Чужа, а наче рідна...

Дарина гарно виглядала на свої роки, хоча до пенсії залишалося зовсім небагато. Лише душа була надщерблена. Вже давно...

А колись їй заздрили. І вроді, і щастю. А ще їй лавандовий колір личив. Коли одягала щось таке, очі набували дивного, таємничого відтінку. У них не можна було не закохатися.

Максим побачив Дарину і... пропав. «Це моя дівчина», - подумав.

Їхнє кохання було стрімке. Максим невдовзі запропонував Дарині руку й серце.

- А батьки твої готові прийняти невістку з простої сім’ї? - запитала дівчина.

- Мої батьки? Я тебе з ними познайомлю. У ці вихідні. Вони любитимуть тебе так, як я.

Проте не спокійно було в Дарининій душі. Її рідня - проста. Батько - водій міського автобуса, матір на підприємстві працювала. Щоправда, нову двокімнатну квартиру нарешті отримали. 

Дівчина одягнула сукню чи то лавандового, чи, радше, бузкового кольору. У ті часи все було в дефіциті. Даринина хресна в ательє працювала. Тож на дні народження дарувала похресниці гарненькі одяганки.

З тортом і букетом квітів дівчина стояла перед масивними дерев’яними дверима будинку, де «жили ті». «Ті» - мали владу, статки, блати...

Натиснула кнопку дзвінка. Їй відкрив Максим.

- Мамо, тату, а ось і моя наречена. Знайомтесь!

Жінка критично окинула гостю. Букет скромний. Сукенка так собі. Босоніжки простенькі, не нові. «З пролетарської родини», - промайнула думка.

- Заходьте, розповідайте, - мовив Максимів батько.

- Що... розповідати? - майже прошепотіла дівчина.

- Про себе, про батьків...

- Я... мої...

Максим виручив кохану:

- Даринка працює в дитячому садку. Вихователькою. А її батьки...

На обличчя Максимової матері насунула хмара невдоволення. Вийшла з кімнати й покликала сина.

- Ти де ту лавандову фею знайшов? Простачка.

- Вона подобається мені.

- Ненавиджу цей колір. Лавандою від молі рятуються. А ми мусимо рятуватися від твоєї... ха-ха... нареченої.

- Я люблю її. І, до речі, пропозицію зробив. Своєї думки не зміню.

Максим таки одружився з Дариною. Але весілля не було. А ще його батьки не бажали навіть знайомитися з родиною нелюбої невістки. 

Дарина вибачалася перед своєю сім’єю. І перед Максимом було незручно. Вважала: всі проблеми через неї. 

- Мине час, і мої батьки змиряться. От, побачиш, - заспокоював коханий. - І невдовзі зустрінуться з твоїми... 

Молодим Максимові батьки виділили найменшу кімнату у своїй великій квартирі. Коли Дарина заходила на кухню, свекруха демонстративно звідти виходила. З невісткою майже не розмовляла.

Ще гірше стало, коли Дарина завагітніла. Одного разу випадково почула телефонну розмову. Свекруха комусь скаржилася, що коли народиться «те нещастя», то невістка ще більше прив’яже її сина до себе. Дарині стало лячно. Максим, натомість, радів майбутньому народженню малюка.

На роботі Дарині заздрили, мовляв, у таку сім’ю потрапила. Вона ж нікому, навіть найкращій подрузі не розповідала про своє життя. Як завжди, усміхалася. З любов’ю ставилася до своїх маленьких вихованців. Лише зі своїми батьками ділилася смутками.

- Може б, ви до нас перебралися, - міркував батько.

Матір підтримала цю ідею. Але Дарина розуміла, що Максим не погодиться. Гадала, коли народиться маленька або маленький, його рідня зм’якне. Принаймні, хоча по-людськи ставитимуться до дитини.

Свекруха знову комусь скаржилася під час телефонної розмови, що з жахом очікує народження малюка. «Те нещастя» буде верещати, не даватиме спокою. І, взагалі, та «лавандова фея» (так зневажливо й далі називала Дарину) - сором для їхньої сім’ї, особливо, коли доводиться розповідати, що син одружився на «пролетарці».

Через постійні стреси у Дарини стався викидень. Вона з Максимом тяжко переживали втрату первістка. Зате свекруха раділа. І не могла не вколоти невістку у присутності сина:

- Що ж ти за жінка? Навіть дитини не можеш виносити. Уявляєш, яка це травма для Максима. І для нас... Ми ж так чекали...

- Валентино Іванівно, ви не хотіли, аби ця дитина народилася. Я випадково чула ваші телефонні розмови.

- Я?! Не хотіла?! Максиме, синочку, твоя фея обмовляє мене! Ще й підслуховує... Невдячна! Живе у нашій квартирі. Їсть наші харчі. І таке чворить...

Валентина Іванівна театрально хапалася за серце. Максим був ні в тих, ні в сих. Шкода було і матері, і дружини.

Завагітніти вдруге Дарина не могла. Свекруха мало не щодня про це заводила мову.

- Максиме, синочку, зустріла Володю - твого однокласника. У нього така славна донечка. А в тебе... Це так тяжко, коли нема дітей. Світ немилий. А ми ж і для внуків стараємось...

Ці розмови точили душу молодого чоловіка. Він став покрикувати на Дарину. А одного разу, повернувшись раніше з роботи, застала Максима з якоюсь дівицею. Він не виправдовувався, не просив вибачення. А Дарина простити не змогла. Збирала свої речі, аби піти звідси назавжди. Якраз нагодилась свекруха. Привіталася з дівицею. Виявляється, вони були знайомі. І з притиском сказала Дарині:

- Не поспішай забирати все. Не на твою жебрацьку зарплату куплено.

Відштовхнула Дарину й кинула в сумку декілька речей.

- Ключі, - простягнула руку. - А тепер іди... фея.

Максим мовчки спостерігав за цією принизливою сценою.

Хтось співчував, а хтось потай радів розлученню Дарини з Максимом. Пізніше дізналася: колишній благовірний одружився вдруге. І переселився у нове помешкання. А Дарина жила в батьківській хаті. Заміж не вийшла.        

Вона й далі любила лавандовий колір. І він їй личив...

...Ця зима видалась тяжкою для Дарини. Поховала матір (батько помер раніше). І почалася війна. Самотність стала нестерпною.

Минула тривожна весна. І літо не принесло радості.

...З автобуса, опираючись на палицю, виходив молодий хлопець.

- Давай, я тобі допоможу, - звернулася до хлопця Дарина, і, не чекаючи відповіді, взяла його рюкзак.

- Дякую, я сам, - відповів ніяково.

Неподалік Дарининого будинку розташовувався реабілітаційний центр для поранених військових. Туди хлопець і йшов.

Розговорилися. Солдата звали Романом. Рідні в нього не було. Його матір - колишня вихованка дитбудинку. Хто батько - не знає.

- Мами не стало. Онкологія. Коли почалася війна, я пішов на фронт. За мною немає кому плакати. У мене навіть дівчини нема. Із ваших також хтось воює?

- Нікого в мене нема, - зітхнула Дарина. - А знаєш що, я запрошую тебе на обід після процедур. Коли вони закінчуються? Я зустріну. 

Роман часто гостював у Дарини. Вона раділа його одужанню. А він рвався на війну. Розповідав про своїх товаришів. Про котиків-песиків, які прибилися до них.

- Ще трохи і я повернуся до своїх.

Дарину щеміли ці слова. Роман виявився гарною людиною. Вона немов сина знайшла... 

От і настав цей день. Роман збирався на фронт. Прийшов до Дарини попрощатися. До від’їзду залишалося ще трохи часу. Вона поклала в його рюкзак приготовані речі, харчі.

- Ходи їсти, Ромку! - гукнула з кухні.

Його аж замлоїло біля серця. Так завжди зверталася покійна матір.

Їхали на вокзал мовчки. А вже там Дарина мовила:

- Бережи себе, не підставляй голову під кулі. І пам’ятай: ти не сам у цьому світі. Я буду молитися за тебе. І твоя матір на небесах молиться... Ви повинні жити, хлопці, бо ж треба дівчатам заміж за когось виходити.

- Дякую вам за все. Після смерті мами ніхто... ніхто... 

Потяг заглушив слова.

Роман стояв у тамборі, поки поїзд не рушив. Помахав рукою.

- Мати? - запитала провідниця, кивнувши у бік Дарини.

В його очах тремтіли сльози. Чужа, а наче рідна...

 

Потяг стояв п’ять хвилин…

- Подруго, ти ж лише вчора наводила марафет в квартирі, - мовила Марина. - Що сталося?

Марина знала: Настя рятувалася прибиранням від поганого настрою. Це її заспокоювало. 

- Сталося, Маринко.

- Розповідай…

- Микола… Він пішов… Тобто, я його пішла. І ось знову одна…

- Віра постаралася? 

Настя кивнула головою.

…Настя сама виховувала доньку з малих літ. Ростислав, чоловік, залишив сім’ю й перебрався до своєї однокласниці. Наталка - його перше кохання. Чи то причарувала Ростика. Чи справді не міг її забути. Каявся, що одружився на Насті. І що новонароджену доньку не любив - каявся. Кохання до Наталки переважило…

…Настя працювала за двох. Вона хотіла, аби у Віри, її золотої дівчинки, милої донечки, було все. Віра звикла: мама виконає кожну її забаганку. Дівчину не цікавило, як це дається матері.

Коли Віра подорослішала, Настя намагалася пояснити доньці, наскільки їй важко. Та якось кинула:

- Якби в мене був батько…

- Він залишив нас.

- Від нормальних жінок чоловіки не йдуть.

- ???

…Віра хотіла вступати до вишу. Треба було доньці справити гарний одяг. А ті телефони… Нема ради з модою на них. Віра хотіла, аби в неї все було, «як у людей». Настя користувалася старою мобілкою. Кнопки почали залипати. Зате доньці придбала дорогу «іграшку».

…Віра закінчила виш. Влаштувалася на роботу. Настя з полегшенням зітхнула. Якби ж вона знала…

…Микола був удівцем. Син оселився за кордоном. Кликав батька до себе. Але він не міг залишити затишної оселі, де прожив хоча коротке, зате щасливе життя з дружиною. Звідки провів її в інший світ. Тут ріс їхній хлопчик.

- Ти б, тату, влаштував особисте, - не раз заводив розмову син.                

- Я вже звик до самотності, - відповідав.  

Усе змінилося, коли побачив Настю. Чимось невловими вона нагадувала Миколі покійну дружину. А, може, це була його вигадка.

Ця жінка була лагідна, мов пізнє літо. Її смуток був схожим на ранню осінь. А усмішка - на весну. Микола знітився: чи не запізно для романтики? Адже не хлопчисько. Та Настя хвилювала його. Кохання з першого погляду? Але він клявся у вірності Ліді, дружині своїй…

Настю Микола зустрів на весіллі. Його товариш сина одружував. Наречений був із сусіднього обласного центру. А Софійка - наречена - Маринина донька. Похресниця Настина.

На тій забаві Настя почувалась самітньою, як і Микола. Тому й доля звела їх.

Микола приїжджав до Насті. Вони зустрічалися потай від Віри. Донька не припускала, аби в матері був із кимось роман…

- Мамо, цієї неділі в нас буде особливий гість, - оголосила Віра.

- І хто ж він?

- Юра. Мій хлопець. Мусите нарешті познайомитись.

- І давно ти з ним зустрічаєшся?

- Вже пів року.

Юрко Насті сподобався. Серйозний, виважений. І добрий.

Під час наступної гостини Юра попросив у Насті доньчиної руки.

- Коли весілля плануєте? - запитала Настя.

- Влітку. Тоді огірки й помідори дешеві, - пожартував майбутній зять. - Насправді ж, це - найкраща пора для забави. Мої батьки одружувалися влітку. У злагоді й любові живуть.

Настя тихо зітхнула. Її весілля також було в цю пору року…

…Микола просив Настю, аби розповіла доньці про їхні стосунки. Вона ж тягнула час. Передчувала: не схвалить Віра.

- Ти боїшся розповісти про нас, - зі смутком в голосі казав Микола. - Зрозумій: у наших дітей своє життя, а в нас - своє. Мій син, наприклад, не проти, аби ми...

- Я поговорю з донькою. Обіцяю.

…Розмова спричинила великий скандал.

- Як тобі не соромно, мамо?! - репетувала Віра. - Закохані мама і донька! Може, ще заміж одночасно виходитимемо? Наче в американських серіалах?! Та з нас люди будуть сміятися. І як я про це розповім Юрі, його батькам? А якщо він мене після цього залишить? Ти того мені бажаєш? Яке кохання в твоєму віці? Якісь перезрілі шекспірівські пристрасті. Батька треба було  триматися…  

Настя вислухала багато чого від доньки. І вирішила відмовитися від свого щастя.

Зателефонувала Миколі. Сказала, що між ними надалі не може бути жодних стосунків.

- Ти дуже хороший, Колю, але… не приїжджай більше. І не тримай на мене зла.

Він розумів, у чому проблема.

- Твоя донька проти, - мовив.

Настя промовчала…

…В кінці зими почалася війна. Юра був військовозобов’язаний. Його забирали на фронт.

- Як я без тебе? - запитала розгублено Віра. - А наше весілля?

- Я ж повернуся, - заспокоював хлопець. - Весілля не відміняється.

Віра ковтала сльози й кивала головою…

…- Мамо, ти б зателефонувала своєму Миколі, запитала б, як у нього справи, - якось сказала донька.

Настя мало каструлю з рук не випустила. Це було не схоже на Віру.

- Ти ж казала… я не знаю… давно з ним не спілкувалася. Незручно якось… Наче нав’язуюсь…

Звук сирени перебив їхню розмову. Раніше ходили в укриття. А тепер перечікують тривоги вдома.

- Куди ж воно летить? - запитала невідь у кого Настя, стривожено глянувши у вікно. 

…Настя вагалася: телефонувати Миколі чи ні. Якось він їй приснився. Сон був нечіткий, розмитий. У тім сні Настя була щаслива й стривожена водночас. З таким відчуттям і прокинулась.

Після цього зателефонувала. У слухавці почула гуркіт, голоси…

- Що це? Ти де, Колю?

- На війні, - відповів. - Тут буває трохи гучно.

- Я не знала… Як ти?

- Живий.

- Колю, прости… Я...

Зв’язок обірвався…

Микола телефонував Насті, коли міг. Цього разу подзвонив уранці. Сказав, що в полудень їхатиме поїздом через Настине місто. Вагон номер…

Відпросилася на пів дня з роботи. Зробила в перукарні зачіску, легкий макіяж. Поклала в торбинку воду, смаколики, яблука, бутерброди - для Миколи. Поспішала на залізничний вокзал, хоча до потяга ще було трохи часу.

Стояла на пероні, щомиті поглядаючи на годинник. Нарешті оголосили прибуття. «Номерація вагонів починається…Зупинка поїзда - п’ять хвилин».

Несамовито гупало серце. Потяг стишував хід. Третій вагон, четвертий, п’ятий… Серед пасажирів, які виходили, побачила…

- Колю! - хотіла вигукнути, але від хвилювання перехопило в горлі.

У його волоссі стало більше сивини. На обличчі - більше зморшок. Військова форма пропахла війною.

Микола обійняв Настю.

- Яка ти гарна! А я без квітів, звиняй, - чи то пожартував, чи мовив усерйоз. 

- Це я тебе мала з квітами зустрічати. Розповідай, як ти.

- Б’ємо напасного ворога. Все буде добре.

- Бережи себе. Обіцяєш?

- Дуже берегтиму, якщо чекатимеш.

- Усе жартуєш. Чекатиму. Віра… Вона змінилася, все зрозуміла. Юрко, її наречений, також у тім пеклі… Це вона порадила, аби я зателефонувала тобі…  

Кілька хвилин пролетіли як мить.

«Увага, пасажири…».

Оголосили відправку. Микола обійняв, поцілував Настю. Стрибнув на підніжку. Помахав рукою. Потяг поволі рушив… Настині очі заволокло слізьми.

- Чоловік? - запитала літня жінка з «кравчучкою». - А я внука з війни чекаю. Він варення вишневе любить. На дачу їду. Вишні цього року не дуже зародили. Тож треба встигнути обірвати, поки птаство не об’їло…

 

Шепотів доньчине ім’я…

Ліля любила жовтий колір. Їй казали: це - колір печалі. Вона відповідала: це - фарба тепла і сонця. Дівчина також була схожа на сонячний промінчик. Привітна, усміхнена.

Ліля хотіла стати медичкою. Спершу вивчиться на медсестру, а потім, може, в університет вступить.

Закінчила медучилище. Працювала в місцевій лікарні. Пацієнти знали: у цієї медсестрички легка рука і золоте серце…

…Катерина гордилася донькою. Здавалося, важкі часи залишилися в минулому. Вона сама виховувала Лілю. Маленька народилася недоношеною, кволенькою. Чоловік дорікнув:

- На кому я одружився?! Навіть дитини нормальної не змогла на світ привести. І, взагалі, я мріяв про сина. А ти...

- Кого Бог послав…

Володимир усе розумів, просто змиритися не міг. У його старшого брата двоє хлопців. Красені. А в нього - мініатюрний згорток.

- Як назвемо доню? - запитувала Катерина.       

- Як хочеш, так і називай.

Дала ім’я Ліля. Лілія. Квіточка…

У маленької був неймовірний потяг до життя. Мала гарний апетит, швидко набирала вагу. Не була вередливою. Але Володимира це не тішило. Ба, більше, він зізнався собі, що не кохає дружину. Хоча, якби не Ельвіра, то, може, все складалося б по-іншому.

Ельвіра - власниця невеличкої кав’ярні на куті їхньої вулиці. Кафешка так і називалася «На куті». Володимир, бувало, заходив туди на каву. Часом із братом. Брат на чужих жінок очима не стріляв. А от Володимир любив компліменти роздавати.

Ельвірі подобалась увага цього вродливого молодого чоловіка. Бачила обручку на безміменному пальці його правої руки. Але це не бентежило.

Колись її також зрадили. Збиралася з нареченим іти до вінця, а він зустрів іншу - доньку місцевого посадовця. Бажання заможно жити переважило кохання. Яке приниження зазнала тоді!..    

Ельвіра вирішила довести всьому світу, що також може бути успішною. А от щасливою… Вимірювала щастя денною виручкою в кав’ярні.

Цей клієнт… Він їй подобався. У день свого народження пригостила його безкоштовною кавою. Подякував, торкнувся її руки. Їх обох наче струмом пронизало.

Володимир скаржився Ельвірі, що нічого не відчуває до своєї новонародженої доньки. І до дружини також.

- Чому ж мучиш себе? - запитувала звабливиця.

Розумів натяк. Піти від Катерини? Чому би ні? Малій платитиме аліменти. А жити буде з бажаною жінкою. Вдома його дратувало все. Особливо, коли Катерина розмовляла з донькою.

- Що ти там жебониш? - запитував невдоволено. - Можна подумати, воно  щось розуміє.

- Не воно, а вона.

…Володимир збирав свої речі. Катерина чоловіка не зупиняла. Тесть совістив зятя:

- Будь чоловіком! У тебе дитина маленька.

Але Володимира це не спинило…

…Він не цікавився донькою. А дівчатко росло гарненьким, розумним. Тішило Катерину успіхами в школі.

Ліля ще з малечку «лікувала» ляльки, ведмедики, маму… Це була її улюблена гра. Згодом вона переросла в бажання вивчитися на медичку.

…В лікарні Ліля зустріла своє кохання. Славко навідував свою бабусю. А та розхвалювала молоденьку медсестру. Називала її ангелом. І коли хлопець побачив цього «ангела», тенькнуло в душі.

…Славко з Лілею зустрічалися. Хлопцева бабуся квапила внука з одруженням, аби не упустив свого ангела. Але молоді не поспішали. Особливо Ліля. Вона любила жовтий колір і осінь. Казала, що найкращий час для весілля - осінній. Він щедрий на щастя й тоді дуже гарно. Хіба він міг перечити коханій?!

…Почалася війна. Славко збирався на фронт. Ліля хвилювалася за коханого.  Вона й сама подумувала про те, що згодилася б на війні - допомагала б пораненим.

Проводжали хлопця на війну двома сім’ями - його та Лілиною. Обіцяв повернутися живим і неушкодженим.

Тендітна Ліля подумки «приміряла» на себе військові будні. Розуміла: на війні тяжко і страшно. Але там потрібні медсестри. І вона зможе…

Коли Катерина почула про доньчине рішення, - закам’яніла.

- Ти ж одна в мене, - прошепотіла ледь чутно. - Там смерть на кожному кроці.               

- А хіба в лікарні смертей нема?

- Там у міцних чоловіків, буває, нерви ледве витримують. Я бачила в телевізорі й читала всякі історії…

- Мамо, ми, жінки, дуже сильні. Хіба тобі було легко самій мене виховувати?

- Ну, чому самій? Бабуся з дідусем допомагали. І це зовсім інше.

- Часом душа болить гірше, ніж тіло. І лікувати її важче.

Катерина розуміла, про що мовить донька.      

…Незвично було бачити Лілю у військовому строї.

- Косу сховай, - радила матір. - «Дульку» зроби. А Славко знає, що ти?..

- Знає. Пробував відмовити. Все буде гаразд. Обіцяю…

Катерина не вірила в прикмети. А тепер повірила. Прочитала, що тим, кого любиш, про кого турбуєшся, треба надсилати уявні букети. Начебто, вони є оберегом. Вона складала теплі букети з сонячного проміння, вплітала в них соняшники, нагідки, космею, кореопсис, який Ліля називала жовтими ромашками, і надсилала їй. А ще хрестила вечори та ранки, дні та ночі, просила Господа, аби беріг її дитину, Славка і всіх, хто захищає свою землю від московитів...

…Цей поранений шепотів її ім’я. Та це ж… батько. Лілин батько. Раніше, коли бачив її, ігнорував. А тепер…

- Лілю, ти... - мовив пересохлими губами. - Добряче мене зачепило?

- Тримайтеся. Будете жити. Кров треба спинити.

Він ще хотів щось сказати, але здушило в горлі. І не тільки від болю…

 

Кохання кольору хакі

Вони не могли жити разом і один без одного не могли. Спершу це була дитяча закоханість. Василь сидів на задній парті, бо був найвищим у класі, і захоплено споглядав на Катю - тендітну білявку з синіми очима та ямочками на щічках. Дівча й не здогадувалося про однокласника-залицяльника.

У старших класах писав Каті записки. Клав їх, аби ніхто не бачив. Дівчина не здогадувалася від кого ці любовні послання, бо були без підпису.

«Засвітився», коли Каті у «друзі» нав’язувався Вадим із паралельного класу. Вадим був самозакоханий та хамовитий. Дівчина його намагалась уникати. Але Вадим був нав’язливий. Згодом, розуміючи, що Катю він не цікавить, почав її ображати. Ось тоді Василь надавав стусанів нахабі й пригрозив: ще раз зачепить однокласницю, піде додому з розбитим носом.

Катя подякувала Василеві за допомогу. Той почервонів. І... вона здогадалася.

- Це ж ти пишеш мені записки. 

Хлопець опустив очі, пробував виправдовуватися. Але Катя так приязно й симпатично усміхалася, що набрався мужності й випалив:

- Ти завжди мені подобалась.

Відтоді й усе почалося...

Вони були різними. Катя - відмінниця, улюблениця батьків та вчителів. Її ставили за приклад. А ще - красуня.

Василь - міцний здоровань, для якого найцікавішим предметом була фізкультура. Хоча, вчився не найгірше. У Василя була лише мама. Тато їх залишив, щойно малому минув рік. Василь для матері був світом і Всесвітом. І гарним сином. Навчився готувати деякі страви, допомагав на дачі.

- Якби ти краще вчився, вступив би на факультет фізичного виховання, - казала матір.

- Я кухарем буду.

- Жартуєш?

- Ні.

Катя з Василем то зустрічалися, то розлучалися. Він інших дівчат не шукав. А в неї були короткочасні романи.

- Я перечекаю всіх її короткотермінових залицяльників, - жартував Василь.

Так воно й було.

Після школи Катя вступила у виш навчатися на фармацевта. А Василь здійснив свою мрію - опановував майстерність кухаря.

- Це - не чоловіча професія, - мовила Катя.

- У найзаможніших та найвідоміших людей планети - кухарі - чоловіки, - захищався Василь.

- Ти, наче, зібрався на роботу до мільйонера чи кінозірки.

- Я буду готувати для тебе.

...Катині батьки знали про Василя і не були в захопленні від доньчиної закоханості. Щоправда, не вірили, то з тієї любові витанцюється щось серйозне.         

Василева матір також у це не вірила. Бачила, як страждає син після чергового скандалу з Катею і тихо ненавиділа дівчину.

...Василя взяли до армії, а Катя закрутила лямур з розлученим чоловіком. У нього був син. Хлопець жив з матір’ю, але на вихідні батько забирав його до себе.

Гучного весілля не було - лише скромна вечірка. Так захотів наречений. Тепер Катині батьки ладні були терпіти Василя замість нелюбого зятя.

Василеві світ був немилий від такої новини. Зате раділа матір.

- Бачиш, яка вона. Певно, на добро свого обранця поласилася.

- Мамо, Катя не бідна. І не осуджуй її.  

Невдовзі виявилося: Катин шлюб - помилка. Чоловік ревнував її до всіх і всього. Навіть до модних одяганок. Його син поводився виклично, хамив. Перетворював вихідні на пекло. Чоловік своєму чадові в усьому потакав і звинувачував Катю, що не може знайти ключика до серця семирічної дитини.

Катя декілька разів обмовилася, що не проти народити власне дитя. Але чоловіка це злило, мовляв, яка з тебе матір?

Врешті ці дивні стосунки закінчилися розлученням.

...Василь працював у ресторані. Він справді був хорошим кухарем. Катя довго його не бачила. І не могла набратися сміливості, аби зателефонувати. Соромно було розповісти про неприємні перипетії свого особистого життя.

Зустрілися випадково. Біля ресторану, де працював Василь. Катя зауважила: він без обручки.

- Як ти? - мовили в один голос і розсміялися.         

Їй відлягло від душі. Все розказала. Василь вислухав.

- Чого ж ми стоїмо перед дверима, - мовив. - Я працюю в цьому ресторані. Правда, нині в мене вихідний. Давай, зайдемо. Тут смачно готують.

- Дякую. Я знаю. Але не знала, що ти тут...

Опісля гуляли містом. Згадували однокласників. Катя, наче жартома, запросила Василя при нагоді зайти в гості.

- Зможеш приготувати щось смачне. Я не віртуоз на кухні, - пожартувала.

- Не хотів би мозолити очі твоїм батькам.

- Забула сказати: я живу окремо.

Василь іноді навідувався до Каті. Чаклував на кухні. Разом обідали або вечеряли. Проте ніколи не залишався на ніч.

Василева матір бачила, як змінився син. Почувши якось телефонну розмову, зрозуміла, хто є причиною синових змін.

- Знову вона?..

...Коли ворог напав уперше, Василь пішов захищати країну. Мати його не спиняла, не відмовляла, лише з сумом подумала, що так і не встиг завести сім’ю.

Катя просила берегти себе і швидше повертатися.

- Я мушу бути там: і готувати, і воювати. Не хвилюйся. Все буде гаразд.

Вона хотіла сказати, що чекатиме, але промовчала, згадавши своє невдале заміжжя. Вже раз, перед армією, обіцяла дочекатися.

...Минав час та не минала війна. Василь повертався додому і згодом знову їхав на буремний Схід.

Тепер він інколи залишався в Каті. Матір вже змирилася, що син не може позбутися тієї облуди. Так називала Катю.

- Розпишіться вже нарешті, а то зі школи водитеся, а толку нема, - радила Василеві.

Він не проти. Але Катя... Коли говорив їй про це, сказала:

- Закінчиться війна, і вже тоді...

...Василь був на Сході, коли ворог пішов великим наступом на країну. Плакала матір. І сумувала Катя. Докоряла собі: чому відкладала заміжжя з Василем? Адже кохає його. І він, крім неї, нікого не бачить. Вони могли бути щасливими. Виховувати хлопчика або дівчинку. А, може, двійко дітей. І від тих думок ставало ще гірше.

...Василь приїхав додому на початку літа. Ненадовго. Ця страшна війна за короткий час посріблила його скроні. Виглядав старшим.

Не зателефонував Каті, вирішив зробити сюрприз. Прийшов до неї на роботу. Вона ніколи не почувалася такою щасливою, коли побачила Василя. Цілувалися, мов підлітки, ні на кого не звертаючи увагу. 

- Катю, давай, розпишемось. Вже. Тепер це можливо.

- Але ж я... на роботі. І в сукенці кольору хакі.

- Я також не в костюмі, а у військовій формі. Паспорта маєш?

- А як тепер без нього?

- Дівчата, - гукнув до Катиних співробітниць, - ми йдемо одружуватись!

В аптеці їм аплодували. А літню відвідувачку зворушило до сліз.  

- Кохання кольору хакі, - тихо мовила дівчина із написом на футболці: «Волонтер».

Повертайся живим, Вітька...

Марія Павлівна приглядалася до молодого військового. Мужній. Легка неголеність. Часом не Вітька, її колишній учень? Треба було інші окуляри взяти. Бо ті слабенькі. Як і зір.

Марія Павлівна все життя в школі працювала. Українську мову та літературу викладала. Навіть, коли стала пенсіонеркою, ще кілька років на роботу ходила. А потім почався ковід, дистанційне навчання. Тривале сидження за компֹ’ютером не для неї. Та й очі вже не ті.

За школою сумувала. Бо це був її другий дім. Марія Павлівна овдовіла рано. Ні дитини не встигла народити, ні в щасті з коханим прожити. Вдруге заміж не вийшла.

Марія Павлівна пам’ятала своїх учнів. Вітька був непосидюхом. За хлопцем золоті верби росли. Можливо тому, що рідні не цікавилися сином. Батько бігав до коханок. А матір волокла дві  роботи. Для Вітьки не вистачало часу. В школі дивувалися, що він добре вчився. А ще у Вітьки було завищене почуття справедливості. Якщо хтось ображав слабших, він міг добряче кривдника відмолотити.

У старших класах Вітька закохався в родичку Марії Павлівни. Майя вчилася в паралельному класі. Раніше дівчину дражнив: то майкою називав, то сорочкою. А потім сподобав.  

Марія Павлівна надто опікувалася дівчиною. Її сім’я - найближча родина для вчительки. Ставилася до Майї, наче до рідної дитини. А тут Вітька з його коханням...

- Майє, ти знаєш, який у Вітьки батько. Як кажуть, яблуко від яблуні...

- Тітонько, не хвилюйтеся. Винятки з правил трапляються. Так ось, Вітька - саме той виняток.   

- Я не згідна, - стояла на своєму Марія Павлівна. - От я недавно читала...

- Реальне життя і художня література - різні. Тітонько Маріє Павлівно, ми з Вітькою просто зустрічаємось. Я ж не йду завтра з ним під вінець. 

Але в Марії Павлівни була своя думка. Вона вирішила серйозно поговорити з Вітькою. І поговорила. Пізніше про це шкодувала. Але тоді... Сказала все, що думає про Вітькового батька і про залицяння до Майї. Навіть не знала, що може бути такою різкою та нещадною до юної закоханості, так принизити хлопця. Вітька вислухав нотацію мовчки. А потім тихо мовив:

- Я не знав, що ви можете бути такою...

Тепер на уроках Марії Павлівни сидів тихо. Намагався не зустрічатися поглядом із вчителькою. І, взагалі, змінився. Вмить подорослішав, посерйознішав. Це вже не був той шибеник, до вибриків якого всі звикли.  

Бокував Вітька і від Майї. Вона його перестрівала, хотіла поговорити. Але хлопець робив вигляд, що поспішав. Дівчина здогадувалася, що це люба тітонька приклалася. Напряму про це запитала. Марія Павлівна пробувала віднікуватися. Виглядало незграбно, тому довелося зізнатися у своєму гріху.

- Але ж мені Вітька справді подобається, - мовила Майя.

- Розподобається.

- Але ж ви... я не знала, що ви така...

Марія Павлівна знітилася. Майя майже повторила Вітькові слова.

...Вчителька виправдовувала свій вчинок. І переконувала себе, що все зробила правильно. Заради Майї. Зрештою, дівчині не про кохання треба думати, а про гарний атестат, вступ до вишу. А вже потім про гідного нареченого. Щоб його рідня була порядна, а не батько-гультяй. 

...Вітька після закінчення школи пішов навчатися на айтішника. Майя вступила до педагогічного - на філологію.

Заміж Майя вийшла за Кирила, хлопця з приміського села. Він начебто нічого, але щось гризло Марію Павлівну.

- Занадто розкутий і хамовитий, - винесла вердикт.

- Сучасний, - заступилася за обранця Майя.

 Матері дівчини Кирило також не вельми припав до душі. Поводився виклично. Ще не встиг прийти у зяті, а вже розкритикував квартиру. Ремонт не такий. Меблі - відстій. Треба купити нові. Майя пробувала щось заперечити, але Кирило відповів, що розуміється в дизайні. Теща відгризнулася:

- Хочеш щось змінювати, - будь ласка, але за власний кошт.

Хамовитий зять пропустив її слова повз вуха. 

...Згодом Майя дізналася, що Кирило зраджує. Її троюрідний брат барменом працював. Саме туди навідувався благовірний то з однією дівчиною, то з іншою. Майя вимагала пояснень. Чоловік усе заперечував. Але згодом трапилася халепа: одна з Кирилових коханок завагітніла. Кирила виставили з квартири. Майя подала на розлучення.

...Вітьків батько через недугу остепенився - до коханок не бігав. Тепер гроші йшли на його лікування. Хлопець вчився і підробляв, аби матері допомогти.

На нього задивлялися дівчата. Симпатичний, високий, міцний. Та його досі мучила колишня розмова з Марією Павлівною. І Майю, своє перше кохання, не міг викинути з голови.

Вітька отримав диплом, відслужив у армії. Влаштувався працювати в одну з фірм, де підробляв студентом. Там бачили, що хлопець тямущий. Вмовив матір, аби не надривалася на двох роботах. Зате сам працював до пізнього вечора. Платню отримував гідну.

...Війна застала Вітьку на залізничному вокзалі. Ранковим потягом мав їхати у справах. Повернувся додому. Вирішив: піде воювати...

Марія Павлівна зустріла хлопця перед тим, коли мав відправлятися на фронт.

- Вітю! - гукнула.

Зупинився. Упізнав колишню вчительку.

- Добрий день, - привіталася першою. - Туди збираєшся? - запитала, махнувши рукою у бік сходу.

- Туди... Завтра.

- Прости за ту колишню розмову. Я не повинна була...

- Все в минулому. Зараз інші клопоти. 

- Хто би міг подумати, що така біда нашу землю спіткає. Бережи себе, Вітю. Повертайся живим.

- Дякую. І ви бережіть себе. Вибачте, мені пора. Ось мої йдуть. Передавайте вітання Майї.

Вітька обійняв колишню вчительку. Пішов. Йому назустріч бігла дівчинка. Поцілував доню. Пригорнув дружину.  

З непосидючого хлопчиська виріс справжній чоловік, воїн. З почуттям провини, каяття та вдячності Марія Павлівна дивилася вслід своєму колишньому учневі...