Доля насміялася над ним…

Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…

Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…

…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.

Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.

Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.

Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.

Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні. 

Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?

А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…

Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.

Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні. 

Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою. 

У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:

– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.

– Та хіба в місті мало гарних хлопців?

– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.

Леся була б не проти…

Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…

– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.

– Ти про що, мамо?

– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.

– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…

– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.

Кирило такою агресивною матері ще не бачив.

Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…

Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.      

…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.

…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.

А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…

…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.

А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.

Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:

– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…

Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.

– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.

Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.

Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.

Усе частіше поверталася додому напідпитку.

– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.   

– А я після роботи розслабляюсь.

– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…

Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй. 

Не раз чув, як сусіди кидали услід:

– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.

Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:

– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?

У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…

…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…     

Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…

Думки перервав телефонний дзвінок:

– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…

– Вона не моя дружина. Ми з нею…

– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…

Слухавку поклали.

Кирило їхав до лікарні.

Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…

 (Фото ілюстративне, з Інтернету).

Квиток додому

Після дзвінка від тітки Дарина збиралась додому. Це було поспішне, спонтанне бажання…    

Дарина – медсестра. Ще до війни поїхала за кордон на роботу. Не бачила іншого виходу…

…Колишня свекруха мало не за волосся волокла її на аборт. Така була воля цієї владної жінки. Не любила пихата Мар’яна Владиславівна невістку. Бо Дарина – «якась там» медсестра. Ще й сирота. Тітка виховала.

Мирослав, чоловік, Дарину кохав. А от захистити від матері не міг.

Коли Дарина завагітніла вдруге, просила чоловіка нічого не казати свекрусі. Але він проговорився.

Мар’яна Владиславівна щодня пиляла невістку. Дарина маля не виносила.

– Мама не винна, просто характер у неї складний, – казав чоловік.

Переконував: діти у них ще будуть. Та Дарина знала: більше завагітніти не зможе.   

Мирославові набридли вічні сварки вдома. Допізна затримувався в офісі. Був без настрою.

Свекруха мало не щодня штрикала Дарину, що син має престижну роботу, гарну платню.

– А твоїх копійок навіть на гарну косметику не вистачає. Хоча, ти й толком

користуватися нею не вмієш, – знущально насміхалася.

Дарина пішла б від чоловіка, але куди? У тітки сім’я. Мама не зізналася від кого дитину народила, тому про батька жодних відомостей. Материні батьки внучки не сприйняли і не прийняли. Молода жінка жила з малям у двоюрідної сестри Віри. А потім занедужала. Не врятували.

Віра оформила над маленькою опіку. Виростила. Вивчила.

Дарина могла би повернутися до тітки. Але й так була вдячна Вірі, що завдяки їй не потрапила до дитбудинку. Тож не хотіла турбувати.     

…Мирослав зробив Дарині «подарунок» на день народження. Поклав перед нею конверта з грошима й мовив:

– Я втомився. Ми живемо, наче чужі. І ті вічні скандали…

– У тебе є інша?

– Це тут ні до чого. Кажу тобі – втомився. Ми розлучимось. А ось частина грошей на квартиру. Решту або заробиш, або можеш узяти позику. І ще. Мама про ці гроші нічого не знає. Я їх заробив. Не відмовляйся. Я тобі не ворог. Просто життя у нас не склалося…

…Дарина розрахувалася з лікарні й поїхала за кордон заробляти «решту» на житло. Заробила. Купила помешкання. Але вирішила затриматися на заробітках ще деякий час.

Віра раділа за племінницю, що та давала собі раду. І сумувала, коли Дарина після відпустки знову збиралася на чужину.

– Я недавно однокласника твого зустріла, Максима, – завела розмову тітка під час Дарининої відпустки. – Дружина його померла. Двоє дітей на руках. Шкода чоловіка.

– Колись він мене на побачення запрошував, а я відмовлялась. Матері його боялася. Вона у нас математику викладала. Вимогливою була.

…Війна застала Дарину за кордоном. Було тривожно за тітку, за Славка, її сина, якого мобілізували на фронт. Підтримувала рідних матеріально. І шалено хотіла додому.

Навесні приїхала до рідного міста. Йшов другий рік війни.  

– Привіт, Дарино, – поруч з нею зупинився на вулиці військовий.

– Максим?!

– Відпустили трошки додому.

– Але ж ти міг не йти на війну. У тебе діти.

– Заради них воюю. Добровольцем пішов. Я не уявляю, що їх… що вони… Діти з батьками. А ти як, Дарино?

– Я також у відпустці.

– Тітка казала, що ти за кордоном. Маєш хвильку часу? Можемо випити кави.

Вони згадували школу, однокласників. Тему війни Максим оминав. Дарина зізналася, чому колись ігнорувала його запрошення на побачення.

– А я думав, що не подобаюсь тобі. Навіть не здогадувався, що матері моєї боялася.

– Надії Петрівни, Максиме, суворої вчительки математики.

– А тепер я військовий і одинокий батько з двома дітьми. Про побачення годі думати, – сумно пожартував.

– А ти спробуй. Запроси. 

Якось у магазині побачила Максима з дітьми. Хлопчик і дівчинка. Ігорчик і Наталочка. Старший братик і молодша сестричка. Вони обожнюють свого тата. І з цікавістю дивляться на незнайомку.

Максим розповів їм про тьотю Дарину, в яку колись був закоханий. Наталочка сором’язливо опустила очі. А Ігор по-дорослому запитав:

– Але ж ти любиш маму?

…Час минув швидко.

– Треба повертатися, – мовив Максим.

– Можна провести тебе? 

– Так, Дарино. Дякую.

…Його проводили діти і Надія Петрівна з чоловіком. Дарина підійшла трішки пізніше.

Пора… Теплі слова перед дорогою. Сльози. Побажання берегти себе і повернутися живим та здоровим.

– Я кохаю тебе, – прошепотів, обійнявши Дарину, Максим.

…Невдовзі й Дарина повернулася за кордон на роботу.

Вона часто згадувала Максимові слова. Може, сказав їх під впливом емоцій? Максим їй подобався. Але про стосунки не думала. У нього діти, які досі пам’ятають та люблять маму. І, зрештою, він на війні.

…Дарині зателефонувала тітка. Сказала, що у неї все гаразд. Славко також живий-здоровий. І, витримавши паузу, мовила:

– Я Максима бачила. Поранений був. Зараз на реабілітації. Видужає і повернеться на фронт.

– Довго ще буде на реабілітації?

– Не знаю. Не казав. І… він запитував про тебе…    

Дарина хотіла побачити Максима. Підтримати. Випросила на роботі декілька днів, аби поїхати в Україну, все пояснила. Її зрозуміли.

Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє…      

З кордону зателефонувала Максимові. Сказала, що скоро буде вдома.

– Тебе зустріти?

– Ні, я сама…  Дякую.

Не знала, їде назустріч своїй долі чи…

 (Фото з мережі Інтернет). 

Дивився на батька очима рідної мами…

Олексій не знав, чи зможе колись розповісти Світлані правду. Чи живе вона там, де раніше. Лише знав, що взяв тяжкий гріх на душу. Колись про це не думав. Все було байдуже, крім статків, статусу. І те, що вчинив зі Світланою, не викликало докорів сумління. Вважав дівчину подарунком долі, який багато чого вирішив… 

В Олексія з Інною – дружиною – було дві таємниці. І вона забрала їх із собою на той світ. А він дав обіцянку мовчати…   

…Олексій знову поїхав на цвинтар. На могили Вадима та Інни. Сина та дружини.

Вадим пішов на війну добровольцем. Майже у перші дні. Олексій з Інною були проти.

– Чого тобі не вистачає?! – зірвалася на крик Інна. – Ми все маємо. Живи! Поглянь, якими закоханими очима Надійка на тебе дивиться. А її батьки – не прості люди.

– Мамо, ти забула додати улюблену фразу: «як і ми».

– Жартуєш. А війна – це не жарти.

– Ти гадаєш, воювати повинні лише «прості» люди?

– Олексію, скажи синові що-небудь. Поясни йому…

– Мамо, я вже давно дорослий. Тридцятка на носі.

– Дорослий… В дорослих є дружини, діти, а ти…

Вадим від свого рішення не відступив. А Інна «пиляла» чоловіка:

– Твій син, Олексію, вдався в цю… Ми для нього стараємось. Якби побрався з Надійкою…

– Наш син, Інно, наш…

…Юліан Ростиславович, Іннин батько, колись сказав Олексієві:

– Коли одружишся з моєю донькою і народите сина – озолочу. Внука хочу. Спадкоємця.

Інна чула розмову й розчарувала свого кавалера:

– Я, Олексію, не зможу мати дітей. Через аборт. Мої цього не знають. Сподіваюся, ти їм нічого не скажеш. Дай слово! Батько мене приб’є.

– Добре… не скажу…

…Зі Світланою Олексій познайомився в сусідньому обласному центрі, куди часто їздив у справах. Симпатична дівчина йому сподобалась. Хоча розумів – це лише інтрижка. Треба з кимось час провести. Він одружиться з Інною. Вона заможна, з його кола.  

…Про свою вагітність Світлана дізналася пізно.

– Народжуватиму, – сказала Олексієві. – А ти вирішиш, прийняти дитину, жити з нами, чи ні.

Цими словами Світлана підштовхнула Олексія до кроку, за яким він пізніше пошкодує…

– Інно, тепер у нас може бути дві таємниці. І ми будемо квити, – мовив Олексій.

– Щось ти дуже загадковий. Кажи вже.

– Одна дівчина від мене завагітніла. Ну, пробач. Так сталося. Але ми можемо використати це у своїх інтересах. Заберемо дитину. Скажемо, що наша. І, справді, вона наполовину наша.

– Твоя… Гаразд, мені треба подумати.     

– До речі, ця дівчина живе сама. Її матір два роки тому померла. Тож проблем не виникне, якщо все добре облаштувати.   

Інна погодилася на авантюру. Придумала план.

– Олексію, мені треба зникнути на кілька місяців. 

– Куди? Чому?

– Аби зробити сюрприз нашим батькам. Повернутися з дитиною, якщо твоя ця… народить хлопчика.

– І як це зробити?

– У твого батька бізнес в сусідньому обласному центрі. Ти часто туди їздиш. Скажи, що хочеш там трохи побути. Намалюй якісь перспективи. Словом, мусиш переконати його. А я поїду до тебе. Уже «вагітною». А далі… Домовимось про мої «пологи». Основне – ціна питання.

– А коли твої батьки захочуть приїхати до нас в гості?

– Я викручуся. Не вперше.  

…Батькові сподобалась Олексієва ідея з поїздкою.  Невдовзі зібралася до коханого Інна.

…Олексій неймовірно зрадів, коли почув, що буде син. Фантазував Світлані про спільне майбутнє. Вона почувалася щасливою.  

– А я придумала ім’я нашому хлопчикові. Святослав. Ти не проти, Олексію?

– Ні.

Якби ж вона знала…

…Світлана зателефонувала Олексієві й сказала, що, мабуть, народжуватиме.

– Як? Щойно сім місяців…

– Олексію, таке трапляється.

– Я вже їду до тебе. Вже!

Він стрімголов мчав до Світлани. А Інна – до лікарні, де все було домовлено. 

Пологи далися тяжко. А ще важчою виявилася новина: Світлані повідомили, що дитина не вижила.

– Пробач, Олексію, – прошепотіла. – Нам більше не потрібно бачитися. Іди.

Олексій полегшено зітхнув. Навіть не думав, що так карта ляже.

Згодом Олексій запросив на орендовану квартиру своїх та Інинних батьків. Не було меж здивуванню, коли ті побачили маля. 

– Чому ж ви мовчали?! Чи тепер мода така? А якби щось трапилося? – навперебій вставляли мізки дорослим дітям. 

Інна скромно опускала очі, мовляв, боялася зізнатися про вагітність, бо ще не одружені. Щось белькотів Олексій.

– У нас внук! – нарешті переключився на маленького Юліан Ростиславович. – На тебе, доню, схожий.

– І на нашого сина також, – заглядали в колисочку Олексієві батьки.

…Хлопчика назвали Вадимом.

Вадим ріс розумним, добрим. Мав спокійний характер – як у Світлани. Закінчив університет. Працював у родинному бізнесі…

…Світлана довго оговтувалась від втрати дитини. Сподівалася, що Олексій все-таки дасться чути, хоча сама спровадила його зі свого життя. Але він мовчав. Так і залишилась сама.

Ходила на старий цвинтар, шукала закинуті дитячі могилки. Прибирала їх. І молилася за чужі душі…

…Інна так і не змогла полюбити сина «тієї». Приязнь лише імітувала. Аж коли Вадим зібрався на війну, защеміло в серці.  

А потім Вадима не стало – загинув на фронті. Згодом Інна занедужала. Надто пізно дізналася про хворобу, надто швидко згасало життя. Жінці здавалося – це вона «відпрацьовує» свій гріх. Так і сказала чоловікові…

– Тільки ти нікому, чуєш, нікому нічого не розповідай. Поклянись.

Він пообіцяв… 

– І за що, тобі, сину, та нам усім таке горе випало? Поховали Вадима, внучка мого золотого, а тепер – Іннусю, – ридала Олексієва матір.   

Якби ж то він міг зізнатися…  

…Олексій присів на лавочці біля могили дружини.

– А, може, не треба було, Інно, цього обману? – запитав у покійної. – Може, поїхати до Світлани і все їй розповісти? Знаю, ти проти. Я дав слово, що берегтиму таємницю. Але як мені жити з цим? І, знаєш, Інно, у мене є все, і нема нічого…

А потім просив прощення в сина.

Вадим дивився з фотографії на батька добрими усміхненими очима. Очима рідної матері…

 

Таємниця джерела

 – Я гори для тебе зверну, – обіцяв Діані Вітька. 

– Не треба. Хай стоять на місці, – віджартовувалася дівчина. – І, знаєш…

– Знаю. Ти – з міста, а я – сільський простак. Але… я кохаю тебе…

Діана засміялася і подефілювала до бабусиної хати. Похнюплений Вітька брів додому. 

Ні-ні, Вітька не збирався здаватися. Він мусить завоювати Діанине серце. Але поки не знав, яким чином.

Вітька хотів вивчитися на лікаря, хоча був романтиком. Про це ніхто не знав. Засміють. І все ж зважився… 

Діанина бабуся вранці виносила молоко для заготівельників. Ставила в бідончику біля паркану на старому стільчику. 

Вітька приїжджав на ровері й чатував неподалік, коли заберуть молоко. Після цього залишав у порожній посудині букет квітів і швиденько забирався геть. 

Бабуся Ксеня приносила букет до хати й жартувала: 

– Хто ж той кавалер, Діанко? Либонь, я здогадуюсь. 

Діана знизувала плечима, хоча знала, чиї то квіти…

У лісі, що неподалік села, било безіменне джерело. Переповідали про нього  давню й загадкову легенду. Начебто, на тім місці закохані зустрічалися. Заручилися, до весілля йшлося. Але татари забрали дівчину в ясир. Хлопець не зміг іншій серце відкрити. Неймовірна сила його кохання та болю землю пробила. Так і з’явилося джерело. Можна у нього гарну долю попросити, кохання привернути. 

Місцеві дівчата ходили вмиватися чудодійною водою, свої потаємні бажання їй довіряли. І молодиці, бувало, туди навідувалися.  

Діану також не оминула цікавість. Джерельна вода була холоднюча, чиста-чиста. І смак… Може, здалося, а, можливо, й справді та водичка особлива. Діана і вмивалася нею, і смакувала. Бо також мріяла про кохання – справжнє, велике і на все життя.  

Вітька не раз ішов назирці за дівчиною. Підглядав, як вмиває лице чарівною водою. Діана бачила хлопця – ховався за деревами. Але вигляду не подавала… 

…Вітька з тих, кого називають однолюбами. 

– Забудь свою принцесу, – радив товариш. 

– А я перечекаю всіх її залицяльників. 

У Діани були романи. Однак залишали після себе лише розчарування. 

– Що зі мною не так? – запитувала у кращої подруги Наталки.                      

Наталка була трішки старшою, розважливою. 

– Усе так, – відповідала. – Просто долі своєї ти ще не зустріла… 

Той, хто хотів стати долею, навчався в місті, де жила Діана. Потім почав там працювати. І не залишав надії на взаємність…

…Діана пізно ввечері поверталася з вокзалу додому. У таксі, в якому їхала, врізався молодик на батьковій автівці, без прав. Потрапила до лікарні. 

Коли прийшла до тями, побачила – біля неї сидів Вітька. Лікар Віктор Павлович. На тумбочці стояв букет квітів. 

– А чому не в бідончику з-під молока? – спробувала пожартувати.

– То ти знала…

– Хто, крім тебе, таке б чудив? Слухай, а зі мною…

– Все гаразд. Не хвилюйся. 

До палати увійшла Наталка.  

– Діано, Діанко… Як ти?

Лікар встав зі стільця: 

– Пізніше зайду. 

У відповідь Діана усміхнулася. 

– Не думала, що святкуватиму тридцятиріччя на лікарняному ліжку, – мовила до Наталки. – Звалився той юний орел на мою голову. Як батько міг дозволити йому сісти за кермо?!

– Сподіваюся, з ними розберуться. А цей лікар… Він так на тебе дивився…

– Бо ми з ним з дитинства знайомі. Він родом із села, де моя бабуся живе. 

– Одружений?

– Наталю… 

– Що таке? Скажу тобі, як психолог, – людина він гарна. 

– Психологиня. Тепер прийнято казати – психологиня. 

…Віктор у вільний час завжди затримувався біля Діани. Розповідав кумедні історії зі своєї лікарської практики. 

Цього разу мав трохи засмучений вигляд.

– Діано, завтра тебе випишуть. Це, звісно, чудово. Але тепер не знаю, чи зустрінемось знову. 

– А ти запроси мене куди-небудь у вихідні. В кафе, чи на якусь виставку. Щоправда, хотілося б до бабусі в село поїхати. 

– Не поспішай. Зачекай тиждень-два. 

…Віктор запросив Діану у невеличку вишукану кав’ярню, де під тиху музику куняли у вазах напівсонні троянди. Він досі був романтиком. Говорили про все, згадували дитинство…  

На вулиці Діана взяла Віктора під руку: 

– Дякую за каву. Її тут, мабуть, якимось секретиком присмачують. Така ароматна. 

– Ми б могли сюди приходити часто, якщо твоє бажання. Я ж досі… я завжди кохав тебе, Діано. 

– І підглядав колись за мною біля джерела. 

– Ти й це знаєш! 

Їй було затишно поруч з ним. А він почувався щасливим хлопчиськом. 

…Це було таке дивовижжя… Віктор прийшов просити руки Діани. Із симпатичним перснем та… букетом квітів у бідончику з-під молока. Її батьки розгубилися від такого антуражу. Вона все пояснила…

А через тиждень настав той фатальний ранок, що зруйнував мрії та розкроїв життя… Через війну особисті плани Діані з Віктором довелося відкласти. Невдовзі він вирушив рятувати бійців… 

…Діана зібралася до села. Тітка Неля попросила привезти бабусі ліки. Підупала здоров’ям. Тітчиного старшого сина Славка на фронт забрали. Переживає Ксеня за внука. Плаче. Через це тиск «скаче». Голова болить. 

– Чи думав хто, що така біда прийде? – Ксеня обіймала внучку й витирала сльози. – Вчора Славко дзвонив. А як Вітя? Як твоя робота?..

Прокинулась Діана рано. Виглянула у вікно. На подвір’ї, спершись на яблуню, молилась бабуся. 

Одягнулася. Тихенько вийшла надвір, аби не сполохати бабусину розмову з Богом. Через городи, а далі польовою дорогою пішла до лісу, де било чарівне джерело. 

Зачерпнула у пригорщі холодну воду, вмила лице. Мовила завітні слова: 

– Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…  

Пригадала, як колись він підглядав за нею із-за дерев. Сльози перехопили подих. Слова перейшли у шепіт. 

Сонячні промінці виблискували у воді, немов золоті монетки. Тріснула гілка. Пташка. Гарний знак. Бабуся каже: пташки – це посланці Господні, добрі звістки приносять. А ще Діана вірила у таємницю джерела… 

 

 

До чого цей сон?

 Промені сонця заплуталися в Софіїному волоссі. Про щось пошепки гомонів з весною вітер. Своєю присутністю вона розбудила бабусине обійстя. Давненько не навідувалася.

Хата, відколи не стало бабусі, пусткою стоїть. Батьки не приїжджають до села. З принципу, через образу. Бабуся Ксеня записала на молодшого сина, Софіїного батька, хату і клапоть городу. А старшому дісталося кілька гектарів паю. Дядько Роман жив у селі. Ксенині ж батьки в місті. Тому й вирішила залишити хату Миколі.

– Ромкові за пай гроші будуть платити. А мені з тієї халупи що взяти? – обурювався молодший син.

– Не гніви Бога, Колю. Ви заможно живете. Одну дитину маєте. А в Романа троє. І його заробітки не порівняти з твоїми.

Коли матері не стало, Микола замкнув хату й мовив:

– Хай воно все тут завалиться. А ключа в бур’яни викину. Не потрібен нам той «палац».

Софія забрала в батька ключа й сказала:

– Я буду приїжджати сюди.

– Роби, що хочеш…  

…Колись батьки Софійку на кожні канікули привозили до села. Спершу їхала неохоче. А потім… закохалася. В Дмитра, що жив по-сусідству.

Дмитро був старшим. Парубкував. На вродливого хлопця не одна дівчина задивлялася. Софію ж кликав «кнопкою» або «малою». Бо вона – дівчатко з кісками.

– Кнопка, черешень хочеш? – гукав, бувало, Дмитро.

Софійка бігла до невисокого паркану. А він жартував:

– У твої долоні ягід на сміх курям поміститься. Миску принеси.

Дівчинка вистрибом поспішала за мискою. Сердечко шалено гупало. Личко світилося від щастя. Ось таке воно, перше дитяче кохання. 

…Софія перейшла у восьмий клас. На літні канікули, як завжди, батьки відправили до села. Недільного вечора йшла з бабусею від дядька Романа й побачила Дмитра з якоюсь дівчиною.

– Наш сусід з Любою Ковалевою шпацерує, – сказала бабуся. – Не пара вона Дмитрові. Гонорова. Язиката. А Дмитро – гарної душі хлопець.

Тепер Софія намагалася уникати сусіда. Через його кохання до Люби.

Якось Дмитро покликав Софію:

– Мала, йди-но сюди. Моя мама… 

Софія не дослухала. Втекла до хати. Хлопець нерозуміюче кліпав очима.

Перестрів Софію, коли та поверталася з крамниці.

– Мала, я тебе чимось образив?

– Я не мала! І я… я люблю тебе! – випалила спересердя й побігла додому.     

– Ну й, жарти, – мовив услід.

…Дмитро одружився з Любою. Оселилися в райцентрі. Софія мовчки страждала.

…Не стало дідуся. Бабуся Ксеня сумувала, бо вік разом прожили. Роман із дружиною приходили, внуки. Але Ксениною улюбленицею була Софія.

Раділа, коли внучка вступила до вишу. Чекала, коли познайомить зі своїм судженим.

– Коли побачу тебе, Софійко, у вельоні, тоді й вмирати можна, – казала.

Але Софія під вінець не поспішала. Мала друзів серед хлопців, та не було коханого. 

…У вихідні приїхала до села. Побачила на подвір’ї тітку Мар’яну. Запитала, як справи. Сусідка видалась заклопотаною.  

– Бабусю, в Ковалів щось трапилося?

– У Дмитра з Любкою не ладиться. Шури-мури закрутила Люба. Дмитро дізнався, дуже поскандалили. Після цього Любка поїхала до матері за кордон. Надька вже кілька років на заробітках.

Пізніше село облетіла звістка: Дмитро з Любою розлучаються. Знайшла за кордоном «достойнішого».

У райцентрі продали хату, яку колись батьки молодят купили у складчину. Поділили гроші.

Невдовзі Дмитро пішов воювати на Схід – в АТО. 

…Софіїне дитячо-підліткове кохання до Дмитра з часом притупилося. У неї цікава робота. У мріях – подорожі. Особисте зачекає…

Зателефонував дядько Роман. Сказав, що вітер на бабусиній хаті зірвав кілька листків шиферу.  

– Добре, що завтра субота. Я приїду.

– Не хвилюйся. Полагодимо.

Софіїн батько й далі був з рідним братом у контрах. У неї ж із дядьком Романом завжди були гарні родинні стосунки.

Софія з дороги побачила, що троє чоловіків лагодять дах. Дядькові допомагав Дмитро зі своїм батьком.

– Вчасно, Соню, твій сусід у відпустку прийшов, – пожартував дядько.    

Із-за паркану виглянула тітка Мар’яна:

– Добрий день, Софійко. Коли хлопці закінчать роботу, прошу всіх до столу.

Чоловіки закінчили лагодити дах. 

– Ну, привіт, мала, – засміявся Дмитро й обійняв Софію.

За столом Софія крадькома кидала погляди на Дмитра. Змужнів. Поширшав у плечах. Йому личить коротка стрижка.

– Софійко, прийдеш до нас на ніч? – запитав дядько Роман.        

– Дякую, я в бабусиній хаті заночую. А до вас вранці зайду.

Софія провідала бабусину могилу. Потім поралась на подвір’ї, в садку – вітер наламав гілля.

Звечоріло. Мар’яна знову покликала Софію до столу.

– Та я не голодна. І дещо з харчів привезла.

– Отакої! Будеш сама в хаті сидіти і бутерброди їсти. Навіть не думай відмовлятися.

Насправді, їй шалено хотілося ще раз побачити сусіда. Тепер це був інший Дмитро. Знайомий незнайомець. І він Софії подобався.    

Вечеря за розмовами затяглася. Про всяке говорили. Лише про війну Дмитро не хотів розказувати.

– Дякую за вечерю і посиденьки. Мені пора, – мовила Софія.

– Сину, проведи Софійку, – сказала тітка Мар’яна.

Як шкода, що від сусідчиної хати кілька десятків кроків, подумала Софія.

– Ти коли повертаєшся на Схід? – запитала.

– Наступного тижня. А ти як? Останнім часом майже не бачились.

– Усе нормально. Працюю. Батьки здорові. Начебто й усі новини. Дмитре, бережи себе.

– Якщо просиш, буду.

– Жартуєш.

– Софійко, можна тобі зателефонувати? Я не буду набридати. Звісно, якщо ти не…

– Я ні з ким не зустрічаюсь, якщо ти про це. Телефонуй. Дякую, що допоміг дядькові Романові. Добраніч.

Дмитро прийшов на подвір’я. Сів на лавку. Думав про Софію. Пригадав, як колись посеред дороги зізналася йому в коханні. Дівчиськом була. Гадав, пожартувала. А якщо ні?

Софію також сон не брав. Прокинулися приспані дитячо-підліткові почуття…

…Дмитро зрідка телефонував Софії. А коли приїхав у наступну відпустку, зустріла його на залізничному вокзалі. Гуляли містом, пили каву, розмовляли.

У вихідні Софія приїхала в село.

– Привіт! – гукнув Дмитро, побачивши її з подвір’я.

Вони більше години розмовляли. За ними з цікавістю спостерігала Мар’яна. А коли син повернувся до хати, то скидався на хлопчиська після першого побачення. «Невже, закохався?» – подумала.       

Так, закохався. Але поки вирішив не зізнаватись Софії, бо він – старший, розлучений, а ще в нього небезпечна місія. От, коли настане спокій… Але почалася велика війна…

Дмитро зателефонував Софії:

– Не бійся, мала, ти під моїм крилом. Я за тебе… до останнього подиху…

– Обіцяй, що берегтимеш себе.

…Дмитро приїжджав у коротку відпустку. Але тоді Софію звалила ангіна. Не зустрілися.

На початку весни дзвінків від Дмитра не стало.  

…У вихідний Софія приїхала до села.

– Софійко! – гукнула зі свого подвір’я тітка Мар’яна.  

– Добрий день. Як ви? Як Дмитро?

– Не знаю. Жодної звістки.

Мар’яна заплакала. Заболіла душа і в Софії.

У бабусиній хаті Софія засинала швидко. Але не цього разу. Коли ж урешті задрімала, приснився Дмитро. «Мала, йди-но сюди», – кликав. Тримав повну миску спілих черешень. Софія пробувала дотягнутися до ягід. І… прокинулась.

До чого цей сон?

 

Обліпиховий чай із присмаком смутку

Свічка, вишуканий посуд на столі й сумна самотня жінка, закутана в плед у прохолодній оселі. Якби Дарина була художницею, то з цієї реалії написала б картину.

Дарина живе сама. Але стіл сервірує для двох. Зайде сусідка. А, може, постукає в двері той, кого чекає…

…Вона сиділа за столиком у затишній кав’ярні. Любила сюди приходити після роботи. Тут готують смачний чай з обліпихи. А яке розмаїття тістечок! І ніколи не буває гамірно.

Він сидів за сусіднім столиком. Допивав уже друге горнятко кави.

Їхні погляди мимохіть зустрілися.

Дарина глянула на годинник. Хоча… вона нікуди не поспішає. Знову йтиме додому пішки. Відганятиме думки, які завжди наступають на п’яти. Присяде на лавці в парку, що неподалік будинку. Й сидітиме, поки сонце не сховається за деревами…

Дарина вийшла з кав’ярні. Незнайомець також. Їхні погляди знову зустрілися. Він усміхнувся.

- Тут смачна кава, - мовив він.

- І чай, - сказала вона.

- Я вас тут не вперше бачу. Одну…

- Чим більше років, тим менше друзів, - пожартувала.

…У Дарини колись було багато друзів. Заможне життя. Коханий чоловік. А потім усе сталося за жанрами класики: на благовірного поклала око молоденька секретарка.

Любомир, чоловік, Дарині у своєму любовному гріху не зізнавався. Друзі знали, але також мовчали. Те дівчисько само все розповіло. Перестріло Дарину на вулиці і зухвало кинуло:

- Я кохаю вашого чоловіка. І ви мусите відпустити його.

- Відпустити куди? - здивовано запитала.

- Як куди?! До мене.

- Мабуть, дівчино, ви мене з кимось сплутали. Мій чоловік ніколи…     

- А ви його запитайте, - мовила виклично. - До речі, мене Іванною звуть. А вашого чоловіка Любчик. 

І поцокала на височенних підборах геть.

Дарина стояла, наче вкопана. Обід закінчується. В організації, де працює, не люблять, коли запізнюються. Поспішила на роботу.

Увечері запитала в Любомира:

- Хто така Іванна?

- Моя нова секретарка. Забув сказати тобі. Маргарита розрахувалася. А що таке?

- Нині розмовляла з нею. Точніше, вона зі мною. Все розказала про вас…

- Я ж просив…

- То це правда? І давно ти з нею?..

- Це… подруга Маргарити. Якщо ти вже знаєш про наші стосунки, то можемо поговорити про… Словом, нам потрібно розлучитися і поділити квартиру. Щодо бізнесу, він записаний не на мене. Але якісь гроші я тобі дам.

- Коли ж ти встиг? Щодо квартири, я хотіла б залишитися тут. Та й донька наша…

- Катя вже не маленька. Студентка. Вона не проти моїх нових стосунків. І не проти жити зі мною або окремо. Катя звикла отримувати все, що попросить. Ти їй не зможеш цього дати. Твоя зарплата не дозволить. До того ж, у неї гарні стосунки з Іванною.

Донька виправдовувалась, мовляв, все знала, але чекала, коли заведе розмову батько. А щодо того, де із ким хоче жити, - це її свідомий, дорослий вибір. 

Після цих розмов Дарина захворіла. Через нерви, стрес.

Любомир тим часом із знайомим ріелтором підшуковував для неї квартиру. Та, що з ремонтом і розташована на середньому поверсі, була трохи далеко від центру. Але плюс у тому, що поблизу парк, два супермаркети і багато маленьких магазинів.  

Дарина розлучилася з Любомиром і з багатьма друзями. Яка їм з неї тепер користь?

Донька навідувалася зрідка, коли щось потрібно.     

Дарина заприятелювала із сусідкою-пенсіонеркою з нижнього поверху. Регіна Всеволодівна була вдовою. Син із сім’єю жив у столиці. Працював на високій посаді. Кликав до себе. Відмовлялась. Тут похований її коханий чоловік. Тут минуло життя. Тут все знайоме…

Раніше Регіна Всеволодівна викладала англійську. Вона також скидалася на жительку Туманного Альбіону. Вишукано одягалася. Любила капелюшки. І свого мініатюрного песика Арчі.           

Син привозив матері різні ласощі. Сусідка кликала Дарину на горнятко чаю. А щоб молодша приятелька менше сумувала, взялася навчати її англійської.

- Ще б вам закохатися, Даринко, - радила Регіна Всеволодівна. - Кохання ранить, але й лікує. Якби ви знали, як я любила свого чоловіка! Ми завжди були романтиками. Ах… Вам щойно сорок п’ять. Ви ще такі молоді…

…Незнайомець представився Святославом. Облюбував цю кав’ярню, бо тут все смачне і офіс неподалік. У Святослава - бюро перекладів і ще деякий дрібний бізнес.      

- Можна вас при нагоді запросити на каву? - запитав.

- На чай. Я люблю обліпиховий чай. 

Регіна Всеволодівна замітила, що Дарина змінилася.

- Ви закохалися! - радісно вигукнула. - Хто цей джентельмен? 

- Про кохання говорити рано. А джентльмен має власну справу. Бізнесмен.

- Який його сімейний стан?

- Без стану. З дружиною розлучився давно. Вона живе за кордоном. Дітей у них не було. Точніше, був син… неживим народився. Дружина більше не могла завагітніти. Вони віддалилися одне від одного. І все… Каже, що розлучилися мирно. Дотепер надсилають одне одному вітання з днем народження та святами. 

…Святослав запрошував Дарину на побачення. У недалекі подорожі. Але ніколи не зізнавався їй у коханні. Між ними не було інтиму. Стосунки були дружніми.  

- І вас, Даринко, це влаштовує? - запитувала Регіна Всеволодівна. 

- Мені подобається його увага.

- Хм… Джентльмен…

…Війна налякала Регіну Всеволодівну. Хвилювалася за рідних, які залишилися в столиці. А невдовзі пішов на фронт внук. Її Ромчик, Романко. Її розумний, інтелігентний хлопчик.

- Даринко, у мене тільки один внук. Він вільно володіє англійською. У нього гарна робота. Він не встиг одружитися. Він такий славний, такий…

…Дарині було незатишно, наче, щось муляло в душі. Зателефонував Святослав. Запитав, чи можуть зустрітися.

Обійняв Дарину. Сказав, що йде на фронт. Не зізнавалися одне одному в коханні. За них говорили серця. Він знав - вона чекатиме. І вона знала, що буде чекати його.          

Цього надвечір’я вони довго мовчали. Стигла кава. Холонув чай. В кав’ярні звучав «Самотній пастух» Джеймса Ласта. Вони обоє любили цю мелодію. Тепер вона видавалася ще більш щемливою, з нотками невимовної туги. А улюблений обліпиховий чай мав присмак смутку…

…Регіна Всеволодівна не зраджувала своїм капелюшкам. Тільки тепер вони виглядали ностальгійно. І якимось дивним чином заспокоювали Дарину…

…Регіна Всеволодівна постукала у двері.

- Бачите, Даринко, якого ліхтаря мені син привіз? Світить чудово. А ще порадував смаколиками та іншою всячиною. І смачним чаєм. Давайте, будемо пробувати.

- А я картоплі насмажила. І котлет.

- Мій Ромчик телефонував. Живий-здоровий, дякувати Богу.

- Святослав також дається чути.

- Вони повернуться, наші хлопчики повернуться, - ледве стримуючи сльози, мовила Регіна Всеволодівна.          

Дарина обняла приятельку. А світ обіймав туман. У будинку навпроти ледве проглядалися поодинокі, освітлені свічками чи ліхтариками, квадратики вікон. Вечір скидався на ніч.

Регіна Всеволодівна граційно розливала у горнята чай. Бідкалася, що її Ромчик п’є лише каву.

- А вашому джентльмену, Даринко, що смакує?

- Кава.

- От, коли наші хлопчики повернуться, будемо їх привчати пити чай. Для здоров’я ліпше. А знаєте, Даринко, цей напій став популярним в Англії кілька століть тому завдяки португальській принцесі. Коли вона вийшла заміж за короля, привезла чай разом зі своїм приданим. А коли я була в Лондоні…

За весь день Дарина вперше усміхнулася…