Оленка і Ангелик

«Ангелик завжди поруч із тобою. Дякуй йому за опіку». Так казала бабуся. І мама. Оленка озиралася. Де ж її ангелик? На вулиці холодно. Мороз, сніг. Жодного слідочка.

– Ангелик має взуття? – запитувала Оленка.

Їй у відповідь усміхалися.

Якось на ніч виставила свої чобітки за поріг. Вранці у них було повно снігу.

– Навіщо? – запитала мама.

– Для ангелика. Щоб ніжки зігрів.

Мама не сварилася. Витрусила з чобітків сніг. Висушила.

Бабуся зв’язала малесенькі вовняні шкарпетки. Для ангелика, аби Оленка більше не виставляла на вулицю взувачку.

Дівчатко зачепило шкарпетки на гілячку в садку. Аби ангелик міг нагріти ніжки, коли змерзне.

Шкарпетки висіли до весни…

Оленка розмовляла зі своїм ангеликом. Ділилася секретиками. Те, що знав він, не відав більше ніхто.

– Ангелику, йди переді мною, а я за тобою, – казала, коли виходила з хати.

Вірила: вона ступає його невидимими слідами…

…Доросле життя закрутило у нестримному вирі. У долю Олени заходили різні люди. Хтось залишав у душі букети квітів, хтось – пустелю. Про ангелика забувала. А він був поруч. Не сердився. Не засмучувався. Опікувався нею. Підставляв маленькі крильця під великі проблеми. І дуже хотів, щоб Олена згадувала про нього. Щоб вірила йому, як колись. Тоді буде легше допомагати їй…        

…Сніг замітав світ. Вітряно, морозно, холодно… В Оленин сон прийшов ангелик. У біленькій льолі. Обличчя не бачила. Воно було залите сонцем. Від нього йшло тепло і світло. Ангелятко стояло на порозі старенької бабусиної хати, якої вже нема… 

Олена не вміла в’язати. Можливо, купити мініатюрні шкарпетки? Зачепити на гілячці? Для ангелика…

 (Фото з Інтернету).

Не обрізуй русої коси...

Улянині подруги вже давно носять короткі зачіски. А в неї - коса. 

- І охота тобі бавитися з довгим волоссям? Під сороківку - вже не дівка, - піджартовували.

Не може вона позбутися своєї розкішної коси. Не може - і край. Пообіцяла колись Максимові. Він любив наспівувати: «Тільки ти роби, як вчила мати,
не обрізуй русої коси. Хай вона росте густа та пишна, кучерявим хлопцям на біду...». Він був романтиком, цей зовсім не кучерявий хлопчисько.

Никодима Степановича - Максимового батька - направили в їхній район на керівну посаду. Хоча посада тимчасова, привіз сюди свою сім’ю. Дружина нарікала: в тихому містечку їй сумно. Але чоловікові не перечила. 

Максима батько влаштував фотографом у районну газету. Фотокореспондент пішла у декретну відпустку.

Через дорогу від редакції - школа. Там і побачив Уляну. Уляну Дмитрівну. Вона швидше скидалася на старшокласницю, ніж на вчительку. Молоденька, тендітна. З довгою русявою косою. Коли фотографував її, червоніла. Директор розхвалював Уляну: їхня випускниця. Відмінниця. Навіть не думав, що після закінчення інституту сюди повернеться. Адже англійську чудово знає. Могла б і в обласному центрі на роботу влаштуватися. А вона попросилася до «своєї» школи.

Поки директор обсипав компліментами молоду вчительку, Максим у неї закохувався...

...Вони зустрічалися потай. Уляна не хотіла, аби в школі пліткували. Максим ще й за неї на два роки молодший.

Він любив фотографувати Уляну. Коли вітер бавився її волоссям. Коли дощові краплі впліталися в коси... Чорно-білі знімки світилися різнобарв’ям щастя і любові...

Никодим Степанович попрацював на посаді два роки. Тепер родина поверталася у рідне місто.

...Завтра вранці Максим поїде з їхнього містечка. Сьогоднішній вечір - прощальний. Падав теплий літній дощ.

- Кажуть, на щастя, - порушив мовчанку хлопець.

- Віриш у забобони?

- Вірю в дощ і наше кохання. 

Максим обіцяв телефонувати і приїжджати. Вони зберегли свої почуття в таємниці. А тепер настав час усе розповісти.

- Що б не трапилось, пам’ятай: я завжди кохатиму тебе, - мовив Максим.

- Ти мене лякаєш. Що має трапитись?

- Ну... не знаю. Хтось щось нафантазує, напліткує...

Пізніше Уляна часто згадуватиме ці слова. Можливо, у Максима було якесь передчуття...

Його запросили на роботу в модну студію. Максим був справді талановитим фотографом. Крім того, власниця фотостудії - материна похресниця. 

Улянині батьки були не проти майбутнього зятя. Радо приймали доньчиного кавалера. А Максимовій родині припала до душі Уляна.

Молоді планували своє життя. Воно мало бути щасливим, погідним, цікавим...

Уляна милувалася весільною сукнею. І мудрувала, яку зачіску має зробити. Чи просто косу заплести. Чи розпустити волосся. Чи придумати щось оригінальніше...

...Максимові батьки з’явилися на порозі Уляниної хати несподівано. Виглядали розгублені та сумні.

- Уляно, нам потрібно серйозно поговорити. Ти повинна... повинна забути нашого сина. Влаштувати своє життя з кимось іншим. Так треба.

- Що трапилось? Закохався в якусь модельку?

- Звісно, ні. Навіть не думай про таке. Просто, забудь Максима. Зроби це заради нього. І заради себе.

Уляна хотіла дізнатися правду. Поїхала до Максима додому. Але в квартиру її не пустили.

Хотіла щось вивідати в студії. Сказали: Максим тут більше не працює. На запитання «чому» - розводили руками.

Він так і не встиг познайомити Уляну зі своїми друзями. Тому не знала в кого що запитувати в чужому великому місті. 

...У школі, в родині, знайомі та друзі перемили Уляні кісточки. Мовляв, гарна, розумна і що з того? Залишив кавалер майже перед весіллям. А вона жила у здогадках. Кохала й далі Максима. І викохувала свою косу. Він же просив не обрізувати...

Подруги повиходили заміж. Народили дітей. Уляна на чоловічі залицяння не звертала уваги. Минали роки... Минули залицяльники...

...Уляна збиралася на семінар-практикум вчителів англійської мови. Їде до міста, де живе Максим. Хоча, хтозна, де він зараз живе.

Від готелю до Максимового будинку було не дуже далеко. Захотіла туди пройтися. Ось і знайоме подвір’я. Підвела очі на другий поверх - там його квартира. Побачила обличчя у вікні. Максим?! Але чому так подався? Майже сивий. І наче якийсь сам не свій.           

Зайшла до під’їзду. Хвилювалася. Подзвонила у двері. Тепер їй відкрили. Максимова матір упізнала Уляну. 

Максим сидів на стільці. Біля нього стояв ціпок. Дивився на гостю, наче намагаючись щось пригадати. Його уст немов ледь торкнулася усмішка й відразу згасла. А, може, здалося. Знову повернувся до вікна. Втирала сльози постаріла Максимова матір.

- Уляно, ми не хотіли псувати твого життя. Не хотіли, щоб ти на щось сподівалася. Сама бачиш, який він. Максима побили хулігани. Повертався пізно з роботи. Мав сумку з апаратурою. Певно, думали, що в ній щось цінне. Хоча, фотоапарат був доволі дорогий. Ним і поживилися. Може, ті нелюди були нетверезі, що так сильно познущалися. А, можливо, зі злості, бо не мав при собі грошей. Донині невідомо, хто це вчинив. На Максима натрапила двірничка вранці. Якби знайшли швидше... У нього пошкоджена нога. І голова. По голові сильно били. Пам’ять майже втратив. І мова нечітка.

- Треба було все-таки тоді розповісти правду. Я думала, що Максим мене зрадив. Я всі роки жила з цією думкою.

- Ми порадилися з чоловіком і вирішили... Не тримай зла на нас. Ми й так покарані. Тяжко щодня дивитися, що сталося з твоєю дитиною. Повір...

На стіні досі висіло Улянине фото. Улюблене Максимове. Чорно-біле, на якому вітер бавиться її волоссям. Вона щасливо сміялася...

Підійшла до Максима. Торкнула за плече.

- Максиме, - покликала тихо. - Це я, Уляна.

Він непорушно сидів і дивився у вікно.   

- Дозволите мені деколи навідувати його? - запитала в Максимової матері.

- Тобі про свою сім’ю треба дбати. А ми тут якось даємо собі раду.

- Нема в мене в сім’ї...

Уляна вийшла на вулицю. Підвела очі до вікна на другому поверсі. Помахала рукою Максимові. Їй знову здалося, що на його обличчі промайнула майже невидима усмішка.

...Неподалік містечка, де жила Уляна, був жіночий монастир. Збудований два  століття тому. Атеїстична влада зачинила святиню на довгі роки. Часи змінилися. До монастиря повернулися черниці, молитви, прихожани.

Уляна чула розповіді про молоду черницю, яка начебто відчуває людей, їхні духовні та мирські потреби. Вона зовсім не говірка. Але багато молиться. Кажуть, її молитви помічні. А ще дарує людям свічечки. Просто підходить до когось із прихожан і дає запалену свічечку. Нічого не пояснює. Ні про що не запитує. Ці свічечки люди назвали вогниками надії.

Уляна картала себе, що досі не була в монастирі. І ось переступила поріг святині. У будний день було малолюдно. На вулиці спекотно. А тут - спокій і прохолода. Вклякла перед іконою Божої Матері. Просила Богородицю повернути Максимові здоров’я.

Молода черниця підійшла до Уляни майже не чутно. Мовчки простягнула свічечку.

- Дякую, - прошепотіла Уляна. Хотіла дещо запитати. Але черниця швидко зникла за ледь помітними бічними дверима...

Таємниця однієї жінки

Вона сиділа в невеличкому затишному ресторані одного з великих американських міст. Тут готують смачні стейки з м’яса, яке привозять із штатів Середнього Заходу. Там воно соковите та справжнє.

Призахідне сонце одні хмарочоси розфарбовувало в теплий оранжево-жовтий колір. Інші - в прохолодно-темнуватий. Височенним будинкам байдуже, які тони та відтінки накладає на них ранок, день чи вечір. Зате туристи із захопленням фотографують велетні-споруди, насолоджуючись грою світлотіней.

Вона любила великі міста і маленькі містечка. У великих легше загубитися. В малих простіше знайти споріднені душі. Перші були схожі на Її неймовірні, здавалося, недосяжні мрії, що скидалися на велетні-хмародери. Другі були місцем Її мрій.

Вона замовила стейк із яловичини та класичний коктейль «Маргарита». М’ясо вживають з червоним вином. Але Вона ніколи не дотримувалася правил. У Неї були власні смаки та вподобання в їжі, напоях, одязі, у відношенні до людей та світу…

- Колись ви будете сидіти в хорошому ресторані й згадувати…

Так сказав Їй той, хто вмів читати долю.

- У мене немає таких можливостей, - відповіла. - І навряд, чи будуть.

- Ви їх виграєте в свого життя.

- Хіба так можна?

- Просто, будьте гарним гравцем.

- Я не люблю дорогі ресторани в нашому місті. Вони зарозумілі. Як і їхні відвідувачі.

- Це буде не тут, – мовив з легкою іронією.

Вона не повірила, але розмова Її зачепила. Навіть знову почала мріяти…

…Стейк подали із запеченою картоплею та броколі.

Через кілька хвилин підійшов офіціант.

- Вам подобається, мем? - запитав.

- Так, дякую. Дуже смачно.

Хлопець задоволено усміхнувся. Він запам’ятав цю жінку. Вона часто сюди приходить. І залишає щедрі чайові.

Вечір стер із гігантських полотнищ хмарочосів залишки сонця. Внизу вони світилися великими квадратами вікон та вітрин. А у височині світло зливалося в ряди жовтих доріжок, що тягнуться в небо.

Вона любила розглядати картини в ресторані. На них зображені ковбої, індіанці… Здавалося, прообрази героїв вестернів та пригодницьких фільмів щоразу дивляться іншим поглядом. Насмішкуватим, іронічним, стривоженим, зачудованим… Залежно від Її настрою.

Але Її улюблена - велика картина, на якій змальовані прерії. У ній - магія спокою та ностальгії водночас, і дитинність природи, де все спражнє, не чіпане, таке, яке подарував землі Творець. Коли дивиться на роботу невідомого Їй художника, пригадує поля, серед яких виросла. Далекий горизонт, який годі побачити в місті. І відчуває бажання вдихнути аромат трав, що пахнуть сонцем і дощами.

Прерії вдалині зливаються з небом. Творять одне ціле. Так задумав художник. І коли Вона вперше побачила прерії наяву - високі трави, поодинокі дерева, вільні вітри, - подумала: якби володіла пензлем, написала б саме таку картину…

Їй подобався смак кам’яної солі, що обрамляв келих, з якого пила «Маргариту». Це, наче, солонуватий смак Її минулого, який завжди відчуває в душі, коли надходять спогади. Таким присмаком віддають втрати, від яких було боляче. Зради. Круті віражі долі, на яких, здавалося, не втримається. Печені яблука в осінньому картоплині, якими смакувала за щастя…

…Їй хотілося довше побути в ресторані. Замовила ще одну «Маргариту». Глянула у вікно. Потоки машин скидалися на вервечки жовто-червоних вогнів. Зливалися зі світлом величезних вітрин і різноколір’ям реклами. У цьому місті дороги трудяться без перепочинку. Не те, що непримітна, тиха дорога серед полів, яка стала межею між дитинством та Її дорослим життям. Таємницею, якої не осягнула.

- Тобі доля подарувала дорогу, яку будеш проходити все життя, - сказала колись Їй бабуся.

До бабусі цією дорогою приходило мало радощів і багато смутків. Вона хрестила дорогу, коли у світ вирушали її діти та внуки. І поки була жива, виглядала з неї тих, хто уже ніколи не міг повернутися.

Тоді Вона не розуміла значення сказаних слів. Але на все свій час. Тепер шукає дорогу в снах, бо ходила по ній разом із мамою. Не раз поверталася туди, коли, здавалося, світ сходився клином і не було відповідей на запитання. Там приходили розумні думки. Може, їх посилали душі, які відлетіли на далекі зіркі й звідти продовжували Її любити. Бо в колишніх людей мудрість була від землі. І любов непоказною, зате щирою…

Вона не втомлюється любити польову дорогу, якої немає на жодній карті. Але яка пролягла через Її долю…

…Закохані хлопець і дівчина зустрілися навпроти вікна ресторану. В обох одинакові зачіски - дреди. «Діряві» джинси. У неї довга футболка і куца легка куртка. На ньому теліпається светр, наче зі старшого брата. Обійнялися. Він чмокнув її в щічку. Взялися за руки й зникли серед натовпу.

Вона провела їх поглядом. Усміхнулася.

Їй, мабуть, тоді було стільки ж, як дівчині з дредами в «дірявих» джинсах. Вона закохалася. Була щасливою. Але кохання Її зрадило. Не тому, що не любило. А тому, що в Її родини не було статків. Його батьки не могли допустити, аби син зв’язав з Нею свою долю. Вони це сказали Їй в очі. А він пішов, не попрощавшись… Вона ж після цього любила, але не кохала…

Світ багатих і бідних ніхто не відміняв. І невідомо, коли це станеться. Як і невідомо, скільки ще доль через це розминуться, подумала з гіркотою.

…Подякувала за смачну вечерю. Залишила офіціантові чайові. Підморгнула ковбоєві, погляд якого сьогодні здавався романтично-сентиментальним.

Вуличний музикант, студент, певно, грав на саксофоні «My Way» («Мій шлях») Френка Сінатри. Його слухали, переважно, туристи. Вона також зупинилась. Їй подобалась гра на саксофоні. В заклопотаному вечірньому середмісті «сакс» звучав по-особливому. А, може, Їй так здалося.

Хлопець закінчив грати. Глядачі аплодували. Хтось кидав у футляр купюри, хтось - монети. Вона також віддячила музикантові. Він грав чудово, віртуозно. І подумки побажала виграти приз, - якщо не на сцені, то в житті. Часом друге важливіше. Головне, бути хорошим гравцем. Вона це знає…

Таємниця сповіді

Вересневими полями «ходили» дими: догорали стерні, господарі спалювали картоплиння. Салон автівки наповнився запахом, який нагадав Арсенові дитинство. Осінні дими «приходять» і у велике місто, де він давно живе. Але вони мають інші запахи. Їдкі.

Арсена почала мучити спрага. Чому було не купити кілька пляшок води? Він узяв лише одну, бо поспішав. Дружині зателефонував з дороги: сказав, що поїхав у справах. Повернеться через два дні. Хоча, Діані це не вельми цікаво... Арсен давно не був на своїй вітцівщині. І не їхав би, коли б не вердикт лікарів. Йому п’ятдесят років. З маленьким хвостиком. Має статки і статус. Насолоджуйся, чоловіче, життям. Аж, ні. Недуга вирішила позбавити його цієї радості. А хіба нема за що?..

...Неля була гарненьким дівчатком, але в селі її не любили. Дражнили. Через матір. Наталка народила доньку бозна від кого. Зрідка приїжджала додому і знову втікала до міста. Виховувала Нелю баба Уляна.

Для Уляни було втіхою, що внучка не вдалася характером у свою матір. Гарно вчилася. В усьому допомагає. Скромна. А Наталка стільки крівці випила. Уляна завжди нарікала, що саме через неї вдовою залишилася. Доконала Мирона своїм безпутнім життям.

Коли Неля навчалася у випускному класі, матері не стало. Пила, бомжувала, так і згинула.

Після школи дівчина влаштувалася санітаркою в райлікарні. Часто на роботу ходила пішки - два кілометри навпростець польовою дорогою. І якусь копійку зекономить, і люди не будуть перешіптуватися поза спиною. Ні, її не шкодували. «Добрі» односельчани зловтішалися: дівка гарна, тому й згуляється, як і Наталка...

...Арсенові батьки довго чекали на первістка. Заможними були. При посадах у місті. Ще б дитину. Арсен народився пізно. Матері під сорок було. Його пестили і леліяли. Виконували усі забаганки. Тому й виріс егоїстом. Йому - все найкраще. І в столичному виші, де навчався, закрутив голову найкращій дівчині на курсі.

Діанині батьки раділи, що доньку сподобав хлопець з периферії. Може, за розум візьметься. Перестане водитися з незрозумілими компаніями. Повертатися додому під «шафе». Вони знали, що з доньки хорошого спеціаліста не буде. Просто матиме диплом престижного вишу. Якщо майбутній зять виявиться толковим - допоможуть зробити кар’єру або долучать до сімейного бізнесу. Лише б Діану в руках тримав. Вона ж - єдина донька...

Арсен одружився з Діаною. З компаніями вона зав’язала. З нічними клубами - також. Але чемність мала ціну: Діана захотіла відкрити власний салон краси.

- Тату, мамо, - це в тренді, - наполягала.

- І ти даватимеш цьому раду? - здивувались ті.

- Я буду лише господинею. А працюватимуть... ви ж знайдете когось.

Порадившись, батьки вирішили: хоче «забавку» - отримає. А там і дитину народить. Зовсім вгомониться...

Народжувати Діана не хотіла. Принципово. А в салоні частенько збиралися її подруги. Кавували, розважалися. Іноді з «кавалерами».

Арсен усе знав. Проте вирішив: хай дружина живе, як хоче. В нього також є «кохані» дівчатка. І статки. Як каже тесть - багатим належить світ. Чого ще потрібно?..

...Арсен приїхав до батьків. Без дружини. Діана в «диру», так називала велике приміське чоловікове село, їздити не любила.

Увечері повертався з міста від шкільного товариша. Неля не встигла на останній автобус - йшла додому пішки. Якби знаття, що трапиться, пішла б польовою дорогою.

- Сідай, красуне, підвезу, - зупинився біля дівчини.

- Дякую, не потрібно, - відповіла.

Він таки заштовхав її до автівки. Розвернувся. Поїхав зовсім в інший бік. Неля просила відпустити її. Та Арсен нічого не чув. Ще й алкоголь розум затьмарив…

Коли зрозуміла, що вагітна, зізналася в усьому Уляні. Серце літньої жінки не витримало. А Неля не знала, як далі має жити в селі. Тут її заклюють. А потім дражнитимуть і дитину...

Правдами-неправдами довідалась, де працює Арсен. Поїхала до столиці. Не за грішми. Не за визнанням батьківства. Проситиме, аби допоміг знайти якийсь куток і роботу.

Він насміявся. Виставив геть. І пригрозив: відкриєш рота, скажу, що ти не з одним була... Твоя мама - твоє тавро. Всі це знають. А ще… часом нещасні випадки з людьми трапляються.  

- Що мені робити? - запитала крізь сльози.

- Можеш навіть втопитися. І мені буде спокійно, і не з’явиться на світ це «непорозуміння».

...Неля розрахувалася з роботи, замкнула хату і назавжди залишила село. В сусідній області жила батькова двоюрідна сестра. Літня. Одинока. До неї подалася просити притулку. Там і залишилася. Народила сина. Назвала Назаром…

І на новому місці працювала санітаркою в містечковій лікарні. У вільний час шукала, кому б допомогти обробити город, аби заробити ще якийсь гріш. Заміж не вийшла.

Побожна тітка, коли йшла до храму, брала й Назара. А вдома розповідала багато біблейських історій.

Назар був гарним, слухняним учнем. І мав гарний голос.

- Мамо, я буду священиком, - сказав якось.

- Треба школу закінчити, а тоді буде видно.

- Я вже вирішив.

Тоді Назарові виповнилося всього лише дев’ять років.

Коли син вступив у духовну семінарію, Неля вирішила розповісти правду про його народження. Гадала: саме час. Він зрозуміє.

- Я буду молитися за батька, - мовив вислухавши. - Хай Господь простить йому гріхи.           

Неля очікувала, що син одружиться. Служитиме Богові та людям. А вона бавитиме внуків. Але Назар сказав матері:

- Я хочу стати послушником. А потім прийняти чернецтво.

- Сину…

Назар дивився на матір своїми добрими синіми очима. Такими ще дитячими. І такими дорослими водночас. Він хотів отримати материне благословення.      

- Віддаю тебе в руки Господа, синочку. Чини так, як велить твоє серце. Якщо Всевишній кличе тебе, йди до Нього. Служи Йому.

Назар встав перед матір’ю на коліна, цілував її руки. Вона гладила русяве волосся свого хлопчика…

…Арсенові геть пересохло в роті. Вже недалеко до містечка. Нарешті купить води. При в’їзді побачив храм. Не пам’ятає, аби він стояв тут раніше. Недавно збудували. На лавці біля храму сидів священик.

- Попрошу води, - мовив сам до себе.

Зупинив автівку. Підійшов. Привітався.

- Можна у вас напитися води, отче?

Молодий священик запросив подорожнього до храму. Там стояла вода, горнятка.

- Далеко їдете? - запитав.

Чоловік назвав село у сусідній області.

- Батьки там поховані. Давно не був. А тепер… якби не ця хвороба. Не довго мені залишилось. Не хочеться йти туди, - вказав на небо, - коли маєш усе, аби гарно жити. Де ж та справедливість?

- Незбагненні шляхи Господні, - відповів на те священик і перехрестився.

- Ви могли б мене висповідати, отче? Не пригадую, коли робив це.

І, не дочекавшись згоди священика, почав розповідати. Отець слухав історію, яку уже чув…

- Я не знаю, чи жива ця жінка. Коли вона зникла з села, люди казали - пішла дорогою своєї матері. Вона… вона, перепрошую, повією була. І дитини, мабуть, позбулася. Що їй з малюком було робити? А я не маю спадкоємця. Статки є, а спадкоємця нема. Лише дружина, з якою ми давно стали чужими. Я нікому не потрібний, отче, - закінчив свою сповідь Арсен.

Якби хто знав, що коїлось у душі священика. Але він смиренно слухав і мовчав.

…Арсен сів у автівку. Рушив. Отець дивився йому слід. Молився… Він мусить зберегти таємницю сповіді, тому не зізнається матері, що бачив батька. Арсен не впізнав у священикові свого сина. Але висповідався перед Богом і перед ним. Це була його остання сповідь…

Жінки пізньої долі

 

У містечку про жінок з родини Лісників говорили різне. А Лісниками нарекли тому, що господарка була крайньою від лісу.

Розповідали, що колись покійну Катерину прокляла циганка. Катерина була вродливою і гострою на язик. Багато парубків увивалося біля дівчини. Але Катині батьки виглядали багатого нареченого для доньки. І він з’явився. З села, яке примикало до містечка. Із заможної родини.

Саме тоді на подвір’я до Лісників вступила циганка з дітлахами. Просила дати щось їсти. А за це поворожить. Катерина наказала непроханим гостям йти геть, бо собаку спустить. Циганка на те мовила:

- Заміж збираєшся? А весілля не буде! От, коли прив’яне твоя краса, тоді й до вінця підеш. До вінця - за вдівця. Жінки пізньої долі у твоєму роду будуть і в другому, і в третьому поколінні…

- Сказала, забирайся звідси! - крикнула дівчина.

- Добро водитися буде, а долі - не буде, - мовила циганка й подалася з подвір’я.

Сусідка рознесла містечком перепалку між Катериною і циганкою, коли Лісники оплакували Петра, який ще не встиг стати зятем.

А сталося так, що за кілька днів до весілля Петра забив кінь. Їхав верхи. Щось коня налякало. Він схарапудився. Петро не втримався, впав. Кінь вдарив хлопця копитом і…

У містечку обмивали кості Катерині: мовляв, якби трохи язика прикусила, то, може, Петро був би живий. А сусідка «пригадувала» нові подробиці. Після цього хлопці Катерину оминали. Так і засиділася в дівках.

Їй було за тридцятку, коли посватався місцевий удівець. Данило перебрався до Катерини зі своїм сином. Невдовзі у подружжя народилася дівчинка. Дарина.

Із пліткаркою-сусідкою Лісники не розмовляли. Але та першою зачепила Катерину, коли з’явилося немовля.

- Що, доньку свою також нещасливою долею нагородиш? Я пам’ятаю, що циганка сказала.

…Данило був роботящим. Сім’я не бідувала. Попри свою норовливу вдачу, до пасинка Катерина ставилась добре.

…Данилів син довго у парубках не ходив. Пристав у зяті в гарну родину. Працював ветеринаром.

- А тепер Даринку мусимо вивчити, заміж віддати, - сказав Данило. - Наша доня, наче писанка. На тебе, Катю, схожа.

Катерину не обрадували - боляче вкололи чоловікові слова.

…Дарина вивчилася на медсестру. Відпрацювала після закінчення училища в сусідньому районі у сільській амбулаторії і повернулася додому. Влаштувалася на роботу у місцевій лікарні. Там і познайомилася з Іваном. Хлопець жив у приміському селі. Одна з працівниць, яка знала його сім’ю, «по секрету» розповіла Дарині, що Іван багатьом дівчатам голову крутив. Ціни собі не може скласти.

Дівчина на те не зважала. А коли Іван зробив пропозицію, літала на крилах від щастя.

Після заручин двоюрідний брат підбив Івана поїхати на вахту. Грошей заробити. Чоловіки мали свою бригаду. Їздили вже кілька років. На заробітки не нарікали. Іван погодився. До весілля ще є час.

Дарина не хотіла відпускати коханого. Але той переконав: для неї ж старається…

З вахти Іван додому не повернувся. Його брат не насмілився показатися на очі Дарині та її батькам. Попросив іншого, старшого чоловіка, розповісти невтішну новину, що Іванові закрутила голову тамтешня бухгалтерка.

- Дівчисько, зовсім ще дівчисько, - виправдовувався той. - Ми просили Івана мати клепку. А він: «Любов, любов…». Казали: твоя любов тебе вдома чекає. Та хіба він чув?! Ми збирали чемодани додому, а він - до неї. Прости його, нерозумного, дочко. Може, воно й на краще. Можливо, він не твоя доля…

Містечко знову говорило про Катерину та циганку. А тепер ще й Дарину носило в зубах.

- То правда, мамо? - запитала Дарина.

…Неначе хтось відрізав: не було у Дарини більше кавалерів.

…Миколу Дарина побачила у своєї колишньої вчительки. Уколи їй ходила робити. Чоловікові відразу сподобалася медсестра. Микола з Дарининою учителькою були далекими родичами. Розпитав тітку про її колишню ученицю. А та не втрималася, сказала Дарині, що племінник зацікавився нею.

- Не пам’ятаю, щоб він учився в нашій школі.

- Він не тутешній. Його батьки недавно побудувалися в нашому місті. Гарна він людина. Завжди допоможе, послухається. В їхній сім’ї всі діти такі. Троє їх. А от в особистому житті Миколі не пощастило. Дружина померла при пологах. Тяжко виношувала дитя. В лікарні в обласному центрі народжувала. Ні її, ні малюка врятувати не вдалося. Микола довго не міг до тями прийти. Це він тепер інший. Механіком, до речі, працює. Золоті руки має, - розказала вчителька.

…Микола з Дариною побралися. Катерина раділа, що донька не залишиться самітною. І сумувала, що Данило не дочекався побачити зятя. Якби те заміжжя трапилося три роки назад…

Коли у подружжя народилася Софійка, Микола взявся за будову.

- Ще й цій хаті нічого не бракує, - відраджувала Дарина. - Батько дбав, аби все, як у людей було.

Чоловік настояв на своєму.

…Софійка вдалася вродою до Лісників. Микола натішитися не міг донькою. І розумниця. Він залюбки ходив на батьківські збори, хоча, переважно, приходили матері. Йому приємно було чути, як учителька хвалила Софійку. Переповідав усе вдома. Стара Лісничиха непомітно зітхала: таки є щось в цьому світі, чого не можна зрозуміти і пояснити. Як оті тяжкі слова циганки. Вони каменем висять на долі її родини. Невже й внучку це не омине? А, може, й не циганка вина. Може, так на роду написано. Подібні думки часто тривожили Катерину.

…Старої лісничихи не стало навесні. Перед смертю повторяла одні й ті ж слова:

- Цигани… цигани… не спускайте собаку…

- Про що це бабуся? - запитала Софія в матері.

- Вона марить… просто марить…

…На останньому курсі інституту Софія познайомилася з респектабельним, старшим за себе, Романом. Дівчину все влаштовувало. Бентежив лише вік коханого.

- А цим ти повинна перейматися найменше, - заспокоювала Софію її подруга. - Перед тобою - живий приклад. Я зі Славком з першого курсу зустрічалася. І що? «Перестрибнув» до доньки викладача. Бо вона краща партія, чим студентка-випускниця. Ромко тебе на руках буде носити. Ти ж у нас красуня. Ще й диплом червоний отримаєш.

…Софія запрошувала Романа прийти на вручення диплому. І при нагоді з батьками познайомить. Вони також приїдуть.

- Я маю тобі щось сказати, Софіє.

- Що дуже кохаєш мене?

- Кохаю… так, кохаю. Але… у мене є дружина. І двоє маленьких дітей. Я не можу їх залишити.

- Чому ж ти зі мною?..

- Ти мені подобаєшся. Дуже. Може, колись, пізніше, ми змогли б…

- Не змогли б…

…Дарина бачила, що донька засмучена. Запитала, в чім річ. Софія зізналася. І попросила:

- Мамо, не кажи нічого татові. Обіцяєш?

- Добре, - відповіла тремтливим голосом. І подумала: мусить розповісти доньці сумну історію їхньої родини. Не сьогодні, звісно…

Софія працювала у школі, де колись навчалася. Минав рік за роком. Деякі її однокласниці й одногрупниці вже встигли не тільки вийти заміж, а й розлучитися. А в неї після Ромка й кавалерів не було…

…На своє тридцятиріччя Софія запросила до ресторану кількох друзів. Під вечір з квітами і подарунками поверталася додому. Вирішила пройтися. А потім пошкодувала, що не взяла таксі: дощ почав накрапати. Коли розкривала парасолю, розсипалися квіти. Її обігнав чоловік з хлопчиком. Раптом незнайомець повернувся і запитав:

- Вам допомогти?

- Якщо ваша ласка, позбирайте квіти.

- Ми ще й ваше добро можемо допомогти нести, - пожартував. - Далеко живете?

- Аж під лісом.

- Ми нікуди не поспішаємо. Правда, Сашко?

Незнайомця звали Олексієм. Його син-другокласник навчався в тій школі, де працювала Софія.

Коли звернули на вулицю, де жила Софія, вона подякувала й мовила:

- Вам потрібно повертатися додому. Сашка вже мама зачекалася. А мені зовсім близько.

- У нас нема мами. Померла, - зітхнув Олексій.

Дарина через вікно бачила незнайомого молодого чоловіка з хлопчиком, із якими біля воріт прощалася Софія. Серце підказувало: ось вона, доля твоєї доньки…

Час величний, як Бог

Час - загадка. Тягнеться довго, коли когось або чогось очікуємо. І злітає, як мить, коли поспішаємо або не встигаємо.

Час величний, як Бог. Вічний, нескінченний… Мудрий і терпеливий. Добрий і справедливий.

Усміхається очима молодої мами зі старого чорно-білого фото… Торкається серця долонькою дитини, намальованою колись на аркуші із зошита… Дивиться поглядом старця, в якому вмістився цілий світ…

Час не лікує, а забинтовує зранені душі роками.

Він - творець і руйнівник.

Злодій і благодійник.

Суддя і кат.

Золотий міф. Таємниця.

Земний Всесвіт, подрібнений на епохи, століття, роки, долі… Космос, осяжний лише для Творця.

Мірило життя.

Відкриває двері у сьогодні.

Наш другий ангел, який слідує від народження і доти, коли пора перепливати ріку Буття.

Час рухає стрілки годинника Землі.

Милостивий, але не прощає, коли його марнують…

Хата з ангелом

Мотря робила ангели із соломи. З крильцями-листочками, мініатюрними німбами, у довгих сукеночках. Інколи крильця були їжакуваті, а сукеночки помережані соломинками. Це були незвичайні ангели.  

Усі знали: просити ангелика в Мотрі - марна справа. Вона сама знала, кому їх дарувати. Вірили: Мотрині ангели приносять щастя.

А ще Мотря мала великий садок, де росли смачнющі яблука. Обдаровувала ними усіх, хто приходив на подвір’я.   

Жила Мотря самотиною. Чоловік не повернувся з війни. Донька «згоріла» від кору. 

Мала гарну вроду. То ж коли овдовіла, молодиці пильнували за своїми чоловіками. Не один на Мотрю оком кидав. Тільки ці погляди не торкалися її серця. Була переконана: якщо судилося втратити двох найдорожчих людей, значить, так на житті написано.    

Якось Мотрі приснився дивний сон: покійна доня у довгій білій льолі поклала у її долоні солом’яного ангелика. І мовила: «На щастя». Коли прокинулась, в хаті наче витав ледь відчутний запах ладану і чиясь присутність. А долоні були гарячими.

Мотря розповіла сон кумі. А та рознесла по всьому містечку.

Мотря ніколи не «плела» ангелів. Дивувалася, як легко почало їй це вдаватися. Відтоді й нарекли Мотрину оселю «хатою з ангелом».

Бувало, біжать дітлахи, а вона гукає:

- Йди-но сюди, манюня. Щось тобі дам.

І виносить з хати солом’яного ангелика.   

- Тримай своє щастя, - каже. - Не загуби.

Мотря всіх дітей кликала «манюнями». Навіть уже старших. Її ангелики діставалися дітям з бідних родин, вдовам. Казали, солом’яні вироби справді приносили удачу, привертали долю. А ще подейкували, що в Мотриному садку бачили білу постать, схожу на ангела. Хтозна, правда це, чи ні. Коли ж хтось заводив із Мотрею про це мову, вона лише таємниче посміхалася.

Мотря довго працювала прибиральницею в музичній школі. Любила слухати дитячий спів. Відвідувала майже всі концерти. Завжди сідала в останньому ряду. Коли діти співали, Мотря плакала. Уявляла свою доню серед хлопчиків і дівчаток. Можливо, і в неї був би гарний голосок, зітхала подумки.

Для дітей Мотря Карпівна була не просто тіткою зі шваброю. Вони знали про її дивних ангеликів. Також дітлахам подобалося, що вона приходила на їхні концерти і хвалила за гарні виступи.

На роботу Мотря ходила в костюмі, гарно викладала припорошену сивиною косу. Її стигла врода, упереміж з вічним смутком у карих очах, видавалась такою ж дивною, як і солом’яні ангели.

Томка-баяністка, так у школі «охрестили» Тамілу Іванівну, була з Мотрею в контрах. Партійна активістка і затята атеїстка, почувши про Мотрині ангели, претензійно запитувала в директора, як може «елемент з релігійними заморочками» працювати з дітьми. Директор, який також недолюблював приїжджу викладачку, відповідав:

- Мотря Карпівна працює зі шваброю, а не з дітьми.

- Вона справді робить ангелів? - не вгавала баяністка. - Ось на моїй родіні… 

- Я не бачив, що вона робить. А ви? Плітки збираєте? У нашому містечку багато чого можна почути…

Директор знав про ангелів. Колись і в його дитячу долоньку Мотря поклала ангелика…                

…Мотря заповіла обійстя доньці двоюрідної сестри. Просила берегти садок і не шкодувати людям яблук. Коли померла, нові господарі розвалили стару хату і взялися за будову. Майже всі яблуні пішли під сокиру. Пересварилися з сусідами, що ті начебто крали дошки…

Будинок виріс швидко. Але добра в ньому не було. То господар з драбини впав і ребра поламав. То господиня мало хату не спалила, коли на оказію наїдки готувала. А ще, перешіптувалися люди, начебто, чули ночами, як хтось схлипував на обійсті. Казали: певно, душа Мотрина ридає.

Невдовзі будинок вирішили продати. Проте покупці не поспішали. Хтось дивився на хату з острахом, наслухавшись всякого-різного. Когось не влаштовувала ціна. А містечком поповзли чутки: Мотря «не пускає».

Напровесні навідалися покупці - не з тутешніх. Чоловік, дружина і дівчинка-дошкільня. Сусіди проводили цікавими поглядами незнайомців. Було невтямки, чому батько несе доньку від автівки на руках.

Продавці розхвалювали господарку. І до автобусної зупинки недалеко, і вуличка тиха, і до лісу рукою подати.

- Сонечко, тобі тут подобається? - запитали батьки.

Дівчатко ствердно кивнуло головою.

На ціні зійшлися. Мотрині родичі почали пакувати речі. І невдовзі в оселі з’явилися нові господарі - родина Гречанюків.

Тепер сусіди зрозуміли, чому чоловік ніс малу на руках: вона була в інвалідному візку. Дівчинку звали Соня. Матір доглядала за донькою. Батько опікувався родинним бізнесом. Соня травмувалася в аварії, в яку потрапили чоловікові батьки. В обласному центрі сім’я мала квартиру. За порадою лікарів вирішили придбати будинок у невеличкому затишному містечку, з гарною природою і екологією. Задля доньки. Житимуть тут з весни - до осені, поки погідно.  

Навесні господарі на місці вирубаних дерев посадили молоді щепки. Ще й з сусідами поділилися новими сортами.

- А я ходила. Разом із ангеликом. Він узяв мене за руку і ми пішли, - одного ранку розповіла Соня свій сон. 

Дівчинка не раз бачила схожі сни. Батьки гадали - фантазує. А потім Соня почала свої сни малювати. Мама показала доньчину творчість знайомій психологині. Та, поспілкувавшись з малою, підтвердила:

- Соня справді малює те, що бачить у снах.   

На Сонине день народження запросили сусідських дітей. Принесли іменинниці подарунки, а вона їм спрезентувала свої малюнки й розповіла про сни.

- Треба ж таке, - дивувалися сусіди, - Мотря ангелів робила, а Соня їх малює. Гарні люди поселилися на обійсті, яблунь насадили. І ангели в хату повернулися.   

Недільного дня завітала до Гречанюків літня сусідка - баба Катя.

- Тетянко, - звернулася до Сониної матері, - я хотіла б вам щось розповісти. Колись тут жила Мотря. Вона робила з соломи ангелів. Усі вірили, що вони приносять щастя. Вона знала, кому ангелики найбільше потрібні. Якось і мені дістався ангелик. Я зберегла його. А тепер, гадаю, він потрібний вашій доні. Не думайте, що я вижила з розуму і щось таке сплітаю… Ми багато чого не знаємо і не розуміємо в цьому світі. Я пережила немало всього. Може, й справді Мотрин ангел ставав у помочі.                     

Сусідка поклала дівчинці у долоньки солом’яного ангелика. Після цього Соня не раз просила бабу Катю розповісти про Мотрю. Слухала, наче казку…   

…Минув час. Соня заново вчилася ходити. І готувалася до своєї першої виставки малюнків: «Мої ангели». Лише одна картина відрізнялася від інших. На ній - жінка з добрими й трохи сумними очима і довгою косою, з рук якої злітав солом’яний ангелик.