Життя щось придумає…

Він намагався знайти у доглянутій вишуканій жінці щось від колишнього дівчиська. Тепер замість «хвоста» вона носить коротку зачіску. Змінила колір волосся. Колись терпіти не могла шаликів. А зараз на ручці її сумки красується шалик кольору морської хвилі. І це зовсім не дисонує з діловим стилем. Навпаки, цей романтичний штрих надає її образу безтурботно-елегантного шарму. Він немов підглядав за нею, боячись зустрітися із знайомим поглядом…

…Тоді, понад два десятки років тому, весна була ранньою. На ринках і тротуарах підлітки й дорослі продавали підсніжники. Біля зупинки з букетиком первоцвітів стояла симпатична дівчина. Вітер розвівав її волосся. Сонце лоскотало очі. Вона смішно мружилася і, здавалося, відганяла рукою нечемні сонячні промінці.

- Скільки коштують ваші квіти? - запитав Назар.

- Я їх не продаю.

- Шкода…

- Ой, та довкола стільки продавців, - засміялася.

Він не знав про що говорити із незнайомкою і не хотів її залишати. З-за повороту показався автобус. Чимала юрба заметушилася. Дівчина обережно поклала букетик у сумку.

- Зачекайте! - торкнув її за руку. – Автобус уже майже переповнений. Ваші квіти… Давайте, я вас підвезу. Он моя автівка, - вказав рукою на припарковану легківку неподалік.

- Ні-ні… Я можу й пішки…

Він таки переконав дівчину, що їхати краще. Його пасажирку звали Танею. Живе в райцентрі неподалік. А тут мешкає тітка, до якої Таня часто приїжджає в гості.

Назар узяв слово з дівчини, що вони зустрінуться. Він зможе приїжджати до її містечка - це зовсім недалеко.

Дні і час побачень завжди призначав Назар, посилаючись на роботу і часті відрядження… Коли ж Таня приїжджала до тітки, йому майже ніколи не випадало бути вдома.

Їй хотілося познайомити коханого зі своїми батьками, тіткою. Віджартовувався:

- От закінчиш училище, тоді й нагода буде зустрітися.

Перед самим закінченням навчання Таня радісно повідомила Назарові:

- У нас буде дитина.

Не помітила, як він змінився на обличчі. Можливо тому, що миттєво опанував себе.

- Таню, дівчинко, я не хочу тебе хвилювати, але… Мені «світить» тривале відрядження. Це дуже важливо для мене… для нас… Навідаюся при першій же нагоді. Обіцяю…

Поспішив до автівки. Стиснув руками кермо. Більше сюди ні ногою. Добре, що Таня майже нічого про нього не знає. І машину якраз вчасно запропонували поміняти на нову. А в спальному районі, де живе її тітка, він не буває. Нема потреби.

…Вона чекала звістки від Назара місяць, другий… Врешті зізналася про вагітність батькам. Ті вчинили неймовірну бучу. Мовляв, що подумають про молодшу сестру? Скажуть, така ж повія, як і старша. Як з цим соромом жити?

- Збирай свої манатки і йди куди хочеш. У нас є тільки одна донька, - злісно сказав батько й грюкнув дверима.

Увечері заплакана Таня стояла зі своїми пожитками перед дверима тітчиної квартири.

- Ти, головне, дурниць в голову не бери, - заспокоювала тітка. - Я добре знаю свого брата. Колись моїх кавалерів розганяв. Всі йому не подобалися. Скандалив. Одного навіть побив. І що з того вийшло? Я в старих дівках залишилася. А тепер ще й насміхається. Одна кімната - не апартаменти, але якось помістимося. І досить ридати. У тебе є я. Потім буде дитинка. А потім… Життя щось придумає…

…Із дверей пологового будинку Таня вийшла майже одночасно із сусідкою з палати навпроти. Вони й народжували в один день. У Тані - хлопчик. У Вікторії - сусідки - дівчинка.

Тітка приїхала за Танею на таксі. Поруч стояло ще дві автівки. Біля них… Назар з букетом і якісь люди з квітами та шампанським. Таня усміхнулася. Як же він довідався, що вона народила і її з маленьким сьогодні виписали? Вони зустрілися поглядами. Назар глянув на Таню розгублено-перелякано. І… рушив назустріч Вікторії.

…Життя щось придумає… Таня згадувала тітчині слова, коли вступила заочно вчитися до інституту в сусідню область. І коли їй запронував заміжжя вдівець-викладач.

- Але ж він старший за мене майже на цілу двадцятку літ. І дітей у них з покійною дружиною не було, - ділилася своїми тривогами з тіткою. - Хоча б Тарасика любив…

…Таня жодної секунди не пошкодувала, що вийшла заміж за свого «професора». Так тітка жартома називала чоловіка племінниці. Він Таню кохав і шанував. Допомагав робити кар’єру. А Тарасові - стати кращим учнем у класі. Ніхто й не подумав би, що Тарас не його рідний син.

Тітка якось не витримала і розповіла братові та братовій, щоправда, без подробиць, про Таню. Мовляв, живе гарно, має престижну роботу, люблячого чоловіка і розумника-сина. Але батьки не зраділи.

- Ти, того… Нікому про Таньку не кажи, - невдоволено промимрив брат. - Люди думають, що в світи подалася, то хай так і буде.

…Вона приїхала у складі «гуманітарної» делегації. Серед запрошених на зустріч із гостями з сусідньої області був і Назар. Він упізнав Таню. Тетяну Федорівну. Хотів підійти, поговорити. Хоча… про що? Його любовні походеньки таки зруйнували сім’ю. Вікторія його виставила з квартири. Донька дорікає, що проміняв її з матір’ю «на чужі спідниці». Тесть доклався, аби не дісталася «хлібна» посада.

Вони зустрілися під час перерви. Спершу очима. Потім пішли назустріч одне одному.

- Радий за тебе… За вас, Тетяно… е-е-е… Федорівно, - мовив першим.

- Дякую, Назаре.

- А як…е-е-е… наш?..

- Мій син? Золота дитина!

- Радий, радий… І ти… ви гарно виглядаєте. Може б нам по горнятку кави після засідалівки випити?

- Не можу. Тітка чекає. Та й каву люблю пити зі своєю сім’єю чи з друзями.

- А моє особисте, як кажуть, дало тріщину. Я шкодую, що…

Вона торкнулася Назарової руки, як колись він її на зупинці, й тихо мовила:

- Життя щось придумає…

Шматочки щастя для сірої Мишки

Вітрина дорогого магазину лукаво дивилася на «давно не в моді» Настине пальто, спідницю «в клітинку» і вив’язаний з двох старих «новий» светр. Настя завжди зупинялася біля цієї вітрини. Взятися на ручку дверей не наважувалася, бо магазин їй видавався іншим світом, у який лячно ступити.
Жінки виносили звідти запахи дорогих парфумів і речей, гарні коробки. Власниці обновок здавались Насті холодними й байдужими.
Особливо подобалась вітрина увечері. Яскраве світло струменіло теплом. Воно дивними тонами лягало на обличчя покупців і з них зникали байдужість та холод.
Магазин біля зупинки. Тому на Настю ніхто не звертав уваги. Стій, скільки заманеться. Додому після роботи дівчина не поспішала - за порогом на неї чекає самітність.
… Не гріло пальто «давно не в моді», холодом пронизував жаль до себе, а вечірній час нагадував: пора додому. Нічого з порожніми кишенями задивлятись на дорогі речі. Проте ноги немов приросли до асфальту. Настя подумки одягалась у стильний рожевий костюм. Приміряла такого ж кольору черевички. Щойно їх міряла манірна блондинка, але чомусь не купила. О, цей пронизливий вітер… А шалик, що на манекені, мабуть, м’який і дуже теплий. Вiн зараз такий доречний…
- Вам це подобається? - зненацька почула Настя.
- Що?!
- Речі в цьому магазині вам подобаються?
Насті здалося: їй перебили чудовий сон, у якому вона була щасливою. Глянула на того, хто осмілився повернути на грішну землю. Дівчині стало неприємно. Цей незнайомець вивідав її таємницю. Він був схожим на злодія.
- Так дивляться на своє минуле. А, може, на майбутнє, - не вгавав.
Настя не дозволяла собі спогадів про минуле. Хоча, цей магазин, лукава вітрина… Три роки тому тут висіла вицвіла вивіска «Закусочна».
- Вам холодно?
Настю ніхто не запитував, холодно їй чи спекотно, добре чи зле. Здавалося, світ відгородився від неї, а, може, вона відгородилася від світу.
- У вас трапилось нещастя?
… Настя хотіла бути щасливою. Потім зрозуміла: щастя - примара, яку вигадують такі, як вона. А потім за це розплачуються, бо після зневіри і розчарування приходить біль. Вiн змушує копирсатися у минулому, даються взнаки дитячі образи, дратує нинішня невлаштованість. Дитячі образи Настю дістають чи не найбільше. Про своє дитинство може розповісти лаконічно: нічого не мала. А ще весь час крутиться в голові запитання: чому?
… Незнайомець з цікавістю розглядав Настю. А вона приміряла на себе оте «чому?». На фоні цієї уявної незграби тьмяніли розкішні сукні, втрачали блиск дорогі прикраси, ставало тісним і мульким вишукане взуття.
… Він зустрічався з багатьма жінками. Вони не були схожими на мишку-незнайомку. Це були розкішні дами, які знали собі ціну. І він знав скільки вони коштують. Кожен флірт спустошував гаманець. Його гроші, наче пісок, сипалися крізь забаганки чергової пасії. Розумів: слова вдячності цих жінок - фальшиві.
Звернути увагу на незнайомку змусив її погляд, яким роздивлялася вітрину дорогої крамниці. Такі очі подобаються художникам і поетам. У юності за такі очі він пішов би на край світу. А тепер?..
Настя розглядала, радше, вдавала, що розглядає вітрину. А він розглядав її. Якби побачили цю картину його друзі чи якась із «коханих жінок», подумали б: захворів. Його смаки, статки, стиль життя і… якась сіра мишка. Він довго не наважувався підійти до неї. Знайомитися з «такими» жінками не вмів.
… Настю до сих пір боліло, що мати ніколи не хвалила її за гарні оцінки, не поспішала справляти обновки, не цікавилася, що робитиме після закінчення школи. «Станеш повнолітньою - розміняю квартиру, дам тобі кімнату й живи. Ти зруйнувала мою долю, бо не знаєш, що означає бути одинокою матір’ю…». Такі монологи Настя слухала майже щодня. І вкотре запитувала у себе: чому?
Мати помешкання розміняла. «Тепер ти доросла, - сказала, - турбуйся про себе сама».
Настя пішла працювати у дитсадок нянею. Маленькі непослухи стали для неї великою веселою сім’єю. Згодом заочно вступила до вузу. Поміняла садочок на більш оплачувану роботу у заможних людей.
- Перепрошую…
Незнайомець знову перервав Настині думки. Продавці уже зачиняли крамницю.
- Цей магазин є для вас чимось особливим?
- Мені потрібно йти, - відповіла.
- Можна, я з… вами?
- Куди?
- Просто так. Проведу вас. А за це ви скажете своє ім’я.
- Настя!
- Анастасія… Гарно… Дівчині з таким іменем личить одяг з цього магазину.
Він картав себе за банальність. Подумки висміював своє «залицяння». Не знав, що їй ще сказати. Його «дорогі» жінки, почувши слово «магазин», впадали в ейфорію. А мишка… Їй байдуже.
- Ось мій дім. Добраніч. Дякую, що провели.
Він добряче промерз. Треба було підвезти її на авто. Хоча, вона, мабуть, у нього не сіла б.
Злився на себе, мишку, на весь світ. І знав: завтра знову приїде на це місце. 
Настя думала про вечірню пригоду. Що цьому чоловікові від неї потрібно? Він не з тих, хто захоплюється такими, як вона. Вирішила завтра не зупинятися біля вітрини. І післязавтра…
Три дні марудив холодний дощ. З роботи Настя їздила тролейбусом. Крамничка мило усміхалася освітленими вітринами. Настина зупинка була наступною.
На четвертий день йшла додому пішки.
- Зачекайте, Анастасіє! Чому ви так швидко пробігаєте біля свого улюбленого магазину?
- Дайте мені спокій!
- Не ображайтеся. Послухайте…
І не давши часу на заперечення, почав розповідати. Це скидалося на сповідь. Так, він ніколи не зустрічався з такими дівчатами. Його вабили інші жінки. Але згодом відчув: від цих зустрічей в душі порожньо. Змінюються жінки, минають роки, а нічого не залишається. Йому набридло солодкаво-примхливе: «Котику, я тебе чекаю». Настю побачив випадково. Інколи купує дещо в цій крамничці. Чомусь звернув на неї увагу. На погляд… Про себе нарік її Мишкою. І був упевнений: вона ніколи не назвала б його Котиком.
- Ви навіть не сказали, як вас звати.
- Артем! Анастасіє, розкажіть мені про себе.
- Нічого не мала.
- Що?
- Пробачте. Думки вголос. Моє життя… просте, звичайне…
Над вечірнім містом закружляв перший сніг. Настя, як у дитинстві, підставила долоні для сніжинок.
- Задумайте, Артеме, бажання. Воно обов’язково збудеться. Це ж перший сніг.
- А ви вірите?
- Хотіла б…
- Я вже задумав.
Його бажанням була ця дивна дівчина, яку прагнув зробити щасливою. Але спершу повинен навчитися цього. Сірій Мишці потрібно дарувати щастя  маленькими шматочками, вона ж бо не схожа на його колишні киці. Ще у переліку бажань - сім’я, діти…
- Анастасіє, у нас… у вас буде все чудово.
- Що?!
- Думки вголос.
Крамничка дивилася на Настю великими здивованими вітринами…

Листи до ранкової кави

Олеся востаннє обвела поглядом помешкання, в якому жила з уже колишнім чоловіком. Знала, що шкодуватиме за кількома втраченими роками і за краєвидом за вікном.
Коли благовірний ішов на роботу, Олеся готувала собі міцну каву, і стоячи біля вікна, смакувала гіркий напій. Безмежне поле, високе небо, далекий горизонт і тиша у квартирі. Це заспокоювало. А увечері знову починалися традиційні безпідставні докори, порівнювання з іншими, звичайно, достойнішими, жінками...
Перед тим, як назавжди зачинити за собою двері квартири колишнього чоловіка, Олеся підійшла до вікна. Попрощатися з полем і небом. «Ти щось забула? - почулося за спиною. - Чи, може, хоча сльозу видушиш? Нормальні жінки так не йдуть».
Жінки не йдуть від нормальних чоловіків, хотілося сказати. Передумала.
«Такі, як ти, приречені бути самі. Думаєш, твої впертість і гордість комусь потрібні? І, взагалі, ти була великою помилкою мого життя», - знову кинув у спину колишній.
Олеся поклала на стіл уже не свої ключі. Такої порожнечі в душі давно не було. «То ти справді не забереш кухонних меблів? Я...». «Не заберу!» – мовила спокійно і переступила поріг уже чужої квартири.
... На вечірку йти не хотілося. Олеся розуміла, що Катя ображатиметься, десяток разів буде телефонувати. Катерина гарна подруга, все розуміє. І вечірку затіяла, щоб витягнути Олесю «на люди».
Сердито задзеленчав телефон. «Ти де? - шаленіла Катя. - У мене гості голодні. Я їм локшину на вуха вішаю, мовляв, краща подруга на роботі затримується. Мусимо зачекати. Словом, так: якщо не прийдеш - забудь назавжди про моє існування!».
Катерининих гостей Олеся знала. Крім одного. «Хто це?» - запитала. «А, товариш із-за кордону. Із Штатів. Його привели Кузьменки. Якийсь їхній родич. Не був у краї сто років. Нарешті вибрався. Могли б попередити, що не самі прийдуть». «Катю, не страждай. Вже й так тарілок на столі ніде ставити. У них там усе скромніше». «Це в них. А нас - по-іншому...».
Олесі випало сидіти поруч із товаришем із-за кордону. Упереміж україно-англо-російською підтримували світську бесіду. У товариша свій невеличкий бізнес, гарна родина. Наступного разу привезе до краю дружину. «А ваш чоловік на роботі?» - поцікавився новий знайомий. «У мене його немає!», - відповіла. На цьому розмова про особисте була закінчена. Перейшли до політики...
За роботою і клопотами Олеся не згадувала про вечірку, аж поки до квартири вихорем не влетіла Катерина. «Ти пам’ятаєш родича Кузьменків? Так ось, Кузьменчиха у мене попросила твою адресу». «А хіба вона її не знає?» «Та, ні, не домашню. Електронну. Тобто, адресу попросив її родич зі Штатів. Він хоче тебе з кимось познайомити. Чекай листа!». «Катерино, я листи від незнайомих адресатів не читаю. Ще вірус хтось пришле». “Олесько, гіршого віруса за твого колишнього немає і бути не може. А все решта - дурниці!».
Послання із-за океану прийшло суботнього ранку. Через енну кількість вибачень далекий і невідомий Тім просив прочитати його листа і, по-можливості, дати відповідь. Запевняв, що йому дуже сподобалися фотографії з нашого уікенду і розповіді друга про Україну. Оповів про себе і свою родину до сьомого коліна. Похвалив український народ за здобуття незалежності від Росії. І поставив півтора десятка різноманітних запитань. А кажуть, що американці позбавлені емоцій!
«Ти мусиш відписати! - категорично заявила Катерина. - І жодних - не буду та не хочу!». Катя з упертістю настирливого ревізора контролювала процес листування.
Олеся отримувала листи щоранку. Тім виявився великим романтиком, не дивлячись на свої далеко поза сорок. Він умів гарно про все розповідати. Олеся смакувала цими посланнями разом із своєю ранковою кавою. І коли одного разу не побачила чергового листа, засумувала. Навіть настрій пропав. Лист прийшов увечері. Тоді й Олеся тоном ображеної дитини написала: «Тім, моя ранкова кава не мала гарного смаку. Бо чомусь запізнився твій лист...».
І знову була енна кількість вибачень і обіцянка: листи до ранкової кави будуть обов’язково!
Олесі це листування нагадувало гру. Вона розповідала незнайомому чоловікові про себе, своїх друзів, роботу. А Тім влаштовував їй заочні мандри у найцікавіші місця своєї країни. Вона вже звикла, що кожного ранку прочитає традиційне: як твої справи? Як твій настрій? І побажання гарно провести день. А ще Тім висилав музичні файли - записував свою гру на фортепіанно. Бетховен, Бах... Від цього Олесина ранкова кава набирала особливого аромату. Цей запах нагадував забуте почуття... Олесю це бентежило. Вона пам’ятала слова колишнього благовірного: «Такі, як ти, приречені бути самі».
«Катерино, нічого з цих гарних листів не вийде, - сказала якось подрузі. - Хоча я вдячна і Кузьменкам, і їхньому американському родичу, і Тіму, і тобі. На душі трохи стало світліше. Поменшало образ. Це є справді гарна гра. Схожа на казку. Але пора повертатися до реальності. Ці ранкові послання... Розумієш, я почала звикати до них. А коли вони перестануть приходити, буде дуже боляче...».
«Олесю, не драматизуй ситуацію, - як завжди пішла у наступ Катька. - Твоєму колишньому треба писок натовкти. Через нього свою долю обминеш. Інша жінка мала б за щастя отримувати такі листи, а не чути кожного Божого ранку: «Гей, ти, моїх шкарпеток не бачила?!».
Якось увечері дався чути колишній: «Олесько, до тебе якась Надя телефонувала. З Італії». «І що ти їй сказав? Дав мій новий номер телефону? Це - моя шкільна подруга». «А що, я зобов’язаний давати твій номер телефону? Я сказав, що тут така ніколи не жила».
Через півгодини телефон обізвався знову. «Чого йому ще потрібно?», - спередсердя вигукнула сама до себе Олеся.
«Привіт! Як справи? Як настрій?..» - запитував Тім.
Більшої половини сказаного Олеся не зрозуміла. Чужа мова, хвилювання... Тім запитував, які квіти вона любить. Це ж треба було сказати - жовті троянди. А ще говорив, що збирається приїхати в гості. «Тебе зустріти?» - запитала. «Ні, я сам тебе знайду!» - відповів. «Коли?» «Це - сюрприз. Ти мені пробачиш?». «Я люблю сюрпризи. І твої листи до кави». «А я люблю твоє ім’я і твою дивну країну!»
«Катерино, ти уявляєш, Тім хоче приїхати. Але я не готова його зустріти. Тобто… Я боюся... Я...». «Олесю, він твою адресу знає? Знає! А як добратися з аеропорту - це його клопіт. Не в джунглях живемо. Наших жінок в італіях, іспаніях, португаліях також ніхто не зустрічає. І що, не дають собі ради?!».
... У суботу надвечір у двері Олесиної квартири несміливо постукали. Напевно, сусідська Наталя з черговим домашнім завданням. Батьки не пускають дитину на вулицю, поки не зробить уроків. «Заходь, Наталочко!». Стукіт повторився. Олеся відчинила двері. Спершу переступив поріг... величезний букет жовтих троянд. А за ним... «Привіт, Олесю! Як справи? Як твій настрій? Я - Тім. Я маю тобі сказати... я маю тебе запитати... Я приїхав сказати, що я тебе знайшов...».

Пророк

У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.
…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:
- Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
- Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти - розумна.
Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється - не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних - багатих, із багатих - бідних. Змінює світ. Людей. Зиму - на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
- Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, - жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали - сотня, інші - більше.
- Час завжди буде у помочі тобі, мала, - казав дід  Олесі. - Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
- Навіщо тобі стільки науки? - дивувалися в селі. - Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, - здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. - Час виправить все…».
Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
- Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.
- Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, - насміхалася Наталка, перша дівка на селі.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
- Не смій! - з притиском мовив батько.
- Не смій! - повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
- Олесю, яка твоя найбільша мрія?
- Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.
- Ти звідки знаєш все це?
- Читала…
- До завтра! - сказав розгублений хлопець.
- Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор - директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники - за хороше ставлення.
- Стара дівка Олеська. Двадцять сім - не сімнадцять, - пліткувало село.
- Молода, а справу знає, - з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.
- Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
- Мені не…
- Він принесе вам щастя. І не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
- Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, - не вгавало дівча.
- Хочу до Венеції, - мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
…Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи - усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь - чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.
- Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
- Я таки знайшов тебе, - перед нею стояв… директор, Ігор Миколайович.
Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
- Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я хотів… Не встиг… Не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції… 
- Який гарний сон, - усміхнулася Олеся.
- Це я. Ігор! Це - не сон!
На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:
- Твій час, час, час...