Вона була Його літом. Він був вітром. Була для Нього теплим сонцем. А Він – Її світом… Була Його Музою, була коханою…
…Вона відлетіла у засвіти з птахами в час раннього падолисту. Залишила Його в самоті й тиші. Зі смутком, скрипкою та незіграними мелодіями…
…Казали: їхнє кохання благословив Всесвіт. Вони були щасливі. І в горі, і в радості. Бо різне траплялось, багато пережили…
…Маестро узяв до рук скрипку. Тремтлива мелодія полинула у світ крізь прочинене вікно… Очі застелили сльози. Боляче… Він грати не може…
…А, бувало, грав своїй Долі, коли було сумно. І коли було щемливо-радісно. Коли співало серце. І коли душею стікали сльози…
…Скрипка чекала, коли Маестро знову торкнеться струн.
…Кохана прийшла в Його осінній сон. Така гарна. Молода. В сукенці з ніжно-голубими блаватами. У тій, в якій зустрів Її вперше.
– Зіграй мені осінь, – прошелестіла тихенько, торкнувшись поглядом душі.
Щойно розвиднілось, узяв скрипку, пішов грати у парк, аби не будити сусідів. Імпровізував… Мелодія злетіла в Небеса. Тремтливим сонячним промінням усміхнувся заспаний ранок. Опалим листям пробігся вітер й зупинився, зачудований музикою.
…Він грає і досі своїй Коханій. Ранками у сонному парку. Його слухають ангели. Подумки спілкується з Часом…
…Падають звуки, немов осіннє листя. Він грає спомини, смуток та любов Тій, що була Його теплим сонцем, літом. Що стала Його сивиною, Його журбою, Його осінню…
(Ілюстрація з інтернету).
