Золота цівка життя

- Будемо сіяти! - серйозно сказав шестирічний Святко  своєму товаришеві Павлові.

- Що сіяти? - не зрозумів малий.

- Що? Що? Зерно, - по-діловому відповів.

Святко дуже любить свого дідуся Гришу. І тому повторює все, що той каже.

Григорій має кілька гектарів землі. Свою і декількох односельців. Жартує: дрібненький фермер. Батьки і діди Григорія також були хліборобами. Від них любов до землі. А ще його наділ особливий...

...Маленький Гриша дивувався, коли йдучи шляхом до сусіднього села, його дідусь та бабуся зупинялися біля куща бузку, що ріс біля поля, й молилися. Історію розповіли, коли внук підріс.

У часи Другої світової німці вели шляхом наших полонених. Чоловіки були знеможені, виснажені, худі й голодні. Сільське жіноцтво хотіло хлібом поділитися, але німці людей відганяли, стріляли в повітря.

Одразу за селом пшениця колосилася. Двоє полонених з усіх сил побігли до поля за колосками. Там їх і розстріляли.

Селяни поховали солдатів на місцевому цвинтарі. Доглядали за могилами безіменних. А на місці розстрілу після війни хтось посадив кущ бузку...

...Коли після розпаду колгоспу роздавали паї, родині Григорія дісталася земля, де колись сталася трагедія...

...Святко терся біля Григорія. Хлопчик радів, що приїхав з мамою до дідуся з бабусею. Проте сумує за татом. І мама сумна. Тато повернувся захищати столицю. Сергій вже раніше боровся з ворогом. Був добровольцем. Коли народився син, осів на «цивільній» роботі. І ось знову взяв до рук зброю.

Перед тим перевіз зі столиці Аліну зі Святославом до своїх батьків у західноукраїнське село. Синові жартома сказав:

- Будь чемний. Бережи маму. Ти ж дорослий, правда?

Святко кивав головою, шморгаючи носом. У дитячому сердечку було стільки жалю й тривоги, що цього дня навіть не хотів бавитися з Павликом.

Аліна ходила по хаті, не знаючи до чого взятися.

- Не побивайся так, доню, - сказала Маруся, свекруха. - З Божою поміччю все це закінчиться. Сергійко повернеться.

Маруся невістку любила. Вважала, якщо син щасливий у шлюбі, значить гарна дружина дісталася.

Григорій також не мав на себе місця. Він би також пішов на війну, хоча вже шістдесятка минула. Колись в армії служив. Танкістом був. Але недавно мав операцію на нозі. Досі накульгує.

Тяжко проводити на війну єдиного сина. Але Григорій не може показувати своїх емоцій. Тримається. Тепер за його плечима - дружина, невістка, внук. Про них має дбати.

- Куди ти зібрався, Грицю? - гукнула Маруся.

- В поле піду гляну.

- Що там дивитися? Холодно ще. Рано щось робити.

Григорій махнув рукою і подався до своєї землі за село.

Ішов і згадував, як зустрів свою Марусю. Дівчину сюди медсестрою скерували. Вродлива, з розкішною косою. В голубій штапельній сукенці з дрібненькими квіточками. Такою вперше побачив медичку. І закохався. 

Коли зважився провести Марусю додому з клубу, не відмовила.

Дівчина винаймала кімнату в Дарки - літньої вдови. Дітей у Дарки не було, тому з радістю брала квартирантів. Грошей багато не правила. Головне, аби в хаті жива душа була.

Замість того, аби звернути на вуличку, де мешкала Дарка, Маруся з Григорієм поволі йшли центральною сільською дорогою. Ось і остання хата. Поле. Хлопець розповів Марусі сумну історію минулої війни. Після цього вони часто приходили сюди...

Згодом Маруся стала Григорію за дружину. Він кохав і шанував її. А коли народився Сергійко, був найщасливішим у світі.

І тепер не стало менше любові та ніжності до Марусі. Просто Григорій не показує своїх почуттів. Соромиться наче, бо вже літа немолоді.    

І син не виходить з голови. В очах чоловіка зблиснули сльози. Тут, у полі, можна дати волю емоціям. Бо тут лише Бог бачить його батьківську тугу. Вдома ж мусить триматися. Щось постійно робити - так легше. І відганяти від телевізора внука. Сидить з Павликом біля екрану, дивиться на війну. Каже, хоче побачити тата.

Маруся з невісткою допомагають готувати харчі на фронт. А коли дружина вдома, приходять односельчани. В того тиск «скаче» - просять виміряти, в іншого - голова болить. Маруся вже на пенсії. Але люди знають: у допомозі не відмовить. Починають говорити про болячки, а закінчують розмовами про війну.

Григорій розуміє: людям тривожно, розмови трохи заспокоюють, розраджують. А голови і серця справді болять. Від тривоги.

- Як Сергій? - запитують.

- Столицю боронить, - відповідає Маруся.

- Хай йому Бог помагає, - хреститься побожне жіноцтво. - І всім нашим хлопцям, синочкам дорогим. Вони - справжні козаки. Не те, що москальська шушваль: перелякане, непоказне. Аж гидко на таке в телевізії дивитися.

- А яке паскудне.

- Хіба хтось бачив нормального московита?

Згадують совєтів. Старі люди пам’ятають, як у сусідньому селі хреста з церкви знімали. Ніхто з місцевих не наважився на гріх. За святотатство взявся колгоспний парторг. Нетутешнім був. Невдовзі після цього занедужав. Став не ходячим. Роками колодою лежав. Це кара Божа, були переконані селяни...

...Павликовий батько записався у тероборону. А сусід Михайло возить гуманітарну допомогу для війська та людей, які опинилися в біді. Для хлопчика всі ці чоловіки герої. 

...Внук цікавиться Григорієвим реманентом. А ось тут - насіння. Хлопчик узяв зерно в долоньки, воно посипалось крізь пальчики золотою цівкою життя.

Скоро Григорій зі Святком будуть сіяти ярину...

Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати...

Їй висловлювали співчуття, слова підтримки. Даниїла кивала у відповідь. Але нічого не відчувала. В душі - порожнеча. Сліз не було. Лише зачепили перешіптування родини покійного чоловіка:

- Це ж треба, вона жива, а Мирослава не стало.

- Як же їй вдалося викарабкатись?

- Наче свою болячку йому передала, - мовила Мирославова рідна тітка, яка славилась скандальною натурою.

Свояки перешіптувалися так, щоб Даниїла чула. Вони звинувачували її. Але в чому?!

Даниїла після похорону чоловіка вперше довго спала. Прокинулася під обід. Навстіж відчинила вікна. Вітер ніс у місто з полів запах диму. За вікном на березі рябіли жовті листочки.

- Осінь, - мовила жінка сама до себе. - Моя сорок восьма осінь...

...До цього дня вона була щасливою. А, може, їй просто здавалося. Може, щастя несправжнє. Можливо, це була її вигадка, тому що кохала Мирослава, чоловіка свого. Раділа, що росте красуня донечка. Що живуть не гірше за інших. І раптом... 

- У вас онкологія, - прибив страшним повідомленням лікар.

Даниїла не йняла віри почутому.

- Помилка... це помилка, - заперечувала. - Потрібне додаткове обстеження.

- На жаль, це правда. Треба лікуватися. І вірити: шанс завжди є.

Вона вірила. Ще й як вірила... Бо не може залишити доньку напівсиротою. А Мирослав... Він навіть не знає, де ложки лежать, не те, що якусь страву приготували. Хіба що яєчню...

Даниїла мовчала про недугу день, другий... І, врешті, зважилася розповісти рідним. Чоловік не мовив жодного слова співчуття. Лише кинув спереседя:

- Це ж грошей скільки на лікування треба!

- Плакав мій новий комп’ютер, - зітхнула донька.

Даниїла такого не очікувала. Почала виправдовуватися. Мирослав не дослухав - пішов на балкон курити. Донька подалась у свою кімнату. Даниїла безпорадно стояла посеред кухні. В цю мить їй справді хотілося померти...

...Почалося лікування. Воно тягнуло гроші та нерви. З дому - до лікарні. З лікарні - додому. Якби не сестра, Даниїла не знає, що й робила б. У старшої сестри з чоловіком бізнес. Хліб, різну здобу випікали. Мали непогані прибутки. Лариса завжди допомагала. Коли Даниїлі йшов сімнадцятий рік, не стало батьків. В аварії загинули. Відтоді Лариса опікувалася молодшою сестрою. Раділа, що та вступила в інститут. Заміж видала. Залишила Даниїлі батьківську квартиру. Лариса з чоловіком власне житло у передмісті звели. 

І ось тепер старша сестра знову, як колись, узялася допомагати молодшій. Бо Мирослав...

А Мирослав став зневажати дружину через хворобу. Те, що Даниїла готувала, викидав у сміття. Гидував. І доньці наказував навіть не доторкатися до приготованої матір’ю їжі.

- Навіщо ти це робиш? - зі сльозами запитувала Даниїла. 

Мирослав злостився. Нарікав на весь світ. Покрикував на хвору дружину. Не хотів з Даниїлою навіть бути в одній кімнаті.

Якось Даниїла почула, як чоловік телефонував до якогось «сонечка» й призначав побачення.

- У тебе є інша жінка? - запитала.

- А що, не можна? Я - молодий, здоровий. І, до речі, я досі в своїх батьків прописаний. Якщо ти... ну, словом... Житло має залишитися мені. І, звісно, Оксані. Якось будемо викручуватися з донькою.

В цю мить Даниїлі шалено захотілося жити.

- Не хорони мене передчасно, - твердо мовила.

Мирослав гримнув дверима. Певно, пішов до «сонечка»...

Лариса возила сестру в столицю до тамтешніх спеціалістів. Даниїла виконувала всі рекомендації лікарів. Хвороба не задавнена. Отже, є шанс. Вона вірила...

Це були важкі дні, тижні, місяці... І очікування, що недуга мине. Що все буде, як раніше. Хоча, ні. Не буде. Стосунки з Мирославом будуть інші. Точніше, ніякі. І донька... Чому Оксана наслідує батька? Якось Даниїла складала Оксанині речі. А та, побачивши, гидливо скривилася, згребла їх, кинула в пральну машинку і вимила руки. Даниїла нічого не сказала доньці. Хоча було дуже прикро...

...Вона таки поборола хворобу. Повернулася на роботу. А рідні й досі її сприймали холодно. Мирослав спав у іншій кімнаті. Й далі бігав до якогось «сонечка». Щоправда, тепер наминав страви, які готувала Даниїла.

Оксана стала студенткою. Після занять тусувалася з друзями. Зазвичай, приходила додому пізно. Перекидалася з матір’ю кількома словами.

- Ми стали чужими з Оксаною, - скаржилася Даниїла старшій сестрі. - Через Мирослава. Накоськав її тоді проти мене. А він... у мене відчуття, наче стороння людина поруч живе. Ні кохання, ні поваги.

- Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати. Так колись казала наша мама...

...Мирослав спохмурнів. Після роботи ніде довго не пропадав. До «сонечок» не телефонував. Поривався поговорити з дружиною, але поки не наважувався.

Про те, що занедужав, першою дізналася донька.

- Оксано, мені потрібна буде твоя поміч...

У Мирослава виявили... онкологію. Справи були кепські.

- Тату, ти знаєш, що я збираюся заміж. Але весілля вже, очевидно, не буде. І, до речі, житимемо не тут, а в квартирі Антона. Його батьки на заробітках. Нам ніхто не заважатиме.

- Оксано, але я...

- Що?! Може, мама буде опікуватись тобою. Хоча, ти її не допомагав. Я знала, що ти лямури на стороні крутив.

Мирослав розповів про свій діагноз дружині. Думав, вона пригадає йому все... Але Даниїла мовила:

- Тобі потрібно лікуватися. Будемо сподіватися на краще.  

Тепер чоловік повторював її шлях: з дому - до лікарні, з лікарні - додому і знову до лікарні... Даниїла завжди була поруч. Відпрошувалася з роботи. Її розуміли, йшли назустріч. 

Оксана ж розписалася з Антоном і поспішно перебралася в його помешкання. До батьків заходила на декілька хвилин. Мирослав паткав:

- В інших людей діти співчуття мають. До лікарні приходять. А наша...

Даниїла змовчала. Не хотіла нагадувати чоловікові, що в цьому його велика «заслуга».

Мирославові ставало гірше. Операція не допомогла. Став зовсім немічний. І ще прикріший. Злостився на Даниїлу, що вона виздоровіла. Ненавидів за це. Навіть її турботу ненавидів, хоча розумів: він тепер більше нікому не потрібний... 

Урешті наважився попросити в дружини пробачення за колишнє. Була ніч.  Кликав Даниїлу. Але вона не чула. А, може, лише здалося, що кликав. Можливо, це було марення. Над ранок Мирослава не стало...