Обійми мене...

Вона поверталася з котом і валізою. Додому. Кіт чемно сидів у своєму кошику. Інколи зирив на свою сумну господиню. Він усе розумів. І, мабуть, співчував. 

У вагоні було багато людей. Вони також поверталися додому. Багатьох із них чекали. Її не чекав ніхто.

Діну покликав до себе син, які жив у прикордонній з європейською країною області. Але подих війни відчувається й там. У витті сирен, в настроях людей, у глибоких смутках, коли привозять загиблих воїнів.

У Діниному містечку відносно спокійно. Воно далеко від фронту. Сусідка під час телефонної розмови сказала, що багато чоловіків та хлопців з їхнього містечка пішли на війну. І декого вже поховали.        

...Діна любила місто, де жив її син із сім’єю. Велике, старовинне. Юрко там вчився у виші. І осів. Коли був студентом, поспішав додому. А після одруження навідувався все рідше. Навіть, коли хворів Семен, чоловік.

- Ти б до батька приїхав, - пробувала совістити сина.

У нього не було часу. А потім Семена не стало. Тоді й приїхав. Два дні побув. Поспішав, бо в мав справи. І невістка нервувала.

- Мені так самотньо, - поскаржилась, коли син сідав до автівки.

- Звикнете, мамо. Так багато людей живе.

Хотіла сказати: «Я не «багато людей», я твоя мама». Але змовчала...

Сніжана, невістка, була холодна, як і її ім’я. Коли приїхала знайомитись із Юрковими батьками, нудьгувала у містечку. Діна показувала майбутній невістці історичні місця. Розповідала цікаві історії, а дівчина поглядала на годинник.

Сніжана до чоловікової рідні ставилася зверхньо. Її батьки викладали у коледжі. Діна ж працювала в районному будинку культури, а Семен ремонти робив. Золоті руки мав. Для невістки чоловікова рідня видавалась простакуватою.

...Коли почалася війна, закрилися дитсадки й школи. Тоді й Сніжана згадала про свекруху. Сказала Юркові, аби покликав матір до себе, мовляв, тут спокійніше. Насправді ж, треба було з дитиною побути.

Діна погодилася. Залишила ключі від квартири сусідці, аби та наглядала за помешканням і підливала вазонки. А Маркіза забрала з собою.

Щойно приїхала до сина, Маркіз став котом розбрату. Котів Сніжана не любила. Зате з Маркізом із задоволенням бавилася внучка.

Діна готувала, прибирала, гляділа малу. Сумувала за роботою. Планували концерти, творчі зустрічі... Лютневий ранок перекреслив усе.

Вона любила співати. І тут тихенько наспівувала. Це дратувало невістку.

- Мамо, перестань муркати свої пісні, - мовив якось Юрко. - І кіт твій... зайвий.

- Я повинна вигнати його на вулицю?

- Просто не треба було привозити.

- Він же не шкодить. І Вітуся з ним бавиться.

- Аби глистів не набралася.

- Нема в Маркіза глистів.

- А от Сніжана каже... 

...Діна збирала речі. Відчувала: набридла уже невістці, може, й синові також. Лише внучка по-справжньому шкодували, що бабуся поїде.   

- Мамо, я не зможу тебе на вокзал завезти, - сказав Юрко. - У мене робота.

- Ти ніколи не маєш часу для мене. І для батька не мав, - відповіла Діна.

- У тебе старомодні погляди на життя. Кожен про себе має дбати. Світ змінився.

- Якби ти тоді не зробив скандал, я б не залишилась самотньою.

- Не починай, мамо...

...Після смерті чоловіка до Діни почав свататись її колишній однокласник Василь. Діна зі школи йому подобалась. А як співала! Задля Діни Василь навчився грати на батьковому баяні.

Хлопець гадав: повернеться з армії, зізнається Діні...

Але доля вирішила по-іншому. Василь зустрів дівчину в місті, де служив в армії. Закохався. Привіз додому. Одружився. Дітей у пари не було. Вони тихо розлучилася й колишня Василева дружина повернулася на рідні терени. 

Діна закінчила виш, влаштувалась на роботу в районний будинок культури. Познайомилася з Семеном. Вийшла заміж. Щасливо жила з чоловіком...  

...Василь прийшов у справах до директора будинку культури. Побачив Діну. Розговорилися.

- Я так і не зізнався тобі, що колись...

- Мені Станіслав, товариш твій, розповів, як ти планував освідчитися після армії. Але покохав іншу. Ми всі у цей вік романтиками були. 

- А тепер... ти залишилась одна. І я сам.

Василь приходив до Діни, коли треба було щось допомогти, полагодити. Вона віддячувала йому смачними обідами. Сусіди трохи попліткували й змирилися, мовляв, обоє самотні...

Діна розповіла про Василя синові. Той аж на крик зірвався:

- Сніжані навіть розповідати не буду! Соромно! У моєї матері кохання завелось! Дівчиськом себе уявила?!   

Юрко тоді багато чого образливого наговорив матері.   

Діна вирішила Василя віднадити. Пояснила все.

- Діти не мають права втручатися в життя батьків, - сказав на те Василь.  

- Що ти знаєш про дітей? У тебе ж їх ніколи не було.

Василь мовчки пішов. Пізніше шкодувала про свої слова. Боляче ними вдарила. Вибачитися хотіла. Але почалася війна. Не до того було...

...Маркіз радісно вистрибнув із кошика. Діна відкрила вікна. Вони вдома!

Сусідка любила розповідати містечкові новини.

- Діно, ти знаєш, що твій Василь добровольцем на війну пішов?

- Ну, який він мій?

- Кажуть, до госпіталю потрапив...      

...Випогодилося. Діна зібралася на ринок. Біля свого обійстя на мокрій лавці сидів Василь. З перев’язаною рукою. Сивий. Задрімав, наче.

- Васю, - тихо покликала.

- Я не сплю, - усміхнувся. - Після дощу так свіжо, такий гарний запах.    

- Як ти?

- Зачепило трохи. Видужаю і назад повернуся.

- Васю, пробач мені, що я тоді... І дякую, що ти захищаєш нас. Страшно там. Таке в телевізорі показують... А ти це бачиш... бачив...

- Зараз всюди страшно...

Діна поверталася з ринку, а Василь далі сидів на лавці.

- Ти голодний? - запитала.

- Добре, що не права рука поранена. Тож даю собі раду.

- Ходімо, мій герою. Буду годувати тебе.

Вони розмовляли майже до вечора. Згадували школу, вчителів, однокласників. Лише про війну не хотів розповідати.

- А Юрко твій як? - запитав.

- Каже, що кожен найперше про себе має дбати.

- Не правий твій син. Зараз багато людей іншим допомагають. І біженцям, і на фронті...

- Васю, приходь завтра на сніданок. Що ти готуєш? Яєчню? Чи бутерброди? Сили тобі треба набиратися після поранення. Я не маю про кого дбати, крім Маркіза. Та якби він ще розмовляти вмів...

- Дякую. Прийду.              

Василь часто приходив до Діни. Навіть пробував щось допомагати однією рукою. Василева рідна сестра, якось зустрівши Діну, мовила:

- Не відштовхуй брата. Він завжди любив тебе. І ти знаєш: в нього добре серце.

...Чим краще Василь почувався, тим частіше подумки повертався до своїх побратимів.

- Я мушу бути там, - казав Діні.

- Так, звісно. А потім... повертайся до нас із Маркізом.

Василь обійняв здоровою рукою Діну.

Маркіз, аби не бути третім зайвим, побрів до іншої кімнати.

Завила сирена.

У телевізорі лунала пісня у виконанні популярного співака: «Обійми мене, обійми мене, обійми так лагідно і не пускай...»

 

Потяг стояв п’ять хвилин…

- Подруго, ти ж лише вчора наводила марафет в квартирі, - мовила Марина. - Що сталося?

Марина знала: Настя рятувалася прибиранням від поганого настрою. Це її заспокоювало. 

- Сталося, Маринко.

- Розповідай…

- Микола… Він пішов… Тобто, я його пішла. І ось знову одна…

- Віра постаралася? 

Настя кивнула головою.

…Настя сама виховувала доньку з малих літ. Ростислав, чоловік, залишив сім’ю й перебрався до своєї однокласниці. Наталка - його перше кохання. Чи то причарувала Ростика. Чи справді не міг її забути. Каявся, що одружився на Насті. І що новонароджену доньку не любив - каявся. Кохання до Наталки переважило…

…Настя працювала за двох. Вона хотіла, аби у Віри, її золотої дівчинки, милої донечки, було все. Віра звикла: мама виконає кожну її забаганку. Дівчину не цікавило, як це дається матері.

Коли Віра подорослішала, Настя намагалася пояснити доньці, наскільки їй важко. Та якось кинула:

- Якби в мене був батько…

- Він залишив нас.

- Від нормальних жінок чоловіки не йдуть.

- ???

…Віра хотіла вступати до вишу. Треба було доньці справити гарний одяг. А ті телефони… Нема ради з модою на них. Віра хотіла, аби в неї все було, «як у людей». Настя користувалася старою мобілкою. Кнопки почали залипати. Зате доньці придбала дорогу «іграшку».

…Віра закінчила виш. Влаштувалася на роботу. Настя з полегшенням зітхнула. Якби ж вона знала…

…Микола був удівцем. Син оселився за кордоном. Кликав батька до себе. Але він не міг залишити затишної оселі, де прожив хоча коротке, зате щасливе життя з дружиною. Звідки провів її в інший світ. Тут ріс їхній хлопчик.

- Ти б, тату, влаштував особисте, - не раз заводив розмову син.                

- Я вже звик до самотності, - відповідав.  

Усе змінилося, коли побачив Настю. Чимось невловими вона нагадувала Миколі покійну дружину. А, може, це була його вигадка.

Ця жінка була лагідна, мов пізнє літо. Її смуток був схожим на ранню осінь. А усмішка - на весну. Микола знітився: чи не запізно для романтики? Адже не хлопчисько. Та Настя хвилювала його. Кохання з першого погляду? Але він клявся у вірності Ліді, дружині своїй…

Настю Микола зустрів на весіллі. Його товариш сина одружував. Наречений був із сусіднього обласного центру. А Софійка - наречена - Маринина донька. Похресниця Настина.

На тій забаві Настя почувалась самітньою, як і Микола. Тому й доля звела їх.

Микола приїжджав до Насті. Вони зустрічалися потай від Віри. Донька не припускала, аби в матері був із кимось роман…

- Мамо, цієї неділі в нас буде особливий гість, - оголосила Віра.

- І хто ж він?

- Юра. Мій хлопець. Мусите нарешті познайомитись.

- І давно ти з ним зустрічаєшся?

- Вже пів року.

Юрко Насті сподобався. Серйозний, виважений. І добрий.

Під час наступної гостини Юра попросив у Насті доньчиної руки.

- Коли весілля плануєте? - запитала Настя.

- Влітку. Тоді огірки й помідори дешеві, - пожартував майбутній зять. - Насправді ж, це - найкраща пора для забави. Мої батьки одружувалися влітку. У злагоді й любові живуть.

Настя тихо зітхнула. Її весілля також було в цю пору року…

…Микола просив Настю, аби розповіла доньці про їхні стосунки. Вона ж тягнула час. Передчувала: не схвалить Віра.

- Ти боїшся розповісти про нас, - зі смутком в голосі казав Микола. - Зрозумій: у наших дітей своє життя, а в нас - своє. Мій син, наприклад, не проти, аби ми...

- Я поговорю з донькою. Обіцяю.

…Розмова спричинила великий скандал.

- Як тобі не соромно, мамо?! - репетувала Віра. - Закохані мама і донька! Може, ще заміж одночасно виходитимемо? Наче в американських серіалах?! Та з нас люди будуть сміятися. І як я про це розповім Юрі, його батькам? А якщо він мене після цього залишить? Ти того мені бажаєш? Яке кохання в твоєму віці? Якісь перезрілі шекспірівські пристрасті. Батька треба було  триматися…  

Настя вислухала багато чого від доньки. І вирішила відмовитися від свого щастя.

Зателефонувала Миколі. Сказала, що між ними надалі не може бути жодних стосунків.

- Ти дуже хороший, Колю, але… не приїжджай більше. І не тримай на мене зла.

Він розумів, у чому проблема.

- Твоя донька проти, - мовив.

Настя промовчала…

…В кінці зими почалася війна. Юра був військовозобов’язаний. Його забирали на фронт.

- Як я без тебе? - запитала розгублено Віра. - А наше весілля?

- Я ж повернуся, - заспокоював хлопець. - Весілля не відміняється.

Віра ковтала сльози й кивала головою…

…- Мамо, ти б зателефонувала своєму Миколі, запитала б, як у нього справи, - якось сказала донька.

Настя мало каструлю з рук не випустила. Це було не схоже на Віру.

- Ти ж казала… я не знаю… давно з ним не спілкувалася. Незручно якось… Наче нав’язуюсь…

Звук сирени перебив їхню розмову. Раніше ходили в укриття. А тепер перечікують тривоги вдома.

- Куди ж воно летить? - запитала невідь у кого Настя, стривожено глянувши у вікно. 

…Настя вагалася: телефонувати Миколі чи ні. Якось він їй приснився. Сон був нечіткий, розмитий. У тім сні Настя була щаслива й стривожена водночас. З таким відчуттям і прокинулась.

Після цього зателефонувала. У слухавці почула гуркіт, голоси…

- Що це? Ти де, Колю?

- На війні, - відповів. - Тут буває трохи гучно.

- Я не знала… Як ти?

- Живий.

- Колю, прости… Я...

Зв’язок обірвався…

Микола телефонував Насті, коли міг. Цього разу подзвонив уранці. Сказав, що в полудень їхатиме поїздом через Настине місто. Вагон номер…

Відпросилася на пів дня з роботи. Зробила в перукарні зачіску, легкий макіяж. Поклала в торбинку воду, смаколики, яблука, бутерброди - для Миколи. Поспішала на залізничний вокзал, хоча до потяга ще було трохи часу.

Стояла на пероні, щомиті поглядаючи на годинник. Нарешті оголосили прибуття. «Номерація вагонів починається…Зупинка поїзда - п’ять хвилин».

Несамовито гупало серце. Потяг стишував хід. Третій вагон, четвертий, п’ятий… Серед пасажирів, які виходили, побачила…

- Колю! - хотіла вигукнути, але від хвилювання перехопило в горлі.

У його волоссі стало більше сивини. На обличчі - більше зморшок. Військова форма пропахла війною.

Микола обійняв Настю.

- Яка ти гарна! А я без квітів, звиняй, - чи то пожартував, чи мовив усерйоз. 

- Це я тебе мала з квітами зустрічати. Розповідай, як ти.

- Б’ємо напасного ворога. Все буде добре.

- Бережи себе. Обіцяєш?

- Дуже берегтиму, якщо чекатимеш.

- Усе жартуєш. Чекатиму. Віра… Вона змінилася, все зрозуміла. Юрко, її наречений, також у тім пеклі… Це вона порадила, аби я зателефонувала тобі…  

Кілька хвилин пролетіли як мить.

«Увага, пасажири…».

Оголосили відправку. Микола обійняв, поцілував Настю. Стрибнув на підніжку. Помахав рукою. Потяг поволі рушив… Настині очі заволокло слізьми.

- Чоловік? - запитала літня жінка з «кравчучкою». - А я внука з війни чекаю. Він варення вишневе любить. На дачу їду. Вишні цього року не дуже зародили. Тож треба встигнути обірвати, поки птаство не об’їло…

 

«Ваш голос пахне чорнобривцями…»

Осінь приходить не з вереснем. Вона ступає по серпневій стерні. Пахне перестиглим колоссям і яблучним Спасом. Давніми спогадами. Забутими цілунками. Несказаними словами. А пізнє літо доганяє сонце, що котиться до вересня, наче маленьке кучеряве дівчатко в жовтенькій сукеночці - м’ячика.

Зі Стефиної міської квартири видно поле, де ще недавно золотіла пшениця. Тепер останні серпневі дні колять ноги об сумні стерні.

Стефа прокинулася рано. Чомусь у вихідні не спиться. Накинула кофтинку й пішла не в парк, до джерела, куди любила навідуватися в суботні та недільні ранки, а до поля. На кінчиках трав трималися ще не спиті холодами роси. А на краю поля квітли кілька загублених літом волошок.

Вітер розвівав її волосся, смикав за рукави кофтинки. Здалеку жінка була схожа на самітнього ангела, який заблукав на передосінній землі.

Колись її ангеликом називала бабусина сусідка - стара Текля. У селі про Теклю казали: відьма. Побоювалися. Переповідали історії про домовиків, які живуть на Теклиному горищі, про те, як вона до сходу сонця струшує роси з людських меж і багато чого іншого.

Сільську дітлашню вабило і страшило водночас Теклине обійстя. Маленька Стефа носила Теклі молоко і різні гостинці, які привозили з міста батьки. Текля гладила її по голівці й промовляла: «Дякую, ангелику. Рости велика». Стефа не боялася Теклі.

…Коли не стало матері, батько одружився з тіткою Валею. У Стефи з’явилася молодша на два роки зведена сестра Катя.

Катя Теклі чомусь не сподобалася. Стефу навіть це трохи ображало. «Остерігайся її, ангелику, - шепотіла Текля, - аби долю в тебе не вкрала».        

Теклі не стало, коли Стефа почала дівувати. Незадовго до смерті сказала: «Стефцю, ангелику, не бери жодних подарунків перед своїм весіллям від сестри». Стефа засміялася і кивнула головою. А Теклині очі були сполохано-сумні, немов щось знали…

Стефа збиралася заміж. Наречений сестри Славко подобався Каті. Але це знала тільки вона. Потай зітхала, коли Стефа фантазувала над фасоном весільної сукні. І до злості заздрила.   

- Стефо, я маю для тебе подарунок, - сказала Катя і вийняла з пакета гарну фату.

- Ой, дякую! Дорога, мабуть.

- Хіба можна шкодувати для сестри?

Стефа забула про Теклину застрогу…    

Батько купив молодим квартиру. Будинок - у кінці міста. Через дорогу - поле. Стефі подобалося, що в помешканні багато світла. А у вікнах - багато світу.

…Якось Стефа складала в шафі й зауважила: немає фати. Невже залишила у батьківській оселі?

- Тітко Валентино, не бачили моєї фати? - запитала.

- А хіба ти її не забрала разом з весільною сукнею?

- Забирала, але нема…

- Ти що, доню, вдруге заміж зібралася? - пожартував батько. - Може, Катя десь поклала. Скоро має повернутися з роботи - запитаєш.

Сестра сказала: фати після весілля в очі не бачила.   

…Славко почав затримуватися на роботі. А коли Стефа заводила мову про дитину - дратувався. Не могла зрозуміти, чому чоловік змінився. Від доброго, уважного, жартівливого хлопця не лишилося й сліду. Він розлюбив її вірші. Більше не називав її «моє кохане сонечко». Від чоловіка віяло неприязню.     

- Славку, ми стали наче чужі.

- Я втомлююся. Мушу багато працювати, аби твій батько не казав, що зять - голодранець.

- Він ніколи…

Славко гримнув дверима.

…Через три роки подружнього життя, на Стефине день народження, замість поцілунків-подарунків Славко зізнався, що закохався в її сестру. Стефа зацепеніла. Не вірила. Не могла повірити.

- Катя… чому Катя? - шепотіла Стефа. - Вона ж моя сестра.

- Зведена сестра - не рідна, - «заспокоїв».

Батька вперше прихопило серце, коли дізнався новину. Тітка Валя, через сором за доньку, збирала пожитки. Поверталася на вітцівське обійстя у приміське село. Плакала, нарікала на долю, на Катю, яка зруйнувала дві сім’ї і казала, що не може більше тут жити.

Серед залишків Катиних речей Валентина знайшла Стефину фату - розрізану навпіл.

- Вкрала фату - вкрала долю, - мовила. - Нема в мене доньки. Тепер я зрозуміла, чому Катя до ворожок їздила. Прости, Стефо…

Тоді й згадала Стефа Теклині слова: «Остерігайся її, ангелику…».

З цих пір минув час. Два роки тому не стало батька. Тітка Валя жила у селі. Влітку і восени торгувала городиною на невеличкому міському ринку - пенсії не вистачало. Катя зі Славком до матері ні ногою. Валентина так і не змогла пробачити доньці. А Славка зятем не вважала. Дітей у Каті й Славка не було. Народити Катя не може.    

Стефі уже тридцять п’ять, хоча на вигляд годі й тридцятку дати. З учительки початкових класів перекваліфікувалася у модну швею. До цього ремесла мала хист із дитинства. Недавно серед своїх учительських архівів знайшла незакінчені вірші. Писала для Славка. Після його витівки не стало місця в душі ні поезії, ні чоловікам…

Велика вівчарка відволокла Стефу від думок. Жінка злякалася. Озирнулася. До неї прошкував господар цього красеня, чи красуні.

- Маршал - чемний, - сказав незнайомець. - Не бійтеся. А ви, пані, що в таку рань тут робите?

Стефа здвигнула плечима.

- Не спиться…

Незнайомець представився Олексієм. Вони розмовляли, наче знають одне одного давним-давно. У Маршала стирчали вуха, наче антени. Від здивування. Він не пам’ятає, щоб господар так відверто, сумно й радісно водночас розмовляв з жінками. Вони розповіли про своє життя на одному подиху. Аж зніяковіли обоє.

Олексій - вдівець. Втрата дружини болить чоловіка роками. Його називають однолюбом. А він просто боїться закохатися, бо, здається, зрадить пам’ять своєї Надійки.

Стефа поверталася з ранкового променаду додому.

- Ми з Маршалом проведемо вас. Якщо, звісно, ви не проти.

Пес радісно завиляв хвостом і глянув на Стефу: «Ну ж бо, погоджуйся».

Олексій запитав, чи можна Стефі інколи телефонувати. «Так», - відповіла. Він зателефонував цього ж вечора. І наступного… І знову…          

- Ваш голос пахне чорнобривцями, - сказав під час однієї з розмов.

- А ви романтик, Олексію.

Засміявся у відповідь. Здається, він почав закохуватися в цю жінку. Чи вже закохався? Стефине серце сполошилося. Боялася собі зізнатися: їй подобається цей чоловік.

…«Мій голос пахне чорнобривцями, ваш - полинами. Життя гірчить осінніми димами. Спогади віють холодами… До вас - півподиху, півкроку, півнадії. Півостороги і півслова. І забуті мрії… До вас - сто весен. І одне пізнє літо. Ви - поруч і до вас - півсвіту…»

Стефина душа давно не писала поезію. На рядки скапували сльози. Пролунав телефоний дзвінок.

- Добрий вечір, Стефо. Я хотів би вам сказати… Запросити… Ні, спершу сказати… Я повинен вам зізнатися… Ви тільки вислухайте… Не перебивайте… Бо я…

Світ притих, аби жінка почула зізнання…

 

І чомусь не було сліз…

…Палила спогади при опівнічних свічках. На обірваній водостічній трубі  однотонну мелодію вибивав вітер. Годинник закреслював минуле…
Але обвуглені спогади тулилися до одвірка душі: «Хіба зможеш забути, як?..». Як збирали обпалі яблука, що куняли в осінній траві? Як з поштової скриньки біля хати, де винаймала кімнатку, витягували жовте листя і жартували над невідомим адресатом? Як у місячну ніч ходили до старого замку, сподіваючись зустріти таємничу постать у білих шатах, про яку складали легенди? Як старий горіх закривав листям очі місяцю, аби не підглядав за поцілунками?..
Шматочки фотографій падали додолу, наче клаптики нездійсненних мрій. І чомусь не було сліз…
Мальва складала нехитрі пожитки. Ранковим автобусом поїде з міста, де отримала першу роботу, зустріла і втратила кохання, де зазнала образи.
Після закінчення медучилища Мальві порадили роботу в лікарні у сусідньому райцентрі. На молоденьку медсестричку з довгою чорнявою косою і добрими карими очима пацієнти дивилися закохано. Тут дівчина й познайомилася з Валентином.
Він потрапив до відділення, де працювала Мальва, з сильною ангіною. Після одужання мало не щодня чекав на Мальву після роботи. Неля, подруга, застерегла: Валентинова мати - Ада Михайлівна - особа дуже специфічна. Працює в одній з поважних установ. Люди для неї - ніщо. Валентин - єдиний син. Кожна дівчина, з якою зустрічався, мала неприємності.
Мальва не звернула увагу на слова подруги. Валентин - галантний, вихований. І романтик. Не те, що деякі бізнесмени-початківці.   
Валентин мріяв перебратися до обласного центру. Там жив батько з новою сім’єю. Обіцяв допомогти розкрутити власну справу. Можливості мав. З Адою Михайлівною колишній чоловік стосунків не підтримував.
Мальва з Валентином збиралися до її батьків. Знайомства ж із матір’ю Валентина дівчина побоювалася. Бо не лише Неля розповіла про жахливий характер Ади Михайлівни.
Мальвині батьки були простими людьми. Жили у приміському селі. Мати - санітарка. Батько - водій.
- Мальво! - влетіла у медсестринську Неля. - Валентинова матір тут! Зла, як змій Горинич. Пішла до начальства.
Невдовзі викликали «на килим» Мальву. У кабінеті завідуючого відділенням вперше побачила Аду Михайлівну. Висока дама з трохи посивілим волоссям. Тяжкий, навіть суворий, як для жінки, погляд. У темному діловому костюмі. Жодної косметики. Підішла до Мальви і з притиском мовила:
- Ти зараз же напишеш заяву на звільнення. І в найближчі дні поїдеш звідси.  
Не сказавши більше жодного слова і навіть «до побачення», Ада Михайлівна вийшла з кабінету. Заввідділенням розвів руками:
- Що будемо робити? Моя тобі порада: зроби так, як каже Ада Михайлівна. Не дасть вона тобі спокою. І мені. Вона ж начальство…
Валентин традиційно зустрічав Мальву після роботи.
- Прошу, йди звідси! Забудь, що ми... Все забудь!
- Зрозуміло, мама… Мальво, зачекай, послухай…
- Вважай, що мене вже тут нема.
- Ти вирішила залишити роботу?
- Твоя мама вирішила. Вона розпоряджається життям інших людей. Начальство ж…
Перед від’їздом прийшла Неля. Розраджувала.…
Мальва вирішила шукати роботу в сусідній області. Подалі від Ади Михайлівни і Валентина, який все-таки знайшов її удома. Просив вибачення. Клявся в коханні. Обіцяв приїхати ще.
Добрі люди допомогли влаштуватися у лікарню в сусідньому обласному центрі, а батькова родина виділила Мальві маленьку кімнатку.   
…Робота, інститут, заміжжя, дівчатка-двійнятка…
- Щаслива Мальва Святославівна, - перешіптувалися колеги. - І красуня!   
- А чоловік - дай Боже кожній такого. Дивиться завжди такими закоханими очима, наче на першому побаченні. А вже більше десяти років разом.
…Зателефонувала Неля.
- Мальво, - мовила стривоженим голосом, - ти змогла б приїхати? Микола… Словом, йому потрібна операція. Впирається. Може, тебе послухає.
- Звісно, приїду. 
Шалено забилося серце. Мальва ніколи не їздила в місто, яке колись довелося залишити. Благо, весілля Нелі й Миколи було у заміському ресторані. Пізніше подруга з чоловіком не раз приїжджала в гості до Мальви. Вона ж затялася: вибачте, але там, де мене образили й принизили - ноги моєї не буде.
Мальвин чоловік, також лікар, поривався їхати разом з нею.
- Чому ти повинна добиратися поїздом, а потім автобусом? Завезу тебе машиною. І з Миколою по-чоловічому поговорю.
- Ні. Я сама. Не хвилюйся. Та й з доньками повинен хтось залишитися.
…Нарешті автобус прибув на автостанцію. Містечко змінилося. Деякі приватні будинки біля автовокзалу перетворилися у крамниці. А на місці колишньої швейної майстерні - невеличка церква. Лише бабусі із соняшниковим насінням, курячими яйцями і хроном в слоїчках, як сиділи тут енну кількість років тому, так і тепер сидять.     
- Пані, може, таксі? - запитав власник стареньких «Жигулів»?
- Дякую. Не потрібно.
Хотіла проїхатися міським автобусом. Може, зустріне когось із знайомих. А Валентин, якщо досі живе тут, автобусами не їздить. Він ще в ті часи мав авто. 
На одній із зупинок із неймовірно опухлими ногами, спираючись на палицю, зайшла жінка. Їй дали місце. Не подякувала. Тяжкий погляд упав на вичовгану долівку старого автобуса. Всю дорогу так і не підвела очей.
На зупинці, у центрі міста, Мальву чекала подруга. Неля помахала рукою. Мальва й інші люди чекали, поки вийде немічна пасажирка.  
- Ти бачила, що з нею трапилося? - запитала Неля, кивнувши у бік хворої жінки.
- Хто це?
- Ада Михайлівна.
Мальва не впізнала Валентинову матір. Бо від гонорової, статної дами не залишилося й сліду. Та й бачила її тільки раз.
- Чому ж вона автобусом їздить? Валентин міг би підвезти.
- Нема Валентина. Скоро рік буде…
- А сім’я?
- Не мав.
- А казала, нічого про нього не знаєш.
- Берегла твоє щастя.
Ада Михайлівна поволі перейшла дорогу. Зупинилася навпроти аптеки. Взялася за поруччя. Ноги відмовлялися долати п’ять «прикрих» сходинок…     

По вранішніх росах йшли наші долі - щасливі і босі…

Наше літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише моя душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох з липнем. Мовчимо. Згадуємо…

Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилось з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим. «Ти мені простила, що тоді… не  приїхав? - запитував винувато. - Я не міг зізнатися… У мене вже була інша…».
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі - роздратування. «Ти щасливий?» - запитала я. «Щастя? Казки то все!» - відповів.
Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі - щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Я поспішала сказати тобі «до побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був ти?