух руйнівника вселився. То молоде деревце зламає, то патиком по будяках гамселить, то квіткам, що ростуть уздовж вулиці, голівки позриває. Особливо діставалося пташкам. Толька лазив по деревах і руйнував гнізда. У хліві ластівки селилися. Він і їх не щадив.

Птахи плакали над зруйнованими домівками. Малюки-пташенята трусилися від холоду чи то від страху. Толька ще й цвігав пташат прутом по кволих ніжках. І реготав...

У селі Тольку не любили. Коли став парубкувати, дівчата оминали. Не змінився, хоча й подорослішав. Пташині гнізда й далі муляли очі. І він над ними збиткувався...

Після закінчення школи Толька вивчився на водія. Відслужив в армії. Влаштувався на роботу в райцентрі.

Толька був одинаком у батьків. Вони квапили сина з одруженням. Але він не поспішав. Та й з дівчатами не складалося. 

Першою дівчиною, яка вдруге прийшла на побачення з Толькою, була Леся. Не тому, що їй вельми подобався хлопець, просто вдома не хотіла сидіти. Батько часто напивався. Лесі набридли скандали. А от Толькові дівчина справді подобалась.

Невдовзі Толька привіз Лесю познайомити зі своїми батьками. Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівчина, з ким зв’язалася. А Толькові батьки хвалилися майбутньою невісткою. В поліклініці медсестрою працює. Гарна, скромна. Про батька-пияка, звісно, замовчували.

Ще до весілля Толькові батьки прицінювалися в райцентрі до будинку для молодих. Толька навідріз відмовлявся жити в зятях. Теща - спокійна, приємна жінка. А от тесть мізки виносить, коли нап’ється.

...Леся з Толькою очікували первістка. Хоча молода жінка виношувала дитину тяжко, хлопчик народився здоровий. Толька тішився сином.

Павлик ріс шустрим і влізливим. Як батько...

Через декілька років Леся завагітніла вдруге. Народжувати мала влітку. Тому Павлика одразу після закінчення першого класу Толька відправив на канікули в село до своїх батьків. Аби дружині було легше.

...Цього дня в Тольковій і Лесиній родинах усі хвилювалися: на світ мала з’явитися дитинка. А ще Тольковій матері чомусь муляло біля серця. Якась тривога глодала. Все з рук падало. Видоїла корову й обіднє молоко розлила.

- Та не переживай, все з Лесею буде добре. Друге внуча матимемо, - заспокоював чоловік.

- Може, тиск стрибнув. Щось неспокійно, недобре мені. Аж руки трусяться. А де Павлик?

- Бавився тут недавно. Мо’ до сусідів пішов. Чи в садку.

А згодом на подвір’ї знявся лемент. Павлик з дерева впав. Вдарився сильно. Не при пам’яті. Викликали швидку.

Леся народжувала доньку. А в цей час у тій же лікарні рятували її сина.

Маленька видала перший крик. А Павликова душа прощалася зі світом.

Лесі поки нічого не казали. Вона ж відчувала радість за новонароджену донечку і якусь незрозумілу тривогу водночас.

Павлика поховали без Лесі. Її відвезли на могилу згодом. У цю мить, коли вона впала на коліна перед свіжим горбиком землі, зненавиділа чоловікових батьків і його також.

- Не догледіли, не впильнували, - ридала жінка. - І навіть з сином не дали попрощатися.

- Лікарі не веліли, - заспокоював дружину Толька.     

Вона нікого й нічого не чула, крім свого болю.

Леся змінилася. Стала мовчазною. Огорнула себе смутком. Лише для маленької доньки тримала душу відкритою.

А в селі Тольку і його батьків люди в зубах носили. Згадували грішки, зруйновані колись пташині гнізда.

- От і наздогнала покара Тольку, - перешіптувалися.

- Але ж дитина ні в чому не винна.

- За таких батьків діти гріхи спокутують.

- І це ж треба, щоби Павлик з дерева впав. Невипадково все це. Тепер їхня невістка побивається, мов колись ті птахи над своїми пташенятами.

- А невістка тут до чого? Це ж Толька хуліганив...

...Настуня була мила, тихенька. Леся пантрувала доньку. Втрата Павлика не переставала боліти.

У чотири роки маленька підвернула ніжку. На дитячому майданчику. Леся може би й нічого такого не подумала б, якби на прийом до лікарки, де вона працювала медсестрою, не прийшла жінка з Толькового села. Запитала Лесю, про те, про се, про доньку.

- Та все начебто нічого, - відповіла. - Тільки днями Настуня ніжку підвернула. Добре, що моя мама може побути з нею.

- Не просто так вас біди перестрівають, - загадково мовила Толькова односельчанка. - Ви ж, Лесю, нічого, певно, не знаєте.

- А що я повинна знати? - з подивом запитала.

- Та Толька, чоловік ваш...

Жінка розповіла про всі Толькові «подвиги», про те, що в селі його не любили. Ще й від себе дещо добавила. І на завершення додала:

- Пташині гнізда гріх руйнувати. Але хіба Толька когось слухав? Батькові треба було паска до нього взяти. Але де там. Ваша свекруха захищала синочка. Все дозволяла йому. Зробить хлопчисько збитка, а вона не його - інших звинувачує. І за гнізда вже й ми їй казали. А вона що? Відповідала, мовляв, хай ті пташки виздихають. Бо то на городі щось склюють, то в садку. Ось такі вони люди. Кажуть, птахи - найближче до Бога. А Толька їх зобидив. От і маєте тепер...      

Леся ще більше почала труситися над донькою. А чоловік став зовсім немилий. Між ними все частіше виникали скандали. І одного разу Леся переказала Толькові все, що почула від його односельчанки.

- Це через тебе загинув син! Через тебе! - вигукнула. - Ненавиджу тебе! 

Толька також скипів:

- Якщо такої заспівала, можеш забиратися з моєї хати!

- І заберуся!..

Леся повернулася до своїх батьків. Толька ходив просити пробачення. Свекри також вмовляли не руйнувати сім’ю. Та Леся мовила:

- Він все зруйнував уже давно... ще тоді...

...Толька майже два роки холостякував. А потім привів нову дружину. Точніше, привіз. Із сусідньої області. Там жила Толькова двоюрідна сестра. Бувало, гостював у неї. От і познайомився з Наталкою.

Наталка рано овдовіла. Статків не мала. Винаймала квартиру. Тому, на її думку, Толька був гідним кандидатом у залицяльники, а, можливо, і в чоловіки. Мав власний будинок, автівку, роботу.

Коли Толька запронував Наталці вийти за нього заміж і переїхати - вона без вагань погодилась.     

Невдовзі у пари народилася дитина. Хлопчик. У маленького була вада: одна ніжка коротша за іншу.       

У селі знову пішов поголос:

- Неспроста, ой, неспроста це все...

Толькова матір пішла за порадою до Теклі, яку односельці знахаркою кликали. Та невтішно мовила: 

- Ваш син колись пташине щастя руйнував, а тепер свого не буде мати. І в тих, хто біля нього, добра не буде... 

Дві доньки - дві сльози

- Маринко Іванівно, у вас знову обновка. Гарний светрик. Де купили? - допитувалася сусідка.

- Доньки передають, - скупо відповіла Марина й опустила очі. 

- Давно не бачила Катю і Нелю.

- Робота... І діти. Пантрувати треба.

- Ви би до них поїхали, як то завжди робите. 

- Ой, Дарусю, далекувата дорога мені тепер.

Сусідка ще говорила б, але з університету повертався внук.

- Ба, я голодний, - мовив.

- Максиме, а добрий день забув сказати? - запитала Дарина в хлопця.

- Добрий день, Марино Іванівно, - кинув на ходу.

- Ось такі теперішні діти, - нарікала Дарина. - Прийде з навчання, втупиться в комп’ютер і до ночі там сидить. Треба йти годувати лобуряку. 

...Марина любила своїх доньок. Коли маленькі були, слізками називала. Не тому, що були плаксиві. Це Марина плакала над долею своєю. Чоловіка рано втратила. А свекруха сказала:

- Нема сина - не треба й невістки.

- Але ж діти... внуки ваші, - мовила Марина.

- Ти народила, ти й виховуй.

Свекруха й до того недолюблювала Марину, а після смерті сина й поготів...

Хоч і вродливою була Марина, ніхто не хотів удови з двома дрібними дітьми. В коханки - не проти. Але не за дружину. Хоча, був один чоловік. Дмитром звали...

...Марина дослужилася до завідуючої відділом в одній з установ. Метикувата була. Та без допомоги чоловікового троюрідного брата навряд, чи вдалося би чогось досягти. Мирослав був і братом, і товаришем для покійного чоловіка. Тому не залишив наодинці з проблемами вдову.

...Бабуся колись навчила Марину шити і в’язати. Дівчині тоді не вельми хотілося осягати мудрості рукоділля. Згодом бабусині уроки в нагоді стали. От і ця кофтинка... Не доньки її купували. Марина сама зв’язала. А сусідку просто обманула. І хіба це вперше?

...Марина на роботу одягалася скромно, але зі смаком. Щось шила, інше - перешивала. Светри в’язала. І, бувало, в часи дефіциту щось вдавалося «дістати» по блату. І собі, і донькам.

Про своє рукоділля Марина нікому не розповідала. І досі мовчить. Ховає спиці й гачки, коли хтось в гості приходить. А швейна машинка в «дитячій» стоїть. Туди ніхто, крім неї, не заглядає.

І тепер, на пенсії, Марина виглядала, як на її вік, стильно. Тільки смутку багато в очах. Викручується, коли сусіди запитують, чому доньки та внуки не навідуються. Вона й сама в столицю поїхала б. Не така вже й далека дорога. То лише Дарусі так каже. Але не кличуть діти в гості. Хоча, помешкання в них великі. Заможно живуть. Просто, для матері місця нема...

...Мирослав допоміг Каті й Нелі вступити на навчання. А потім з роботою. У цей час він уже мав солідну посаду, зв’язки. Дівчата навчалися в столиці. Там і осіли.

Навчання доньок дорого обходилося Марині. Хоча й не погану зарплату мала, майже все на дівчат тратила. Вони ж хотіли гарно одягатися. В кафе піти. Якось дорікнули:

- Треба було тобі, мамо, заміж за когось простойного вийти.

- Не кликали заміж пристойні мене з двома дітьми. А от за Дмитра могла би. Також удівцем був. Але ж ви мені бойкот оголосили. З дому грозились піти. Не розмовляли.

- Твій Дмитро ким був? Водієм. А-а-а, він, правда, чиновника возив. Ще й «причіпа» мав - синочка свого. Братика хотів нам підкинути. Добре, хоча дядько Мирослав допомагав. А то ми би вулиці підмітали. І, взагалі, з нас однокласники насміхалися, мовляв, ваша мама при посаді, а у вас нічого такого...

- Якого?

- Класного! Крутого!

...Марининим донькам пощастило. В обох заміжжя вдалі. Наречені не з бідних родин.

Скандал виник, коли Катя, старша донька, з чоловіком вирішили придбати власне житло. Свекри згодилися допомогти грішми.

- А ти, мамо, щось підкинеш? - запитала Катя.

- Грошей я не наскладала. Хіба позику попрошу на роботі.

- І скільки тобі дадуть тієї позики? Краще квартиру продай. Навіщо тобі аж три кімнати?

- По-перше, ви будете приїжджати. А, по-друге, як це продати? Я де буду жити?

- Ну, купи собі однокімнатку в хрущівці. Там ціни менші. Скільки тобі одній треба?

- Ця квартира - пам’ять про батька. Не можу я її продати. 

- Це для тебе пам’ять. А ми з Нелею давно забули, як він виглядає.

- Тато дуже любив вас.

- Цією любов’ю і сентиментами за житло не заплачу. 

- Катю...

- До речі, Неля з чоловіком також подумують про власне помешкання. Тому в сестри буде до тебе аналогічне прохання.

- Я не продам квартиру! Позику візьму.

- Не треба нам твоєї позики.

- Все одно квартира колись вашою буде.

- Ага, коли ти помреш...

...Тоді й пробігла чорна кішка між Мариною та доньками. Перестали приїжджати. Марина сама їздила до них. Хоча би на внуків поглянути. Та їй були не раді. Зяті до Марини ліпше ставилися, ніж Катя з Нелею.

А якось старша кинула:

- Мамо, в нас двоє дітей. У кожного - своя кімната. Зайвої нема...

Марина все зрозуміла.

...Бувало, збиралася у відрядження на два-три дні, а сусідам казала, мовляв, до дітей у столицю їде. Купувала в чужих містах солодощі. Пригощала сусідів, а найчастіше Дарину, бо живуть двері-в-двері. Вигадувала різні історії про внуків. А коли залишалася сама - сумувала. Внуків давно не бачила.

Якось приїхала Неля. На зустріч випускників. Хвалилася, що гарно живе. Була на відпочинку. І вколола:

- Хоча й, мамо, ти нам не допомогла, ми не пропали. До речі, могла б і на роботі щось скрутити, чесна ти наша. Не вмієш жити. І вже пізно вчитися.

Неля переночувала й поїхала. В гості не запрошувала.

...Коли Марина виходила на пенсію, доньки на забаву не приїхали. Тоді й Мирослав дізнався про її стосунки з дітьми.

- Якби знав, що такими виростуть, не допомагав би!

- Як є, так є. Ти того... нікому не розповідай про це. Хай і далі всі думають, що мої дівчата... що вони... хороші...

- Не хвилюйся, мовчатиму. Але себе не обманеш.

- Знаю, Мирославе, знаю...

...Ще два роки попрацювала Марина, а потім, як жартувала, набула статусу справжньої пенсіонерки.

Її непокоїло, як тепер буде «їздити» до дітей. Уже нема відряджень. І дачі немає, щоб пересидіти два-три дні.

Ідея «висіла» в будинку на дошці оголошень. Туристична фірма запрошує на екскурсії по Україні. У триденну або п’ятиденну подорож. Недорого.

- Куди це ви зібралися з валізкою, Маринко Іванівно? - запитала Дарина.

- До дітей їду. Пригляньте за квартирою.

- З вас «Київський» торт.

...Не раз Марина вирушала в туристичну подорож, а казала - до дітей. В’язала обновки, мовляв, доньки подарували. Або щось купувала, чи шила. Їй вірили. Вона вже сама починала в це вірити...

...Нещодавно Марина перехворіла. Тому всім тепер каже: нема здоров’я до дітей їздити. А в них стільки роботи, різних клопотів... Та не забувають. Пакунки передають. От, светра теплого отримала...

...Увечері Марина сіла за машинку. Шитиме блузку. Але робота не бралася. Така туга на душі. А з фото усміхалися Катя з Нелею. Ще малі. Такі милі. Такі рідні... Нині в Нелі день народження. Марина їй телефонувала. Але донька не відгукнулася.

- Мої слізки... Що ж вами трапилось? - мовила. - Чим я завинила перед вами?

Дві печальні сльози текли по обличчі. І неймовірно тиснуло біля серця. Ледве дійшла до дверей. Подзвонила до сусідки.

- Маринко Іванівно, що з вами? Я зараз швидку викличу.

Дарина принесла склянку води і таблетку «від серця». 

- Віро, - гукнула до своєї доньки, - телефонуй до Каті або Нелі. Їхні номери в записнику на комоді.

- Не треба. Подзвоните їм, коли я помру, - прошепотіла Марина.

Швидка не забарилася. Забрала Марину до лікарні. А Дарина роздумувала над словами сусідки...    

    

«Вам личить осінь...»

 - Вам личить осінь, - сказав колись Роман Світлані.

«Мені лише двадцять вісім», - відповіла подумки й глянула на нього своїми дивними очима. У її погляді було щось від осені - сумне і таємниче.

Роман ніколи не думав, що зустріне жінку, схожу на його велике кохання, якого спершу добивався, а потім зрікся…

Відбив Галину у ліпшого друга Івана. А потім втратив - і Галю, і друга. Злякався, коли кохана сказала, що вагітна.

- А, може, це дитина від Івана? - запитав.

Вона нічого не відповіла. Тільки глянула своїми дивними очима. І пішла. Назавжди…

Він був упевнений, що це його дитина. Але тоді ще не думав про одруження.

- Ромку, - якось, перестрівши, мовив Іван, - це - мій син. Зрозумів? А ти… Мені шкода, що ми були друзями.

Роман ні за чим не шкодував. У нього вже була нова пасія, і не одна. 

Коли побачив Галину з маленьким, серце забилося швидше. Але він заборонив собі будь-які сентименти: «Іван сказав, що це його син. Хай так і буде».

Одружився з Поліною - одиначкою з багатої родини.

- Ти, Ромку, не відмовляй Полінці ні в чому, - сказав тесть. - Наша дівчинка звикла жити в розкоші.

«Дівчинка» жила безтурботно. Роман дружині дорікати не смів, бо мешкав у подарованій тестем квартирі, їздив у подарованій машині. Працював у поважній установі, куди також влаштувався не без допомоги тестя.

- Поліно, твої батьки запитують, коли чекати внуків.

- Бавитися з дітьми не хочу і, певно, не захочу. Але цього їм знати не слід.

…Роман частіше почав згадувати Галину і сина. Скільки ж йому років? Їм із Галею тоді було по двадцять три. А тепер - сорок. Дорослий вже.

…Світлана прийшла працювати в їхню установу восени. У двадцять вісім, наче дівчисько, заплітала довгу русяву косу. Коли соромилася - червоніла. А коли сміялася - очі залишалися сумними. У кишенях любила носити каштани. На щастя.

Сама після розлучення виховувала сина. Дехто думав, що Павлик - її молодший братик.

Роман уперше побачив Світлану, коли зайшов до кабінету, де було її робоче місце. Немов насмішка долі: нова працівниця глянула на нього Галиними очима. Побачивши на її столі декілька маленьких і великих каштанів, сказав:

- Вам личить осінь.

Звернув увагу на фото хлопчика. Чомусь подумав, що його син колись подібний на цього карапуза.

- Ваш братик? - запитав.

- Син, - відповіла, почервонівши.

Відтоді майже щодня заходив до кабінету, де працювала Світлана. Заради неї. А вдавав, що у справах.  

Світлана з сином добігали до ліфта. Роман зачекав на них.

- Добрий день, Романе Олександровичу. Дякую. В садочку карантин, - виправдовуючись, мовила. - От, взяла на роботу.

- Як тебе звати? - запитав Роман малого.

- Я - цоловік! - серйозно відповів.

- А чоловік має ім’я? - перепитав Роман.

- Паска.

- Пашка, - засміялася Світлана.

Світлана жила неподалік парку. Роман у вихідні їздив туди, аби побачити її з малим. 

Ось вони гуляють парком. Маленький «цоловік» зашпортався. Упав. Роман ледве  стримався, аби не підійти й не запитати, чи не вдарився. А ще йому хотілося купити «Пасці» якусь іграшку.

Роман відчував себе злодієм, який намагається вкрасти шматочок чужого життя. Він не знав, що з роками болітиме минуле. І не статки, не статус і навіть не час є ліком від цього, а чужа жінка з очима зрадженого ним кохання, та її маленький син. Зізнався собі: закохався у Світлану. Але він не міг зізнатися їй у почуттях. І боявся, що в Світлани може з’явитися залицяльник...

...Романа вітали із сорокап’ятиріччям. До кабінету посадовця, який «вирішує багато», несли дорогі подарунки й розкішні букети. Нарешті дійшла черга і до його колективу. Привітальне слово виголошувала Світлана.

- Романе Олександровичу, щиро вітаємо вас…

Світлана вручила йому вишукану композицію з троянд і поцілувала. Це був перший поцілунок жінки, якою він марив...

...Наступного року Роман став удівцем. Перед тим, як відійти у вічність, Поліна запитала:

- Що означає для тебе ця жінка?

- Яка? Я не зраджував тобі.

- Ти в душі був із нею... Я також інколи бувала там… у парку. Підглядала за тобою. І за нею. Я знаю, що ви разом працюєте. І знаю, що це не твій син. Але чому вона?..

Роман розповів про зраджену ним Галину, про Івана і про те, що в нього є син, з яким жодного разу не бачився.   

- Я відпускаю тебе, Романе… до неї. Не знаю, чи син пробачить тобі. А з цією жінкою… може, станеш щасливим. Пробач, що в нас... що я не хотіла дитини... Я аборт зробила. Тобі не сказала. Нікому не сказала...     

…У вихідні Роман, як це робив роками, їхав на вулицю, де живе Світлана. Тепер, коли у великому заміському будинку та в міській просторій квартирі крім нього - жодної живої душі, ця гра у жмурки стала його розрадою від самотності.

…Цього разу він мусить поговорити зі Світланою. Зізнатися, що кохає її. А ще мусить подружитися з Пашкою.

Осінь струшувала жовте листя. Роман підняв два каштани й поклав до кишені. На щастя…

«Мамо, чому ви мене не любили?»

- Перший має бути син, - сказав Петро, коли дружина Міля завагітніла.

- Кого Бог пошле, той і буде.

- Навіть не думай дівку народити!

Міля народила дівчинку. Петро, дізнавшись новину, добряче напився. В селі думали - від щастя. Насправді ж Петро заливав оковитою злість. Ще маленької не бачив, а вже не любив її.

Із пологового будинку Мілю забирали батьки. Вона плакала. Молоденька медсестра думала - від радості. Насправді ж - від душевного болю через дурну чоловікову впертість.

- Що, зраднице? - зустрів Мілю на ганку захмелілий Петро. - Нормальні жінки хлопців народжують, а ти…

Маленьку назвали Люба. Мілина матір сумно жартувала: нелюба Люба.

Петро жодного разу не взяв доньку на руки. Щоб не чути дитячих плачів, перебрався спати до літньої кухні. Батьки й родина опам’ятовували чоловіка. Але не було ради на його затятість.

Коли Любі виповнилося шість років, на світ з’явився брат Антон. Петро хвалився сином. Пригощав усіх у сільській забігайлівці. На запитання про Любу відмахувався, мовляв, вона його не цікавить.

Люба побоювалася батька. Навіть, коли він проходив повз неї, душею відчувала його холод і нелюбов.

Коли Антон почав ходити, Люба змушена була пантрувати брата.

- Мілю, дитині треба уроки вчити, а не нянькою бути, - казала мати. - Застерігала я колись тебе: не спіши у вісімнадцять років заміж, та ще й за навіженого Петра. Та й він «зеленим» був. Щойно з армії повернувся і вже на женячку потягнуло.   

Міля, не бажаючи накликати чоловікового гніву, ігнорувала материні зауваги.

- Якщо будеш в усьому потакати й годити Петрові, він тобі на голову сяде, - не вгавала матір. - Він уже гріх за Любу має. Хто таке видів, щоб батько рідну дитину так не любив? Ось Каленики вдочерили малу після смерті сестри. Дбають про неї. Вона Каленичиху матір’ю називає, а Каленика - батьком. А твій…

- Мамо, не лізьте в наше з Петром життя.

Здавалося, від батька передалася Антонові нелюбов до сестри. Усі свої провини брат перекладав на Любу. Скаржився на неї заради того, аби батьки вчергове висварили сестру.

Люба ж поспішала стати дорослою. Чекала, коли отримає атестат і залишить дім. Назавжди.

Їй не справили нової випускної сукні. Мати позичила плаття в родички. І босоніжки в Люби були трохи поношені. На випускний батько не прийшов. Інший радів би, що у доньчиному атестаті лише три четвірки, а решта - відмінно. Та Петрові байдуже.

Антон же до науки не надавався: крім трійок, у щоденнику більш нічого не було. Бабуся дала Любі гроші на дорогу, коли та їхала вступати до педагогічного училища, і благословила внучку.

Міля ж сказала:

- Я не маю за що тебе вдягати-взувати, коли будеш вчитися. Спершу треба було заробити, а потім про науку думати.

- Їдь, їдь, дитино, - втрутилася у розмову бабуся. - Поки живу, буду допомагати. А, ти, Мілю, побійся Бога таке городити. Бо не знаєш, до кого на старості доведеться голову прихилити...

…Люба збиралася заміж за брата подруги-одногрупниці.

- Хіба те весілля потрібне? - запитала доньку Міля. - Одні витрати.

Микита, наречений, втішав обраницю. А їй було боляче та образливо. Й незручно перед Микитою та його батьками.

На вечірці Петро сидів, наче чужий. Міля була ні в сих, ні в тих. А Люба хотіла, аби швидше закінчилася забава.

Маленьке чоловікове містечко стало для Люби великим затишним світом. Микита кохав і шанував дружину. Свекруха зі свекром називали Любу «дитинкою». Молоду жінку поважали на роботі. Люба працювала вихователькою у дитсадку. Вона любила своїх непосидюх. А вони дарували тепло своїх сердечок добрій Любові Петрівні.

Згодом у родині з’явилася на світ Наталочка. Свекор величезними ручищами ніжно брав крихітку і примовляв:

- На мене схожа. Дідусева внучка. Ач, мій ніс…

Люба плакала від радості. Такої любові вона не знала від рідної сім’ї.

До села Люба з чоловіком навідувалась радше заради бабусі. Коли ж старенької не стало, відчула: її тут ніхто не чекає. Мати з батьком переймалися тільки Антоном. Розпещений син одружуватися не поспішав. Та й дівчата від Антона швидко тікали: не витримували його запального характеру та зарозумілості. В Антонових друзях були перші дебошири на селі. До роботи парубок не надавався. І потреби не було. Батьки щедро спонсорували його «кишенькові витрати».

…Антон не хвилювався за материне здоров’я, коли та занедужала. Злостився, що лікування потребує багато грошей. Що матір тепер не може йому догоджати.

Люба навідувала Мілю в лікарні. Запитувала, чи приїжджав Антон.

- Він не має часу.

- Може, на роботу пішов?

- Що ти таке кажеш? Де в селі добру роботу знайти?

- Мамо, чому ви мене не любили? І не любите. Ні ви, ні батько.

Міля мовчала. Бо що мала відповісти? Що все життя годила й потакала чоловікові, а потім - синові? Боялася, аби любов до доньки не відштовхнула Петра? Хоча він, перемовлялися сільські молодиці, потай бігав до Зойки-зоотехнічки. Міля чоловіка на зраді не застукала. Але зауважила, яким нахабним поглядом дивилася на неї Зойка. І співчутливо - односельці. Що Антон, коли занедужала й не мала дати грошей на чергову примху, мало руки на неї не підняв? Що розуміє: ні чоловікові, ні синові, вона, хвора, не потрібна? Що не може попросити пробачення у неї, в Люби? Сама не знає, звідки така впертість. Що довгими безсоними ночами вимолює в Бога не прощення і здоров’я, а смерті?

Люба чекала, що скаже матір. Міля вдавала, що заснула. Люба тихенько вийшла з палати. Міля відкрила очі…

Із першими зазимками не стало Мілі. Після похорону до Люби підійшов брат:

- Ти того… не забувай, що батька маєш. Випрати, хату побілити мусиш.

- Твоя сестра нічого не мусить, - втрутився у розмову Микита. - До цього часу ти її у гості не запрошував.

- А я не в гості запрошую. Батькові хто допомагати буде?

- Ти!

Петро до доньки ні на похороні, ні після похорону не підійшов. Наче Люби й не було.

…Антон невдовзі перебрався жити на друге село до колишньої пасії, яка овдовіла. Петро залишився сам.

Приходив Антон до батька, коли листоноша приносила пенсію. Петро вділяв синові дещицю грошей. Син ішов. А Петро чекав, коли добра сусідка Настя принесе миску гарячого борщу чи супу.

- Ти б, Петре, з Любою помирився, - якось сказала сусідка. - І внучка Наталя у тебе слічна.

Той махнув рукою.

…Петро посковзнувся на сходах біля ганку під час першого заморозку. Звихнув ногу й потовкся. Повернувся з лікарні в холодну порожню хату. Син жодного разу не провідав батька. Зате не забув прийти у «пенсійний» день.

- Антоне, хіба ти не знав, що я у шпиталі?

- Часу не мав. І до району тепер недешево добиратися. Ти того… Любі дай знати, щоб приїхала. Випере, зварить щось.

Петро промовчав…

Якось Петро зібрався до містечка, де жила донька. Ось її будинок. Великий, добротний. На подвір’ї - дорога автівка. Кругом порядок. З хати вистрибнуло маленьке дівча. Любина внучка, а його правнучка. Петро почухав потилицю. Він не поїхав на весілля, коли Люба віддавала заміж Наталю.

Вслід за малою вийшли Люба з Микитою. Микита взяв маленьку на руки. Підкинув до неба. Всі щасливо засміялися.

Петро кілька разів прошкутильгав туди-сюди біля будинку. Розболілася нога. В животі млоїло від голоду. Ступити на доньчине подвір’я не наважився…

Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати...

Їй висловлювали співчуття, слова підтримки. Даниїла кивала у відповідь. Але нічого не відчувала. В душі - порожнеча. Сліз не було. Лише зачепили перешіптування родини покійного чоловіка:

- Це ж треба, вона жива, а Мирослава не стало.

- Як же їй вдалося викарабкатись?

- Наче свою болячку йому передала, - мовила Мирославова рідна тітка, яка славилась скандальною натурою.

Свояки перешіптувалися так, щоб Даниїла чула. Вони звинувачували її. Але в чому?!

Даниїла після похорону чоловіка вперше довго спала. Прокинулася під обід. Навстіж відчинила вікна. Вітер ніс у місто з полів запах диму. За вікном на березі рябіли жовті листочки.

- Осінь, - мовила жінка сама до себе. - Моя сорок восьма осінь...

...До цього дня вона була щасливою. А, може, їй просто здавалося. Може, щастя несправжнє. Можливо, це була її вигадка, тому що кохала Мирослава, чоловіка свого. Раділа, що росте красуня донечка. Що живуть не гірше за інших. І раптом... 

- У вас онкологія, - прибив страшним повідомленням лікар.

Даниїла не йняла віри почутому.

- Помилка... це помилка, - заперечувала. - Потрібне додаткове обстеження.

- На жаль, це правда. Треба лікуватися. І вірити: шанс завжди є.

Вона вірила. Ще й як вірила... Бо не може залишити доньку напівсиротою. А Мирослав... Він навіть не знає, де ложки лежать, не те, що якусь страву приготували. Хіба що яєчню...

Даниїла мовчала про недугу день, другий... І, врешті, зважилася розповісти рідним. Чоловік не мовив жодного слова співчуття. Лише кинув спереседя:

- Це ж грошей скільки на лікування треба!

- Плакав мій новий комп’ютер, - зітхнула донька.

Даниїла такого не очікувала. Почала виправдовуватися. Мирослав не дослухав - пішов на балкон курити. Донька подалась у свою кімнату. Даниїла безпорадно стояла посеред кухні. В цю мить їй справді хотілося померти...

...Почалося лікування. Воно тягнуло гроші та нерви. З дому - до лікарні. З лікарні - додому. Якби не сестра, Даниїла не знає, що й робила б. У старшої сестри з чоловіком бізнес. Хліб, різну здобу випікали. Мали непогані прибутки. Лариса завжди допомагала. Коли Даниїлі йшов сімнадцятий рік, не стало батьків. В аварії загинули. Відтоді Лариса опікувалася молодшою сестрою. Раділа, що та вступила в інститут. Заміж видала. Залишила Даниїлі батьківську квартиру. Лариса з чоловіком власне житло у передмісті звели. 

І ось тепер старша сестра знову, як колись, узялася допомагати молодшій. Бо Мирослав...

А Мирослав став зневажати дружину через хворобу. Те, що Даниїла готувала, викидав у сміття. Гидував. І доньці наказував навіть не доторкатися до приготованої матір’ю їжі.

- Навіщо ти це робиш? - зі сльозами запитувала Даниїла. 

Мирослав злостився. Нарікав на весь світ. Покрикував на хвору дружину. Не хотів з Даниїлою навіть бути в одній кімнаті.

Якось Даниїла почула, як чоловік телефонував до якогось «сонечка» й призначав побачення.

- У тебе є інша жінка? - запитала.

- А що, не можна? Я - молодий, здоровий. І, до речі, я досі в своїх батьків прописаний. Якщо ти... ну, словом... Житло має залишитися мені. І, звісно, Оксані. Якось будемо викручуватися з донькою.

В цю мить Даниїлі шалено захотілося жити.

- Не хорони мене передчасно, - твердо мовила.

Мирослав гримнув дверима. Певно, пішов до «сонечка»...

Лариса возила сестру в столицю до тамтешніх спеціалістів. Даниїла виконувала всі рекомендації лікарів. Хвороба не задавнена. Отже, є шанс. Вона вірила...

Це були важкі дні, тижні, місяці... І очікування, що недуга мине. Що все буде, як раніше. Хоча, ні. Не буде. Стосунки з Мирославом будуть інші. Точніше, ніякі. І донька... Чому Оксана наслідує батька? Якось Даниїла складала Оксанині речі. А та, побачивши, гидливо скривилася, згребла їх, кинула в пральну машинку і вимила руки. Даниїла нічого не сказала доньці. Хоча було дуже прикро...

...Вона таки поборола хворобу. Повернулася на роботу. А рідні й досі її сприймали холодно. Мирослав спав у іншій кімнаті. Й далі бігав до якогось «сонечка». Щоправда, тепер наминав страви, які готувала Даниїла.

Оксана стала студенткою. Після занять тусувалася з друзями. Зазвичай, приходила додому пізно. Перекидалася з матір’ю кількома словами.

- Ми стали чужими з Оксаною, - скаржилася Даниїла старшій сестрі. - Через Мирослава. Накоськав її тоді проти мене. А він... у мене відчуття, наче стороння людина поруч живе. Ні кохання, ні поваги.

- Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати. Так колись казала наша мама...

...Мирослав спохмурнів. Після роботи ніде довго не пропадав. До «сонечок» не телефонував. Поривався поговорити з дружиною, але поки не наважувався.

Про те, що занедужав, першою дізналася донька.

- Оксано, мені потрібна буде твоя поміч...

У Мирослава виявили... онкологію. Справи були кепські.

- Тату, ти знаєш, що я збираюся заміж. Але весілля вже, очевидно, не буде. І, до речі, житимемо не тут, а в квартирі Антона. Його батьки на заробітках. Нам ніхто не заважатиме.

- Оксано, але я...

- Що?! Може, мама буде опікуватись тобою. Хоча, ти її не допомагав. Я знала, що ти лямури на стороні крутив.

Мирослав розповів про свій діагноз дружині. Думав, вона пригадає йому все... Але Даниїла мовила:

- Тобі потрібно лікуватися. Будемо сподіватися на краще.  

Тепер чоловік повторював її шлях: з дому - до лікарні, з лікарні - додому і знову до лікарні... Даниїла завжди була поруч. Відпрошувалася з роботи. Її розуміли, йшли назустріч. 

Оксана ж розписалася з Антоном і поспішно перебралася в його помешкання. До батьків заходила на декілька хвилин. Мирослав паткав:

- В інших людей діти співчуття мають. До лікарні приходять. А наша...

Даниїла змовчала. Не хотіла нагадувати чоловікові, що в цьому його велика «заслуга».

Мирославові ставало гірше. Операція не допомогла. Став зовсім немічний. І ще прикріший. Злостився на Даниїлу, що вона виздоровіла. Ненавидів за це. Навіть її турботу ненавидів, хоча розумів: він тепер більше нікому не потрібний... 

Урешті наважився попросити в дружини пробачення за колишнє. Була ніч.  Кликав Даниїлу. Але вона не чула. А, може, лише здалося, що кликав. Можливо, це було марення. Над ранок Мирослава не стало...