Пізнє каяття

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її  журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий покинув назавжди. І маленьку донечку залишив. Птахи розуміють, коли в людей радість чи горе. Журавка, якби могла, обійняла би трирічну Віту великими м’якими крильми…

...Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика з сусіднього села. Серце добра не віщувало. Бо всі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає-взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися…

Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину доньку місцевих учителів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. Не заважайте нам.

Після весілля молодята жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, чоловік часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька. - Аби не автобусом добиратися щодня.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- Але я... я не хочу. Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

...Єва склала чоловікові речі. Заглянула ще раз до шафи, в шухляди. Не залишилося нічого. Лише смуток і порожнеча в душі.

Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

- І не переслідуй мене, не турбуй. Тепер в мене своє життя, в тебе - своє.

- А Віточка? Доня наша?

- Ти - вчителька, той виховуй. І колишня теща допоможе, - зіронізував. - А я сина хочу. Від Люськи. 

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, в птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Коли треба відлітати у вирій, сумують за гніздами-оселями, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам. А людям нічого не шкода. Ні кохання, ні дітей, ні місць, де вони були щасливими. Так легко забувають усе... 

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко поспішав час. Недавно Віточці було п’ять років, десять, дванадцять, п’ятнадцять…

Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Ніколи не навідувався до доньки.  

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу.

...Колись вона мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка вивчиться, вийде заміж. Сама залишишся.

- Я свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила з гуртожитку до училища вулицею, на якій Ростик жив з новою дружиною. Але тоді вона не знала, що він мешкає тут. 

Батьків будинок показала Віті студентка з сусіднього, батькового, села.

- Дядько Ростик - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить. Тітка Люська - міська пані. Ми для неї - сільська простота. 

Ростик не знав, що донька часто після занять присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Подумки розмовляла з батьком. Розповідала, що знову відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, знову на побачення запросить. Може, погодитися...

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала.

- У мене нікого нема, крім мами, - шепотіла. - Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…

Бачила, батько все частіше повертався додому напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені також».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Вона завжди була вульгарно нафарбована. І одягнена без смаку, крикливо. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька.

«Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки батькові. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Весілля буде наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я також знайома з Костиними батьками. Вони приємні, гарні люди. Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так рідко вимовляла це слово вголос…»

...У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що в нього найгарніша бабуся у світі.

…Ростикові хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. Не знав, як вона виглядає. А ще розповіли, що у Віти гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Дітьми й внуком тішиться...

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Коли тепло й погідно, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлорки після прибирання. Якщо хтось заводить із цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди й чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

- Сам винен, - злісно кидає Люська. - Це ти мені на шию вішався заради хати в місті і статків моїх батьків. І, до речі, з ким нині гульдибанив?

- Сам із собою.

- Спробуй ще раз нализатися...

...Ростик знову прийде до лікарняного саду. Сяде на лавці. Чекатиме. Подумки розмовлятиме з донькою. Як колись вона з ним. А потім побреде до «Корчми» - «лікувати» пізнє каяття…

«Благословіть нас....»

Ганна прокинулася пізно. Приготувала каву. Пила неквапом. На роботу сьогодні не йде. Щоразу відпрошується у свої дні народження. Святкує сама...

...Ганна мала чоловіка. І могла б мати сина. Найрідніші чоловіки вітали б її ранніми осінніми квітами. І подарунками-сюрпризами. Готували би щось смачненьке. А ввечері всі разом ішли б у затишний ресторанчик. Цю картину Ганна малює у своїй уяві роками...

Своїх дітей Ганна не змогла народити. Двох не виносила. Разом з Кирилом оплакувала ненароджених малюків. Чоловік заспокоював:

- Будуть у нас ще діти. Мусимо вірити...

І вона вірила. Але лікарі винесли остаточний вердикт: не буде малюка, бо більше не зможе завагітніти.

А їй усміхалися на вулиці чужі діти. Наче розуміли її біль. Наче відчували її любов...

Ганна працювала медсестрою в поліклініці. По сусідству був дитячий будинок. Вона часто спостерігала за дітьми. Сідала на лавку неподалік і дивилася, як діти бавляться, чубляться, як плачуть і сміються. Тільки, здавалося, їхній сміх інший, аніж у тих, які мають батьків. У нього інший тембр і відтінок...

А потім замітила русявого хлопчика. А, може, це він її замітив. Малий підходив до паркану і дивився на Ганну. Спершу вона не звернула на хлопчика увагу. А малий, бувало, стояв біля паркану доти, поки вона сиділа на лавці, або поки не кликала вихователька. 

Одного разу підійшла до хлопчика.

- Як тебе звати? - запитала перше, що спало на думку.

- Юрко.

У синіх очах малого було стільки смутку. Він переминався з ноги на ногу. Чекав, що вона скаже ще щось. Чи запитає. А Ганна не знала, про що розмовляти з малим. У дітей своїх знайомих вона запитувала, чи вони чемні в садочку, про успіхи в школі, чи слухаються батьків. А Юрко інший...

- Мені пора, - мовила. - Па-па...

Юрко помахав рукою. Ганна не знала, що після цього хлопчик гірко плакав. Бо думав, може, це була мама. Просто... не впізнала його. 

Після цього з Ганною мала розмову Юркова вихователька. Підійшла, коли Ганна сиділа на лавці. Просила не турбувати і не травмувати хлопчика.

Тепер Ганна звіддаля спостерігала за Юрком. А він знову й знову підходив до паркану й дивився на порожню лавку.

- Я знайшла нашого сина, - сказала чоловікові Ганна. - Його звати Юрком.

Кирило нерозуміюче глянув на дружину.

- Тобто, як знайшла?

- У дитбудинку. Я познайомлю тебе з ним. Ми можемо стати йому батьками.

- Я... не знаю... А де його рідні? Хто вони?

Кирило був у сум’ятті. Він не готувався до такої несподіванки. Зрештою, вони ніколи з дружиною не обговорювали можливості взяти у сім’ю чужу дитину.

...Ганна з Кирилом таки пішли до дитбудинку. Як зрадів Юрко, побачивши її!

Доля не гладила хлопчика по голівці. Його батьки загинули в автотрощі, коли Юркові рік виповнився. Родини, яка би взяла малюка до себе, не виявилося. І тут, у дитбудинку, чомусь його оминали ті, що шукали дітей. Так і доріс майже до п’яти років.         

- Юрко - розумний, допитливий хлопчик, - розповідала вихователька. - І слухняний. Тільки сміється рідко.

Зате тепер, коли стояв поруч з Ганною та Кирилом, з обличчя малого не сходила усмішка.

Ганна розуміла, що потрібно пройти довгий шлях, аби всиновити Юрка. Бюрократія... Але їй з чоловіком дозволяли на вихідні брати хлопчика до себе. І це були його найщасливіші миті.

...Ганна побачила, що Кирило чимось стурбований.

- Щось трапилось на роботі? - запитала.

- Нічого. Все гаразд.

- Хвилюєшся, що ми вирішили всиновити Юрка? Не можеш звикнути до цього?

- Ні, зовсім, ні...

- Може, зле себе почуваєш?

- Скажеш таке.

Згодом Кирило почав пізно повертатися з роботи. Пояснював: у їхньому відомстві то перевірки, то ще щось. А вона відчувала: поруч із чоловіком уже не так затишно, як було. 

Вона вкотре завела розмову про Юрка. Нарікала на бюрократію, бо не могла дочекатися, коли їхній хлопчик залишить казенні стіни. Кирило мовчав. І це знову її насторожило.

- Нам треба поговорити про інше... про нас, - сказав якось невпевнено.

- Треба, то треба, - відповіла жартома.

- Це серйозно, Ганно.

Він ніколи не звертався до неї так офіційно. Вона завжди була для чоловіка Ганнусею.

- Ми не зможемо всиновити Юрка.

- Чому?! Ти не можеш любити його, як свого сина? Ти звикнеш... потрібен час...

- Річ не в тому. У мене буде власна дитина.

- Яка дитина?

- Я зустрів іншу жінку. І вона... вагітна.

- А як же ми з Юрком? Я ж не зможу всиновити його сама. Ти ж розумієш...

- Пробач...

- Як про це Юркові сказати? Як, Кириле?! Ми йому подарували надію. А тепер її забираємо. Ми його зрадили. Ти зрадив.

- Я просто хотів свою власну дитину.

- І я хотіла... Вона, ця жінка, знає про Юрка?

- Так, я їй розповів...

Коли Ганна прийшла до дитбудинку, вихователька сказала, що її хоче бачити директорка. Виявилося, до неї приходила майбутня Кирилова дружина і матір їхньої майбутньої дитини. Вона сказала, що Кирило з Ганною розлучаються. Тому про всиновлення хлопчика не може бути мови.

- А він мені про розлучення ще нічого не казав, - мовила Ганна й вийшла з кабінету.

Юрко підбіг до Ганни. Вона обійняла його і з очей потекли сльози.

- Мамо, не плач, - і собі шморгнув носом хлопчик.

Вона не знала, як сказати йому невтішну новину.

...Кирило ще до розлучення пішов від Ганни. Вони жили в квартирі її батьків, тому чоловік ні на що не претендував.  

Ганні дозволили бачитися з Юрком. Вона пояснювала йому, що між дорослими інколи трапляються непорозуміння, власне, це й сталося. Але хлопчикові було важко осягнути ці тонкощі. Він лише розумів, що в нього не буде справжніх мами й тата.

...Гані стало сутужно з грішми, коли пішов Кирило. Старша сестра була на заробітках. Кликала до себе й Ганну. Їй не хотілося їхати. Але треба було. Знову пояснювала Юркові різні дорослі речі. Слухав мовчки, стиснувши кулачки...    

Минув час. Юрка перевели в інтернат для дітей-сиріт. Навчальний заклад був у віддаленому райцентрі. Про це Ганна дізналася в дитбудинку, коли приїхала у відпустку.

Збиралася до Юрка. Хвилювалася. Купила смаколиків. Хотіла придбати щось з одягу, але не знала, який у нього зараз розмір.

Ганна розповіла Юрковій учительці свою історію. Вчителька хлопця хвалила. Гарно вчиться, не бешкетує. Лише замкнутий.

Юрко зустрів Ганну прохолодно. Здавалося, це був не той хлопчик, якого вона знала. 

- Не треба до мене приїжджати! - випалив. - Не треба! Ви мені ніхто!

На клаптику паперу Ганна написала свою адресу.

- Тримай. Можливо, колись знадобиться...

...Ганна довго працювала за кордоном. Коли повернулася, влаштувалася медсестрою в приватну клініку. Якось зустріла Кирила з сином. Щасливі. Згадала про Юрка. Завжди відчувала провину перед ним. Він уже дорослий. Де він, що з ним? Може, поїхати до інтернату й запитати? Але поїздку відкладала. Наче, тримало щось...

...У двері подзвонили. Ганна нікого не запрошувала на день народження. Може, сусідка. Пішла відчиняти. Перед порогом стояли незнайомі хлопець і дівчина. З букетом ранніх осінніх квітів. 

- Я - Юрко, - сказав хлопець.  

- Юрко?! Той самий?..

- Пробачте, що тоді в інтернаті... я був неправий...

- Ти був дитиною.

- Я завжди думав про вас. Боявся, що ви змінили адресу.

- Заходьте. Будемо святкувати. У мене день народження. Зараз на стіл щось приготую. А ти, Юрку, як живеш?

- Я - медбрат. Закінчив училище. Хотів, як ви... бути в медицині. Ми з Танею вирішили побратися. У неї також нікого нема. І я... ми хочемо попросити, аби ви нас благословили... як мама...

Тарілка випала з рук Ганни. Розбилася.

- На щастя, - усміхнувся Юрко...

Маргаритки для Маргарити

Як вона йому потрібна! Як потрібна ця тендітна жінка! У неї - сини. А він - самотній. Посивів рано. Ні, це ще не старість. Це втома. Біль, що ятрить душу. Це те, що не можна собі простити й забути...

Накрапав дощ. Він сидів у автівці неподалік її під’їзду. Поруч лежав букетик маргариток. Не наважувався подзвонити у двері її квартири. Сподівався, може, вона вийде. Не дочекався...

Він приїде сюди знову. З букетиком маргариток. Для Маргарити. Колишньої коханої. Зрадженої ним. До тієї, перед якою має покаятися...

...Ярослав закохався «не в ту» дівчину. Він - син батьків-чиновників. Маргарита з простої сім’ї. Мама працювала в бухгалтерії на підприємстві, батько - водієм. 

- Що, романтика в голову б’є? - запитав батько, довідавшись про синове захоплення.

- Залиши Ярослава в спокої, - мовила матір. - У його віці всі закохуються «не в тих». Це мине.

- А якщо не мине? Ми - люди статусу, а та дівка...

- Я поговорю з Ярославом.

Він пообіцяв матері більше не бачитися з Маргаритою. А сам потай ходив на побачення до коханої. Нічого не розповідав їй про сімейні розбірки. Гадав, минеться. З часом батьки зрозуміють...

Але в батьків були інші плани. Петро Миколайович хотів поріднитися з керівником сусіднього управління. У того була донька. Мовчазна, трохи дивакувата. Подейкували, слабість якусь має. Але Ярославові батьки на те не зважали. Головне, що родина і впливова. Це саме те, що потрібно Петрові Миколайовичу та його дружині.

- Ярославе, до нас у вихідні гості прийдуть. Станіслав Іванович з дружиною та донькою. Будеш кавалером для Анжели, - пожартувала матір.

- О, ні! Тільки не це. Ти ж знаєш, Анжелка... вона трохи якась...

- Це не обговорюється. Тим паче, скоро на роботі в батька буде серйозна перевірка. А Станіслав Іванович, якщо треба, може багато чого вирішити...

...Маргарита ошелешила Ярослава:

- Я вагітна.

- І... що ми будемо робити? 

- Розпишемось. Ти вже працюєш. Я через два місяці диплом отримаю. А потім станемо батьками.

Ярослав повідомив новину своїм рідним. Ті змінилися на обличчі.

- Значить, так, Ярославе, більше до тієї дівки - ні ногою, - відрубав Петро Миколайович. - Якщо хтось про щось буде запитувати - зустрічаєшся з Анжелою. Завтра ж запросиш її в кіно чи в кафе. Ми - люди зі статусом, партійні, а ти таке вчудив. У тебе попереду кар’єра. Невже хочеш життя собі зіпсувати? Я все сказав. Мама зі мною згідна. Якщо та дівка буде рипатися - пошкодує. Ти мене знаєш.  

Ярослав знав: батько слів на вітер не кидає. З Петром Миколайовичем ніхто в контри не вступав. Потім проблем не оберешся.

Петро Миколайович через свого водія, якому довіряв, передав Маргариті гроші на аборт...

...Ярослав таки одружився на Анжелі. Кохання? Його не було. Він потай ненавидів свою дружину. Незграбна. Нецікава. Бувало, сяде й дивиться в одну точку. Ярославові аж моторошно ставало.

Тесть із тещею робили зятеві щедрі подарунки. Ярослав змирився з дивацтвами Анжели. Часто їздив у відрядження. І там «відривався». Шукав утіху з чужими жінками в чужих містах.

Дітей у подружжя не було. Чим старшою Анжела ставала, тим більше дратівливості було в її характері. І мовчазності. Тижнями сиділа в квартирі. 

Він залишив би Анжелу, але терпів заради кар’єри, статків, статусу. Про Маргариту не згадував. Просто викреслив її зі свого минулого... 

...Грошей у водія Петра Миколайовича Маргарита не взяла. Батьки заборонили й думати про аборт. І не хотіли, аби родина чиновника дізналася, що донька народжуватиме. Після закінчення навчання відправили до бездітних родичів у далеке містечко. Там і народила хлопчиків-близнюків. І осіла на тривалий час.

Зрідка приїжджала додому. Сусіди запитували, чи заміжня Маргарита, бо її чоловіка ніколи не бачили. Батьки викручувалися, мовляв, дальньобійником працює, рідко вдома буває. Насправді ж Маргарита заміж не вийшла...

...Анжелина хвороба прогресувала. Час від часу її поміщали в психіатричну лікарню. А тесть, традиційно, щедро винагороджував терпіння свого зятя...

Невдовзі змінилася система. Петро Миколайович із шанувальника комуністичного ладу став ревним християнином. Разом із дружиною ходив до храму, хоча донедавна не знав, як туди двері відкриваються. Ярослав з приводу цієї метаморфози іронізував, мовляв, батьки гріхи замолюють.

Станіслав Іванович також «перефарбувався» у патріота. Зберіг посаду. Для Анжели найняли доглядальницю. Ярослав часто не ночував удома. Обидві родини знали про його походеньки. Але робили вигляд, що нічого не сталося. Хвилювалися тільки, аби Ярослав не завів на стороні «неформальних» дітей.

...Близнюки виросли, закінчили школу. Вступили на навчання в рідному місті Маргарити. Вона з синами повернулася додому після смерті батька. У матері з серцем було погано. Тому й покликала доньку додому.

Маргарита влаштувалася на роботу в школу. Коли хтось запитував про чоловіка, казала, що розлучилася. Сини правду про своє народження знали. Тому тему батька оминали.

Маргарита своїми хлопцями гордилася. Вродливі. Розумні. А, головне, добрі.

- Дякувати Богу, що внуки не вдалися в рід того ірода, - так матір Маргарити відгукувалася про Петра Миколайовича. - Таких золотих дітей хотів стратити. І синок його не кращий. Не заступився.

...А Ярослав овдовів. Анжела наковталася таблеток. Не врятували.

- Ти того... якщо хочеш - одружуйся вдруге. Ми не проти, - радив тесть.

- Дякую. Я ще від першого одруження не відійшов.

...Колишній водій Петра Миколайовича впізнав Маргариту. На ринку з синами побачив. Хоча, почав «закладати», проте око мав пильне.

- Вона... точно вона, - промимрив сам до себе.

Не терпілося зустрітися з Ярославом. Розповісти новину і заодно попросити позичити «на прожиття». Тобто, на пляшку. А ще...

Під час зустрічі чолов’яга простягнув Ярославові радянські купюри.

- Це що за сувеніри, Миколайовичу?

- Це - гроші, Ярославе. Колись ваш батько передав їх Маргариті на аборт. Вона не взяла. А я - людина чесна. Не витратив, беріг.

- А чому батькові не сказали й не повернули грошей?

- Боявся, аби з роботи не вигнав. Сам знаєш, яка натура в Петра Миколайовича. А коли він у гніві... Але це ще не все. Я бачив Маргариту. З дітьми. Гарні хлопці. Близнюки. Може, то ваші діти, Ярославе.       

- Яка Маргарита? Ви її коли востаннє бачили? Двадцять п’ять років тому? Привиділося вам.

- Може, й так... Ви мені на «прожиття» кілька гривень не позичили б?

Проте щось тенькнуло в Ярославовій душі. Грошей Маргарита не взяла. Отже, дітей, мабуть, не позбулася. Може, це справді його сини. А якщо Миколайович помилився з перепою? 

Ярослав припаркував автівку неподалік під’їзду Маргарити. На лавці сиділи дві літні жінки.

- Добрий день, я шукаю Маргариту Іванівну. Здається, вона тут живе.

- А, вчительку нашу? Певно, вступника маєте. Вона, кажуть, гарно дітей до вступу готує.

- Е-е-е... так... вступника... А... діти в неї є?

- Два хлопці. Такі слічні. Вітаються завжди. Дай, Боже, кожному таких. Шкода, що з чоловіком не станцювалося. Знаєте, вона довго жила далеко звідси. Там заміж вийшла. А він жодного разу сюди навіть голови не показав...

Літні пані не проти були ще побалакати. Але Ярослав подякував і завів автівку...

...Він кілька разів приїжджав до будинку, де живе Маргарита. Бачив її з синами. Але так і не наважився заговорити. А на сидінні в автівці знову в’янув букетик маргариток…

Ненароджений ангел

- Чому, ну, чому мій син закохався в Уляну?! - товкла кулаком по столі Наталка. 

Вона завжди звинувачувала Тараса, Уляниного батька, у всіх своїх життєвих негараздах. Колись Тарас до неї залицявся. Зустрічалися. Можливо, вони стали б гарною парою. Але…      

Тоді в їхнє містечко приїхали студенти на практику. Як годиться, вчащали до міського будинку культури на танці. Оминути увагою запальну, вродливу дівчину було годі. От один із них - Максим - закрутив Наталці голову. Гарно грав на гітарі. А танцював як! Ні, міркувала Наталка, Тарас і нігтя Максимового не вартий. Та й живе новий кавалер у великому місті. А вона так мріє поїхати з райцентру…

Тарасові дівчина сказала:

- Не кохаю тебе. І, певно, й не кохала. Не топчи більше стежки до моєї хати.

- Він побавиться й залишить тебе, - мовив хлопець.

- Ні, він подарує мені нове життя. От побачиш...

Студенти поїхали. А Наталка зрозуміла: носить під серцем Максимову дитину.

Нікому нічого не сказавши, метнулася в обласний центр, до інституту, де навчався Максим. Він зустрів її холодно й неприязно. Сказав, що в нього є наречена. І з притиском додав, аби тримала язика за зубами й забула про його існування. Батьки Максимові - люди при посадах. Якщо треба - втрутяться. І тоді Наталці буде непереливки.

- А з дитиною що робити? - запитала розгублено.

- Не я ж вагітний, - сказав з насмішкою.

…Наталка сама прийшла до Тараса миритися. 

- Врятуй мене від ганьби, - просила. - Скажемо, що це твоя дитина. Хто буде знати правду, крім нас?

- Ми знаємо. Хіба цього не достатньо?

- Я ніколи тобі не пробачу!

- Не пробачиш чого???

Наталка народила хлопчика. Павлика. А заміж вийшла згодом. За молодого вдівця з приміського села. Той і до чарки прикладався, і руки до Наталки простягав. І Павла не любив. Байстрючам називав. Спільних дітей в подружжя не було.

Як щиро ненавиділа Наталка Тараса! В усіх своїх бідах його винила. А ще заздрість брала, що жив Тарас гарно, мирно і любо. Одружився вдало. Роботу грошовиту мав. Доньку-красуню виховував.  

Чоловіка Наталка вигнала…

- Мамо, я запросив у гості в неділю дівчину, з якою зустрічаюся, - сказав Павло. - Вона тобі сподобається. Її Уляною звати. Мабуть, ти чула про її батька. Він заступником директора на хлібозаводі працює. Тарас Іванович.  

Наталку аж заціпило.             

- Я… я не маю часу гостей приймати. На роботу мушу йти.

- Але ж ти казала, що вихідна.

Щойно син вийшов з хати, Наталка почала гамселити кулаком по столі:

- Чому?! Чому він закохався в Тарасову доньку?!

Вона пробувала переконати Павла, що Уляна - не для нього. У її батьків статки і статус. Але Павло й слухати не хотів. Тому вирішила зустрітися з Тарасом, сказати, аби відрадив доньку бачитися з її сином.

Чекала Тараса біля заводської прохідної. Ось він приїхав. Вийшов з автівки. Стильний. Красивий. І чужий для неї. Наталці хотілося кинути щось образливе, натомість промимрила:

- Привіт. Я на тебе чекаю, аби ти…скажи своїй доньці, що мій син їй не пара. Я не хочу, щоб вона… вони…

- Вони вже дорослі. І хай самі вирішують свою долю. Я не втручатимусь. І тобі не раджу. Якщо чесно, я також не в захопленні від того, що наші діти зустрічаються. Але ламати життя їм не буду.

- Ти… ти… ця твоя правильність…

Не попрощавшись, Наталка подалася геть…

Уляна таки стала Наталчиною невісткою. Як вона не любила це дівчисько! 

Улянині батьки справили молодим нове окреме житло. Наталка не часто навідувалась до них. Аж поки невістка не завагітніла.

- Я ж казала, Тарасе, що не пробачу тобі, от і прийшла пора, - зловтішно мовила сама до себе Наталка.

Вона стала частіше приходити до сина й невістки. Мовляв, щось допомогти, приготувати…

В Уляни стався викидень, хоча лікарі не бачили небезпеки. Виявилось, Уляна вживала ліки, які стали причиною нещастя. Щоправда, вона переконувала: бути такого не могло. Часом голова боліла, то таблетки приймала. Але хіба вони могли нашкодити?

Наталка на словах співчувала, а в душі раділа. І сина «пиляла»:

- Я ж казала, що Уляна не пара тобі. Дитини не хоче. Може, накинула оком на іншого, багатого. А, можливо, діти їй взагалі не потрібні. Для таких, як вона, - це зайвий клопіт. 

Павло після цього змінився. Почав скандалити з дружиною, мовляв, навіщо заміж виходила, якщо дітей не хочеш? А Наталка підливала масла у вогонь:

- Що ж то за життя без дітей? Як вона могла таке витворити?

Уляна переживала депресію. Павло став мовчазним, понурим. Став пізно повертатися додому.

- Де ти так довго був? - запитувала дружина.  

- У матері, - кидав недбало і йшов спати.

Уляна відчувала: обманює. А якось почула, як батько совістив Павла:

- Я знаю, що ти зраджуєш моїй доньці. Або одумаєшся, або не крути їй голову.

- Це правда? - втрутилася у розмову Уляна.

- Яку гидоту ти приймала, щоб дитину втратити? - накинувся на дружину Павло.  

- Моя донька не могла так вчинити! - заступився за Уляну батько.

Вона ж зняла обручку й мовила Павлові:

- Йди з мого життя! Негайно! 

Наталка торжествувала. Ніхто не дізнається, що це вона підмішувала ліки нелюбій невістці, тому й та втратила дитину. А тепер і чоловіка втратила.

- Ну, що, Тарасе, ми квити, - мовила невідь-кому. - Я знаю, тобі боляче. І мені колись було боляче…

Не складалося особисте життя в Павла. Мав коханок, але не мав коханої. Уляна ж вийшла заміж удруге. Народила дівчинку. Знала б вона, як це озлобило її колишню свекруху. І як притовкло Павла, коли побачив Уляну з візочком. «Чому ж ти мені не народила дитини?» - билася в його голові думка. З горя подався до найближчого бару.

Наталка просила Павла не захоплюватися спиртним.

- Коли вип’ю - щасливий, - відповідав.

- Хоча за кермо нетверезий не сідай.

Та він заводив автівку.

- Куди ж ти?

- Їду втіху шукати…

Цього дня Наталка востаннє бачила сина живим. Невдовзі повідомили про аварію…

Враз подалася, постаріла Наталка. Пекла втрата і з’їдала ненависть до Тараса, його доньки. Проклинала їх обох та її дитину. А потім чи то з горя, чи з ненависті з глузду з’їхала. Бродила, мов сновида, міськими цвинтарями.

- Що ви тут шукаєте? - запитували її.

- Ненародженого ангела. Я стратила його, а він оживає. Він тут. Я знаю. Ховається від мене. Але я знайду його… 

Не дивувалися хворій жінці, адже ніхто не знав її страшної таємниці…     

 

  

Знак Божий

Вона мусила йти, втікати від нього й самої себе… Він дивився услід, шкодував. І відчував полегшення водночас. Вона знала: вороття вже не буде. Втерла тиху сльозу.

Стук-стук - втомлено вибивав на старій бруківці одноманітну мелодію дощ…

Стук-стук… Вона ніколи не почує, як битиметься манюсінькими ніжками під її серцем нове життя…

Перед тим, як вчинити гріх, зайшла до храму. Її прадід був дяком. В родині завжди Господа шанували.   

До церкви принесли хрестити дитину. Хлопчика. «Наче, знак Божий», - встигла подумати перед тим, як зашуміло в голові й підкосилися ноги… Прийшла до тями на вулиці. Її підтримував незнайомий молодий чоловік.

- Вам легше? - запитав.

Кивнула головою.

- Живете далеко звідси?

Назвала вулицю. Від центру міста було далекувато.

- Ми відвеземо вас додому. Але після того, як охрестимо дитину. А зараз зайдіть у храм, присядьте.

Крихітка прокинулась. Сплакнула. Щось залепетала. «Мабуть, розмовляє з ангелами», - подумала й знову не змогла втримати сліз…

...- Діно, дитина - це помилка. І її треба виправити. Наші стосунки також були помилкою. Різні ми з тобою. Так кажуть мої батьки, - винувато мовив Олег, опустивши очі.

Діна не знала, як сказати бабусі, яка сама виховувала її з п’яти років, що Олег - більше не наречений. А дитина... Вона її позбудеться.

Олегові батьки поставили ультиматум: зв’яжеш життя з тією сиротою, жодної копійки не дамо. А він не звик тяжко працювати. Зате звик гарно жити. За батьківський рахунок. Діна йому справді подобалась. Вродлива. Розумна. Добра. Але бідна. Працювала і заочно навчалась. Вічно хвилювалася за здоров’я бабусі, бо більше нікого ріднішого не було. Вона була справжня, на відміну від його модних подруг. Тому й почав з нею зустрічатися. Над ним підтрунювали: гарна ягідка, але не з твого поля.

Крапку в їхніх стосунках поставили батьки, коли Олег сказав їм про Дінину вагітність.

- Це її помилка, а не твоя, - байдуже кинула матір. - Хіба ти не втямив, що те дівчисько вирішило тебе захомутати, аби жити в розкоші? 

- Не вистачало, аби вона шантажувала нас своєю дитиною, - прорік батько.

- Я кохаю Діну, - спробував захищатися Олег.

- Слухай, Ромео, я все сказав! Хочеш з нею бути, збирай манатки і шуруй в її «хрущівку». І з моєї фірми вимітайся. Влаштовуйся на іншу роботу й утримуй своїх злидарів. Я для них не благодійний фонд. 

- Ти ж нас послухаєшся, синку, - полагіднішала матір. - Для кого ми стараємось? Крім тебе, в нас нікого нема.  

Олег уявлення не мав, як жити без батьківських «чайових», у маленькій квартирці... А про утримання сім’й і поготів не думав.   

Викручувався перед Діною, наче вуж на сковорідці.

- Не принижуйся, Олеже. Йди. І я мушу йти. І наша дитина... Вона ніколи не ходитиме цими вуличками...

Спогади перервав доторк до руки.

- Як ви? - запитав чоловік, який допоміг їй.

До них підійшов запізнілий гість:

- Вітаю, молодий татусю! Вибач, що не встиг на церемонію. Тримайся, Максиме. Дуже шкода, що втратив дружину. Але в тебе є син. Живи для нього. І пам’ятай: у тебе є друзі, які завжди допоможуть.

Діна зрозуміла: незнайомець, що допоміг їй, - батько малюка. І він пережив втрату.

- Може, мені залишити його чи її? - прошепотіла сама до себе.

- Перепрошую, ви щось сказали? Що у вас трапилось? Ходімте до автівки й розповідайте.

І вона розказала...

...Малюк усміхався в сні. Катерина, Дінина бабуся, також всміхнулася. Внучка ось-ось повернеться з поліклініки. Богодар, Максимів син, часто «гостював» у їхній квартирі...

…- Добре, Діно, що ти тоді зайшла до храму, - нерідко повторював Максим.

- І добре, що ти там був...

...Коли Діна розповіла Максимові про свої перипетії, щось тенькнуло в його душі. Його покійна дружина, коли дізналася про вагітність, була щасливою, хоча лікарі категорично забороняли їй народжувати. Та вона ризикнула своїм життям. А ця дівчина через якогось безвідповідального бовдура хоче дитину стратити. Максим пішов на хитрість.

- Ви не проти мені інколи допомогти? Моя мама буде доглядати Богодара, поки няню знайду. Але деколи її треба буде підмінити.

Діна погодилась. Коли вперше залишилась із маленьким, зрозуміла: вона любить свою майбутню дитину. І народжуватиме!

...Лікарі сказали: буде дівчинка.

- От, і матимемо парочку, - пожартував Максим.

Кохання до них прийшло непомітно. А ще Максим був вдячний Діні за гарне ставлення до сина. Тішився, коли Богодар щасливо усміхався до неї. А діти відчувають добру людину. І він вибрав собі маму.

Вони домовились: Максим запише на себе Дінину донечку. А після того, коли мине рік після смерті його дружини, узаконить свої стосунки з Діною.

- Як ми назвемо маленьку? - запитав у Діни.

- Богдана. Наш син - Божий дар, а доня - Богом дана.  

...У цьому ж храмі вони хрестили Богданку. Згодом тут їх повінчали…

...Хто не знає історії їхньої сім’ї, й не здогадується, що діти - зведені брат і сестра. Обоє білявенькі, синьоокі. Їх обох однаково люблять батьки. Колись їм повідають правду. А поки вчать любити братика, який скоро з’явиться на світ. Також Максим навчає шестирічного Богодара допомагати мамі та сестричці.

- Ми ж чоловіки, - каже синові.

...Катерина сиділа на лавці з місцевими «сек’юріті». Чекала своїх.

Під’їхала автівка. Першим вистрибнув Богодар. Подав руку Діні. «Сек’юріті» аж роти порозкривали.

- Ти ба, чужа дитина, а…

- Чому чужа?! - заперечила котрась. - Діна його з пелюшок вибавила.

- І мені руку подай, - серйозно мовила Богданка.

Всі засміялися.

Діна поволі підіймалася сходами на другий поверх. А діти навперебій щось розповідали Катерині.

- Бабусю, ми придумали ім’я для братика, - змовницьки прошепотів Богодар.

- І яке ж?

- Свят.

- Гарне. Але чому Свят?

- Тато каже, що я з Богданкою для нього і мами - свято. А Свят - це справжніше свято. Так, бабусю?

- Не справжніше, моє сонечко, просто тепер в мами і тата буде троє щебетливих свят…                

Пізнє кохання - оманливе

Яна збирала валізу. Через день летить на відпочинок. На море. В гарячу країну. Леонідові сказала, що відпочиватиме з подругою. Чоловік не повірив. Але промовчав. Він досі шалено кохав набагато молодшу за себе дружину. І ненавидів водночас.

Леонід хворів. Ще й ногу недавно підвернув. Яна не мала часу доглядати за чоловіком. Робота, особисте життя поза хатою… Найняла колишню медсестру-пенсіонерку. Леонід сумно пожартував:

- Буде про що погомоніти двом пенсіонерам.

Леонід через погане здоров’я вже давно не виходить «у світ» з дружиною. Яна від цього не страждає. Це раніше вона гонорово цокала підборами біля чоловіка…

…Яна була молодою вдовою. Леоніда Семеновича призначили керівником організації, де вона працювала. Він просто не міг не звернути на неї уваги. Красива. Витончена. У чорній сукні. Довге світле волосся заплетене в косу.

- Що трапилось у цієї молодої працівниці… як вона… Яна Петрівна, здається? - запитав, наче між іншим, у секретарки.  

- Недавно чоловіка поховала. Дитина маленька в них… в неї.

Коли Леонід бачив Яну, забував, що їй - двадцять шість, а йому під п’ятдесят. Відчував неймовірний потяг до цієї молодої жінки. Але стримував статус: боявся втрати «хлібну» посаду.

Коли минув рік після смерті чоловіка, Яна змінила темний одяг на яскраві кольори. Тепер вона не заплітала косу - розпустила волосся.

- Підчепить Янка якогось олігарха, - пліткували співробітники.

- Олігархи шукають багатих наречених. Та й мало хто поласиться на жінку з малою дитиною, хоча й вродливу. Тепер своїх дітей не хочуть виховувати, не те, що чужих...

...Леонід зважився запропонувати Яні допомогу. Покликав до кабінету під кінець робочого дня.

- Яно Петрівно, я тут вирішив... е-е-е... надати вам матеріальну допомогу. Ось, візьміть, - простягнув конверта з грішми.

- Дякую. Де я маю підписатися?

- Ніде. Це... е-е-е... з мого... особистого фонду.

Леонід Семенович був схожий на хлопчиська, який не вміє приховати, що сказав неправду. Яна все зрозуміла.

- І ще. Яно Петрівно, могли б ми якось повечеряти разом? Ви розказали би про свої проблеми. Може, треба чимось підсобити. Я розумію вашу ситуацію... самотня жінка... мала дитина...

Яна, перш, ніж відповісти, пильно глянула на свого керівника. Статний, з легкою сивиною, симпатичний. Жінкам такі чоловіки подобаються. 

- Я подумаю, - відповіла, хоча подумки погодилася.

...Вони зустрічалися потай. Яна - заради вигоди. А Леоніда «накрило» кохання. Він ніколи не шукав гандж у своїй дружині. А тепер почав присіпуватися до дрібниць. Покрикував на сина.

Одного дня Леонід зрозумів: далі у сім’ї жити не може. Його місце біля іншої жінки. Набрався сміливості сказати це дружині.

- Нам потрібно розлучитися, Таню. Можеш вибирати, де хочеш жити з сином: у міській квартирі чи заміському будинку.

Леонід очікував скандалу. 

- Я підозрювала, що в тебе є коханка, - на диво спокійно мовила дружина. - Ти дуже змінився, Льоню. І син це помітив. Якщо ти поставив перед вибором, то ми залишимося в міській квартирі. І ще: пізнє кохання - оманливе. Пам’ятай це.  

Леонідова дружина була родом із сусідньої області. Згодом вирішила повернутися на свою маленьку батьківщину - ще були живі старенькі батьки. Сашко, син, підтримав матір. А від батька зовсім відвернувся.

Леонід просив дружину залишитися. Хотів бачитися з сином.

- Раніше тут у мене був ти, Льоню. Тепер це місто для мене чуже. А я чужа для нього. Покупець на квартиру вже є.

...Яна з донькою перебралася в заміський Леонідів будинок. Він сприймав маленьку Софійку через призму її матері. Тому любив малу. І був ображений на свого сина. А колишня дружина час від часу телефонувала. Розповідала про те, як облаштувалися, про Сашкові справи.  

Яна просила чоловіка, аби посприяв її службовій кар’єрі. Невдовзі отримала нову роботу в іншій організації. Престижнішу.

Софія росла в достатку, розманіжена і неслухняна. На зауваження матері відповідала зухвало. А Леонідові якось кинула:

- Ти - не мій батько і не маєш права повчати мене, як я маю жити і що робити. 

...Сашко батька не запросив на своє весілля. Про забаву сказала Тетяна. І попросила все-таки приїхати. Не поїхав. Яна відрадила.

- Що ти там робитимеш? Хочеш стати посміховиськом, якщо твій невдячний син виставить тебе за поріг?

- То, може, Тетяні гроші дати? Весілля тепер коштує дорого.

Скупа до грошей Яна розраяла Леоніда займатися «благодійністю». І не забула нагадати, що його колишня дружина міську квартиру вигідно продала.

...Леонід потурбувався, аби після виходу на пенсію не залишитися без додаткових доходів. Спершу бізнес записав на двоюрідного брата Сергія, а потім уже переписав на себе.

...Простуда дала ускладнення. Леонідове здоров’я добряче підупало. Він більше розповідав по телефону про своє самопочуття колишній дружині, аніж Яні. Вона не мала часу вислуховувати його скарги на болячки. І не хотіла.

А для Софії Леонід узагалі став порожнім місцем. Часто говорила про нього в третій особі. Насміхалася над його віком. Не міг зрозуміти, чим їй не вгодив. Невдовзі падчерка перебралася жити до свого нареченого. Леонід полегшено зітхнув...

Яна все частіше приходила додому пізно. Казала, що затримується на роботі. Леонід не вірив. Відчував: у неї хтось є.

- Коханий, - завела одного разу розмову, - ти б свій бізнес на мене переписав. Все одно я слідкую за порядком на фірмі, питання вирішую.

- Чому ти про це заговорила?

- Ти нездужаєш. Всяке може статися.

Після цієї розмови він уперше відчув ненависть до Яни. Але, коли вона замуркотіла щось лагідне та приємне, відпустило. Він кохав цю жінку. І досі готовий виконати будь-яку її примху.

Час для Леоніда тягнувся довго й нудно. Вечорами, коли було тепло, сидів на лавці й чекав, коли Яна повернеться додому. В холодні та дощові дні прилаштовувався біля вікна. Ось відкриваються ворота. Яна заїжджає на подвір’я на своїй улюбленій автівці червоного кольору. Елегантно виходить з машини. Здається, на її устах хвилькою пробіглася усмішка. Леонід скреготнув зубами. Сергій недавно сказав, що бачив, як Яна біля ресторану ніжно прощалася з молодшим за неї чоловіком. Потім цей незнайомець заходив до неї в офіс.

- Розкажи мені про нього, - різко мовив до Яни, щойно та переступила поріг будинку.

- Про кого?

- Про свого коханця.

- А ти своїй колишній дружині розповідав про своїх коханок? - запитала іронічно й пішла переодягатися.

При згадці про Тетяну занили совість і серце. Тепер він зрозумів, як образив колишню дружину й сина. І її фразу про пізнє оманливе кохання.

...Яна двічі телефонувала Леонідові з відпочинку. Запитувала, чи приходить доглядальниця, розповіла, як гарно на морі. Дзвонила й Тетяна. Цікавилась здоров’ям, розповідала про сина та внука...

...Зранку Леонідові було неспокійно, наче щось муляло в серці.

На кілька хвилин заскочив Сергій.

- Не хотів тобі, Льоню, казати, але й мовчати, як кажуть, гріх. Янка твоя поїхала на море з тим молодиком. Альфонс він. 

Від почутого защеміло в душі. Ось з якою «подругою» відпочиває його зрадлива дружина. Хоча, він здогадувався.

Увечері Леонідові стало кепсько. Тиснуло біля серця. Набрав Янин номер. Але вона не відповіла: ніжилася в обіймах молодого коханця.

Зателефонувала Яна вранці. Та Леонід уже не міг відповісти на її дзвінок... 

 

Сусідка з будинку навпроти

Маленький гай тішив людей, що жили поруч. Але зелена місцина перетворилася на будову. Тепер на приватні будинки споглядала багатоповерхівка. Мешканцям приватних будинків було не до вподоби таке сусідство. Але відстояти право зеленої місцини на життя вони не змогли...

...Ігор наполіг, аби переїхати в нову квартиру. Батьки відмовляли:

- Як даватимеш сам собі раду на інвалідному візку? Продукти привеземо, поприбираємо, але...

- Я навчився. І мені вже набагато краще. А потім стану на ноги.

Він не міг більше бути тут, у батьківському помешканні. Все нагадувало про Наталку. Ігор кохав дружину. Свекри добре ставилися до невістки. Чого їй бракувало? Це питання не давало Ігореві спокою.

Він не знав, що Наталка зустрічалася з колишнім однокласником - своїм першим коханням. Що позбулася його, Ігоревої, дитини. А потім захотіла подати на розлучення. Коли правда відкрилася, вирішив: життя закінчилося. Його автівка злетіла з дороги. «От і все», - подумав. Але на Небесах вирішили: туди ще рано...

Ігор був потовчений, ніг не відчував. Медики давали надію: повинен ходити. Потрібен час...

Веселий, говіркий Ігор став похмурим мовчуном. Рідні хвилювалися, аби знову не надумав звести порахунки з життям.

У будинку, що звели на місці гаю, купили квартиру для Ігоря. Туди й вирішив перебратися. А мав там жити з Наталкою.

Нове помешкання на третьому поверсі. З вікон видно приватні оселі. Навпроти - будинок, довкола якого море квітів. Їхня господиня дуже молода. І в неї маленька дитина. Дівчинка. Ігор нікого більше біля хати не бачив, крім них.

Спостерігав, як незнайомка викохує свої квіти. Мабуть, вона добра, думав. Але, певно, її зрадили. Як його. 

Бувало, вона зупиняла погляд на багатоповерхівці. Наче, відчувала: хтось за нею спостерігає. Ігореві аж ніяково ставало.

Йому здалося, що в незнайомки особливе ставлення до жоржин. Вона гладила їхні голівки. І сумувала. Жоржин багато. Розкішних. Різнобарвних...

Коли похолодало, рідше її бачив. Вела вранці маленьку до садочку. Весь день була на роботі чи на навчанні. Увечері обидві поверталися додому.

Ігор чекав весни, коли вона знову висаджуватиме квіти й доглядатиме їх...

- А ти повеселів, сину, - якось мовила матір. - Може, справді, добре, що перебрався сюди.

Не зізнався, що причиною його зміни є сусідки з будинку навпроти, які й не здогадуються про його існування. Якби міг ходити, то... Ще не може. В кутку стоять милиці. Лікар сказав: скоро вони знадобляться. Це втішає. А поки ноги слухаються погано і болить, мучить минуле. Особливо, коли приходить у сни Наталка. Тоді він думає про ненароджену дитину. Може, це був хлопчик. А чи білява дівчинка, схожа на ту, яку бачить через вікно. І йому знову хочеться ступити у невідомість, й більше ніколи не повертатися в цей світ.

Страшні думки проганяла поява незнайомки з дитиною. Вони не знали, що рятують його...

Ігор знову почав створювати ескізи меблів. У його батьків власна справа - виготовляють меблі. Ігор також працював у сімейному бізнесі. Його дизайн подобався замовникам.

- Ти повернувся до роботи, - полегшено мовив батько, дивлячись на нові ескізи. - Які цікаві задумки...    

«Це повернула мене незнайомка та її малеча», - подумав. Але промовчав...

...Ігор змінив візок на милиці, згодом милиці - на палицю.

...Знову осінь. Квітнуть жоржини. Він помітив: незнайомка ніколи не зрізала жодної квітки.

Зателефонував матері. Попросив купити букет жоржин та іграшку для маленької дівчинки. Мати з тривогою поцікавилася, для кого. Невже далася чутись колишня невістка?

- Для сусідки. З будинку навпроти, - пояснив.

З палицею, букетом жоржин і лялькою Ігор поволі переходив дорогу.  Незнайомка поралася на квітнику. Дівчинка бавилася поруч.

- Доброго вечора, - привітався. - Ці квіти - для вас, а лялька - для вашої доні.    

- Племінниці, - усміхнулася. - Хто ви? Я вас не знаю. 

- А я з вами давно познайомився. Відколи оселився в ось цей будинок.

Вона здивовано дивилася на молодого чоловіка.

- Я повинен вам розповісти свою історію...

- Вам незручно стояти. Заходьте до хати, будете нашим гостем.

Він знову прожив Наталчину зраду, аварію, біль у ногах та душі. Коли закінчив розповідь, відчув полегкість. Бо все залишав за межею нинішнього дня.

Дарина також повідала свою історію. Вона жила зі старшою сестрою. Їхніх батьків давно не стало. У сестри був наречений. Від нього й народила Яринку. Після цього він зник. Згодом сестра зустріла іншого чоловіка. Але її обранець не любить дітей. То ж заявила Дарині: або та доглядає за малою, або віддасть Яринку до сиротинця. 

- Жоржини... вони для вас, Дарино, щось означають?

- Їх любила моя мама. Це пам’ять про неї.

Повернувшись додому, Ігор дивився у вікно, поки в Дарининій оселі не погасло світло. З ніжністю згадував її рухи, голос, погляд... Вона ніяковіла, коли Яринка кликала її мамою. А ще на її обличчі він побачив смуток і втому.

Він уже давно закохався в сусідку з будинку навпроти. І одного осіннього дня зізнається їй...

Сорок років тому…

- Життя зіткане з болю, - сказав Назар Матвійович.

Молода журналістка здивовано глянула на відомого актора. У нього є все: звання, слава, найкращі ролі, шанувальниці…

Він зрозумів її здивування. Поблажливо усміхнувся. Не міг зізнатися, що саме вона, журналістка Людмила, - причина цієї фрази.

- Отже, перше запитання, - увікнувши диктофон, мовила Людмила. - Назаре Матвійовичу…      

- Зачекайте, Людочко. Можна, я буду так до вас звертатися? Дозвольте спершу приготувати для вас каву.

- Так, буду вдячна.

Він мусив дати лад своїм спогадам, впоратися з емоціями. Люда-Людочка… Як вона схожа на Майю. Його велике кохання. Незабутнє і незбутнє. Таке ж розкішне волосся. Карі очі. Навіть тембр голосу. Людочка, ця молода гарна жінка, повернула його на десятки років назад…

Назар був найуспішнішим студентом. Талановитим. Наполегливим. Вродливим.

- Таким, як ти, дістаються найкращі ролі, - казали одногрупники. 

Він лише знизував плечима.

Сім’я Назара була простою. Всього довелось добиватися в житті самотужки. Його рідна сестра Марина два роки підлогу в районній лікарні мила, поки вступила в медучилище. Гадав: серйозних ролей йому не бачити. Хто за нього слово замовить?

Щастям для Назара була кохана Майя. Чарівний, тремтливий світ його почуттів. Він любив цілувати її волосся, що пахло травами. Її ніжні пальчики. Любив її ім’я з ароматом весни.

Майя навчалася заочно в педінституті. Мусила працювати, бо вдома мама-вдова і двоє молодших братиків.

- Не пара тобі Назар, - зітхала мама. - Закінчить навчання, осяде у великому місті. Йому ж театр потрібний, а не наш районний будинок культури.

- Я також подамся з ним до великого міста. Буду там працювати, допомагати вам.

Галина мовчки хитала головою. Серце щось віщувало…

… - Пригощайтеся кавою, Людочко. І цукерками. Зізнаюся вам у своєму «гріху»: я дуже люблю цукерки. Можливо, тому, що в дитинстві їх бачив рідко. До речі, ви ходитиме в театр?

- Також мушу зізнатися: я пишу про економіку, соціалку. Головна театралка нашої газети, ви її знаєте, - Ірина, - пішла у відпустку. Виникли невідкладні справи. От і попросив редактор взяти у вас «ювілейне» інтерв’ю. А в театр я ходжу. Зазвичай, на прем’єри. До речі, чому ви вважаєте, що життя зіткане з болю?

Його погляд упав на підлогу і покотився смутком у минуле…

…Аврора, похресниця та племінниця викладача, закохалася в Назара. Вона часто приходила до дядька на роботу. Олександр Петрович своїх дітей не мав, тому Аврора була для нього справді зіркою. Про свою закоханість зізналася родичеві. І той вирішив діяти. Звів Назара з племінницею.

- Знаєш, хлопче, крім таланту треба ще мати фортуну, - сказав. - Нею і є Аврора. Дівчина з поважної родини. Любить тебе. Крім того, в нашому славному місті є театри. Якщо залишишся тут, матимеш шанс отримати роботу в одному з них. Та й я щось значу в цьому світі. Допоможу. Заради Аврори. 

- У мене дівчина є, Олександре Петровичу.

- Велике кохання гратимеш на сцені. А в житті головне - вигода. Момент.

- Аврора… Вона ж на юриста вчиться. Ми зовсім різні.

- Твоя дівчина також актриса?

- Ні.

- От бачиш…

Назар здався. Тепер мав сказати Майї, що більше не кохає її. Мовляв, таке трапляється. Велике кохання просто згорає. Так і сталося.

Приїхав додому, збирався на зустріч до Майї. Але почув сумну новину: на мотоциклі розбився її брат.

Майя ридала на його плечі. А він не міг зважитися сказати їй те, що хотів. Це буде її другою втратою. Подумки лаяв себе. Зневажав. Виправдовував. Урешті видихнув:

- Я більше не кохаю тебе. Прости… Велике кохання… воно… згорає…

Подив застиг на її обличчі. Заплакані очі ще більше сполошилися. Плечі опустилися, наче крила пораненої пташки. Майя нічого не запитала. І не сказала. Повільно рушила за обрій його життя і їхнього кохання…

…Аврора завжди приходила в театр, коли грав Назар. Пишалася ним. Його талантом. Славою. Не ревнувала до шанувальниць, навпаки, була рада, що вони в нього є. Аврора кохала Назара. А він постійно грав свою найтяжчу роль - люблячого чоловіка. 

- Мені завжди здавалося, що актори - повелителі людських душ, - міркувала Люда-Людочка.     

На мить замислився. Сховав пасмо сивого волосся під берет. Він умів гарно відповідати на запитання журналістів. А тут… Відчув себе руйнівником душі, яку так кохав…

Його зрада стала вироком для Майї. Вона втратила дитину. Їхню дитину. Про це дізнався згодом. Навчання не закінчила. Обрала чернече життя. До нього дійшли чутки, що Майїна матір його прокляла...    

У нього з Авророю дітей не було. Вважав це своєю покарою. І з тугою спостерігав, як під вікнами їхньої квартири бавились чужі дітлахи…

- Назаре Матвійовичу, яка із зіграних вами ролей, є для вас особливою? Такою, яку ви ніколи не відпустите зі свого серця?

Він знову сховав непокірне пасмо сивого волосся під берет. Розповідав про одну зі своїх ранніх ролей, коли відчув прихильність публіки, журналістів та смак слави. А поміж тим думав про інше. Про те, як читав вірші та монологи Майї. Вона сміялася, аплодувала. І пророкувала йому успіх на великій сцені…

Колись йому приснився дивний сон: Майя молилася за нього. Вона так і сказала:

- Молюся за тебе, Назаре.

Сон при кожній згадці віддавав болем. Можливо, Майя справді стала для нього земним ангелом-охоронцем, незажаючи на те, що він колись поранив її крила.

- Як ви ставитесь до своєї слави?

- Це - плід моєї роботи. Але славою треба вміти користуватися.

Він розповідав про майбутні гастролі, студентів, з якими проводить майстер-класи, про талановитих акторів, які вже відслужили театру, про культуру, яку перестали поважати… Міг би ще говорити й говорити. Товариство Люди-Людочки було для нього втіхою і болем. Він не вірив у співпадіння. Чомусь саме ця молода журналістка, схожа на Майю, прийшла брати в нього «ювілейне» інтерв’ю. Йому - шістдесят. Майї тоді було двадцять. І день їхньої розлуки, точніше, його зради… Завжди пам’ятав цю дату. Нині - це ж саме число. Це сталося рівно сорок років тому…

- Людочко, можна вас запросити на мій бенефіс?

- Звісно. Я обов’язково прийду.

Він спрезентував їй запрошення. І хотів сказати: «Я гратиму лише для вас». Але промовчав.

- Дякую за розмову, Назаре Матвійовичу. І за каву.

Він знову заховав непокірне пасмо сивого волосся під берет. Гречно поцілував Людмилину руку. Побажав гарного дня. 

Хотів сказати, що її руки пахнуть весною. Стримався, аби не подумала, що він підстаркуватий ловелас. Коли щось залишається недомовленим, люди мусять зустрітися знову...

…Під час бенефісу в театрі не було жодного вільного місця. Публіка любила свого кумира. Йому аплодували. Вигукували: «Браво!». Вітали…

- Як він грає! Боже, як він грає! - перешіптувалися глядачі. - Оце талант!

Аврора почувалася так, наче це вона була винуватицею торжества.

А він грав для жінки з третього ряду… Для Людмили…