Самотня лавка

На старій лавці присідають спогади. Про щось журяться вечорами. 

Колись сюди протоптали стежку закохані. Скільки зізнань, скільки таємниць тут було мовлено…

У трави падали стиглі зорі. Місяць сором’язливо підглядав за поцілунками. І навіть вітер не дихав, аби не сполохати кохання…  

Не оминали лавку й смутки, коли згасали чиїсь почуття…

Вранці присідало на лавку сонце. Старі дошки гріли під теплими променями вицвілі боки.         

До лавки прилітали великі джмелі. Про щось голосно гомоніли. Будили сонні квіти…

Восени на мокрій лавці осінь складала листи-листочки – послання невідомим адресатам...

…На лавці відпочиває літо.

Тут некошені трави.

Присідають спогади.

Липень призначає побачення. Але довкола - ні душі…    

Ангелики берегтимуть тата на війні…

Стара хата у старому місті. Крива вуличка. Ангелики на підвіконнях. На ганку – заспаний кіт. Чорнобривці, жоржини, настурція… Старий горіх. Господиня в літах…

Марта. Марта Карпівна. Колись працювала в інтернаті у шкільній бібліотеці. Це був її другий дім. А чужі діти – лік від самітності.

Своїх дітей у Марти не було. Як і близької родини. Одні померли, інші – згинули у сибірах.

Був у Марти кавалер. Але його батьки не дозволили закоханим побратися. Мовляв, дівчина – з неблагонадійної родини. А в Максимового батька – патрквиток і посада в санстанції.

Спершу Мартине серце заніміло. Потім – ридало. А опісля – порожнеча…

Задивлялись хлопці на Марту. Вроду слічну мала. Добру душу. Та покохати більше не могла. Як і жити з нелюбом…

Зате була закохана в свою роботу. Діти з нелегкими долями в інтернаті навчалися. Марта розуміла дорослі смутки в їхніх очах. І «погану поведінку» деяких учнів, за яку сварили вчителі та вихователі.

Бувало, купувала іриски, дюшески та барбариски і пригощала ними дітлахів, які приходили за книжками.

Діти любили Марту Карпівну. І її нехитрі гостинчики. І книги, які розхвалювала бібліотекарка…

…На пенсії Марті було кепсько через самітність. Тому з радістю погоджувалась приглянути за сусідськими дітьми. Малеча бігла до Марти Карпівни. Вона пригощала смаколиками, розповідала казки…

…Марта вміла виготовляти ангеликів. Коли не стало «совєтів», дарувала свій хенд-мейд сусідським дітям. І навчала їх цього ремесла.    

…Своє обійстя Марта заповіла сусідам. Коли впала з сили – піклувались про неї.

…Як Марти не стало, сусіди звели новий просторий будинок на місці її старої хати. У них сім’я велика, троє дітей, а житло – невеличке. Замість старого горіха, який також дожив свого віку, посадили молоде деревце…

…Семирічна Настуня малює картинки і виготовляє разом з мамою ангеликів. Для тата і його побратимів.

– Мене навчила робити ангелів бабуся Марта. Вона була нашою сусідкою. Я часто бігала до неї, – розповіла мама Настуні. – З нею було цікаво. Ангелики… Я вірила: коли засинала, вони оживали. Як у Мартиних казках…       

А Настуня вірить: її ангелятка берегтимуть татуся й інших солдатів на війні…

 

Воєнне новоріччя

Катерина зайшла до кухні й сплеснула руками:

– Степане, навіщо ти нову посуду вийняв? Ми нікого в гості не чекаємо. І, взагалі, тебе домашнє начиння ніколи не цікавило. Навіть не знаєш, де ложки лежать… Ти мене чуєш?!

– Чую, Катю, чую. Відтепер будемо їсти з цих тарілок.

– А чим тобі ті, якими користуємось, не вгодили?

Степан махнув рукою.

Завила серена.

– О, починається… Люди готуються спати, а зараза прокидається, – майже в риму сказав Степан. – А ти запитуєш, навіщо нова посуда. От… хто його знає, що може бути…

– Ціхо, Степане. Нас тут ще Бог милує, а там…

Катині очі затягнуло слізьми. Максим, їхній єдиний син, на війні. Настя, невістка, з двома дітьми за кордоном. І найближчим часом не збирається повертатися додому. Внучка сказала Катерині про це під час останньої телефонної розмови.

– Софійко, ми з дідусем скучаємо за тобою і Тарасиком. Чекаємо вас. І дуже любимо.  

– І ми вас усіх любимо, бабусю. Сумуємо за татом. Швидше б закінчилась війна. Я додому хочу. А мама каже, що тут ліпше. І не проти назавжди залишитися.        

…Тривога була не довгою.

Катерина розгублено дивилась на посуд «для свят». Гадала: заховати все це назад, чи ні? Розповісти чоловікові про розмову з внучкою, чи не варто? Вирішила поки промовчати. Може, Настя не подумавши так сказала…

– Що там у нас на вечерю? – запитав Степан. – І не думай ховати нові тарілки, ложки, виделки. Життя – воно таке, сьогодні є, а завтра – тривога і…

– Та що з тобою, Степане?! Бери собі тарілку, яку хочеш…

Вечеря була смачною, але сумною. Раніше у квартирі було гамірно. Внуки часто бували в Катерини та Степана. А тепер тихо.

– Не святково на душі, – зітхнула Катерина. – Різдво у тривозі минуло. І новоріччя невеселе. Колись у нас ялинка стояла. А зараз – кілька гіллячок у вазі. 

– Та кому зараз радісно? – мовив Степан.

– Максим не телефонує. Хоча б слово сказав. Господи, аби в нього все було добре.

– Це війна, Катю. Дасться чути, коли зможе.

Катерина мила після вечері посуду. Знову завила сирена.

– У пархатих МІГ злетів, – гукнув з кімнати Степан. – Щоб вони…

Катерина витерла руки. Вимкнула в кухні світло. Присіла на стілець. Нічого тяжкого не робила, а, здається, наче гори вернула. Це все нерви…

– Катю, забув тобі сказати: сват телефонував. Просив зайти. Де ти пропала?

Мовчала. Сльози душили горло.

Степан прийшов на кухню.

– Знову плачеш…

Обійняв дружину. Він рідко це робив.

– Степане, у нас ще є нові горнята. Гарненькі. Ті, що моя сестра подарувала. Треба їх знайти. Здається, вони в шафі-купе в коридорі.

Степан усміхнувся.

Пролунав відбій тривоги.

Вечір засівав небо зорями.

Новоріччя…

Доля насміялася над ним…

Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…

Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…

…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.

Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.

Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.

Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.

Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні. 

Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?

А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…

Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.

Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні. 

Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою. 

У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:

– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.

– Та хіба в місті мало гарних хлопців?

– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.

Леся була б не проти…

Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…

– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.

– Ти про що, мамо?

– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.

– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…

– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.

Кирило такою агресивною матері ще не бачив.

Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…

Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.      

…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.

…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.

А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…

…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.

А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.

Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:

– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…

Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.

– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.

Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.

Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.

Усе частіше поверталася додому напідпитку.

– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.   

– А я після роботи розслабляюсь.

– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…

Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй. 

Не раз чув, як сусіди кидали услід:

– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.

Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:

– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?

У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…

…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…     

Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…

Думки перервав телефонний дзвінок:

– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…

– Вона не моя дружина. Ми з нею…

– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…

Слухавку поклали.

Кирило їхав до лікарні.

Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…

 (Фото ілюстративне, з Інтернету).

«Цей номер більше не обслуговується…»

У світі все неправильно влаштовано, бо не Вона його творила. Їй усе було не так і всі не такі.

Подруги – тимчасові. Так було ще зі школи.

Батьки змушені були залишити помешкання Їй, бо молодша. Брат образився. А Вона викреслила його зі свого життя. Ще й одружився «не на тій», троє дітей народили. Статків не мають. А потім братова отримала щедру спадщину. І через те Її роздирали дикі заздрощі.   

Чоловіки від Неї відверталися після перших побачень. Бо одразу озвучувала свої захцянки, розповідала про свою неперевершеність і шукала недоліки у кавалерах. Щоправда, один затримався. У нього з дружиною не ладилось, за двері виставила. Він знав, мине час і благовірна покличе назад. Так завжди було. Він шукав «транзитних» коханок, аби перечекати бурю. У його тенета потрапила Вона.

Йому доводилось терпіти Її жахливий характер. А Вона хотіла будь-що його втримати. Але одного дня він зібрав свої нехитрі пожитки й сказав, що повертається додому.

Згодом зрозуміла, що вагітна. Зателефонувала йому, все розповіла.

– Що мені робити? – запитала.

– Бажано не народжувати, – відповів. – Я не твій чоловік, аліментів не чекай.

Вирішила народити. На зло йому.

Він не цікавився дитиною. Аж якось побачив Її з донькою. Мала була неймовірно схожою на нього. Підійшов. Запитав, як живуть. І, неочікувано для самого себе, запропонував допомогу. Був не бідний. Вона погодилась. Скупість узяла верх над гонором. Навіть дозволила зустрічатися з донькою.

На роботі від Її нестерпної натури потерпали колеги, сторонилися. Вона заздрила. Особливо тим, у кого були сім’ї чи кохані. Ненавиділа щасливих людей. Її дратували жарти, усмішки, аромати вишуканих парфумів, модні одяганки інших жінок… Вона також носила стильні речі. Приїжджала на роботу власною автівкою. Але це ж Вона. Їй можна. Іншим – зась.

Підростала донька. Найбільшим бажанням дівчини було втекти з-під материної опіки. Бо їй було не дозволено бавитися з «простими» дітьми, зустрічатися з однокласником, батьки якого Їй “у підметки не годяться”. А коли «несанкціоновано» бачилася з рідним дядьком, це закінчувалося грандіозним скандалом. 

Донька хотіла вивчати архітектуру. Вона ж наполягла, аби вступила на юридичний факультет.

Після навчання додому донька не повернулася. Знайшла роботу в іншому місті. Закохалася. Познайомила обранця з матір’ю. Але він Їй не сподобався. Не тому, що мав якийсь гандж. Вона заздрила власній дитині. Бо так і залишалася самотньою.

На вечірку до молодят не поїхала. Не поблагословила, не сказала доброго слова. Лише пригрозила доньці:

– Квартиру на безхатьків запишу.       

– Роби що хочеш, мамо, лише не псуй мені життя. Своє ти зіпсувала.

Вона зганяла свою злість на роботі. Одна з колег із тиском в лікарню потрапила. Інша – звільнилася. «З’їла» керівника.

Згодом справи у компанії, де працювала, почали йти погано. Врешті, довелось шукати іншу роботу. Знайшла, але менш оплачувану, менш престижну. Пробувала на новому місці показати свій норов. Але керівниця ніжним голосом молодої кобри прошепотіла:

– Спробуєш каламутити воду, вмить на вулиці опинишся. Розповіли про твої «подвиги» на попередній роботі.

Вона любила вишукані напої. Особливо коньяки. Пила після роботи, на самоті. Для настрою. Про це ніхто не знав, крім доньки.

Від брата дізналася, що стала бабусею. Донька двійню народила.

– Спробуй порозумітися з дітьми, – радив брат. – На внуків подивися.

– Це тому ти прийшов, аби розуму вчити?!

– Ні, пошукати в квартирі моїх батьків твою совість.

– То ти спілкуєшся з тією зрадницею?

– Я спілкуюся зі своєю племінницею. До речі, в неї чудові свекри. І дуже гарний чоловік. Вони щасливі. Може, й краще, що не хочеш їх бачити, не отруюєш їхнє життя.

– Забирайся геть! – вигукнула, й гримнула за братом дверима.

Усе частіше спиртне ставало Її розрадою. Але тепер це не були вишукані коньяки, а дешеві напої. На дорогі не було грошей.

На роботі помітили Її захоплення спиртним. 

– Ти що, на склянку підсіла? – запитала якось керівниця.

– В гості вчора ходила. Довго засиділась.

– Ти?! В гості?! До кого? Тебе навіть Баба-Яга на вечірку не запросить.

…Ковток дешевого вина ще більше зіпсував настрій. Він і так не був святковим, хоча й новоріччя.

Сходами бігли діти, перегукувалися, сміялися.

Вона хотіла нарешті зателефонувати доньці. Аби вилити свою злість.

«Цей номер більше не обслуговується…» – почула у слухавці.     

Це був старий номер доньки. Нового не знала…

(Фото ілюстративне, з Інтернет-мережі).

 

Не відлітай, Івасику-Телесику...

– Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! – ридала над домовиною Настя. – Мій маленький, як же ти там без мене? А я без тебе?!

Настя старша за брата. Невисокого зросту, худенька. А Іван – високий, міцний. Але сестра завжди називала брата маленьким або Івасиком-Телесиком, бо вибавила його…

…Майя зупинилась неподалік обійстя колишнього чоловіка. На її автівку ніхто не звернув уваги. Не наважувалася ступити на подвір’я, де рідня та містечко проводили у Вічність її сина. В інтернеті прочитала, що Іван загинув на фронті. І ось вона тут. Але боїться людського осуду. Не може глянути в очі доньці. І Степанові – колишньому чоловікові. Він стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Значить, обоє пішли воювати…

…Майя рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину. Глядів малу, коли Майя їздила на сесії – навчалася заочно в інституті. Не ревнував, коли на неї задивлялися чужі чоловіки – молода жінка була вродливою.

Іванко народився через чотири роки після Насті. І тоді Майю наче підмінили. Їй не хотілося жити разом із чоловіковими батьками, хоча свекри ніколи слова лихого не сказали про невістку.

Якось поскаржилася про це своїй матері.

– Майко, не думай викинути якось коника. Чоловік у тебе – золото. А на власне житло ще заробите. Хоча, навіщо воно вам? Хата у сватів нова, велика. Крім Степана, більше дітей нема.   

А потім молодій жінці стало тісно у своєму містечку. І не цікаво у школі, де працювала.

Майя гортала модні журнали. Їй би такий одяг, адже навіть після народження двох дітей має чудову фігуру. І врода квітла. Але не ті у неї з чоловіком статки, аби модно одягатися, як ці красуні.

Майя дратувалася. Чоловік усе списував на те, що двох дітей доглядала, працювала. Допомагав, як міг.

– Може, тобі на відпочинок поїхати? – запитав якось.     

– У нас зайві гроші завелися?

– То ти згідна?

Якби Степан знав, що ця поїздка стане фатальною для сім’ї…

…Майя ніжилась біля теплого моря. Помітила, що один із відпочивальників звертає на неї увагу. Статний. Трішки старший за неї.

І ось він підійшов. Назвався Владиславом. Запитав, чи можна познайомитися та запросити на вечерю.

– Я – заміжня, – відповіла на те Майя.

– Але ж наразі ви тут самі.

Майя у Владислава закохалася. Заможний, галантний. Хотілося б, щоби цей відпочинок не закінчувався ніколи.  

– Залишайся зі мною, – запропонував Владислав.

– Як?! У мене чоловік, діти, робота. І я тебе майже не знаю.

– Майю, ти гідна іншого життя.

– І тебе?

– І мене.

– А діти?..

Діти… Для Владислава це болюча тема. Він безплідний. Не приховав цього, коли одружувався. Прожив у шлюбі три роки. А потім дружина завагітніла. Клялася, що від нього. Мовляв, дива трапляються. Не вірив. Зробив тест. Дружина обманула. Розлучився.

Більше не мав серйозних стосунків із жінками. А Майя йому сподобалась. Він міг плекати її вроду. Купувати дорогі речі. Кохати її. А діти… Не хотів, щоб вони перебралися в його будинок. Він не любив дітей.

…Степан телефонував. Запитував про відпочинок, розповідав про сина й доньку. Казав, що скучає, зустріне її з потяга. А Майя вже не кохала свого чоловіка. Навіть не думала, що майже миттєво можуть зникнути почуття. Владислав… З ним так легко, безтурботно. «Залишайся зі мною», – спокусливо дзвеніло у вухах.

Якщо махнути на все рукою і погодитися? Майя боялася цієї думки. І хотіла бути з Владиславом. Але… діти. Владислав їй все розповів. Вона зрозуміла: він ніколи не захоче бачити її сина з донькою. Ніколи…  

– Можливо, я повернусь до тебе, Владиславе. Жити у великому місті – це моя мрія. І з таким чоловіком, як ти. Та зараз треба збиратися додому.

– Я чекатиму. Коли вирішиш приїхати, зателефонуй. Я кохаю тебе, Майю.    

Майї все вдома видавалось немилим. На думці був Владислав. У нього велика нова квартира – показував фотографії. Дорога автівка. А Степан вічно ремонтує батькову легківку.           

– Скоро Іванкові п’ять років, – сказав чоловік. – Треба подумати, як святкувати будемо.

– Степане, нам потрібно серйозно поговорити.

– Про що?

– Про нас. Я більше не кохаю тебе. Я піду від тебе.  

– А… діти?

– Залишаться з тобою.

– Хто він?

– Ти його не знаєш. Він не тутешній.

Майю намагалася опам’ятати матір, а батько проклинав. Просили схаменутися свекри. Але вона хотіла гарного, безтурботного життя.

– Я буду допомагати дітям.

– Нам від тебе нічого не потрібно, – твердо мовив Степан. 

…Майя вийшла заміж за Владислава. Не шкодувала за минулим. Заможне життя їй подобалось. Перестала мучити совість, що залишила дітей. Що не бачила батьків – заборонили навіть на порозі з’являтися.

…Настя любила братика. Замість мами розповідала перед сном казки. Називала Івасиком-Телесиком, маленьким…  

Степан не шукав іншої жінки. Багато працював. Дбав про дітей.

Виросла Настя. Вивчилася. Працювала в школі, де колись навчалася.

Іван розумівся на комп’ютерах. Закінчив коледж. Влаштувався на роботу.       

У їхній сім’ї воліли не згадувати Майю. Настя навіть весільну світлину, на якій батько з матір’ю, заховала.     

…Війна застала всіх зненацька. Пішов добровольцем на фронт Степан. А згодом і син.

– Іванку, Івасику, мені страшно самій залишатися, – крізь сльози шепотіла Настя.

– Сестричко, твій братик уже не маленький, і мусить захищати тебе. Тільки заміж не вийди, поки не повернуся.

– Жартуєш…

…Не йняла віри, що брат загинув. Недавно телефонував. Обіцяв берегти себе. А тут така страшна звістка…

– Не відлітай, Івасику-Телесику. Мій маленький, ти ж обіцяв повернутися…

Степан підвівся з колін, обійняв доньку.

– Не плач, Настуню, – а в самого по втомленому, обвітреному обличчі струменіли тяжкі сльози.

Похоронна процесія рушила з подвір’я. Майя завела автівку. Попрощатися з сином не стачило духу …     

…Ховали Івана, а в осінньому небі у теплі краї летіли птахи. І раптом… розвернулися, зробили коло над цвинтарем і вирушили далі.

Люди з подивом дивилися на птахів.   

Можливо, вони взяли душу молоденького воїна на м’якенькі крильця, аби віднести у Вічність…

Букет сонячних квіток у зношених черевиках

Ці черевики зносив Час, а не ти. І вони не твої.

Тобі здається, що інколи короткі знайомі дороги стають довгими, схожими на листопадові вечори, які крадуть шматки дня й ховають у величезних кишенях сердитих сірих хмар.

Час приміряє твої взувачки. Ось ці, черевички на підборах… Ти закинула їх у найдальший куток у шафі. Уже й забула, як цокала в них осінніми тротуарами.

А ці чобітки… Вони так личили до маленької чорної сукні.

Ці туфельки… Цього року знову їх не носила…

«Колись взую, – виправдовуєшся перед Часом, якому геть не цікаві твої кросівки. – Ти ж розумієш, головне, аби зручно. І легко. Ноги ниють від модного взуття. Та й настрій не той… Усе змінилося». 

Час мовчки слухає виправдання, споглядаючи на твою улюблену світлину. Ти там така… така… В очах стільки сонця! Вітер розвіває легенький шалик. Він схожий на крила. Тоді ти літала…      

«Коли це було…» – зітхаєш.          

Час не погоджується з тобою. Навіть, якщо втомилися крила, літати можна у спогадах – навідувати милі серцю місця, мандрувати у мріях. Зрештою, кинути на плечі легкий шалик…

…Стук-стук… задріботів дощ на підвіконні.

«От, бачиш, ні легкого шалика, ні підборів наразі не треба», – переможно посміхнувшись, кажеш Часові.

А він вдихає аромат твоїх парфумів, якими давно не користувалася. Цей вишуканий тонкий запах упереміш із дощем та опалим листям такий хвилюючий та дивний. І носити його легко.

«Ну, так…» – киваєш на знак згоди.

Час майже непомітно усміхається. Оминає твої кросівки, аби не зашпортатися через довгі шнурівки.

«Завтра очікується підвищення температури повітря, буде сонячно…» – прогнозує синоптик.

«Може, справді, вигуляти черевички, – міркуєш. – Чи шалика і парфуми…»

…Можливо, колись і в твої зношені черевики Час поставить букетик сонячних квіточок за те, що…

(Фото з відкритих інтернет-джерел).

Дивився на батька очима рідної мами…

Олексій не знав, чи зможе колись розповісти Світлані правду. Чи живе вона там, де раніше. Лише знав, що взяв тяжкий гріх на душу. Колись про це не думав. Все було байдуже, крім статків, статусу. І те, що вчинив зі Світланою, не викликало докорів сумління. Вважав дівчину подарунком долі, який багато чого вирішив… 

В Олексія з Інною – дружиною – було дві таємниці. І вона забрала їх із собою на той світ. А він дав обіцянку мовчати…   

…Олексій знову поїхав на цвинтар. На могили Вадима та Інни. Сина та дружини.

Вадим пішов на війну добровольцем. Майже у перші дні. Олексій з Інною були проти.

– Чого тобі не вистачає?! – зірвалася на крик Інна. – Ми все маємо. Живи! Поглянь, якими закоханими очима Надійка на тебе дивиться. А її батьки – не прості люди.

– Мамо, ти забула додати улюблену фразу: «як і ми».

– Жартуєш. А війна – це не жарти.

– Ти гадаєш, воювати повинні лише «прості» люди?

– Олексію, скажи синові що-небудь. Поясни йому…

– Мамо, я вже давно дорослий. Тридцятка на носі.

– Дорослий… В дорослих є дружини, діти, а ти…

Вадим від свого рішення не відступив. А Інна «пиляла» чоловіка:

– Твій син, Олексію, вдався в цю… Ми для нього стараємось. Якби побрався з Надійкою…

– Наш син, Інно, наш…

…Юліан Ростиславович, Іннин батько, колись сказав Олексієві:

– Коли одружишся з моєю донькою і народите сина – озолочу. Внука хочу. Спадкоємця.

Інна чула розмову й розчарувала свого кавалера:

– Я, Олексію, не зможу мати дітей. Через аборт. Мої цього не знають. Сподіваюся, ти їм нічого не скажеш. Дай слово! Батько мене приб’є.

– Добре… не скажу…

…Зі Світланою Олексій познайомився в сусідньому обласному центрі, куди часто їздив у справах. Симпатична дівчина йому сподобалась. Хоча розумів – це лише інтрижка. Треба з кимось час провести. Він одружиться з Інною. Вона заможна, з його кола.  

…Про свою вагітність Світлана дізналася пізно.

– Народжуватиму, – сказала Олексієві. – А ти вирішиш, прийняти дитину, жити з нами, чи ні.

Цими словами Світлана підштовхнула Олексія до кроку, за яким він пізніше пошкодує…

– Інно, тепер у нас може бути дві таємниці. І ми будемо квити, – мовив Олексій.

– Щось ти дуже загадковий. Кажи вже.

– Одна дівчина від мене завагітніла. Ну, пробач. Так сталося. Але ми можемо використати це у своїх інтересах. Заберемо дитину. Скажемо, що наша. І, справді, вона наполовину наша.

– Твоя… Гаразд, мені треба подумати.     

– До речі, ця дівчина живе сама. Її матір два роки тому померла. Тож проблем не виникне, якщо все добре облаштувати.   

Інна погодилася на авантюру. Придумала план.

– Олексію, мені треба зникнути на кілька місяців. 

– Куди? Чому?

– Аби зробити сюрприз нашим батькам. Повернутися з дитиною, якщо твоя ця… народить хлопчика.

– І як це зробити?

– У твого батька бізнес в сусідньому обласному центрі. Ти часто туди їздиш. Скажи, що хочеш там трохи побути. Намалюй якісь перспективи. Словом, мусиш переконати його. А я поїду до тебе. Уже «вагітною». А далі… Домовимось про мої «пологи». Основне – ціна питання.

– А коли твої батьки захочуть приїхати до нас в гості?

– Я викручуся. Не вперше.  

…Батькові сподобалась Олексієва ідея з поїздкою.  Невдовзі зібралася до коханого Інна.

…Олексій неймовірно зрадів, коли почув, що буде син. Фантазував Світлані про спільне майбутнє. Вона почувалася щасливою.  

– А я придумала ім’я нашому хлопчикові. Святослав. Ти не проти, Олексію?

– Ні.

Якби ж вона знала…

…Світлана зателефонувала Олексієві й сказала, що, мабуть, народжуватиме.

– Як? Щойно сім місяців…

– Олексію, таке трапляється.

– Я вже їду до тебе. Вже!

Він стрімголов мчав до Світлани. А Інна – до лікарні, де все було домовлено. 

Пологи далися тяжко. А ще важчою виявилася новина: Світлані повідомили, що дитина не вижила.

– Пробач, Олексію, – прошепотіла. – Нам більше не потрібно бачитися. Іди.

Олексій полегшено зітхнув. Навіть не думав, що так карта ляже.

Згодом Олексій запросив на орендовану квартиру своїх та Інинних батьків. Не було меж здивуванню, коли ті побачили маля. 

– Чому ж ви мовчали?! Чи тепер мода така? А якби щось трапилося? – навперебій вставляли мізки дорослим дітям. 

Інна скромно опускала очі, мовляв, боялася зізнатися про вагітність, бо ще не одружені. Щось белькотів Олексій.

– У нас внук! – нарешті переключився на маленького Юліан Ростиславович. – На тебе, доню, схожий.

– І на нашого сина також, – заглядали в колисочку Олексієві батьки.

…Хлопчика назвали Вадимом.

Вадим ріс розумним, добрим. Мав спокійний характер – як у Світлани. Закінчив університет. Працював у родинному бізнесі…

…Світлана довго оговтувалась від втрати дитини. Сподівалася, що Олексій все-таки дасться чути, хоча сама спровадила його зі свого життя. Але він мовчав. Так і залишилась сама.

Ходила на старий цвинтар, шукала закинуті дитячі могилки. Прибирала їх. І молилася за чужі душі…

…Інна так і не змогла полюбити сина «тієї». Приязнь лише імітувала. Аж коли Вадим зібрався на війну, защеміло в серці.  

А потім Вадима не стало – загинув на фронті. Згодом Інна занедужала. Надто пізно дізналася про хворобу, надто швидко згасало життя. Жінці здавалося – це вона «відпрацьовує» свій гріх. Так і сказала чоловікові…

– Тільки ти нікому, чуєш, нікому нічого не розповідай. Поклянись.

Він пообіцяв… 

– І за що, тобі, сину, та нам усім таке горе випало? Поховали Вадима, внучка мого золотого, а тепер – Іннусю, – ридала Олексієва матір.   

Якби ж то він міг зізнатися…  

…Олексій присів на лавочці біля могили дружини.

– А, може, не треба було, Інно, цього обману? – запитав у покійної. – Може, поїхати до Світлани і все їй розповісти? Знаю, ти проти. Я дав слово, що берегтиму таємницю. Але як мені жити з цим? І, знаєш, Інно, у мене є все, і нема нічого…

А потім просив прощення в сина.

Вадим дивився з фотографії на батька добрими усміхненими очима. Очима рідної матері…

 

Небо мовчало

Він був схожий на втомленого Бога. Старий і сивий. З добрими сумними очима і світлою душею.

Носив за плечима вагу прожитих літ, що пригинали його до землі.

Був хранителем могил своєї родини. Пам’ятав, де хто похований. Відвідував…

Молився до сонця, бо змалечку любив тепло. Сонце торкалося його чола –  дякувало за вдячність.

Його ще замолоду вважали диваком. А пізніше й поготів. За те, що розмовляв з птахами. Що вклонявся деревам, коли заходив до лісу. Що вмів передбачати погоду. Що не проганяв кошенят, яких підкидали односельчани. Що розмовляв сам із собою, коли прошкував польовою дорогою. То він зі своїм Ангелом вів бесіду. Але хто це розумів?

На старості залишився сам. Діти давно до міста перебралися, осіли там. І його кликали. Не міг залишити свого сільського обійстя, свого неба, мусив бачити схід і захід сонця, перемовитись зі своєю покійною Даркою, яка серйозно дивилась на нього з давньої чорно-білої світлини.

Наймолодший внук був схожим на діда. Мав добре співчутливе серце. Може, тому, що дід вибавив його. Хлопець любив слухати дідові оповідки. Дід навчив онука не боятися блискавки і грому, бо їхню оселю захищають від негоди дві високі липи. Навчив пошанівку до людей та природи. Казав: «Якби хто чув, як кричить від болю дерево, коли його ламають чи ріжуть по живому».

Онук виріс, вивчився. Працював. Мав наречену. Якби не війна…

Приїхав попрощатися з дідом. «Благословляю тебе, внучку, і хай Господь благословить», – тихо мовив. А серце боліло й кричало, наче дерево, на якому щойно зламали живу гілку.

Відганяв тривожні передчуття. «Ну, чого так смутно дивишся?» – бурчав до Дарки на світлині. А в самого тенькала душа.

…Син не знав, як сказати батькові, що його улюблений онук загинув. Старий це відчув. Так було, коли в лікарні вмирала його Дарка.

Витягнув з шафи вбрання, в якому ходив до церкви. Одягнувся. Чекав, коли хтось з рідні приїде, аби завезти на похорон…

…Повернувся додому. Вечоріло. На подвір’я лягали тіні від дерев. Старому здавалося, що це сновигали його смутки. А в душі була така безодня, така порожнеча, що не хотілося жити. Перехрестився, бо так думати гріховно. Прошепотів:

– Господи… чому?

Очі взялися слізьми. Звів погляд до неба.

Небо мовчало…          

Як таке забути?

– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.

Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить. 

– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…

…Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час не відібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала. Може, й долю через те віднадила… 

…На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталка зайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні. А нині неділя.    

Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холодний смаколик, присіла. Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловік із горнятком кави.

– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?

– Так, будь ласка.

Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима – виграшним…

Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась. Симпатична, розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.

– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхати додому.

– Можливо.

– У наступну неділю в кафе «Морозиво». 

Вона була згідна.

Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщо складуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вже двадцять п’ятий рік пішов.

Вадим був щедрим на квіти та подарунки. Але не любив розповідати про свою родину та роботу.  

Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, – відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.

Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якось запросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…

Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів. Але ця радість була якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.

– Мені народжувати? – запитала.

– Аякже!

– А… ми… ти одружишся?

– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися з твоєю мамою. Бо вже не зручно…

Наталку це втішило.

Розповіла про вагітність матері. І про те, що Вадим хоче познайомитися.

Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.

Коли збирався додому, шепнув Євдокії:

– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.

Наталка нічого не знала.

Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця. Вона стосувалася Наталки і майбутньої дитини.

Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний. Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.

– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батько нічого не знав.  

– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…  

– Люба Петрівна… Та вона…

В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От і не витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новою Славковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.

– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовила Євдокія.

– Ага, розщедриться.    

– Побачимо…

Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонував Наталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривале відрядження.

– А як же я… ми?

– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише не хвилюйся. Пильнуй маля.    

Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неї сиділа матір.

– Де дитина? – прошепотіла.   

– Нема. Хлопчик помер.

Наталку здушили сльози болю та відчаю.

– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.   

– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.

Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.

– Як про це Вадимові сказати?

– Він знає. Приходив, коли ти спала.

– І що? Що він сказав?

– Засмутився і… пішов.

Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.

Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу. 

Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордонний родич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.

– І ти мовчала, мамо?

– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю перед фактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.

– Здалося б подякувати родичеві.

– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.

Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характер своєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.

…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.

– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.

Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо знову народить мертву дитину? От Вадим після цього відмовився від неї, навіть не поспівчував. Більше такого вона не витерпить.  

У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкоді стосункам. Так і залишилась сама…

…Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепер вирішила розповісти доньці правду.

– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний. З непростої родини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Не могла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, аби ти завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.

– То… мій син… не помер?

– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича за кордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.

– Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обманула мене!  

– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі. Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Від зарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Я думала, вийдеш заміж і ще народиш.

– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де тепер Вадим? Де мій син?

– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вони виїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.

– Куди? В яку країну?

– Не знаю. Він не сказав. 

– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?

– Забудь…

– Як таке забути?!

– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…

Через два дні Євдокії не стало…