Він не міг не чекати її...

Його простота дозволяла Софії зачерпнути у пригорщі води, коли поруч стояло горня. Зняти з гвіздка цибулині коралі і похизуватися цією бурштиновою прикрасою. Визволити ноги з полону високих підборів і пірнути разом з бджолами у солодкі трави або з осіннім притомленим сонцем у золоту перину із жовтого листя.

Вони жили в різних світах. У його світі не було ідеальних обманів, фальшивих усмішок, відшліфованих статусами та іміджами душ.

Її світ був зітканий з умовностей, словопоклонств та інших непотрібностей, без яких, однак, не можна було обійтися.

Софії було шість років, коли бабуся Аделька перебралася в сусіднє село на обійстя померлої сестри. Перший візит до нової бабусиної оселі запам’ятався падінням з велосипеда і втовченим коліном.

Дівчинка розгублено сиділа посеред дороги, дмухала на коліно й не знала, в який бік має чалапати з неслухняним велосипедиком.

- Кульбабко, хочеш, щоб тебе машина роз’їхала? - хлопчисько у сандалях, в які влізли б ще по пів ноги, з цікавістю розглядав маленьку незнайомку. - Ти чужа? - запитав.

- Я не чужа. Я свояяяя, - заплакала «кульбабка».

Степанко, так звали хлопця, допоміг Софії везти додому велосипедика, дорогою розповідав про свого пса Муху, про пасовисько, яке вже добряче обридло, але мама пообіцяла купити обновки за те, що гонить корову, про друзів Михаська та Петьку.

Біля бабусиної хвіртки повчально мовив: - Не падай більше, мала. А як не вмієш їздити, то можу навчити.

Таким було перше знайомство шестирічної Софійки і третьокласника Стьопки.

Він так і називав її - Кульбабка. Спершу трохи ображалася, а потім змирилася.

Коли хлопець подорослішав, зрозумів: білявка-Кульбабка йому подобається. По суботах бігав до автобусної зупинки поглянути, чи приїхала Софійка. Йому хотілося зовсім «ненароком» зустрітися з нею. А ще більше хотів, аби дівчина звернула на нього увагу.

У чотирнадцять років Софійку вперше відпустили до сільського клубу. Степан тоді дивився у три ока, аби ніхто не зобидив його Кульбабку. А вона й не здогадувалася…

Після індійського фільму «про велике й трагічне кохання» хлопець ішов назирці за Софійкою аж до оселі бабусі Адельки. Він не довіряв безпеку Кульбабки її сусідкам-подружкам.

Якось згодом Степан спромігся запропонувати дівчині провести її додому. Софійка не відмовила.

Дівчина вважала Степана своїм чудовим другом. Він її - своєю коханою. Вона розповідала йому про хлопців, які хочуть зустрічатися з нею. Він слухав і страждав…

Армія, ветеринарний технікум, щоденні сільські клопоти - таким було Степанове життя.

Інститут - факультет іноземних мов, раннє заміжжя, розчарування і розлучення, пристойна робота перекладача, нові знайомства, поїздки, короткі романи… У такому вихорі жила Софія.

- Одружився б ти, Степане, - час від часу заводила розмову матір. - Ми з батьком не вічні. А тобі вже тридцять п’ятий минув.

- Ще встигну, - відповідав.

- Софійка голову заморочила.

- Що ви, мамо?

- Навіщо ти їй? Вона серед таких людей крутиться... А ми - прості. Не ламай собі життя різними вигадками, очікуваннями. Бо я минуся і не встигну онуків побачити...

Він боявся розповісти Софії про своє кохання. Матір правду каже: вони такі різні. Його Кульбабка - вишукана, заможна. А він - простий сільський не то ще парубок, не то вже дядько.

Інколи Степан злився і ображався на дорослу Софію. Зате обожнював маленьку дівчинку-Кульбабку, яку, на свою голову, зустрів посеред дороги з розбитим коліном.

Софія вдруге збиралася заміж. За поважного чиновника-вдівця.

- Кохаєш його? - запитав Степан.

- Признаюся тобі, як найкращому другові, - не знаю. Просто втомилася бути одна.

Те «другові» Степана боляче вдарило по душі.

- А ти, Степане, чому не одружуєшся?

- Встигну ще, - відповів Софії так, як і матері.

Друге Софіїне заміжжя також тривало недовго. Після чергового застілля чоловік не розминувся із зустрічним автомобілем. Їй залишилася солідна спадщина та самотність.

Софія везла свої смутки й жалі на обійстя покійної бабусі Адельки. Сільська хатина вміла краще заспокоїти душу, ніж міські хороми.

Степан підрихтовував Адельчину оселю. Сіяв квіти й садив трішки городини біля хати. Обрізував сухе гілля в садку. В селі уже й перестали тому всьому дивуватися. Навіть шкодували обох. Софію, бо овдовіла. А Степана, що пари не знайшов.

Він перестав знічуватися, коли чув:

- Щось давно, Степане, не видно Софії.

Вона картала себе, коли довго не могла вибратися до села. Він не міг не чекати її. А їй потрібно, аби він маленьку дещицю часу дбав про неї. Він любив милуватися її вишуканістю і красою. Їй подобалася його простота. Вони любили згадувати їхню першу зустріч, разом сміялися, а потім сумували - кожен наодинці.

- Може, колись вони зійдуться, - гадали в селі.

- Якщо вже до сих пір не зійшлися, то…

- Хто вона, а хто - він? Різні вони дуже…

- В житті ще й не таке буває...

Софія не була в селі кілька місяців: мала тривале закордонне відрядження. І ось подвір’я зустріло її розмаїттям осінніх квітів, а сад - запахом спілих яблук і опалого листя. Бабусі Адельки давно нема, а, здається, тут є жива душа. Стьопка… Усе довів до ладу. 

Набрала номер його телефону.

 - Привіт! Я приїхала. Заходь у гості. Маю тобі подарунки. З Європи.

Вона привезла йому дорогу брендову сорочку, краватку, якісь дрібнички. А він приніс їй свіжого молока і окраєць чорного, спеченого на черені, хліба.

Софія сіла на купці нагрітого сонцем листя. Смакувала смачним хлібом і молоком, розповідала про свої європейські мандри та справи. Але все це пролітало повз Степанові вуха. Він був щасливий, що знову бачить свою Кульбабку. І, може, нині нарешті зізнається, що кохає її давно-давно, відтоді, коли плакала посеред дороги з розбитим коліном…

- Софіє…

На черепицю впало велике яблуко. Скотилося долу.

- Рясні яблука цього року, - мовив зовсім не те, що мав сказати...

 

Маргаритки для Маргарити

Як вона йому потрібна! Як потрібна ця тендітна жінка! У неї - сини. А він - самотній. Посивів рано. Ні, це ще не старість. Це втома. Біль, що ятрить душу. Це те, що не можна собі простити й забути...

Накрапав дощ. Він сидів у автівці неподалік її під’їзду. Поруч лежав букетик маргариток. Не наважувався подзвонити у двері її квартири. Сподівався, може, вона вийде. Не дочекався...

Він приїде сюди знову. З букетиком маргариток. Для Маргарити. Колишньої коханої. Зрадженої ним. До тієї, перед якою має покаятися...

...Ярослав закохався «не в ту» дівчину. Він - син батьків-чиновників. Маргарита з простої сім’ї. Мама працювала в бухгалтерії на підприємстві, батько - водієм. 

- Що, романтика в голову б’є? - запитав батько, довідавшись про синове захоплення.

- Залиши Ярослава в спокої, - мовила матір. - У його віці всі закохуються «не в тих». Це мине.

- А якщо не мине? Ми - люди статусу, а та дівка...

- Я поговорю з Ярославом.

Він пообіцяв матері більше не бачитися з Маргаритою. А сам потай ходив на побачення до коханої. Нічого не розповідав їй про сімейні розбірки. Гадав, минеться. З часом батьки зрозуміють...

Але в батьків були інші плани. Петро Миколайович хотів поріднитися з керівником сусіднього управління. У того була донька. Мовчазна, трохи дивакувата. Подейкували, слабість якусь має. Але Ярославові батьки на те не зважали. Головне, що родина і впливова. Це саме те, що потрібно Петрові Миколайовичу та його дружині.

- Ярославе, до нас у вихідні гості прийдуть. Станіслав Іванович з дружиною та донькою. Будеш кавалером для Анжели, - пожартувала матір.

- О, ні! Тільки не це. Ти ж знаєш, Анжелка... вона трохи якась...

- Це не обговорюється. Тим паче, скоро на роботі в батька буде серйозна перевірка. А Станіслав Іванович, якщо треба, може багато чого вирішити...

...Маргарита ошелешила Ярослава:

- Я вагітна.

- І... що ми будемо робити? 

- Розпишемось. Ти вже працюєш. Я через два місяці диплом отримаю. А потім станемо батьками.

Ярослав повідомив новину своїм рідним. Ті змінилися на обличчі.

- Значить, так, Ярославе, більше до тієї дівки - ні ногою, - відрубав Петро Миколайович. - Якщо хтось про щось буде запитувати - зустрічаєшся з Анжелою. Завтра ж запросиш її в кіно чи в кафе. Ми - люди зі статусом, партійні, а ти таке вчудив. У тебе попереду кар’єра. Невже хочеш життя собі зіпсувати? Я все сказав. Мама зі мною згідна. Якщо та дівка буде рипатися - пошкодує. Ти мене знаєш.  

Ярослав знав: батько слів на вітер не кидає. З Петром Миколайовичем ніхто в контри не вступав. Потім проблем не оберешся.

Петро Миколайович через свого водія, якому довіряв, передав Маргариті гроші на аборт...

...Ярослав таки одружився на Анжелі. Кохання? Його не було. Він потай ненавидів свою дружину. Незграбна. Нецікава. Бувало, сяде й дивиться в одну точку. Ярославові аж моторошно ставало.

Тесть із тещею робили зятеві щедрі подарунки. Ярослав змирився з дивацтвами Анжели. Часто їздив у відрядження. І там «відривався». Шукав утіху з чужими жінками в чужих містах.

Дітей у подружжя не було. Чим старшою Анжела ставала, тим більше дратівливості було в її характері. І мовчазності. Тижнями сиділа в квартирі. 

Він залишив би Анжелу, але терпів заради кар’єри, статків, статусу. Про Маргариту не згадував. Просто викреслив її зі свого минулого... 

...Грошей у водія Петра Миколайовича Маргарита не взяла. Батьки заборонили й думати про аборт. І не хотіли, аби родина чиновника дізналася, що донька народжуватиме. Після закінчення навчання відправили до бездітних родичів у далеке містечко. Там і народила хлопчиків-близнюків. І осіла на тривалий час.

Зрідка приїжджала додому. Сусіди запитували, чи заміжня Маргарита, бо її чоловіка ніколи не бачили. Батьки викручувалися, мовляв, дальньобійником працює, рідко вдома буває. Насправді ж Маргарита заміж не вийшла...

...Анжелина хвороба прогресувала. Час від часу її поміщали в психіатричну лікарню. А тесть, традиційно, щедро винагороджував терпіння свого зятя...

Невдовзі змінилася система. Петро Миколайович із шанувальника комуністичного ладу став ревним християнином. Разом із дружиною ходив до храму, хоча донедавна не знав, як туди двері відкриваються. Ярослав з приводу цієї метаморфози іронізував, мовляв, батьки гріхи замолюють.

Станіслав Іванович також «перефарбувався» у патріота. Зберіг посаду. Для Анжели найняли доглядальницю. Ярослав часто не ночував удома. Обидві родини знали про його походеньки. Але робили вигляд, що нічого не сталося. Хвилювалися тільки, аби Ярослав не завів на стороні «неформальних» дітей.

...Близнюки виросли, закінчили школу. Вступили на навчання в рідному місті Маргарити. Вона з синами повернулася додому після смерті батька. У матері з серцем було погано. Тому й покликала доньку додому.

Маргарита влаштувалася на роботу в школу. Коли хтось запитував про чоловіка, казала, що розлучилася. Сини правду про своє народження знали. Тому тему батька оминали.

Маргарита своїми хлопцями гордилася. Вродливі. Розумні. А, головне, добрі.

- Дякувати Богу, що внуки не вдалися в рід того ірода, - так матір Маргарити відгукувалася про Петра Миколайовича. - Таких золотих дітей хотів стратити. І синок його не кращий. Не заступився.

...А Ярослав овдовів. Анжела наковталася таблеток. Не врятували.

- Ти того... якщо хочеш - одружуйся вдруге. Ми не проти, - радив тесть.

- Дякую. Я ще від першого одруження не відійшов.

...Колишній водій Петра Миколайовича впізнав Маргариту. На ринку з синами побачив. Хоча, почав «закладати», проте око мав пильне.

- Вона... точно вона, - промимрив сам до себе.

Не терпілося зустрітися з Ярославом. Розповісти новину і заодно попросити позичити «на прожиття». Тобто, на пляшку. А ще...

Під час зустрічі чолов’яга простягнув Ярославові радянські купюри.

- Це що за сувеніри, Миколайовичу?

- Це - гроші, Ярославе. Колись ваш батько передав їх Маргариті на аборт. Вона не взяла. А я - людина чесна. Не витратив, беріг.

- А чому батькові не сказали й не повернули грошей?

- Боявся, аби з роботи не вигнав. Сам знаєш, яка натура в Петра Миколайовича. А коли він у гніві... Але це ще не все. Я бачив Маргариту. З дітьми. Гарні хлопці. Близнюки. Може, то ваші діти, Ярославе.       

- Яка Маргарита? Ви її коли востаннє бачили? Двадцять п’ять років тому? Привиділося вам.

- Може, й так... Ви мені на «прожиття» кілька гривень не позичили б?

Проте щось тенькнуло в Ярославовій душі. Грошей Маргарита не взяла. Отже, дітей, мабуть, не позбулася. Може, це справді його сини. А якщо Миколайович помилився з перепою? 

Ярослав припаркував автівку неподалік під’їзду Маргарити. На лавці сиділи дві літні жінки.

- Добрий день, я шукаю Маргариту Іванівну. Здається, вона тут живе.

- А, вчительку нашу? Певно, вступника маєте. Вона, кажуть, гарно дітей до вступу готує.

- Е-е-е... так... вступника... А... діти в неї є?

- Два хлопці. Такі слічні. Вітаються завжди. Дай, Боже, кожному таких. Шкода, що з чоловіком не станцювалося. Знаєте, вона довго жила далеко звідси. Там заміж вийшла. А він жодного разу сюди навіть голови не показав...

Літні пані не проти були ще побалакати. Але Ярослав подякував і завів автівку...

...Він кілька разів приїжджав до будинку, де живе Маргарита. Бачив її з синами. Але так і не наважився заговорити. А на сидінні в автівці знову в’янув букетик маргариток…

Сусідка з будинку навпроти

Маленький гай тішив людей, що жили поруч. Але зелена місцина перетворилася на будову. Тепер на приватні будинки споглядала багатоповерхівка. Мешканцям приватних будинків було не до вподоби таке сусідство. Але відстояти право зеленої місцини на життя вони не змогли...

...Ігор наполіг, аби переїхати в нову квартиру. Батьки відмовляли:

- Як даватимеш сам собі раду на інвалідному візку? Продукти привеземо, поприбираємо, але...

- Я навчився. І мені вже набагато краще. А потім стану на ноги.

Він не міг більше бути тут, у батьківському помешканні. Все нагадувало про Наталку. Ігор кохав дружину. Свекри добре ставилися до невістки. Чого їй бракувало? Це питання не давало Ігореві спокою.

Він не знав, що Наталка зустрічалася з колишнім однокласником - своїм першим коханням. Що позбулася його, Ігоревої, дитини. А потім захотіла подати на розлучення. Коли правда відкрилася, вирішив: життя закінчилося. Його автівка злетіла з дороги. «От і все», - подумав. Але на Небесах вирішили: туди ще рано...

Ігор був потовчений, ніг не відчував. Медики давали надію: повинен ходити. Потрібен час...

Веселий, говіркий Ігор став похмурим мовчуном. Рідні хвилювалися, аби знову не надумав звести порахунки з життям.

У будинку, що звели на місці гаю, купили квартиру для Ігоря. Туди й вирішив перебратися. А мав там жити з Наталкою.

Нове помешкання на третьому поверсі. З вікон видно приватні оселі. Навпроти - будинок, довкола якого море квітів. Їхня господиня дуже молода. І в неї маленька дитина. Дівчинка. Ігор нікого більше біля хати не бачив, крім них.

Спостерігав, як незнайомка викохує свої квіти. Мабуть, вона добра, думав. Але, певно, її зрадили. Як його. 

Бувало, вона зупиняла погляд на багатоповерхівці. Наче, відчувала: хтось за нею спостерігає. Ігореві аж ніяково ставало.

Йому здалося, що в незнайомки особливе ставлення до жоржин. Вона гладила їхні голівки. І сумувала. Жоржин багато. Розкішних. Різнобарвних...

Коли похолодало, рідше її бачив. Вела вранці маленьку до садочку. Весь день була на роботі чи на навчанні. Увечері обидві поверталися додому.

Ігор чекав весни, коли вона знову висаджуватиме квіти й доглядатиме їх...

- А ти повеселів, сину, - якось мовила матір. - Може, справді, добре, що перебрався сюди.

Не зізнався, що причиною його зміни є сусідки з будинку навпроти, які й не здогадуються про його існування. Якби міг ходити, то... Ще не може. В кутку стоять милиці. Лікар сказав: скоро вони знадобляться. Це втішає. А поки ноги слухаються погано і болить, мучить минуле. Особливо, коли приходить у сни Наталка. Тоді він думає про ненароджену дитину. Може, це був хлопчик. А чи білява дівчинка, схожа на ту, яку бачить через вікно. І йому знову хочеться ступити у невідомість, й більше ніколи не повертатися в цей світ.

Страшні думки проганяла поява незнайомки з дитиною. Вони не знали, що рятують його...

Ігор знову почав створювати ескізи меблів. У його батьків власна справа - виготовляють меблі. Ігор також працював у сімейному бізнесі. Його дизайн подобався замовникам.

- Ти повернувся до роботи, - полегшено мовив батько, дивлячись на нові ескізи. - Які цікаві задумки...    

«Це повернула мене незнайомка та її малеча», - подумав. Але промовчав...

...Ігор змінив візок на милиці, згодом милиці - на палицю.

...Знову осінь. Квітнуть жоржини. Він помітив: незнайомка ніколи не зрізала жодної квітки.

Зателефонував матері. Попросив купити букет жоржин та іграшку для маленької дівчинки. Мати з тривогою поцікавилася, для кого. Невже далася чутись колишня невістка?

- Для сусідки. З будинку навпроти, - пояснив.

З палицею, букетом жоржин і лялькою Ігор поволі переходив дорогу.  Незнайомка поралася на квітнику. Дівчинка бавилася поруч.

- Доброго вечора, - привітався. - Ці квіти - для вас, а лялька - для вашої доні.    

- Племінниці, - усміхнулася. - Хто ви? Я вас не знаю. 

- А я з вами давно познайомився. Відколи оселився в ось цей будинок.

Вона здивовано дивилася на молодого чоловіка.

- Я повинен вам розповісти свою історію...

- Вам незручно стояти. Заходьте до хати, будете нашим гостем.

Він знову прожив Наталчину зраду, аварію, біль у ногах та душі. Коли закінчив розповідь, відчув полегкість. Бо все залишав за межею нинішнього дня.

Дарина також повідала свою історію. Вона жила зі старшою сестрою. Їхніх батьків давно не стало. У сестри був наречений. Від нього й народила Яринку. Після цього він зник. Згодом сестра зустріла іншого чоловіка. Але її обранець не любить дітей. То ж заявила Дарині: або та доглядає за малою, або віддасть Яринку до сиротинця. 

- Жоржини... вони для вас, Дарино, щось означають?

- Їх любила моя мама. Це пам’ять про неї.

Повернувшись додому, Ігор дивився у вікно, поки в Дарининій оселі не погасло світло. З ніжністю згадував її рухи, голос, погляд... Вона ніяковіла, коли Яринка кликала її мамою. А ще на її обличчі він побачив смуток і втому.

Він уже давно закохався в сусідку з будинку навпроти. І одного осіннього дня зізнається їй...

«Давай потанцюємо, Єво»

Єва часто подумки вальсувала з Денисом. Під літнім дощем. Під зоряним шатром небес. Під музику вітру…

Раз-два-три… раз…

- Вони гарна пара, - перешіптувалися знайомі.

Раз-два-три… раз…

«Я кохаю тебе, Єво», - нечутно промовляє Денисове серце. Дівчина усміхається. Немов, чує…

- Денисе, розкажи про себе, - попросила Єва, коли хлопець проводив її додому. - Кажуть, твої батьки непрості люди. Професори. Чому ж ви опинилися в нашому райцентрі?

- Ми жили в столиці. Але змушені були перебратися в інше місце. Так склалося.

- А де твої батьки працювали?

- В інституті. А тепер от у школі. Звичайними вчителями.

- Чому?..

- Є речі, про які краще не запитувати. Пробач. Можливо, колись я все розповім.

- Ти сумуєш за своїм містом? Там цікавіше.

- Тут також можна жити. І ось тебе зустрів.

- А чому ти навчаєшся на фельдшера? Адже, мабуть, міг до медінституту вступити.

- Не міг, Єво, не міг…

Дівчину інтригувала таємничість Денисової родини. А сусідка, яка все знала, якось шепнула Євиній матері:

- Зою, краще б твоя донька не водилася з сином тих професорів. Щось начудили вони. Може, шпіони якісь. Живуть тихо. З дому - до школи. Зі школи - додому. Сама подумай: якщо вони вчені, то що тут роблять?

- Що ти верзеш, Галино? Які шпіони? Ну, не склалося щось. Чого в житті не буває?

- Я попередила. Дивися, аби Євку з училища не вигнали через ту любов.

Зою все-таки збентежили слова сусідки. Вона пробувала щось вивідати про «професорів». Але ніхто нічого толком не знав.

Єва, як жартувала її рідня, любила танці ще з колиски. Тому й вступила у культосвітнє училище. Вона була однією з кращих студенток.

Раз-два-три… раз… Єва кружляє у вальсі з Денисом. Вона щаслива. Хлопець зізнався їй у кохані. І запросив до себе, познайомив з батьками.

Але, здавалося, вони якось сумно дивилися на неї. Навіть співчутливо. Єві було ніяково. Розуміла: її родина проста. Батько - водій. Мати працює майстром на невеличкому підприємстві.

Потім матір покликала Дениса на кухню. Про щось тихо розмовляли. Єва замітила, що хлопець після цього похмурнів.

- Я не сподобалась твоїм батькам? - запитала після гостин.

- Що ти таке кажеш? Просто… просто мама хвилюється. А ще казала, що ти дуже вродлива. І твоя коса… Мама у захопленні.

- Справді?!

…Денис прийшов увечері до Єви додому. Без запрошення. Розгублений і стривожений.

- Мушу сказати тобі дещо важливе, - мовив, опустивши очі. - Ми виїжджаємо. Назавжди.

- З міста?

- З країни. З комуністичного раю.

- Як? Куди?

- В еміграцію. Мої батьки… вони працювали в інституті над серйозними проектами. Було багато заздрісників. Ну й, строчили різні кляузи, доноси. Мало не в зраді Батьківщини звинувачували. Батькам порадили на деякий час поїхати зі столиці. Загубитися у провінції. Це місто нам порекомендував татів товариш. Колись був тут. Сподобалося. Через усі ці проблеми батьки почали клопотати про еміграцію. Їм не дадуть спокійно жити і працювати. І тут… тут також серйозні люди приходили до нас. З органів. Ставили різні запитання… Я… я підвів тебе, Єво. Розчарував. Але я завжди, завжди буду думати про тебе. І кохати.

Єва половину з того, що сказав Денис, не розуміла. Осмислить це згодом. А поки нестерпно боляче, що втрачає Дениса. Він не сказав, чи писатиме їй. Напевно, ні. І вони більше ніколи не зустрінуться.

- Давай потанцюємо, Денисе. Востаннє, - крізь сльози сказала Єва.

Раз-два-три… раз… Вони танцювали під акомпонемент смутку і розлуки. З ганку на них дивилася Зоя. Відчувала тривогу.

Рано-вранці Денис із батьками залишили містечко.

Значно пізніше Єва зрозуміла зміст прощальної розмови з Денисом.

…Євген ревнував Єву до всього і всіх. Йому не подобалося, що дружина працює в будинку культури. Що бере участь у концертах. Що їй дарують квіти… Через це чоловік часто влаштовував скандали. Звинувачував бозна в чому. «А з Денисом я була б щасливою», - думала Єва. І на душі ставало невимовно гірко…

Одного дня Євген заявив:

- Я знайшов достойну жінку. Не вертихвістку. Буду жити з нею. Від сина не відмовляюся. Аліменти платити буду.

Єва зітхнула з полегшенням.

…Простуда добряче приклала Єву. Аж до лікарні дійшло: син з невісткою наполягли, аби не жартувала з хворобою. Щойно спала температура, Єва почала проситися додому.

- Ще рано, - категорично відповів молодий лікар і зашарівся. Володя, Володимир Павлович – Євин сусід через кілька хат. У зяті пристав.

Під обід у палату принесли новину: приїхали благодійники з-за кордону. Привезли гуманітарну допомогу. Цікаве жіноцтво пішло у фойє лікарні поглянути на заморських гостей, які добралися до їхнього райцентру. Не втрималась і Єва.

Головний лікар представляв іноземних добродійників.

- Містер Ден. Американський лікар. Займається благодійністю. У юності містер Ден деякий час жив у нашому місті.

Статний сивочолий чоловік кивнув головою. Усміхнувся.

- Денис! - вирвалося в Єви.

Їхні погляди зустрілися.

- Єва?! Oh my God! (О, мій Боже) Єва! Це ти! - емоційно вигукнув англійською мовою упереміж з українською.

Підійшов. Обійняв. На Євині очі набігли сльози.

- Я пам’ятаю наш останній вальс. Давай потанцюємо, Єво, - прошепотів.

Раз, два, три… раз… Вони танцювали під оплески, усмішки і сльози присутніх. Єва - у незграбному лікарняному халаті, в капцях, які норовили злетіти з ніг.

Головний лікар розводив руками, виправдовуючись перед районним начальством за нестандартну ситуацію. Він же не знав, що в містера Дена та його пацієнтки колись була любов…

Магія безіменної річки

 

Насті б виплакатися. Але не могла. Наче якась деталька зіпсувалася в душі. Може, саме та, що відповідає за сльози. Дивилася через вікно, як бавляться чужі діти. І шепотіла:

- Сину, як же ти міг?..

…Настя знала, що син має наречену. Проте жодного разу не бачила дівчини. Лише на фото в його мобільному. А ще знала, що її батьки заможні. Статки за кордоном заробили.

- Юрку, коли познайомиш з Танею? - запитувала сина.

Той лише відмахувався. І ось врешті заявив:

- Танині батьки приїхали додому. Завтра - вечірка. Буду просити її руки.

- Чого ж ти так пізно кажеш? Треба приготуватися. На скільки гостей?

- Вечірка буде не тут, а в батьковій хаті.

- Як у батьковій?! Ти з ним спілкуєшся? Відколи? У нього ж інша сім’я. Він колись відмовився від тебе. Залишив нас.

- Залишив, у першу чергу, тебе. У батька свій будинок. Шашлики приготуємо. А в наших «хоромах» розминутися ніде. До речі, батько запропонував мені жити в нього.

- Яке житло маємо - таке маємо. Не піду я на ту вечірку.

- Я так і знав. Скажу - ти занедужала.

І справді, в її душі зіпсувалась деталька…

…Йосип, колишній Настин чоловік, признався до сина, коли той закінчив виш і почав працювати в банку. З роботою Юркові пощастило: допоміг батько університетського товариша.

А Насті тяжко було вчити сина на зарплату медсестри. Підробляла. Трохи грошей рідний брат підкидав - також заробітчанин. Без його допомоги не вивчила б Юрка.

…Йосип їх залишив, щойно син пішов до першого класу. Зустрів нову пасію посеред дороги. У Лесі автівка зіпсувалася. Йосип у ремонті толк знав. Допоміг молодій жінці привести машину до тями. Леся віддячила «рятівникові» кавою і звабливим поглядом. Запитала, чи можна зателефонувати, коли її чотириколісна подруга знову закапризує. Погодився.

…Леся дала відставку чоловікові, який підсів на гру в карти. Програвав і тягнув з неї гроші. Тепер була вільною, заможною, при гарній роботі. Спершу зустрічі з Йосипом сприймала, як розвагу. Потім закохалася. Його дружина і син Лесю не хвилювали. Як і те, що не мав статків. Вирішила «вирвати» Йосипа з сім’ї і зробити з нього бізнесмена. Свого часу Лесин батько довірив екс-зятеві станцію техобслуговування. Колишній благовірний у тому нічого не тямив. Цупив гроші. Станцію занедбав. От і хай наводить Йосип лад. А якщо добре піде, розширять бізнес.

Почувши про такі перспективи, чоловік не вагався. Що йому перепало від Настиних батьків? Двокімнатну квартиру розміняли на дві однокімнатні. Ще й гроші довелося позичати, аби доплатити. А тут…

Не допомогли Настині благання і синові сльози. Йосип зібрав свої пожитки і відкланявся з сім’ї…

Тепер Настя зрозуміла, чому Юрко жодного разу не запросив своєї дівчини в гості. Соромився. А зараз радий, що через довгі роки признався батько. Навіть Йосипова дружина не проти їхнього спілкування. Зрештою, дітей у них нема. Юрко - єдиний Йосипів син.

…На вечірці ніхто й не згадував про Настю. Лише Таня запитала в Юрка, як мама. Той швиденько її загалакав…

…Настя не знаходила собі місця. Згадала слова бабусі Палажки:

- Якщо світ клином зійдеться, повернися, дитино, туди, де тобі було добре. Може, розраду знайдеш.

А ще бабуся казала: найщасливіші місця на землі знають лише діти.

Куди ж податися, аби той клин вибити? Жаль, нема бабусі. І її старенької оселі із земляною долівкою, «вимащеною» глиною. У тій хатині Настя почувалася наче в казці після галасливого міста і квартири в багатоповерхівці. Бабусина комора пахла яблуками і збіжжям. А бабуся видавалась доброю феєю, яка приносила з пахучої комори гостинці.

А ще Настя любила річечку, що текла за селом. І бабуся її любила. Бо там колись зустрілася з дідусем. Закохалися, побралися. Бабуся довго була вдовою. Доки могла, ходила до річки. Мов на побачення зі своїм Васильком.

Той потічок просто звали річкою. Вона витікала з невеличкого джерела, бігла між полями і впадала у став. Може, тому, що річка була надто маленькою, їй не дали імені.

…Сонячні промені освятили погожий осінній день. Застрибнули до кімнати. У Насті вихідний. До чого ж узятися? А, може… Через село, де жила бабуся, ходить багато автобусів. Настя попросить водія, аби зупинився на початку села. Звідти – пряма дорога до річки. Не хоче нікому пояснювати, чому приїхала. А вода не запитуватиме – просто буде слухати. І, може, стане ліком до детальки, яка зіпсувалася в її душі…

Річка, немов, стала ще меншою. Срібляста цівка серед поля. Чи то джерело замулилося, чи тому, що дощів було мало. Тут досі лежить камінь, на якому полюбляють сидіти люди. Де він такий, великий, узявся? Присіла. По обличчі текли сльози. Річка тихесенько щось жебоніла. Мов, упізнала свою гостю і втішала її.

Настя помітила вершника на дорозі. Думала, може омине. А він їхав у напрямку річки. З цікавості, певно.

- Настя?! Ти що тут робиш?

- Марко… А ти?..

- Я ж фермер. Землю тут маю. Небагато, але вистачає. А ти з якого дива тут опинилася?

…Марко, місцевий хлопець, колись проводив Настю з танців. А їй подобався Йосип із паралельної вулиці. Марко одружився на дівчині з сусіднього села. А Настя вийшла заміж за Йосипа.

Настя розповіла Маркові про своє життя, а він їй про своє. Давно розлучився з Лідою. Не хотіла в селі жити. Наполягала спродати усе й перебратися до міста. А він землю любить. Коней. Має садок розкішний. Пасіку. Міське життя не для нього. Що там буде робити?

Ліда судилася з чоловіком. Відсудила реманент, частину грошей.

- І все те залізяччя іржавіло. Не потрібне їй було. З принципу так вчинила, - розповідав Марко. - Зараз Ліда працює в Польщі. Кажуть, когось там знайшла собі. Я їй ні в чому не відмовляв. Якби у нас були діти, може, й Ліда була б іншою. А так… Батьків поховав. Якби не поле… Лише взимку короткі дні видаються довгими.

- Джерело, здається, замулилося, - змінила тему розмови Настя.

- Що? А, джерело. Треба почистити. Настю, ти голодна? Ходімо до мене, медом пригощу.

- Ні-ні, дякую. Не хочу, аби мене хто бачив. Тобі також цього не треба. Пліткувати почнуть. І мені вже пора.

- Я боюся засухи, сльоти у жнива, а не пліток. Та й моя хата край села, якщо ти хвилюєшся про своє реноме, - пожартував. - Коня напою і підемо.

Кінь глянув на Настю карими очима і фиркнув.

- Бачиш, навіть кінь сміється з твоєї упертості.

Після обіду Марко завіз Настю додому. А через кілька днів, під вечір, подзвонив у двері її квартири.

- Я тут в області… у справах був. Подумав, привезу тобі яблук, горіхів, меду. Ось, візьми гостинці.

- Гостинці… Так казала моя бабуся. Дякую. Не треба було. Яблука маю. В лікарні пригостили.

- Мало не забув. Я джерело почистив. Річка веселішою стала. Знаєш, вона має магію.

- Певно так, Марку.

Марко дивився на Настю таким поглядом, як тоді, коли проводив з клубу. І збирався сказати їй щось дуже важливе…

Мрії не слухають Його…

Він знав безліч стежок і доріг, якими міг оминути Її. А ступав на ті, що бігли  до Неї… Колись Він відкрив перед Нею свої почуття. Вона стала для Нього чарівним, усміхненим Всесвітом з ямочками на щічках. А потім зачинив душу. У Його долі з’явилось інше ім’я…

Її кохання до Нього було світлим і теплим. Кольору ранішнього неба, яке дарує погідний день. Потім спогади стали вечірньо-прохолодними, наче вистиглий горизонт, за яким сховалося сонце…

Він не знав, що колись дістане з потаємної кишеньки свого життя Її образ. Буде каятися перед минулим, розуміючи: майбутньому Його каяття, мабуть, не потрібне. Чекатиме, коли з’явиться Її постать.

Вона й далі носить шалики пастельного кольору, якими любить бавитися вітер. І світлий одяг. Не змінилася її легка хода. Жінка-літо, що затрималась на гостинах у весни…

…Як завжди, він перейде на інший бік вулиці, немов на інший бік життя. Скаже, що зустрів Її випадково. Немов ненароком доторкнеться Її руки. Вкотре не наважиться запросити на каву. І не зізнається: загублене до Неї кохання попросилося в Його серце знову. Він впустив його. І тепер не знає, що з цим робити…

…Він з дружиною жив не заради любові - просто жив. У них був спільний дім, діти. Але різними були сни, бажання, спогади. І вони обоє були різними…

Дружини не стало. У дітей своє життя. Його ніхто не чекає…

…Одного дня Він хотів би зустріти Її і більше не відпустити, не загубити. Але мрії не слухають Його. Зраджене щастя не повертається…   

Зернятко в долонях Бога

Ганна чоловіка кохала. Колись. Потім навчилася жити мріями, у яких була щасливою. Подумки перевтілювалася в іншу жінку, аби втекти від себе, від Тараса, від завтрашнього дня… 

Не розуміла, що коїться з чоловіком. Почав затримуватися після роботи. Десь пропадав на вихідних. А в неї - насмажено-наварено. Прибрано і випрано. Благовірний франтом виглядає.

Раніше забігала до чоловіка на роботу. Просто так. Побачитися. Кількома словами перекинутися. Потім заборонив їй це робити. Мовляв, він поважна людина, ще сміятися будуть, подумають, що дружина пантрує його. Інколи здавалося, його дратувала сама Ганнина присутність. А ще ні з того, ні з сього почав дорікати, що Ганна без нього пропала б. Не мала б ні роботи в бібліотеці, ні добротної хати. Нічого…  

Ганниною втіхою був син Любомир. Її Любчик. Миле, синьооке хлоп’ятко. Вона розповідала йому добрі казки. Писала вірші.

«Зернятко в долонях Бога -

Моє золоте дитя.

Благословенне

Небесною і земною любов’ю…»

Коли Любчик став школярем, пильнувала, аби гарно вчився. Записала в різні гуртки. Тарас хвалився, який розумник його син - весь у батька.

Чим дорослішим Любомир ставав, тим більше віддалявся від матері. Батька слухався і поважав. А її - ні.

Ганна вирішила серйозно поговорити з сином. Його зневага навпіл розколола її серце.

- Ти б краще батька запитала, чому він так ставиться до тебе. Чому зраджує. Чому ти для нього… ніхто.

- А ти наслідуєш його. Вважаєш, що я погана мама?

- Та відчепися від мене… І перестань друкувати свої вірші в районній газеті. Бо мене вже дістала твоя «материнська любов», «золотий синочок», «моя радість»… Скоро з мене насміхатися почнуть. Хочеш бавитися в поетесу - бався. Але на люди ту дурню не виставляй…

Після цього Ганна писала вірші для себе. Редактор «районки» не раз  запитував, чому забула дорогу в редакцію. Називав її вірші «справжніми», «добрими», «з душею». Виправдовувалась: роботи багато, син майже дорослий, а великі діти - великий клопіт… Сама ж складала списані аркуші у папку. Не любила записувати вірші в зошит.       

…Любомир так і не навчився шанувати матір. Навіть, коли одружився. З невісткою Аліною у Ганни склалися гарні стосунки. І вона не розуміла зневажливого ставлення Любомира до своєї матері.  

Тарас прилаштував сина на гарну роботу. Маючи симпатичну дружину, він крутив інтрижки на боці. Як батько. Потім Любомира дратували плачі новонародженого Устима. Через те часто покрикував на Аліну. То ж коли малий трішки підріс, його більше гляділа бабуся Ганна.

Устим бабусю обожнював. А вона писала тепер вірші для внука. Дихала ним, жила…

«Я прошу ангелів,

Аби заколисали твої сни,

Поклали під подушку долю

Добру і щасливу…»

…Зі своєю майбутньою нареченою Устим найперше познайомив Ганну.

- Як вам Людочка? До смаку? - пожартував.

- Чудова! Ви наче схожі один на одного. Аж молодію, коли на вас дивлюся.

- Ви у нас завжди молода і гарна.   

Ганна зітхнула. Від чоловіка і сина давно не чула добрих слів.

- Але, Устимчику, може, трохи рано до шлюбу? Університет закінчив би і тоді…

- Бабусю, а ви коли виходили заміж? У двадцять! Тато одружився також у двадцять. А мені скоро вже двадцять один.

- Так кажеш, наче п’ятдесятку розміняв.

…Незадовго до весілля Устим мав дещо узгодити з батьками нареченої.

- Бабусю, не хочете поїхати до моєї без п’яти хвилин тещі? Треба поради. Мама немає часу. В неї ділова зустріч. Сказала вас попросити.  

Тарас задрімав. Не хотіла будити. Тому чоловік не знав, що Ганна поїхала з внуком до майбутніх сватів.

Згодом свекрові зателефонувала невістка. Запитала, чи вже повернувся Устим. А потім дізналися…

Важка вантажівка перетворила легківку на купу металобрухту. Ні в Ганни, ні в Устима не було шансу залишитися живими…

Після похорону Тарасове здоров’я підупало. Онука він любив. І втрата дружини добряче зачепила. Раніше Ганну ігнорував, зраджував. Усім дорікав. А без неї стало в хаті порожньо і незатишно. Більше не пахло її борщами і випічками. Вранці не висіла випрасувана сорочка. Зів’яли вазони: чи то забув полити, чи зі смутку за Ганною. Зупинявся біля фотокартки й скрушно хитав головою:

- Пішла і навіть не попрощалася… 

Горе схаменуло й Любомира. Змінило. Втративши єдиного сина, втямив, як боліли маму його витівки. Його зневага.

…На папку з материними віршами Любомир натрапив випадково. Прочитав їх уперше в житті. Бо на ті, що колись публікувались в «районці», навіть не глянув - пошматував газети. 

«Зернятко в долонях Бога -

Моє золоте дитя…»

Любомир ніколи не був сентиментальний. Але списані матір’ю аркуші рвали його душу.

- Тату, я подумав… треба видати збірку маминих віршів. Знаєш, вони такі… добрі, світлі. Мама любила нас обох. А її любив лише Устим.

- Вона, Любомире, твою Аліну врятувала. Це ж вона мала тоді їхати… до сватів.   

…До бібліотеки на презентацію збірки прийшов дехто з родини, знайомі і поважні районові персони. Останні не тому, що кохалися в поезії. Переважно, заради статусу Тараса і Любомира, які були заможними, впливовими у районі людьми, з потрібними зв’язками.

Присутні згадували дещо з Ганниного життя, роботу в бібліотеці. Зачитували її поезію. Хвалили. Зітхали, коли спомин торкався Устима, і звучали написані йому вірші:   

«Небо сипле зорі у твої долоньки

Теплі і пахучі чебрецями й молоком.

Я така щаслива,

Ти такий маленький…»

- Не була вона щасливою, - прошепотів хтось із Ганниної родини.

Тараса замлоїло біля серця.

Любомира пік сором. 

Ганна дивилася з портрета добрими, сумними очима…

За плечима - ангел і мамина молитва

 

- Не візьму я її до себе! У мене своїх двоє дітей. Чоловік копійки заробляє. Ще й батько лежачий, - з притиском мовила Люська.

- Але ж вона донька твоєї рідної сестри, - настоювали родичі. - Шкода сироти.

- І що?

- Держава допоможе.

- Ага! От Оленин батько десь вештається, хай держава його шукає, аби допоміг чи до себе забрав.

Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.

- Якби знаття, що Дмитро справді Оленчин батько. Але ж… Дитина начебто не від нього…

Родичі на Оленку не звертали уваги, немов її тут не було. Обговорювали покійну маму. І батька, якого дівчинка не пам’ятає. Мама за життя не сказала Оленці жодного поганого слова про батька. Лише дивувалася:

- Кому ж пекло наше з Дмитром щастя? Хто його з вітром пустив?

Коли Тетяна захворіла, хотіла знайти колишнього чоловіка. Можна було б здати аналізи, аби довести батьківство. Але сестра вперто відмовляла:

- Олені одинадцять років. А Дмитро від тебе пішов, коли вона зовсім малою була. Всі роки мовчить, як риба об лід. Якби хотів - дався б чути…

…Сестри рідні, але різні. Так казали про Таню і Люську. Таня була молодшою. Росла доброю, спокійною. Гарненькою. А Люська завжди насуплена. Повнувата. Коли злостилась, гризла нігті. Хлопці її дражнили. Вона їх лупцювала. І шалено заздрила сестрі.

Кавалерів у Люськи не було. Аж поки не почав залицятися Орест з приміського села. Не тому, що палав коханням до дівчини, яку знав зі школи.  Хлопцеві набридло жити з вічно п’яними батьками. Люська була щаслива. І вискочила за Ореста заміж. Батьки поділили хату: половину віддали старшій доньці.

Орест був ледачий. Люська пильнувала, аби чоловіка не вигнали з чергової роботи. І щоб оковитої не нюхав.

Тетяна вивчилася на бухгалтера. Працювала на одному з містечкових підприємств. Там і познайомилася з Дмитром. Коли Люська побачила майбутнього сестриного нареченого, зрозуміла: вона Таню не просто не любить - ненавидить. Дмитро гарний, модно одягнений, освічений. Не те, що Орест. Люська аж схудла від заздрощів.

- Нічого, сестричко, колись твоє щастя закінчиться, - шепотіла, наче змія.

…Тетяна дізналася про вагітність, коли Дмитро був у відрядженні. Сказала вдома. Батьки зраділи. А Люська…

- Не твоя це дитина, не твоя, Дмитре, - при кожній нагоді в’їдливо кидала швагрові ще до народження маленької.

- Не говори дурниць.

- Моя сестричка веде бухгалтерію Олексієві. Чула, він до Таньки давно не рівно дихає. І не тільки…

- Знаю про бухгалтерію. І Олексія також. Таня в нього просто підробляє.

- Саме так, «підробляє». В ліжку. Та він їй платить більше, ніж вона на своїй роботі має. Чи, може, Олексій такий крутий бізнесмен?

…Новонароджена доня була схожою на Таню. Люська зловтішалася:

- А я тобі, Дмитре, що казала? Взагалі, дівчата на батьків подібні. А тут… І, до речі, Олексій з букетом під пологовим вистоював. Недаремно, ой, недаремно він холостякує…

Дмитро дивився на маленьку і переконував себе: «Не моя дитина. Нічого спільного». Так і сказав дружині.

- Дмитре, побійся Бога!

- Все я знаю. Не виправдовуйся.

Люська заходила поглянути на племінницю, а насправді - вчергове вколоти Дмитра. Коли Оленці виповнилося півтора року, подружжя розлучилося. Дмитро подався геть. Оскільки був нетутешній, його в містечку більше не бачили.

Нарешті Люська «вкусила» шматок радості. Зловтішалася. А Тетяна не могла втямити, хто розпускав чутки, через які розпалася сім’я…

…На Тетяну посипалися негаразди. Закрилося підприємство, де працювала. Рятував підробіток в Олексія. Раптово померла матір – тромб обірвався. Невдовзі після цього зліг батько. А потім і сама занедужала.

- Оленко, що б не трапилось, за твоїми плечима завжди буде ангел і моя молитва, - казала доньці Тетяна. І Олена це завжди пам’ятала.

Люська не зізналась сестрі у своєму ганебному вчинку навіть тоді, коли та лежала на смертному одрі. Так і залишилася жити з непрощеним гріхом…

У містечку була школа-інтернат, туди й потрапила Оленка. Їй було ліпше серед чужих, аніж біля рідної тітки. Тому дівчинка не любила канікул. Ще рідше їздила до тітки, коли вступила у виш.

…Ігор Петрович був молодим удівцем. Статний, перспективний, заможний. Студенткам викладач подобався. А йому приглянулась Олена. Скромна дівчина з важкою, довгою косою. Одна з найуспішніших на курсі. Він дізнався, що вона підпрацьовує нянею. Староста групи пояснив: Олена - сирота.

Тітка не рада її бачити. Про це сказав дівчині Орест «по секрету», коли був під «мухою». Люська таки не впантрувала чоловіка: почав добряче прикладатися до пляшки. І злилася, що її доньок наче зачарували: в жодної нема кавалера. «Боліла» Люську й друга половина хати. Але не могла прихопити Оленині «квадрати». Проте найбільше муляло Люсьці, що в Олені вона бачила покійну сестру: вродливу, з розкішною косою, добру і розумну.

…Олена гуляла в парку з маленьким Тарасиком, поки його батьки проводили вихідні у Карпатах. Назустріч йшов Ігор Петрович. Вдавши, що нічого не знає про підробітки студентки, запитав:

- Невже цей гарненький малюк ваш?

- Що ви?! - почервоніла Олена. - Я… я працюю нянею. У вільний від навчання час. Тож пари не пропускаю.

- Отже, я не маю шансу запросити вас на горнятко кави? Вибачте, звучить банально. Але я справді хотів би вас запросити на каву. Ви мені подобаєтесь. І це вже не банально.

Розгублена дівчина кліпала від несподіванки очима. А малий з цікавістю розглядав чужого дядька.

…Коли після закінчення інституту Олена сказала тітці, що виходить заміж за свого викладача, тією від злості і заздрості аж затіпало.

- Що, голову немудрому дівчиськові задурив? Йому скільки років? П’ятдесят? Шістдесят? Колишня жінка твоєї коси ще не пробувала обірвати?

- Нічого такого й близько немає.

- Хто він, а хто - ти. Про це подумала?

Орест, похитуючись у дверях, слухав розмову.

- Чуєш, Олено, виходь за свого професора. І трим… тримайся подалі від тієї зміюки… тітки твоєї. То вона матір твою розлучила з Дмитром. Я все знаю. Все чув. Тепер… каюся… каюся… Мав сказати це Тані. Змовчав, дурень. Гріх на душу взяв. Ти того… прости мені. Прости…

- Як розлучила? - не могла втямити Олена.

- Як?! А сказала, що ти не Дмитрова донька. Нагуляна. А він повірив. Хвостом крутнув.

- Замовкни, п’яний бовдуре! - верескнула Люська.

- Не замовкну! Покаятися хочу. Це ти, зміюко, свою сестру зі світу звела. Дитину осиротила.

Олена запитально дивилася на Люську. Тій аж моторошно стало. Здавалося, її пропікають поглядом сестрині очі…

…Час для Ігоря Петровича рухався неймовірно повільно. Його дружина народжувала первістка. Сина. Вони чекали на малюка чотири роки. Вагітність проходила складно. Чоловік раз-по-раз поглядав на годинника. Страшенно хвилювався за Оленку.

Лікарі щось говорили, радили породіллі. А її свідомість була, наче в тумані. І раптом крізь пелену болю почула мамині слова:

- За твоїми плечима - ангел і моя молитва…

Малюк голосно сповістив світ про свій прихід. Полегшено зітхнули лікарі.

- Дякую, мамо, - душею прошепотіла Олена.

Ангел у білих шатах стояв біля вікна і щасливо усміхався. Може, це був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні…

Вдовина яблуня

Дерево любило підслуховувати їхні розмови. Бо вміло берегти таємниці. Воно чекало пізнього вечора, коли він і вона знову тут зустрінуться…

Дерево було старе. Уже й забуло, хто посадив його край польової дороги за селом. На ньому засинали птахи. Збирали меди бджоли. І куняли величезні джмелі. Під ним відпочивали, обідали і вели розмови про врожаї господарі. Бавилися їхні діти... Але коли сюди приходили на побачення ті двоє закоханих, душа дерева молоділа. 

То була яблуня. Розлога. Здаля, наче намальована на палітрі поля і небес.

…Закохані ховалися тут від недобрих очей і пересудів. Його сім’я не любила молодої вдовиці, в якої залишилася маленька доня. А він любив їх обох. Ангелінку, ангелика з синіми очима і волоссям кольору спілої пшениці. І її маму Віру.

- Зійдешся з вдовою - прокляну, - недобре мовила Іванова матір.

- Не беріть гріха на душу.

- До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю.

- Хто вам таке сказав?

- Усе село говорить.

- Ще такий не народився, аби про нього не говорили.

- Недарма казали, що Вірчина баба відьмувала. Може, через те й сиротою, а потім удовою Вірка стала.

- Та в нас через кожну хату відьма жила чи живе, якщо вірити пліткам.

- То не плітки. До покійної Федори всі ходили, якщо худобина заслабне.

- Хіба зле, що вона худобі помагала?

- Ой, різного наслухалася про їхній рід.  

- А про наш що кажуть?

- Не жартуй, сину. Хай іде вдова на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Бо ми і не бідні. І вродою тебе не обділено. А у вдови одне багатство - її дитина.

- Мамо, я жити без Віри не можу.

- То не живи…

…Івась не втаїв перед Вірою розмови з матір’ю. Молода жінка посмутніла. Материнські прокльони біду приносять.

- Івасю, знайди собі дівчину, одружися. Живи спокійно. Заради нашого кохання - зроби так. 

- А ти?

- Пересумую, перетужу, переплачу…

- В Ангелінки повинен бути тато.

- Він є. На небесах.

- Ні, не залишу вас. Бо люблю…

Дерево слухало розмову. Жоден листочок не поворухнувся. А коли закохані пішли, налетів вітер, струсонув гіллям. Глухе гупання нестиглих яблук розбудило грім. А потім засльотилося… Стара яблуня знала те, чого не знали люди. Пошерхлою корою котилися краплі-сльози…    

…Іванова матір ходила по ворожках і ворожбитах. Підливала синові у страви настої з трав. Шепотіла заклинання. І почасти прокльони Вірі посилала. Гріх не міг її спинити…

- Та нехай уже вони сходяться і живуть, - мовив дружині Іванів батько. - Може, то доля його.

- Ні! - вигукнула, мов навіжена. 

- Чого ти така затята, жінко?

- Бо я своєму синові щастя бажаю. І вдові не віддам. Якщо жити з нею, то хай краще…

Чоловік не дослухав. Забрався з хати…

…Коли потруїлись Вірині кури, подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі побили вікно, злякалася. Не так за себе, як за доньку. Ще й почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках…

Здогадувалася, чиїх рук справа. Вкотре просила Івана не приходити. А він і слухати не хотів. Казав, пора за обручками до міста їхати.

А потім у Віри згоріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було.

Невдовзі після цього Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка вдови не цуралася. І дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку й подалася невідь-куди.      

Іванова матір полегшено зітхнула. Таки правду ворожки казали - не будуть вони разом. Думала: пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Аптекаркою працює. Батьки заможні…   

…Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його душі повіяло пусткою.

Пізно увечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем. Кохана - згубою…

- Що ж та… з моїм сином зробила? - нетямилась Іванова матір. - Поїхала з села і його душу з собою забрала. Ходить, як привид. Скоро під тим деревом ночувати буде.

- А ти й далі до ворожок ходи, - скипів чоловік. - Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як осел. Згубиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть…

- Не треба мені такого життя!

…Іван у парубках посивів. Додалося літ батькам. Всохла половина гілля на яблуні.

Він і далі ходив на місце колишніх побачень. Одні в селі вважали Івана дивним. Інші - нездоровим. Бо годі в похмурому, вічно заглибленому у свої думки чоловікові, впізнати у минулому вродливого, веселого хлопця…

А Віри в селі так ніхто більше й не бачив. Хата осіла, облупилася. Подвір’я заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Вірине обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, відьмою була, і забрала Іванову душу з собою. Неспроста ж він так змінився. Непритомним став…

…Хтось пустив поголос, наче бачив жіночу постать біля яблуні.

- Хтозна, може Віра потай бачилась з Іваном, - гадали у селі.

- Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, як тінь.

- Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

- Певно, п’яний Льонька повертався навпростець з сусіднього села і сам з собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває…

Дійшли ті чутки до Івана. Пізно ввечері, коли батьки полягали спати, покопався через сніги до яблуні. Холодно було. Мороз тиснув. Присів під деревом. І спогади присіли поруч. Потепліло…

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки душі його вже тут не було…

Стару яблуню почали називати вдовиною…

«Білий» вірш на зоряному небі

Оленка народилася серед поля і зір - батьківська хата трішки вибігла за село і зупинилася на горбочку. Вибавив Оленку дід Ілько. Робота забирала у батька-матері будні, а почасти й вихідні. 

Ілько читав різні цікавинки. Переповідав їх онучці. Оленка наслухалася всього так багато…

Дід був філософом: життя навчило мудрості, вік - досвіду. Любив світ. І навчав цьому внучку. 

- Якщо будеш іти до світу, світ йтиме тобі назустріч. І ви зустрінетесь десь посеред землі та неба, - філософствував Ілько.

- А це дуже далеко - посеред землі? - запитувало дівчатко.  

- Хто його знає. Може, за кілька верств від нашого порогу. А, може там, де сходить чи сідає сонце. Часом цілим світом може стати одна людина… 

…Олена писала «білі» вірші. Прелюдією до її поезії, напевно, були розповіді покійного діда Ілька. Спершу її вірші публікували у шкільній стінгазеті. Потім - у студентській газеті. Читала їх на літературних зібраннях в інституті.

Якось її вірші почув місцевий поет Емануїл. Він любив епітет «відомий». Гордився своїм іменем. І вмів закохувати в себе гарненьких дівчат і молодиць. 

«Я творю ваш образ на палітрі небес,

на клаптиках хмар,

на обривках недодивлених снів…

Осінь змішує фарби…

Водить пензликом дощ…

Жовті листки, мов холодні сонця…

Ще подих… Ще порух… Ще мить…

Ваш портрет… Ви…»

Емануїл аж закрив очі від задоволення, уявляючи, як вродлива студентка малює «на палітрі небес» саме його образ. І вишукував пожмакані купюри у кишенях, гадаючи, чи вистачить, аби куди-небудь запросити дівчину. А якщо не вистачить, то в кого б позичити…

Солодкі Емануїлові слова магічно подіяли на Олену і вона погодилася посмакувати каву з ловеласом, який обіцяв її вивести у широкий поетичний світ.

Самого ж Емануїла вів по житті дядько, який працював на високій посаді. Бо племінник лише вмів голови дівчатам крутити і хизуватися своїм поетичним «талантом». Дядько прилаштував Емануїла на гарну роботу. І завдяки дядькові Емануїл тусувався з місцевим бомондом.

Подруга Ліда заздрила Олені: такого кавалера підчепила. «Відомий» поет, з житлом, зв’язками. Мрія кожної дівчини. А тут ще Віталій - одногрупник - «стриже» за Оленою очима. Про такого хлопця також мріє не одна дівчина. Вродливий, розумний. Але несміливий. Не наважився підійти до Олени. Тепер вже пізно…     

Олена не звертала уваги на те, що часто сама платила за каву, на яку її запрошував Емануїл. І на те, що залицяльник почав покрикувати на неї, коли йому щось не подобалося.

…До цієї розмови з Емануїлом Олена готувалася з особливим хвилюванням. Лікарка підтвердила її здогадку про вагітність. Була упевнена: Емануїл одружиться з нею і любитиме їхнє дитя.

- Котятко, про що ти говориш? Яка дитина? Це сталося випадково. Тобі треба вчитися. І, знаєш, поети в молоді роки просто кохають. А одружуються пізніше. Або ніколи… 

- Що ж нам… мені робити?

- Те, що робить багато жінок - аборт. 

Цієї миті вона зненавиділа Емануїла. І вірші писати перестала. Лише подрузі розповіла про свої перипетії. На словах Ліда Олену розраджувала, а в душі раділа. І коли Олена зважилася на аборт, Ліда не забарилася вранці того дня з чужого телефону подзвонити її батькам, аби повідомити «новину». А також із мстивим блиском в очах усе розповісти «під великим секретом» Віталію. Почувши таке, хлопець, мов навіжений, вилетів з аудиторії. 

Олена присіла на лавку біля лікарні. Подумки просила прощення у своєї ненародженої дитини. І… зацепеніла, побачивши батьків, які прямували від автостоянки. А з протилежного боку швидким кроком ішов Віталій. Побачив її. Підбіг.

- Оленко, не поспішай туди, - махнув рукою у бік лікарні. 

Поки розгублена Олена думала, що має сказати Віталію, надійшли батьки.

- Це правда? - запитали в унісон? - Як же ти?..

- Звичайно, правда, - відповів замість Олени Віталій. - Пробач, кохана, що я трішки спізнився.

Батьки нерозуміюче дивилися на хлопця.  

- Віталій. Оленин наречений, - представився. - Перепрошую, що не познайомились раніше. Сесію складали. Зачекайте нас, будь ласка, поки ми підемо до лікарки.

У вестибулі Олена прошепотіла:

- Що це все означає? Як ти дізнався? І що тобі треба?

- Щоб жила наша дитина.  

- Це не твоя дитина.

- Виходь за мене заміж. І не поспішай казати «ні». Скажеш це після її чи його народження… якщо бажатимеш. Я все поясню. У мене ніколи не буде своїх дітей. Я хворів у дитинстві. Олено, дозволь любити твою дитину. І тебе…    

- Я не кохаю тебе, Віталію.

- Зараз це неважливо. Сьогодні підемо до моїх батьків. Знайомитися. І ще, ми всім казатимемо, що ця дитина твоя і моя.

- А як же?..

- Моє безпліддя? Про це ніхто не знає.

- А Емануїл?..

- Забудь.

- Як ти дізнався, що я… тут?

- Це також неважливо.

…Олена з Віталієм розписалися. Ліда злостилася: гадала, що насолила подрузі, а вийшло...

Емануїл не давався чути.

Подружжя чекало дівчинку.

- Оленко, ти не проти, якщо назвемо нашу маленьку Богданою? - запитав Віталій.

- А чому?

- Бо вона мені дана Богом. І тобі…

…Восени Олена з Віталієм повели Богдану до першого класу.

- Татова доня. Дуже схожа на вас, - мовила до Віталія мама Дмитрика, з яким учителька посадила дівчинку.

Після пережитих емоцій Богдана рано заснула. Віталій по телефону розповідав своїм батькам про її перший шкільний день. Олена слухала і думала про своє. Чоловік обожнює доньку. І кохає її, Олену. А вона? Очі стали вологими. Пішла на кухню. Вимкнула світло, аби Віталій не бачив її сліз. Уперше за весь час спільного життя відчула ніжність до чоловіка. І… здається, закохалася у Віталія. Коли ж це трапилося? Може, сьогодні, коли сказали, що донька схожа на нього. А, можливо, раніше. Просто, серце спостерігало і мовчало. Воно знає, коли заговорити мовою почуттів…

- Олено, чого в темноті сидиш?

- Пишу вірш. Білий. На зоряному небі.

Віталій зітхнув. Віршів Олена йому ніколи не дарувала. Тихо вийшов з кухні. 

«…А життя могло б не народитися.

Темна зірка плакала б у хаосі часу,

не сповита Всесвітом.

Її душа ніколи не бачила б світла.

Її ангел був би самітнім у світі…

…Ти вберіг життя,

Й на землі народилася зірка

Богом дана».

Під віршем Олена написала: «Я кохаю тебе, Віталію».

Склала аркуш удвоє. Поклала в чоловікову папку.

Усміхнулася ночі. І дописала: «Часом цілим світом може стати одна людина…»

Життя щось придумає…

Він намагався знайти у доглянутій вишуканій жінці щось від колишнього дівчиська. Тепер замість «хвоста» вона носить коротку зачіску. Змінила колір волосся. Колись терпіти не могла шаликів. А зараз на ручці її сумки красується шалик кольору морської хвилі. І це зовсім не дисонує з діловим стилем. Навпаки, цей романтичний штрих надає її образу безтурботно-елегантного шарму. Він немов підглядав за нею, боячись зустрітися із знайомим поглядом…

…Тоді, понад два десятки років тому, весна була ранньою. На ринках і тротуарах підлітки й дорослі продавали підсніжники. Біля зупинки з букетиком первоцвітів стояла симпатична дівчина. Вітер розвівав її волосся. Сонце лоскотало очі. Вона смішно мружилася і, здавалося, відганяла рукою нечемні сонячні промінці.

- Скільки коштують ваші квіти? - запитав Назар.

- Я їх не продаю.

- Шкода…

- Ой, та довкола стільки продавців, - засміялася.

Він не знав про що говорити із незнайомкою і не хотів її залишати. З-за повороту показався автобус. Чимала юрба заметушилася. Дівчина обережно поклала букетик у сумку.

- Зачекайте! - торкнув її за руку. – Автобус уже майже переповнений. Ваші квіти… Давайте, я вас підвезу. Он моя автівка, - вказав рукою на припарковану легківку неподалік.

- Ні-ні… Я можу й пішки…

Він таки переконав дівчину, що їхати краще. Його пасажирку звали Танею. Живе в райцентрі неподалік. А тут мешкає тітка, до якої Таня часто приїжджає в гості.

Назар узяв слово з дівчини, що вони зустрінуться. Він зможе приїжджати до її містечка - це зовсім недалеко.

Дні і час побачень завжди призначав Назар, посилаючись на роботу і часті відрядження… Коли ж Таня приїжджала до тітки, йому майже ніколи не випадало бути вдома.

Їй хотілося познайомити коханого зі своїми батьками, тіткою. Віджартовувався:

- От закінчиш училище, тоді й нагода буде зустрітися.

Перед самим закінченням навчання Таня радісно повідомила Назарові:

- У нас буде дитина.

Не помітила, як він змінився на обличчі. Можливо тому, що миттєво опанував себе.

- Таню, дівчинко, я не хочу тебе хвилювати, але… Мені «світить» тривале відрядження. Це дуже важливо для мене… для нас… Навідаюся при першій же нагоді. Обіцяю…

Поспішив до автівки. Стиснув руками кермо. Більше сюди ні ногою. Добре, що Таня майже нічого про нього не знає. І машину якраз вчасно запропонували поміняти на нову. А в спальному районі, де живе її тітка, він не буває. Нема потреби.

…Вона чекала звістки від Назара місяць, другий… Врешті зізналася про вагітність батькам. Ті вчинили неймовірну бучу. Мовляв, що подумають про молодшу сестру? Скажуть, така ж повія, як і старша. Як з цим соромом жити?

- Збирай свої манатки і йди куди хочеш. У нас є тільки одна донька, - злісно сказав батько й грюкнув дверима.

Увечері заплакана Таня стояла зі своїми пожитками перед дверима тітчиної квартири.

- Ти, головне, дурниць в голову не бери, - заспокоювала тітка. - Я добре знаю свого брата. Колись моїх кавалерів розганяв. Всі йому не подобалися. Скандалив. Одного навіть побив. І що з того вийшло? Я в старих дівках залишилася. А тепер ще й насміхається. Одна кімната - не апартаменти, але якось помістимося. І досить ридати. У тебе є я. Потім буде дитинка. А потім… Життя щось придумає…

…Із дверей пологового будинку Таня вийшла майже одночасно із сусідкою з палати навпроти. Вони й народжували в один день. У Тані - хлопчик. У Вікторії - сусідки - дівчинка.

Тітка приїхала за Танею на таксі. Поруч стояло ще дві автівки. Біля них… Назар з букетом і якісь люди з квітами та шампанським. Таня усміхнулася. Як же він довідався, що вона народила і її з маленьким сьогодні виписали? Вони зустрілися поглядами. Назар глянув на Таню розгублено-перелякано. І… рушив назустріч Вікторії.

…Життя щось придумає… Таня згадувала тітчині слова, коли вступила заочно вчитися до інституту в сусідню область. І коли їй запронував заміжжя вдівець-викладач.

- Але ж він старший за мене майже на цілу двадцятку літ. І дітей у них з покійною дружиною не було, - ділилася своїми тривогами з тіткою. - Хоча б Тарасика любив…

…Таня жодної секунди не пошкодувала, що вийшла заміж за свого «професора». Так тітка жартома називала чоловіка племінниці. Він Таню кохав і шанував. Допомагав робити кар’єру. А Тарасові - стати кращим учнем у класі. Ніхто й не подумав би, що Тарас не його рідний син.

Тітка якось не витримала і розповіла братові та братовій, щоправда, без подробиць, про Таню. Мовляв, живе гарно, має престижну роботу, люблячого чоловіка і розумника-сина. Але батьки не зраділи.

- Ти, того… Нікому про Таньку не кажи, - невдоволено промимрив брат. - Люди думають, що в світи подалася, то хай так і буде.

…Вона приїхала у складі «гуманітарної» делегації. Серед запрошених на зустріч із гостями з сусідньої області був і Назар. Він упізнав Таню. Тетяну Федорівну. Хотів підійти, поговорити. Хоча… про що? Його любовні походеньки таки зруйнували сім’ю. Вікторія його виставила з квартири. Донька дорікає, що проміняв її з матір’ю «на чужі спідниці». Тесть доклався, аби не дісталася «хлібна» посада.

Вони зустрілися під час перерви. Спершу очима. Потім пішли назустріч одне одному.

- Радий за тебе… За вас, Тетяно… е-е-е… Федорівно, - мовив першим.

- Дякую, Назаре.

- А як…е-е-е… наш?..

- Мій син? Золота дитина!

- Радий, радий… І ти… ви гарно виглядаєте. Може б нам по горнятку кави після засідалівки випити?

- Не можу. Тітка чекає. Та й каву люблю пити зі своєю сім’єю чи з друзями.

- А моє особисте, як кажуть, дало тріщину. Я шкодую, що…

Вона торкнулася Назарової руки, як колись він її на зупинці, й тихо мовила:

- Життя щось придумає…