Небо мовчало

Він був схожий на втомленого Бога. Старий і сивий. З добрими сумними очима і світлою душею.

Носив за плечима вагу прожитих літ, що пригинали його до землі.

Був хранителем могил своєї родини. Пам’ятав, де хто похований. Відвідував…

Молився до сонця, бо змалечку любив тепло. Сонце торкалося його чола –  дякувало за вдячність.

Його ще замолоду вважали диваком. А пізніше й поготів. За те, що розмовляв з птахами. Що вклонявся деревам, коли заходив до лісу. Що вмів передбачати погоду. Що не проганяв кошенят, яких підкидали односельчани. Що розмовляв сам із собою, коли прошкував польовою дорогою. То він зі своїм Ангелом вів бесіду. Але хто це розумів?

На старості залишився сам. Діти давно до міста перебралися, осіли там. І його кликали. Не міг залишити свого сільського обійстя, свого неба, мусив бачити схід і захід сонця, перемовитись зі своєю покійною Даркою, яка серйозно дивилась на нього з давньої чорно-білої світлини.

Наймолодший внук був схожим на діда. Мав добре співчутливе серце. Може, тому, що дід вибавив його. Хлопець любив слухати дідові оповідки. Дід навчив онука не боятися блискавки і грому, бо їхню оселю захищають від негоди дві високі липи. Навчив пошанівку до людей та природи. Казав: «Якби хто чув, як кричить від болю дерево, коли його ламають чи ріжуть по живому».

Онук виріс, вивчився. Працював. Мав наречену. Якби не війна…

Приїхав попрощатися з дідом. «Благословляю тебе, внучку, і хай Господь благословить», – тихо мовив. А серце боліло й кричало, наче дерево, на якому щойно зламали живу гілку.

Відганяв тривожні передчуття. «Ну, чого так смутно дивишся?» – бурчав до Дарки на світлині. А в самого тенькала душа.

…Син не знав, як сказати батькові, що його улюблений онук загинув. Старий це відчув. Так було, коли в лікарні вмирала його Дарка.

Витягнув з шафи вбрання, в якому ходив до церкви. Одягнувся. Чекав, коли хтось з рідні приїде, аби завезти на похорон…

…Повернувся додому. Вечоріло. На подвір’я лягали тіні від дерев. Старому здавалося, що це сновигали його смутки. А в душі була така безодня, така порожнеча, що не хотілося жити. Перехрестився, бо так думати гріховно. Прошепотів:

– Господи… чому?

Очі взялися слізьми. Звів погляд до неба.

Небо мовчало…          

Свічечка для діда Луки

Дід Лука жив сам. Баба Мотря, дідова дружина, померла давно. А душа їхньої дитинки відлетіла на Небеса одразу після народження. То була дівчинка. Дід Лука називав її Зірочкою, хоча в метриці записана Одаркою.

Лука товаришував з Іванчиним дідом Хомою. Іванку старий Лука кликав янголятком. І коли приходив на вечорниці чи вступав, повертаючись з крамниці, завжди приносив дівчинці маленькі гостинчики.

Влітку діди любили сидіти на лавці, розмовляли про минуле, гадали, який буде врожай і бідкалися, аби зима не була лихою, бо сонце дуже пече.

- Мала, принеси-но дідові Луці горня зимної води, - гукав дід Хома.

Лука воду не просто пив - смакував.

- Ач, яка холоднюча! І добра, як Божа роса. Ніде в селі, Хомо, нема такої води, як у вас. Що то значить глибока криниця і гарне місце. Ото би й мої внуки воду подавали, якби Зірочка була жива. За вас, Хомо, буде кому в церкві свічечку поставити, як Господь до себе покличе. А за мене і Зірочку нема кому… нема…

Іванка багато разів чула, як дід Лука говорив про свічечку. І коли його не стало, Іванчина бабуся, як давала на Службу Божу, не забувала згадувати Луку і Одарку…

…Іванка стала дорослою. Життя закрутило-замотало. Щось вдавалося, щось не складалося. Як от з чоловіком. Волочився за кожною спідницею. Іванка вдома сина бавила, а Ромко чергову пасію «вигулював». Кілька разів поривалася розлучитися. Але батьки вмовляли не поспішати, може, одумається. Та й черга на квартиру на підприємстві, де працює Ромко, невдовзі підійде.

Терпіла. Благо, що рук не простягав. От сусідка через коридор що не день, оказію мала. Її благовірний весь гуртожиток на вуха ставив. Прилізе п’яний і тлумить Зойку. Двоє дітей по сусідах розбігаються.

Заплакана Зойка не раз казала:

- Хай би мій бузувір краще по бабах шлявся, ніж в пляшці кисне. От твій на чужих жінок паткий, проте вдома не бешкетує.

…Двокімнатну квартиру отримали, коли син став школярем. Але новосілля Іванка святкувала без чоловіка. Ромко переселився до старшої за себе заможної жінки. Назавжди. Уклавши з Іванкою джентельменську угоду: я залишаю тобі й синові квартиру, але не плачу аліментів. Погодилася…

…Шукала подарунка синові на день народження. Десять років уже! Кілька магазинів обходила. Дороге все. А син заслуговує на щось гідне. Бо гарним хлопцем росте. Вчиться добре. Нема з ним клопотів.

Дорогою до чергової крамниці звернула до церкви. За роботою та різними турботами вже й забула, коли поріг храму переступала. Дала на Службу Божу, купила кілька свічок. Помолилася. На спогад пришов дід Лука та його слова, що за нього й Зірочку не буде кому свічечки поставити. Написала на маленькому аркуші три імені: Луки, Одарки і Мотрі. Замовила Службу Божу. І купила ще три свічки.

А вночі їй уперше приснився дід Лука. Ішов їхньою сільською вулицею. Тримав за руку маленьке дівчатко. Усміхався. І дівчатко усміхалося. Пройшов мимо Іванки. Нічого не сказав. Лише головою кивнув. І глянув добрими очима в душу. А дівчинка, здавалося, торкнулася її руки.

- Зірочка… - мовила Іванка і прокинулася.

Розповіла сон матері.

- Лука подякував тобі. Зустрівся на Небесах зі своєю донею. Згадуй, Іванцю, про нього…

Тепер, йдучи повз храм, часто завертала, аби поставити свічечку для діда Луки і його Зірочки.

…Вигадки, подумала б Іванка, якби їй хтось розповів подібні історії. Але… Застереженням стали містичні сни, в які приходив старий Лука з маленьким дівчатком. А були й на удачу.

У снах дід Лука ніколи не промовив жодного слова. Говорив його погляд: стривожений або спокійний.

Якось збиралася в сусідню область на ринок купити дещо з одягу собі й синові. Приморозило. Сніг політував. Дід Ілько приснився перед самою поїздкою. Його погляд, здавалося, кричав про небезпеку. Прокинулася, а серце так шалено калатає. Аж страшно стало. Почала збиратися. Неспокій не минав. Вирішила залишитися вдома. Згодом дізналася: «бусик», який віз людей на ринок, потрапив на ранішній слизькій дорозі в аварію.

Наступного разу дід Ілько «дав знати», що батько серйозно захворів. Думали: звичайна застуда, минеться. Не любив батько до лікарів ходити. Калина, малина, липовий цвіт - ото й весь лік. Іванка наполягла, щоб тата до лікарні завезли. І, виявилося, не дарма…

…Іванка з Василем більше року зустрічалися. Василь заміж кликав. Не поспішала. Вагалася. Чоловік він статний. Не бідний. Не п’є. Але привид Ромка бродив спогадами. І був перепоною, аби погодитися на Василеву пропозицію.

Хвилювалася й за сина. Поки що хлопець з Василем знаходять спільну мову. А як буде далі? Рідний батько відмовився, а тут - чужа людина.

…У її сон знову прийшов дід Лука із Зірочкою. Дивився добрим, світлим поглядом. А Зірочка… Здавалося, вона знову, як у першому сні, торкнулася її руки.

Цього ж дня син сказав Іванці, що має серйозну розмову.

- Мамо, виходь заміж за дядька Василя. Я скоро школу закінчу, піду вчитися. Ти сама залишишся. Я ж бачу: він тобі подобається. А за мене не хвилюйся. Ми з ним нормально ладимо. Зрештою, аби тобі було добре.

Після цієї розмови Іванка погодилася стати Василевою дружиною.

…Син вступив до університету. Успішно закінчив навчання. Влаштувався працювати в банк. Одружився.

Іванка жодного разу не пошкодувала, що вийшла за Василя. І сина любить, як рідного. І її кохає та шанує. Також жінка не забуває дякувати за опіку дідові Луці і Зірочці. Ставить свічечки, молиться за їхні душі…

…Син з невісткою порадували Іванку з Василем внучкою. Софійкою.

А через три роки невістка завагітніла вдруге. Очікують хлопчика. Іванка попросила, аби назвали Лукою. Домашніх здивувало, чому вибрала таке ім’я.

- Хоча, може, й воно добре дітей біблейськими іменами називати, - міркував Василь.

…Іванка одягла Софійку в пальтечко, шапочку, капчики. Забере трохи до себе. Хай відпочине невістка. До пологів лічені дні. Тяжкувато давати раду доньці-непосиді.

Дорогою вступили до храму. Іванка купила кілька свічок.

- Бабусю, можна я поставлю?

Взяла внучку на руки. Допомагала запалювати і ставити свічечки. За тата Дмитра, за діда Луку, за Одарку…

Іванка не раз ловила себе на думці, що Софійка чимось схожа на дівчинку з її снів.

- Бабусю, можна поцьомати Бозю?

І знову майнула ця дивна схожість.

- Так, зірочко…

Приблуда

- Ходімо в бухвет, Приблудо, - звертався до собаки, неначе до приятеля, дід Ілько.
Приблуда весело метляв хвостом, аж очі від радості світилися. Походеньки з дідом до бухвету були бажаною подією в собачому житті. Хтось кине об’їдка, а деколи й щось смачніше дістанеться. Приблуду ніхто не виганяв із захмелілої сільської ресторації.
Бувало, випивав дід Ілько. З туги - коли баба померла. А скільки старому треба? Сто-двісті грамів і ледве дорогу додому впізнавав. Орієнтир – Приблуда. Плентаються обоє поволеньки. На щастя, пес не зашпортується. Часом, добру годину додому брели. Дід відпочиває, Приблуда розуміє – чемно чекає.
Прибився Приблуда до діда Ілька, коли старий мало не завив від самотності. Десятки років з бабою Уляною прожили. Двох дітей виростили. Разом зостарілися. За все життя Уляна один раз зрадила своєму Ількові – першою залишила суєтний світ.
Зостався старий сам на хуторі. Кликали діти до себе. Вперся: до міста жити – ні ногою!
Стояла дідова хата на високому горбку. Здалеку здавалося, що комин і дерева впираються в небеса. Особливо взимку. Глянеш, і справді, наче величезний шмат сірого неба влігся спочити на дідову оселю.
Ілько любив своє обійстя. Дарма, що хату зайшлі вітри смикали зі всіх боків. І дощі лупили, мов оскаженілі. А дідові що?
- Мені тут дихати вільно, - казав. – Та й господар повинен коло землі бути.
- Ех, діду, - зітхали молодші хуторяни, - який з вас господар? Окраєць поля невістки доглядають.
- А я горобців пильную, - усміхався старий. – Та й Приблуда…
Дід любив розповідати про знайомство з псом. Ступив Приблуда на дідове подвір’я безіменним. Побачив Ілько гостя, та й мовив:
- Чий ти, Приблудо?
Виявилося, нічий. Так і зосталися жити удвох. Собака втямив: тут його любитимуть. І тут він потрібний.
З тих пір дід без приятеля ані кроку. Тільки як до церкви йшов, то зачиняв у сінях. Аби не пропав пес.
Приблуда був мудрим. Крекче, бувало, старий, що в попереку ломить, або якась колька поміж ребра влізла, а собака жалібно дивиться, аж якось винувато. Або несе Ілько дві хлібини вагою у вісімдесят літ, а Приблуда очі додолу опускає, немов сказати хоче: «Вибач, діду, не вмію допомогти тобі».
Якось трапилося лихо. Повертався дід з бухвету після сто-двісті грамів, спотикнувся, впав. Осіння земля вже бралася памороззю. Кілька годин пролежав на холоді. Заслаб. Забрали до сільського шпиталю.
Поки лікувався, Приблуда весь час під лікарнею крутився. Гляне старий у вікно – а пес гав-гав, хвостом круть-круть. Люди дивилися на те і сльози витирали. Ніхто пса не ображав. І, як належить, Приблуда справно отримував сніданки, обіди і вечері.
Коли відпустили старого додому, пес був на сьомому небі від щастя: скакав, лизав натруджені Ількові руки. Не куди-небудь повертаються, а на господарку.
Отак і прожили дід Ілько з Приблудою чотири роки. Вранці старий інформував пса про погоду, а той з розумним виглядом слухав. Ось тільки після Ількової пригоди до бухвету Приблуда ставився насторожено. До середини приміщення більше не заходив. Чекав господаря під дверима. А коли чув про «сто-двісті грамів», псячі вуха ставали сторчма, наче антени. А писок – злісним. Проте від завсідників корчми й надалі Приблуді щось перепадало.
Навесні дід заслаб. Від старості. Відчував, що скоро залишить хату і окрайчик поля. Та не те гризло діда. Що буде з Приблудою? З собою ж не забереш.
Вони попрощалися, як люди. Плакав дід і плакав пес.
- Не вини мене, Приблудо. Вже Уляна зачекалася…
Поховали старого, а хату залишили відчиненою. Нічого там брати, а Приблуді треба ж десь ніч переночувати. Снував пес, мов тінь, з подвір’я в сіни, з сіней – на подвір’я. Потім прийшов до села. Люди давали йому їсти, а він, нерозумний, відмовлявся. Може, хотів швидше згинути. Діти хотіли погладити пса – він сторонився. А раніше любив малих.
Ступав пес тяжко, неначе колись його господар з тяжкою ношею прожитих літ.
- Ти ба, люди добра не пам’ятають, а собака,.. - по-філософськи міркували завсідники корчми.
- Не протягне довго Приблуда…
- Псяча душа вартує двох людських…
Повернувся Приблуда на Ількове обійстя і більше його не бачили. Скінчилося життя собаче, чи то від віку, чи то від туги.