Зіграй мені осінь…

 

Вона була Його літом. Він був вітром. Була для Нього теплим сонцем. А Він – Її світом… Була Його Музою, була коханою…

…Вона відлетіла у засвіти з птахами в час раннього падолисту. Залишила Його в самоті й тиші. Зі смутком, скрипкою та незіграними мелодіями…   

…Казали: їхнє кохання благословив Всесвіт. Вони були щасливі. І в горі, і в радості. Бо різне траплялось, багато пережили…

…Маестро узяв до рук скрипку. Тремтлива мелодія полинула у світ крізь прочинене вікно… Очі застелили сльози. Боляче… Він грати не може…

…А, бувало, грав своїй Долі, коли було сумно. І коли було щемливо-радісно. Коли співало серце. І коли душею стікали сльози…

…Скрипка чекала, коли Маестро знову торкнеться струн.  

…Кохана прийшла в Його осінній сон. Така гарна. Молода. В сукенці з ніжно-голубими блаватами. У тій, в якій зустрів Її вперше.

– Зіграй мені осінь, – прошелестіла тихенько, торкнувшись поглядом душі.

Щойно розвиднілось, узяв скрипку, пішов грати у парк, аби не будити сусідів. Імпровізував… Мелодія злетіла в Небеса. Тремтливим сонячним промінням усміхнувся заспаний ранок. Опалим листям пробігся вітер й зупинився, зачудований музикою.  

…Він грає і досі своїй Коханій. Ранками у сонному парку. Його слухають ангели. Подумки спілкується з Часом… 

…Падають звуки, немов осіннє листя. Він грає спомини, смуток та любов Тій, що була Його теплим сонцем, літом. Що стала Його сивиною, Його журбою, Його осінню…

 (Ілюстрація з інтернету).

Маестро, скрипка і осінній кіт

Маріанна любила слухати дивного скрипаля. Він грав у парку. Вперше побачила його тут у тепле вересневе надвечір’я. Сивий маестро грав неймовірно красиві мелодії. Не задля грошей. Футляр був закритий. А на ньому велично всівся кіт кольору стиглої осені.

Маестро мружився від сонця. Рудий кіт також.

У скрипаля було улюблене місце - неподалік альтанки.

Якось зірвався вітер і полив дощ. Маестро зі скрипкою та котом поспішив до альтанки. Як він грав під оркестр дощу! Маріанна ледве втримувала парасолю, але не могла піти. Дивовижний концерт її заворожував...

Одного разу на лавку до Маріанни підсіла літня незнайомка.

- Він грає божественно, - мовила. - Віртуоз...

- Так, чудова музика, - відповіла Маріанна.

- Леопольд Юліанович раніше грав у оркестрі. Викладав у музичному училищі. І дуже кохав свою дружину. Вони майже щодня гуляли в парку. А їхнім улюбленим місцем була альтанка.   

- Тому він грає тут...

- Так. Для дружини.

- Де ж вона?

- Там, - незнайомка показала рукою на небо. - Леопольд Юліанович дуже за нею сумує. В нього нікого не залишилося, крім скрипки і кота. Котів любила покійна.

- А діти? У них є діти?

- Ні.

Зі скрипки злетіла мелодія, зіткана з ніжності та ностальгії. Жінки замовкли. На устах літньої незнайомки блукала задумлива посмішка. І Маріанна думала про своє...

Вона вийшла заміж за вдівця. Його донька - Ліда - залишилася без матері зовсім крихіткою. Родина й подруги відмовляли: хіба хлопці перевелися? Чи гандж якийсь маєш? А вона покохала цього молодого чоловіка - з добрим серцем і маленькою дитиною. Хоча, майже всі вважали, що просто пошкодувала обох...

Анатолій старався, аби в його дівчат було все. Багато працював. Згодом із двокімнатної квартири перебралися в нову - чотирикімнатну. Щороку їздили на відпочинок. У сім’ї панували любов, достаток та затишок. Від Ліди не приховували, що Маріанна - не рідна їй матір.

Усе змінилося, коли не стало Анатолія. Він встиг видати доньку заміж. І залишив цей світ.

Якось Ліда заявила Маріанні:

- Потрібно розміняти квартиру. Ми з Максом так вирішили.

- Хіба нам усім місця мало? А коли народяться у вас діти, я буду допомагати.

- Ви мені не рідна матір, а тому нам краще жити окремо.

Маріанну почуте ошелешило. Навіть не знала, що відповісти.

- Твоє рішення не сподобалося б татові, - мовила перше, що спало на думку.

- Неважливо.

- Подумай, чи варто це робити.

- Варто! - Ліда підвищила голос. - Я вже не маленька. Няньки не потребую. І Макс... Йому ніяково у вашій присутності.

- Ти моя донька, Лідо.

- Треба було свою дитину народити, тоді б мали доньку.

- Ми розміняємо житло. Розміняємо...

Маріанна поселилася в іншому мікрорайоні. Квартира на третьому поверсі. Будинок добротний. Але так сумно... Нікого тут не знає. До роботи далекувато. Розрадою став парк. І ще маестро, скрипочка та рудий кіт...

...Маестро грав, поки не настали холоди. Проте ні навесні, ні влітку в парку не було чути його мелодій. Маріанна шукала поміж людей літню жінку, аби запитати, куди він подівся. Та не зустріла...

...Знову рання осінь. Тепла, погідна. Маріанна часто після роботи та у вихідні йде під вечір у парк. Присідає на лавку неподалік альтанки. Чекає маестро зі скрипочкою та рудим котом.

Сивий скрипаль зцілював музикою свою самотню душу. А заодно і її, Маріанину...

Вона була душею його скрипки…

Змерзлі ліхтарі провадили пізніх перехожих додому. Вітер диригував оркестром дерев. Дивна музика, створена з хаосу заметілі, заполонила світ.

Колись, у холодні, морозяні вечори вона просила свого Маестро зіграти теплу зиму на скрипці. Щоб мелодія пахла суничним чаєм і його шаликом.

Порух смичка і… Скрипочка розмовляла голосом кохання. Ноти зістрибували зі струн, їх підхоплювали невидимі казкові ельфи, і через ледь прочинену кватирку несли в холодінь простудженого світу. В його мелодіях було так багато сонця…

…Він приходив до лікарні зі скрипкою. Хотів зіграти щось незвичайне, неземне, аби мелодію почули на небесах. І зрозуміли: він не зможе без своєї коханої...

Смичок тремтів у руках. Скрипка лише зітхала…

- Зіграй мені життя, - якось попросила вона, коли він зайшов до палати.

Допоміг їй сісти. Обмотав її шию своїм шаликом. Відкрив футляр. Дістав скрипку. Смичок торкнувся струн… Що то була за мелодія! Його душа у ній молилася, злітала до небес, ставала навколішки, шалено кохала, ридала від відчаю…

Біля ліжка зітхав її ангелик. Останні акорди пахли ладаном…

…У вдівця-Маестро закохувалися жінки. Він запрошував їх на свої концерти і вечірки. Шукав у них схожість зі своєю коханою. Але вони були інші. Він так і не зміг нікого впустити у своє життя…

…У чорному фраці, в променях срібних сивин, Маестро зі сцени скидався на чарівника із казки. А скрипка… Вона промовляла до кожного мовою вселенської журби і любові - зворушливо-прекрасно.  

У білій рамі на сцені стояла велика картина, з якої усміхалася до глядачів вродлива жінка. Одну мелодію Маестро зіграв лише для неї. Зал аплодував стоячи. А Маестро вклякнув перед картиною. Провів рукою по світлому волоссі своєї вічно молодої Музи, в якому зачепилися ніжно-голубуваті сніжинки. Хтось тихо мовив у залі:        

- Вона була душею його скрипки…

«Ви сумуєте, моя пані?»

Її вчора було схоже на торішній прощальний крик старого журавля, який вже не повернеться назад. Вистигли зорі, що сипав у долоні зачарований вечір. Вітер досушував світ, випраний весняною грозою.

«Ви сумуєте, моя пані?» - запитав би він.    

Роман Іванович називав Олену «моя пані». Ніжно і шляхетно.

…Вони зустрілися на виставці молодого художника. Картини хлопчакуватого митця дивилися очима мудрих старців, скалічених епох і щойно народженого ранку, уста якого пахнуть чи то вранішим туманом, чи молоком матері-землі.

….Він лікував людські серця. Вона зціляла душі музикою. Він не вмів малювати, але любив відвідувати виставки: знаходив тут відпочинок від роботи. Її ж полюбити мистецтво змусило перше шкільне кохання: зошити Юрка були змальовані портретами і портретиками дівчиська із зачіскою а-ля Мірей Матьє.   

Вона довго розглядала картину щойно народженого ранку. Він також.

- Правда, гарно? - запитав.

Вона ствердно кивнула головою. Глянула на незнайомця. Він усміхнувся.

- Такі картини пише! Він стане генієм, - тихо розмірковував статечний, із посивілими скронями, чоловік.

- Він вже ним є, - відповіла вона.

- Можливо, ви праві, моя пані.

Вони закінчили оглядати експозицію. Він запросив її на горнятко кави. Вона погодилась.

- Як вас звати, моя пані?

- Олена.

- А мене Роман… Роман Іванович.

«Їй, мабуть, близько тридцяти. Як моєму синові», - подумав він. «Йому п’ятдесят, чи більше?» - гадала вона.

У тій кав’ярні, за якусь дещицю часу, вони прожили у спогадах свої життя.

«Сердечний» лікар майже не помилився: Олені виповнилося тридцять. У її житті було троє найдорожчих чоловіків: тато, коханий Любомир і син Сергійко. Один із чоловіків - Любомир - зрадив з колишньою подругою. Залишилися тато і син.

Олена не знає, як витерпіла одразу дві зради. Майя була дружкою на її з Любомиром весіллі. Невдовзі також вийшла заміж. Але особисте не складалося: чоловік видався неабияким ревнивцем, ще й до пляшки заглядав. Врешті-решт Майя виставила благовірного за поріг. І мало не щодня прибігала до Олени шукати розради. Засиджувалася до пізна. Олена просила Любомира, аби провів подругу додому. Допроводився…  

Роману Івановичу йшов п’ятдесят третій. Кілька років тому він став удівцем. Марина, його Маринка, померла від онкології. Син, також лікар, заспокоював: «Ти знаєш, тату, не від усіх недуг є ліки». Він розумів. Але не міг змиритися, що його Маринки, яку кохав і якій не посмів зрадити навіть подумки, вже нема.

Роман Іванович познайомився з майбутньою дружиною, коли прийшов працювати після вузу в районну лікарню. Їй брали кров з вени. Марина зомліла, бо дуже боялася крові. Роман підвернувся під руку й допоміг медсестрі привести пацієнтку до тями. Симпатична русявка з величезними переляканами очима розбила серце молодого лікаря.

Вона також була приїжджа. Вчителювала. Згодом побралися. А через кілька років Роману Івановичу запропонували роботу у великому місті. 

Вони були гарним подружжям. Якось один із колег запитав: «Романе, ти зміг би зрадити своїй Марині?» Він згадав величезні перелякані очі симпатичної русявки. «Ніколи!» - відповів різкувато…             

- Я хотів би послухати вашу скрипочку, моя пані.  

- Через два тижні концерт. Я вас запрошую. 

-  Дякую. Я прийду.

…За репетиціями, синовим розбитим коліном, поїздками до батьків на другий кінець міста Олена забула про Романа Івановича. І лише, коли одягнула перед концертом довгу чорну сукню, вишуканий комір з білого бісеру, згадала «сердечного» лікаря і його «моя пані». «Цікаво, - подумала, - він прийде?». Навіть, якщо забув про свою обіцянку, Олена все одно гратиме сьогодні для нього.

Вона грала душею. О, скрипочка розуміла це! Вони відчували одна одну. І обидві були неймовірні.

Оплески. Хтось вигукнув: «Браво!».

- Я в захопленні, моя пані, - Роман Іванович простягнув великий букет білих троянд і галантно поцілував руку.          

Олена шукала «сердечного» лікаря після концерту. Хотіла ще раз подякувати. І запитати, чому він називає її «моя пані». Але Романа Івановича у фойє не було.

…Він зателефонував і запросив у музей на виставку.

Годинник немов повернув у минуле. На картинах у масивних рамах - дами з галантного віку, ледь помітні усмішки, таємничі погляди, віяла, мережива, альтанки, силует незнайомки на містку, що веде в осінь…

- Чому ви називаєте мене «моя пані»? - прошепотіла Олена.

- Коли ви розглядали картину… цей ваш погляд… Я побачив ваше серце. І якось так вийшло. Вам не подобається?       

- Подобається.

…Роман Іванович намагався не пропускати Оленині концерти. Дарував білі троянди. Запрошував на виставки, на прогулянки до парку чи на горнятко кави. 

- Якщо вам треба поради чи допомоги, телефонуйте, - просив. - І коли захочете поговорити або помовчати, я слухатиму вас. Не тримайте в собі запитань без відповідей, вагань, жалів. Якщо все носити в серці, воно не витримає.

…За п’ять років знайомства Олена потурбувала Романа Івановича двічі. Коли в кардіологію потрапила пенсіонерка-сусідка - добра, самітня душа, яка завжди погоджувалася доглянути чужих котиків під час відпусток, поливати квіти, забирати пошту. І коли матір почала скаржитися на шалене серцебиття. Й ніколи не забувала зателефонувати і запросити на концерт.

Мати жартувала:

- Оленко, той кардіолог часом не закохався в тебе? Сивина в голову…

…Вона поспішала на репетицію. Наче дівчисько, перестрибувала через калюжі. Олена любила весну. І розхристаний світ, закоханий у сонце й первоцвіти. І ранки, що пахли бруньками…

У перерві між репетицією набрала номер робочого телефона Романа Івановича. Хотіла нагадати про завтрашній концерт.

- Ви пацієнтка? - запитав жіночий голос. - Романа Івановича більше нема. Він…

- Що… що трапилося?

- Серце…    

На концерті вона грала для нього. Прощалася, дякувала за шляхетне «моя пані», за те, що був гарним гостем у її житті. Дві душі - Оленина і скрипки - розуміли одна одну. Вони звучали так, наче музика Всесвіту в момент народження Землі…

Розгублені між осіннім листям ноти

На загубленій срібній струні «бабиного літа» забуту мелодію грав вітер. Музика, яку чула лише душа і від якої усміхалися небеса. Звуки, які змусили пізню осінь розпустити золоте волосся і закружляти у повільному танку із втомленим від суєт світу…
І врапт цієї неземної мелодії несміливо торкнулися тоненькі звуки скрипочки - в осінньому парку щось імпровізувало дівчатко. «Браво! Браво» - шелестіли листям статечні клени. «Гарно! Гарно!» - шепотіли берізки… 
Дівчатко закінчило грати, вклонилося своїм поважним слухачам-деревам. «Браво! Браво!» - здавалося, продовжували аплодувати вони…
Ніхто не сумнівався у Яринчиному майбутньому. «Ти будеш першою скрипкою», - казав учитель музики Адам Казимирович своїй улюбленій учениці.  
Але Яринчині імпровізи залишилися у минулому. Вона вибрала професію медика, як і її коханий Артем. Він вважав: музика - це несерйозно.
Інститутські подруги розповідали Ярині, що Артем зраджує їй з іншими дівчатами. Не вірила. Заздрять, думала. А коли наважилася запитати, чи це правда, відповів: «Ти не кохаєш мене, якщо слухаєш різні дурниці». Ярина опустила очі. Артем засміявся.
На п’ятому курсі Ярина завагітніла. Поділилася з коханим звісткою. Гадала: нарешті вони одружаться.
- Спершу треба кар’єру зробити, хоча би старт. Та й навчання потрібно закінчити. А тоді вже про дітей думати. Зроби аборт, - наполягав Артем. - Ти ж знаєш, я кохаю тебе. А одружимось відразу, як отримаємо дипломи. Обіцяю…
Дівчина вагалася і боялася губити їхнього первістка. Але врешті зважилася…
- Ярино, після аборту ви ніколи, чуєте, ніколи, не зможете мати дітей! - спам’ятовувала юну пацієнтку старша лікарка.
- Я… ми вирішили! - перебила її дівчина.
Пізніше Ярина проклинатиме той день. Буде каятися. Тепер же чекала офіційної пропозиції від Артема. Подумки облаштовувала їхнє спільне життя.
- Нам потрібно серйозно поговорити, - сказав Артем за кілька днів перед випускним.
Дівоче серце радісно підстрибнуло. Нарешті!
- Я одружуюся!
- Тобто… ми…
- Я одружуюся з Тетяною.
- Жартуєш?
- А я? Наша дитина?
- Яка дитина? Ти ж аборт зробила.
- Бо ти цього хотів… Це жорстоко, Артеме!
- Жорстоко було вбити ненароджену дитину. А тепер ти не зможеш народити. А я хочу мати нормальну сім’ю. І знаєш, жінки народжують наперекір усьому. Ти не змогла…     
- Ненавиджу тебе!
Артем у відповідь засміявся.
На випускний Ярина не пішла. Не могла бачити Артема. І Тетяну. Таки правду казали подруги. Даремно не вірила.
А Тетяна - вигідна наречена. Батьків брат - медичний чиновник. Допоможе знайти гарну роботу, зробити кар’єру…
Яринині одногрупники веселились на випускному. Вона поїхала на дачу. Подалі від усіх. Дістала скрипочку.
- Колись я зрадила тобі, - мовила до інструмента. - А тепер зрадили мене.
Торкнулася смичком струн. Не мелодію - зойк видала скрипка. Яринина душа зойкнула у відповідь.         
… Артем з Тетяною поїхали працювати до іншого міста, де був поважним чиновником її родич. Ярина знайшла роботу у невеличкому містечку - неподалік від обласного центру, де жила з батьками. 
Містечкове життя було спокійне. Колеги - привітні. Ярині подобався величезний старий сад довкола лікарні. Панський ще. У теплі погожі дні на лавках у саду любили сидіти хворі. А у вечори - закохані.
У Ярини навіть з’явилося улюблене дерево. Низьке, з гіллям, схожим на богатирські руки. Молода лікарка часто сюди приходила. Про щось думала. Вона була добра, але мало усміхалася. Вродлива, але самітня. Нікому не відкривала душу і не шукала на роботі друзів-подруг. Сторонилася чоловіків.        
Тридцятиріччя Ярина святкувала вдома.
- Доню, хіба на Артемові світ клином зійшовся? - запитувала матір. - Вже давно пора його забути.
- Онуками б потішитися, - зітхав батько.
Ці слова боляче кололи Яринине серце. Батьки не знали про її гріх…
- Ярино, у твого колишнього вчителя музики біда трапилась, - розповіла за вечерею матір. - Нині зустріла його. З внучкою. Ледве впізнала.
- Адам Казимирович захворів?
- Його син з невісткою загинули. З відпочинку поверталися. Аварія і… Шкода дівчинку. Гарненька така. Як він раду дає собі і восьмирічній дитині?
- А його дружина де?
- Кілька років тому померла. Онкологія.
Ярина не знала, які тепер уподобання у восьмирічних дівчаток. Вона в цьому віці ще любила ляльки. А ось її десятирічна сусідка Людочка вже модою цікавиться. Недавно розповідала Ярині про модельок і запитувала, чи пасує їй джинсовий комбінезон, присланий бабусею з Італії.
У вихідний Ярина купила солодощі й кумедного м’якенького ведмедика. Зателефонувала до Адама Казимировича. Напросилася в гості.
- Моя Вероніка, Ніка, - голос у вчителя був сумний. - А це - моя колишня учениця Ярина. Зараз, дівчатка, буду вас вгощати.
Після «солодкого стола» Адам Казимирович попросив внучку щось зіграти для гості. Коли Ніка закінчила грати, Ярина запитала: 
- А мені можна?
Вона імпровізувала. Як колись. Мелодія була схожа на хаос почуттів.
На скрипочку накрапали сльози. Ярина зіграла своє життя.
Ніка заінтриговано дивилася на колишню дідусеву ученицю. Вчитель ховав мокрі очі за запітнілими скельцями окулярів. А Яринина душа кричала: «У тебе могла б бути вже така донька чи син!». 
Ярина з Нікою подружилися. Адам Казимирович називав обох «мої дорогенькі дівчатка» і навіть трохи повеселішав. А якось сказав:
- Яринко, маю прохання, але не знаю, чи маю право на це. Ех, роки, роки… Якщо зі мною щось станеться, подбайте про Ніку. Я вірю, що можу довірити її вам. Та й більше нікому. Вона любить вас.
Ярині подобалось, коли Ніка грала у парку. Вона нагадувала щасливе дівчатко, якому колись аплодували берізки і клени...
Цього дня Ярина взяла й свою скрипочку. Заграли удвох з Нікою. Осінній парк милувався мелодією. А листочки не просто опадали з дерев - вони виконували дивний магічний танець. Зупинялися перехожі. Перешіптувалися: 
- Як гарно грають донька з мамою!   
Неподалік зупинився чоловік в інвалідному візку. Жінка видалася йому знайомою. Невже?..
Мелодія стихла. Дівчинка поклала скрипку в футляр і пострибала збирати листочки. Жінка присіла на лавочці. Чоловік в інвалідному візку під’їхав ближче.                        
- Ярина? Ви… Ти - Ярина? - запитав.
- А… Артем?
Він нарікав на несправедливе життя, на Тетяну, яка залишила його після важкої хвороби, на інвалідність і на те, що крім старих батьків, більше нікому не потрібний.
- Ти так гарно грала. А ця, маленька…
- Моя дівчинка.
- Твоя? Але ж ти... не можеш…  
Ярина усміхнулася. Здвигнула плечима. Підбігла Ніка.
- Хто це? - запитала на вушко.   
- Дядько, через якого я колись розгубила між осіннім листям ноти…

Данилова скрипка

… І тільки скрипка не втече, не залишить свого старого господаря. Хоча, їй також до сотні літ дотягує. Дід Данило останнім часом майже не грав. Бувало, посадить скрипку на руку і сумно дивиться на свою улюбленицю. Не звик, що вона мовчить, наче спаралізована. Не звик…
Він був вродженим віртуозом. Не знав, хто такі Бах, Бетховен, Сарасате… А музику їхню грав. Тут почув, там почув… Данилова скрипка веселилась, мов скажена і плакала, наче несамовита. Болеро, мазурка… Струни були, мов вогні, гарячі. Казали в селі: без Данилової скрипки, наче без світу…
За майже дев’яносто літ старий скрипаль і його скрипочка стільки всього побачили і пережили! Він жартома називав її своєю першою дружиною. Було голодно, не до музики. Проте, сходилися люди і просили зіграти. І щось у тій Даниловій мелодії таке було… жити допомагало.
Дивну і гарну звичку мав скрипаль. Коли почує, що в селі хтось народився - відразу ж до скрипки. Таку музику витинав, аж небеса із землею танцювали. І коли хтось помирав, скрипка провадила його у потойбіччя. Ридала, аж падав навколішки світ.
А скільки весіль обходила Данилова скрипочка! Колись як було: скрипка й бубон - ото і вся музика.
Сільська красуня-Настуня також покохала Данила через його скрипку. Для Настуні чоловік мав особливі мелодії. Бувало, посідають обоє після тяжкої роботи під старим горіхом, візьме Данило скрипку, як заграє… Мелодія тамувала втому і біль в попереку. І давала надію.
Грав Данило для своєї Настуні, а сусіди - тихенько один за одним - тут, як тут. Тужили-журилися про життя невеселе.
- Данилку, либонь, твоя скрипка вмирає від журби, - казала баба Настя. - Ти б щось веселіше зіграв.
- Добре, Настуню…
Завжди, відколи поженилися, чоловік кликав дружину Настунею, а вона його - Данилком. «Оце любов!» - навчали своїх чад батьки. «Оце любов…» - зітхали недокохані чи зраджені односельці.
Улітку не стало баби Насті.
- Втекла моя Настуня, - витирав сльози Данило. - Втекла…  
Затихла Данилова скрипка. Сяде старий на лавці, і дивиться у ніч.
- Ви б лягли, тату, - каже син.
Махне рукою Данило. Пізніше, мовляв.
…Після Служби Божої взяв старий спасівчане яблучко, грушку і поволеньки подибав на цвинтар - до Настуні. Тверде яблуко поклав на могилу. А м’якою грушкою сам розговівся. Поскаржився Настуні на болячки, гаряче, мов пекло літо, розповів, кого бачив в церкві і що казав на проповіді священник.
Увечері дістав скрипку. Погладив, наче дитину. Узяв смичка. Торкнувся струн. Але це вже не була ні мазурка, ні болеро. Скрипка видавала дивні звуки, схожі на крик зболеної душі.  
Через тиждень тихенько відійшов в інші світи Данило.
- Нарешті зустрінеться зі своєю Настунею, - перешіптувалися на похороні.
- Ото любов! Навіть повмирали в одне літо.
- А як же буде скрипка без Данила? - журилися інші.
 

Терпка мелодія

Місто ховало обличчя від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли у піднебессі. Кудись поспішав вітер, перестрибуючи через калюжі. І врапт… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.
Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…
Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…
Скрипка ніжно тулилася до міцного плеча. Застиглі пальці ледве втримували смичок.
Маестро, що змусило вас краяти серце збайдужілого міста? Відчай? Втрачене кохання? Бідність? Дивакуватість?
Повітря пахло хризантемами, обцілованими безсоромним дощем. І від цього терпка мелодія була схожою на долю, що не збулася…