Конверт з гріхом

Ранок будив світ. А він кутався в тумани. Не хотів прокидатися. Єві також не хотілося вибиратися з-під теплої ковдри. Пригадувала свій сон. Приснився Володимир. Колишній другий чоловік. Просив прощення…

…Коли лікарі дали Володимирові мало надії, йому дуже захотілося побачити Єву. Свою колишню дружину. Йому б вибачитися, висповідатися перед цією жінкою. Попросив сусідку, яка наглядала за квартирою та навідувала Володимира в лікарні, розшукати Єву. І та знайшла. Не Єву - її сина Юрка. Від нього дізналася, що Єва досі на заробітках. Але, начебто, невдовзі має повернутися додому. Юрко дав новий материн номер телефону.

Володимир повернення Єви не дочекався.

…Натерпілася Єва від життя. Любомир, перший благовірний, навіть з пологового будинку не забрав. А казав, що хотів сина. Обманював. Коли дружина виношувала дитину, закрутив любов з Євиною двоюрідною сестрою. Неля студенткою була. Жила у квартирі свояків. Єва нічого й не підозрювала. Чоловік затримувався на роботі. Неля - на навчанні.

Єва не допитувалася, хто кого спокусив. Та й не було вже в кого щось вивідувати. Коли повернулася з малюком додому, - ні Нелі, ні чоловіка. Утекли, поки її не було. За безпутню доньку вибачалася тітка.

- Не тримай на Любомира зла, - виправдовувала вчинок сина свекруха. - Переказиться й повернеться. З чоловіками таке трапляється. Побачив гарне дівчисько і…

Любко не повернувся. Ще й чутки разом з Нелею розпускав, мовляв, сумнівається, що це його дитина. Єва часто у відрядження їздила. Хтозна, що там могло бути…

Єву довго боліла чоловікова зрада. І сестрина також. А тут ще й закрилося підприємство, де працювала технологом. Подалася у пошуках роботи в інші організації. Але її професія там не була потрібна.

- Ти ж шиєш гарно. Йди на курси, отримаєш офіційний документ, і зможеш влаштуватися на роботу, - порадила матір.

Єва так і вчинила. Її бабуся й мама мали хист до цієї справи. І Єву навчили.

Закінчила курси. Знайшла роботу в одному з ательє, яке нещодавно відкрилося майже в центрі міста.

…Того дня погода погода була паскудною. Спершу падав дощ. Потім сніг з дощем. А під вечір уся ця «каша» почала підмерзати. Комунальники не поспішали посипати вулиці. Люди сковзалися, падали. Така оказія сталася й з Євою. Неподалік зупинки добряче гепнулась. Якийсь чоловік подав руку.

- Дуже вдарилися? Ноги цілі?

- Здається, так. Дякую.

- Давайте, доведу вас до зупинки. Вам куди їхати?

Вони жили в протилежних кінцях міста.

Поки очікували на транспорт, розговорилися. Людей на зупинці зібралося чимало. А тролейбусів та автобусів не було.

- Вихід один - таксі, - міркував незнайомець, який представився Володимиром.

- Де ж його взяти в таку погоду?

- Зараз зателефоную до свого кума. Він таксист.

Володимир доправив Єву додому. Так і познайомилися.

Володимир був розлучений. Жив сам. Розповів, що його колишня дружина закрутила роман. Забрала доньку і переселилася до нового обранця. Живуть в іншому місті. Донька вже доросла.

Євиному Юркові було дванадцять. Познайомила сина з Володимиром. Він хлопцеві не сподобався.

Через півроку Єва з Володимиром розписалися. Переселилася з сином у чоловікове помешкання. Юрко від цього не був у захопленні. Тому більше часу проводив у бабусі.

Володимир часто міняв роботу. Важко працювати не хотів. А там, де робота легша, мало платили. От і знову розрахувався з місця праці. Мовляв, на будові рук не чуєш, а зарплата така собі…

Володимирів кум, той, що таксував, був у них частим гостем. Знову прийшов. Похвалився, що за гарну ціну продав свою автівку. Показав виручку. Сказав, що докладе трохи грошей, і нову машину купить. Буса.

З цієї нагоди чоловіки випили-закусили. Було вже доволі пізно. Володимир запропонував кумові переночувати. Тим паче, що кумове сімейство поїхало до села. А вночі з купкою валюти і напідпитку їхати додому небезпечно. Кум погодився.

Вранці Юрко пішов до школи. Єва збиралася на роботу. Чоловік дрімав, бо півночі сиділи з кумом. Кум також ще похрапував.

Згодом Єві зателефонував Володимир: у кума пропали гроші. Всі. До останнього долара.

- Хто ж їх міг узяти? Хай шукає краще. Поклав десь. Пити вчора треба було менше, - злостилася Єва.

- Та ми всю хату перерили. Нема.

Схвильована жінка відпросилася з роботи.

- Твій малий стирив гроші, - безапеляційно мовив кум. - Чотирнадцятирічному хлопчиськові захотілося пожити в кайф.

- Юрко ніколи нічого чужого не брав, - заступилася за сина Єва.

- То, може, це ти?..

Якраз зі школи повернувся Юрко. Чоловіки дружно накинулися на хлопця. Той божився, що грошей не брав. Навіть в кімнату, де спав кум, не заходив.

- Володю, телефонуй до дільничного, - мовив чолов’яга. - Не хоче зізнатися - посадять.

- Та що ти… та як… та, може, - бубонів Володимир. - Ще пошукаємо… не поспішай…

Учергове перерили квартиру. Грошей не знайшли.

- Будеш сидіти, хлопчиську, - мовив Володимирів кум і взявся за телефон.

- Мамо, я клянуся, що до тих грошей і не торкався, - виправдовувався Юрко.

- Сину, їдь до бабусі.

Коли за Юрком зачинилися двері, чоловіки накинулися на Єву:

- Він уже дорослий. Має відповідати за свої вчинки.

- Володю, ми з Юрком два роки в твоїй квартирі живемо, невже щось у тебе щось пропало за цей час?

- Та ні… але це кілька тисяч доларів. Спокусився. Хай поверне і забудемо про все.

- Ти справді віриш, що це Юрко?

- А хто ще?

Єва почала збирати свої речі.

- Якщо ти вважаєш мого сина злодієм, мені… нам тут робити нічого. Я йду від тебе, Володю. На розлучення подам сама.

- Е, ні, - втрутився у розмову кум. - Спочатку на малого заявлю. Хай суд розбереться. А потім робіть, що хочете.

- Я віддам гроші, - мовила в розпачі Єва.

- Звідки?! - хором запитали чоловіки.

- Зароблю. Поїду і зароблю.

- Пиши розписку, - кум підсунув аркуш паперу.

Налякана Єва написала розписку, що поверне всі гроші. Вона не хотіла, аби синові зіпсували життя. І не вірила, що він міг вчинити крадіжку.

З ательє жінка розрахувалася. З Володимиром розлучилася. Зібралася за кордон на заробітки. Домовилися: гроші надсилатиме Володимирові, а той віддаватиме своєму кумові.

За кілька років Єва повернула гроші й заробила дещо для себе. І назавжди повернулася додому. Її обіцяли взяли назад на роботу в ательє, де працювала…

- Єво, ти вже прокинулася? Треба приготувати щось смачне. Нині Юрко із змагань повертається. Може, я на ринок піду.

- Мамо, там трохи підморозило. Слизько. Я сама піду. Юрко повернеться ввечері. Встигнемо.

Задзвонив телефон. Незнайомий номер.

- Алло! Єва? Це - Люся. Володимирова сусідка. Пам’ятаєте мене? Я повинна вам щось віддати. Володимир передав.

- Чути про нього не хочу!

- Він помер. Недавно. І попросив мене… Де й коли можемо зустрітися? Це важливо…

Люся розповіла, що Володимира звалила простуда. Так і пішов зі світу.

- Він хотів вам, Єво, щось розповісти. У чомусь зізнатися. Але вас не було. Тому передав конверт. Сказав: «Це конверт з гріхом». Мені аж лячно стало. Не знаю, що в ньому. Ось, беріть.

Люся простягнула цупкий конверт, обклеєний стрічкою.

Єва з цікавості відкрила конверт, не дійшовши додому. Там були гроші. Половина суми, яку вона повернула Володимировому кумові. І лист.

«Хочу покаятися перед тобою, - писав Володимир. - Юрко не винен. Він грошей не брав. Це кум придумав аферу, аби «кинути» тебе. І мене підбив на гріх. А я тоді безробітним був. Домовилися: ділимо гроші навпіл, якщо вдасться тебе «дотиснути». І нікуди б він не заявив. Але ти дуже скоро здалася… Повертаю тобі «свою» частку. Просив кума, щоб він учинив так само. Та він і слухати не хотів. І гроші вже розпустив… Прости, якщо зможеш…».

Були брат і сестра...

Братик Степанко та сестричка Любава. Так їх в селі називали, коли були дітьми. Степан був для Любави старшим братом і нянькою. Доглядав малу, коли батьки були на роботі. Катерина на фермі дояркою працювала. Остап був трактористом.

Трохи дивне для їхнього села ім’я також вибрав Степан. Десь почув. Сподобалося. Коли маленька народилася, Степан уже був другокласником.

Характери в брата й сестри були різні. Степан - спокійний, добряк. Любава - гостра на язик, запальна. Що її - те її. Якщо хтось пригощав дівчинку смаколиком, з братом не ділилася.

- Це тобі треба було хлопцем народитися! - сварила матір Любаву. - За що ти знову штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти… Скоро його батьки гніватися почнуть.

Дівчина відповідала мовчанням. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився…

Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.

- Яка ж ти досада! - шпетили Любаву. - Що з тебе виросте?

Єдине, що втішало, Любава добре вчилася.

…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала брата на кпини:

- Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.

- Нічого ти не тямиш, - захищав свою професію Степан. - Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…

- Досить, досить… Бо скоро договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.

- Звісно, вміють. По-своєму…

Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов У селі казали: надірвався від роботи. Господарку вибудував. Гарував і вдень, і вночі.

Катерина тужила за Остапом. Добрим був. Навіть словом не зобидив. Через тугу почали дошкуляти болячки, які причаїлися до пори, до часу. А тут ще й колгосп «розвалився». Ферму почали розтягати.

Змарніла, зовсім подалася Катерина.

- Степане, синку, пильнуй за Любавою, - просила. - Ти знаєш її натуру. Якщо треба - спини. Коли треба - допоможи. Ти ж старший. Та й собі дівчину знайди. Одружися.

- Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…

- Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?

- Обіцяю…

Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить. То грошей.

Якось завела розмову:

- Чула, ти з Оксанкою Марковою почав зустрічатися. Та вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?

- З нашого села багато хто в місті працює. То й що?

- А те, що її наші хлопці оминають. Бо на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.

- Звідки ти знаєш?

- Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.

- Справді?

Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана дівчина. Він одружиться. Приведе її до батьківської хати. І дбатиме не про неї, Любаву, а про свою дружину.

- Ні, ні! - мовила сама до себе. - От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.

То ж з Оксаною в Степана не склалося.

Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, мовляв, Ніна не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя Степана поважала. І за його доброту. І за те, що худобині, коли треба, допомагав. Шкодувала, що без батька-матері залишився.

- Плітки то все, - махнув рукою Степан.

- Не знаю, не знаю… Дуже ти довірливий. А кажуть…

- От і запитаю Ніну, що кажуть.

Степан завів з дівчиною мову про завклуба, коли в тої настрій був на нулі. Від районного керівництва за щось перепало.

- А я не думала, що ти всякі дурниці слухаєш! - випалила у відповідь. - Тихий, добрий… Та всі однакові. Правду кажуть: в тихому болоті…

Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася:

- Бачиш, братику…

Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.

- Степане, я заміж виходжу! Ну, радій, радій за мене! Мирослав… він такий… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От, тільки…

- Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.

- А то правда, що Лідка, та, що свого пияка ледве позбулася, на тебе око поклала?

- Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. І малина в нас зародила рясно. То я сказав, хай приходять, ласують.

- Нового батька своїй малій шукає? Ну-ну…

Любава зустріла Ліду випадково, коли йшла на автобусну зупинку.

- Чула, ти до мого брата зачастила?

- Відчепися, Любаво. Ти ж не даси Степанові ні з ким жити. Всі знають - крутиш ним, як циган сонцем. Інший вставив би тобі мізки. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витребеньки. Пора йому очі відкрити.

- Не смій лізти в нашу родину.

- Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів зараз не багато знайдеться. А з Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!

…Коли почали їхати на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра дуже рідко давалася чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степан дізнався, коли швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…

І от нарешті Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Сестра модно одягнена. Гарно виглядала.

- Як ти тут, братику, живеш? - запитала. - Може, якась молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?

- Ну, так…

- Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… мені хоча б частину її вартості. Не думаю, що в селі дорога нерухомість.

- Я не знаю, кільки коштує наша хата, - хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.

- Може, в сільській раді знають? Чи де там ще?

- Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав - те й віддам.

Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр. Решту простягнув сестрі.

Любава перерахувала свою «частку». Задоволено усміхнулася. Заховала в сумочку.

- Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоча, попробуєш…

Дістала з машини торбинку.

- Залишитесь ночувати? - запитав Степан. - Я щось приготую.

- Та ні. У нас ще купа справ. І ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом.

Любава з чоловіком сіли в автівку. Поїхали…

Степан не міг оговтатися.

Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:

- Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком приїжджала. Привезла от… Пригощайся.

- Що? Приїхали і одразу поїхали?

- Справи в них. Невідкладні…

Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…

Кава з ароматом снігу і кориці

Повідомлення від подруги здивувало і стривожило Лесю водночас. «Повертайся додому, - писала Таня, - Орко з твоєю мачухою «вишиває». За твої гроші, певно».

Бути такого не може, думала Леся. Вони з Орестом вісім років у шлюбі. Ніколи не помічала за чоловіком, аби на інших жінок задивлявся, тим паче на тещу.

Увечері зателефонувала до Тані. Перепитає про всяк випадок. Може, подруга щось нафантазувала.

- Я на Різдво збираюся додому. Та й не вірю, що Орест…

- Лесю, не одна я знаю, що ти в Польщі гроші заробляєш, а Орко з твоєю мачухою… Про це в місті говорять.

- Ми квартиру збиралися купити… А батько?

- Вчергове до лікарні потрапив. Хіба тобі не сказали?

Не дочекавшись Різдва, Леся поверталася додому.

Приїхала до містечка в неділю увечері. Ось і батьківська оселя. У вітальні світиться. Заглянула через вікно. Накритий стіл. Мачуха сидить в обіймах зятя. Сміється. Леся заклякла. Ледве наважилася відчинити двері.

- Ти??? - вигукнули в унісон Орест з мачухою? - А ми тебе не чекали, - розгублено мовив чоловік.

- Ціхо, дурню, - опанувавши себе, сказала мачуха. - Це не те, що ти подумала.

- Де тато?

- В лікарні.

- Які ж ви… огидні.

- Скажи дякую, що я за інвалідом доглядаю, - пішла в наступ жінка. - Вже два роки минуло після аварії, а твій тато й досі не вичухався.

- А я що… я нічого, - белькотів Орест.

- Оресте, де гроші, які я заробила за три роки. Не треба нам квартири. І жити разом не варто.

- А грошей нема!

- Як це?

- Нема, і крапка, - обізвалася мачуха. - Твій заробіток - компенсація за батька-інваліда.

- І за те, що в нас дітей нема, - убивчо уміхнувся Орест.

- А ти їх хотів?!

Леся взяла сумку, рушила до дверей.

- Куди ти проти ночі? - запитав чоловік.

Переночує в Тані. Щоправда, подруга живе аж у кінці міста. Добрела до зупинки. Сіла на лавку. Пробирав холод. Не подумала, що маршрутки в цю пору вже не їздять. Заплакала. Спершу тихо. Потім голосніше.

- Що у вас трапилося? - запитав якийсь перехожий.

- Ні-ні-нічого…

- Леся?!

Це був однокласник Степан.

- Та ти ж задубіла. На вулиці холодрига. Ходімо.

- Мені до Тані треба.

- Завезу. А поки зайдемо до мене, відігрієшся. Я до аптеки ходив. Тарасик, син, затемпературив. А мої батьки поїхали в село до родини. Мерщій! Син у дома сам.

Чотирирічний хлопчик з цікавістю розглядав чужу тітку.

- Вже два роки даємо собі раду без мами.

- Я чула…

- Віта при пологах померла. А в тебе що?

- Моя порція щастя також виявилася маленькою. У тебе є син. У мене нікого. Лише хворий тато. Певно, ти знаєш…

- А… Ти про Ореста і мачуху?

- Казала ж я татові: замолода вона для тебе. А він такий щасливий був. Може, якби не ця аварія…

- Зараз нагодуємо нашу гостю. Так, Тарасику? І кави зробимо.

Леся смакувала гарячим напоєм.

- Твоя кава пахне снігом і корицею.

- Такого мені ще ніхто не казав. Я ж барменом колись трохи працював. Навчився каву готувати. Всілякими рецептами цікавився. Часом кладу дрібочку кориці, часом - солі, перцю…

- Уже пізно, Степане. Завези мене до Тані. Дякую за вечерю та смачну каву. І Тарасикові спати пора.

- Зараз вкладу його, тоді й поїдемо.

Хлопчик скоро заснув. Степан завів автівку…

- І навіщо здалася тобі та Польща? - шпетила подруга Лесю.

- Ти ж знаєш, яка зарплата в бібліотеці.

- Треба було Орка на заробітки відправити. Це ж він хотів квартири. Що тепер робити будеш?

- Розлучуся. І, мабуть, знов поїду до Польщі. Хоча… на кого тата залишити?

- Повертайся назад в бібліотеку. Там зараз місце є. Павлівна на пенсію йде. Буде їздити до доньки за кордон онуку бавити.

…Майже в один час Леся розлучалася з Орестом, а її батько - зі своєю дружиною. Містечко мало про що пліткувати.

…Таня часто вступала до бібліотеки, коли йшла до садочку забирати молодшу доньку.

- Степана бачила. Також віддав Тараса до садочку. Про тебе запитував.

- Гарна він людина. Шкода, що овдовів.

- Його дружина була з сусідньої області. Поїхала до батьків, а там передчасні пологи почалися. Поки довезли з віддаленого села до лікарні… Словом, таке… До речі, не забудь: в суботу святкуємо моє з Назаром десятиліття подружнього життя. Не запізнюйся. Буде смачно, весело і «жива» музика.

В іншому кінці залу святкувала ще одна компанія. Коли заграли музики, Лесю хтось торкнув за плече. Обернулася. Степан із сином.

- Можна тебе запросити до танцю, Лесю?

- Запрошуєш ти, Степане, чи цей молодий чоловік? - пожартувала.

- Обоє.

Вони танцювали утрьох, взяшись за руки. Обидві компанії їм аплодували…

…Степан був не проти запросити свою колишню однокласницю на побачення. Але соромився. Хто він? Удівець з малим сином на руках. І Лесю, певно, досі болить зрада мачухи та чоловіка.

…Співробітниці радилися між собою, які подарунки купити на Миколая. У когось діти, в когось - внуки. А Леся купуватиме презенти для Таниних дітей і для батька.

Після роботи зайшла до магазину. Купила батькові сорочку світлого голубого кольору. Мамин улюблений. Іграшку й смаколики для молодшої Таниної доньки та симпатичного светрика - для старшої. Якийсь хлопчик просив маму купити пожежну машинку, яка має сирену і мигалки. Жінка переконувала малого, що не має грошей. Той плакав…

Машинку купила Леся. Для Тарасика.

До свята Миколая ще залишався час. Леся зателефонувала Степанові. Попросила зустрітися.

- Маю подарунка для Тарасика. Скажеш, Миколай приніс.

- Добре, дякую. А можна тебе за це запросити на каву?

– А знаєш, краще ти з Тарасом приходь до нас у гості. Татові буде веселіше. Він цілими днями вдома сам. І чим кава вдома гірша, ніж в кафешці?

- Але каву буду готувати я сам. Таку, якою ми тебе пригощали з Тарасиком.

…Тарасові було цікаво з Лесиним батьком. Микола до аварії виготовляв  меблі. Дерево вміло «слухати» чоловіка. Його невеличке підприємство і дотепер працює. Щоправда, сам через травми давно не брався до справи. І от вирішив витесати хлопчикові дерев’яну забавку. Малий зачаровано дивився, як невеличкий шматок дерева перетворюється на іграшку.

Степан приготував каву.

Леся увімкнула телевізора. Транслювали концерт. Зазвучала мелодія, під яку вони танцювали на Таниному святі.

До кімнати прибіг Тарас.

- Запросимо тьотю Лесю до танцю? - пожартував Степан.

Хлопчик несміливо торкнувся Лесиної руки. Вони танцювали утрьох, як тоді…

Спираючись на палицю та одвірок, за ними спостерігав Микола. Він уперше за багато часу бачив щасливу усмішку на доньчиних устах.

Леся думала, що в неї також міг би бути такий син.

Степан міркував, чи не пора зізнатися колишній однокласниці у своїх почуттях.

Тарас з нетерпінням чекав, аби щось майструвати з дядьком Миколою.

В горнятках остигала кава з ароматом снігу і кориці…

«Не відкладай життя на потім…»

Карасі готувалися перебиратися в нову хату. Велику, на два поверхи з «чубком». З двома гаражами. З подвір’ям, над яким попрацювали дизайнери.

Уже закінчували розставляти меблі. Лариса, донька, замовила розмаїті вазони. Мали привезти з хвилини на хвилину. Зять страждав, аби діти не забруднили світлі шкіряні дивани. Дорогі з холери… А Зенько Карась вкотре обходив нову господарку і потирав руки: таки дав фори старшому братові. Миколу колись Зеньові у приклад ставили. Добрий, працьовитий, усім допомагає… Та хіба зрівняється братове обійстя з його хоромами?!

На новосілля повинна приїхати з Італії Люська Карасиха. Господиня. Люська жартувала: поїхала на заробітки в першому ешелоні. І ніяк не може зважитися повернутися й осісти вдома.

Спершу тужила. І за дітьми, і за рідною хатою. Навіть сумні вірші про чужину писала. А потім звикла.

Зенько також в заробітчанах ходив. У Португалії працював. І в Польщі. Зенько - будівельник.

Спершу старшому синові квартиру в місті купили. Не екстра класу. Проблема в невістці. Катя з багатодітної родини. Статків у сватів нема. Карасі відмовляли сина від женячки. А той вперся.

- Ти ба, любов у нього! - злостилася Люська. - Довкола стільки дівчат! Що їй у придане дістанеться, як там купа ротів? Я не буду вас волокти на своєму горбі! Ще й дорога родинонька може за позичками прийти.

- Ми самі заробимо, мамо! - відрубав Михайло і гримнув дверима.

Весілля Карасі синові не робили. З принципу. Карасиха навіть на скромній вечірці не була. Не хотіла їхати з Італії, аби собі нервів не псувати. І чоловіка не пустила.

Михайло з дружиною винайняли квартиру в місті. Люська туди й порога не переступила, коли навідувалась додому. Зенько лише раз був у гостях в сина. Коли внучка народилася. І то випадково. Михайло батька на автовокзалі зустрів. Зенько повертався на кілька тижнів додому з Польщі, а Михайло проводив родичів дружини додому.

Може, й досі не мав би Карась-молодший власного помешкання, якби не рідний дядько, а заодно і Михайлів хресний. Микола жив по-сусідству зі священником. Розповів про перипетії у братовій родині. І коли Карасі-старші приїхали додому у відпустку, отець, якось перестрівши їх на дорозі, запитав про сина, внучку. Карасі втупили очі в свої капці. Що мали сказати? Врешті Зенько мовив:

- Та ось, отче, хочемо квартиру синові купити. Доки буде в чужій хаті жити?

Люсьці від почутого аж дух перехопило.

- Ти що, здурів? - зашепотіла, коли священник відійшов трохи далі. - Яку квартиру? Кому? Тій голодранці?

- А ти хочеш, аби нас в зубах носили? Певно, вже пліткують. Думаєш, отець просто так запитав?

Люська подумала і змирилася:

- Добре, купимо. Щось дешеве. Дві кімнати в «панельці». Досить з них. І нам  треба подумати про нове житло. Які ж гарні вілли в тих італійців! Наша хата – курятник, порівняно з ними. Лариса буде з нами жити. Сподіваюся, вона путящого кавалера собі знайде. І не в селі будемо хату будувати. А біля обласного центру, в передмісті.

- Та ми ж не далеко від міста живемо. Що зараз двадцять кілометрів? Сів у машину й поїхав.

- Зеню, я сказала: будемо будуватися біля міста! Якщо ні, то можемо квартиру в новобудові купити. Три-чотири кімнати. Багато наших жінок, котрі в Італії працюють, так роблять.

- Я на поверсі жити не буду! Навіть не думай про це.

- Значить, треба будуватися.

-А що робитимемо з нашою хатою?

- Нічого. Поки що там батьки житимуть. А коли їх не стане, будемо мати дачу.

…Карасі влаштували доньці багате весілля. Зять також із заробітчанської родини. Тому з цими сватами швидко знайшли спільну мову.

Коли Лариса сказала, що вагітна й очікує близнюків, Люська наполягла, аби Зенько повертався із заробітків додому й врешті приглянув місцину в околиці обласного центру для будови.

…Працювала Люська багато. На себе зайвого євро не витратила. Будова щвидко росла.

Ось і хата на викінченні. Батьки просили Люську повертатися додому.

- Доки там будеш гарувати? - запитувала матір. - Ти не бачила, як твої діти росли. Як ми зістарілися. Тепер не бачиш, як ростуть твої внуки. Приїдеш на два-три тижні - й назад. Знайди собі тут якусь роботу.

- А скільки мені заплатять? Копійки! А там знаєш, за що працюєш.

- Чужих людей доглядаєш, а про своє здоров’я не думаєш.

- Нічого мені не бракує.

- Ви ж нову хату збудували. Коли в ній жити будеш?

- Колись буду, мамо.

- Не відкладай, Люсю, життя на потім, бо хтозна, що може трапитись…

…Зенько розмірковував: запрошувати сина з невісткою на новосілля, чи ні. А от перед братом мусить похвалитися. Хай заздрить.

Перебиратися в нову оселю вирішили восени. Лариса радилася зі знавцями фен-шуй. Вони запевняли: це - гарний час.

Уже все було готове. Очікували на приїзд Люськи.

Зенько зустрів дружину в обласному центрі.

- Поїдемо додому в село чи нову хату хочеш побачити? - запитав.

- Додому. Щось я втомилася в дорозі. І тривога якась. З батьками все гаразд?

- Може, тобі більше не треба тієї Італії?

- Скажеш таке! Як це не треба? Я тут подумала… тобі також варто знову до Польщі на будову поїхати. Свої роботи закінчили. Чого вдома сидіти?

- Та вже роки і сили не ті. Там тяжко працювати треба. Сама знаєш.

- Внуки ростуть. Мусимо для них старатися. Я про Ларисиних дітей кажу. Михасько про свою малу хай сам дбає.

…Наступного ранку Люськи не стало. Тромб відірвався. Викінченої нової хати побачити не встигла. Замість новосілля Карасі готувалися до похорону…

«Мама зрадила нас…»

- Благословляю вас, діти, на довгий і міцний шлюб. Живіть у коханні та злагоді. В мирі та добрі. Хай щастям стелеться ваша спільна дорога…

Олесь одружує сина Миколу. Від хвилювання витирає долонею сльози.

- А Оксана так і не приїхала. Матір називається, - перемовлялися гості.

- Певно вже давно якийсь сеньйор їй голову закрутив.

- Вони ж із Леськом не розлучені.

- То й що?

- Так давно в Європі працює, а жодної копійки на забаву не дала.

- Вона вдома роками не була.

- Лесько сам дав раду двом дітям. Святий чоловік.

- Пощастило Крукам із зятем. Микола на руках буде Катю носити. В батька характером вдався. Такого хоч до рани прикладай…

Музики виграють. Гості веселяться. Та ніхто не знає, що коїться в Олесевій душі…

…Оксана вийшла заміж за Олеся у вісімнадцять. Через рік Микола народився. Згодом - Віта.

Олесь крутився, як міг. Водієм на комунальному підприємстві працював. І на будову ходив. Підробляв. Батько був будівельником, то й сина ремесла навчив.

Оксана нарікала на весь світ. І з дітьми тяжко. І з грішми нелегко. Олесь заспокоював дружину: а кому зараз добре живеться? Скільки людей роботу втратили. Підприємства закриваються. Час такий. Але все зміниться.

- І доки чекати того «зміниться»? - зривалася на крик Оксана. - А Віта ще й неспокійна така… Я вже забула, коли спала нормально. І допомогти нема кому.

- Ти ж знаєш, і твої, і мої батьки працюють. Добре, що роботу мають.

…Містечковий люд почав тягнутися на закордонні заробітки. От і сусідка подалася до Європи. Її донька Зоя хвалилася перед Оксаною, що тепер безгрошів’я в сім’ї не загрожує. Оксана заздрила сусідам. «Пиляла» чоловіка. І все частіше впадала в нерви…

- Я б на твоєму місці, Оксано, не чекала, коли Олесь розбагатіє, - якось завела розмову Зоя, - а махнула б за кордон, аби вилізти із злиднів.

- Що ти таке кажеш? На кого дітей залишу? Малій недавно рік минув.

- І, взагалі, ти в дзеркало на себе дивилася? Обабилась. Врода в’яне… Не за того ти, Оксано, заміж вийшла. Олесь добрий, але цього ні в гаманець, ні в тарілку не покладеш.

Зоїні слова крутилися Оксані в голові. Поки що з дітьми вдома сидить. А далі? Ні освіти, ні перспективи. Куди на роботу піде? Та й де ту роботу знайти тепер?

- Поїду на заробітки! - мовила сама до себе.

Сказала про це чоловікові. Олесь не йняв віри почутому.

- А діти?

- Батьки допоможуть. Микола вже до школи скоро піде. А Віту незадовго можна буде до садка віддати.

- Оксано, хіба ми без шматка хліба сидимо?

- Діти ростуть, їм треба одягу, взуття. І я вже забула, коли обновки собі купувала. А ти скільки разів свої капці ремонтував? Хіба то життя?

- То вже ліпше я поїду на будову. А ти з дітьми будеш.

- Ні! Я все вирішила.

Олесь не вмів перечити ні матері, ні дружині.

Свекруха так лаяла Оксану, що пів містечка чуло. Та вперто мовчала. Подумки була звідси далеко…

… - Пильнуй, Колю, за сестричкою. Тепер ти за старшого, - сумно пожартував Олесь.

Хлопець по-дорослому кивнув головою.

…Оксана двічі приїжджала додому. Віта маму не впізнала. Микола на матір був ображений. Бачив, як нелегко батькові. Син був гарним помічником, але так хотілося з хлопцями у м’яча пограти, на велосипеді покататися… Хлопець чув, як бабусі винуватили батька, що відпустив матір у світ.

А Олесь відчував: збайдужіла до нього Оксана. Чужою стала. І до дітей особливої любові не має.

Невдовзі перестала передавати гроші та речі для дітей. І дзвінків не стало.

Олесь різну «жіночу» роботу навчився виконувати. Був дітям за батька й матір. А ті все рідше запитували, коли вона повернеться…

Микола був чудовим братом. Пильнував за сестрою, як і обіцяв. Віта його любила. «Хвостиком» всюди бігала…

Минали роки. Оксана не давалася чути до сім’ї. Начебто спілкувалася зі своїми батьками. Олесь про це нічого не знав. А коли запитував про Оксану, теща відповідала:

- Треба було жінку вдома тримати.

- Я ж казав, що сам поїду. А вона й чути не хотіла.

- Значить, погано казав.

- То хай розлучається.

- Так їй і скажи.

- Сказав би, та не можу. Дайте хоча номер її телефону.

- А я що, його знаю?..

…Не приїхала Оксана до сина на випускний. Не провела до армії.

- Не осуджуй маму, – просив Олесь сина. - Просто… вона… в неї інше життя. Так сталося…

- Мама зрадила нас, тату…

Микола також вивчився на будівельника. Руки в хлопця були золоті. Як і в батька.

Коли завів мову про женячку, Олесь зітхнув:

- Не склав я грошей на весілля, сину. Розпишіться, візьміть шлюб у церкві. А забава… Хіба від того щастя буде більше?

- Не переживайте, тату. Поїду за кордон. Зароблю…

…Настала черга Віти вітати молодих з одруженням. Вона дякувала Миколі за те, що глядів її, що він - найкращий брат у світі. Аж розплакалася.

Микола вийшов з-за столу, витер сестрі сльози, як колись у дитинстві.

- Годі, маленька, я завжди буду поруч.

Підійшов Олесь. Обійняв дітей. Гості дивилися на них захоплено і розчулено…

Оксана ж не бачила своєї сім’ї майже п’ятнадцять років. Чи знала, що син жениться? А, може, ні чоловікові, ні дітям уже давно нема місця в її житті та серці…

«Чого ви, мамо, грошей не склали?»

 

Тереза поспішала. Купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго. Везла гроші тітці на операцію. Могла б і переслати. Але хотіла побачити тітку. Підтримати. Побути поруч.

У тітки Василини є донька. Також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно…

Коли Терезу скоротили на роботі, тітка порадила:

- Їдь на заробітки. Тут зараз тяжко знайти нормальну роботу.

- А де грошей на дорогу взяти? Позичати не хочу. На біржі мало платять. Чоловік… самі знаєте. Де вб’єш, там в’їдеш. Його влаштовує мізерна платня. Каже: головне - спокій. А за що сина колись вчити - не його клопіт. Як і те, де  взяти гроші на одяг, комуналку.

- Я маю трішки грошей. Позичу. Заробиш, тоді й повернеш.

Уже кілька років Тереза в Італії. Щоразу привозить тітці гостинці. Передає продукти перед святами. Бо від Ліди, рідної доньки, Василина не дочекалась ні допомоги, ні подяки…

Ще малими були Дмитро і Неля, коли Ліда вирішила податись на чужину. Разом із благовірним. Ревнувала Ігоря. Тому й не хотіла залишати. А він ніколи не перечив дружині.

- Тяжко буде давати раду двом дітям. Хай би Ігор ще рік-два вдома побув, - переконувала доньку Василина. - Мені ж на роботу треба ходити. І тато у дві зміни працює.

- Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого дітей залишають. Вони ж не грудні. Дімка - першокласник. А Неля через рік піде до школи.

- Ігор і тут заробляє непогано.

- А там буде ще краще. Мамо, це ж ваші внуки, а не чужі діти. Зрештою, ми не назавжди виїжджаємо.

Ліда з Ігорем подалися на заробітки. Василина залишилася з малими. Довелось нелегко. Діти хворіли. Особливо внучка. Василина то брала відпустки за власний рахунок, то відпрошувалася з роботи. Врешті розрахувалася.

- Дурницю ти зробила, Василино, - сказала сусідка, а заодно й подруга.

Як у воду дивилася…

…Ліда грошей передавала небагато. Аби дітям вистачило. Василина не раз пошкодувала, що погодилась на доньчину авантюру. Бо, фактично, жила на чоловікову зарплату.

Коли пішла до школи Неля, видатків стало більше. Василина пояснювала доньці, що потрібно здавати гроші то на те, то на се… Ліда обурювалася:

- Ми тут на житло заробляємо, а не на школу.

Порадившись з чоловіком, Василина вирішила шукати роботу. Влаштувалась в ательє неподалік від дому.

…Діти росли. Справи у Ліди з Ігорем ішли добре. Купили одну квартиру, другу. Здали в найм. Василина просила доньку і зятя повертатися. Вже майже дорослими стали Дмитро з Нелею. А вони й не збиралися.

- За копійки вдома гарувати? Ні! - Ліда була категоричною. - Мову вивчили. Легалізувалися. За роботу платять добре. Гріх все це залишати.

- Всіх грошей не заробите.

- Не читайте моралі, мамо. Вивчимо дітей, а тоді буде видно. Може, до себе заберемо, якщо захочуть.

- І в кого ти така вдалася?

…До лікарів Василина ходила тоді, коли вже справді притисне. На щастя, це траплялося рідко. Тому й не звертала уваги, що останнім часом швидко втомлюється, почувається зле. Гадала, минеться. Зараз у людей і тиск «скаче», і погода на мізки «тисне». Ще й магнітні бурі доконують. Та вже й не сімнадцятка…

Чоловік таки наполіг, аби обстежилася. Недуга виявилася серйозною. Лікарі наполягали на операції. А вона доволі коштовна. У подружжя таких грошей не було. І продати нічого. І позичити ніде. Та й повертати борги звідки?

За допомогою звернулася до Ліди.

- Зайвих грошей не маємо, аби дати. Навіть позичити нема з чого, - відповіла донька.

- Що ж мені робити?

- А чого ви, мамо, грошей не склали?

- Як? Де я їх мала взяти?

- Я ж вам передавала.

- Це були «дитячі» гроші, Лідо. І їх не завжди вистачало.

- Треба було менше цукерків дітям купувати.

Василина зрозуміла: помочі і співчуття від доньки не дочекаєшся. А час квапив…

До Терези зателефонував Василинин чоловік. Дружині нічого не сказав. Наперед знав: буде проти, аби турбувати племінницю. Тим паче, вона сина-студента вчить. І чоловіка, який на «мінімалці» сидить, утримує.

- Я попрошу тижневу відпустку, - сказала Тереза. - Думаю, господиня зрозуміє ситуацію. Відпустить. Трохи грошей маю. І якраз скоро зарплату отримаю. Усе й привезу.

…Операція минула вдало. Чоловік аж тепер зізнався Василині, звідки гроші.

Та дякувала племінниці. І кволим голосом обіцяла все повернути.

- Головне - набирайтеся сил. А гроші… Будемо вважати, що це мій подарунок. А подарунків не повертають.

- Ти ж стратилася, Терезо.

- Ще зароблю. Ви також колись допомогли мені.

…Коли Тереза повернулася до Італії, їй зателефонувала Ліда. Аби сказати, що материних боргів віддавати не буде.

А кажуть, жіночої дружби не буває…

…У теплий літній вечір подруги проводили Катерину закордон. Здається, відтоді минуло, бозна, скільки часу. А насправді лише двадцять років.

Катя завжди мріяла про Штати. Там жили її родичі. А тут життя дістало. Тому й не боялася вирушати у світ. Родичі попередили: у наших на початках нерідко трапляється «культурний шок». Це коли людина починає хотіти назад додому, не може їсти тамтешніх харчів, чути повсюдно чужу мову. Але Катерині це не дуже загрожувало. Вона ті «шоки» переживала вдома і великими порціями.

Катеринин чоловік - окрема «шокова» тема. Ледачий. Усім незадоволений: погодою, політикою, цінами…  Всіх навчав як жити, а сам, бувало, не міг викрутитися навіть з банальної ситуації. На роботах довго не затримувався. То керівництво погане, то платили мало, то праця важка.

- Шкода, що Ваську не можна здати в ломбард або в оренду, - жартувала Катя. - Хоча б якийсь толк був би.

А остання Василева витівка обійшлася Катерині надто дорого у моральному сенсі. Чоловік відмовився відпускати сина в Америку. Хоча запрошували Катю з Павликом. Мабуть, Васька образився, що його в Штатах не чекають.

Павлик плакав, просився. Але Васька був невблаганним. Ще й свекруха свою гривню кинула. Мовляв, Павло - єдиний внук, тому не дозволить його волокти на край світу. Грудьми ляже…

А Павлик, шморгаючи носом, заявив:

- Виросту і поїду до мами.

…І ось стоять троє подруг на літньому пероні. Ще кілька хвилин і Катя сяде у потяг. Потім - на літак. Летітиме через Францію. Квитка, до речі, купила родина.

- Це ж я Париж побачу! Аж не віриться. Дарма, що з ілюмінатора. Дівчата, я вам про все напишу. Це будуть великі й цікаві листи. Добре, що Інтернет придумали.

Подруги кивали головами, розуміючи, що великих листів може й не бути. Бо наші, виїжджаючи за кордон, мусять влаштувати своє життя. Звикнути до чужини. Їх закручує вихор досі незнаного, незвіданого буття. Треба прижитися, навіть маючи родину. Знайти роботу. На шиї там нікому ніхто не сидить. Тому з друзями-подругами на Батьківщині контакти бувають нечастими.

Проводили Катерину також її батьки і Павлик. Син тримав маму за руку. І мовчав. Навіть важко уявити, як страждав десятирічний хлопчик. Ніхто не втішав малого. Було б ще гірше…

Васька на вокзал не прийшов, бо в нього, начебто, дико болить голова. Насправді, не міг переступити через свою образу. Хоча, його, як і свекруху, хвилювало, чи висилатиме Катерина долари. І чи «Вестерн Юніон» насправді працює так бездоганно, як це рекламують.

- Шукай роботу, - наполягала перед від’їздом Катя. - А то допомагаєш кумові на будові за «дякую».

- Спробуй знайти щось путнє.

…Катині батьки втирали сльози. І подругам сумно. Але вони намагалися жартувати. Особливо над тим, як одягали Катерину до Америки. У магазинах ціни кусючі. Базарний варіант також не підходив. Виручив секон-хенд. Втішилися, коли знайшли блузку від відомого модельєра Оскара де ла Рента. Аж потім запримітили на рукаві малесеньку дірочку. Наталка її так майстерно зашила, що сам кутюр’є позаздрив би.

- Дівчата, я ніколи не думала, що так важко їхати далеко і надовго.

- Може, назавжди, - мовила Іванка.

В Катиних очах сльози.

- Все буде добре, - заспокоювала подругу Наталка.

- Як же я без вас, дівчата? - сумним голосом запитала Катя.

Їхній дружбі понад десяток літ. Виручали одна одну в «часи пік». Святкували «бабські празники». Допомагали глядіти дітей. Не дозволяли одна одній опускати руки, коли було непереливки…

Наталка дістала свій борговий список. Для жарту зачитала імена своїх кредиторів: Коля, Вася, Ніна, Саша… Звучало, як вірш. А Іванка продекламувала:

Хочу заміж за містера з віллою,

Щоб не жити у найманій хаті.

Можна авто і рахунок у банку,

А то ноги простягну від своєї зарплати…

- Поїзд Львів-Київ прибуває на третю платформу…

Катин батько узяв доньчині валізи і всі попрямували до тринадцятого (це ж треба!) вагона. Прощаються. Сміються і плачуть. Втирає кулачками сльози Павлик. Ніяк не хоче відпускати маминої руки. Іванка говорить щось про Чикаго і Нью-Йорк. Про те, як колись всі зустрінуться на Маямі. Наталка гладить світле Павликове волосся. Цього разу він не пручається.

Катя поїхала. Її батьки залишилися чекати матрису, аби добратися додому, до села. Іванка, Наталка і Павлик побрели до тролейбуса.

- Правда, мама колись забере мене до себе? - порушив сумну мовчанку малий.

- Аякже! - хором відповіли Наталка з Іванкою.

Подруги привели Павлика додому. Двері відчинив похмурий Васька.

- Що, поїхала? - запитав.

- Полетіла! - випалила Іванка, яка Ваську терпіти не могла. - Міг би провести рідну дружину.

- Можна подумати, вона дуже сумує за чоловіком, - втрутилася в розмову Василева матір.

…Згодом Наталка провела закордон Іванку. Потім Катя забрала до Штатів Павлика. Розлучилася з Василем.

У рідному місті залишилися Наталка. В останні роки якось не випадало  зустрітися утрьох. Коли зі Штатів прилітала Катя, не мала змоги приїхати додому з Європи Іванка. І навпаки.

…Захворіла Наталка. Подругам нічого не сказала. Не хотіла турбувати. Самотужки шукала гроші на операцію. Ледве половину нашкребла. Наталчин благовірний працював у Польщі. Там запізнався з новою пасією. Тепер Наталка ні заміжня, ні розлучена…

- Нечипоренко, - з порога мовив лікар, - готуйтеся до операції. На початку наступного тижня…

- Яка операція?! - перебила Наталка лікаря. - Ми ж лише вчора про це говорили. У мене грошей недостатньо.

- Ваші сестри заплатили.

- ???

Із-за спини лікаря показалися… Катерина з Іванкою.

- Мамо, я все поясню, - винувато опустила очі донька Люда. - Це я розповіла про твою хворобу і…

- Ну, привіт, партизанко! - кинулась обіймати Наталку Катя. - Чому ж ти мовчала?

- Ви надовго приїхали, дівчата?

- Поки тебе на ноги не поставимо, - кивала пальцем Іванка.

- Коли ж я вам борги поверну?

- Наталю, ти про що? Які борги?! Ми просто допомогли.

…Наталка поправлялася після операції. Катерина з Іванкою щодня навідували подругу.

- Які славні у вас сестри, - сказала нова Наталчина сусідка по палаті, коли Катя з Іванкою вчергове прийшли до лікарні. - Але ви зовсім не схожі одна на одну.

- У нас душі схожі, - відповіла Іванка. - Подруги ми… Давні.

- Добре, що не сказала - древні, - пожартувала Катя.

- А мене завтра виписують, - з радістю повідомила Наталка. - Дівчата, що б я без вас робила? Це ж ви ради мене з місця зірвалися. Потратилися…

- А кажуть, жіночої дружби не буває, - сказала сама до себе сусідка по палаті.

- І щоб ти, Наталю, звідси вийшла зовсім, як нова, - сюрприз! Обновка від Оскара де ла Рента! - мовила Катя. - Пам’ятаєш мою блузку з «секонду» від цього кутюр’є, на якій ти дірку зашивала? Щасливою вона для мене виявилася. Хай і тобі щастить…

Ішла мимо…

- Чула, Катю? Стефко зі своїм іспанським коханням приїхав, - принесла новину сусідка-всезнайка. - Може, до сина навідається.

- А він його чекає? Степан Остапом роками не цікавився. Відколи розлучилися. Та й кохання в нього не іспанське. Вона заробітчанка з сусідньої області.

- Навіть на синове весілля не покличеш? Батько все-таки.

- Коли Остап вступав на навчання, я хотіла попросити допомоги  в Степана. Як ти кажеш, батько все-таки. Але не знала номера його телефону, бо змінив. В його матері запитала. І що почула? Степан мені вже не чоловік, вона - не свекруха. Я не повинна лізти в його життя.

- Буде мати про що наше містечко пліткувати, якщо Стефко сина не благословить.

- Коли мені було важко самій сина на ноги ставити, нашому містечку було байдуже. І, знаєш, Лідо, якщо Остап хоче кликати «все-таки батька» на забаву - я не буду перечити. От тільки, чи «кохання» відпустить?

Ліда пішла додому, а Катерина ледве тамувала сльози. Вона знає багато сімей, де чоловіки на заробітках, але від дітей та дружин не відрікаються. А якщо вже знайшов Степан в Іспанії своє «кохання», то хіба це заважало про сина пам’ятати?

Думки порушив стукіт у двері. Максим. Колишній однокласник.

- Мимо йшов, - виправдовувався, - думаю, вступлю. Ти ж Остапа жениш. Може, поміч потрібна.

Катерина знала: «йшов мимо» - відмовка. Максим ще зі школи закоханий в неї. І тепер, коли він удівець, а вона - розлучена, в чоловіка з’явилася надія.

Покійна Тамара так і не змогла народити Максимові дитину. А коли почала хворіти, глядів її, наче маленьку. Інколи, щоб утекти від сумної реальності, Максим «ішов мимо» Катиної хати. Запитував, чи треба щось допомогти. Або просто побалакати.

- Шкода, що такому доброму чоловікові не пощастило, - хитала головою Ліда. - Його Тамара вже майже з ліжка не встає. А він і вдома раду дає, і на роботі. Ще й збоку заробляє. А мій…

Ліда на людях завжди на чоловіка нарікала, хоча й не було за що. Каті по секрету зізналася: аби не заздрили, бо з поганого ока життя може спаскудитися. В Лідиного Миколи руки золоті і характер. А ще - талант терпіти Ліду, якій ніхто не вгодить.     

…Остап таки вирішив запросити батька на весілля. Щойно відчинив хвіртку - назустріч поспішила баба Євка.

- Чого прийшов? Грошей просити? Нема в батька…

- На весілля просити, а не грошей, - перебив невдоволену Євку онук.

- А-а-а, - полегшено зітхнула . - Зараз покличу. Зачекай тут.

Хлопцеві й на думку не спадало, що проситиме рідного батька на своє весілля на подвір’ї.      

- Не знаю, чи прийду, - опустивши очі мовив Степан. - Та й матір твоя не рада мене бачити. І грошей на дарування нема. В Наталки… дружини моєї, двоє дівчат. Одна вчиться в коледжі, друга школу закінчує. Навчання коштує дорого. І одягатися хочуть модно. Думаєш, нам легко ті євро даються? І мамі, ну, бабі Євці, мушу якусь копійку дати. Котла нового треба. А Наталка в село після Іспанії повертатися не бажає. Збираємо на квартиру в місті. І дівчатам житло здалося б. Ти вже вибач, що так вийшло. Але я тебе вітаю. Радий… А як там мама?

- Нормально. От тільки вчинив ти з нею… сам знаєш як…

- Я казав їй, аби їхала зі мною на заробітки. Відмовилася. Тебе не хотіла залишати. Та й мене відпускала неохоче. А що тут заробиш? Там і зустрів Наталку. Розрадою стала на чужині. Ти вже дорослий, все розумієш. А мама, до речі, нікого собі не знайшла? 

- Маєш на увазі «розраду»? Ні. Бувай, тату! І… не треба було виправдовуватися.

…Недільного надвечір’я Максим знову «йшов мимо» Катиної хати. Оглянувся, чи не видно всюдисущої Лідки. Чоловікові не хотілося, аби про Катю пліткували. Постукав у двері.

- Остапа нема? - запитав.

- У тебе справи до нього? Він на день народження пішов. До Юрка Сидорчукового. Це Остапів кращий друг. Старшим дружбою на весіллі буде.

- От і добре, що ми… самі… Ні-ні, ти нічого такого не подумай. Я поговорити хочу. Точніше… Словом, тримай…       

Максим простягнув Катерині конверта.

- Це що?

- Гроші. На весілля. Я не бідний. Працюю. А самій людині скільки треба? От я й подумав… Тобі, так би мовити, матеріальна допомога знадобиться. Ти тільки не відмовляйся. Я від щирого серця…

- Я не можу взяти від тебе гроші, Максиме.

- Вважай, це подарунок. Колишній однокласниці. Дівчині, яку я досі… Тобто, твоєму синові… Катю, я…

Не договоривши, Максим швидко вийшов з хати.

Спантеличена Катерина стояла, наче вкопана. А потім гадала: розповісти Остапові про нинішню пригоду, чи ні. Також на думці вертілася зустріч сина зі Степаном - Остап усе їй розказав. І шкільні спогади…

Катя завжди подобалася Максимові. Їх навіть однокласники дражнили нареченим і нареченою. Максим пішов до армії. Вона вчилася в обласному центрі в технікумі на кондитера. А Степан працював водієм у керівника хлібозаводу в їхньому містечку, куди Катя попросилася на практику. Так і познайомились.

Коли хлопець запропонував їй заміжжя, Євка, Степанова матір, не була в захопленні. Вважала, що її синові, який «возить начальника», годилася б краща «партія». Бо торти і пляцки пекти повинна вміти кожна порядна господиня. І не обов’язково цьому в технікумі вчитися.

Степан не був поганим чоловіком. Катю не ображав. Остапа любив. А свекруха завжди підтрунювала, мовляв, вбрала тебе Катька в спідницю. Кроку без неї не ступиш. Дитині за няньку.

Катині батьки збудували хату молодим. Це, здавалося, ще більше розізлило свекруху.

Сутужніше стало, коли захворів Катин батько, а Степан втратив роботу. Перебивався тимчасовими підробітками. Трохи таксував, але в містечку багато не заробиш. Тоді й вирішив податися закордон. Катя була проти. Свекруха - навпаки, напучувала, аби їхав. Чула: там такі грошиська товчуть… Навіть до місцевої ворожки ходила, аби допомогла відірвати Степана від Катьчиної спідниці і випровадити в світ. Поїхав. І знайшов там «розраду»...

Коли вперше повернувся додому, Катерина відчула: змінився чоловік. Наче сторонитися її почав. Думала, через те, що не бачилися довго. А наступного року розлучилися. Обіцяв синові допомагати. Але довелося дбати про Остапа самій…                             

…Катерина таки розповіла синові про дивний візит Максима.

- І що з цим робити? - кивнула на конверта з грішми. - Повернути треба. 

- Образиться. Він же не байдужий до тебе, мамо. Тітка Ліда мені шепнула.

- Ну, Лідка! Ну, пліткарка…

- Узагалі, дядько Максим не погана людина. Якось йому треба буде віддячити. 

…На синове весілля Степан не прийшов.

Після забави молодята поїхали у весільну подорож. А Катерина зібрала сумку смаженого і вареного й подалася до Максима. Постукала у двері:

- Ішла мимо, вирішила вступити…