Ангелики берегтимуть тата на війні…

Стара хата у старому місті. Крива вуличка. Ангелики на підвіконнях. На ганку – заспаний кіт. Чорнобривці, жоржини, настурція… Старий горіх. Господиня в літах…

Марта. Марта Карпівна. Колись працювала в інтернаті у шкільній бібліотеці. Це був її другий дім. А чужі діти – лік від самітності.

Своїх дітей у Марти не було. Як і близької родини. Одні померли, інші – згинули у сибірах.

Був у Марти кавалер. Але його батьки не дозволили закоханим побратися. Мовляв, дівчина – з неблагонадійної родини. А в Максимового батька – патрквиток і посада в санстанції.

Спершу Мартине серце заніміло. Потім – ридало. А опісля – порожнеча…

Задивлялись хлопці на Марту. Вроду слічну мала. Добру душу. Та покохати більше не могла. Як і жити з нелюбом…

Зате була закохана в свою роботу. Діти з нелегкими долями в інтернаті навчалися. Марта розуміла дорослі смутки в їхніх очах. І «погану поведінку» деяких учнів, за яку сварили вчителі та вихователі.

Бувало, купувала іриски, дюшески та барбариски і пригощала ними дітлахів, які приходили за книжками.

Діти любили Марту Карпівну. І її нехитрі гостинчики. І книги, які розхвалювала бібліотекарка…

…На пенсії Марті було кепсько через самітність. Тому з радістю погоджувалась приглянути за сусідськими дітьми. Малеча бігла до Марти Карпівни. Вона пригощала смаколиками, розповідала казки…

…Марта вміла виготовляти ангеликів. Коли не стало «совєтів», дарувала свій хенд-мейд сусідським дітям. І навчала їх цього ремесла.    

…Своє обійстя Марта заповіла сусідам. Коли впала з сили – піклувались про неї.

…Як Марти не стало, сусіди звели новий просторий будинок на місці її старої хати. У них сім’я велика, троє дітей, а житло – невеличке. Замість старого горіха, який також дожив свого віку, посадили молоде деревце…

…Семирічна Настуня малює картинки і виготовляє разом з мамою ангеликів. Для тата і його побратимів.

– Мене навчила робити ангелів бабуся Марта. Вона була нашою сусідкою. Я часто бігала до неї, – розповіла мама Настуні. – З нею було цікаво. Ангелики… Я вірила: коли засинала, вони оживали. Як у Мартиних казках…       

А Настуня вірить: її ангелятка берегтимуть татуся й інших солдатів на війні…

 

Та, що не стала долею...

Оксана подобалася Ігореві з першого класу. Дівчинка зі смішними кісками. Одна чомусь завжди розпліталася. Маленька розумниця.

А Ігор мав чудовий голос. Жоден концерт не обходився без його участі.

Оксана була жартунка-веселунка. Ігор - поміркований, кожне слово виважував.

Чим дорослішим ставав хлопець, тим більше закохувався в Оксанку. А вона... Біля неї увивались хлопці. І це їй подобалось. Ігор також не був байдужим дівчині. Але він не любив гамірних компаній. І ця його серйозність... Ну, як можна таким бути у шістнадцять?!   

Ігор не наважувався запросити дівчину на побачення. А якщо відмовиться? Потім з нього буде насміхатися. Врешті набрався сміливості... 

Вони обоє пам’ятатимуть це перше побачення. І цю розмову...

- Я вступатиму на факультет іноземних мов, - ділилася планами на майбутнє Оксана. - Хочу працювати перекладачкою, світу побачити. А ти? З твоїм голосом - тільки на сцену. Це так гарно - мати багато шанувальників, тобто шанувальниць.

- Мені багато не треба - лише одну.   

- І хто ж ця щасливиця?

- Ти.

Оксана засміялася.

- Якщо ми будемо разом, то буде й сцена. А ні - піду на священника вчитися й ніколи не одружуся, - мовив Ігор. 

- Жартуєш? 

- Ні...

Ігор з Оксаною зустрічалися, поки дівчина не стала студенткою. Нові знайомства, захоплення, нове життя. Вона - красуня, гарно вчиться. Навіть старшокурсники задивляються. А Ігор... Він надійний, добрий, але... з ним іноді така скука нападає. Особливо, коли починає розповідати біблійні історії. Про ангелів.

- Варто лише подумки покликати свого ангела і він почує. Допоможе. А ще ангели розуміють мову людської душі. Вони...

- Ігоре, байки то все...

...Оксанине серце розбив Ростик - одногрупник, хлопець із заможної родини. Модний, розкутий. З перспективами.

- Не хочу тебе обманювати, Ігоре, але краще нам залишитися гарними друзями, - сказала Оксана. І зізналася: закохана до безтями в іншого.                 

- А як же ми... я? - запитав.

- А ти будеш мені наче за брата. Я ж одиначка. А так хотілося б мати сестру або брата. От і будеш ним.

Оксана з Ростиком то сварилися, то мирилися. Дівчина терпіла його паскудну натуру. Якось Ростик зізнався, що його батьки від Оксани не в захопленні. Не той статус, не ті статки. Але останнє слово все-таки за ним.

Оксаниній родині Ростик також не був до вподоби.

- Ти б Ігорем не накидалася, - радила матір. - Бо від того Ростика всяке можна очікувати. Життя він не знає. 

А Оксана вже й не згадувала Ігоря.

...Вона таки вийшла заміж за Ростика. Почувалася на сьомому небі від щастя. А той гадав, що зробив велику милість, взявши Оксану за дружину. Ростик не зрадив своїй пристрасті до посиденьок у нічних клубах та з друзями. Оксані туди було зась. Та й з дівчатами забавлявся. Доходили чутки до Оксани. Вона ж терпіла. Гадала, чоловік одумається, коли у них народиться маля. Але про дітей Ростик і чути не хотів.

Уже ставала не милою квартира, яка дісталася молодому подружжю від Ростикових батьків. І на роботу Оксана приходила не в гуморі, не виспана. Це не оминуло увагою її колег.

- Він «наліво» ходить, а тобі що, не можна? - «співчувала» подруга Уляна.

...Коли Оксана завагітніла, Ростик не чувся від злості.

- Я не хочу терпіти дитячих плачів, болячок! - зривався на крик. - Аборт роби. 

- А якщо я більше не зможу народити?

- Так і буде!

Вона таки зберегла дитину. А потім про це шкодувала. Чоловік узагалі перестав звертати на неї увагу. Вечорами поспішав до своїх «лялечок». Гримав на Оксану. Коли ж народилася маленька, діставалося і їй. Часто не ночував удома. Оксана змирилася....

...Зустріч із незнайомцем ще більше пошматувала Оксанину долю. Попросила матір приглянути за донькою - треба було піти за покупками. Дорогою вступила до кав’ярні. Смакувала улюблений напій, а думки були зовсім невеселі...

- Можна біля вас присісти? - запитав молодий чоловік. - Це звучатиме банально, але така симпатична дівчина не повинна сумувати на самоті.

Оксана вже й толком не пригадує про що вони тоді розмовляли. На прощання обмінялися номерами телефонів. Вадим, так звали нового знайомого, часто давався чути. Запрошував на побачення. Вона віднікувалася, мовляв, у мене дитина. Але це не зупиняло настирливого молодого чоловіка. І Оксана здалася...

Вони зустрічалися до тих пір, поки Ростик не кинув на стіл фотографії, на яких вона з Вадимом. Свекри постаралися. Заплатили Вадимові, аби спокусив Оксану. Таким чином вирішили позбутися нелюбої невістки. Вважали: у безпутній синовій поведінці саме її вина.     

Оксана з донькою змушені були піти з Ростикового життя й ні на що не претендувати, крім скромних аліментів.

...У її житті з’являлися і зникали чоловіки. Бувало, Оксана декілька днів не бувала вдома. Розважалася. 

- Оксано, схаменися заради доньки, - просила матір.

- Я своє щастя шукаю.

- Своє щастя ти втратила, коли відмовилася від Ігоря. І роботу пора тобі знайти. Живеш на доньчині аліменти й на подачки чоловіків, які... Господи, невже я могла припустити, що моя донька стане повією.

...Від колишньої Оксани не залишилося й сліду. Молоді жінки у її віці квітнуть чарівною, дивною красою. Її ж врода прив’яла.

...Черговий кавалер, бувши напідпитку, потовк Оксану. Щось не те сказала, не так глянула. Додому повернулася нещасна, в синцях. Донька бокувала від неї. Матір витирала сльози. А батько шукав сердечні краплі.

Остепенилася Оксана лише тоді, коли лікарі запідозрили в неї онкологію. Усвідомила нарешті: батьки не вічні. З ким донька залишиться? Ростик про неї й не згадує. А Оленка така гарна. Розумничка. Лише рідко усміхається. Дитина, а погляд дорослий, зболений...

...Ігоря побачила випадково. Вийшов з автівки біля лікарні. Мабуть, йшов когось сповідати. Хотіла підійти, заговорити. Та мов прикипіла до землі.

- Ігоре, братику, - шепотіла пересохлими губами.

...У неділю Оксана зібралася на Службу Божу в храм, де служив Ігор. Ховалася за чужі плечі. Хотіла й соромилася водночас зустрітися з ним поглядом. Якщо він знає її історію? Мабуть, таки знає...

Під високим склепінням храму лунав голос отця Ігоря, возвеличуючи Всевишнього, Матінку Божу і радуючи серця віруючих. А Оксана плакала. Про неї перешіптувалися дві прихожанки:

- Ніколи не бачила тієї жінки в нашому храмі. Певно, біда пригнала, що сліз спинити не може.             

- Поспілкуватися б їй з отцем Ігорем...

Під час проповіді отець Ігор розповідав про важливу роль ангелів - помічників Божих - у житті людей. Цитував Святе Письмо.

- Не засмучуйте ангелів. Дякуйте ангелам-охоронцям за те, що вони завжди поспішають нам на допомогу, люблять і оберігають нас... Шануйте свого ангела... 

Служба Божа закінчилася. Оксана вийшла з храму. Стала осторонь. Отець Ігор також вийшов на вулицю. Його обступили прихожани. Одна з жінок щось сказала священникові й показала рукою в бік Оксани. Це була та, що шепотілася про неї.

Оксана хотіла попросити прощення у колишнього закоханого в неї однокласника за те, що так легковажила, не вірила у його ангелів, відвернулася від нього. Розповісти, що скапарала своє життя, а тепер переживає за доньку і відчуває велику провину перед нею...

Отець Ігор неквапом ішов до тієї, що не стала його долею. Худорлявий, високий, красивий. Вітер розвівав його одяг і русяве волосся. Він був схожий на пароха Ральфа де Брикассара з її колись улюбленої книги «Ті, що співають у терні». І так засмутилася-заболіла душа, наче її торкнулася гостра тернова колючка...

 

Капчики для ангела

Коли відпустила минуле, до неї повернулося майбутнє. Багато заплутаних доріг довелося пройти. Долала їх подумки у своїй зболеній душі - ніколи не бачених, і таких, яких не існує в світі. Але вони пролягли небесами та в думках, вимощені смутками, обабіч яких вітри висівали маленькі квіточки надії...

...Вона сиділа в інвалідному візку. Вродлива. З розпущеним волоссям, в яке вплелися зрадливі ниточки ранньої сивини. У довгій білій сукні, окаймованій вишивкою. З букетом біло-рожевих троянд. А поруч - він. Високий, мужній, гарний. На них задивлялися перехожі. Хтось - із захопленням. Дехто - з заздрістю. А хтось - із жалем. Шкодували, зазвичай, його.

- Що ви знаєте, люди! - безмовно кричала Ангеліна, ловлячи співчутливі погляди.

Дем’ян не звертав уваги на перехожих. Він неквапом котив візок зі своєю Долею міськими вулицями.

Ангеліна щойно стала його дружиною. Розписалися тихо, без гостей. Свідками були Ангелінина подруга Аня і Дем’яновий товариш Славко. Ні його, ні її батьки не прийшли привітати. Лише Ангелінина бабуся молилася за них у невеличкій церкві, нещодавно зведеній неподалік будинку. Вона приготувала кімнату для внучки та її обранця. Тут вони житимуть. Вони їй потрібні. А більше, здається, нікому... 

... - Думаєш, Дем’ян кохає тебе? Ти потрібна йому, скалічена? - запитувала її матір. - У благородство вирішив побавитися, а потім буде бігати до чужих, дівчат і молодиць. А то й зовсім втече до здорової жінки. 

- Якби Ангеліна мала глузд, то відмовилася б виходити за тебе заміж, - дорікала його матір. - Вона думає, що за наш рахунок лікуватися буде? І ще... якби це ти був винен в аварії... Той, хто її вчинив, відвернувся від Ангеліни цього ж дня. А ти її підібрав - немічну...

...Весілля Артема й Ангеліни мало бути через день. Перед цим хлопець запропонував нареченій поїхати в сусіднє місто - там мав справи. Не хотіла. Передчуття якесь мала. Та й зробити дещо треба було. Артем наполягав...

Він любив швидкість. Навіть на покалічених ямами дорогах газував. Хвалився, що навчився їх віртуозно оминати. Цього дня у них влетіло зустрічне авто. Артем відбувся кількома синяками і вивихом руки. В Ангеліни все було кепсько.

Коли вона непритомна потрапила до лікарні, Артем вирішив їхню долю.

- Весілля не буде! - сказав тоном, в якому не було ні жалю, ні співчуття.

- Це ж ти в усьому винен! - зірвалася на крик Ангелінина матір.

- Не я, а дороги розбиті винні. Ями оминав.

Артемові батьки справу «зам’яли».

Він жодного разу не провідав Ангеліну. А навіщо? Наречена - вже колишня.   

...Дівчина довго пробула в лікарні. Зійшли синці, зажили рани, а ноги залишилися чужими і неслухняними.

Ангеліна гарно в’язала. У лікарні, щоб відганяти сумні думки, взялася за плетиво. В’язала мініатюрні дитячі капчики. З голубими та рожевими зав’язочками.  

- Для кого вони? - запитували сусідки в палаті.

- Для ангелів.     

Жінки переглянулися. Мовляв, не все гаразд із головою в дівчини. Таке пережила...

Аня працювала в сиротинці. Майже щодня навідувала подругу. Ангеліна віддавала їй капчики - для маленьких хлопчиків і дівчаток, від яких відмовилися рідні душі.

- Колись твоя праця винагородиться, - сказала Ангеліні нова сусідка по палаті Уляна.

- Яка то праця?! Так, щоб менше думати.

Уляні було під сімдесят. Але трималася чіпко. Ногу пошкодила, коли з драбини впала.    

- Гарно в тебе виходить. Ще й своїм дітям зв’яжеш такі. І ноги до тебе повернуться.

В Ангеліни заблистіли сльози.

- Не плач, знаю, що кажу. Уляна ще нікому не збрехала. Колись згадаєш мене.

- А ви часом не?..

Уляна засміялася...

...Вдома Ангеліні було ще гірше, як у лікарні. Цілі дні сама. Батьки на роботі. Бабуся приходила, коли матері не було. Не любила Катерина невістки за гострий язик та заздрощі. А внучка зовсім інша. Тому й хилилася до Ангеліни. Та й Люба, невістка, до свекрухи холодно ставилася. Не хоче Катерина своїм добром ділитися. Спадщину від покійного старшого брата із-за кордону отримала. І нікому нічого не дала.

Частенько до Ангеліни забігала Аня.

- Могли б погуляти, - сказала, - але годі візку раду дати, хоча й третій поверх. А ліфт знову не працює.

...Дем’ян перед великими святами привозив гостинці найменшим і найстаршим: до сиротинця і в будинок престарілих. Його невеличка, проте успішна фірма, займалася благодійністю. Аня якраз вийшла за ворота, коли Дем’ян виїжджав із сиротинця.

- Ганно Павлівно, можу вас підвезти, якщо бажаєте.

- Буду вдячна. Мені до подруги треба.

Дорогою розповіла Ангелінину історію. Поскаржилася, що не може погуляти з подругою - не пристосована реальність для таких людей.

- Я вам допоможу.

Ангеліна здивувалася візиту незнайомця. Знітилася. Аня не попередила. А він, високий, дужий, ніжно взяв Ангеліну на руки і зніс додолу, посадив на лавку. Після цього приніс візок.

- Ганно Павлівно, зателефонуйте, коли збиратиметесь додому. Моя допомога знадобиться знову.

Коли Дем’ян сів у автівку, Ангеліна мовила:

- Аню, а він класний. І, здається, добряк. Не втрачай шансу. Тепер таких рідко зустрінеш. Йому, мабуть, під тридцять. Такі чоловіки вже знають, чого хочуть в житті та від життя.

Аня зателефонувала Дем’янові. Приїхав. Допоміг Ангеліні потрапити додому. Вона запропонувала каву або чай. Подруга відмовилася, бо поспішала. А Дем’ян погодився.

Побачив мініатюрні в’язані капчики. Ангеліна перехопила його погляд. Пояснила:

- Ви маленьким ангеликам купуєте гостинці, а я ось... своїми руками...

- То ви також меценатка? - пожартував.

Обмінялися номерами телефонів. Ангеліна дзвонити не наважувалася. А він часто набирав її номер. Незчулася, як стала чекати його дзвінків. Хоча й розуміла: не варто звикати до Дем’яна, щоб знову не було боляче. Її млоїла, пекла Артемова зрада. І ноги... Кому вона така потрібна? Ще й матір почала кепкувати з «благородного» залицяльника.

Бабуся сердилася, коли внучка впадала у відчай:

- Відпусти минуле, бо воно точить тебе, як хробак яблуко. І не відганяй цього молодого чоловіка. Він не схожий на пройдисвіта. Приходить в гості, от і добре. Залицяється - ще краще.   

- Ми лише друзі, бабусю. Гарні друзі.

...Минув рік із дня їхнього першого знайомства. З нагоди цього Дем’ян виглядав святково. І надто загадково зирили личка розкішних біло-рожевих троянд.

- Я кохаю тебе, Ангеліно. І хочу бути поруч з тобою, - сказав, вклякнувши на коліно. Відкрив пуделочко з симпатичним перстеником.

Їй перехопило подих. Затремтіли уста.

- Я ж...

- Ти у мене найкраща...

І для його, і для її батьків звістка стала громом з ясного неба.

- Я не прийму невістку-інваліда, - Дем’янова матір була категоричною.

- У нашій двокімнатці нема місця для зятя, - мовила Ангелінина мати.

Дем’ян зібрав свої речі й залишив просторий батьківський будинок. На деякий час оселився у Славка.

Катерина - єдина з двох родин підтримала Ангеліну та Дем’яна. І поки у молодят з’явиться власне житло, запросила пожити в себе...  

...Усе було готове для поїздки в закордонну клініку. Свій спадок Катерина заповіла внучці. І частина грошей піде на операцію. А Люба не тямилася від злості, що свекруха не дала їй навіть цента. Пиляла чоловіка. Той мовчав. Відчував вину, що також не підтримав доньку. 

...Операція. Реабілітація. Квартира у новобудові... Картинки Ангеліниного життя змінювалися й змінювалися... Перший несміливий крок, другий, третій... Як казала колись сусідка по палаті Уляна, - ноги повернулися. На жаль, лікарі не давали надії, що Ангеліна зможе народити дитинку.

- Я не раз чула, що після всиновлення дітей жінки народжували, - завела розмову з чоловіком Ангеліна. - Може, це дар Божий , вдячність Небес. Чому й нам не спробувати?..  

...Ангеліна складала в торбинку мініатюрні шапочки, светрики. І в’язані капчики з голубенькими та рожевими зав’язками. Сьогодні вони з Дем’яном серед залишених наодинці зі світом діток шукатимуть свого ангелика. Може, це буде хлопчик. А, може, дівчинка. Серце підкаже та очі маленького ангелятка... 

Три Миколаї в долі Магди

Магда не розуміла, чому її речі перекочували зі спальні - до вітальні. Усе було розкидане на дивані, стільцях.

- Павле, ти що, затіяв генеральне прибирання в шафі-купе? - запитала в чоловіка.

- Тепер - це твоя кімната. А спальня - моя. До речі, я замок вставив у двері спальні. Зі мною тут буде жити моя… м-м-м… майбутня дружина.

- Жартуєш? Хіба ми вже розлучені?

- Вважай, що так. Справа - за документами.

Магда почувалася, наче громом прибита. Не помічала, аби Павло ходив «наліво». Бувало, затримувався з товаришами «на пиві». На рибалку їздив. Але, щоб до коханки вчащав…

- Чоловіче, нам уже по п’ятдесят років. Діти одружені. Хіба для тебе нічого не вартує прожитих разом три десятиліття? І як ми будемо з твоєю новою… квартиру ділити? Кухню? Ти це уявляєш?

- Її звати Мар’яна. А щодо кухні… Почергово будете готувати.

- Схаменися, Павле. Що діти подумають? Родина? Сусіди?

- Хай кожен на себе дивиться. І ще: Мар’яна перебереться сюди завтра-післязавтра.

- А може б ти до неї жити пішов?

- У неї немає… Словом, це тебе не обходить.

…Магда була татовою донею. Покійний Микола дав їй це ім’я. Наказував двом старшим синам любити і пильнувати молодшу сестричку. Різниці між дітьми не робив. Проте до Магди ставився з особливою ніжністю. Усі вважали Миколу суворим. Але таким він був лише з вигляду.

Давненько не стало батька. Якби він був живий, щось би порадив. Або, як колись у дитинстві, погладив би по голові важкою, натрудженою рукою. І звично сказав би:

- Я завжди буду захищати тебе, доцю. Не дарма ж народився у день святого Миколая. То я і батько твій, і ангел-охоронець.

…Мар’яна виявилась значно молодшою за Магду. І доволі нахабною. Оскільки, крім особистих речей, більше нічого не мала, поділила між собою і Магдою кухонне начиння. Встановила «графік» прибирання та інші правила. Магда почувалася у власній квартирі приниженою та зайвою.

Часто навідувалася на батькову могилу. Розповідала про те, що трапилося в її сім’ї. Як тяжко сприйняла новину мама. Здавалося, легше ставало, коли на цвинтарі виговориться і виплачеться…

- Таточку, ангеле мій охоронцю, як далі жити? - запитувала в батькової душі, яка, мабуть, зітхала на небесах. - Краще бути вдовою, аніж зрадженою в мої роки. Додому йти не хочеться. І світ не милий…

Одного разу, коли Магда поверталася з цвинтаря, почалася гроза. Дощ лив, наче небо розверзлося. А в неї – ні парасолі, ні светра. Вимокла. Зайшла перечекати негоду в невеличку церкву, що неподалік. Змовила молитву. Аж тепер зауважила: стоїть перед стареньким образом святого Миколая. Святий дивився добрим і співчутливим поглядом. І цей погляд її ніби про щось запитував.

- Святий Миколаю, – шепотіла перед образом, - мені так тяжко. Самотньо. Прикро. Я почала відчувати ненависть до Павла і до тієї жінки. А я ж не вміла ненавидіти…

Магда розповідала святому про те, що в неї на душі. Він слухав…

Відтоді серце вело її до маленького храму. Молилася до образа святого Миколая. І пошепки розмовляла зі святим…

…Магдина знайома торгувала квітами на ринку. Магда завжди, коли йшла мимо, заходила до Тетяни. От і знову вступила.

- Погляну на твою красу, а тоді піду за помідорами, - пожартувала.

- Як добре, що ти зайшла! Попильнуй тут кілька хвилин, а я збігаю до автобуса, сумку батькам передам. Купила дещо з продуктів. Цінники є, отже можеш сміливо торгувати.

- Яка з мене продавщиця?

Дівчина шукала троянди кремового кольору. Але їх у великій вазі залишилося тільки дві. Підійшов чоловік. Почав розглядати квіти. Магда аж заклякла. Незнайомець був схожим на її батька. Густе чорне волосся з сивиною, зачесане назад. Карі очі. Навіть у поставі якась подібність.

- Ба… бажаєте щось купити? - запитала, затинаючись.

- Мабуть, оці дві троянди.

- Але ж…

- І ще дві білих. У покійної дружини нині день народження.

Він простягнув крупну купюру. Магда знітилася.

- Перепрошую, здачі немає. Я не продавщиця. Вона пішла до автобуса. А я… мене попросила побути… А тут лише двісті гривень. І в мене з собою стільки нема. Певно, йдіть до сусідів, вони продадуть вам квіти.

- Хто ж клієнтів до сусідів спроваджує? Я зачекаю.

Магда з цікавістю розглядала незнайомця. Буває ж така дивна схожість між зовсім чужими людьми.

Прийшла Тетяна. І… остовпіла.

- А ви хто?! Ви?.. - запитала в покупця.

- Я - Микола. Ми знайомі?

- Так… тобто, ні. Ви дуже схожі на Магдиного батька. Магда ось, перед вами.  А її покійний батько… Господи, його також Миколою звали…

- То я пішла, Таню. Дай чоловікові здачу.

- Дякую, Магдо. Заходь.

- Магда. Гарне ім’я, - сказав незнайомець.

Він наздогнав Магду. Розговорилися. Про життя. Він - удівець. Вона - розлучена. Його донька живе за кордоном з чоловіком-іноземцем та двома дітьми. Її сини також на стороні. Одружені. В одного донька підростає. В іншого - син.

- Не хочеться старість на самоті зустрічати, - мовив новий Магдин знайомий.

- Не хочеться, - зітхнула у відповідь.

- А знаєте, якщо я схожий на вашого батька, то не відмовте мені у зустрічі. Сам не знаю, як так вийшло, що все вам розповів. Зазвичай, не люблю «сповідатися» чужим людям. А тут…

…Друга зустріч, третя… Уже й рік збіг, відколи зустрілись уперше. І в день цього «ювілею» Микола запропонував:

- Магдо, хочу покликати вас заміж. І перебирайтеся до мене. Я буду вашим ангелом-охоронцем.

- Так казав колись мій тато. Він також мій ангел-охоронець. Миколо, я вас… тебе зі своєю мамою познайомлю. Та й треба, аби благословила нас.

Старенька Марися не любила носити окуляри, хоча погано бачила. Чомусь вважала, що від них ще гірше очі болять. А тут через окуляри пильно придивлялась до Магдиного обранця.

- Боже праведний! Доню, та він на мого покійного Миколу подібний. І також Миколою зветься.

Марися сперлась на одвірок, щось думала чи пригадувала.

- А танцювати вмієте? - запитала. - Бо мій покійний завжди мені на туфлях носки обдирав.

- Я також по ногах топчуся.

Марися усміхнулася…

…Магда з Миколою живуть у злагоді. Вона й далі часто заходить до маленької церковці. Помолитися і подякувати святому Миколаю за поміч. Батькові Миколі - за те, що його добра душа веде її по житті. І чоловікові Миколі - за любов і пошанівок.

А ще Магда вірить у диво. Адже три Миколаї в її долі, три ангели-охоронці - зовсім не випадковість…

Старшій сестричці

У тебе день народження, сестричко. Ти старша за мене на все життя, на Вічність. Зовсім крихітною тебе забрали на небо ангели. Так колись казала мама. І ти також стала янголятком.  

Я й досі шукаю тебе серед міріадів зірок. Ти - одна з них. Розмовляю з тобою серцем. Ти зі мною - мовою Всесвіту. Сідаєш на мою рукавичку мініатюрною сніжинкою. Усміхаєшся весняним первоцвітом. Влітку гойдаєшся у мереживній колисочці, сплетені павучком. Прилітаєш золотим осіннім листочком до мого вікна…    

Коли я була маленькою, назвала твоїм іменем своє улюблене дерево. Може, до нього навідувалась твоя душа. Ти була для мене в усьому: у сонній квітці, краплині роси, сонячному промінчику, пухнастому кошеняті, чарівній казці… Мені так було легше сумувати за тобою…

Я не маю твоєї світлини. Тому малюю тебе на палітрі своєї уяви. На моїх невидимих картинах ти сидиш на сріблясто-рожевих хмаринках. Бавишся з дітками-ангеликами. Часом картини мають терпкуватий аромат жалю і втрати. Так пахнуть чорнобривці, які любила наша мама…   

Ти знаєш всі мої таємниці. Я подумки розповідаю їх тобі. Запитую поради…   

Я не можу нічого подарувати тобі, крім молитви і теплого вогника запаленої свічечки. З днем народження, сестричко!

«Я тебе вибрала…»

…Колись тут сходились дві дороги. А потім, коли на клаптику поля збудували маленьку капличку, почали сходитись людські душі.

Навесні господарі зупинялися біля каплички попросити в Господа погідних днів і гарного врожаю. А восени дякували за збіжжя. Влітку селяни приносили до каплички свіжу криничну воду - для подорожніх. Ставили в затінку. Накривали збанок лопухами.

Навпростець, польовими дорогами, люди добиралися до міста і храмів. Зупинялися біля каплички змовити молитву, перепочити, напитися води. Навіть взимку тут хтось залишав свої сліди і молитви…

Посадили біля каплички кущі бузку і шипшини. Коли бузок зацвів уперше, комусь приснився сон, наче квітами милувалися ангелики. Тому ніхто ніколи тут не зламав жодної гіллячки бузку. І шипшини не збирали. Ягодами ласували птахи…                                 

Ангелики біля каплички снилися людям не раз. Тому жінки, у яких не було дітей, почали приходити сюди зі своїми проханнями-молитвами. Вірили, ангелятка донесуть їх до Всевишнього…

…Розвалили капличку «совіти». Залишилося тільки три камінці з підмурівку, кущ бузку і шипшина.         

…Настя часто ходила з бабусею Мотрею на друге село. Там жила Мотрина старша сестра. Коли було сухо і тепло, прошкували польовою дорогою. Бабуся Мотря завжди зупинялася біля місця, де колись стояла капличка. Вклякала, молилася. Потім присідала на камінець відпочити. Розповідала Насті про маленьку церковцю серед поля, зруйновану «червоними». І про переорану «колхозом» другу дорогу.

- Ось тутечки дорога була. Пам’ятаю як нині. Ми нею на наші морги їздили. Завжди спинялися біля каплички. Я сама не раз воду тут ставила. Це було, Настуню, Небесами вибране місце. Тут молилися жінки і лелеки приносили їм дітей. Коли капличку зруйнували, людей все одно віра сюди вела. Приходили, аби «ті» не бачили. Свічки потай запалювали. А на Паску клали крашанки для ангеликів.

Бабусині оповідки скидались на казки. Навіть камінці здавалися дівчинці особливими.

Коли вітер пробігав пшеницями чи ячменями, бабуся усміхалася і казала:

- Господь гладить по голівці збожжя. Тільки не наше воно.      

Збіжжя Мотря називала «збожжям» - бо від Бога. 

- Якщо треба буде порадитися з Господом, приходь сюди, Настуню. То - помічне місце…

…Дороги повели Настю з рідного села до великого міста. Там вчилася, вийшла заміж і осіла. А бабуся Мотря очікувала правнучка або правнучку. Минуло два роки, три…

- У нашій родині пізні діти - не дивина, - втішала улюблену внучку Мотря. - Може, тому й живемо довго.

Правнучка або правнучки Мотря не дочекалася…

…Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з Максимом не хоче вибрати якась душа?   

Чоловік майже змирився, що дітей у них не буде. А Настя сподівалася. Мама її також далеко поза тридцять народила. 

- Значить, така доля, - заспокоював дружину.

- Вона живе на далекій зірці, - шепотіла Настя, дивлячись у вечірнє небо.

- Хто?

- Наша маленька душа. 

Максим обіймав дружину. І сам роздивлявся всіяне зорями небо, немов сподіваючись побачити там щось незвичайне.

Він звик до Настиних фантазій…

- Здалося б купити нову рамку на бабусину фотокартку, - мовила мама, коли Настя приїхала в село. - Ця вже зовсім розлітається.

На старій весільній світлині бабуся Мотря зі своїм нареченим - гарні й молоді. У сорочках, вишитих гладдю. В нареченої коса нижче пояса. А в дідуся Мітьки, якого Настя пам’ятає лисим, - розкішний чуб хвилею. Так і не запитала Настя в бабусі, де в селі в роки її молодості фотографа знайшли. Чи з міста замовили?           

Бабусині очі дивились на Настю, мов живі. Відійшла в бік, і «пішов» услід погляд зі світлини. Настя усміхнулася бабусі-нареченій. І пригадала давні слова: «Якщо треба буде порадитися з Господом…»

- Треба, бабусю, треба…

- Ти щось сказала, Настю? - гукнула мама з кухні.

- Ні, нічого…

На світанку Настю збудив горластий півень. Здавалося, від його «ку-ку-рі-ку» прокинувся весь світ. Одягнулася. Знайшла мамині гумові чоботи. Весняні дороги, мов тісто. Хотіла тихенько, щоб не збудити маму, вийти з хати.

- Куди ти, доню, зібралася?

Мама вже не спала. Може, також півень збудив. А, може, роки.

- Як кажуть у місті, подихаю свіжим повітрям. Скоро повернуся.

За селом звернула на польову дорогу. Ту, якою ходила з бабусею на друге село. Дійшла до місця, де колись була капличка. Кудись поділися камінці. Невже комусь в господарці знадобилися? Стільки років пролежали. І шипшини не стало. Тільки бузок залишився.

Їй треба порадитися з Богом. Попросити Всевишнього, аби зіслав на землю маленьку душу, яка живе на далекій зірці.

Настя розмовляла з Небесами. Устами і серцем. Освячувала слова сльозами простої жінки, яка прагне материнства. Її розуміла земля, засіяна озиминою - влітку вродить щедрим урожаєм. І розумів світ, який вислухав безліч прохань та молитв…     

Із-за сусіднього села сходило сонце. Настя поверталася додому…

…Маленьке дівчатко ступало назустріч Насті. В світлому волоссячку заплуталися сонячні промінчики. Підійшло. Взяло Настю за руку. Усміхнулося. Мовило:

- Я тебе вибрала…  

Поки що це був лише сон…

Дивного подорожнього наче й не було…

Софія приїхала на батьківське обійстя, від якого залишився тільки пляц, зарослий бур’янами. Дозволила родичам розібрати стару хату. Все одно валилася. Тільки дерев у садку просила не різати. Але хтось таки спиляв яблуні, вишні, сливи… Родичі клялися: не їхніх рук справа. І хто це зробив - не знають.

Сусідня хата також пусткою сумує. Хтось і там почав дерево різати.

Софії треба було поради. Але не все могла на люди винести. Подумала: може на клаптику рідної землі стане легше, прийде розрада. 

Ступала засніженою доріжкою на подвір’я. Сльози застеляли очі, мов туман, що накрив світ. Софія не хотіла, аби її хтось бачив, про щось запитував. І туман сховав її…

- Як далі жити? - шепотіла. - І навіщо?

Озвалася птаха. А, може, то зойкнула душа покійних батька чи матері, почувши оте «навіщо» з доньчиних уст… 

…Софії довелось серйозно лікуватися. Відкладені гроші витратила, бо саме настав той «всяк випадок». Хотіла продати автівку, яку купила, коли ще були живі батьки, аби зручніше добиратися в село. Але вже трохи зношена машина нікого не цікавила. 

І ось кілька днів тому її звільнили з роботи. Керівник, опустивши очі, пояснював це необхідністю. Мовляв, у їхньому видавництві стало менше замовлень. І невідомо, що буде далі. Тому… Насправді ж, повідали по секрету Софії, шеф хоче взяти на її місце родичку місцевого чиновника, якому за щось зобов’язаний. 

Софії належало здати купу аналізів, обстежитися. А за що? І де шукати роботу в п’ятдесят років, коли навіть на «посаду» прибиральниці хочуть молодих?   

Зателефонувала до доньки, яка працює з чоловіком за кордоном. Попросила позичити кілька сотень євро. 

- Мамо, хіба ми тут працюємо для позичок? І коли ви гроші віддасте, якщо роботи не маєте? Приїжджайте сюди, допоможемо знайти якісь заробітки, помешкання. Але тут здоров’я треба мати…

Не вистачило сили дослухати «поради».

…Софія народила доньку Наталку поза шлюбом. Хлопець, від якого завагітніла, порадив позбутися дитини, бо вже мав іншу пасію. Батьки не дозволили зробити аборт. Та й сама не наважувалася стратити ще ненароджене дитя.

У Наталки був складний характер. Дівчина часто дорікала матері, що росте без батька. Коли ж Софія почала зустрічатися з Ігорем, який холостякував, і обіцяв любити Наталку, та була категорична:

- Якщо нема рідного батька, не треба й чужого.

І заявила матері: щойно Ігор переступить поріг їхньої квартири, забереться геть з дому.

Софія розповіла Ігореві про тяжку розмову з донькою. Й поставила крапку на  їхніх зустрічах…

Наталка закінчила торгівельний технікум, вийшла заміж. Софіїна сваха працювала за кордоном. «Стягнула» на заробітки й сина з невісткою. Наталка сказала, що додому повертатися не хоче. Збиратимуть гроші, аби купити житло в Європі. Коли Софія занедужала, донька послалася на зайнятість. Не приїхала…          

Виплакавшись на рідному й сумному хатниську, Софія завела автівку. Вона їздила обережно. І завжди відчувала острах на крутому спуску. А сьогодні… Різко виверне кермо. Скажуть: було слизько, туман. Машину занесло. Ніхто не довідається про її гріх…

Шалено калатало серце. Тіло затерпло. Замість пригальмувати, почала натискати на педаль газу. Раптом майже посеред дороги матеріалізувалася чиясь постать. Ледве встигла зупинитися.

На неї дивилися суворі й добрі водночас очі незнайомого старого.

- Не пора тобі ще туди поспішати, дитино, - мовив тихим голосом. - Мирська суєта не варта, аби через неї кидати душу у прірву гріха.         

Не змогла втримати сліз.

- От, і ангел твій ридає… Не можна ангелів залишати сиротами. Вони, як і люди, повинні виконати свою місію… Після зими настає весна. У людей все так, само, як у природі. Зараз у твоєму серці холодно і порожньо, як на цих полях, покритих снігом. Але мине час і тут все зазеленіє… Їдь додому, дитино. І більше не засмучуй свого ангела…

Дідо попрошкував тихою ходою. Навіть сніг не скрипнув. Софія спохватилася: подякувати не встигла. І не запитала, хто він, цей сивий старець. Вийшла з машини. Але дивного подорожнього, наче, й не було. Лише засніжені поля, туман і порожня дорога…

…Дзвони кликали на вечірню. Софія швиденько зібралась й пішла до храму. Їй здалося, що лики святих чимось нагадують ненайомого старця. Особливо очі - суворі й добрі водночас.

…Через кілька днів сусід запитав, чи Софія ще не передумала продавати машину. Мовляв, його знайомому щось таке здалося б.

Виручених грошей вистачило і на аналізи, і на обстеження. Ще й залишилася дещиця. Лікарі Софію втішили: із здоров’ям все гаразд.

Згодом зателефонувала секретарка колишнього шефа. Запитала Софію, чи вона не проти повернутися на роботу. Почали надходити вигідні замовлення. А Софія - гарний спеціаліст. Щоправда, все було трохи не так. Робота не сподобалась родичці чиновника.

Софії здавалося: хтось невидимий рухає у потрібному напрямку стрілки годинника її долі.

…У фойє торгівельного центру Софія натрапила на дитячу виставку-продаж. Учні однієї зі шкіл збирали гроші на лікування своєї однокласниці. Тут були картини, в’язані серветки, вишиття, домашнє печиво та інша всячина. І саморобні книжечки - з малюнками і невеличкими текстами, написаними від руки. Переважно, на різдвяно-релігійну тематику. Вони й зацікавили Софію.

В одній книжечці дівчинка Ангеліна писала про «дух Різдва, що мандрує світом аж до весни». В іншій - про ангеликів-охоронців. У третій - про свою прабабусю Катю, яка розповідала, що колись святі ходили по землі і допомагали людям. Книжечка закінчувалась словами: «Може, й тепер ходять?».    

Кораблик з твоїх долонь

Він складав руки човником, Вона ховала у них своє обличчя. Пливла в тім кораблику у невідомість. Його теплі долоні були для Неї океаном кохання, який починався з Його погляду і не мав кінця-краю…

У голубій неосяжності небес зітхали їхні ангели. Вони ж не чули…

Почуття писали поему, чисту, як сповідь. Мрії сходили квітами. Закоханими милувався старий, втомлений світ. І чепурився, коли вони спішили на побачення, аби посидіти поруч, послухати їхній шепіт і забути про все…

Доля сумно дивилась на них. А вони називали її щасливою…

- Ти завжди будеш моєю весною, - казав Він і цілував її волосся золотисто-пшеничного кольору. - Лише не втечи…     

- А ти - моїм стиглим сонцем. Я люблю тепло, - жартувала Вона.

Час зупинився в задумі. Він знав: їхні почуття обернуться в холодний спомин.

…Незнайомку, яка вкрала його серце і їхнє кохання, Він зустрів випадково. Вона увірвалася в Його життя, наче буря. Він шаленів від її відвертості, безтурботності, зваби. І каявся перед тією, яка не стала Його вічною весною:

- Життя і кохання - непередбачувані. Сповнені випадковостей. Прости…

Вечір ховав Її сльози. Його зізнання стало для Неї болем. Нічого не сказала. Пішла назавжди…   

…Минули роки. Звабливиця-буря полетіла в обійми іншого. А в Його спогади повертається недолюблена весна. Про Неї нагадує зоряна ніч, жовта пелюстка запаленої свічі і її слова: «Я попливу в кораблику твоїх долонь…»

Хата з ангелом

Мотря робила ангели із соломи. З крильцями-листочками, мініатюрними німбами, у довгих сукеночках. Інколи крильця були їжакуваті, а сукеночки помережані соломинками. Це були незвичайні ангели.  

Усі знали: просити ангелика в Мотрі - марна справа. Вона сама знала, кому їх дарувати. Вірили: Мотрині ангели приносять щастя.

А ще Мотря мала великий садок, де росли смачнющі яблука. Обдаровувала ними усіх, хто приходив на подвір’я.   

Жила Мотря самотиною. Чоловік не повернувся з війни. Донька «згоріла» від кору. 

Мала гарну вроду. То ж коли овдовіла, молодиці пильнували за своїми чоловіками. Не один на Мотрю оком кидав. Тільки ці погляди не торкалися її серця. Була переконана: якщо судилося втратити двох найдорожчих людей, значить, так на житті написано.    

Якось Мотрі приснився дивний сон: покійна доня у довгій білій льолі поклала у її долоні солом’яного ангелика. І мовила: «На щастя». Коли прокинулась, в хаті наче витав ледь відчутний запах ладану і чиясь присутність. А долоні були гарячими.

Мотря розповіла сон кумі. А та рознесла по всьому містечку.

Мотря ніколи не «плела» ангелів. Дивувалася, як легко почало їй це вдаватися. Відтоді й нарекли Мотрину оселю «хатою з ангелом».

Бувало, біжать дітлахи, а вона гукає:

- Йди-но сюди, манюня. Щось тобі дам.

І виносить з хати солом’яного ангелика.   

- Тримай своє щастя, - каже. - Не загуби.

Мотря всіх дітей кликала «манюнями». Навіть уже старших. Її ангелики діставалися дітям з бідних родин, вдовам. Казали, солом’яні вироби справді приносили удачу, привертали долю. А ще подейкували, що в Мотриному садку бачили білу постать, схожу на ангела. Хтозна, правда це, чи ні. Коли ж хтось заводив із Мотрею про це мову, вона лише таємниче посміхалася.

Мотря довго працювала прибиральницею в музичній школі. Любила слухати дитячий спів. Відвідувала майже всі концерти. Завжди сідала в останньому ряду. Коли діти співали, Мотря плакала. Уявляла свою доню серед хлопчиків і дівчаток. Можливо, і в неї був би гарний голосок, зітхала подумки.

Для дітей Мотря Карпівна була не просто тіткою зі шваброю. Вони знали про її дивних ангеликів. Також дітлахам подобалося, що вона приходила на їхні концерти і хвалила за гарні виступи.

На роботу Мотря ходила в костюмі, гарно викладала припорошену сивиною косу. Її стигла врода, упереміж з вічним смутком у карих очах, видавалась такою ж дивною, як і солом’яні ангели.

Томка-баяністка, так у школі «охрестили» Тамілу Іванівну, була з Мотрею в контрах. Партійна активістка і затята атеїстка, почувши про Мотрині ангели, претензійно запитувала в директора, як може «елемент з релігійними заморочками» працювати з дітьми. Директор, який також недолюблював приїжджу викладачку, відповідав:

- Мотря Карпівна працює зі шваброю, а не з дітьми.

- Вона справді робить ангелів? - не вгавала баяністка. - Ось на моїй родіні… 

- Я не бачив, що вона робить. А ви? Плітки збираєте? У нашому містечку багато чого можна почути…

Директор знав про ангелів. Колись і в його дитячу долоньку Мотря поклала ангелика…                

…Мотря заповіла обійстя доньці двоюрідної сестри. Просила берегти садок і не шкодувати людям яблук. Коли померла, нові господарі розвалили стару хату і взялися за будову. Майже всі яблуні пішли під сокиру. Пересварилися з сусідами, що ті начебто крали дошки…

Будинок виріс швидко. Але добра в ньому не було. То господар з драбини впав і ребра поламав. То господиня мало хату не спалила, коли на оказію наїдки готувала. А ще, перешіптувалися люди, начебто, чули ночами, як хтось схлипував на обійсті. Казали: певно, душа Мотрина ридає.

Невдовзі будинок вирішили продати. Проте покупці не поспішали. Хтось дивився на хату з острахом, наслухавшись всякого-різного. Когось не влаштовувала ціна. А містечком поповзли чутки: Мотря «не пускає».

Напровесні навідалися покупці - не з тутешніх. Чоловік, дружина і дівчинка-дошкільня. Сусіди проводили цікавими поглядами незнайомців. Було невтямки, чому батько несе доньку від автівки на руках.

Продавці розхвалювали господарку. І до автобусної зупинки недалеко, і вуличка тиха, і до лісу рукою подати.

- Сонечко, тобі тут подобається? - запитали батьки.

Дівчатко ствердно кивнуло головою.

На ціні зійшлися. Мотрині родичі почали пакувати речі. І невдовзі в оселі з’явилися нові господарі - родина Гречанюків.

Тепер сусіди зрозуміли, чому чоловік ніс малу на руках: вона була в інвалідному візку. Дівчинку звали Соня. Матір доглядала за донькою. Батько опікувався родинним бізнесом. Соня травмувалася в аварії, в яку потрапили чоловікові батьки. В обласному центрі сім’я мала квартиру. За порадою лікарів вирішили придбати будинок у невеличкому затишному містечку, з гарною природою і екологією. Задля доньки. Житимуть тут з весни - до осені, поки погідно.  

Навесні господарі на місці вирубаних дерев посадили молоді щепки. Ще й з сусідами поділилися новими сортами.

- А я ходила. Разом із ангеликом. Він узяв мене за руку і ми пішли, - одного ранку розповіла Соня свій сон. 

Дівчинка не раз бачила схожі сни. Батьки гадали - фантазує. А потім Соня почала свої сни малювати. Мама показала доньчину творчість знайомій психологині. Та, поспілкувавшись з малою, підтвердила:

- Соня справді малює те, що бачить у снах.   

На Сонине день народження запросили сусідських дітей. Принесли іменинниці подарунки, а вона їм спрезентувала свої малюнки й розповіла про сни.

- Треба ж таке, - дивувалися сусіди, - Мотря ангелів робила, а Соня їх малює. Гарні люди поселилися на обійсті, яблунь насадили. І ангели в хату повернулися.   

Недільного дня завітала до Гречанюків літня сусідка - баба Катя.

- Тетянко, - звернулася до Сониної матері, - я хотіла б вам щось розповісти. Колись тут жила Мотря. Вона робила з соломи ангелів. Усі вірили, що вони приносять щастя. Вона знала, кому ангелики найбільше потрібні. Якось і мені дістався ангелик. Я зберегла його. А тепер, гадаю, він потрібний вашій доні. Не думайте, що я вижила з розуму і щось таке сплітаю… Ми багато чого не знаємо і не розуміємо в цьому світі. Я пережила немало всього. Може, й справді Мотрин ангел ставав у помочі.                     

Сусідка поклала дівчинці у долоньки солом’яного ангелика. Після цього Соня не раз просила бабу Катю розповісти про Мотрю. Слухала, наче казку…   

…Минув час. Соня заново вчилася ходити. І готувалася до своєї першої виставки малюнків: «Мої ангели». Лише одна картина відрізнялася від інших. На ній - жінка з добрими й трохи сумними очима і довгою косою, з рук якої злітав солом’яний ангелик.      

Коли ангели стають на коліна

Палажка, жартували в селі, у чотири ока пантрувала за внучкою. Була для цього причина. Не хотіла, щоб Оксанка наробила в житті стільки дурниць, як її непутяща матір.

Ліда, Палажчина донька, після школи подалася на роботу до міста. Влаштувалася на завод. Коли приїжджала додому, хвалилася подружкам про міських хлопців, які набиваються у кавалери. На запитання про заміжжя віджартовувалась: куди поспішати, якщо є великий вибір?  

Через кілька років, замість нареченого, привезла Палажці крикливого згортка. Оксанку. Трохи побула з маленькою і повернулася в місто.

Палажка розривалася між внучкою і фермою. Нарікала на долю, бо рано поховала чоловіка. Тепер нікому допомогти. Просила доньку повернутися додому. Ліда вперлася: працювати до колгоспу не піде.

За місяць, коли Оксанка збиралася стати школяркою, не стало Ліди. Занедужала після чергового аборту й так і не видужала. Палажка з внучкою залишилися самі.

Поблажок Палажка внучці не давала. Щотижня заходила до школи взнавати про оцінки. Привчала до роботи на господарці. На зауваги від односельців, що суворо виховує дівчину, відповідала:

- Не навчила розуму доньку, може, навчу внучку.

Оксанка недолюблювала інших дітей за те, що мають батьків-матерів. Ні з ким не дружила. Сусідська Софійка не раз кликала бавитися на своє подвір’я. Оксанка зиркала скоса і йшла геть.

- Ой, намучиться Палажка з Оксаною, - співчували односельці. - Певно, у свого батька вдалася.

- А Ліда, Царство їй Небесне, ліпшою була? Підкинула Палажці малу, а сама на гульки подалася…

Після школи Оксана вивчилася на кухаря. Добрі люди допомогли влаштуватися в їдальню одного з підприємств райцентру. Вранці їздила на роботу, увечері поверталася. Палажка рогом вперлася - ніяких квартир. Хотіла, аби внучка була «на очах».

У новину, що Оксана збирається заміж за тракториста Павла із сусіднього села, мало хто вірив. Павло був старим парубком. Жив самотиною у старій хаті під лісом. Після смерті матері навчився прати-білити, готувати таку-сяку їжу. Родина радила привести на обійстя котрусь із самотніх місцевих молодиць. Але тихий Павло енергійно віднікувався.

Село не могло втямити, з якого дива Оксана вибрала Павла. 

- Дитино, ти не пошкодуєш? - хвилювалася Палажка. 

- Мені з ним жити, а не вам.

- Підеш жити до Павла?

- Ні, він прийде жити до мене.

Про весілля чи про вечірку не йшлося. Просто розписалися. Павло перевіз свої нехитрі пожитки до дружини. Палажка давала поради, що куди покласти чи поставити, а Оксана злилася. Вловивши мить, коли Павло вийшов на вулицю, з притиском мовила:

- Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так все життя цербером були.

Палажка сплеснула руками й пішла плакати до «літньої» кухні. Там і ночувала…

З тих пір Палажка з Оксаною майже не розмовляли. А мовчазний Павло дивився на Палажку винуватими очима…

Палажка гадала, може, Оксана подобрішає, коли народить дитину. Першою з’явилася на світ Люда, через рік - Марічка. Оксана часто гримала на дівчаток. Павло невміло заступався. Плакали діти, а з ними й Палажка.

З правнучками Палажка не була сувора, як колись із внучкою. Бавилася з малими, розповідала байки, називала дівчаток «ангелятками» і «серденьками». Павло діставав із засмальцьованої кишені «іриски»-«барбариски» і вгощав ними доньок та Палажку. Дівчатка свої смаколики відразу ж з’їдали, а Палажка цукерки ховала, аби пізніше віддати правнучкам.

- Ви, того… не майте на мене зла, - якось мовив Павло до Палажки.

- За що, сину? Ти добрий.

…Хвора Палажка лежала в «літній» кухні. Скрутило в попереку, що встати з ліжка годі. Навідалася сусідка.

- Бабцю, може, якусь мазь треба? Або фельдшерку покликати?

- Мине… мине болячка. На зміну погоди, певно.

- Ви б до хати йшли, а не в «літній» кухні лежали.

- Спокійніше мені тут.

Соромно Палажці зізнатися, що Оксана не хоче бачити її в хаті. А сьогодні навіть їсти не принесла. Так і лежить голодна.

Після школи забігли Люда з Марічкою. Марічка-першокласниця розповідала, як її хвалила вчителька. А дорогою додому дівчатка зустріли батька і він купив їм по пачці печива. Дівчатка поклали біля Палажчиної подушки кілька смаколиків. Палажка не чула свого серця: воно кричма кричало від розпуки.

Увечері зайшов Павло. Запитав, як здоров’я. Палажка попросила горня молока.

- Ви щось їли нині?

- Дівчатка печивом вгостили. Добрі вони. У тебе вдалися.

Павло приніс молоко і скибку хліба. І вперше вилаяв Оксану.

Правнучки були для старенької радістю і розрадою. Коли Оксана вчергове зривала на дітях злість, бігли, щоб прабабця пошкодувала. У безсоні ночі Палажка молилася і розмовляла з Господом. Просила долі для своїх ангеляток.

…До весни Палажка не дожила. Сумували правнучки. І Павло. Оксана кинула чоловікові:

- Чого ходиш, мов у воду опущений? Однією заморокою стало менше.

- А друга заморока хто?

- Діти твої.

- І твої також.

- На тебе вдалися. Добренькі… Людка всі свої нові зошити віддала Павлишиному синові, бо Павлишин на п’яну голову порвав мало не все шкільне причиндалля. Я що, повинна працювати на Павлишиних? А Маруська…

- Затихни! - крикнув Павло. - А діти… вони найкращі. Чому ти їх не любиш?

…Люда з Марічкою їхали ровером з магазину. Люда кермувала, Марічка сиділа на багажнику. З подвір’я, мов навіжений, вилетів на «Жигулях» перший скандаліст на селі Руслан. Люда відбулася кількома синяками і розбитим коліном. Непритомна Марічка з травмою голови потрапила до лікарні.

Павло не тямився з горя, що може втрати п’ятнадцятирічну доньку. Люда не уявляла, що може залишитися без сестри. На Оксаниному обличчі не можна було розгледіти жодної емоції. Лікар втішав: усе обійдеться.

…Люда заснула над ранок. Їй приснилася лікарняна палата, Марічка із забинтованою головою. Біля ліжка стояв на колінах ангел. Молився. А потім торкнувся Марійчиної руки і вона вікрила очі. Звідкілясь взялася бабця Палажка. Перехрестила Марічку. Поклала біля подушки кілька печеньок. І тихо мовила:

- Налякала ж ти мене... 

- Людо, прокидайся, - будив доньку Павло. - Вже сонце високо. І я маю гарну звістку.

- Я знаю: Марічці легше.

- Як? З лікарні щойно зателефонували.              

- Сон… Все було, як насправді. Ти не повіриш, тату… 

«Я чекав тебе на небесах…»

Десятирічного Тарасика ховали всім селом. Багато люду прийшло і з сусідніх околиць. Чому відійшов Тарас у Вічність - ніхто не знав.
Він був звичайним хлопчиком. Бешкетував, ганяв на пасовиську м’яча. Хотів навчитися грати на гітарі. Однолітки за це над Тарасом кепкували. А він бігав до старшого двоюрідного брата, у якого був старий інструмент, і пробував брати перші акорди.
У Тараса був гарний, дзвінкий голос. Ангельський, як казала вчителька музики. Й розповідала хлопчині про італійського співака Робертіно Лоретті, який у юному віці здобув світову популярність. Учителька також пророкувала Тарасові успіх.  
…Суботній вересневий день був теплим і погожим. Тарас смакував у садку улюбленими солодкими яблуками.
- Знову не помив?.. - гукнула з вікна матір.
Неля Степанівна працювала сільською фельдшеркою. Дітлахи люблять куштувати немиті овочі й фрукти. Тому восени медичка нерідко заходила до школи читати учням «лекції». Так школярі називали настанови Нелі Степанівни. Чи дотримувались їх юні односельчани - хтозна. Бо навіть єдиний син фельдшерки ігнорував материну науку.
- Сину, ти мене чуєш? - знову гукнула через кілька хвилин Неля Степанівна.
Тарас сидів, спершись до яблуні, й не реагував на материне запитання.
Щось тенькнуло у серці жінки. Вибігла в садок. Син уже не дихав.
…Відтоді минуло сім років. Але в селі пам’ятають цей трагічний день. І коли у чиєїсь дитини бодай трішки підвищується температура, поспішають до фельдшерки. Випадок з її сином навчив обачності багатьох.
…Іванка відсвяткувала п’ятнадцятиріччя. У цьому віці дівчатка вперше закохуються, страждають від нерозділених почуттів, цікавляться любовними історіями. На сільську красуню задивлялися однокласники і старші парубки. У її ніжному образі було щось ангельське. Неймовірно сині очі й ледь хвилясте волосся кольору стиглої пшениці. І голос... На шкільних концертах Іванка завжди декламувала вірші. У неї це виходило настільки проникливо й щиро, що доводило слухачів до сліз.
На залицяльників дівчина дивилась байдуже. Ровесниці вважали її гордою. Називали поміж себе, а інколи і в очі, «сніговою королевою». Злостилися на хлопців, які «гинули» за Іванчиною вродою. І потай їй заздрили.
А вона мала таємницю, яку нікому не розповідала. Їй часто сниться незнайомий хлопець. Якби в Іванки був талант художниці, намалювала б юнака, який приходить у її кольорові сни. Він грає для неї на гітарі й співає пісні, яких дівчина ніколи не чула. Коли прокидається, намагається згадати хоча б кілька слів із тих пісень. Не може. Здається, їх не існує на землі. Мелодії народилися у Всесвіті, мандрують незвіданими світами. І підвладні лише незнайомцеві з чарівним голосом.
В останньому сні хлопець хотів доторкнутися до її руки. Коли до доторку залишилося півмиті, відчула холод. І вловила сполоханий, дивно-сумний погляд незнайомця. Прокинулася. Шалено калатало серце. Було відчуття чиєсь недавньої присутності. Глянула на годинник. Пів на першу ночі…
І поки дівчата писали у зошитах вірші про кохання й розлуку, малювали сердечка, пронизані стрілами Амура, Іванка записувала свої сни. Ховала зошита від сторонніх очей. І соромилася сама собі зізнатися, що закохалася в хлопця, якого, можливо, не існує зовсім.
В одній із телеперадач розповідали про ретро-музику. Іванка слухала історії одним вухом: прибирала в хаті. І раптом цей голос… Він чимось був схожий на той, який вона чує у своїх снах. Це юний Робертінно Лоретті виконував сингл «O Sole Mio» - «Моє сонце». «Я б залишився під твоїм вікном, коли настає ніч і сонце заходить. Але є інше сонце, ще красивіше. Моє сонце - на твоєму обличчі!» - виводив італійською співак-підліток.
Іванка забула про прибирання і про все на світі. У її снах пісні звучали іншою мовою. І незнайомець зовсім не подібний на Робертінно Лоретті. Лише голос…
…Тільки своїй хресній Іванка довіряла свої маленькі секретики. Тамара жила в місті. Власних дітей не мала. Разом із чоловіком любили Іванку, як рідну.
Якось похресниця зважилася розповісти Тамарі про свої сни. Цей бачила минулої ночі. Вечірнє, зоряне небо. Тепло і тихо. Її незнайомець сидів на хмарці й грав на гітарі. Іванці аж стало боязко, бо, здавалося, вона дуже близько до хмарки і далеко до землі. Бачила його усмішку. Довгі пальці, що перебирали струни інструмента. І сумні очі.
- У твоєму віці, - сказала хресна, - багато дівчат бачать романтичні сни. Це ж природньо. Що, гадаєш, було у мене на думці у п’ятнадцять років?
- Розумієте, він якийсь неземний, нетутешній. У мене таке відчуття…
- Це відчуття, моя дорогенька, називається молодість, кохання, мрії. Пора тобі звернути увагу на реального хлопця, а не на героя нічних сновидінь. Плід твоєї фантазії витає під небесами, а коханий ходить по землі.
…Суботній вересневий день радував теплом і сонцем. У неділю Іванка з батьками збиралася до міста за обновками. Батьки любили тішити свою доньку-одиначку гарненькими одяганками і взувачками. Та й можливість мали.
Іванка прибрала в хаті. У кімнаті батьків поставила букет із різнокольорих хризантем - улюблених материних квітів. Цієї осені вони зацвіли дуже рано.
Згадала: батько просив назбирати яблук на сік. Узяла велику плетену корзину. Вітер добряче попрацював у садку. Підняла велику антонівку. Мати завжди кивала пальцем на Іванку, що вона любить їсти немиті яблука. Усміхнулася. Подумала, як у дитинстві: ніхто не побачить…
Від різкого запаморочення присіла під антонівкою - улюбленим батьковим  деревом…
…Останню земну дорогу встелили Іванці осінніми квітами. Окропили слізьми. Навіть вітер притих у скорботі.
- Що ж трапилося? - запитували один в одного односельці. Й не знаходили відповіді. А класна керівничка не могла пригадати, коли востаннє Іванка пропустила уроки через якусь недугу.
…На дев’ятий день Тамарі приснився сон. Вона у ньому була, немов глядач у театрі. Дивний садок. На деревах величезні рожево-білі квіти, схожі на магнолії. І жодного листка. Землі не видно - стелеться туман. По цій легкій пелені неначе пливуть назустріч одне одному хлопець і дівчина. Іванка! Це ж Іванка! А хлопець незнайомий. Рука торкнулась руки. «Я чекав тебе на небесах», - сказав хлопець. «Тарас чекав мене сім років, - мовила до хресної Іванка. - Він снився мені, снився…»
Раптом усе зникло. Ні дерев, ні Іванки, ні незнайомого хлопця. Лише ехо: «Він чекав… снився…»