Магія старої вулиці

Сонце сходило із-за Маньчиної гори. Це звичайний горбок. Але в селі його нарекли горою. Ранок видзьобував крупинки снігу. А зголоднілі за ніч пташки шукали яблука, які ще донедавна поодиноко висіли на безлистих деревах.

Іванка прокинулася рано. В селі тихо, не те, що у великому місті, де вона живе. Але спати вже не хотілося. Її збудив сон. Вона йшла вулицею, де колись жила її бабуся. У сні було так сонячно, щасливо й тепло. А за вікном грудень вбирав у білі холодні шати молоду зиму.

Тут, у селі, жила її подруга Леся. Бавилися разом, коли мама привозила Іванку до бабусі. Тоді було весело, безтурботно. А тепер...

...Іванка й подумати не могла, що так станеться. Дмитро, її чоловік, з яким прожила багато років, пішов до іншої. Молодшої. Сказав, що безтямно закохався. А йому вже сорок п’ять. Як і їй. Вони - однолітки.

З Дмитром було по-різному. Ревнував. Бувало, скандалив. Через те Іванка не стала художницею. А могла. В неї хист. Інститут закінчила. Зараз працює викладачкою. Навчає художньому ремеслу студентів.

Колись брала участь у виставках молодих художників. Винаймала дешеву невеличку кімнатку, яку величала творчою майстернею. Тут збиралися її друзі. У неї було стільки планів...

Після заміжжя Дмитро деякий час терпів її «патлату» тусівку та «художні манси». Так називав творчість своєї дружини.

Іванка працювала художником-оформлювачем на одному з підприємств. Переважна більшість працівників - чоловіки. Дмитро влаштовував скандали від ревнощів. «Дувся», що дружина мріє про славу художниці.

Згодом вдалося влаштуватися на викладацьку роботу. Картини писала, зазвичай, аби подарувати комусь із родичів чи друзів.    

Іванка змирилася з прикрим чоловіковим характером. Але й подумати не могла, що Дмитро таке втне.

- Я йду від тебе, - сказав просто й буденно.

- Куди? - запитала розгублено.  

- Я не кохаю тебе. І ось зустрів її... чудову жінку.

- А син?

- Уже дорослий. За руку водити не треба. За житло не хвилюйся. Буду мешкати в квартирі, яку здаємо у найм. А тобі з сином залишається ось ця.

- Ти все вирішив. Як завжди. Син про зміну твого статусу знає?

- Так.

- І що?

- Образився...

Дмитро пішов. Син відмовився спілкуватися з батьком. Іванці ж було дуже кепсько, впала в депресію.

- Мамо, тобі треба почати писати картини, - радив син. - І кудись поїхати. 

- Не все так просто, Сергійку...

...І ось вирішила поїхати до Лесі. Подруга дитинства недавно овдовіла. Діти в місті. Жила сама. Працювала в сусідньому селі в аптеці. Тримала сяку-таку господарку. Коли Іванка зателефонувала й напросилася в гості, Леся зраділа:

- Ну, нарешті!

...Іванка одягнулася, вийшла надвір. Ноги самі понесли на сусідню вулицю. Її вважали найстарішою в селі. І людей старих тут жило колись багато. А тепер більшість осель порожні. Деякі вже розсунулися. А деякі доживали віку. Вони сутулилися від холоду. А, може, від смутку та самотності. Колись хати були вбрані в чистенькі синьо-голубенькі льолі. «Одяг» вицвів і «зносився».

Іванка пам’ятала багатьох стареньких бабусь та дідусів. Ось тут жила баба Текля. Біля її хати завжди росли мальви. Текля була дуже побожною. Бабуся розповідала Іванці, що в молодості Текля була красунею і жартівницею. Але Іванка не пригадує, аби баба Текля усміхалася. Вона втратила на війні чоловіка. Потім поховала сина. Рідний Теклин брат згинув у сибірах. Текля завжди носила чорну хустину. А в її очах полоскався сум.

Сонце гладило холодним ранковим променем розбиті шибки Теклиної хати. Немов хотіло загоїти ці рани.

- Я намалюю бабу Теклю, що дивиться крізь шибку, в якій відбивається сонце. І усмішку. Вона усміхатиметься сонцю. І мальвам, що ростуть попри штахети...

Іванка незчулася, що розмовляє сама з собою. На невидимій палітрі грудневого ранку наносила перші штрихи майбутнього циклу своїх картин.

...А тут жили баба Якилина з дідом Харитоном. На вікнах Якилининої хати були занавіски з вишитими птахами. Хата зовсім похилилася. Рами повилітали, від давності, а мо’ хтось допоміг. 

- Я намалюю птахи, що вилітають з вікон старенької Якилининої хати...

...А тут жила баба Ганка. Її син був якимось начальником у районі. Кликав матір до себе. Не погодилася. Невістки не любила. Ганка тримала корову. Стару й неповоротку. Зате молоко було смачне. Ганка пригощала ним Іванку. В Ганки було багато глечиків. Мила їх кропивою і сушила на штахетах. Коли худобини не стало, глечики все одно, наче коралі, прикрашали штахети...

...Тут жив дід Охрім. У нього був пес Бобко, кілька курок і розбишакуватий півень...

...А тут Мельники. Їх так називали, бо дід Ілько в млині працював. І син мельником був. Баба Мотря Мельничиха була сива-сива. Мала добре обличчя й лагідні очі. Любила квітчасті запаски. Вона скидалася на бабусь-чарівниць із казок...

...Тут жив дяк. Тут - баба Дарка з дідом Гнатком...

А ось і остання хата. Точніше, хатнисько. Тут жила Іванчина бабуся Маринка. Прийшла сюди в невістки з іншого села. Вона прожила довге життя із своїм судженим Дмитром. Народила двох дітей. Діти виросли, подалися в місто. А бабуся з дідусем завжди їх чекали. А потім чекали в гості онуків. 

Через дорогу від бабусиного обійстя стоїть стара дерев’яна церква. А далі - поле.

Відчула, що змерзла. Пора повертатися.

Ще раз спинилася біля колишньої бабусиної оселі. На місці хати виросли дерева. Певно, вітер приніс насіння. А, може, птахи...

- Іванко, ти куди ходила спозаранку? - запитала Леся.

- Малювати.

- Жартуєш...

Іванка усміхнулася.

...Поїздка до Лесі та спогади дитинства повернули Іванку до творчості. І депресія зникла. Вона зупинятиме на мольберті час, який минає...

...Спершу влаштувала виставку у навчальному закладі, де працювала. А опісля - в картинній галереї. Її роботи мали успіх. Бо мають душу. Леся вклала у них свої дорослі емоції, теплі дитячі спогади, ніжність, смуток. Це надало звичайній сільській вулиці дивної магії. І це був пошанівок пам’яті простих людей, які колись там жили, кохали, народжували дітей, тяжко працювали, старіли, і відлітали з ангелами у позачасся.

Цикл своїх робіт назвала «Магія старої вулиці». На картинах вулиця ожила. Злітали з вікон птахи. Гріли боки на штахетах глечики. Вились дими з коменів аж до зір. Усміхалася баба Текля... З картини на картину перетікало життя, якого вже не було. Очі стареньких дивилися на нинішний світ то сумно, то сполохано, то здивовано...

А на цій картині - хатнисько і дерева, що проросли на ньому. Двоє стареньких зупинилися й дивляться на своє колишнє обійстя. Це - Маринка з Дмитром. Над храмом кружляє пара голубів. Від храму дорога веде в поле. І там - злітає в Небеса й простягається у Вічність, що квітне призахідним сонцем...

(Фото з відкритих інтернет-джерел).

Материн заповіт

Колектив, у якому працювала Діна, збирався на прощу. Їй не дуже хотілося мандрувати до святого місця, але на роботі існувало правило: ініціативи шефа не обговорюються і не ігноруються. А в неї «горить» бухгалтерія у невеличкій фірмі, де підробляла.

Грошей Діні не вистачало відтоді, коли пішов із сім’ї чоловік. Тоді Дімкові, синові, було три роки. Зараз - тринадцятий. Росте, як на дріжджах. За літо взуття та одяганки стали малі. А ціни… От і мудрує Діна над родинною бухгалтерією, щоб на все вистачило…

…Коли Степан, чоловік, дізнався, що народиться син, сказав:

- Назвемо Дімою. Діна і Діма. Правда, гарно?

Степан любив малого. Вони були щасливі. А потім чоловік випадково зустрів своє перше шкільне кохання. Воно працювало на закордонних заробітках. Гарно виглядало. Було розлучене. Без дітей.

Колишнє кохання поклало на Степана око. Запрошення на горнятко кави переросли у романтичні зустрічі. Все так закрутилося… Діна і Дімка програли коханню. Чоловік заявив, що залишає родину. А оскільки Діна була в невістках, довелося зібрати свої речі, взяти сина і повернутися в двокімнатну материну квартиру.

- Якось проживемо, - підбадьорювала матір. - З Божою поміччю…

- Не хочу жити «якось»! - зривалася на крик донька.

…Діна майже не пам’ятає свого батька. Працював на будові. Травмувався. Тоді й житло дали. До цього сім’я мешкала в гуртожитку. Батько довго не протягнув. Ніна залишилася вдовою. Було сутужно. Також працювала на будові. Допомагала робити ремонти «на боці», аби перепав якийсь гріш.

Їхня сусідка, тітка Анатолія, була заможною і гоноровою. Жила з чоловіком і єдиною донькою у трикімнатній квартирі. З сусідами майже не спілкувалася. У неї та благовірного – посади, статус. Що їй до простих людей? Лише до Діни в Анатолії чомусь лежала душа. Тому дівчині перепадали речі, з яких виростала її донька - Світлана була старшою за Діну. Ніна була вдячна Анатолії. Раділа «обновкам» Діна. А потім, коли Світлана відверто насміялася над її бідністю, все це тихо зненавиділа. У Світлани гонору було ще більше, ніж у її матері. Й зневаги до тих, хто не мав статків і статусів.

А Діна в усьому звинувачувала матір. Робота не престижна. В хаті простенькі меблі. Ходить у східках.

- Треба було мене не народжувати! - дорікала при першій-ліпшій нагоді.

…І ось знову повернулася до матері. Благо, що сусіди перебралися у власний дім. А то Світлана знову насміялася б над її невдачею.

Діна злостилась на весь світ. І на матір.

- Ти так і не доробилася до нового дивану, - «пиляла» Ніну. - Як на цьому старому нещасті спати? А «стінка»?.. Її місце в музеї, а не в хаті. Чому в людей все нормально, а в мене?..

- Не гніви Бога, дитино. В людей буває ще гірше. Головне - здоров’я. А все решта додасться.

- Ага! Дітям батьки «все решта» додають. А що ти можеш?

Ніна плакала. Від образи і душевного болю, якого завдавала донька. Розраду знаходила у молитвах. Почала часто ходити до церкви. Лише там знаходила спокій, ставало легше на серці.

…Степан спершу платив такі-сякі аліменти. А потім разом зі своїм уже законним коханням подався у світи. Про сина не згадував…

…Коли Ніна почала хворіти, стало ще сутужніше. Лікарні, медикаменти…

- Ти навіть занедужала невчасно, - кинула Діна матері. - Степан зник. А мене вже й підробітки не рятують.

Ніна мовчки зітхала. Немов відчувала: не довго залишилося на цім світі.

Під час чергової перепалки Діна мовила матері:

- Батьки залишають своїм дітям заповіт. А ти? Квартиру, яку отримав батько? Якби  не той випадок на будові, певно, досі в гуртожитку жила б. Ну, чому комусь дістається все, а мені - нічого?!

- Я також залишаю тобі заповіт, доню. Свою любов, молитви і благословення.

- І що я з цим буду робити? На хліб намащу?..

Ніна цілу ніч молилася, розмовляла з Господом. Просила прощення за холодне доньчине серце. А ще просила Всевишнього опікуватися Діною. Бо більше нікому. Над ранок Нінина душа відлетіла у засвіти…

…Діна крутилася, як могла. Навіть згадувала сусідку Анатолію, яка віддавала їй Світланині речі. Жаль, тепер нема таких сусідів, які могли б підсобити Дімці. Якби не «секонд-хенд»…

…На прощі зібралося чимало люду. Хтось щиро молився, хтось почувався туристом. Діні не терпілося, аби проща швидше закінчилася. На неї чекала бухгалтерія. Присіла на лавку. Глянула на годинник.

- Слава Ісусу Христу, - почула.

Біля неї присіла жінка середнього віку. Скромно одягнена. Її голос нагадував материн. Тихий, лагідний…

- Не поспішайте, - мовила. - Тут так спокійно. Навіть, коли багато людей, все одно відчувається умиротвореність. Без поспіху і суєти. І думки інші.

- У мене думка одна, - відмахнулася Діна.

Незнайомка усміхнулася.

- Людям завжди чогось не вистачає. Бідним - багатства. А багаті мають клопіт, як уберегти статки. А життя тече, як ця маленька річечка, що біля храму. Правда, вода у ній благодатна. Люди ж своє життя отруюють злістю, жадобою. От, у вас…

- А що в мене? - перебила Діна незнайомку. - Ні долі, ні статків. Батьки допомагають дітям, щось залишають. Мені ж ніхто нічого. І чоловік знайшов іншу.

- Але ж вам також залишили заповіт.

- Хто? Який?

- Ваша матір. Проте ви його досі не знайшли, не усвідомили, не повірили.

Діна давно забула материні слова. Згадка її розізлила. Хотіла відповісти незнайомій жінці щось в’їдливе, але тієї вже не було.

Дорогою додому думала про зустріч із незнайомкою, про сказане нею. І водночас, переконувала себе: воно немає жодного значення. Але серце запитувало: звідки ця жінка знає, що сказала перед смертю матір?

Діна нипала по хаті. Робота не бралася.

- Щось шукаєш, мамо? - запитав син.

- Бабусин заповіт.

Дімка здвигнув плечима.

…Діну викликав шеф. Хвилювалася: невже щось напартачила у звіті.

- Ви знаєте, Діно Іванівно, що наша головний бухгалтер іде у декретну відпустку. Хто б подумав, така пізня дитина. Але я не про це. Будете виконувати її обов’язки. Зарплату матимете вищу. Ну й, відповідальності більше. Але ви - гарний працівник. Упораєтесь. Якщо все буде гаразд - премію отримаєте.

А згодом у її житті з’явився Олесь. Охоронець з їхньої установи. Вдівець. Трошки молодший за Діну. Вона йому подобалась. Але не зважувався зізнатися. І ось нарешті…

Олесь кликав Діну заміж. Називав Дімку сином. Пропонував переселитися у його нове помешкання. І мріяв, що Діна народить йому донечку. Діану. Маленьку принцеску.

…Їхній колектив знову збирався на прощу. Це стало традицією. Цього разу Діна не вагалася їхати чи ні. Їй хотілося знову зустріти цю незнайому жінку. Подякувати, що допомогла знайти і зрозуміти материн заповіт. Скільки разів після цього Діна просила прощення у покійної матері. І благословення…

На прощі шукала між сотнями людей незнайомку. Ось, наче, промайнула схожа постать. Ні, не вона. А, може, ця жінка… Ні…

У церкві зупинилася перед маленьким образком святої Марії. Мабуть, його приніс сюди хтось із прочан. Очі… Незнайомка мала такий же добрий, теплий погляд, як у Діви.

- Хтозна, чиїми устами до нас промовляє Господь, - почула шепіт позад себе.

Цей голос… Він належить тій жінці. Шалено забилося серце. Шукала слова, які має сказати. Обернулася. Жінка у скромному одязі, такому, в якому Діна побачили її уперше, вже стояла на порозі храму. Діна кинулась за нею. У той час до церкви підійшла велика група паломників. Незнайомка загубилася серед десятків людських душ. А, може, пішла рятувати котрусь із них…

Свічечка для діда Луки

Дід Лука жив сам. Баба Мотря, дідова дружина, померла давно. А душа їхньої дитинки відлетіла на Небеса одразу після народження. То була дівчинка. Дід Лука називав її Зірочкою, хоча в метриці записана Одаркою.

Лука товаришував з Іванчиним дідом Хомою. Іванку старий Лука кликав янголятком. І коли приходив на вечорниці чи вступав, повертаючись з крамниці, завжди приносив дівчинці маленькі гостинчики.

Влітку діди любили сидіти на лавці, розмовляли про минуле, гадали, який буде врожай і бідкалися, аби зима не була лихою, бо сонце дуже пече.

- Мала, принеси-но дідові Луці горня зимної води, - гукав дід Хома.

Лука воду не просто пив - смакував.

- Ач, яка холоднюча! І добра, як Божа роса. Ніде в селі, Хомо, нема такої води, як у вас. Що то значить глибока криниця і гарне місце. Ото би й мої внуки воду подавали, якби Зірочка була жива. За вас, Хомо, буде кому в церкві свічечку поставити, як Господь до себе покличе. А за мене і Зірочку нема кому… нема…

Іванка багато разів чула, як дід Лука говорив про свічечку. І коли його не стало, Іванчина бабуся, як давала на Службу Божу, не забувала згадувати Луку і Одарку…

…Іванка стала дорослою. Життя закрутило-замотало. Щось вдавалося, щось не складалося. Як от з чоловіком. Волочився за кожною спідницею. Іванка вдома сина бавила, а Ромко чергову пасію «вигулював». Кілька разів поривалася розлучитися. Але батьки вмовляли не поспішати, може, одумається. Та й черга на квартиру на підприємстві, де працює Ромко, невдовзі підійде.

Терпіла. Благо, що рук не простягав. От сусідка через коридор що не день, оказію мала. Її благовірний весь гуртожиток на вуха ставив. Прилізе п’яний і тлумить Зойку. Двоє дітей по сусідах розбігаються.

Заплакана Зойка не раз казала:

- Хай би мій бузувір краще по бабах шлявся, ніж в пляшці кисне. От твій на чужих жінок паткий, проте вдома не бешкетує.

…Двокімнатну квартиру отримали, коли син став школярем. Але новосілля Іванка святкувала без чоловіка. Ромко переселився до старшої за себе заможної жінки. Назавжди. Уклавши з Іванкою джентельменську угоду: я залишаю тобі й синові квартиру, але не плачу аліментів. Погодилася…

…Шукала подарунка синові на день народження. Десять років уже! Кілька магазинів обходила. Дороге все. А син заслуговує на щось гідне. Бо гарним хлопцем росте. Вчиться добре. Нема з ним клопотів.

Дорогою до чергової крамниці звернула до церкви. За роботою та різними турботами вже й забула, коли поріг храму переступала. Дала на Службу Божу, купила кілька свічок. Помолилася. На спогад пришов дід Лука та його слова, що за нього й Зірочку не буде кому свічечки поставити. Написала на маленькому аркуші три імені: Луки, Одарки і Мотрі. Замовила Службу Божу. І купила ще три свічки.

А вночі їй уперше приснився дід Лука. Ішов їхньою сільською вулицею. Тримав за руку маленьке дівчатко. Усміхався. І дівчатко усміхалося. Пройшов мимо Іванки. Нічого не сказав. Лише головою кивнув. І глянув добрими очима в душу. А дівчинка, здавалося, торкнулася її руки.

- Зірочка… - мовила Іванка і прокинулася.

Розповіла сон матері.

- Лука подякував тобі. Зустрівся на Небесах зі своєю донею. Згадуй, Іванцю, про нього…

Тепер, йдучи повз храм, часто завертала, аби поставити свічечку для діда Луки і його Зірочки.

…Вигадки, подумала б Іванка, якби їй хтось розповів подібні історії. Але… Застереженням стали містичні сни, в які приходив старий Лука з маленьким дівчатком. А були й на удачу.

У снах дід Лука ніколи не промовив жодного слова. Говорив його погляд: стривожений або спокійний.

Якось збиралася в сусідню область на ринок купити дещо з одягу собі й синові. Приморозило. Сніг політував. Дід Ілько приснився перед самою поїздкою. Його погляд, здавалося, кричав про небезпеку. Прокинулася, а серце так шалено калатає. Аж страшно стало. Почала збиратися. Неспокій не минав. Вирішила залишитися вдома. Згодом дізналася: «бусик», який віз людей на ринок, потрапив на ранішній слизькій дорозі в аварію.

Наступного разу дід Ілько «дав знати», що батько серйозно захворів. Думали: звичайна застуда, минеться. Не любив батько до лікарів ходити. Калина, малина, липовий цвіт - ото й весь лік. Іванка наполягла, щоб тата до лікарні завезли. І, виявилося, не дарма…

…Іванка з Василем більше року зустрічалися. Василь заміж кликав. Не поспішала. Вагалася. Чоловік він статний. Не бідний. Не п’є. Але привид Ромка бродив спогадами. І був перепоною, аби погодитися на Василеву пропозицію.

Хвилювалася й за сина. Поки що хлопець з Василем знаходять спільну мову. А як буде далі? Рідний батько відмовився, а тут - чужа людина.

…У її сон знову прийшов дід Лука із Зірочкою. Дивився добрим, світлим поглядом. А Зірочка… Здавалося, вона знову, як у першому сні, торкнулася її руки.

Цього ж дня син сказав Іванці, що має серйозну розмову.

- Мамо, виходь заміж за дядька Василя. Я скоро школу закінчу, піду вчитися. Ти сама залишишся. Я ж бачу: він тобі подобається. А за мене не хвилюйся. Ми з ним нормально ладимо. Зрештою, аби тобі було добре.

Після цієї розмови Іванка погодилася стати Василевою дружиною.

…Син вступив до університету. Успішно закінчив навчання. Влаштувався працювати в банк. Одружився.

Іванка жодного разу не пошкодувала, що вийшла за Василя. І сина любить, як рідного. І її кохає та шанує. Також жінка не забуває дякувати за опіку дідові Луці і Зірочці. Ставить свічечки, молиться за їхні душі…

…Син з невісткою порадували Іванку з Василем внучкою. Софійкою.

А через три роки невістка завагітніла вдруге. Очікують хлопчика. Іванка попросила, аби назвали Лукою. Домашніх здивувало, чому вибрала таке ім’я.

- Хоча, може, й воно добре дітей біблейськими іменами називати, - міркував Василь.

…Іванка одягла Софійку в пальтечко, шапочку, капчики. Забере трохи до себе. Хай відпочине невістка. До пологів лічені дні. Тяжкувато давати раду доньці-непосиді.

Дорогою вступили до храму. Іванка купила кілька свічок.

- Бабусю, можна я поставлю?

Взяла внучку на руки. Допомагала запалювати і ставити свічечки. За тата Дмитра, за діда Луку, за Одарку…

Іванка не раз ловила себе на думці, що Софійка чимось схожа на дівчинку з її снів.

- Бабусю, можна поцьомати Бозю?

І знову майнула ця дивна схожість.

- Так, зірочко…

Сестра Августа

«Кохання… Хто без нього людина? Ви думаєте - це омана? Абстракція, яку вигадали художники і поети? І нерозважливі дівчата, такі, як я? Ви потураєте своїй самотності. Прошу вас, не зачиняйте душу. Той, хто оминув свою половинку, послану небесами, залишається напівчимось, напівнічим, уламком людини, яка не знає щастя…»

Це було останнє Надине послання для Гордія. Він відкрив конверт, прочитав, засміявся, кинув листа в шуфляду. Там лежало близько двох десятків подібних філософських послань від невгамовного дівчиська.

Воно, дев’ятнадцятирічне створіння, вирішило вчити його, майже тридцятирічного Гордого (так нарекли Гордія ще у школі), життя і пояснювати, що таке кохання. Надя - його чергова захцянка. Чергова перемога. Вона ж напридумувала романтичних байок і не дає спокою поважаному і обласканому жіночою увагою їхнього містечка вчителю математики.

«Ви потураєте своїй самотності…» «Дівчинко, я не знаю, що таке самотність», - мовив сам до себе Гордій, очікуючи набагато старшу за себе «гостю», яка щедро розраховувалася за його «увагу».

…Надя зустріла Гордія в магазині - приглядався до жіночих парфумів.

- Привіт, Гордію.

- По-перше, Гордію Івановичу. По-друге, між нами все закінчено. Як ти там писала: «це омана… абстракція…» По-третє, я не самотній і душа моя відкрита. А, по-четверте, не переслідуй мене.

- А по-п’яте, Гордію Івановичу, ви стане батьком. Ось тільки не знаю: син буде, чи донька.

- Гроші на аборт дам, - спокійно мовив Гордій. - Будеш набридати, скажу, що сама на шию вішалася. Пущу поголос, що ти - повія. Вилетиш з училища і станеш посміховиськом на весь райцентр. Вирішуй, як вчинити. До речі, в області маю друга-медика. Все організує на вищому рівні. Не в нашому ж «добропорядному» містечку аборт робити. Не встигнеш за поріг вийти, як всі будуть в зубах носити. І вдома нічого не кажи. Твій батько, сама знаєш, який характер має. Порішить тебе і мене.

Незадовго до Нового року Гордій повіз Надю до друга-медика. Все відбулося «на вищому рівні». На прощання лікар шепнув Наді: «Мушу попередити на всяк випадок. Про дітей і не мрій. Краще виходь заміж за вдівця з придатком. І знаєш, не тебе першу привіз сюди Гордий. От, жук…»

Наді хотілося заховатися в заметілі від людей і світу. А ще більше хотілося померти. Вона не могла ні з ким поділитися своїм болем. І від цього ставало ще гірше.

Батьки бачили, що з донькою щось коїться. Випитували причину.

- Втомилася. Семестр був важким, - пояснила.

- Може б ти поїхала до тітки? У Львові таке гарне новоріччя. Відпочинеш. По магазинах побігаєш, - сказала матір і запитально глянула на чоловіка. Без його згоди нічого в сім’ї не робилося.

Петро, хоч і був надто суворий, проте доньку-одиначку любив без міри. Насупившись для годиться, поважно мовив:

- Збирайся, Надю. Завезу тебе до області на поїзд.

…Уперше не цікавили магазини, хоча батьки виділили щедру «субсидію». Зайшла у старовинний храм. Свята Марія з немовлям на руках дивилася на Надю з тихою печаллю. «Прости», - прошепотіла й розплакалася. Хтось поклав на плече руку. Старенька черниця. На обличчі - вселенська смиренність. В очах - мудрість. Темний одяг пропах ладаном. Слова жебоніли, наче тиха молитва:

- У тебе горе, дитинко? Когось втратила?

Надя вперше розповіла про свій гріх.

- Господь добрий, він прощає і навертає нас, грішних, на правильну дорогу. Праведників нема на землі. Але ми можемо покаятися через молитви і добрі справи.

- Як мені далі жити?

- З вірою. І слідувати за покликом серця.                  

Черниця благословила Надю і вклякнула перед образом Святої Марії. Може, молилася за її, Надину, душу…

…Після закінчення училища хтось з одногрупниць пішов працювати в освіту, хтось - готувався до іспитів у вуз, хтось - до весілля. Надя вирішила стати черницею. Це ошелешило всіх. Красуня, модниця, одиначка у заможних батьків і раптом… Було помітно, що Надя останнім часом змінилася. Але, щоб таке?..

Мати плакала. Батько мовчки ходив, стиснувши руки у кулаки.

- Я слідую за покликом свого серця, - мовила тихо, але твердо.

Петро зупинився. Щось подумав. І мирно, як на свій запальний норов, запитав:

- Ти ж не забудеш нас? Правда?

…Мирське ім’я залишося у минулому житті. Її нарекли Августою. Сестра Августа молилася, аби Небеса обдарували її такою ж мудрістю, вмінням розуміти й розраджувати, як стареньку черницю зі львівського храму…

…Майже два десятки років сестра Августа служить Господу. І людям. Подейкують, вона володіє дивним даром - зцілює душу. Прихожани шукають у сестри Августи порад, розрад і ліку від зневіри. Кажуть: спілкування з нею приносить полегшення.

А вона просто вміє розмовляти з людськими душами. Нанизує слова, немов вервечку. Душі, наче втомлені ангели, причащаються її порадами і розрадами. Здавалося, прості фрази, мовлені устами сестри Августи, скидалися на наївні молитви, створені з людського болю, розчарувань, сподівань… А ще вона радила слідувати за покликом свого серця. Як колись їй - старенька черниця.                

…Сестра Августа упізнала цього чоловіка. Гордій. Поруч - хлопець років тринадцяти. Мабуть, син. Він упізнав її також.

- Надю… - тихо мовив.

- Я - сестра Августа.  

- Ти… ви тут через мене?..

- Що привело вас до монастиря?

- Син… Стьопка. Степан. Йому треба робити другу операцію. І з дружиною біда. Після пологів потрапила до психлікарні. Відтоді хворіє. Хтось прокляв мене… Допоможи… жіть… Мені сказали, ви можете. І простіть, що я тоді…     

- Якби ж то можна попросити прощення в душ, яким люди не дозволили народитися. Неприкаяні, нехрещені, без імен, вони витають поміж землею і небом, шукаючи прихистку. Не знають дороги у сни. Плачуть, несповиті любов’ю і молитвами. Їхні сльози не дощами випадають, а болем. 

- Що ж мені робити? - запитав Гордій. 

- Молитися.

- Молитися? Лікарі наполягають на операції. Дорогій. А ви про молитву… про якісь душі. Кажуть, ви маєте дар. Нічого ви не можете! Все це слова. Нічого не варті слова.

- Чому ж ви прийшли сюди, якщо не маєте віри і покаяння? - запитала сестра Августа.

- Я вірю… - тихо мовив Степан.     

Сестра Августа поклала руку на худеньке хлоп’яче плече:  

- Усе буде добре. Лише не втрачай віри. І не бійся операції.  

- Операція буде? - кліпаючи очима, запитав Гордій.

- Колись ми привеземо сюди маму, - сказав Степан.

Сестра Августа кивнула головою і усміхнулася…