Були брат і сестра...

Братик Степанко та сестричка Любава. Так їх в селі називали, коли були дітьми. Степан був для Любави старшим братом і нянькою. Доглядав малу, коли батьки були на роботі. Катерина на фермі дояркою працювала. Остап був трактористом.

Трохи дивне для їхнього села ім’я також вибрав Степан. Десь почув. Сподобалося. Коли маленька народилася, Степан уже був другокласником.

Характери в брата й сестри були різні. Степан - спокійний, добряк. Любава - гостра на язик, запальна. Що її - те її. Якщо хтось пригощав дівчинку смаколиком, з братом не ділилася.

- Це тобі треба було хлопцем народитися! - сварила матір Любаву. - За що ти знову штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти… Скоро його батьки гніватися почнуть.

Дівчина відповідала мовчанням. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився…

Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.

- Яка ж ти досада! - шпетили Любаву. - Що з тебе виросте?

Єдине, що втішало, Любава добре вчилася.

…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала брата на кпини:

- Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.

- Нічого ти не тямиш, - захищав свою професію Степан. - Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…

- Досить, досить… Бо скоро договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.

- Звісно, вміють. По-своєму…

Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов У селі казали: надірвався від роботи. Господарку вибудував. Гарував і вдень, і вночі.

Катерина тужила за Остапом. Добрим був. Навіть словом не зобидив. Через тугу почали дошкуляти болячки, які причаїлися до пори, до часу. А тут ще й колгосп «розвалився». Ферму почали розтягати.

Змарніла, зовсім подалася Катерина.

- Степане, синку, пильнуй за Любавою, - просила. - Ти знаєш її натуру. Якщо треба - спини. Коли треба - допоможи. Ти ж старший. Та й собі дівчину знайди. Одружися.

- Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…

- Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?

- Обіцяю…

Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить. То грошей.

Якось завела розмову:

- Чула, ти з Оксанкою Марковою почав зустрічатися. Та вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?

- З нашого села багато хто в місті працює. То й що?

- А те, що її наші хлопці оминають. Бо на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.

- Звідки ти знаєш?

- Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.

- Справді?

Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана дівчина. Він одружиться. Приведе її до батьківської хати. І дбатиме не про неї, Любаву, а про свою дружину.

- Ні, ні! - мовила сама до себе. - От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.

То ж з Оксаною в Степана не склалося.

Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, мовляв, Ніна не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя Степана поважала. І за його доброту. І за те, що худобині, коли треба, допомагав. Шкодувала, що без батька-матері залишився.

- Плітки то все, - махнув рукою Степан.

- Не знаю, не знаю… Дуже ти довірливий. А кажуть…

- От і запитаю Ніну, що кажуть.

Степан завів з дівчиною мову про завклуба, коли в тої настрій був на нулі. Від районного керівництва за щось перепало.

- А я не думала, що ти всякі дурниці слухаєш! - випалила у відповідь. - Тихий, добрий… Та всі однакові. Правду кажуть: в тихому болоті…

Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася:

- Бачиш, братику…

Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.

- Степане, я заміж виходжу! Ну, радій, радій за мене! Мирослав… він такий… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От, тільки…

- Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.

- А то правда, що Лідка, та, що свого пияка ледве позбулася, на тебе око поклала?

- Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. І малина в нас зародила рясно. То я сказав, хай приходять, ласують.

- Нового батька своїй малій шукає? Ну-ну…

Любава зустріла Ліду випадково, коли йшла на автобусну зупинку.

- Чула, ти до мого брата зачастила?

- Відчепися, Любаво. Ти ж не даси Степанові ні з ким жити. Всі знають - крутиш ним, як циган сонцем. Інший вставив би тобі мізки. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витребеньки. Пора йому очі відкрити.

- Не смій лізти в нашу родину.

- Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів зараз не багато знайдеться. А з Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!

…Коли почали їхати на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра дуже рідко давалася чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степан дізнався, коли швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…

І от нарешті Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Сестра модно одягнена. Гарно виглядала.

- Як ти тут, братику, живеш? - запитала. - Може, якась молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?

- Ну, так…

- Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… мені хоча б частину її вартості. Не думаю, що в селі дорога нерухомість.

- Я не знаю, кільки коштує наша хата, - хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.

- Може, в сільській раді знають? Чи де там ще?

- Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав - те й віддам.

Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр. Решту простягнув сестрі.

Любава перерахувала свою «частку». Задоволено усміхнулася. Заховала в сумочку.

- Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоча, попробуєш…

Дістала з машини торбинку.

- Залишитесь ночувати? - запитав Степан. - Я щось приготую.

- Та ні. У нас ще купа справ. І ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом.

Любава з чоловіком сіли в автівку. Поїхали…

Степан не міг оговтатися.

Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:

- Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком приїжджала. Привезла от… Пригощайся.

- Що? Приїхали і одразу поїхали?

- Справи в них. Невідкладні…

Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…

«Не відкладай життя на потім…»

Карасі готувалися перебиратися в нову хату. Велику, на два поверхи з «чубком». З двома гаражами. З подвір’ям, над яким попрацювали дизайнери.

Уже закінчували розставляти меблі. Лариса, донька, замовила розмаїті вазони. Мали привезти з хвилини на хвилину. Зять страждав, аби діти не забруднили світлі шкіряні дивани. Дорогі з холери… А Зенько Карась вкотре обходив нову господарку і потирав руки: таки дав фори старшому братові. Миколу колись Зеньові у приклад ставили. Добрий, працьовитий, усім допомагає… Та хіба зрівняється братове обійстя з його хоромами?!

На новосілля повинна приїхати з Італії Люська Карасиха. Господиня. Люська жартувала: поїхала на заробітки в першому ешелоні. І ніяк не може зважитися повернутися й осісти вдома.

Спершу тужила. І за дітьми, і за рідною хатою. Навіть сумні вірші про чужину писала. А потім звикла.

Зенько також в заробітчанах ходив. У Португалії працював. І в Польщі. Зенько - будівельник.

Спершу старшому синові квартиру в місті купили. Не екстра класу. Проблема в невістці. Катя з багатодітної родини. Статків у сватів нема. Карасі відмовляли сина від женячки. А той вперся.

- Ти ба, любов у нього! - злостилася Люська. - Довкола стільки дівчат! Що їй у придане дістанеться, як там купа ротів? Я не буду вас волокти на своєму горбі! Ще й дорога родинонька може за позичками прийти.

- Ми самі заробимо, мамо! - відрубав Михайло і гримнув дверима.

Весілля Карасі синові не робили. З принципу. Карасиха навіть на скромній вечірці не була. Не хотіла їхати з Італії, аби собі нервів не псувати. І чоловіка не пустила.

Михайло з дружиною винайняли квартиру в місті. Люська туди й порога не переступила, коли навідувалась додому. Зенько лише раз був у гостях в сина. Коли внучка народилася. І то випадково. Михайло батька на автовокзалі зустрів. Зенько повертався на кілька тижнів додому з Польщі, а Михайло проводив родичів дружини додому.

Може, й досі не мав би Карась-молодший власного помешкання, якби не рідний дядько, а заодно і Михайлів хресний. Микола жив по-сусідству зі священником. Розповів про перипетії у братовій родині. І коли Карасі-старші приїхали додому у відпустку, отець, якось перестрівши їх на дорозі, запитав про сина, внучку. Карасі втупили очі в свої капці. Що мали сказати? Врешті Зенько мовив:

- Та ось, отче, хочемо квартиру синові купити. Доки буде в чужій хаті жити?

Люсьці від почутого аж дух перехопило.

- Ти що, здурів? - зашепотіла, коли священник відійшов трохи далі. - Яку квартиру? Кому? Тій голодранці?

- А ти хочеш, аби нас в зубах носили? Певно, вже пліткують. Думаєш, отець просто так запитав?

Люська подумала і змирилася:

- Добре, купимо. Щось дешеве. Дві кімнати в «панельці». Досить з них. І нам  треба подумати про нове житло. Які ж гарні вілли в тих італійців! Наша хата – курятник, порівняно з ними. Лариса буде з нами жити. Сподіваюся, вона путящого кавалера собі знайде. І не в селі будемо хату будувати. А біля обласного центру, в передмісті.

- Та ми ж не далеко від міста живемо. Що зараз двадцять кілометрів? Сів у машину й поїхав.

- Зеню, я сказала: будемо будуватися біля міста! Якщо ні, то можемо квартиру в новобудові купити. Три-чотири кімнати. Багато наших жінок, котрі в Італії працюють, так роблять.

- Я на поверсі жити не буду! Навіть не думай про це.

- Значить, треба будуватися.

-А що робитимемо з нашою хатою?

- Нічого. Поки що там батьки житимуть. А коли їх не стане, будемо мати дачу.

…Карасі влаштували доньці багате весілля. Зять також із заробітчанської родини. Тому з цими сватами швидко знайшли спільну мову.

Коли Лариса сказала, що вагітна й очікує близнюків, Люська наполягла, аби Зенько повертався із заробітків додому й врешті приглянув місцину в околиці обласного центру для будови.

…Працювала Люська багато. На себе зайвого євро не витратила. Будова щвидко росла.

Ось і хата на викінченні. Батьки просили Люську повертатися додому.

- Доки там будеш гарувати? - запитувала матір. - Ти не бачила, як твої діти росли. Як ми зістарілися. Тепер не бачиш, як ростуть твої внуки. Приїдеш на два-три тижні - й назад. Знайди собі тут якусь роботу.

- А скільки мені заплатять? Копійки! А там знаєш, за що працюєш.

- Чужих людей доглядаєш, а про своє здоров’я не думаєш.

- Нічого мені не бракує.

- Ви ж нову хату збудували. Коли в ній жити будеш?

- Колись буду, мамо.

- Не відкладай, Люсю, життя на потім, бо хтозна, що може трапитись…

…Зенько розмірковував: запрошувати сина з невісткою на новосілля, чи ні. А от перед братом мусить похвалитися. Хай заздрить.

Перебиратися в нову оселю вирішили восени. Лариса радилася зі знавцями фен-шуй. Вони запевняли: це - гарний час.

Уже все було готове. Очікували на приїзд Люськи.

Зенько зустрів дружину в обласному центрі.

- Поїдемо додому в село чи нову хату хочеш побачити? - запитав.

- Додому. Щось я втомилася в дорозі. І тривога якась. З батьками все гаразд?

- Може, тобі більше не треба тієї Італії?

- Скажеш таке! Як це не треба? Я тут подумала… тобі також варто знову до Польщі на будову поїхати. Свої роботи закінчили. Чого вдома сидіти?

- Та вже роки і сили не ті. Там тяжко працювати треба. Сама знаєш.

- Внуки ростуть. Мусимо для них старатися. Я про Ларисиних дітей кажу. Михасько про свою малу хай сам дбає.

…Наступного ранку Люськи не стало. Тромб відірвався. Викінченої нової хати побачити не встигла. Замість новосілля Карасі готувалися до похорону…

«Мама зрадила нас…»

- Благословляю вас, діти, на довгий і міцний шлюб. Живіть у коханні та злагоді. В мирі та добрі. Хай щастям стелеться ваша спільна дорога…

Олесь одружує сина Миколу. Від хвилювання витирає долонею сльози.

- А Оксана так і не приїхала. Матір називається, - перемовлялися гості.

- Певно вже давно якийсь сеньйор їй голову закрутив.

- Вони ж із Леськом не розлучені.

- То й що?

- Так давно в Європі працює, а жодної копійки на забаву не дала.

- Вона вдома роками не була.

- Лесько сам дав раду двом дітям. Святий чоловік.

- Пощастило Крукам із зятем. Микола на руках буде Катю носити. В батька характером вдався. Такого хоч до рани прикладай…

Музики виграють. Гості веселяться. Та ніхто не знає, що коїться в Олесевій душі…

…Оксана вийшла заміж за Олеся у вісімнадцять. Через рік Микола народився. Згодом - Віта.

Олесь крутився, як міг. Водієм на комунальному підприємстві працював. І на будову ходив. Підробляв. Батько був будівельником, то й сина ремесла навчив.

Оксана нарікала на весь світ. І з дітьми тяжко. І з грішми нелегко. Олесь заспокоював дружину: а кому зараз добре живеться? Скільки людей роботу втратили. Підприємства закриваються. Час такий. Але все зміниться.

- І доки чекати того «зміниться»? - зривалася на крик Оксана. - А Віта ще й неспокійна така… Я вже забула, коли спала нормально. І допомогти нема кому.

- Ти ж знаєш, і твої, і мої батьки працюють. Добре, що роботу мають.

…Містечковий люд почав тягнутися на закордонні заробітки. От і сусідка подалася до Європи. Її донька Зоя хвалилася перед Оксаною, що тепер безгрошів’я в сім’ї не загрожує. Оксана заздрила сусідам. «Пиляла» чоловіка. І все частіше впадала в нерви…

- Я б на твоєму місці, Оксано, не чекала, коли Олесь розбагатіє, - якось завела розмову Зоя, - а махнула б за кордон, аби вилізти із злиднів.

- Що ти таке кажеш? На кого дітей залишу? Малій недавно рік минув.

- І, взагалі, ти в дзеркало на себе дивилася? Обабилась. Врода в’яне… Не за того ти, Оксано, заміж вийшла. Олесь добрий, але цього ні в гаманець, ні в тарілку не покладеш.

Зоїні слова крутилися Оксані в голові. Поки що з дітьми вдома сидить. А далі? Ні освіти, ні перспективи. Куди на роботу піде? Та й де ту роботу знайти тепер?

- Поїду на заробітки! - мовила сама до себе.

Сказала про це чоловікові. Олесь не йняв віри почутому.

- А діти?

- Батьки допоможуть. Микола вже до школи скоро піде. А Віту незадовго можна буде до садка віддати.

- Оксано, хіба ми без шматка хліба сидимо?

- Діти ростуть, їм треба одягу, взуття. І я вже забула, коли обновки собі купувала. А ти скільки разів свої капці ремонтував? Хіба то життя?

- То вже ліпше я поїду на будову. А ти з дітьми будеш.

- Ні! Я все вирішила.

Олесь не вмів перечити ні матері, ні дружині.

Свекруха так лаяла Оксану, що пів містечка чуло. Та вперто мовчала. Подумки була звідси далеко…

… - Пильнуй, Колю, за сестричкою. Тепер ти за старшого, - сумно пожартував Олесь.

Хлопець по-дорослому кивнув головою.

…Оксана двічі приїжджала додому. Віта маму не впізнала. Микола на матір був ображений. Бачив, як нелегко батькові. Син був гарним помічником, але так хотілося з хлопцями у м’яча пограти, на велосипеді покататися… Хлопець чув, як бабусі винуватили батька, що відпустив матір у світ.

А Олесь відчував: збайдужіла до нього Оксана. Чужою стала. І до дітей особливої любові не має.

Невдовзі перестала передавати гроші та речі для дітей. І дзвінків не стало.

Олесь різну «жіночу» роботу навчився виконувати. Був дітям за батька й матір. А ті все рідше запитували, коли вона повернеться…

Микола був чудовим братом. Пильнував за сестрою, як і обіцяв. Віта його любила. «Хвостиком» всюди бігала…

Минали роки. Оксана не давалася чути до сім’ї. Начебто спілкувалася зі своїми батьками. Олесь про це нічого не знав. А коли запитував про Оксану, теща відповідала:

- Треба було жінку вдома тримати.

- Я ж казав, що сам поїду. А вона й чути не хотіла.

- Значить, погано казав.

- То хай розлучається.

- Так їй і скажи.

- Сказав би, та не можу. Дайте хоча номер її телефону.

- А я що, його знаю?..

…Не приїхала Оксана до сина на випускний. Не провела до армії.

- Не осуджуй маму, – просив Олесь сина. - Просто… вона… в неї інше життя. Так сталося…

- Мама зрадила нас, тату…

Микола також вивчився на будівельника. Руки в хлопця були золоті. Як і в батька.

Коли завів мову про женячку, Олесь зітхнув:

- Не склав я грошей на весілля, сину. Розпишіться, візьміть шлюб у церкві. А забава… Хіба від того щастя буде більше?

- Не переживайте, тату. Поїду за кордон. Зароблю…

…Настала черга Віти вітати молодих з одруженням. Вона дякувала Миколі за те, що глядів її, що він - найкращий брат у світі. Аж розплакалася.

Микола вийшов з-за столу, витер сестрі сльози, як колись у дитинстві.

- Годі, маленька, я завжди буду поруч.

Підійшов Олесь. Обійняв дітей. Гості дивилися на них захоплено і розчулено…

Оксана ж не бачила своєї сім’ї майже п’ятнадцять років. Чи знала, що син жениться? А, може, ні чоловікові, ні дітям уже давно нема місця в її житті та серці…

Не наклич біди…

Ларисин гардероб викликав здивування у співробітниць. І де тільки бере такі жахливі одяганки? На секонді кращі можна знайти.

Ларисина сім’я не бідує. В чоловіка бізнес. Ще й з-за кордону його родичі щось підкидають. Проте, на запитання, як живеться, завжди з кислою міною відповідала:

- А-а-а… так собі… проблем вистачає…

Тим часом родина закладала фундамент під нову хату неподалік міста. Ігор, Ларисин чоловік, давно хотів «вилізти» з «коробки» на шостому поверсі. Хоча місця у трикімнатній квартирі вистачало: в сім’ї ріс тільки один син.

Ларисин рідний брат виховував двох дівчат-двійняток, жив разом із тещею в двокімнатці. Статків у Петра не водилося, тому діти частенько забігали до Лариси. Тітка зрідка вгощала чимось добрим. Переважно, смаколики отримували від дядька Ігоря або двоюрідного брата Стаса. Дівчатка не помічали, яким недобрим оком при цьому глипала тітка.

Якось при зустрічі Петро запитав у швагра:

- Як там хата? Росте?

Той ще не встиг рота відкрити, як Лариса скривилася:

- Така дорожнеча зараз. Ця хата всі соки витягне. Скоро голі й босі будемо ходити. От, інші люди живуть…

- Не прибідняйся, сестро, - мовив Петро. - Не наклич біди. Дав би Бог, аби всі мали те, що ви. Багато людей на чужину їдуть, бо нема ні роботи, ні гроша.

- Ага, їдуть на заробітки, бо їм світа мало, – огризнулася Лариса.

…Звели перший поверх. Узялися за другий. Ігор купив нову машину. Ларисин «робочий» гардероб залишався незмінний. Як і кислий вираз обличчя.

Вона ніколи не розповідала, де відпочиває з сім’єю. На роботі ділилися враженнями від літа: хтось їздив до Туреччини чи Єгипту, чиясь відпустка минула на дачі або в селі… Коли запитували Ларису, відповідала:

- Трошки відпочили…

І яким же було здивування однієї зі співробітниць, коли, зустрічаючи в аеропорту родичів, побачила Ларису. Невже це та сама гримза, до якої звикли щодня?! В брендових одяганках, дорогій взувачці. А які прикраси! А сумочка! І… невже макіяж? Лариса з чоловіком і сином реєструвалися на літак до Австрії.

Співробітниця потай сфотографувала Ларису. Бо ніхто не повірить, коли розповідатиме.

Новина на роботі викликала фурор. Особливо фото.

- То наша Лариска, виявляється, симпатична, – оцінила чоловіча половина.

Після відпустки Лариса з’явилася у звичному образі. Наче й не було в аеропорту тієї розкішної жінки.

- А, може, їй чоловік не дозволяє на роботі гарно виглядати? - пліткували співробітниці. - Ревнивий, певно.

- Та ні, вона просто прибіднюється. Є такий вид «спорту».

- Отак і накаркає чогось…

…Закінчили другий поверх. Почали будувати третій. Лариса з гонором дивилася на сусідські оселі: таки їхня вища. А Петро жартував:

- Тепер в кожного буде окремий поверх. Аби не заважали один одному.

…Лихо прийшло в братову родину ні з того, ні з сього. Захворіла одна з двійнят. Лікування коштувало, як для Петра, шалених грошей. Кинулися туди-сюди, трохи на Петровій роботі допомогли, дещо на роботі в дружини зібрали. Мама з тещею витрясли з вузликів усе до копійки. Але не вистачало.

Вирішив у сестри в борг узяти.

- Нема в нас грошей, - зробила стражденне обличчя Лариса. - Треба хату добудувати. І два гаражі Ігор хоче. І загорожу з каменю. Не знаю, як витягнемо все це. А ціни… сам знаєш.

- Може, я спробую чимось допомогти, - встряв у розмову швагро.

Лариса його спопелила поглядом. А коли брат пішов, висварила:

- Думаєш, Петро поверне гроші? Звідки? І, взагалі, хтозна, чи дасть те лікування якийсь результат. Зрештою, в Петра є ще одна донька, якщо…

Ігорові аж моторошно стало від слів дружини.

…Виріс третій поверх. Почали будувати гаражі. Ігор не міг дочекатися, коли вселиться в нову хату. Лариса також. Лише сина це не приваблювало. Стасові подобалося жити в місті. Тому вирішили квартиру не продавати.

«Робочий» гардероб Лариси так і не зазнав змін. А на запитання: «Як справи?» - і далі стражденна гримаса.

Петровій доньці ставало легше. Попереду була реабілітація. Дієти. І витрати…

…Нарешті Ігор «виліз» із багатоповерхової коробки. Хата виглядала, як лялька. Подвір’я, наче в американських фільмах. Кам’яна загорожа сягала більше метра. Лариса не могла натішитися. І… не могла похвалитися перед співробітниками.

Спершу на новосілля запросили потрібних людей та чоловікових ділових партнерів. А вже потім - декого з Ларисиної та Ігорової родини. Зі своїх співробітників Лариса не запросила нікого. Навіщо їм знати, як вона живе? Щоб заздрили?

Все-таки чутка, що Лариса перебралася в «палац», на роботу дійшла. Всім було цікаво, як там і що там. Пояснила коротко:

- Ледве стягнулися на ту нещасну хату.

…Бізнес в Ігоря йшов нівроку. Круте авто поміняв на ще крутіше. Сім’я щороку відпочивала закордоном. У подорожі Лариса вирушала, як годиться, в образі заможної жінки. Стасові мізги штурмували репетитори: готували до вступу у престижний столичний виш. І лише «робочий» гардероб Лариси не став моднішим.

…Петрові доньки після дев’ятого класу вступили до коледжу. А він працював у Польщі. Уже віддав борги за лікування. Тепер заробляв для сім’ї.

…Стас часто залишався ночувати в місті. Через навчання, мовляв. Ігор був зайнятий бізнесом. Лариса після роботи йшла в магазини, а потім додому готувати вечерю і здмухувати порохи у хоромах. Тому на міській квартирі ніхто давненько не був. Аж поки Ігорові не зателефонував колишній сусід…

Чоловік не впізнав помешкання. Деякі речі пропали. Валялися пляшки з-під вина і пива. А це що?! Шприц? Невже?..

Сусід розповів, що в квартирі часто збирається негарна компанія. Крики, шум, гамір… Сам бачив, якийсь молодик виносив телевізора. Іншого разу – повну сумку.

Ігор поспішив до школи. Сина там не було. Класна керівничка скаржилася, що Стас прогулює уроки. А скоро закінчення навчання, вступ. До репетиторів, як виявилося, хлопець також перестав ходити.

Ігор повернувся в квартиру. Чекав сина. Той прийшов пізно.

- Стасе, нам треба поговорити.

- Завтра. Я хочу спати.

В Ігоря сну не було. Не знав, як все це подати дружині. Як і не знав того, що коїться з сином.

Правда виявилася сумною. Разом із компанією Стас навідувався у підпільні гральні заклади. Про повноліття там ніхто не запитував. І «бавився» дурманом. Майно з хати пішло на продаж, бо кишенькових грошей і тих, які давали на оплату репетиторів, не вистачало. Ошелешив батька й тим, що заборгував «серйозним» людям. А ще - не вступатиме у столичний виш. Навчатиметься у своєму місті.

Та до вступу й навчання не дійшло. Хлопця довелося лікувати від «дурману». І  не раз. Та й компанія не відпускала. То кудись завіється з дружками, то вчергове програється. Ігор віддавав синові борги, бо не хотів розголосу. Міську квартиру продали…

…Петро віддавав заміж одну з двійнят. Ту, що рятували. На весілля прийшли тільки Лариса з Ігорем. Стас знову кудись запропастився.

Наступного дня хлопця знайшли побитого в міському парку. До тями так і не прийшов…

Чужі...

Мирося давно не була вдома. Шкодувала тратити гроші на поїздки. Зароблені євро відсилала додому. Там чекали на її допомогу чоловік,  донька, хвора сестра.

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

- Але ж ти маєш чоловіка, - зауважувала Беттіна. - Він що, альфонс?

- Чому альфонс? - захищала благовірного Мирося. - Чоловікам у нас також мало платять.

- Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? - не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

- Альфонс! - безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі…

…І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся…

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі - дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду…

…На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

- Добрий день, - привіталася Мирося.

- Добрий, - непевно відповіли ті. - У відпустку чи назавжди?

- У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

- Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий…

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

- Вам чого? - запитав.

- А ти хто?

- А… Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

- Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

- Тата покличте.

Олесь висунув голову.

- Що сталося?

- Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

- Ти виходиш заміж? - запитала у доньки перше, що спало на думку.

- Ну… ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

- Давно?

- Що давно? Студент?

- Живете давно?

- Ну…

- А тітка Ліда? Як її здоров’я?

- Та… нічого, - відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

- Ти нічого собі не купував? - запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

- О, тітка Ліда! - вигукнула Тамара. - А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

- Як ти? - запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

- Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так…

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

- А тепер - про Ліду, - мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. - Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

- Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

- Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? - не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним - Тамара.

- Я також піду, - мовила Ліда. - Але ще скажу… Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми - тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй…

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

- Йди вже, йди! - спроваджувала благовірного Мирося.

- Ти мене проганяєш? Певно, там…

- Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

…Донька повернулася додому пізно.

- Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

- Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

- То чому не сказали? Я повернулася б.

- А за що ми жили б?

- І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

- Ти впевнена?

- Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

- Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

- Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

- Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?..

- Ми ж чужі…

Може, листи загубились…

Дев’ятирічний Денис не любить шкільної писанини. Зате часто пише листи матері. І просить тата, аби відіслав їх у далеку європейську країну, де працює мама.

Зеник ховає синові послання. Їх уже назбиралася чимала купка. Бо Наталці вони не потрібні. Не чекає звісточки з дому.

«Мамо, тато каже, може, листи загубились. То я пишу тобі знову. Ми сумуємо за тобою. Тато цілі дні на роботі. А я з Ілоною на канікулах. Я допомагаю Ілоні прибирати в квартирі. Ми разом ходимо до магазину і на ринок. Я вже не б’юся з Максом. Тато сказав, якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

Зеник пробіг очима списаний аркуш зі шкільного зошита. Стиснув кулаки. Тяжко зітхнув…

Наталка, дружина, втративши роботу, вирішила поїхати до Італії. Там працювала її подруга-однокласниця. Обіцяла допомогти влаштуватися до хороших сеньйорів.

- Зенику, ти маєш гарну роботу. Треба її триматися. Ілона допоможе доглянути за Денисом. Хоча їй десять років, проте серйозніша, ніж деякі старші дівчата.  Мої і твої батьки будуть навідуватися. Рік-два попрацюю, трохи грошей зароблю й повернуся додому, - переконувала дружина. - Катя, однокласниця, по тисячі євро щомісяця має. Тут про такі заробітки годі мріяти. Навіть не знаю, куди влаштуватися, аби хоча б тисяча платні капала. Ти ж знаєш: ремонт у квартирі треба зробити. Діти з одяганок швидко виростають. Подумай…

- Наталю, нашому синові шостий рік. Маленький він, щоб без матері залишатися. А Ілона… Що таке десять років? Їй ляльками бавитися, а не за молодшим братом дивитися.

- Не ми перші, не ми останні йдемо на такий крок. Життя змушує…

Наталка домучувала щоденними вмовляннями-переконаннями. Не хотів, аби про нього говорили, як про інших чоловіків, мовляв, випровадив дружину на заробітки, а сам… І дітям без матері буде не легко. Ось Іванові дітлахи, який живе поверхом вище, зовсім від рук відбилися, відколи дружина подалася на заробітки. Та й Іван почав до чарки заглядати. І дуже вродлива й розумна його Наталя, аби старим сеньйорам догоджати. Двох дітей народила, а виглядає наче дівчисько. Розповідають, надто вибагливі ці італійці. Не легко тисячі євро даються. 

Бідкався Зеник. А його батьки й чути не хотіли про закордонні заробітки своєї  невістки. Не одна жінка казала, що рік-два попрацює й повернеться. Проте багато осіли на чужині на довгий час, а дехто й назавжди.

- Мамо, не хвилюйтеся, - втішала свекруху Наталка. - Ви ж знаєте, як я люблю дітей. Не зможу довго розлуку витерпіти. І за Зеником сумуватиму. Він у мене найкращий чоловік у світі. Ілонка татові допомагатиме й буде слухняна. Правда, донечко?

Наталка днями й ночами самотужки вчила італійську мову. А згодом правдами і неправдами виїхала закордон.

Подруга справді допомогла знайти роботу. Наталка часто телефонувала додому. Передавала гроші, одяг, взуття, італійські смаколики і листи, в яких розповідала про тамтешній побут, ціни, людей, роботу…

Ілона з татом писали листи в Італію. А Денис обмальовував на папері свою руку і друкованими літерами виводив: «Мамі».

Минув рік, другий… Зеник кликав дружину додому, мовляв, ремонт у квартирі завершив. Ще й гроші залишилися. Всіх євро все одно не заробиш, а діти дуже сумують. Ілона хоче обрізати довге волосся, бо не встигає щоранку заплітати до школи. А Денис знову відлупцював однокласника Максима (і в кого такий вдався?). Вчителька каже, це «синдром заробітчанських дітей». Бо їх виховують не батьки, а вулиця.

Наталка щоразу обіцяла попрацювати то до весни, то до літа, то до осені… За роботою та домашніми клопотами Зеник і не помітив, що дружина почала рідше спілкуватися й надсилати передачі. Поволі звик давати всьому раду. Трохи підсобляли батьки. Ілоні вже тринадцять, Денисові - дев’ятий рік. Донька навчилася готувати, прибирати. Для братика вона - немов маленька мама. Денис може вчительку не послухати, а заперечити сестрі не сміє.

…Наталка зателефонувала пізно увечері.

- Привіт, Зенику. Діти сплять? Маю до тебе серйозну розмову. Спершу вислухай, а потім робитимеш висновки. Хотіла раніше все розповісти, проте щойно набралася духу. Краще, коли дізнаєшся правду від мене, а не від чужих людей. Я зустріла тут іншого чоловіка. Італійця. Закохалася в нього. Живемо разом більше року. «На віру» поки що. Додому не повернуся. Тільки не проклинай мене. Дітям допомагатиму. Можливо, колись приїду в гості. Думаєш, я не сумую за Ілоною і Денисом? Але в житті різне трапляється. Це кохання, Зенику. Просто кохання…

Він ошелешено мовчав.

- Зенику, ти мене чуєш? Скажи що-небудь. А дітям, думаю, наразі не треба нічого говорити. Пізніше. Вони ще малі, аби зрозуміти справи дорослих. Алло! Зенику?!

Поклав слухавку. Відкрив холодильника. Після свят залишилося півпляшки горілки. Простягнув руку… Закашляв Денис. У сина другий день температура. Рвучко зачинив холодильника. Навшпиньки підійшов до синового ліжка. Приклав руку до лоба. Гарячка, наче, трохи спала. Але завтра все одно зателефонує двоюрідній сестрі. Вона лікар. Бо молоденька дільнична, може, щось наплутала з діагнозом.

…Діти очікували подарунків від мами. А їх не було. І телефонних дзвінків не було. І листів. Зеник викручувався, мовляв, запрацювалася мама, не має часу. І дорікав собі, що обманює дітей. Не дочекавшись маминих послань, Денис почав писати сам. Віддавав татові, аби той надіслав їх до Італії. А він складав синові листи. Спочатку хотів порвати й викинути. Не зміг… «Мамо, Ілона зварила перший борщ. Тато її хвалив, що дуже смачно. І мені борщ сподобався. Завтра ми підемо на дитячу виставу. Я розкажу тобі…» «Мамо, ми билися з Максом і та футболка з Мікі-Маусом, яку ти мені прислала, трохи порвалася. Тато сварився. А Ілона не купила мені морозива…» «Тато запитав, що я хочу на день народження. Мамо, я хочу, щоб ти приїхала додому…»

Зеник не раз хотів розповісти дітям і батькам новину про Наталку. Не наважився. Та й тесть з тещею нічого не знають. А Наталка телефонувала знову. Сказала, не образиться, якщо він зустрічатиметься з якоюсь жінкою, бо італієць нарешті попросив вийти за нього заміж. Потрібне розлучення. То хай Зеник все оформить. Він не просив гостинців для дітей. І Наталка про це промовчала.

Після розмови з уже майже колишньою дружиною знову прочитав останнього Денисового листа: «…тато каже, може, листи загубились... якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

У неділю Зеник пішов на ринок, де торгують продуктами з Італії. Купив солодощів, макаронів, іншої всячини. Поскладав у «імпортний» пакет. Написав свою адресу, ім’я. Обмотав пакета скотчем. Скаже - передача від мами. Ось тільки листа не має. Синові й доньці пояснить: Наталка, мабуть, була втомлена й забула покласти послання. Картає себе за цю божевільну витівку. І виправдовує: хай діти потішаться, що у них ще сьогодні є мама…

Були подругами

Їхні будинки були через дорогу. Мирослава жила у «хрущівці», Віра - у «панельці». У школі дівчата сиділи за однією партою і, як жартували однокласники, були вічними подругами. Не всі не розуміли їхню дружбу.

Мирослава - з незаможної родини. Батько-інвалід. Мати - кухарка у фабричній їдальні. Натомість Вірина сім’я жила у достатку. Батько працював на одній із керівних посад місцевого підприємства. Мати - на викладацькій роботі.

Вірині батьки були не проти, що їхня донька дружить з Мирославою. Дівчина гарно вчилася. І була «тихонею». Мирославі діставалися у спадок від Віри деякі одяганки. А коли дівчина забігала до багатої подруги, Вірина мати пригощала її смаколиками, яких у Миросиній оселі не водилося.   

Подруги любили мріяти про майбутнє. Віра хотіла стати педагогом. І переконувала вступати у педвуз подругу.

- А якщо «завалять»? - хвилювалася Мирослава.

- Але ж спробувати можна.

- Що робитиму, коли не вступлю?

- Я попрошу тата, щоб влаштував тебе на якусь роботу. А через рік спробувала б знову. Зі стажем вступати легше. Але не будемо наперед думати про погане. Все буде гаразд.  

- Віро, давай пообіцяємо: щоб не трапилось, ми залишимось подругами.     

- І де б ми не жили…

- І де б не працювали…

- Завжди будемо допомагати одна одній…

- Підтримувати, зустрічатися і… і… і…

…Віра вступила у педінститут. Мирослава «зрізалася» на останньому іспиті.

- Тобі батько допоміг? - запитала крізь сльози Віру.

- Ні, звичайно. Я не просила.

Мирослава була ображена. І на подругу також. Не вірила, що Ігор Антонович не приклався до Віриного успіху. 

Віра, як і обіцяла, попросила батька, аби влаштував Мирославу на роботу. Коли отримала першу зарплату, прийшла до Віри з тортом і квітами. Здавалося, образа минула.

- Може, це й краще, що я пішла на роботу, - міркувала Мирослава. - А то була б білою вороною серед студентів. Мої батьки не мають статків на одяганки, вечірки. Інститут не втече. А наразі щось зароблю.

Наступного року Мирослава вступила на заочне навчання. Подрузі пояснила: батько зовсім почав нездужати. І скільки тієї пенсії? Мати ради не дасть на свою зарплату.

- Я поговорю з татом, він щось придумає. Може, матеріальну допомогу «виб’є». Або премію.

Ігор Антонович знову потурбувався про Мирославу. 

…Для Віри стало несподіванкою, що Мирослава збирається заміж.

- Чому не зізнавалася, що зустрічаєшся з хлопцем? Не познайомила?

- Розумієш… Якщо чесно, хвилювалася, аби Олесь не закохався у тебе. Ти - стильна, заможна. Не ображайся. Все одно будеш старшою дружкою.  

…Щойно отримавши диплом, Мирослава з Олесем вирішили податися на заробітки. Олесева тітка була у числі перших заробітчан, які обсерували Європу у пошуках кращого життя. Тітка розповідала про європейські принади і зарплати. Й кликала на заробітки племінника

- Миросю, давайся чути, - просила Віра. - Мені тебе не вистачатиме.

- Ти б до моїх батьків деколи забігала. Тато лежачий. Може, мамі якась допомога буде потрібна. І не забудь повідомити, коли заміж будеш виходити. Не засиджуйся в дівках.

- Серйозно подумаю над твоєю порадою, - засміялася Віра.

…Подруги спілкувалися рідко. Мирослава завжди посилалася на зайнятість. А Віра частенько забігала до Миросиних батьків. Тітка Зоя розповідала, що донька із зятем влаштувалися на гарну роботу, але приїхати в гості не можуть, бо поки що нелегали. Хвилювалася за чоловіка, бо лікарі сказали, що справи зовсім кепські.

Невдовзі Миросин батько помер. Донька на похорон не приїхала - ще не мала документів.

…Віра готувалася до весілля. Шкодувала, що не буде ліпшої подруги. Мирослава зателефонувала напередодні забави. Привітала з одруженням. Розповіла про розмаїття товарів у європейських магазинах, похвалилася обновками. Раділа, що вирвалася з «діри». Нарікала на колишнє життя. Запитала, коли Віра була в її матері. Під кінець розмови поцікавилася Віриним нареченим: хто, звідки… Почувши, що він займається разом зі своїм батьком бізнесом, сухо мовила: «Мушу йти. До зв’язку».     

...Вони зустрілися випадково. Віра не знала, що Мирослава приїхала додому.

- Привіт! - зраділа подрузі. - Чому не зателефонувала? Сто років тебе не бачила. Якщо точніше, - десять. А я йду з поліклініки. Моя донька народилася здоровою, а потім занедужала. Стільки різного лікування перепробували. І в столиці були. Тепер радять звернутися до закордонних спеціалістів. Збираємось їхати. Лікарі сказали, що я більше не зможу народжувати. Ліля така гарненька. Ми її Лялькою називаємо. Ой, вибач, дістаю тебе своїми проблемами. Як ти? Олесь? Надовго приїхали?

Мирослава зміряла Віру тяжким поглядом.

- Хотіла б тобі поспівчувати, але не можу. Ти в добрі виросла. На тебе дмухали. Татова доця. Все для Вірусі. А я в твоїх східках ходила. Думаєш, я була щаслива, коли ти, або твоя мама давали мені якусь лаху? Шоколадку чи тістечко? Коли твій батько «вибивав» мені матеріальні допомоги?

- Що ти таке?..

- Що я говорю? Те, що хотіла давно сказати. Тепер життя й тебе дістало. Хоча… ти живеш у шикарному будинку. В багатстві. А дитина… можна з дитбудинку взяти, якщо…   

- Ти задоволена, що моя донька хвора? Як ти можеш?! І… ми ж подруги.

- Були…

- Ти стала іншою. Заробітки тебе змінили.

- При чому тут заробітки? Щоб виживати, треба вміти пристосовуватися, грати роль. Терпіти. Тобі цього не зрозуміти. А я це знала. З пісочниці. Правда, ти не така, як інші багатенькі доці. Ліпша. Але все одно це не справедливо, що одним дістається все, а іншим - крихти з їхнього стола. 

- То ти мене терпіла?

- Я поспішаю. 

- Забула запитати: чому в тебе немає дітей?

- Мені їх не треба. Навіщо бідноту множити? Бувай!

Віра розгублено дивилася услід Мирославі. Серце відмовлялося вірити, що ця ображена на весь світ жінка - її уже колишня подруга.