Місто загублених мрій

Волоцюга завжди пропадав біля автостанції. Часом з ним була жінка. Зазвичай, просив гроші у гарно одягнених жінок. Лапав їх за поли пальт або за рукави. Жінки шарахалися. А він реготав. Його це тішило.

Працівники автостанції дивного прохача без віку та імені вважали хворим.

Волоцюга помітив Стефу, коли та виходила з автобуса. Хотів було смикнути  за рукав її модної легкої куртки. Але щось спинило, збентежило… Щось промайнуло у ній знайоме, забуте… Стефа минула його, ледве звернувши увагу. А він дивився їй услід. І порпався в закапелках своєї неслухняної пам’яті…

…Стефа не наважувалась приїхати в місто, де народилася й виросла. Вважала його містом загублених мрій. Болю та розчарування. І не приїхала б, якби…

…Клава, Стефина матір, глузувала зі свого чоловіка. Називала Дмитра м’якотілим, безхарактерним. Дмитро був тихим, працьовитим. Не пиячив, не бешкетував. Знайомі, благовірні яких «зависали» в забігайлівках, а потім удома влаштовували армагедон, заздрили Клаві. В очі казали: даремно носом крутиш. Ще біди не знала, лупленою не була. 

- Ти б за дитиною краще дивилася, а не вешталася бозна де, - з докором мовив Дмитро дружині, коли Стефа зістрибнула з дерева й підвернула ногу.

- Це ж твоя улюблена доця, от і пильнуй її, - відповіла недбало. - А я… я з подругами зустрічалася. Хіба не можна?

- Розповідали мені про твоїх «подруг». Чомусь у них імена чоловічі.

- О! Та в мого коханого голос прорізався. Як хочу, так і живу! А Стефа вже не маленька. Школярка. Самій пора про себе дбати.

Дмитро давно залишив би невірну дружину. Але доньки шкода. 

Терпець мало не увірвався, коли одного вечора захмелілу Клаву двоє чоловіків «вивантажили» з автівки біля їхнього будинку. Ледве на ногах трималася. Сусіди дивилися на «концерт», коли Дмитро забирав дружину до хати, а та чіплялася за лавку, щось верзла. На все це через вікно споглядала й Стефа. І плакала від образи та сорому.

Клава не покаялася. Ба, більше. Після чергового скандалу, який сама влаштувала, виставила Дмитрові речі за поріг. Сказала, що їй не потрібне таке «ні риба, ні м’ясо», що він «баба, а не чоловік».  

- Стефа також піде зі мною.

- Ага, зараз… Дитина повинна з матір’ю жити.

- Та яка ти матір?!

Дмитро вступився до своїх батьків у приміське село. А через кілька днів його не стало. Розбився на мотоциклі. Подейкували, що спеціально в урвище злетів. Як було насправді, хтозна…

Клава на похорон не прийшла.

Стефа боялася материних кавалерів. Зачинялася у своїй кімнаті. Особливо непереливки було у вихідні. Тоді Клава влаштовувала «свята для душі». «Гості» сперщу пили-закусували, потім скандадили, хто залишиться з «дамою» на ніч.

Після уроків Стефа йшла не додому - до Аліни - найкращої подруги. Там їй завжди були раді.   

Якось Клаві забаглося дізнатися про доньчині успіхи в школі. Заглянула в щоденник, в зошити. Там натрапила на вірші, які писала Стефа. Почала читати: 

«Візьми мене, тату, на руки

хоча би у сні.

Як колись

підкинь до небес,

Я торкнуся долонькою сонця

і щастя…»

На жінку напала злість. Шматувала списані аркуші. А коли Стефа повернулася від подруги, влаштувала бучу.

- Я тебе годую, вдягаю, а ти ридаєш за своїм татуньом! - кричала. - Невдячна!

- Це ти винна, в тому, що трапилось. Тато був би живий, якби…  

Клава дала доньці ляпаса. І пішла до «друга» запивати «горе». А Стефа збирала шматочки своєї поезії… 

Коли в материному житті з’явився дядько Остап, Клава перейшла у випускний клас. Житла в Остапа не було: чоловіка з сім’ї витурили за п’янки та паскудний характер. Остап хотів зачепитися в Клави назавжди. І одного дня та оголосила доньці:

- У тебе тепер новий тато. Ми розписалися. Мусиш його поважати.

Остап глипнув на Стефу тяжким поглядом. Аж холодом обдало. Дівчина його не те, що побоювалася - боялася.

…Захмелілий вітчим підстеріг Стефу, коли та поверталася з випускного. Тоді й усе сталося… Клава чула, як відбивалася донька від навіженого чоловіка, кликала з сусідньої кімнати на допомогу. Лише зловтішалася. А пізніше мовила:

- Що, звабила свого вітчима? Ото новина буде, як люди дізнаються. А я розкажу. Своїх колишніх свекрів потішу. 

- Мамо, чому так до мене ставишся? Ти знаєш, що я не вина, це він…

- Шлюха! Геть звідси! І ніколи не повертайся! Чуєш? Ніколи! І спробуй заявити на Остапа. Все життя будеш шкодувати.

Стефа нашвидкоруч зібрала свої речі. Подалася геть від матері, з міста, від того страшного ранку. Навіть Аліні не сказала, куди.      

У сусідньому обласному центрі жила батькова двоюрідна сестра Роксолана, а задно й Стефина хресна. У її двері постукала. І їй, єдиній, зізналася в усьому.

Роксолана Петрівна посідала не останню посаду в обласній медицині. Тому сказала:

- Твій тато допомагав мені, коли я студенткою була. Не раз якийсь гріш підкидав. Добрим був Дмитро. Шкода, що Клава його загробила. Тож зробимо так. Влаштуєшся санітаркою. Трохи попрацюєш, а потім будеш вступати в медичний.

- Я згідна. Дякую.

- Поки поживеш тут. Місця всім вистачить. І ще. Мусиш пережити, перебороти те, що з тобою трапилось. Залиши минуле - минулому. Я розумію, що з пам’яті його не викреслиш. Але… Починай нове життя, Стефо.

…Стефа хотіла приїхати на татову могилу в село. Зателефонувала до бабусі по батьковій лінії. Але та розмовляла неохоче, в гості не запрошувала. Видно, розпатякала Клава «новину». Бо почула у слухавці:

- Яблуко від яблуні…

Давалася чути до Аліни. Це була єдина душа, з якою спілкувалася в колись рідному місті…    

…Минув час. Стефа, Стефанія Дмитрівна, стала педіатром. Її поважали за професіоналізм та чуйне серце. Лише особисте не вдалося. Через кілька років після заміжжя овдовіла. Дітей не мала. Тітка Роксолана радила не впадати у відчай. Мовляв, ще зустріне свою долю. Не зустріла…

…Аліна вийшла заміж. Народила дівчинку. Подруга з чоловіком та донькою Ліною не раз гостювали в Стефи. Алінин чоловік - сирота з дитбудинку. Шанував своїх дівчат. Сім’я для Романа - святе.

Коли Аліна занедужала, не так за себе, як за Ліну хвилювалася.

- Пізно я доню народила. Їй щойно дванадцятий рік. А нам уже сороківка на порозі. І ще та болячка. Тривожно мені, Стефо. В Романа рідні нема. І мої батьки вже пішли зі світу. 

- Не накручуй себе, Алінко. Ще будемо твою Ліну на випускний збирати і заміж віддавати. До речі, моєї мами не бачила?

- Ти ж знаєш, ми поміняли житло на більше. А це - далеко від нашої колишньої вулиці. Якось на ринку сусідку твою зустріла, тітку Мілу. Вона мене впізнала, заговорила. Про тебе запитувала. Я сказала, що нічого не знаю. Як ти й просила. Тітка Міла розповіла, що Орест гроші на автовокзалі просить. І твоя мама часом з ним… також… І п’ють вони…

…Телефон заздзвонив дуже рано. Стефа не любила ранніх дзвінків. Нічого доброго вони не віщували. Телефонувала Ліна.

- Тітонько Стефо, мами не стало. А тато… Він у реанімації. Серце. Мама  сказала: коли щось станеться, до вас звернутися…

- Я приїду. Сьогодні.

На роботі зрозуміли. Відпустили. Збиралася і плакала. Місто загублених мрій… Воно таким стало і для Ліни. Для Романа. Для Алінки.

…Аліну поховали. Роман не приходив до тями. Прогноз лікарів був невтішний.

І ось Романа не стало. Стефа знову приїхала в минулому рідне їй місто…

- Ліно, якраз почалися канікули, я заберу тебе до себе. А потім… Ти хотіла б залишитися в мене? Назавжди. Правда, буде багато клопотів з паперами, нова школа… Але ми дамо цьому раду. 

Дівчина обійняла Стефу. 

…Стефа з Ліною поспішали до автобуса. І… знову цей волоцюга. Шарпнув Стефу за рукав. Глипнув недобрим поглядом. До волоцюги підійшла жінка. Глянула у вікно, де сиділи Стефа з Ліною. Їхні погляди зустрілися.

- Мама… - прошепотіла.

Клава доньку не впізнала…

Пані Кася

Містечко дрімало у величезних долонях старих гір. Зимовими вечорами криві вулички виглядали романтично-елегійно. Пахли морозом і димом, що вився подекуди з коминів. Їх освітлювали вікна теплих осель і простуджені ліхтарі.

Катя любила подумки повертатись у це місто і бродити його вуличками. І до рідного села, де жили батьки-пенсіонери й де зустріла своє перше кохання, яке причастило душу любов’ю і обпалило втратою.

Пізніше доля подарувала їй турботливого, закоханого по самі вуха Марека. Але якби не пані Кася…        

На одній із чарівних вуличок древнього містечка Катя винаймала житло у Казимири, яку всі кликали пані Кася. Хоча Кася раніше працювала у магазині переоцінених товарів, а пізніше у відділі промтоварів, її називали «панею». По материній лінії Казимира - полячка. Розповідала, що в її родині були заможні пани. Тому й називали її «пані». Не з поваги до ймовірних багатих родичів - просто жартома.

Квартирантками Кася, як і належить «пані», перебирала. Катя господині сподобалась. Вона була донькою сільських медиків. І також вступила до медучилища.

- Хлопців - не водити. Додому за північ не повертатися, - попередила Кася.

- Катя ще зі школи зустрічається з хлопцем, - заспокоїла Казимиру Катеринина матір. - Любчик уже хоче одружуватися. Але хай донька хоча б два курси закінчить. І він заочно вчиться. Правознавство вивчає.

- Ооо! - поважно мовила Кася. Від серця відлягло: квартирантка не водитиме залицяльників.

Осінніми та зимовими вечорами Кася запарювала чай, який називала гарбатою, клала у вазочку варення, і запрошувала до трапези, а заодно й до розмови, Катю. Укотре розповідала про покійного чоловіка Сашуню, про те, що їм Бог не дав дітей, бо Сашуня рано залишив грішний світ. Сумувала за польською родиною, яка навідувалась рідко. А вона у Польщі так і не була. Показувала листівки, які їй присилали на свята польські родичі. І мріяла колись поїхати на мамину батьківщину.   

Інколи Кася розкладала карти. Бувало, погляне на пасьянс і спохмурніє. Або мовить: «Хм… цікаво...» Катя у картах нічого не тямила, тому не розуміла причини розчарування чи радості пані Касі.

- Твій коханий хто: шатен, блондин, брюнет? - якось запитала у Каті.                 

- Русявий.

- Зрозуміло. Зараз поглянемо, що у нас тут.

Кася розклала карти. Довго дивилася. Розклала вдруге.

- Хм… нічого не розумію…

- Що ви там побачили?

- Нічого… Карти також помиляються.

… Улітку Катя з Любчиком вирішили одружитися. Батьки були не проти: донька на той час уже закінчить другий курс.

- Пані Касю, скоро познайомлю вас зі своїм нареченим. Ми подаємо заяву.   

Щойно Катя вийшла за поріг, Кася кинулася за картами. 

- Ти дивись! Те ж саме! - вигукнула. - А то що за один?! Блондин якийсь…

…Любчик з батьком поверталися увечері автівкою з райцентру. Тогорічна весна була пізня. Кінець березня скидався на січень. Сніжило, морозило, шлях був слизьким. У сусідньому селі з бічної вулиці вилетів на дорогу на санках хлопчак. Чоловік різко вивернув кермо. Машину занесло і сильно вдарило в дерево. До пам’яті Любчик так і не прийшов…

Катя була схожою на тінь. Щоранку вплітала у розкішну русяву косу чорну стрічку. Одягала темні речі. Батьки відпоювали доньку заспокійливими краплями. Кася - гарбатою. Дівчина мало не до закриття засиджувалася у бібліотеці. Тут ніхто нічого не запитує. Не співчуває. Не заважає її стражданню…

...У перший день навчання третьокурсницю Катю знову побачили з чорною стрічкою у волоссі. Кася, аби дівчина знову не сиділа до ночі в бібліотеці, почала діяти хитрощами. Нарікала на головний біль, тиск і просила Катю що-небудь допомогти. Дівчина відмовити не могла.

Кася з Катею готували закрутки, варення, салати… Ще ніколи Кася не мала стільки різної всячини.  

- Навіщо вам так багато запасів? - запитувала дівчина.

- Гість приїде. З Польщі. Марек. Племінник. Сусідів запрошу. А якщо наступного року буде неврожай?

…Кася попросила Катю, аби разом піти зустрічати Марека. Зателефонував, що прилетів до Львова і доїхав на автовокзал. А звідти автобусом добиратиметься до містечка.

- Матка Боска, дякую, що дорогу не замело. Катю, як я виглядаю? - запитала перед виходом з хати. - Марек був давно. Я була молодшою.

Марекові було двадцять три. Хлопець був веселун і балакун. Пані Кася розквітла й помолоділа. Щедро пригощала племінника українськими стравами і нахвалювала варення, салати, огірки-помідори, які готувала разом із Катею. А заодно й Катю.

Оскільки Марек вивчав історію, йому було цікаво подивитися на пам’ятки старого міста, у якому свій слід залишила і польська культура. Кася випитала у племінника, чи має кохану дівчину. Дізнавшись, що Марек немає часу на кохання і здибання, вирішила діяти. У першій половині дня метушилася в хаті, водила племінника на екскурсії, у магазини. А після полудня, щойно поверталася Катя, починала нарікати на тиск, який діймає через хвилювання. Звісно, Марек цього не чув. І просила Катю показати хлопцеві місто.

Марекові також подобалася Катя, тому він з радістю приставав на тітчину пропозицію. Польсько-українською мовою Марек розповідав дівчині про свій університет, чарівний Краків, де живе, про захоплення історією. Зіславшись на холод, запрошував Катю на каву. Кася показала, де готують смачний напій.

Два тижні, які гостював Марек, минули швидко. Кася з Катею проводжали хлопця на автостанцію. Перед тим, як зайти в автобус, Марек шепнув Каті на вухо:                        

- Кохам тя…

З виразу Катиного обличчя Кася все зрозуміла. Повернувшись додому, розклала карти і задоволено мовила:

- Ага… Це був… Добре, добре…

Марек надсилав Каті листи. Кася робила вигляд, що нічого не знає. Але часто у розмові, наче, між іншим, вставляла польські слова. Пояснювала їхнє значення й скаржилася, що ще більше сумує за польською родиною, за племінником. Тому якось так виходить. Насправді, Кася такою хитрістю вчила Катю польської мови.  

Одного ранку Катя не вплела у косу чорну стрічку. Потім перестала носити темний одяг. Чекала Марекових листів. І літа…

…Катя з Мареком побралися через три роки після їхньої першої зустрічі. Катя перебралася до Кракова. Кася засумувала і стала ще прискіпливішою до кандидаток у квартирантки…

…Катя не попередила Касю, що приїде. Хай це буде несподіванкою. Батьки, щоправда, заперечували, мовляв, годилося б сказати.

…Ось і вуличка. Минули роки, а вона така ж романтично-елегійна із запахом морозу і диму. Катя постукала у двері.

- Матка Боска! - вигукнула Кася. - Ти?.. А Марек?.. А діти?..

Кася поспіхом заварювала гарбату, ставила купу запитань і встигала сварити квартирантку Люсю, яку підвозить додому безпутній кавалєр на дорогій машині.    

- Пані Касю, я або Марек приїдемо і заберемо вас до Польщі на наступне Різдво. Ви нарешті пішли на пенсію. Маєте час.

Кася щасливо, наче дитина, усміхнулася і запитала:

- А в Польщі справді міста прикрашають так гарно, як на різдвяних листівках?

- Так... До речі, як ваш тиск? Від хвилювання він у вас стрибав. Я ліки привезла.

- Тепер мушу зізнатися у грішках. Тиск у мене, як у дівки на виданні. Я вдавала хвору, щоб тебе зі стресу витягнути, а потім, щоб ви з Мареком…

Катя розсміялася.

- Тільки Марекові не кажи. А то ще розсердиться. Хоча… Я ж йому таку слічну пані знайшла.

Я навчу вас танцювати вальс…

Стефу Гнатівну школярі прозвали Зіркою. Бо викладала астрономію. Ніколи не зобидила жодного учня. І розповідала про далекі галактики, зірки й сузір’я так цікаво, що звичайний шкільний предмет видавався таємничою, загадковою казкою.
Крім астрономії, Стефа Гнатівна вела у дівчаток трудове навчання. Вчила шити, вишивати, готувати простенькі страви. У невеличкому райцентрі всі знали: в учительки золоті руки. Сама ж одягалася скромно. Сірий, синій, білий, чорний кольори підсилювали смуток, що зрадливо причаївся в її очах.
Якось купила гарну тканину. Квіти на ній аж сміялися. Пошила сукню. Іллю, чоловіка, обновка дружини роздратувала.
- Вчителька не повинна одягатися, наче жінка легкої поведінки. Віддай свою моду кому-небудь. Не про шиття думай - про синів. І город заростає.
- Скільки того городу? Кілька сотиків! Міг би й допомогти.
- Не чоловіча робота - з сапкою за місто бігати. Я - завгар. Відповідальність маю перед людьми.
Стефа не розуміла, чому Іллі подобається її принижувати. Чому злився, коли після заміжжя розпускала довге волосся. Тепер - тільки «хвіст» або «дулька». Чому не може терпіти одяганок веселих, яскравих тонів. Чому за п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки-виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.
Стефа ні на що не нарікала. Але люди й без того бачили: щастя, по дорозі до вчительки, заблукало й звернуло на іншу вулицю.      
У неї було два найкращих місця на землі - школа і город. Якби дзвінок не нагадував, що урок закінчився, могла б годинами мандрувати у розповідях Всесвітом, заворожувати учнів історіями про людей, що відкривали зорі… А на городі, упереміж з картоплею, капустою та іншою всячиною, її зустрічали квіти, метушливі бджілки, задумані джмелі. Стефа одягала свою душу у строкаті квіткові кольори. І під пташино-бджолиний переспів утікала подумки в інші світи, про які колись мріяла.
- Гнатівно, зачекайте-но! - гукнула сусідка Славця. - Ви зі школи? А я з ринку. Мій зірвиголова вчора на футболі капці порвав. Ходила дивитися, скільки взувачка коштує. Дороге все. Ваші хлопці до науки тягнуться. А мій з футболу і двійок не вилазить. А ви, Гнатівно, доки будете витівки свого терпіти?
- Кого? Який з моїх синів щось натворив?
- Та про Іллю я!
- А що?..
- А то не знаєте? З бухгалтеркою зі своєї роботи лямур крутить. Все місто знає, а ви ні?! Вона й мізинця вашого не вартує. Ой… Клятий язик. Ви, Гнатівно, зла на мене не тримайте.
Увечері, при синах, запитала чоловіка, чи це правда. Не відпирався.
- Тату, ти повинен піти від нас, - зовсім по-дорослому сказав старший, чотирнадцятирічний син Ярослав. - Ти ніколи не поважав маму і не любив нас.
- Ярославе, Сергійку, як же ми… самі? Це ж ваш тато…
- І піду! Піду! - вигукнув Ілля.
Коли хлопці полягали спати, Стефа почала опам’ятовувати чоловіка: стільки років прожили. Сини ось-ось дорослими стануть. Та й що люди скажуть.
- Жінка повинна бути, як вогонь, а ти… сірість, ні одягнутися по-людськи, ні…
- Ти ж дорікав мені нормальним одягом, розпущеним волоссям. Забув? Не любив зі мною ходити на забави. Навіть до своєї родини їздив сам. І на синів уваги не звертав. А знаєш, іди…
Ілля перебрався до своєї бухгалтерки. А Стефа подала на розлучення.
…Першого вересня Стефу Гнатівну було не впізнати. Вперше прийшла у брючному костюмі кольору морської хвилі, в босоніжках на підборах і з модно укладеним волоссям.   
- Ну, Зірка!.. Клас! - перемовлялися учні.
- Самі костюм шили? - цікавилися вчителі.               
Вечорами Стефа щось шила або перешивала для замовників. Учительської зарплати не вистачало. Їй байдуже, що думали колеги. Зрештою, вони й самі приходили до Стефи, аби пофантазувала над тканиною.
…Час збігав, наче вода крізь решето. Славко з Сергієм закінчили школу. Стали студентами. Вивчились. Привели невісток. Старший син подався жити у столицю, молодший - в обласний центр. Уже й прийшла пора про пенсію думати.
- Стефо Гнатівно, підете на пенсію, чи хотіли б ще попрацювати трошки? – запитав директор.
Вирішила: рік-два попрацює, а тоді відпочиватиме. Правда, останнім часом почала швидше втомлюватися. Сини радили звернутися до лікарів. «Це вже вік, діти». А на серці ставало тривожно…
- Онкологія у вас, Стефо Гнатівно, - тихо мовила медичка, колишня учениця Софійка. Тепер Софія Петрівна. 
- Скільки мені залишилося?
- Стефо Гнатівно, будете жити і жити. А зараз потрібно лікуватися. І не думати про погане.
Вчителька сумно усміхнулася. Софійка завжди червоніла, коли говорила неправду.
…Яблуні, що росли біля лікарні, розквітли неймовірно щедро. Стефа вдихала аромат весни і на шовкові пелюстки скапували її зболені сльози.
- Пані, не поливайте цвіт слізьми, бо вродять гіркі яблука. Я - Федір Степанович. Пацієнт цієї ж лікарні, - представився незнайомий чоловік. - Вдівець. Радію, що нікому буде оплакувати.
- Ви ще й жартуєте…
Вони зустрічалися під яблунями і говорили, говорили… Інколи Стефа забувала, що перед нею не учень, а її ровесник, і розповідала про далекі зорі й галактики. А він чемно слухав.
- Знаєте, Федоре, це, мабуть, недоречно, але найбільше шкодую за двома речами. Завжди хотіла навчитися танцювати вальс і побачити пальми. Не встигла…
- Стефцю Гнатівно, я навчу вас вальсувати. Змолоду гарно танцював. І ви обов’яково побачите пальми. Починаємо перший урок. Раз-два-три… раз…
Худорлявий, високий, він був схожий на хлопчиська з передчасно посивілим волоссям. Через вікна на них дивилися хворі, медсестрички, лікарі. Хтось плакав, хтось усміхався, хтось у ці миті забував про свої недуги…
- Раз-два-три… раз…
Федір Степанович ніжно підтримував Стефу Гнатівну. Їй паморочилося в голові. Чи то від хвороби, чи від перших кроків вальсу… 
Серпневі ночі сипали на землю зорі. Стефа любила зорепади - це святе небесне божевілля. В одну з таких ночей її душа відлетіла на котрусь із далеких галактик.
Федір Степанович уже не мав з ким вальсувати. І не міг… 
Йому приснилася Стефа. Щаслива, вродлива, усміхнена. «Я живу в дуже гарному місті, - розповідала. - Його оточують високі гори, вкриті снігами. Але в самому місті тепло. Тут ростуть пальми і мандарини. Мені тут дуже добре. Ходімте, я покажу вам місто…».
Він ішов разом зі Стефою пальмовою алеєю. Розглядав дивні, казкові, будиночки. Запитав, чому немає людей. Відповіді не почув. Лише тихі звуки вальсу…

Терпка мелодія

Місто ховало обличчя від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли у піднебессі. Кудись поспішав вітер, перестрибуючи через калюжі. І врапт… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.
Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…
Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…
Скрипка ніжно тулилася до міцного плеча. Застиглі пальці ледве втримували смичок.
Маестро, що змусило вас краяти серце збайдужілого міста? Відчай? Втрачене кохання? Бідність? Дивакуватість?
Повітря пахло хризантемами, обцілованими безсоромним дощем. І від цього терпка мелодія була схожою на долю, що не збулася…